Стів Джобс

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ APPLE I Увімкнути, завантажити, закинути

Різноманітні культурні течії стікалися в одну в Сан-Франциско та в долині Санта-Клара наприкінці 1960-х. Технологічна революція починалася з процвітання військових підрядників, а згодом і електронних фірм, виробників мікрочипів, дизайнерів комп’ютерних ігор і комп’ютерних компаній. То була гакерська субкультура — з’являлися зломщики, аматори, кіберпанки, пірати чи просто програмісти, а ще — інженери, які не припадали пилом HP. Існували також псевдоакадемічні групи, які проводили дослідження про ефект ЛСД на організм людини. Піддослідними виявилися Даґ Енгелбарт із Центру зростання досліджень у Пало-Альто, який згодом допоміг у створенні комп’ютерної миші та зручного інтерфейсу для користувачів, і Кен Кейсі, який уживав наркотики під музично-світлові шоу гурту, називаного потім Grateful Dead. Рух гіпі зароджувався на територіях затоки Тихого океану, а невгамовні політичні активісти походили з руху за свободу слова у Берклі. Разом із тим існувало ще багато інших рухів, метою яких було знаходження самого себе: дзен та індуїзм, медитації та йога, психотерапія та інші.

Цю мішанину легкої та жорсткої сили, освіти та технології Джобс використовував у своїх ранкових медитаціях. Він також був вільним слухачем уроків у Стенфорді, ночами працював у Atari і мріяв про створення власного бізнесу.

— Щось таке там було, — згодом говорив він, згадуючи той час і місце. — Найкраща музика походила звідти — Grateful Dead, Jefferson Airplane, Джоан Баез, Дженіс Джоплін. Тоді ж з’явилася інтегральна мікросхема і «Каталог усієї Землі».

Зазвичай інженери та гіпі не розуміли один одного. Багато хто вбачав у комп’ютерах щось оруеллівське чи нав’язування сили Пентагону. У «Міфі машини» історик Льюїс Мамфорд застріг, що комп’ютери поглинають нашу свободу і руйнують «життєві цінності». Заклик на перфокартах «Не згинати, не наколювати і не спотворювати» став іронічною фразою для лівих пацифістів.

Та в середині 1970-х відбулися зрушення. «Якщо спочатку комп’ютер відмовлялися використовувати, маючи його за символ бюрократичного контролю, то потім він таки став символом особистого самовираження та свободи», — написав у своїй роботі про змішування контркультур із комп’ютерною індустрією «Що сказала соня?» Джон Маркоф. Цей етос лірично описав Річард Бротіган у своєму опусі «Всі стежили за машинами благодатної любові» в 1967 році. Кіберілюзія підтвердилася, коли Тімоті Лірі проголосив персональні комп’ютери новим ЛСД і за кілька років, переглянувши свою відому мантру, проголосив: «Увімкнути, завантажити, закинути». Музикант Боно, який із часом став другом Джобса, часто обговорював із ним, чому саме вихідці з субкультур затоки Тихого океану допомагали у створенні комп’ютерної індустрії.

— Люди, котрі винайшли двадцять перше сторіччя, — це були гіпі із Західного узбережжя СЩА, які курили марихуану та носили сандалі, як-от Стів. Вони просто бачили світ по-іншому, — пригадує музикант. — Ієрархічна система, що існувала на Східному узбережжі США, в Англії, Німеччині та Японії, не підтримувала такого інакшого мислення. Шістдесяті створили анархічний склад розуму, який чудово бачив світ, котрого досі не існувало.

Одним із тих, хто заохочував представників субкультур співпрацювати з хакерами, був Стюард Бренд. Пустотливий мрійник, котрий генерував ідеї вже дуже довго. Бренд брав участь у одному з досліджень ЛСД в Пало-Альто у ранні шістдесяті. Він приєднався до дослідження з товаришем Кеном Кейсі, щоби створити фестиваль-святкування вживання наркотиків. Він також узяв участь у виставі «Електричний тест Kool-Aid"і допомагав Даґу Енгелбарту створити аудіовідеопрезентацію нової технології «Матір усіх демо».

