Стів Джобс

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ У ВІЧНІСТЬ Хмарка, космічний корабель і вище

Навіть до того, як iPad з’явився в продажу, Джобс думав про те, яким має бути iPad 2. Потрібно було, щоби він мав передню й задню камери — всі знали, що вони потрібні, — і він однозначно хотів, щоби він був тоншим. Але було ще одне другорядне питання, на якому він зосередився і про яке більшість людей навіть би не подумала: чохли, що люди використовували, приховували довершені лінії iPad і відволікали від екрану. Вони потовщували те, що мало бути тоншим. Вони накидали одежу простолюдина на пристрій, який мав бути магічним у всіх аспектах.

Приблизно в той час Джобс прочитав статтю про магніти, вирізав її та віддав Джоні Айву. Їхню дію можна було прицільно сфокусувати. Можливо, їх можна було б використати, щоби причепити знімний чохол. Так, він міг причіплятися до передньої частини iPad, при цьому не поглинаючи весь пристрій. Один із хлопців у команді Айва намагався придумати, як виготовити знімний чохол, який би кріпився до магнетичного шарніру. Коли користувач починає відкидати чохол, екран оживає, як обличчя дитятка, якого полоскотали, а коли чохол знову прикладався до екрану, пристрій переходив у «сплячий» режим.

Для цього не потрібно було високих технологій, лише проста механіка. Але це було чарівно. Ще один приклад бажання Джобса робити все в повній інтеграції: чохол та iPad розроблялися вкупі, щоби всі магніти й шарніри безшовно з’єднувалися. iPad 2 мав багато покращень, але його симпатичний маленький чохол, із яким би більшість виконавчих директорів не завдавали собі клопоту, викликав найбільше усмішок.

Оскільки Джобс був у черговій лікарняній відпустці, ніхто не чекав, що він приїде на презентацію iPad 2, призначену на 2 березня 2011 року в Сан-Франциско. Але коли запрошення були розіслані, Стів сказав, що мені слід постаратися бути там. Усе було, як завжди: головні керівники Apple у першому ряді, Тім Кук поїдає енергетичні батончики, а з колонок звучить підбірка доречних пісень гурту The Beatles. Завершувати підбірку мають You Say You Want a Revolution («То кажете, що хочете революцію?») та Here Comes The Sun («Ось і сонце сходить»). Рід Джобс прибув в останню хвилину разом із двома гуртожитськими співмешканцями, студентами першого курсу, які перебували просто у захваті від усього баченого.

— Ми працювали над розробкою цього продукту якийсь час, і я не хотів пропустити його презентацію сьогодні, — сказав Джобс, неквапливо піднявшись на сцену.

Стів був страшенно худющим, але на обличчі світилася безтурботна посмішка. Натовп став вигукувати, кричати й підірвався на ноги, щоби привітати його оплесками. Він почав презентацію iPad 2, показавши його новий чохол.

— Цього разу обгортка і сам продукт були розроблені вкупі, — пояснив Джобс.

Тоді перейшов до зауважень, які турбували його, оскільки мали реальне підґрунтя: оригінальний iPad краще споживав контент, ніж створював його. Тож Apple взяла свої найкращі дві творчі програми, розроблені для Macintosh — GarageBand та iMovie, — й створила потужні версії, доступні для iPad. Джобс показав, як легко було створити й інструментувати пісню чи додати музику та спеціальні ефекти до домашнього відео, а також як поділитися цими своїми витворами з іншими людьми, використовуючи новий iPad.

І знову він завершив свою презентацію слайдом, на якому був зображений перетин двох вулиць — Технологічної та Гуманітарних наук. І цього разу він краще пояснив своє кредо, сказавши, що справжня творчість і простота приходять тоді, коли можливо інтегрувати залізяччя та програмне забезпечення, а в цьому випадку й контент, чохли й продавців — замість того щоби дозволяти всьому бути відкритому та фрагментованому, як то сталося в світі персональних комп’ютерів з Windows, а також відбувалося зараз із пристроями Android:

Така система була основним стержнем організації, яку він вибудовував, але також його власної душі.

