Стів Джобс

РОЗДІЛ СОРОК ПЕРШИЙ ТРЕТІЙ РАУНД Боротьба у сутінках

У Джобса було нестерпне бажання застати синів шкільний випускний, котрий мав відбутися в червні 2010 року.

— Коли в мене діагностували рак, я уклав угоду з Богом, чи як Його назвати, виголосивши, що всім серцем хочу побачити випускний Ріда, і це тримало мене протягом 2009 року, — поділився він.

Будучи старшокласником, Рід виглядав похмурим, як і колись його батько у вісімнадцятирічному віці, із хитрющою і трохи бунтівничою усмішкою, напруженим поглядом і копицею темного волосся. Але від матері він успадкував ніжність і до болю вразливу співчутливість, чого бракувало його батькові. Рід був демонстративно люб’язним і старався догодити. Коли Джобс сидів, засмучений, за кухонним столом, утупившись у підлогу — що траплялося нерідко під час хвороби, — єдиним, що точно запалювало іскорку в його очах, був прихід Ріда.

Рід обожнював батька. Незабаром після того, як я почав працювати над цією книгою, він забіг до мене у готельний номер і, як то часто робив його батько, запропонував прогулятися. Він сказав, дивлячись на мене напруженим, щирим поглядом, що його тато не був холодним бізнесменом, який тільки й шукає наживи; його мотивувала любов до своєї справи та гордість за ті витвори, які він виготовляв.

Коли в Стіва діагностували рак, Рід почав у свої літні канікули працювати в онкологічній лабораторії Стенфордського університету, проводячи секвенування ДНК, щоби знайти генетичні маркери раку товстої кишки. Під час одного експерименту він відстежував, як відбуваються мутації хвороби всередині родини.

— Одна з дуже небагатьох приємностей у моїй хворобі — це те, що Рід почав проводити чимало часу з дуже хорошими лікарями, — сказав Джобс. — Його ентузіазм щодо цього точно такий самий, як був у мене до комп’ютерів, коли я був у його віці. Гадаю, що найбільші інновації в двадцять першому столітті відбудуться на перехресті біології та технології. Починається нова ера — так само, як починалася нова цифрова доба тоді, коли я був у його віці.

Рід використав своє дослідження раку як основу для доповіді, яку він представив перед своїм класом у школі Crystal Springs Uplands. Коли юнак описував, як він використовував центрифуги та барвники, щоби простежувати послідовність новоутворень ДНК, його батько сидів у залі й весь світився від гордості за сина, як і всі решта члени родини.

— Я мрію про те, як Рід придбає собі будинок тут, у Пало-Альто, поселиться там зі своєю родиною, працюватиме лікарем у Стенфорді та їздитиме на роботу велосипедом, — сказав згодом Джобс.

Рід швидко подорослішав у 2009 році, коли виглядало на те, що його батько скоро помре. Він піклувався про своїх молодших сестричок, поки батьки були в Мемфісі, і відчував внутрішню потребу опікати й захищати їх. Але коли здоров’я його батька стабілізувалося навесні 2010-го, Рід став тим самим грайливим жартуном, яким був раніше. Одного дня під час вечері він обговорював із батьками, куди повести свою дівчину на побачення. Стів запропонував Il Fomaio — елегантний класичний ресторан в Пало-Альто, але Рід відказав, що йому не вдалося зарезервувати там столик.

— Хочеш, щоби я спробував? — запитав батько.

Рід заперечив — хотів розв’язати це питання сам. Ерін, дещо сором’язлива середульша дитина Джобсів, сказала, що вона могла би спорядити вігвам, як у південноамериканських індіанців, і вони з Ів, наймолодшою сестричкою, могли би подати їм романтичну вечерю там. Рід піднявся й, обійнявши її, сказав, що ловить сестру на слові й неодмінно скористається її пропозицією згодом.

Одного суботнього дня Рід був у команді чотирьох учасників вікторини, яку транслювали по місцевому телеканалі. Вся родина — окрім Ів, яка саме була на кінних перегонах, — прийшла підтримати його. Поки телевізійна команда готувалася до зйомки, батько хлопця намагався вгамувати своє нетерпіння й залишитися непоміченим поміж інших батьків, які сиділи на розкладних кріслах, виставлених рядами. Але Стіва дуже легко можна було впізнати за його фірмовими джинсами і чорною водолазкою, і одна жінка підсунула своє крісло до нього й почала його фотографувати. Не дивлячись на неї, Стів підвівся й пересів на інший край ряду. Коли Рід вийшов на сцену, на дощечці з його іменем було написано «Рід Пауел». Ведучий запитав учнів, ким вони хотіли стати в майбутньому. «Дослідником ракових захворювань», — відповів Рід.

Після вікторини Джобс повертався додому своєю двомісною автівкою — «Мерседес SL55» — разом із Рідом, а його дружина з Ерін слідувала у своїй машині за ним. Дорогою вона запитала Ерін, чому, на її думку, тато відмовлявся ставити реєстраційний номер на своє авто. «Щоби бути бунтівником», — відповіла дівчинка. Пізніше я запитав про те ж саме Стіва.

— Тому що інколи люди їдуть за мною, і, якби в мене були реєстраційні номери, вони могли би вистежити, де я живу, — відповів він. — Але тепер, коли є Google Maps, це вже не має аж такого значення. Тому насправді, напевне, я не ставлю їх просто тому, що не ставлю.

Під час святкової церемонії на випускному Ріда його батько зі свого iPhone прислав мені електронного листа, переповненого тріумфом: «Сьогодні — один із нащасливіших днів мого життя. Рід закінчив школу й святкує випускний. Просто зараз. І, попри все, я тут». Того вечора в їхньому домі на вечірку зібралися близькі друзі й родина. Рід танцював із кожним членом своєї сім’ї, включаючи батька. Пізніше Джобс повів сина до лабазу, схожого на сарай, і запропонував йому вибрати одного з двох велосипедів, на якому він більше не буде їздити. Рід пожартував, що «італієць» виглядав трохи занадто сірим, тож Джобс сказав йому забирати міцного «залізного коня» на вісім швидкостей, який стояв поруч. Коли Рід відповів, що тепер він буде в боргу, Стів промовив: «Ти не маєш бути в боргу, тому що в тебе — моя ДНК». Через декілька днів «Історія іграшок-3» вийшла на екрани. Джобс плекав цю піксарівську трилогію від самого початку, і останній випуск був переповнений емоціями, коли Енді вирушає до коледжу.

— Я би хотіла мати змогу завжди бути з тобою, — каже мама Енді.

— Ти завжди будеш, — відповідає він.