— Більшість представників нашого покоління зневажливо ставилися до комп’ютерів, адже вважали їх утіленням централізованого контролю, — пізніше пригадував Бренд. — Лише невелика групка, яку згодом назвали гакерами, втішалися комп’ютерам і називали їх засобами для свободи. І це, як виявилося, стало справжньою королівською доріжкою у майбутнє.

Бренд управляв магазином Whole Earth Truck Store, який починався з мандрівної вантажівки, де продавалася всяка всячина. У 1968 році він вирішив розширитися і видав «Каталог усієї Землі». На його першій обкладинці було відоме фото Землі, знятої з космосу, з підписом «Доступ до споряджень». Прихований зміст був таким: технологія може стати другом. На першій сторінці видання Бренд написав: «Персональна сила набирає обертів — сила людини зайнятися самоосвітою, знайти шляхи до натхнення, змінити оточення та поділитися цим з усіма бажаючими. Всі засоби для досягнення цих процесів описані у «Каталозі всієї Землі». А Бакмінстер Фулер пізніше написав вірш, який починався зі слів: «Я бачу Бога в інструментах і механізмах, котрі надійно працюють».

Джобс став палким прихильником «Каталогу всієї Землі». Його підкорив останній випуск, який вийшов у 1971 році, коли хлопець ще вчився в школі. Джобс узяв випуск із собою в університет, а згодом і до Яблучної комуни.

— На останній сторінці каталогу, — пригадує він, — була світлина сільської дороги, знятої рано-вранці. Такою ви побачили б її, якби любили пригоди та поїхали у подорож автостопом. Знизу стояв підпис: «Залишайся голодним. Залишайся дурним».

Бренд бачив у Джобсі втілення тієї культурологічної суміші, про яку йшлося у каталозі.

— Стів наче пов’язує контркультуру та технологію, — скаже він. — У нього є розуміння, як люди мають користуватися інструментами.

Каталог Бренда опублікували з допомогою інституту Портола — фонду, що допомагав становленню комп’ютерної освіти. Фонд також допоміг запустити People’s Computer Company, яка не була компанією як такою, але мала слоган: «Силу комп’ютерів — людям». Часом по середах вони вечеряли всі разом, і два завсідники — Гордон Френч і Фред Мур — вирішили створити офіційний клуб, де б обговорювалися новини про особисті електронні прилади.

Їх надихнув вихід чергового номеру «Популярної механіки» у січні 1975 року, на обкладинці якого красувався перший комп’ютерний набір Altair. Altair не був чимось особливим — набір частин вартістю 495 доларів, які були зібрані у коробку і не мали особливих функцій. Але для гакерів це означало початок нової ери. Білл Ґейтс і Пол Ален, прочитавши часопис, почали працювати над версією Бейсика — легкої у використанні комп’ютерної мови для Altair. Не пройшло це й поза увагою Джобса і Возняка. І коли Altair поступив до People’s Computer Company, він став головною темою для обговорення у клубі, який заснували Френч і Мур.

Угрупування стали називати «Домашнім комп’ютерним клубом», і воно ввібрало в себе ідеї змішування контркультур і технологій, описаних у «Каталозі всієї Землі». Для покоління персональних комп’ютерів це стане настільки знаковим, як поява кав’ярні Turk’s Head для д-ра Джонсона — місця, де генерують ідеї та обмінюються ними. Вперше вони зібралися 5 березня 1975 року, і тоді, у гаражі French’s Menlo Park, Мур написав запрошення: «Складаєте власний комп’ютер, термінал, телевізор чи друкарську машинку? Якщо так, то, можливо, вас зацікавить зібрання однодумців».

Ален Баум побачив запрошення на дошці оголошень HP і зателефонував Возняку, який погодився також сходити до клубу.

— Як виявилося, то був один із найважливіших вечорів у моєму житті, — пізніше скаже Возняк.

До гаража Френча тоді прийшло близько 30 людей, і вони по черзі розповідали про свої інтереси. Возняк, який потім зізнався, що страшенно нервував, сказав, що він любить «відеоігри, платні фільми для готелів, дизайн калькуляторів і телевізорів». Під час зустрічі демонстрували новий Altair, але на Возняка більше враження справили особливості мікропроцесора.

