Стів Джобс

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ ДИЗАЙН Справжні митці спрощують

На відміну від більшості дітей, які виростали в домах Айклера, Джобс знав, чому саме ті будинки були такими чудовими. Йому подобалася ідея простої та не перевантаженої деталями продукції в стилі модерн для масового вжитку. Йому також подобалося слухати, як тато описував складнощі, які виникали в тому, щоби витримати стиль кожної машини. Тому з самого початку роботи Apple Стів вірив, що вдалий корпоративний дизайн — невибагливий у плані кольорів логотип, лискучий системний блок Apple II — виокремить компанію серед інших і зробить її продукцію впізнаваною.

Перший офіс — після родинного гаража — розташувався в невеличкому будинку, який їм доводилося ділити з відділом продажів компанії Sony, котра славилася своїм фірмовим стилем і зовнішнім виглядом продукції, що легко запам’ятовувався. Тож Джобс забігав до сусідів, щоби проглянути їхні маркетингові матеріали.

— Пам’ятаю, як Стів, досить неохайний з вигляду, заходив до нас і ніжно погладжував пальцями наші рекламні буклети, звертаючи увагу на якісь особливості дизайну, — розповідав Денл Л’юїн, який працював там. — Час від часу він запитував: «Можна, я візьму собі цей буклет?».

До 1980-го Джобс найняв Л’юїна.

Захоплення Стіва темним, корпоративним виглядом Sony втратило свою актуальність приблизно в червні 1981 року, коли він почав відвідувати щорічну Міжнародну конференцію з дизайну в Аспені. На тогорічній зустрічі увага зосередилася на італійському стилі, а ключовими постатями стали архітектор і дизайнер Маріо Белліні, кінорежисер Бернардо Бертолуччі, автовиробник Серджо Пінінфаріна, спадкоємиця концерну Fiat і політик Сюзанна Аньєллі.

— Я захопився цими італійськими дизайнерами так само, як пацан у фільмі «Прорив» (Breaking away) захоплюється італійськими велосипедистами, — пригадував Джобс. — Це було для мене неймовірним натхненням.

В Аспені він познайомився із філософією функціонального дизайну, яку пропагував художній рух Баугауз, — уплив цієї філософії простежувався в будинках, квартирах-студіях, топографічному шрифті sans serif і меблях, які стояли в Aspen Institute, впроваджених Гербертом Баєром. Як і його наставники — Вальтер Ґропіус і Людвіґ Міс ван дер Рое, — Баєр уважав, що не має бути ніякого розділення між образотворчим мистецтвом і прикладним промисловим дизайном. Модерністський міжнародний стиль, який відстоювала школа Баугауз, вимагав, щоби зовнішній вигляд речі був простий, проте зі своєю «родзинкою». Він підкреслював раціональність і функціональність, дотримуючись простих, чистих ліній і форм. Серед максим, яких навчали Міс і Ґропіус, були такі: «Бог — у деталях» і «Чим менше — тим більше». Як і у випадку з будинками Айклера, тут художній смак поєднувався із можливостями масових продуктів.

Джобс публічно обговорював той факт, що перейняв баугаузівський стиль, під час доповіді на конференції з дизайну в 1983 році. Темою доповіді було «Майбутнє вже не буде тим, чим воно було раніше». Він передбачав відмову від стилю, який диктувала компанія Sony на користь баугаузівської простоти.

— Сучасні тенденції в промисловому дизайні орієнтовані на хай-теківський зовнішній вигляд від Sony: бронзово-сірий колір, інколи — чорний, із різними дивними штуковинами, — сказав він. — Це легко зробити. Але це не круто.

Він запропонував альтернативу, народжену від Баугауза, в якій було більше відповідності до функцій і природи продуктів.

— Ми збираємося зробити продукцію високотехнологічною й укомплектовуватимемо її просто, щоби ви знали, що це — хай-тек. Ми вміщатимемо наші продукти в маленькі корпуси, а тоді можемо зробити їх красивими й білими, точнісінько так, як Braun робить це зі своєю електронікою.