Стосунки Стіва з його двома молодшими доньками були не такими близькими. Він приділяв менше уваги Ерін, яка була тихою, інтроспективною і, здавалося, не знала, як спілкуватися з батьком, особливо коли він наставляв свої колючі шипи. Вона була врівноваженою і привабливою молодою дівчиною, з чуйністю набагато зрілішою, ніж була в її тата. Ерін думала, що, можливо, хотіла би стати архітектором, імовірно, через зацікавлення батька цією галуззю, і в неї було чудове почуття стилю. Але коли тато показував Ріду креслення нового комплексу приміщень компанії Apple, вона сиділа з іншого боку кухні, а він так і не підкликав її подивитися на них також. Вона дуже сподівалася, що тієї весни, в 2010 році, батько повезе її на церемонію вручення «Оскарів». Вона була залюблена в кіно. Але навіть понад це вона хотіла полетіти з татом на його приватному літаку й пройтися з ним по червоній доріжці. Лорін хотіла відмовитися від поїздки й намагалася вмовити чоловіка взяти з собою Ерін. Але йому ця ідея не сподобалася.

У той час, коли я закінчував роботу над цією книгою, Лорін сказала мені, що Ерін хоче дати мені інтерв’ю. Я сам би не попросив про це, оскільки дівчинці тільки-но мало виповнитися шістнадцять, але погодився зустрітися з нею. Ерін особливо наголошувала на тому, що розуміла, чому її тато не завжди був уважним, і приймала це.

— Він докладає всіх зусиль, щоби бути водночас батьком нам і виконавчим директором Apple, і йому досить непогано то вдається, — сказала вона. — Інколи мені хочеться трохи більше його уваги, але я знаю, що те, що він робить, дуже важливе, і вважаю це дійсно крутим, тож я в порядку. Мені насправді не потрібно більше уваги.

Джобс обіцяв, що повезе кожного зі своїх дітей у подорож на їхній вибір, коли вони стануть підлітками. Рід вибрав мандрівку до Кіото, знаючи, як сильно його тато був зачарований дзенівським спокоєм того прекрасного міста. Не дивно, що, коли Ерін виповнилося тринадцять, у 2008 році, вона також обрала Кіото. Хвороба батька змусила його скасувати подорож, тож він пообіцяв поїхати з нею у 2010-му, коли йому стане краще. Але того червня він вирішив, що не хоче їхати. Ерін це дуже засмутило, але вона не перечила йому. Замість того мама повезла її до Франції разом із друзями їхньої родини, і вони перенесли подорож до Кіото на липень.

Лорін хвилювалася, що її чоловік міг відмінити поїздку знову, тож перебувала в прекрасному настрої, коли на початку липня вся родина здійнялася в небо в літаку до селища Кона, що на Гаваях, оскільки це було першим кроком їхньої подорожі. Але на Гаваях у Джобса сильно розболівся зуб — правда, він проігнорував це, неначе міг відігнати біль від себе. Зуб зламався, і його треба було полікувати. Тоді спалахнула криза, пов’язана з антеною iPhone 4, і Стів вирішив майнути назад до Купертіно, захопивши з собою Ріда. Лорін та Ерін залишилися на Гаваях, сподіваючись, що Джобс повернеться і виконає свій попередній план — завезе їх у Кіото.

До їхньої радості — і навіть подиву, — Джобс таки повернувся» на Гаваї після своєї прес-конференції, щоби забрати їх до Японії.

— Це — диво, — сказала Лорін своїй подрузі.

Поки Рід наглядав за Ів у Пало-Альто, Ерін із батьками зупинилися в «Таварая Ріокан» — готелі піднесеної простоти, яку так любив Джобс.

— То було фантастично, — пригадувала Ерін.

Двадцять років тому Джобс привіз зведену сестру Ерін, Лізу Бреннан-Джобс, у Японію, коли вона була приблизно в тому самому віці. Одним зі спогадів, який найбільше запав їй у серце, були дуже смачні страви, які вона їла разом із ним, а також можливість спостерігати, як тато, зазвичай дуже перебірливий до їжі, смакував унаґі-суші та іншими делікатесами. Те, що Ліза бачила, як її тато насолоджується їжею, дозволило дівчині вперше за весь час розслабитися коло нього. Спогади Ерін дуже схожі: «Тато знав, куди хотів би піти на обід щодня. Він сказав мені, що знає неймовірний магазин, де продають собу, і повів мене туди, і це було так смачно, що з того часу я практично ніде не можу їсти собу, оскільки ніщо не може зрівнятися з тією, якою ми смакували там». Вони також знайшли по сусідству крихітний ресторанчик, де подавали суші, і Джобс на своєму iPhone позначив його як «найкращі суші, які я їв у своєму житті». Ерін погодилася.

Вони також відвідали відомі дзен-буддистські храми в Кіото; найбільше Ерін сподобався Сайхо-дзи, знаний як «Храм мохів», через те, що його Золотий ставок оточений садами, в яких росте понад сто видів моху.

— Ерін почувалася дуже щасливою, що було дуже відрадно й допомогло покращити її стосунки з батьком, — розповідала Лорін. — Вона заслуговувала на це.

А от із наймолодшою донькою, Ів, була цілком інша історія. Дівчинка була смілива, впевнена в собі й ніскілечки не боялася тата. Вона страшенно любила їздити на конях і поставила собі за мету взяти участь в Олімпійських іграх. Коли тренер сказав їй, що для цього доведеться докласти дуже багато зусиль, вона відповіла:

— Скажіть мені точно, що я маю робити, і я зроблю це.

Він сказав, і дівчинка почала старанно виконувати програму.

Ів була експертом в дуже складному завданні — як притиснути свого батька; вона нерідко телефонувала його асистентові на роботу, щоби точно знати, що щось таки потрапило в його календар. Вона також прекрасно вміла вести перемовини. Якось на вихідних у 2010 році, коли родина планувала поїздку, Ерін хотіла відкласти виїзд на півдня, але боялася попросити про це батька. Ів, якій тоді було дванадцять, зголосилася допомогти їй, і за вечерею виклала справу так, неначе вона була адвокатом у Верховному суді. Джобс перебив її: «Ні, не думаю, що хочу зробити це», — але було очевидно, що він радше здивований, ніж роздратований. Пізніше того вечора Ів сіла з мамою і аналізувала різні способи, як вона могла би досягти кращих результатів.

Джобсу імпонував її характер — а ще він часто бачив в ній себе.

— Вона — справжнісінька ракетниця, а ще в неї дуже потужна сила волі, мені ще не доводилося бачити такої в жодної дитини, — казав він. — То наче віддача.

Джобс дуже глибоко розумів її характер, можливо, тому що він чимось нагадував його власний.

— Ів уразливіша, ніж більшість людей думає, — пояснив він. — Вона настільки розумна, що може легко обвести людей навколо пальця, що віддаляє їх від неї, і вона залишається на самоті. Ів саме вчиться, як стати самою собою, але інколи мусить себе стримувати, щоби набути друзів, яких вона так потребує.