Чим більше він думав про мікропроцесор — чип, який містив обчислювальний блок, — тим більше він розумів. Він саме займався дизайном терміналу з клавіатурою та монітором, якого можна було б під’єднати до мікрокомп’ютера дистанційно. Використання мікропроцесора означало б зміщення потужності на міні-комп’ютер у терміналі, що згодом могло стати стаціонарним комп’ютером. Ця ідея була чудова: клавіатура, екран та комп’ютер разом в одному пакунку.

— Бачення персонального комп’ютера якось раптово виникло у мене в голові, — казав він. — Тієї ночі на папері я почав накидати креслення того, що вже невдовзі стане відомим світу як Apple І.

Спочатку він хотів використати такий самий мікропроцесор, який був у Altair і в Intel 8080. Але кожен із них «коштував більше за мою місячну орендну платню», і він шукав альтернативу. Знайшов її у Motorola 6800, яку друг із HP міг дістати за 40 доларів. Потім він знайшов чип, вироблений MOS Technologies, який коштував 20 доларів. Таким чином, комп’ютер став би доступним, але це призвело б до довготермінових витрат. В кінці кінців чип від Intel став стандартним у індустрії та переслідував Apple, коли комп’ютери були з ним ще не сумісні.

Щодня після роботи Возняк повертався додому і вечеряв під телевізор, а потім ішов на підробіток у HP і працював над своїм комп’ютером. Він розділив усі частини, визначив, де вони мають бути, і помістив їх на материнську плату. Потім почав писати програму, яка б дозволила мікропроцесору показувати зображення на екрані. Він не міг дозволити собі оплатити час, проведений за комп’ютером, і тому писав код від руки. За кілька місяців Возняк був готовий протестувати його.

— Я натиснув кілька кнопок на клавіатурі і був шокований, адже бачив букви на екрані.

Це сталося у неділю, 29 червня 1975 року. Ця подія перевернула історію сучасного комп’ютера.

— Таке трапилося вперше в історії, коли літери, набрані на комп’ютері, з’являлися на моніторі персонального комп’ютера, — зауважив Возняк.

Джобс був вражений. Він закидав Возняка запитаннями: чи можна підключити комп’ютер до мережі, чи можливо додати пам’яті диску? Стів почав допомагати Возу з додаванням компонентів. Найголовнішими були динамічні чипи пам’яті з довільним доступом. Джобс зателефонував куди треба і зміг отримати кілька таких чипів з Intel безкоштовно.

— Стів був саме такою людиною, — згадує Возняк. — Він знав, як говорити з торговими представниками. Я ж такого не міг робити, бо був надто сором’язливим.

Джобс почав ходити на зустрічі «Домашнього комп’ютерного клубу» разом із Возняком, ніс телемонітор і допомагав установити обладнання. На ці зустрічі приходило вже понад 100 осіб. Усі збиралися у Центрі лінійного прискорення у Стенфорді. Вів збори у типовій для нього вільній манері Лi Феленштейн — ще одна людина, яка уособлювала злиття комп’ютерного світу та контркультур. Він покинув навчання на інженерному факультеті, брав участь у русі за свободу слова і був активістом руху проти війни. Лі публікувався в альтернативній газеті Berkeley Barb, а потім повернувся до праці комп’ютерного інженера.

Воз був надто сором’язливим для того, щоби виступати на зустрічах, але після зібрань біля його машини збирався натовп, і він з гордістю показував охочим, як усе працює. Мур же намагався встановити у клубі правило обміну, а не комерції.

— Ідея клубу — допомагати іншим, — казав Воз.

Такою було гакерське бачення: інформація повинна мати вільний доступ і ніким не контролюватися.

— Я винайшов Apple І, бо хотів ділитися ним з іншими безкоштовно, — пригадує Возняк.

Але Білл Ґейтс мав на меті зовсім інше. Після того як він із Полом Аленом закінчили Бейсик для Altair, члени «Домашнього комп’ютерного клубу» почали копіювали програму й обмінюватися нею між собою, і Ґейтса дуже обурило те, що ніхто не платив йому за це. Тоді він написав листа, який згодом увійшов у історію клубу: «Хотілося б, щоби аматори знали, що більшість із них краде програми. Чи справедливо це?.. Цим ви попереджуєте написання хороших програм. Який професіонал може працювати безкоштовно?.. Буду вдячний за листи від тих, хто хотів би заплатити».