Він постійно наголошував на тому, що продукти Apple будуть простими та функціональними.

— Ми зробимо їх яскравими, чистими й відвертими щодо того, що вони — високотехнологічні, замість того щоби надавати їм важкого корпоративного вигляду в чорному, чорному, чорному, чорному кольорі, як те зробила Sony, — проповідував він. — Таким є наш підхід. Дуже простий і чудово підходящий за своєю якістю до Музею сучасного мистецтва. Те, як ми керуватимемо компанією, розроблятимемо дизайн продуктів, працюватимемо з рекламою, — усе це буде базуватися на наступному твердженні: «Давайте спростимо». Зробимо все насправді простим.

Мантра еплівського дизайну залишиться такою, як була записана в першому буклеті компанії: «Простота — це остаточна вишуканість».

Джобс уважав, що простота дизайну має бути пов’язаною з тим, щоби зробити продукцію простою у використанні. Однак такі цілі не завжди поєднуються. Інколи дизайн може бути настільки глянцевим і простим, що користувачу буде незручно з ним працювати, або ж така простота наче принижуватиме його.

— Основна риса зовнішнього вигляду наших продуктів — очевидність; ми хочемо, щоби люди могли інтуїтивно відчувати, що до чого, — сказав Джобс натовпу знавців дизайнерської справи.

Для прикладу він нахвалював метафору робочого столу, яку розробляв для Macintosh.

— Люди інтуїтивно знають, як чинити з робочим столом. Якщо ви заходите в офіс, то на столах є папери. Найважливіший серед них — той, який лежить зверху. Люди знають, як перемикати пріоритети. Одна з причин, чому ми моделюємо свої комп’ютери відповідно до метафор — як, скажімо, цей робочий стіл, — полягає в тому, що ми можемо використовувати досвід, якого люди вже набули.

Того ж середового вечора в одній із менших аудиторій виступала Майя Лін, двадцятитрирічна дівчина, яка раптово опинилася на «Олімпі слави» минулого листопада, коли Меморіал ветеранів В’єтнаму був урочисто відкритий у Вашингтоні, в окрузі Колумбія. Між Джобсом і Лін виникла міцна дружба, і він запросив дівчину відвідати Apple.

— Я приїхала, щоби попрацювати зі Стівом протягом тижня, — згадувала Майя. — Я запитала його: «Чому комп’ютери виглядають, немов торохкотливі телевізори? Чому б вам не зробити щось тоненьке, наприклад плаский ноутбук?».

Джобс відповів, що саме це й було в нього на меті — він планував утілити цю ідею, щойно технології будуть готові до такого.

На той час, на думку Джобса, у царині промислового дизайну не відбувалося нічого цікавого. У Стіва була лампа компанії Richard Sapper — і він її страшенно любив, а ще йому подобалися меблі Чарльзата Рея Імзів, «браунівська» продукція від Дітера Рамса. Але в світі промислового дизайну не було жодної видатної фігури, яка би задавала всім тон, — так, як свого часу це робили Реймонд Лоуї та Герберт Баєр.

— Насправді нічого особливого не відбувалося у сфері промислового дизайну, і в Силіконовій Долині зокрема, тож Стів мав велике бажання це змінити, — казала Лін. — Його відчуття стилю гладке, але не слизьке, і воно якесь грайливе. Джобс став прихильником мінімалізму, який походив від його «дзенівського» посвячення простоті, але він не дозволяв цьому мінімалізму зробити його продукти холодними. Вони залишалися прикольними. Він з особливою пристрастю та мегасерйозністю ставиться до дизайну, але в той же час там є відчуття гри.

Відчуття художності Джобса розвивалося — і йому особливо почав подобатися японський стиль. Стів багато спілкувався із зірками цього стилю — середи них були, зокрема, Іссі Міяке та І. М. Пей. Сильно позначилися на захопленні винахідника і його буддистські практики.