Стосунки Джобса з дружиною були інколи складними, але завжди сповненими вірності. Кмітлива та співчутлива, Лорін мала стабілізуючий уплив на родину, а також була прикладом здатності Стіва компенсувати власні егоїстичні імпульси, оточуючи себе розсудливими, рішучими людьми. Вона впливала на його рішення, висловлюючи свої думки: ненав’язливо — в питаннях бізнесу; твердо — в усьому, що стосувалося родини; напористо — у питаннях медицини. Ще на початку їхнього подружнього життя жінка стала однією зі співзасновниць проекту «Дорога до університету» — загальнонаціональної програми для знедолених дітей, яка допомагала їм закінчити середню школу та поступити до університету. З того часу Лорін стала провідною силою в рухові, який боровся за освітню реформу. Джобс відверто захоплювався працею своєї дружини: «Те, що вона зробила в рамках проекту «Дорога до університету», насправді вражає мене», Але зазвичай він не дуже підтримував філантропічні намагання й ніколи не відвідував її центрів для підлітків.

У лютому 2010 року Джобс відсвяткував свій п’ятдесят п’ятий день народження у вузькому родинному колі. Кухня була прикрашена конфетті й повітряними кульками, а діти зробили для нього іграшкову корону з червоного оксамиту, яку він надягнув на голову. Тепер, коли він трохи оговтався після виснажливого року проблем зі здоров’ям, Лорін сподівалася, що Стів більше часу приділятиме родині. Але його основна увага все одно була зосереджена на роботі.

— Мені здається, то було важко для нашої родини, особливо для дівчаток, — зізналася Лорін мені. — Після двох років хвороби йому нарешті стає легше, і вони сподівалися, що він трохи більше зосередиться на них, але він не зробив цього.

Вона хотіла — з її ж власних слів, — щоби в цій книжці обидва боки його особистості були відображені й подавалися в контексті.

— Як і багато великих людей, у яких були надприродні таланти, Стівен не був надприродним у кожній сфері, — сказала Лорін. — У нього немає таких чеснот, як то вміння поставити себе на місце іншої людини, але він дуже переймається тим, щоби розширити права та можливості людства, сприяти прогресу й укласти потрібні інструменти людям до рук.

У своїй подорожі до Вашингтона ранньої осені 2010 року, Лорін зустрілася з декількома своїми приятелями з Білого дому, які розповіли їй, що президент Обама має відвідати Силіконову Долину наступного жовтня. Вона поцікавилася, чи не хотів би він зустрітися з її чоловіком. Помічникам Обами сподобалася ця ідея, враховуючи той факт, що вона чудово вписувалася в його нову пропаганду конкурентоспроможності. Окрім цього, Джон Доерр, венчурний капіталіст, який став близьким другом Джобса, говорив на зустрічі президентської ради з питань економічного розвитку про погляди Джобса на те, чому Сполучені Штати втрачали свою могутність. Він також висловив думку, що Обамі слід зустрітися з Джобсом. Тож у президентському графіку було виділено півгодини на розмову в аеропорті Westin, що у Сан-Франциско.

Існувала лише одна проблема: коли Лорін сказала своєму чоловікові про зустріч, він відповів, що не хоче цього робити. Йому не сподобалося, що вона організувала все це за його спиною.

— Я не збираюся шурхотіти заради формальної зустрічі, щоби він міг поставити собі галочку, що зустрівся з виконавчим директором, — сказав дружині Стів.

Вона наполягала, що Обама «страшенно хоче зустрітися з тобою». Джобс відповів, що якщо це справді так, тоді Обама мусить зателефонувати й особисто попросити про цю зустріч. Протистояння тривало п’ять днів. Лорін задзвонила до Ріда, який був у Стенфорді, щоби той приїхав додому на вечерю й спробував переконати свого батька. Джобс зрештою здався.

Зустріч насправді тривала сорок п’ять хвилин, і Джобс не стримував себе.

— Ваше президентство приречене на один термін, — сказав він Обамі на початку розмови.

Щоб уникнути цього, сказав Стів, адміністрація мала діяти в інтересах бізнесу. Він розповів, як легко було побудувати завод в Китаї і що цими днями це було практично нереально зробити в Америці, здебільшого через її закони й непотрібні витрати.

Джобс також розкритикував освітню систему Америки, кажучи, що вона безнадійно застаріла й покалічена профспілковими правилами. Поки існують учительські профспілки, практично немає сенсу сподіватися на освітню реформу. До вчителів потрібно ставитися як до професіоналів, сказав він, а не як до робітників промислового конвеєра Директори повинні мати змогу наймати й звільняти їх відповідно до того, як вони працюють. Школи мають залишатися відчиненими, принаймні, до шостої вечора та діяти одинадцять місяців на рік. Повним абсурдом було те, що класні кімнати досі влаштовані відповідно до принципу, за яким учителі стоять біля дошки, і те, що школи донині використовують паперові підручники, додав він. Усі книжки, навчальні матеріали й системи оцінювання мають бути цифровими й інтерактивними, розробленими для кожного конкретного учня, та забезпечувати зворотний зв’язок у реальному часі.

Джобс запропонував скликати на зустріч шість чи сім виконавчих директорів, які могли би насправді пояснити, які інноваційні виклики стоять перед Америкою, і президент погодився. Тож Джобс склав список людей для зустрічі у Вашингтоні, яка мала відбутися в грудні. На жаль, після того як Валері Джаретт та інші помічники президента додали ще імена, список розрісся майже до двадцяти людей, із Джефрі Іммельтом із General Electric на чолі. Джобс надіслав Джаретт електронного листа, що то — надто роздутий список, і він не має ніякого наміру приїжджати на зустріч. Насправді, проблеми з його здоров’ям спалахнули заново, тож він у будь-якому випадку не поїхав би, як Доерр особисто пояснив президенту.

У лютому 2011 року Доерр почав складати плани, щоби влаштувати невеличку вечерю для президента Обами в Силіконовій Долині. Він і Джобс, кожен зі своєю дружиною, поїхали на вечерю до Evvia, грецького ресторану в Пало-Альто, щоби скласти короткий список гостей. Серед десятка вибраних технотитанів були Ерік Шмідт із Google, Керол Бартц із Yahoo, Марк Цукерберґ із Facebook, Джон Чемберс із Cisco, Ларі Елісон із Oracle, Арт Левінсон із Genentech і Рід Гастінґс із Netflix. Стівова уважність до деталей того вечора стосувалася навіть вибору їжі. Доерр надіслав йому запропоноване меню, а він відповів, що деякі з цих страв — креветки, тріска, салат із сочевиці — були надто вишуканими й «не тим, ким ти є, Джон». Він, зокрема, висловився проти запланованого десерту — кремового торту із шоколадними трюфелями, але працівники Білого дому відхилили його пропозицію, сказавши шеф-кухарю, що президентові подобався кремовий торт. Оскільки Джобс так сильно втратив вагу, що сильно мерз, Доерр підтримував у приміщенні таку високу температуру, що Цукерберґ рясно пітнів.