Стіву Джобсу також не подобалося, що винаходи Возняка — чи то «синя скринька», чи комп’ютер — мали розповсюджуватися безкоштовно. І він переконав Возняка припинити роздавати безкоштовні копії схем. Аргументом Джобса стало те, що більшість і так не має часу складати ті схеми.

— Краще нам самим їх виробляти і продавати, — казав.

Таким був їхній симбіоз.

— Щоразу, як я вигадував щось видатне, Стів знаходив шлях заробити на цьому гроші, — розповідав Возняк.

Возняк визнавав, що він ніколи б не дійшов цього сам.

— Я ніколи і не думав продавати комп’ютери. То Стів сказав: «Давай візьмемо та й продамо кілька».

Джобс працював над тим, щоби заплатити хлопчині, якого він знав у Atari, за те, що той намалює мікросхеми і надрукує їх близько п’ятдесяти. Це б коштувало приблизно тисячу доларів плюс оплата праці дизайнера. Вони ж могли продати їх по 40 доларів за штуку і, можливо, заробити доларів 700. Возняк же взагалі сумнівався, що вони їх продадуть.

— Я не уявляв, як ми зможемо повернути наші гроші, — пригадує він.

У нього вже тоді були фінансові труднощі з власником квартири, яку він винаймав. Вони сварилися через чеки, які поверталися неоплаченими, і Воз мусив платити готівкою.

Але Джобс знав, як знайти підхід до Возняка. Він не переконував, що вони точно отримають гроші; натомість сказав, що буде дуже весело.

— Навіть якщо ми втратимо гроші, то все одно отримаємо власну компанію, — говорив Джобс, коли вони обидва їхали у його бусі «Фольксваген». — Вперше в житті у нас буде своя компанія.

Для Возняка це було навіть важливішим, ніж розбагатіти.

— Одна лише думка про це була неймовірною. Двоє найкращих друзів створюють власну компанію. Ого! У той самий момент я знав, що погоджуся. Як я міг відмовити?

Щоби отримати необхідні гроші, Возняк за 500 доларів продав свій калькулятор HP 65, але на половину суми покупець виписав підроблений чек. Тоді Джобс продав свій бус «Фольксваген» за 1500 доларів. Але той, хто його купив, прийшов за два тижні і сказав, що зламався мотор, і Джобс заплатив половину суми за ремонт. Незважаючи на ці перешкоди, вони, включно з їхніми невеликими заощадженнями, мали 1300 доларів, дизайн продукту та план дій. Вони створять власну комп’ютерну компанію.

Після того як вони вирішили почати власний бізнес, потрібна була назва. Джобс знову поїхав до Яблучної комуни, де він підрізав яблучні дерева Гравенштейн, і Возняк зустрів його в аеропорті, коли той повертався назад. Дорогою до Лос-Альтоса вони обговорювали варіанти. Брали до уваги типові технічні слова, як Matrix, неологізми, як Executek, і прямі вирази, як-от Personal Computers Inc. Вони мали визначитися з назвою вже наступного дня, бо Джобс хотів готувати документи. Врешті-решт Джобс запропонував Apple Computer.

— Я саме був на фруктовій дієті, — пояснював, — і тільки-но повернувся з яблучного саду. Ця назва здавалася веселою, духовною і ненав’язливою. Apple згладжувало слово «комп’ютер». До того ж таким чином ми були попереду Atari у телефонному довіднику.

Якщо краща назва не спаде їм на думку, сказав він Возняку, то вони зупиняться на Apple. Так і зробили.

Apple. То був розумний вибір. Слово наче випромінювало дружелюбність і простоту. Воно було водночас незвичним і дуже буденним. Почувався відтінок контркультури, природності, й разом з тим не було нічого більш американського за яблуко. А два слова разом — Apple Computer— удало комбінувалися.

— Воно якось не грає разом, — казав Майк Маркула, який згодом став першим головою новоствореної компанії. — Це змушує замислитися. Яблука і комп’ютери не пасують одне одному. Та це лише сприяло позиціонуванню бренда.

Возняк спершу не був готовим повністю присвятити себе компанії. В душі він був працівником компанії HP (або ж він так думав) і хотів працювати там і надалі. Джобсу потрібен був союзник, щоби допомагати нерішучому Возняку і розв’язувати суперечки, які часом виникали. Так він запросив Рона Вейна — інженера середнього віку, який працював у Atari і якось створив фірму гральних автоматів.