Після презентації Джобс був сповнений енергії. Він приїхав до готелю «Чотири сезони», щоби пообідати зі мною, своєю дружиною, Рідом і двома товаришами сина зі Стенфорда. Він, хоч як дивно, їв, та все одно виявляв перебірливість. Стів замовив свіжовитиснений сік, який відсилав назад тричі, кожного разу говорячи, що йому приносили сік з пляшки, а також пасту «прімавера», яку відсунув і оголосив неїстівною, лише скуштувавши. Але тоді він з’їв половину мого крабового салату Луї й замовив собі повну порцію, після чого була кулька морозива. Поблажливі працівники готелю навіть спромоглися приготувати склянку соку, яка нарешті відповідала його стандартам.

Назавтра в себе вдома він усе ще був у піднесеному настрої. Планував наступного дня полетіти до селища Кона, сам, і я попросив, щоби він показав, що він завантажив собі на iPad для подорожі. Там було три фільми: «Китайський квартал» (Chinatown), «Ультиматум Борна» (The Bourne Ultimatum), «Історія іграшок-3» (Toy Story 3). I — що було ще показовішим — там була лише одна книжка: «Автобіографія Йогі», де містилися поради з медитації та духовності. Цю книжку він уперше прочитав у підлітковому віці, тоді ще раз — у Індії, і з того часу перечитував щороку.

Вранці Стів вирішив, що хоче чогось попоїсти. Він усе ще був надто слабким, щоби вести машину, тож я завіз його до кафе в торговельному центрі. Воно було зачинене, але власник уже звик до того, що Джобс стукав у двері в неробочий час, і з радістю впустив нас усередину.

— Він узяв на себе місію спробувати зробити мене товстішим, — пожартував Джобс.

Лікарі спонукали його їсти яйця, які слугували джерелом високоякісного протеїну, тож він замовив омлет.

— Коли живеш із такою хворобою, як в мене, і з усім цим болем, воно постійно нагадує про твою власну смертність, і це може робити дивні штуки з твоїм розумом, якщо ти не пильнуєшся, — сказав він. — Ти не плануєш більше ніж на рік уперед, і це погано. Потрібно змушувати себе планувати так, неначе ти ще житимеш багато років.

Прикладом цього магічного мислення був його план збудувати розкішну яхту. До пересадки печінки він із родиною часто винаймав яхти під час відпустки для подорожей до Мексики, південною частиною Тихого океану та Середземним морем. Під час багатьох таких круїзів Стів знуджувався або починав ненавидіти дизайн яхти, тож вони скорочували час, відведений на морську мандрівку, й летіли до селища Кона. Але інколи круїз їм удавався на славу.

— Найкраща відпустка, яка була в моєму житті, це коли ми спустилися вниз узбережжям Італії, а тоді попливли до Афін — які виявилися звичайною ямою, зате Пантеон там просто вражаючий, — а тоді до Ефесу в Туреччині, де є ці древні громадські вбиральні з мармуру, посеред яких є місце, де музиканти співали серенади.

Коли вони дісталися Стамбулу, Стів найняв професора історії, щоби той провів екскурсію для їхньої родини. Наприкінці дня вони пішли в турецьку баню, де лекція професія подарувала Джобсу прозріння, яке стосувалося глобалізації молоді.

Натхненний радістю від круїзу, Джобс зайняв себе тим, що почав креслити проект яхти, яку він мріяв побудувати одного дня, а потім постійно щось перемальовував у ньому. Коли у 2009-му хвороба повернулася, Стів майже відмовився від цієї ідеї.

— Я не думав, що житиму до того часу, коли її зроблять, — пригадував він. — Але це мене страшенно засмутило, і я вирішив, що навіть працювати над дизайном було приємно, і, може, я таки доживу до того часу, як її побудують. Якщо я припиню роботу над яхтою, а потім проживу ще два роки, то пошиюсь у дурні. Тож я продовжував працювати над проектом.