Джобс, який сидів одразу біля президента, почав вечерю словами: «Незалежно від наших політичних переконань, я хочу, щоби ви знали, що ми зібралися тут із готовністю виконати будь-що, сказане вами, що зможе допомогти нашій країні». Попри це, вечеря спершу перетворилася на літанію пропозицій, що міг би зробити президент для бізнесу. Чемберс, наприклад, висловив побажання повернути тимчасове звільнення від податків, що дозволило би великим корпораціям уникнути сплати податків на закордонні прибутки, якщо вони повертали їх у Сполучені Штати в якості інвестицій протягом певного періоду. Президент був невдоволений, як і Цукерберґ, який повернувся до Валері Джаретт, що сиділа справа від нього, і прошепотів:

— Ми мали говорити про те, що важливо для країни. Чому він говорить лише про те, що добре для нього?

Доерр зміг змінити тему дискусії, закликавши всіх запропонувати проблему, яка потребувала розв’язання. Коли дійшла черга до Джобса, він наголосив на потребі в краще навчених інженерах і запропонував, щоби будь-який іноземний студент, який здобув освіту інженера в Сполучених Штатах, отримав візу, щоби залишитися в країні. Обама сказав, що це можна було би втілити в рамках програми Dream Act (абревіатура від слів Development, Relief and Education for Alien Minors — Розвиток, допомога та освіта для неповнолітніх — проект американського законопроекту, вперше представлений у Сенаті 1 серпня 2001 року. — Прим, пер.), яка дозволяла іноземцям-нелегалам, що приїхали в неповнолітньому віці й закінчили середню школу, стати легальними резидентами, — цей проект був заблокований республіканцями. Джобс уважав, що це — дошкульний приклад того, як політика могла призвести до паралічу.

— Президент дуже розумний, але він продовжував пояснювати нам причини, чому не можна зробити того чи іншого, — пригадував Стів. — Це мене розлючує.

Джобс продовжував наполягати, що потрібно знайти спосіб вивчити більше американських інженерів. У Apple було 700 тисяч заводських робітників, які працювали в Китаї, сказав він, і тому компанії потрібно було 30 тисяч місцевих працівників, щоби давати раду тим робітникам.

— Неможливо знайти так багато людей в Америці, яких би можна було найняти, — сказав він.

Цим заводським інженерам зовсім не обов’язково бути геніями чи кандидатами наук; їм просто треба мати основні інженерні навички, щоби виготовляти продукти. Технікуми, коледжі та ремісничі училища могли дати їм потрібну освіту.

— Якби ви могли навчити цих інженерів, — сказав він, — ми могли би перенести сюди більше заводів-виготовлювачів.

Цей аргумент сильно зачепив президента. Двічі чи тричі наступного місяця він казав своїм помічникам:

— Ми маємо знайти спосіб вивчити цих тридцять тисяч технологів, про які Джобс говорив нам.

Джобсу було приємно, що Обама зацікавився цією проблемою, і вони говорили телефоном декілька разів після тієї зустрічі. Він запропонував Обамі створити політичну рекламу для передвиборчої кампанії 2012 року. (Він пропонував йому те саме у 2008-му, але потім розсердився, коли стратег Обами, Девід Екселрод, поставився до нього не надто поштиво.)

— Я вважаю, що політична реклама жахлива. Мені б хотілося повернути Лі Клоу з пенсії, і ми могли б створити прекрасну рекламу для нього, — сказав мені Джобс за декілька тижнів після тієї вечері.

Цілий тиждень Стів боровся з болем, але політичні розмови додали йому сил.

— Час від часу до створення політичної реклами залучають справжнього професіонала, як то було, коли Гел Райні створив «В Америці зараз ранок» для перевиборів Рейґана в 1984 році. Я б хотів зробити таке саме для Обами.

Рак завжди посилав свої сигнали, коли з’являвся знову. Джобс уже знав це. Він утрачав апетит, а в усьому тілі виникали болі. Лікарі проводили тести, нічого не виявляли й запевняли Стіва, що, здавалося, він усе ще був чистим. Але він знав краще. Рак давав про себе знати і за декілька місяців після того, як Стів почав відчувати ці сигнали, і тоді лікарі вже бачили, що він і справді більше не перебуває у стадії ремісії.

Ще один такий спад почався в перші дні листопада 2010 року. Джобс страждав від болю, перестав їсти, тож його годувала внутрішньовенно медсестра, яка приїжджала додому. Лікарі не знаходили ознак нових пухлин, тож вирішили, що це був просто ще один із його періодичних циклів боротьби організму з інфекціями та проблем із травленням. Він ніколи не належав до людей, які вміли зносити біль стоїчно, тож і лікарі й родина вже трохи призвичаїлася до його скарг.

Джобс разом із сім’єю поїхав до селища Кона на День подяки, але так і не зміг краще їсти. Їдальня була спільною, й інші гості вдавали, начебто не помічають, як Джобс, який виглядав змарнілим, розхитувався й стогнав під час трапез, не торкаючись їжі. Це було засвідченням працівникам і гостям курорту, що інформація про справжній стан його здоров’я ніколи не просочувалася в пресу. Повернувшись до Пало-Альто, Джобс став особливо емоційним і відлюдькуватим. Він уважав, що от-от помре, сповістив про це дітей і страшенно страждав від думки, що, ймовірно, більше ніколи не зможе відсвяткувати їхні дні народження разом із ними.

До Різдва він схуд ще сильніше й важив тепер 52 кілограми, що було на понад 20 кілограмів менше, ніж його звична вага. Мона Сімпсон приїхала в Пало-Альто на свято разом зі своїм колишнім чоловіком, автором комедійних сценаріїв для телебачення, Річардом Еппелем, та їхніми дітьми. Настрій Стіва трохи покращився. Родини забавлялися іграми всередині будинку, однією з яких була так звана «Повість»: учасники намагалися обдурити одне одного, вирішивши, хто може написати найпереконливіше фальшиве перше речення книги, і, якийсь час здавалося, що справи трохи покращуються. Він навіть зміг поїхати на вечерю в ресторан разом із Лорін за декілька днів після Різдва. Діти подалися під час новорічних канікул на гірськолижний курорт, а Лорін і Мона по черзі залишалися вдома з Джобсом у Пало-Альто.

Проте на початку 2011 року стало зрозуміло, що це не було одним із типових тимчасових погіршень. Лікарі виявили нові пухлини, і через симптоми, пов’язані з раком, апетит у Стіва погіршився ще сильніше. Лікарі ніяк не могли вирішити, скільки медикаментів у такому виснаженому стані зможе прийняти його організм. Кожна частинка його тіла віддавала таким болем, ніби його побили, розповідав Джобс своїм друзям, стогнучи й інколи згинаючись навпіл від болю.