Вейн знав, що переконати Возняка залишити HP буде непросто і це станеться не відразу. Натомість потрібно було запевнити його, що дизайнами його комп’ютерів буде володіти Apple.

— Воз дуже трусився над схемами, які він розробляв, і хотів, щоби було можливо користуватися ними в інших додатках і щоб у HP також могли їх використовувати, — казав Вейн. — Ми з Джобсом зрозуміли, що ці схеми стануть основою Apple. Про це у моїй квартирі ми розмовляли дві години, і я таки змусив Воза погодитися.

Найголовнішим аргументом стало те, що найталановитішого інженера пам’ятатимуть лише тоді, коли він об’єднається з талановитим маркетологом і передасть свої дизайнерські розробки у партнерство. Джобса дуже вразило це, і він, будучи надзвичайно вдячним, запропонував Вейну десятивідсоткову частку у партнерстві, перетворюючи його таким чином на миротворця у разі конфліктів між ним і Возняком.

— Вони були різними, але утворювали хорошу команду, — згадував Вейн.

Часто здавалося, що Джобсом керують демони, тоді як Воз видавався наївним юнаком, який дружив з ангелами. Джобс був настільки хоробрим, що це допомагало йому втілювати задумане і маніпулювати людьми. Він міг бути харизматичним, навіть чарівним, але разом із тим холодним і брутальним. Возняк, на противагу, був сором’язливим і нетовариським, що робило його по-дитячому милим.

— Воз дуже добре розбирається у деяких сферах і є практично ерудитом, та все змінюється, коли йому треба спілкуватися з людьми, яких він не знає, — помічав Джобс. — Ми були хорошою парою друзів.

Допомагало те, що Джобс надзвичайно поважав інженерські чари Возняка, а Возняк захоплювався бізнесовою жилкою Джобса.

— Я ніколи не хотів мати справу з людьми, яких не знав, чи наступати їм на п’яти, але Стів телефонував таким людям і змушував їх щось робити, — пригадує Возняк. — Він міг бути різким із тими, кого не вважав розумними, але зі мною він не був грубим навіть пізніше, коли я не міг відповісти на його питання напевно, так, як він хотів.

Навіть після того, як Возняка переконали, що дизайн нового комп’ютера має бути власністю Apple, він хотів запропонувати його HP, адже він там працював.

— Я вважав за свій обов’язок розповісти HP про те, що я винайшов, працюючи у них. Це було правильно і етично.

І навесні 1976 року він зробив демонстрацію для менеджерів. Під час тієї зустрічі старший менеджер був вражений, але врешті сказав, що це не та річ, яку могло б виробити HP. Це швидше був аматорський продукт, який не вкладався у високотехнологічні стандарти компанії.

— Я страшенно розчарувався, — пригадує Возняк, — проте тоді я вже з легкою душею міг вступати у партнерство Apple.

1 квітня 1976 року Джобс із Возняком вирушили на квартиру Вейна на Маунтін-В’ю, щоби підписати угоду про партнерство. Вейн сказав, що має деякий досвід у написанні «юридичних паперів», і склав тристорінкову угоду сам. Та його юридичність переганяла його. Всі параграфи починалися фразами: «При цьому зазначається… Далі при цьому зазначається… Тож з урахуванням потрібних інтересів…». Утім, поділ частки був чітким: 45–45 — 10 %. Також обумовлювалося, що будь-які витрати, вищі за 100 доларів, мають узгоджуватися щонайменше двома партнерами. В угоді були прописані обов’язки сторін: «Возняк відповідатиме за електротехніку, Джобс — за електротехніку та маркетинг, а Вейн — за машинобудування та документацію». Джобс підписав документ маленькими літерами, Возняк — каліграфічним курсивом, а Вейн — нерозбірливими карлючками.