З’ївши омлети в кафе, ми повернулися до його будинку, і він показав мені всі моделі й архітектурні рисунки. Як і слід було очікувати, запланована яхта була елегантною та мінімалістською. Тикові палуби були ідеально гладкими й не заплямовані ніяким спорядженням. Як і в магазині Apple, вікна кабіни вражали розмірами — майже від підлоги до стелі, і основна житлова площа була спланована так, щоби стіни були скляними, 12,4 метра завдовжки та 3,1 метра заввишки. Він найняв головного інженера магазинів Apple, щоби той розробив для нього спеціальне скло, яке могло би забезпечити структурну підтримку.

На той час яхту вже конструювала нідерландська фірма, яка виконувала будівництво яхт по проекту замовника, Feadship, але Джобс продовжував бавитися з дизайном.

— Знаю, що може так статися, що я помру й залишу Лорін напівзбудовану яхту, — сказав він. — Але я мушу продовжувати робити це. Якщо я не продовжуватиму, то означатиме, що я от-от помру.

Вони з Пауел мали святкувати свою двадцяту річницю шлюбу через декілька днів, і він визнав, що не завжди цінував її так, як вона того заслуговувала.

— Мені дуже пощастило, тому що, одружуючись, ти не знаєш, у що вступаєш, — сказав він. — У тебе є якесь інтуїтивне відчуття. Я не міг би зробити вдалішого вибору, оскільки Лорін не лише розумна й вродлива, але також виявилося, що вона дуже хороша людина.

На якусь мить йому на очі набігли сльози. Стів говорив і про інших жінок, із якими колись зустрічався, зокрема про Тіну Редс, але сказав, що зрештою зупинився на найкращій людині. Він також роздумував про те, наскільки егоїстичним і вимогливим бував сам.

— Лорін доводилося справлятися з цим, а також із тим, що я захворів, — сказав він. — Я знаю, що життя зі мною — аж ніяк не льодяник на паличці.

Серед його егоїстичних звичок було те, що він часто не пам’ятав про річниці й дні народження. Але цього разу він запланував влаштувати дружині несподіванку. Вони одружилися в готелі «Авані» в Йосеміті, і він вирішив повезти Лорін туди на їхню річницю. Але коли Джобс зателефонував до готелю, всі місця були зарезервовані. Тож він попросив адміністрацію готелю звернутися до людей, які зарезервували номер, у якому вони з Пауел колись зупинялися, і попросив їх поступитися.

— Я запропонував заплатити за ще одні вихідні, — пригадував Джобс, — а той чоловік був дуже приємним і відповів: «Двадцять років! Забирайте, будь ласка, номер ваш».

Він знайшов світлини з весілля, які зробив друг, і замовив друк цих знімків на тлустому картоні великого розміру й помістив їх у елегантну коробку. Понишпоривши в своєму iPhone, Стів знайшов нотатку, яку написав, щоби покласти разом зі світлинами, й прочитав її вголос.

До кінця читання він плакав так, що не міг себе контролювати. Коли він трохи зібрав себе докупи, то зауважив, що також підготував підбірки світлин для кожного зі своїх дітей.

— Подумав, що їм може бути приємно побачити, що я був колись молодим.

У 2001 році Джобс мав таке бачення: персональний комп’ютер слугуватиме «цифровим центром» для різноманітних пристроїв, як то музичні плеєри, відеомагнітофони, телефони й таблетки. Це зіграло на руку компанії Apple при створенні інтегрованих продуктів, простих у використанні. Таким чином компанія змінила свій статус із нішової комп’ютерної компанії високого технічного рівня на найбільш вартісну технологічну компанію в світі.

До 2008 року Джобс розробив стратегічне бачення щодо наступної хвилі цифрової ери. В майбутньому, як він вірив, настільний комп’ютер уже не буде слугувати цифровим центром для вашого контенту. Весь контент переміститься «на хмарку». Іншими словами, ваш контент буде зберігатися на віддалених серверах, якими управлятиме компанія, котрій ви довіряєте, і він буде доступним для вас будь-де на будь-якому пристрої. Потрібно було три роки, щоби він міг довести це.