То було замкнуте коло. Розвиток раку викликав біль. Морфій та інші знеболювальні, які Джобс приймав, пригашували його апетит. Його підшлункова залоза була частково видалена, а печінка — замінена, тож система травлення була пошкоджена й не могла добре вбирати протеїн. Втрата ваги не дозволяла включити агресивну фармакотерапію. Виморене тіло зробило його більш уразливим до інфекцій, як і імунодепресанти, які доводилося приймати, щоби організм не відторгав трансплантованої печінки. Втрата ваги зменшила ліпідні шари навколо його больових рецепторів, через що він страждав ще більше. А також Стів був схильним до різких перепадів настрою, які відзначалися тривалими нападами злості та депресії, що ще більше понижувало апетит.

Проблеми з харчуванням Джобса посилювалися протягом років через його психологічне ставлення до їжі. Коли він був молодим, то дізнався, що можна викликати ейфорію та екстаз постом. Тож навіть попри те, що Стів знав, що мусить їсти — лікарі благали його споживати протеїн високої якості, — десь на задвірках його підсвідомості, як він сам це визнавав, залишався інстинкт до постування та дієт, як то фруктові режими Арнольда Ерета, які він перейняв ще в підлітковому віці. Лорін постійно казала йому, що це — безглуздя, навіть зауважувала, що Ерет помер у віці п’ятдесяти шести років, перечепившись і вдарившись головою, а також гнівалася, коли він приходив до столу й просто сидів мовчки, втупившись собі в коліна.

— Я хотіла, щоби він змусив себе поїсти, — розповіла вона, — і атмосфера вдома була надзвичайно напруженою.

Браяр Браун, їхній кухар, який працював неповний робочий день, продовжував приходити й готувати безліч здорових страв, але Джобс пробував язиком одну чи дві з них і казав, що всі вони неїстівні. Одного вечора Стів оголосив:

— Я, мабуть, міг би з’їсти трохи гарбузового пирога, — і врівноважений Браун приготував прекрасний пиріг за годину.

Джобс з’їв лише один шматочок, але Браун був дуже втішений.

Лорін спілкувалася з фахівцями з розладів харчової поведінки й психіатрами, але її чоловік цурався їх. Він відмовлявся приймати будь-які медикаменти або ж хоч якось лікувати свою депресію.

— Коли в тебе є почуття, — казав Стівен, — як то смуток чи гнів через твій рак чи твоє становище, маскувати їх означає жити штучним життям.

Замість того Джобс упав у іншу крайність. Він став похмурим, слізливим і надміру драматизував, скаржачись усім навколо, що він ось-ось помре. Депресія стала частиною замкнутого кола, оскільки спричиняла до того, що він їв усе менше.

Світлини та відео з Джобсом, який виглядав змарнілим, почали з’являтися в он-лайні, і чутки про те, як сильно він нездужає, швидко поширювалися. Проблема полягала в тому, усвідомила Лорін, що чутки мали реальне підгрунтя й не могли просто зникнути. Джобс лише дуже неохоче погодився взяти лікарняну відпустку два роки тому, коли його печінка слабнула, і цього разу він також відкидав цю думку. Для Стіва це виглядало, наче покинути свою батьківщину й не мати впевненості в тому, що він у майбутньому зможе туди повернутися знову. Коли він, зрештою, схилився перед неминучим у січні 2011 року, члени ради директорів були готові до цього; телефонна нарада, під час якої він сказав їм, що хотів узяти ще одну лікарняну відпустку, тривала всього три хвилини. Він часто обговорював із радою під час закритих засідань свої думки з приводу того, хто міг очолити компанію, якби щось трапилося з ним, пропонуючи короткотривалі й довготривалі можливі комбінації. Але не було сумнівів, що за цих обставин Тім Кук знову керуватиме ухваленням буденних рішень.

Наступної суботи, по обіді, Джобс дозволив своїй дружині скликати його лікарів на зустріч. Він усвідомлював, що зараз стоїть перед проблемою, якої б ніколи не допустив в Apple. Його лікування було фрагментоване, а не інтегроване. Кожна з його численних болячок лікувалася різними спеціалістами — онкологами, спеціалістами по знеболенню, дієтологами, гепатологами і гематологами, — але вони не були координованими й не мали узгодженого підходу, як то Джеймс Ісон робив у Мемфісі.

— Одна з найбільших проблем у галузі охорони здоров’я — це брак соціальних працівників і адвокатів, які би виступали захисниками в кожній команді, — сказала Лорін.

Це, зокрема, стосувалося Стенфорда, де, здавалося, ніхто не відповідав за те, щоби простежити, який стосунок мало харчування до знеболення і до онкології. Тож Пауел попросила різних фахівців зі Стенфорда, щоби вони приїхали на зустріч додому до Джобсів, на яку також завітали би інші лікарі з більш агресивним та інтегрованим підходом, як то Девід Аґус із USC. Вони погодилися щодо нового режиму знеболювання та скоординували інші методи лікування.

Завдяки певним новаторським дослідженням колектив лікарів зміг утримувати Стіва на крок попереду раку. Він став одним із перших двадцяти людей у світі, чиї всі гени ракової пухлини, а також природної ДНК були секвеновані. Цей процес на той час вартував понад 100 тисяч доларів.

Секвенування генів та їхній аналіз виконували спільно лікарські колективи в Стенфорді, Університеті Джона Гопкінса, Броудському інституті MTI та Гарварді. Знаючи унікальний генетичний і молекулярний підпис пухлин Джобса, його лікарі могли підібрати конкретні ліки, котрі діяли прямо на дефектні молекулярні шляхи, які спричиняли до того, що його ракові клітини розросталися неймовірно швидко. Цей підхід, знаний як молекулярна прицільна терапія, був значно ефективнішим, ніж традиційна хіміотерапія, спрямована проти процесу поділу клітин усього тіла, незалежно від того, ракові вони чи ні.

Така прицільна терапія не була золотим ключиком, але інколи скидалося на те, що наближалася до цього: вона дозволяла лікарям розглянути більшу кількість медикаментів — звичних і не дуже, уже доступних і тих, які лише розроблялися, — щоби побачити, які три чи чотири препарати діятимуть найкраще. Щоразу, коли його рак мутував і «обхитровував» котрийсь із цих препаратів, лікарі мали інший напоготові.

Хоча Лорін дуже дбайливо ставилася до контролю за лікуванням свого чоловіка, Стівен завжди сам ухвалював остаточне рішення щодо кожного нового лікувального режиму. Типовий приклад того, як це відбувалося, трапився в травні 2011 року, коли він мав зустріч із Джорджем Фішером та іншими лікарями зі Стенфорда, аналітиком із секвентування генів із Броудського інституту та ще одним зовнішнім консультантом — Девідом Агусом. Усі вони зібралися за столом в апартаменті готелю «Чотири сезони» у Пало-Альто. Пауел не приїхала, зате приїхав їхній син, Рід.