Та згодом Вейн злякався. Тоді як Джобс хотів позичити і витратити ще грошей, Вейн пригадав крах власної компанії. Йому не хотілося пережити це знову. Джобс і Возняк не мали грошей, але Вейн (котрий переймався фінансовим апокаліпсисом) тримав золоті монети під своїм матрацом. Оскільки вони оформили Apple як компанію зі простим партнерством, а не як товариство з обмеженною відповідальностю, то партнери особисто мали відповідати за всі борги, і Вейн хвилювався, що потенційні кредитори розшукуватимуть саме його. Відтак одинадцять днів по тому він повернувся у офіс Santa Clara County із «заявою про вихід» та уточненням до партнерської угоди. «В силу переоцінки стосунків між сторонами, — починався документ, — Вейн не повинен надалі називатися партнером». Зазначалося, що виплата його 10 % становить 800 доларів, а згодом він отримав ще додаткових півтори тисячі.

Якби він залишився і мав свою частку у 10 %, то наприкінці 2010 року вона б становила 2,6 мільярда доларів. Та тоді він жив у містечку Парамп, що у штаті Невада, грав на одноцентових гральних автоматах і жив на соціальну допомогу. Пізніше він казав, що ні за чим не шкодує.

— На той час я прийняв найкраще для себе рішення. Вони обоє були справжніми вітрогонами, а я, зі своєю схильністю до бронхітів, просто застудився б з їхніми протягами.

Джобс і Возняк разом робили презентації для «Домашнього комп’ютерного клубу» вже невдовзі після створення Apple. Возняк тримав у руках одну із нових мікросхем і розповідав про мікропроцесор, вісім кілобайтів пам’яті й версію Бейсика, яку він написав. Також робив наголос на тому, що вважав головним: «Клавіатура, на якій може друкувати людина, замість скритої передньої панелі з перемикачами і світлом». Потім вступав Джобс. Він розповідав, що всі компоненти Apple, на відміну від Altair, — вбудовані. Він запитував у публіки: «Скільки б ви заплатили за такий чудовий пристрій?». Він намагався довести слухачам, що Apple — це продукт вищої якості. Цим прийомом він користуватиметься протягом наступних років.

Та публіку це не надто вражало. Apple мав дешевший мікропроцесор, не Intel 8080. Тільки одна людина залишилася послухати їх довше. Це був Пол Терел, який у 1975 році на Ель-Каміно-Реал у Менло-Парк відкрив комп’ютерну крамницю, яку найменував «Крамницею байтів». Зараз, за рік по тому, в нього вже було три крамниці і мрії про національну мережу. Для Джобса стало сенсацією те, що він міг показати Терелу власне демо.

— Глянь на це. Тобі сподобається те, що побачиш.

Терела це вразило настільки, що він дав Джобсу і Возняку свої візитки.

— Не зникайте, — попросив він.

— Я не зникаю, — оголосив Джобс наступного ранку, коли босоніж зайшов у «Крамницю байтів».

Тоді він домовився про продаж. Терел погодився замовити п’ятдесят комп’ютерів. Але існувала умова: він не хотів п’ятдесятидоларових мікросхем, до яких клієнти мали докупляти чипи і самі збирати схему. Таке може сподобатися кільком аматорам, та далеко не всім користувачам. Хотілося б, щоби схеми були повністю укомплектовані. За таке Терел готовий був платити по 500 доларів з оплатою після доставки.

Джобс одразу ж зателефонував у HP до Возняка.

— Ти сидиш? — запитав.

Возняк відповів, що ні. Та Джобс все одно продовжив говорити.

— Я був шокований, просто шокований, — пригадував Возняк. — Ніколи не забуду того моменту.

Щоби виконати замовлення, їм потрібні були запчастини на суму 15 тисяч доларів. Ален Баум — третій зірвиголова зі школи Гоумстед — та його батько погодилися позичити хлопцям 5 тисяч. Джобс намагався взяти позику в банку у Лос-Альтос, але йому відмовили, що було зовсім не дивно. Він пішов у Haltek Supply і запропонував частку в Apple в обмін на запчастини, але власник, побачивши, що це всього лише «два неохайних юнака», відмовився. Alcorn і Atari продавали запчастини тільки за передплатою. Врешті-решт Джобс зміг переконати менеджера Cramer Electronics зателефонувати Полу Терелу, щоби той підтвердив, що і справді готовий зробити замовлення на суму у 25 тисяч доларів. Терел був на конференції, коли по гучномовцю оголосили, що на нього чекає терміновий дзвінок (Джобс був дуже наполегливим). Менеджер із Cramer сказав Полу, що до нього саме зайшли якісь два неохайні юнаки і розмахують замовленням з «Крамниці байтів». Замовлення справжнє? Терел підтвердив, що справжнє, і магазин погодився видати Джобсу запчастини у тридцятиденний кредит.