Стів почав із неправильного кроку. Влітку 2008 року він запустив продукт, який називався MobileMe, дорогий (99 доларів на рік) передплатний сервер, який дозволяв користувачам зберігати телефонні книги, документи, зображення, відео, електронні листи й календар віддалено в «хмарці» та синхронізувати їх із будь-яким пристроєм. У теорії, вам потрібно було просто взяти свій iPhone чи будь-який комп’ютер і отримати доступ до будь-якого аспекту вашого цифрового життя. Проте тут існувала велика проблема: сервіс, якщо використовувати термінологію Джобса, був відстійним. Він був складним, пристрої погано синхронізувалися, а електронні листи й інші дані час від часу зникали в етері. «MobileMe від Apple має занадто багато недоліків, щоби вважатися надійним», — так звучав заголовок в огляді Волта Мосберґа у Wall Street Journal.

Джобс лютував. Він зібрав колектив проекту MobileMe в аудиторії в одному з корпусів Apple, вийшов на сцену й запитав: «Хтось може мені пояснити, що має робити MobileMe?». Після того як члени команди запропонували свої відповіді, Джобс відстрілив: «То якого хріну він того не робить?». Протягом наступної півгодини лаяв їх як хотів.

— Ви зганьбили репутацію Apple, — шумів він. — Ви маєте ненавидіти одне одного за те, що так підвели її. Мосберґ, наш друг, більше не пише хороших статей про нас.

Перед усіма присутніми він звільнив керівника колективу проекту MobileMe й замінив його на Едді К’ю, який завідував інтернет-контентом в Apple. Як назвав це Адам Лешинські з часопису Fortune в критичному розгляді корпоративної культури Apple, «відповідальність строго нав’язується».

До 2010 року стало зрозуміло, що Google, Amazon, Microsoft та інші намагалися стати компанією, яка б найкраще зберігала споживацький контент і дані в «хмарці» й могла синхронізувати їх на різних пристроях. Тож Джобс подвоїв зусилля. Як він пояснив мені тієї осені:

Джобс описував це своє стратегічне бачення на понеділкових ранкових зустрічах, і з часом з цього викристалізувалася нова стратегія.

— Я посилав електронні листи групам людей о другій ночі й постійно влаштовував дискусії, — пригадував він. — Ми думаємо про це так багато не тому, що це робота, а тому, що це — життя.

Хоча деякі члени ради директорів, включаючи Ела Ґора, сумнівалися в тому, що MobileMe варто робити безкоштовним, однак вони підтримували Джобса. Це мало стати їхньою стратегією з приваблювання клієнтів до орбіти Apple на наступне десятиліття.

Новий сервіс був названий iCloud, і Джобс представив його в основній промові під час Конференції для розробників Apple з усього світу в червні 2011 року. Стів усе ще перебував у лікарняній відпустці і протягом декількох днів у травні лежав у лікарні з інфекціями й болем. Деякі близькі друзі просили його не влаштовувати презентації, яка потребувала багато підготовки й тренувань. Але перспектива оголосити наступний тектонічний зсув у цифровій ері, здавалося, додавала йому сил.

Коли Стів вийшов на сцену Конференц-центру Сан-Франциско, на ньому був чорний кашеміровий светр фірми VONROSEN зверху на його звичайному чорному гольфі від Іссі Міяке, а під блакитними джинсами була термобілизна. Але виглядав він ще худорлявішим, ніж будь-коли. Натовп стоячи привітав його довгими оплесками («Це завжди допомагає, і я ціную це», — сказав він), але за декілька хвилин ціна на акцію Apple впала більш ніж на 4 долари, до 340. Він робив героїчне зусилля, але виглядав слабким.

Він передав мікрофон Філу Шиллеру та Скотту Форсталу, щоби вони продемонстрували нові операційні системи для Macintosh і мобільних пристроїв, а тоді повернувся на сцену, щоби представити iCloud самостійно.