Протягом трьох годин відбувалися презентації стенфордських і броудських дослідників тієї нової інформації, яку вони дізналися щодо генетичного підпису його раку. Джобс був самим собою — злючим і ущипливим. У якийсь момент він перебив аналітика із Броуд-ського інституту, який зробив помилку, використовуючи слайди PowerPoint. Стів насварив його й пояснив, чому презентаційна програма Apple Keynote була кращою; він навіть запропонував, що міг би навчити чоловіка користуватися нею. До кінця зустрічі Джобс зі своєю командою розібрали всі молекулярні дані, оцінили підґрунтя кожної з потенційних терапій і визначилися, які аналізи їм потрібно зробити, щоби зрозуміти, з якої з них краще почати.

Один із лікарів висловив сподівання, що скоро такий рак, як і інші подібні до нього, вважатимуться хронічною хворобою, яка підлягає лікуванню і яку можна приборкати й тримати під контролем, поки пацієнт не вмре від чогось іншого.

— Я стану або одним із першим, хто обжене такий рак, або ж останнім, хто від нього помре, — сказав мені Джобс одразу після однієї зустрічі з лікарями, — або серед перших, хто добереться до берега, або ж останнім із тих, хто затоне.

Коли в 2011-му оголосили про його лікарняну відпустку, ситуація виглядала настільки зловісною, що Ліза Бреннен-Джобс знову зв’язалася з ним після приблизно року мовчання й замовила квитки на літак із Нью-Йорка на наступний тиждень. Її стосунки з батьком вибудовувалися на образі — шар за шаром. Зрозуміло, що їй завдало чимало болю те, що він покинув її на перших десять років її життя. Що ще гірше, вона успадкувала трохи його уїдливості та, як йому здавалося, трохи невдоволеності від своєї матері.

— Я казав їй багато разів, що шкодую за тим, що не був кращим татом для неї, коли їй було п’ять, але зараз їй краще відпустити цю образу, замість того щоби гніватися на мене решту життя, — пригадував Джобс якраз перед тим, як Ліза приїхала.

Відвідини минули добре. Джобс уже почувався трохи краще і був у настрої до того, щоби відбудовувати мости й виявляти свою прихильність до тих, хто його оточував. Лізі було тридцять два роки, й вона мала серйозні стосунки з чоловіком чи не вперше в своєму житті. Її коханий був починаючим молодим кінорежисером із Каліфорнії, і Джобс зайшов аж настільки далеко, що запропонував їй повернутися назад до Пало-Альто, якщо вони одружаться.

— Дивися, я не знаю, скільки ще протягну, — сказав він їй. — Лікарі не можуть мені сказати насправді. Якщо ти хочеш частіше зі мною бачитися, тобі потрібно буде переїхати сюди. Чому б тобі не подумати над цим?

Навіть попри те, що Ліза не переїхала на захід, Джобс тішився з того, як минуло їхнє примирення.

— Я не був упевнений, що хотів, щоби Ліза провідувала мене, оскільки був хворим і не хотів додаткових ускладнень. Але я дуже радий, що вона таки приїхала. Через це багато чого всередині мене стало на свої місця.

Того місяця Джобса відвідала ще одна людина, яка також хотіла відбудувати мости. Співзасновник Google Ларі Пейдж, який жив менш ніж за три квартали від Джобсів, саме оголосив про свої плани перейняти кермо влади від Еріка Шмідта. Він знав, як підлеститися до Джобса: запитав його, чи міг би Стівен поділитися якимось порадами, як бути хорошим виконавчим директором. Джобс усе ще був розлючений на Google.

— Першою моєю думкою було: «Та пішов ти», — згадував він. — Але тоді подумав про це ще раз і усвідомив, що всі допомагали мені, коли я був молодим, починаючи від Білла Г’юлетга і закінчуючи чоловіком, який жив неподалік нас і працював на HP. Тож я зателефонував йому й сказав: «Звісно».

Пейдж приїхав, сидів у вітальні Джобса й слухав його думки про те, як створювати чудові продукти й міцні компанії. Стів пригадував:

Оголошення про лікарняну відпустку Джобса в 2011 році породило паломництво до його будинку в Пало-Альто. Білл Клінтон, наприклад, приїхав і говорив зі Стівом про все, починаючи від Близького Сходу до американської політики. Але найбільш зворушливими відвідинами став приїзд іншого технічного вундеркінда, який народився в 1955-му, — чоловіка, котрий понад три десятиліття був конкурентом і партнером Джобса у встановленні ери персональних комп’ютерів.

Білл Ґейтс ніколи не втрачав свого захоплення Джобсом. Навесні 2011 року я вечеряв із ним у Вашингтоні, куди він приїхав, щоб обговорити проекти глобального здоров’я, започатковані його фундацією. Він висловив своє захоплення успіхом iPad і тим, як Джобс, навіть під час хвороби, зосереджувався на різних способах покращити його.

— І ось я тут, усього лише рятуючи світ від малярії та їй подібних болячок, а Стів продовжує випускати дивовижні нові продукти, — сказав він задумливо. — Мабуть, мені слід було залишитися в грі.

Він усміхнувся, щоби я зрозумів, що він говорить жартома — чи, принаймні, напівжартома.

Через їхнього спільного друга Майка Слейда Ґейтс домовився про відвідини Стіва на травень. За день до того, як це мало відбутися, асистент Джобса зателефонував, щоби сказати, що той почувається не надто добре. Зустріч була перенесена, і одного дня Ґейтс під’їхав до будинку Джобса, зайшов через задні ворота у відчинені двері на кухню й побачив, як Ів учиться за столом.

— А чи є Стів десь неподалік? — запитав він.

Ів показала на вітальню.

Чоловіки провели понад три години разом, лише удвох, згадуючи минуле.

— Озираючись назад, ми були, наче два старих вовки в тій індустрії, — пригадував Джобс. — Білл виглядав щасливішим, ніж будь-коли раніше, і я не міг не думати про те, яким здоровим він виглядав.

Ґейтс був так само вражений тим, як Джобс, попри страхітливу схудлість, мав більше енергії, ніж він очікував. Стівен відкрито розповідав про свої проблеми зі здоров’ям і, принаймні у той день, був налаштований оптимістично. Його секвентовані режими прицільного медичного лікування, як Стів сказав Біллу, нагадували «перескакування з одного листка водяної лілії на інший» в намаганні обігнати рак на один крок.

Джобс запитував дещо про освіту, і Ґейтс у загальних рисах описав своє бачення того, як мають виглядати школи майбутнього, де учні дивитимуться лекції та відеоуроки кожен окремо, а класні кімнати використовуватимуть для обговорення й розв’язання проблем. Вони погодилися, що комп’ютери до цього часу на диво мало вплинули на школи — значно менше, ніж на інші сфери суспільної діяльності, як то медіа, медицина та юриспруденція. Для того щоби змінити це, сказав Ґейтс, комп’ютери й мобільні пристрої слід ширше використовувати, щоби давати більш персоналізовані уроки й забезпечувати мотиваційний зворотній зв’язок.

Вони також багато говорили про родинні радості — про те, які вони щасливі, що в них хороші діти, а вони одружені з саме тими жінками, які їм були потрібні.