Будинок Джобса у Лос-Альтосі став місцем зустрічей для групи, яка складала Apple І. Машини треба було доставити у крамницю до того, як закінчиться тридцятиденний термін, адже саме тоді слід буде платити за запчастини. Залучали всіх, кого могли. Над виробництвом працювали Джобс і Возняк, Деніел Коткі та його колишня дівчина Елізабет Голмс (яка вже не була частиною колишньої субкультури) і вагітна сестра Джобса Петі. Її звільнену кімнату, кухню і гараж проголосили робочим місцем. Голмс, яка брала уроки зі створення ювелірних виробів, отримала завдання паяти чипи.

— Я непогано справлялася із завданням, але на деяких схибила, — пригадує вона.

Це дуже не сподобалося Джобсу.

— Ми не можемо втратити жодного чипа, — сварився він.

І він доручив Елізабет займатися бухгалтерією й оформленням документів за столом у кухні, а сам займався зварюванням. Коли схема була готовою, її передавали Возняку.

— Тоді я прикріплював кожну складену мікросхему до телевізора і клавіатури, щоби побачити, чи вона працює, — казав він. — Якщо вона працювала, ми запаковували її. Якщо ж ні — мені доводилося визначати, що саме не працює, і лагодити.

Пол Джобс навіть призупинив лагодити старі авто, щоб віддати гараж у розпорядження команди Apple. Він установив довгий верстак, на нову пластикову стіну повішав креслення комп’ютерів і в рядок поставив підписані ящики для комп’ютерних деталей. Він також сконструював контейнер із тепловими лампами, в якому мікросхеми можна було протестувати вночі під дією високих температур. Часом Стів утрачав самовладання, і це часто траплялося у його спілкуванні з батьком.

— Що трапилося? — тоді питав Пол. — У тебе пір’ячко в дупі?

Іноді батько просив дати йому телевізор, щоби подивитися кінець футбольного матчу. Під час таких перерв Джобс і Коткі йшли на вулицю і, розташувавшись на галявині, грали на гітарі.

Клара Джобс зовсім не заперечувала проти того, що її будинок був закиданий купою речей і там завжди тинялися гості, але її засмучували дивні дієти сина.

— Вона закочувала очі, чуючи про його найновіші дієтичні захоплення, — пригадувала Голмс. — Матір хотіла, щоби її син був здоровим, а він тим часом проголошував химерні речі на кшталт: «Я харчуюся лише фруктами і буду вживати листя, яке збирали незайманки під місячним сяйвом».

Після того як Возняк затвердив десятки мікросхем, Джобс повіз їх до «Крамниці байтів». Терел не очікував такого. Машини не були оснащені джерелами живлення, ящиками, моніторами чи клавіатурами. Чесно кажучи, він очкував чогось більш довершеного. Але Джобс витріщився на Терела, і тому довелося взяти замовлення й оплатити його.

За тридцять днів Apple починав ставати успішним.

— Нам удалося виготовити схеми дешевше, ніж ми думали, адже я домовився про нижчу ціну на запчастини, — пригадував Джобс. — Так, на гроші, які ми отримали за продані п’ятдесят схем у «Крамниці байтів», можна було купити ще близько ста частин.

Можна було отримати ще більше грошей, продавши решту п’ятдесят друзям і колегам із «Домашнього комп’ютерного клубу».

Елізабет Голмс стала офіційним бухгалтером і працювала на півставки за 4 долари за годину. Вона приїздила з Сан-Франциско раз на тиждень і намагалася зрозуміти, як тримати бухгалтерську книгу Джобса в порядку. Щоб Apple здавалася справжньою компанією, Джобс підписався на послуги автовідповідача, який передавав повідомлення його матері. Рон Вейн намалював логотип, використовуючи вікторіанський стиль малювання. На логотипі був зображений Ньютон, який сидів під деревом, а знизу була цитата з Вордсворта: «Розум, що постійно блукатиме морями думки. Наодинці». Втім, цей слоган був надто дивним. Він скоріше пасував Вейну, ніж комп’ютерам Apple. Можливо, цьому випадку навіть більше відповідала б інша цитата з Вордсворта: «Бачити ту зірку вже було щастям / Але бачити молодим — було найвищим блаженством».