— Близько десяти років тому ми отримали одне з наших найважливіших прозрінь, — почав він. — Персональні комп’ютери стануть центром вашого цифрового життя. Ваші відео, ваші світлини, ваша музика. Але за останні роки то все трохи попсувалося. Чому?

Він дещо розповів про те, як складно було синхронізувати весь контент на різних пристроях. Якщо ви завантажили пісню на свій iPad, сфотографували щось на свій iPhone, а відео зберегли на своєму комп’ютері, то зрештою можете почуватися старомодним оператором комутатора, підключаючи і відключаючи USB-кабелі до пристроїв, щоби поділитися контентом.

— Синхронізація цих пристроїв може довести нас до божевілля, — Джобс щиро засміявся. — У нас є рішення. І це наше наступне велике прозріння. Ми понизимо на посаді ПК і Macintosh, і тепер вони будуть просто пристроями, і ми перемістимо цифровий центр на «хмарку».

Джобс добре знав, що це «велике прозріння» було насправді не новим. Він навіть пожартував з приводу попередньої спроби Apple.

— Ви можете подумати: «А чого я маю їм вірити? Вони принесли мені MobileMe».

Люди в залі нервово захихотіли.

— Дозвольте мені сказати, що то була не найкраща година для нас.

Але коли він зробив презентацію iCloud, було очевидно, що цей сервер стане кращим. Пошта, контакти й записи в календарі синхронізувалися відразу. Як і програми, світлини, книжки та документи. Що найважливіше, Джобс та Едді К’ю вклали угоди з музичними компаніями (на відміну від Google та Amazon). У Apple буде вісімнадцять мільйонів пісень на хмаркових серверах. Якщо у вас була якась пісня на одному з ваших пристроїв чи комп’ютерів — незалежно від того, купили ви її законно чи завантажили піратським шляхом, — Apple надавала вам доступ до високоякісної версії цієї пісні на всіх ваших пристроях, не змушуючи вас витрачати зайві час та зусилля, щоби завантажити її до «хмарки».

— Це все просто працює, — сказав Джобс.

Такий простий концепт — що все просто працюватиме безшовно — був, як завжди, конкурентною перевагою Apple. Microsoft уже рекламував Cloud Power більше року, а три роки тому його головний розробник структури програмного забезпечення, легендарний Рей Оззі, оголосив бойовий клич компанії: «Ми хочемо, щоби люди ліцензували свій контент лише раз і використовували будь-який зі своїх… пристроїв, щоб отримати доступ до свого контенту й насолоджуватися ним». Але Оззі пішов з компанії Microsoft наприкінці 2010 року, і «хмарка» компанії так ніколи й не з’явилася в пристроях користувачів. Amazon і Google запропонували свої «хмаркові» сервіси в 2011-му, проте жодна компанія не могла інтегрувати залізяччя, програмне забезпечення й контент різноманітних пристроїв. Apple контролював кожну ланку в ланцюжку й розробляв їх так, щоби вони працювали разом: пристрої, комп’ютери, операційна система, прикладне програмне забезпечення разом із продажем і зберіганням контенту.

Звісно, все це працювало безшовно лише тоді, коли ви використовували пристрій фірми Apple й залишалися в обнесеному стіною саду Apple. І це давало Apple ще одну перевагу: прив’язаність користувача. Щойно ви почали використовувати iCloud, вам буде складно підключити все до приладів Kindle чи Android. Ваша музика та контент не могли синхронізуватися з ними, вони могли би просто навіть не працювати. Це було кульмінацією трьох десятиліть, витрачених на уникання відкритих систем.

— Ми подумали, чи варто розробити музичного клієнта для Android, — сказав мені Джобс за сніданком наступного ранку. — І встановили iTunes на Windows, щоби продавати більше iPod. Але я не бачу переваги в тому, щоби поставити нашу музичну програму на Android, крім того, що це ощасливить користувачів Android. А я не хочу ощасливлювати користувачів Android.