— Мені завжди видавалося, що буддизм — і японський дзен-буддизм зокрема — має у собі особливу естетичну вишуканість, — говорив він. — Найдивовижніша із дивовиж, що я коли-небудь бачив, — це сади навколо Кіото. Мене сильно зачіпає те, що створила ця культура; вся вона побудована на дзен-буддизмі.

Джеф Раскін уявляв собі Macintosh так: така собі коробкоподібна «валізка», яку можна було би носити з собою; вона мала зачинятися, притискаючи клавіатуру до екрану. Коли Джобс зайнявся цим проектом, він вирішив пожертвувати портативністю заради впізнаваної конструкції, яка би не забирала багато місця на столі. Він жбурнув додолу телефонну книгу й проголосив — до жаху своїх інженерів, — що цей комп’ютер має бути не більшим за неї. Тож залучена до цього проекту команда, яка складалася з Джері Манока та Тері Оями, почала працювати над утіленням ідей щодо екрану, який мав розташовуватися над системним блоком, і клавіатури, яка мала відчіплятися.

Одного дня в березні 1981 року Енді Герцфельд повернувся в офіс після обіду й застав палку суперечку: Джобс схилився над прототипом Macintosh й відчайдушно пояснював керівнику творчого відділу Джеймсу Ферісу:

— Нам потрібно, щоби комп’ютер мав класичний вигляд і не зраджував своєму стилю; він має бути схожим на «Фольксваген Бітл».

Захоплення контурами класичних машин Стів перейняв у батька.

— Ні, неправильно, — відповів Феріс. — Лінії мають бути обтікаючими, «звабливими», як у «Феррарі».

— Ні, не «Феррарі». Вона сюди теж не підходить, — заперечив Стів. — Він радше має бути подібним до «Порше»!

На той момент у Джобса була «Порше» 928-ї моделі. Одного разу, коли Білл Еткінсон приїхав на вихідні в гості, Джобс вивів його надвір, щоби той помилувався машиною.

— Велике мистецтво розширює смак, а не слідує за готовими смаками, — сказав він Еікінсону.

Джобс також захоплювався формою автомобілів «Мерседес».

— Протягом років вони зберегли чіткість деталей, хоча лінії стали м’якшими, — підсумував він одного разу, прогулюючись неподалік стоянки. — Саме це нам потрібно зробити з Macintosh.

Ояма намалював ескіз попереднього дизайну й виробив модель із гіпсу. Колектив, що працював над проектом Macintosh, зібрався, щоби висловити свої думки з приводу. Герцфельд назвав модель «гарненькою». Іншим вона наче теж припала до душі. Тоді Джобс випустив стрімкий потік критики.

— Вона надто схожа на коробку, треба, щоби вигини були більш плавними. Радіус першого заокруглення має бути більшим, і мені не подобається розмір скосу.

Джобс щойно навчився вільно спілкуватися на жаргоні промислових дизайнерів і такими мудрими словами говорив про вигнутий край, який з’єднував бічні стінки комп’ютера. А тоді виголосив приголомшливий комплімент.

— Це — початок, — сказав він.

Приблизно кожного місяця Манок і Ояма презентували нову ітерацію із врахуванням попередніх зауважень Джобса. З останньої гіпсової моделі драматично знімали сукно, і всі попередні спроби викладалися в лінію коло неї. Це не лише допомагало колективу оцінити еволюцію проекту, але також не давало можливості Стівену наполягати на тому, що начебто котрусь із його пропозицій проігнорували.

— Коли ми дійшли до четвертої моделі, я практично перестав помічати її відмінності від третьої, — зізнавався Герцфельд, — але Стів завжди був критичним і рішучим, говорячи, що йому шалено подобається або ж страшенно не подобається та чи інша деталь, яку я заледве міг розрізнити з-поміж інших.