— Ми сміялися з того, як йому пощастило, що він зустрів Лорін, і вона допомагала йому залишатися наполовину при здоровому глузді, а мені пощастило, що я зустрів Мелінду, яка теж допомогла мені залишатися наполовину при здоровому глузді, — пригадував Ґейтс. — Ми також обговорювали те, наскільки непросто бути одним із наших дітей, і як ми можемо полегшити для них цю їхню долю. Розмова була досить особистою.

У якийсь момент Ів, яка в минулому бувала на кінних скачках із донькою Ґейтса, Дженіфер, зайшла до вітальні з кухні, і Білл запитав її, які види перегонів їй найбільше до душі.

Коли час, що вони провели вдвох, спливав, Ґейтс похвалив Джобса за «дивовижні штуковини», які він створив, і за те, що зміг урятувати Apple у пізніх 1990-х від невігласів, котрі майже знищили компанію. Він навіть пішов на цікаву поступку. Протягом свого кар’єрного шляху ці двоє чоловіків дотримувалися конкуруючих філософій щодо найфундаментальнішого з усіх питань у цифровій індустрії: чи залізяччя повинно бути тісно інтегроване з програмним забезпеченням, чи ця система має бути більш відкритою.

— Я вірив, що відкрита, горизонтальна модель переможе, — сказав Ґейтс. — Але ти довів, що інтегрована, вертикальна модель також може бути чудовою.

Джобс теж відповів зізнанням:

— Твоя модель також спрацювала.

Вони обоє мали рацію. Кожна модель спрацювала в царині персональних комп’ютерів, де Macintosh співіснував із розмаїттям машин, які використовували Windows, і, схоже, це також могло справдитися щодо мобільних пристроїв. Але, згадуючи їхнє обговорення, Ґейтс додав застереження: «Інтегрований підхід добре працює, коли Стів при кермі. Але це не означає, що він зможе перемогти в багатьох раундах у майбутньому». Джобс так само вважав, що мусить додати зауваження щодо Ґейтса, описуючи цю зустріч: «Звісно, ця фрагментована модель спрацювала, але вона не призвела до створення справді чудових продуктів. Вона сприяла створенню паршивих продуктів. І в тому була проблема. Велика проблема. Принаймні на той час».

У Джобса було багато інших ідей і продуктів, які він сподівався розвинути. Він хотів підірвати індустрію паперових підручників і врятувати спини згорблених учнів, які носили важкі наплічники, створивши електронні текстові навчальні матеріали для iPad. Він також працював із Біллом Еткінсоном, його другом із першої команди проекту Macintosh, над створенням нових цифрових технологій, які працювали на піксельному рівні, щоби люди могли робити прекрасні фотознімки, використовуючи свої iPhone, навіть при поганому освітленні. І він дуже сильно хотів зробити з телевізорами те саме, що вже зробив із комп’ютерами, музичними програвачами і телефонами: зробити їх простими та елегантними.

— Я хотів би створити інтегрований телевізор, абсолютно простий у використанні, — сказав Джобс мені. — Він був би безшовно синхронізований з усіма вашими пристроями та з iCloud.

Користувачам не довелося би більше вертіти в руках складні пульти управління для DVD-програвачів і кабельних каналів.

— У них би був найпростіший інтерфейс користувача, який лишень можна собі уявити. Я нарешті розібрався з цим.

Але до липня 2011 року його рак розповсюдився на його кістки та інші органи, і лікарям не вдавалося знайти прицільні препарати, які могли би боротися з ним. Стів терпів болі, погано спав, мав мало енергії й перестав ходити на роботу. Вони з Лорін замовили вітрильне судно для родинного круїзу, який мав відбутися наприкінці місяця, але ті плани були перекреслені. Стів практично не їв твердої їжі та проводив більшу частину часу в своїй спальні, дивлячись телевізор.

У серпні я отримав повідомлення з проханням відвідати його. Коли я приїхав до нього додому суботнього ранку, він усе ще спав, тож я сидів з його дружиною і дітьми в саду, у якому була незмірна кількість жовтих троянд і буйне різноманіття маргариток, поки Стів не закликав мене всередину. Коли я зайшов, то побачив, що він згорнувся клубочком на ліжку, вдягнений у шорти кольору хакі й білу водолазку. Його ноги виглядали, як сірнички, але посмішка була привітною, а розум — гострим.

— Краще нам поспішити, а то в мене дуже мало енергії, — промовив він.

Стів хотів показати мені деякі свої особисті світлини й дозволив мені вибрати декілька, щоби використати їх у книзі. Оскільки він був надто слабким, щоби піднятися з ліжка, то показував на різні шухляди в кімнаті, і я обережно приносив йому знімки з кожної з них. Я сидів на краю його ліжка, піднімав їх — кожен по черзі, — щоби він міг побачити, що там зображено. Деякі спонукали його розповісти історії; інші просто викликали бурчання чи усмішку. Я ніколи не бачив фотографії його батька, Пола Джобса, тож був вражений, коли натрапив на знімок, на якому красивий батько із виснажливих 1950-х тримає на руках малюка.

— Так, це він, — сказав Стів. — Ви можете її використати.

Тоді показав на коробку коло вікна, у якій була світлина, де тато з любов’ю дивиться на свого сина під час його весілля.

— Він був дивовижною людиною, — сказав Джобс тихо.

Я прошепотів щось на кшталт:

— Він би вами пишався.

Джобс виправив мене:

— А він і пишався мною.

На якийсь час, здавалося, фотографії додали йому сил. Він ділився розповідями про те, як різні люди з його минулого, починаючи від Тіни Редс, Майка Маркули і до Білла Ґейтса, сприймали його. Я переказав слова, висловлені Ґейтсом після того, як він описав свій останній візит до Джобса: компанія Apple показала, що інтегрований процес може спрацювати, але лише «коли Стів був при кермі». Джобс уважав, що це безглуздя:

— Будь-хто може створювати кращі продукти в такий спосіб, не лише я.

Тож я попросив його назвати іншу компанію, яка випускала прекрасну продукцію, наполягаючи на системі повної інтеграції. Він подумав трохи, намагаючись згадати приклад.

— Компанії, які випускають автомобілі, — сказав він нарешті, але тоді додав, — принаймні, колись так було.

Коли в своєму обговоренні ми зачепили тему сумного становища економіки та політики, Джобс висловив декілька гострих думок щодо браку сильних лідерів по всьому світі.

— Я розчарований Обамою, — сказав він. — Він не може бути хорошим лідером, бо боїться образити людей чи вигнати їх.

Стівен здогадався, про що я подумав, і погодився, усміхнувшись:

— Так, то ніколи не було моєю проблемою.

Після двох годин він притих, тож я піднявся з ліжка й рушив до виходу.

— Зачекайте, — сказав він і показав рукою, щоби я знову присів коло нього. Йому потрібно було хвилину чи дві, щоби зібратися з силами й продовжити розмову. — Я з великим трепетом ставився до цього проекту, — промовив він нарешті, маючи на увазі своє рішення співпрацювати зі мною у написанні цієї книги. — Я справді переймався.