Коли Стіву було тринадцять, він знайшов номер телефону Білла Г’юлетта в телефонній книжці, задзвонив йому, щоби попросити запчастину, яка була йому потрібна для виготовлення частотоміра, й отримав роботу на літо в Hewlett-Packard. Того ж року HP купила ділянку землі в Купертіно, щоби розширити свій відділ з випуску калькуляторів. Возняк пішов працювати туди, і саме там розробив Apple І та Apple II в години, які відводив на халтурку.

Коли HP вирішила в 2010 році покинути своє приміщення, яке було розташоване десь за півтора кілометра на схід від Нескінченної вулиці Apple, Джобс таємно вирішив придбати його та прилеглу земельну ділянку. Він захоплювався тим, як Hewlett-Packard збудували міцну компанію, і пишався, що зміг зробити те саме з Apple. Тепер він хотів зробити показовий бізнес-центр компанії — чого ще не мала жодна технологічна фірма на Західному узбережжі. Він викупив 60 гектарів, більша частина яких була засаджена абрикосовими садами, коли він був хлопчаком, і зайнявся великим проектом створення спадку, що поєднував у собі його захоплення дизайном із його величезним бажанням побудувати міцну компанію.

— Я хочу залишити своїй компанії бізнес-центр, який відображатиме її цінності для багатьох поколінь, — сказав він.

Стів найняв людей із компанії, що вважалася найкращою архітектурною фірмою в світі й належала серові Норману Фостеру, який свого часу мудро спроектував реставрований Рейхстаг у Берліні та Сент-Мері Екс 30 в Лондоні. Не дивно, що Джобс також долучився до проектування, як у загальному баченні, так і в деталях, тож визначитися з остаточним дизайном стало практично неможливо. Це мала бути велична будівля, яку Стів волів залишити після себе, і він хотів, щоби її збудували правильно. Фірма Фостера призначила у команду п’ятдесят архітекторів, і кожних три тижні протягом 2010 року вони показували Джобсові оновлені моделі й варіанти. А він продовжував щоразу привносити нові концепції, інколи абсолютно нові форми, і змушував їх починати все заново та вигадувати нові альтернативи.

Коли він уперше показав мені моделі й проекти в своїй вітальні, будівля виглядала, наче зигзагоподібний іподром, сконструйований із трьох півкругів, що оточували велике центральне подвір’я. Стіни були скляні, а інтер’єр передбачав, що розміщені всередині ряди кабінетів дозволятимуть сонячному промінню заливати коридори.

— Це надасть приємної невимушеності й гармонії тим приміщенням, — сказав він, — і все це буде взаємодіяти в сонячному сяйві.

Наступного разу, коли він показував мені плани — через місяць, — ми перебували у величезній конференц-залі Apple навпроти його кабінету, де модель запланованої будівлі покривала весь стіл. Він уніс величезну зміну. Всі кабінети мали бути розташовані подалі від вікон, щоби довгі коридори могли купатися в сонячному промінні. Це приміщення також мало слугувати загальному вжитку. Були певні суперечки з деякими архітекторами, котрі хотіли, щоби вікна можна було відчиняти. Джобсу ніколи не подобалася ідея, що люди матимуть змогу щось відчиняти.

— Це просто дасть можливість людям усе зіпсувати, — виголосив він.

У цьому, як і в інших деталях, він наполіг на своєму.

Приїхавши додому того вечора, Джобс показав мені рисунки за вечерею, і Рід пожартував, що вигляд будівлі з висоти пташиного польоту нагадував йому чоловічі геніталії. Його батько не дослухався до зауваження, сказавши, що це просто відображає стиль мислення підлітка. Але наступного дня таки переказав слова сина архітекторам.

— На жаль, тепер, коли я сказав вам це, ви ніколи не зможете витерти той образ зі свого розуму, — сказав він.

Коли я відвідував Стіва у черговий раз, форма запланованої будівлі була замінена на просте коло.