Якось на вихідних Стів поїхав у Macy’s до Пало-Альто й знову присвятив трохи часу вивченню різних електроприладів, зосереджуючи особливу увагу на Cuisinart. Того понеділка він улетів ув офіс, відведений для гурту проекту Macintosh, попросив дизайнерську команду піти купити щось із приладів фірми Cuisinart і влаштував планерку, на якій висловив свої побажання, що, власне, випливали з ліній, вигинів і скосів новопридбаного продукту.

Джобс продовжував наполягати, що комп’ютер має виглядати дружелюбно. У результаті модель еволюціонувала настільки, що нагадувала людське обличчя. Дисковод мав розташовуватися внизу екрану, блок став вужчим і вищим, ніж у більшості комп’ютерів, нагадуючи голову. Заглиблення біля бази мало бути схожим на гладку щоку, і Джобс звузив пластикову смугу зверху, щоби вона не нагадувала чоло неандертальця — що, власне, робило комп’ютер Lisa таким непривабливим. Патент на дизайн системного блоку Apple був записаний на ім’я Стіва Джобса, а також Манока та Оями.

— Навіть попри те, що Стів не намалював жодної лінії, його ідеї та натхнення зробили дизайн саме таким, яким він зараз є, — зауважив згодом Ояма. — Якщо чесно, ми не знали, що означає поняття «дружелюбний комп’ютер» доти, поки Стів його нам не пояснив.

Із таким самим жаром Джобс боровся, щоби вигляд того, що з’являлося на екрані, відповідав його уявленням. Одного дня Білл Еткінсон увірвався до «Фортеці Texaco», весь такий піднесений. Він щойно винайшов алгоритм, завдяки якому можна було швидко малювати кола та овали на екрані. Зазвичай для того, щоби намалювати коло, потрібно було підраховувати корені квадратні — а мікропроцесор моделі 68000 не підтримував такої функції. Але Еткінсон знайшов обхідний шлях, який базувався на тому факті, що сума всіх послідовних непарних чисел дає послідовність квадратів чисел (наприклад, 1+3=4,1+3+5=9 і т. д.). Герцфельд пригадує, що коли Еткінсон влаштував демонстрацію свого відкриття, то всі були вражені — всі, крім Джобса.

— Що ж, кола та овали — це добре, — сказав він, — але як бути з малюванням прямокутників із заокругленими кутами?

— Не думаю, що нам це насправді потрібно, — сказав Еткінсон, пояснивши, що зробити це практично нереально.

«Я хотів, щоби графічні шаблони залишалися простими, а також щоби ми обмежили їх відповідно до тих базових функцій, які насправді мали виконуватися», — пригадував він.

— Прямокутники із заокругленими кутами трапляються нам на кожному кроці! — вигукнув Джобс, скочивши на ноги й починаючи гарячкувати. — Ви лишень погляньте на цю кімнату!

Він показав на дошку, на якій малювали, на стільницю та на інші предмети, які мали прямокутну форму із заокругленими кутами.

— Визирніть надвір, там ще більше — майже всюди, хоч куди б ви кинули оком!

Він витягнув Еткінсона на прогулянку, вказуючи на вікна машин, великі рекламні щити та дорожні знаки.

— Пройшовши три квартали, ми знайшли сімнадцять прикладів, — сказав Джобс. — Я почав вишуковувати їх усюди, аж поки він не переконався у моїй правоті.

— Коли ми нарешті дійшли до знаку «Не паркуватися», я сказав: «Гаразд, ти правий, здаюся. Нам потрібно, щоби серед базових функцій була можливість малювати прямокутники із заокругленими кутами!».

Герцфельд розповідає про ту ситуацію:

— Наступного дня по обіді Білл повернувся до «Фортеці Texaco», посміхаючись від вуха до вуха. Тепер його програма малювала прямокутники із прекрасними заокругленими кутами неймовірно швидко.