— То чому ви зробили це? — запитав я.

— Я хотів, щоби мої діти знали мене, — відповів Стів. — Я не завжди був з ними, коли вони потребували мене, і я хотів, щоби вони знали, чому, і розуміли, чим я займався. Також коли я захворів, то усвідомив, що інші люди напишуть про мене, коли я помру, а вони не знатимуть нічого. Вони передадуть усе неправильно. Тому я хотів бути впевненим, що хтось почув те, що я говорив.

Він ніколи, протягом двох років, не запитував, що я записував у книгу чи яких висновків дійшов. Але у той момент він подивився на мене й промовив: «Я знаю, що у вашій книжці буде багато такого, що мені не сподобається». То було радше запитання, аніж ствердження, і коли він углядався в моє обличчя, очікуючи реакції, я кивнув, посміхнувся і сказав, що впевнений, що так воно й буде.

— Це добре, — відповів Стів. — Тоді книжка не буде апологетичною. Я не читатиму її якийсь час, оскільки не хочу розлютитися. Може, я почитаю її через рік — якщо все ще буду тут.

У той час його очі були заплющені, а сили залишили його, тож я тихенько вийшов із кімнати.

Улітку його здоров’я погіршилося, і Джобс повільно почав усвідомлювати неминуче: він уже не повернеться в Apple в ролі виконавчого директора. Тож для нього наступив час піти у відставку. Він боровся із цим рішенням протягом тижнів, обговорював його з дружиною, Біллом Кемпбелом, Джоні Айвом та Джорджем Райлі.

— Одним із моїх бажань щодо Apple було зробити компанію зразком того, як правильно передавати владу, — сказав він мені і пожартував з приводу всіх тих грубих змін, які відбувалися там за останніх тридцять п’ять років: — То завжди була ціла драма, як зміна влади в країнах третього світу. Частиною моєї мети було зробити Apple найкращою компанією в світі, а правильна передача влади — це ключ до досягнення цієї мети.

Найкращий час і місце, щоби зробити цей перехід, як вирішив він, була звичайна планова зустріч ради директорів 24 серпня. Стів дуже хотів зробити це особисто, замість того щоби просто написати листа чи підключитися телефоном, тож він змушував себе їсти й набиратися сили. За день до зустрічі він вирішив, що може зробити це, але йому потрібен був інвалідний візочок. Необхідних заходів було вжито, щоби привезти його в офіс і завезти на візку до кімнати засідань ради настільки таємно, наскільки це було можливо.

Він прибув за декілька хвилин до одинадцятої ранку, коли члени ради саме дочитували доповідь комітету й завершували інші буденні справи. Більшість знали, що має відбутися, але замість того, щоби відразу перейти до теми, яка цікавила всіх, Тім Кук і Пітер Оппенгеймер, фінансовий директор, почали обговорювати результати за квартал і прогнози на рік уперед. Тоді Джобс тихо сказав, що має розповісти щось особисте. Кук запитав, чи йому та іншим топ-менеджерам слід вийти, і Джобс роздумував більше тридцяти секунд, перед тим як вирішив, що їм справді краще піти. Щойно в кімнаті не залишилося нікого, крім шести зовнішніх директорів, він почав читати їм уголос листа, якого надиктував і відредагував протягом попередніх тижнів.

«Я завжди говорив: коли настане день, з якого я більше не зможу виконувати свої обов’язки й відповідати очікуванням в ролі виконавчого директора Apple, я буду першим, хто сповістить вас про це, — почав він. — На жаль, цей день уже наступив».

Лист був простим, прямим і містив усього лише вісім речень. Там була висловлена пропозиція, щоби Кук замінив його на посаді директора, а він сам міг би очолити раду директорів. «Я вірю, що найяскравіші й сповнені найбільших інновацій часи все ще попереду компанії Apple. І я з нетерпінням чекаю, коли вони настануть, щоби спостерігати за цим і робити свій внесок в успіх компанії вже в новій ролі».

Запала довга тиша. Ел Ґор заговорив першим: він перерахував досягнення Джобса за час перебування на цій посаді. Майкі Дрекслер додав, що те, як Джобс перетворив Apple, було «найбільш дивовижним, що я бачив у бізнесі», а Арт Левінсон похвалив дбайливе ставлення Стіва для того, щоби зміна виконавчого директора минула гладко. Кемпбел нічого не сказав, але в його очах бриніли сльози, коли формальні резолюції передачі влади були затверджені.

Пізніше Скотт Форстал і Філ Шиллер прийшли, щоби показати макети деяких продуктів, що були в комунікаційній лінії Apple. Джобс засипав їх питаннями та власними спостереженнями, особливо з приводу того, яку потужність могли мати мобільні мережі четвертого покоління і які характеристики мають бути в майбутніх телефонах. У якийсь момент Форстал похвалився програмою, яка розпізнавала голос. Як він і боявся, Джобс схопив телефон посеред презентації й спробував збити програму з пантелику.

— Яка погода в Пало-Альто? — запитав він і отримав відповідь. Після кількох інших запитань Джобс кинув виклик: — Ти чоловік чи жінка?

На диво, програма відповіла голосом робота:

— Вони не надали мені статі.

На якийсь момент настрій усіх покращився.

Коли розмова зайшла про планшетні комп’ютери, дехто тріумфально зауважив, що HP несподівано покинула цю нішу, не маючи змоги конкурувати з iPad. Але Джобс понурився і виголосив, що це, насправді, сумний момент.

— Ґ’юлетт і Паккард побудували прекрасну компанію, і вони думали, що передають її в хороші руки, — сказав він. — Але тепер компанія розчленована й поруйнована. Це трагічно. Я сподіваюся, що залишив потужнішу спадщину, і такого ніколи не станеться з Apple.

Коли він зібрався покидати залу, члени ради оточили його, щоби обійняти.

Після зустрічі зі своєю командою директорів Джобс поїхав із Джорджем Райлі, щоби пояснити новини. Коли вони приїхали додому, Пауел була на задньому дворі, збираючи мед зі своїх вуликів, а Ів допомагала їй. Вони зняли свої шоломи й принесли дзбанок із медом на кухню, де вже чекали Рід та Ерін, збираючись відсвяткувати передачу влади, яка минула гладко. Джобс зачерпнув ложкою мед й сказав, що він навдивовижу солодкий.

Того вечора він наголосив, що сподівається залишатися настільки активним, наскільки дозволятиме йому здоров’я.

— Я працюватиму над новими продуктами й маркетингом та іншими речами, які мені до вподоби, — сказав він.

Але коли я запитав, як насправді він почувався, поступившись керівництвом компанії, яку він збудував, його голос звучав тужно, а він говорив у минулому часі:

— У мене була дуже щаслива кар’єра, дуже щасливе життя. Я зробив усе, що міг.