— Я вважав, що ми стали учасниками найбільшої революції, яка лишень могла трапитися, — згодом тріумфував Возняк. — Я не тямив себе від радощів, що є частиною цього процесу.

Воз почав уже думати над новою машиною, і тому першу вони назвали Apple І. Джобс і Воз їздили туди-сюди по Ель-Каміно-Реал і намагалися знайти магазини електроніки, щоби продати її. Окрім півсотні комп’ютерів, які вони продали «Крамниці байтів», і ще півсотні, яку купили друзі, вони склали ще сто машин для продажу у роздрібних крамницях. Не дивно, що їхні думки розходилися: Возняк хотів продати так, щоб повернути витрачене, а Джобс хотів ще й серйозно заробити. І Джобс таки здобув перемогу. Він визначив ціну, втричі більшу за ту, яка б тільки окуповувала вартість схем, і додав 33 % до ціни у 500 доларів, що платили оптом у крамницях Терела та в інших магазинах. Результатом стала сума 666 доларів і 66 центів.

— Мені подобався повтор цифр, — казав Возняк. — Телефонний номер для мого сервісу телефонних жартів був 255-6666.

Ніхто з них навіть і не здогадувався, що комбінація цифр 666 символізувала число диявола, але пізніше їм довелося вислухати купу нарікань, які посилилися після минулорічного виходу на екрани фільму «Омен». (У 2010 році оригінал комп’ютера Apple був проданий на аукціоні Крісті за 213 тисяч доларів.)

Перша стаття про новий комп’ютер з’явилася у липневому номері часопису Interface за 1976 рік — журналу для аматорів, який уже не випускається. Джобс та його друзі все ще складали комп’ютери власноруч, але у статті його називали директором із маркетингу та «колишнім особистим консультантом Atari». Таким чином, Apple виглядав справжньою компанією. «Стів спілкується з багатьма комп’ютерними клубами, щоби тримати руку на пульсі цієї молодої індустрії», — йшлося у статті. Далі цитувалося його пояснення: «Коли ми зможемо знати їхні потреби, почуття та мотивації, то зможемо відповідати на це і давати їм те, чого вони хочуть».

Тоді вони мали й інших конкурентів на додачу до Altair. Найбільшими з них були IMSAI8080 і Processor Technology Corporation’s SOL-20. Останню заснували Лi Феленштейн і Гордон Френч із «Домашнього комп’ютерного клубу». Вони всі показували свої творіння на Фестивалі персональних комп’ютерів під час Дня праці у 1976 році, який проходив у готелі в Атлантік-Сіті, що у штаті Нью-Джерсі. Джобс і Возняк полетіли лініями TWA до Філадельфії, помістивши один комп’ютер Apple І в коробку з-під цигарок. В іншій коробці був прототип машини, над якою працював Возняк. За ними сидів Феленштейн, який, побачивши Apple І, зауважив, що «це зовсім не вражає». Возняка обурила розмова на задньому ряді.

— Ми чули, як вони говорили на своїй бізнес-мові, — пригадує він. — Вони вживали такі слова, яких ми ніколи й не чули.

Більшість часу Возняк провів у готельному номері, працюючи над новим прототипом. Він надто соромився і не хотів стояти за столом, який у виставковій залі надали спеціально для Apple. Деніел Коткі приїхав потягом із Мангеттену. Там він учився у Колумбійському університеті. На виставці він підміняв Джобса, коли той оглядав експонати, щоби почерпнути щось нове. Втім, те, що Джобс побачив, його не вразило. Він упевнився, що Возняк був найкращим інженером із мікросхем і що Apple І (як. і, звичайно ж, його наступник) може перемогти всіх конкурентів своєю функціональністю. Але SOL-2Q мав таки кращий вигляд. У нього була блискуча металева поверхня, клавіатура, джерело живлення і кабелі. Все виглядало так, ніби його створювали дорослі люди. Apple І, з іншого боку, виглядав так само неохайно, як і його творці.