Зрештою дійшло до того, що діалогові вікна на комп’ютерах Lisa та Macintosh — а також майже на кожному наступному комп’ютері — були саме такої форми: прямокутні із заокругленими кутами.

Вивчаючи каліграфію в Ріді, Джобс полюбив гарнітури шрифтів, з усіма варіаціями тих їхніх sarifi sans serif, пропорційною розбивкою і міжрядковим інтервалом.

— Коли ми розробляли перший комп’ютер Macintosh, мені пригадалося все, чого я навчився в університеті на тому курсі, — розповідав пізніше Джобс.

Оскільки Macintosh був растровим, на ньому можна було розробляти безкінечну кількість шрифтів, від елегантних до дивакуватих, і виводити їх піксель за пікселем на екран.

Щоби розробити всі ці шрифти, Герцфельд найняв свою шкільну товаришку з околиць Філадельфії, С’юзан Кейр. Вони назвали шрифти на честь зупинок на основній лінії філадельфійського міжміського потяга: Овербрук, Меріон, Ардмор і Роузмонт. Джобсу страшенно подобався процес. Якось під вечір він завітав до кабінету, у якому, власне, відбувалося створення шрифтів, і трохи побурчав щодо назв, які їм давали. Це були «маленькі містечка, про які ніхто ніколи не чув», скаржився він.

— Треба, щоби це були міста світового рівня!

Так шрифти були перейменовані на Чикаго, Нью-Йорк, Женеву, Лондон, Сан-Франциско, Торонто й Венецію.

Маркула та деякі інші працівники ніколи особливо не тішилися з того, що Джобс був так палко залюблений у типографію.

— Він прекрасно тямив у тому, тож постійно вимагав, щоби наші шрифти були якнайкращими, — пригадував Маркула. — Я постійно казав йому: «Шрифти?! Хіба в нас немає важливіших питань?».

Насправді ж чудовий асортимент шрифтів Macintosh, що згодом поєднався із лазерним друком і прекрасними графічними можливостями, зіграв важливу роль у виникненні комп’ютерної верстки й став серйозною перевагою в одному з основних напрямків діяльності Apple. Джобсове захоплення дало можливість звичайним користувачам — від авторів студентських газет і до матусь, які редагували інформаційні бюлетені Асоціації батьків і вчителів, — відчути дивовижну радість від можливості використовувати різноманітні шрифти, радість, колись доступну лише друкарям, сивим редакторам та іншим трударям із заплямованими чорнилом пальцями.

Кейр також розробила піктограми, як то сміттєвий кошик для видалених файлів, — і це допомогло визначити графічні інтерфейси. Вони з Джобсом чудово могли порозумітися в цьому, оскільки обоє поділяли внутрішнє чуття до простоти й бажання зробити Macintosh фантастичним продуктом.

— Джобс зазвичай приходив наприкінці кожного дня, — розповідала вона. — Завжди цікавився, що нового. У нього були незмінні хороший смак і відчуття щодо візуальних деталей.

Інколи він забігав вранці в неділю — тож Кейр намагалася працювати тоді. Час від часу вона стикалася з проблемою. Наприклад, він відкинув одну з її розробок — піктограму-кролика, який з’являвся при пришвидшеному поклацуванні мишкою, — сказавши, що пухнаста істота додає інтерфейсу «надмірної сірості».

Джобс приділяв стільки ж уваги рядкам заголовка у вікнах і документах. Він змушував Еткінсона та Кейр переробляти їх знову й знову, оскільки всі попередні версії завдавали йому сердечних мук. Стіву не подобалися ті, що були в Lisa, оскільки вони були надто чорними й різкими. Він хотів, щоби рядки заголовка в Macintosh були більш м’якими й мали тонкі світлі смужки.

— Ми перепробували близько двадцяти різних рядків заголовка, допоки не зробили такого, що йому догодив, — пригадував Еткінсон.