Новий дизайн означав, що в будинку не буде жодного рівного шматочка скла. Все буде вирізьблене й з’єднане безшовно. Джобса давно зачаровувало скло, а досвід із вимаганням величезних скляних панелей для роздрібних магазинів Apple додавав йому впевненості, що можливо буде виготовити багато масивних вигнутих шматків. Центральне подвір’я мало бути 248 метрів завдовжки (що більше, ніж типові міські квартали, і майже таке, як три футбольних поля), і Стів показав мені, як будівля могла би оточити майдан

Святого Петра в Римі. Одним зі спогадів, який назавше закарбувався йому в розумі, було те, що колись на цій території переважали фруктові сади, тож він найняв старшого лісовода зі Стенфорда й наказав, що 80 % маєтку компанії має бути впорядковано в природній спосіб; там мали насадити шість тисяч дерев.

— Я попросив його, щоби він неодмінно засадив нові абрикосові сади, — пригадував Джобс. — Колись можна було бачити їх усюди, навіть на рогах вулиць, і вони — частина спадку цієї долини.

До червня 2011 року плани на чотириповерховий комплекс площею в 270 тисяч квадратних метрів, у якому мало працювати понад дванадцять тисяч робітників, дозріли до представлення стороннім особам. Джобс вирішив зробити це тихо й без освітлення в пресі — просто передати креслення міській раді Купертіно наступного дня після того, як він представив iCloud на конференції для розробників Apple з усього світу.

Навіть попри те, що Стів потерпав від нестачі енергії, його розклад того дня був заповнений подіями. Рон Джонсон, який піднімав магазини Apple й керував ними понад десятиліття, вирішив прийняти пропозицію стати виконавчим директором J. С. Penney, тож він приїхав вранці до Джобса додому, щоб обговорити своє звільнення. Тоді ми зі Стівом поїхали до Пало-Альто, в маленьке кафе Fraiche, де подавали йогурти та вівсянку, і він жваво розповідав про можливі майбутні продукти Apple. Пізніше того ж дня його завезли в Санта-Клару на щоквартальну зустріч, яку Apple проводив із головними керівниками компанії Intel, де вони обговорювали можливість використання чипів Intel для майбутніх мобільних пристроїв. Увечері U2 давали концерт у «Колізеї» в Окленді, і Джобс думав відвідати його. Але натомість вирішив використати той вечір, щоби показати проект міськраді Купертіно.

Прибувши без почту та фанфар, він виглядав невимушено в тому самому чорному светрі, який надягав на конференцію розробників. Стів вийшов на подіум із перемикачем у руці й провів двадцять хвилин, показуючи слайди проекту членам ради. Розглядаючи лискучу, футуристичну, досконалої круглої форми будівлю, зображення якої з’явилося на екрані, він зупинився й усміхнувся.

— Скидається на те, що сюди приземлився космічний корабель, — сказав Стів і за кілька митей додав: — Гадаю, що ми стоїмо перед можливістю збудувати найкращу офісну будівлю в світі.

Наступної п’ятниці Джобс надіслав електронного листа колезі зі свого давнього минулого, Енн Бауерз, удові співзасновника Intel Боба Нойса. Вона колись працювала керівником відділу кадрів у ранніх 1980-х, маючи в обов’язках приводити до тями Джобса після його істерик і заліковувати душевні рани співробітників. Джобс запитав, чи не могла би вона з ним зустрітися наступного дня. Бауерз на той час була в Нью-Йорку, та вона приїхала до нього додому в неділю, після повернення. На той час він знову нездужав, страждав від болю й безсилля, але з радістю показував їй архітектурну подачу нового бізнес-центру.

— Ти маєш пишатися Apple, — сказав він. — Ти маєш пишатися тим, що ми побудували.

Тоді він подивився на Енн і поставив їй запитання, яке майже звалило жінку з ніг:

— Розкажи мені, яким я був у молодості.

Бауерз спробувала відповісти йому чесно:

— Ти був дуже запальною і складною в спілкуванні людиною. Але твоє бачення заворожувало. Ти казав нам: «Подорож — це нагорода». І, як виявилося, це було правдою.

— Так, — кивнув Джобс. — Я таки навчився дечого на шляху.

Тоді, через декілька хвилин, він повторив це, неначе бажаючи переконати Бауерз і самого себе в цьому.

— Я таки навчився дечого. Справді навчився.