У якийсь момент Кейр з Еткінсоном почали скаржитися, що Джобс змушує їх проводити надто багато часу над внесенням дрібних покращень, хоча в них ще не виконана купа важливішої роботи. І тут Стіва понесло:

— Ви уявляєте собі, що вам доведеться дивитися на це щодня? — верещав він. — Це не просто якась дрібна деталь, це щось таке, що ми мусимо зробити правильно.

Кріс Еспіноза знайшов один спосіб задовольнити Джобсові вимоги щодо дизайну й утихомирити його схильність до надмірного контролю. Він був одним із молодих хлопчаків, які допомагали Возняку, коли той ще працював у гаражі. Джобс переконав Еспінозу покинути навчання в Берклі, наполягаючи, що можливість учитися в нього буде завжди, а ось шанс попрацювати над проектом Macintosh випадає лише раз у житті. Хлопець вирішив, що розробить калькулятор для комп’ютера. «Ми всі зібралися навколо Кріса, коли він показав свій калькулятор Стіву й затримав подих, очікуючи його реакції», — розповідав Герцфельд.

— Ну що ж, це початок, — сказав Джобс. — Але якщо відверто, то він огидний. Колір тла надто темний, деякі лінії неправильної товщини, а кнопки дуже великі.

Еспіноза продовжував день за днем відточувати свій проект відповідно до зауважень Джобса, але з кожною ітерацію сипалися нові порції критики. Тож одного дня, коли Стівен зайшов до Кріса, той подарував керівнику своє натхненне розв’язання проблеми, яке носило назву «Стіве Джобсе, винайди свій власний калькулятор». Програма дозволяла користувачу підігнати вигляд калькулятора під себе, змінивши товщину ліній, розмір кнопок, відтінки, тло й інші атрибути. Замість того щоби просто посміятися з вигадки Кріса, Джобс засів за програму й почав бавитися, підбираючи зовнішній вигляд калькулятора, який би відповідав його смакам. Десь за десять хвилин він підтасував усе так, що результат приніс йому втіху. Тож — як цього й слід було очікувати — саме такий калькулятор з’явився в комп’ютері Macintosh і залишався стандартом протягом п’ятнадцяти років.

Попри те що всю свою увагу Джобс зосереджував на проекті Macintosh, він також хотів створити постійну дизайнерську мову для всіх продуктів компанії Apple. Він улаштував конкурс із метою відшукати дизайнера світового рівня, який став би для Apple тим, ким був для Braun Дітер Рамс. Проект мав кодову назву «Білосніжка» — і не тому, що Стів надавав перевагу саме цьому кольору, але тому, що продукти, які мали розроблятися, носили кодові назви — імена семи гномів. Переможцем став Гартмут Еслінґер — німецький дизайнер, який був відповідальним за зовнішній вигляд телевізорів Sony Trinitron. Джобс полетів до Чорного Лісу — округу в Баварії, — щоби зустрітися з паном Гартмутом. Він був вражений не лише пристрастю Еслінґера, але також тим, як натхненно той вів свого «Мерседеса», перевищуючи швидкість у сто шістдесят кілометрів за годину.

Навіть попри те, що Гартмут був німцем, він стверджував, що в «ДНК Apple має бути питомо американський ген», який створить «міжнародно-каліфорнійський» зовнішній вигляд, натхненний «Голівудом і музикою, дрібкою бунтарства та природною сексуальною привабливістю». Його основним принципом було: «Форма відповідає емоції», — так він обігравав відому максиму, що стверджувала, начебто форма відповідає функції. Еслінґер створив сорок моделей продуктів, щоби показати свою ідею, і коли Джобс побачив їх, він вигукнув:

— Так, це воно!

Білосніжний вигляд, який швидко перейшов до Aplle ІІс, мав у собі такі типові риси: білі системні блоки, щільні заокруглені вигини, тонкі лінії жолобків, які використовувалися водночас для вентиляції та оздоби. Джобс запропонував Еслінґеру контракт із тією умовою, що той переїде до Каліфорнії. Вони вдарили по руках — і, за словами Гартмута, що не вирізнялися особливою скромністю, «цей потиск рук започаткував одне з найбільш вирішальних співробітництв в історії промислового дизайну[3]». Фірма Еслінґера відкрилася в Пало-Альто всередині 1983 року на основі щорічного контракту з Apple на суму 1,2 мільйона доларів — і з того часу кожен продукт, який випускався в Apple, носив на собі гордий підпис: «Розроблено в Каліфорнії».

Від свого батька Джобс перейняв думку, що ознака справжньої майстерності полягає в тому, щоби навіть приховані деталі робити красивими. Одне з найбільш екстремальних — і ефектних — утілень цієї філософії проявилося, коли Стів ретельно перевіряв друковану плату, де мали бути мікросхеми й інші компоненти. Ця плата розміщалася глибоко всередині Macintosh. Жоден покупець ніколи б її не побачив, але Джобс почав критикувати її з естетичної точки зору.

— Ця частинка справді симпатична, — сказав він. — Але подивіться на мікросхеми пам’яті. Вони потворні. Лінії проходять надто близько одна до одної.

Один із нових інженерів перебив його й запитав, чому це має якесь значення.

— Єдине, що важить, — наскільки добре це працює. Ніхто не побачить друкованої плати.

Джобс зреагував у своєму стилі.

— Я хочу, щоби вона була настільки прекрасною, наскільки те можливо, навіть якщо вона розташована всередині коробки. Великий різьбяр не буде використовувати брудне дерево для задньої стінки шафи, навіть попри те, що цього ніхто не побачить.

У своєму інтерв’ю — через декілька років після того, як Macintosh вийшов на ринок, — Джобс знову нагадав про цей урок, який дав йому батько:

— Якщо ви різьбяр і працюєте над створенням чарівного комоду, то не використовуватимете шматок фанери на задню спинку, навіть попри те, що вона впиратиметься в стіну й ніхто її ніколи не бачитиме. Ви знатимете, що вона там є, тож використаєте прекрасний шматок дерева для тієї задньої стінки. Для того щоби добре спати вночі, потрібно, щоби якість і естетичний підхід були в усьому.

Від Майка Маркули Стів дізнався про важливість упаковки та презентації. Люди судять про книжку за її обкладинкою, тож для коробки, у якій продавався Macintosh, Джобс вибрав повноколірний дизайн і постійно намагався його покращити.

— Він змушував хлопців переробляти його по п’ятдесят разів, — пригадував Ален Росман — член колективу проекту Macintosh, який одружився із Джоаною Гофман. — Цю упаковку мали викинути на смітник одразу, тільки-но покупці її відкриють, однак її зовнішній вигляд мав для нього надзвичайно важливе значення.

На думку Росмана, це показувало відсутність балансу; гроші витрачалися на дорогу упаковку в той час, коли вони намагалися зекономити на мікросхемах пам’яті. Але для Джобса було важливо, щоби кожна деталь робила Macintosh дивовижним.

Коли вони, зрештою, визначилися з дизайном, Джобс зібрав команду проекту Macintosh для наступної церемонії.

— Справжні митці підписують свої витвори, — сказав він.

Тож Стів узяв листок креслярського паперу й маркер і попросив кожного написати своє ім’я. Підписи були вигравірувані всередині кожного Macintosh. Ніхто ніколи не побачить їх, але члени того колективу знали, що їхні підписи були всередині, точно так само, як вони знали, що друкована плата була виконана настільки елегантно, наскільки це можливо. Джобс кожного викликав по імені. Першим вийшов Барел Сміт. Джобс дочекався, поки остання людина із сорока п’яти підпишеться, тоді знайшов місце якраз посередині й написав своє ім’я маленькими літерами дуже красивим почерком. Затим, піднявши келих шампанського, з вдячністю виголосив тост усім працівникам.

— Такими митями він показував нам, що те, що ми робимо, називається мистецтвом, — сказав Еткінсон.