РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ ЕФЕКТ ВИКРИВЛЕННЯ РЕАЛЬНОСТІ Граючи за власними правилами

Коли Енді Герцфельд тільки-но приєднався до колективу Macintosh, у курс справ його вводив інший програмний розробник — Бад Трібл. Він розповів про величезний масив роботи, який все ще треба було зробити, а Джобс вимагав, щоб усе закінчили до січня 1982-го, тобто менше ніж за рік.

— Ви що, здуріли? — здивувався Герцфельд. — Це неможливо.

Трібл відповів, що для Джобса такі відповіді неприйнятні.

— Ситуацію найкраще можна описати, використавши поняття із «Зоряного шляху», — пояснював Бад Трібл. — Це ефект викривлення реальності. І Стів ним досконало володіє.

Коли Герцфельд спантеличено глянув на Трібла, той почав усе пояснювати в деталях.

— У його присутності дійсність наче змінюється. Він може переконати будь-кого практично у будь-чому. Але цей ефект зникає, коли Стіва немає поруч. У підсумку нам дуже важко мати реалістичний план роботи.

Трібл розповів, що ту фразу він запозичив з одного епізоду науково-фантастичного серіалу «Зоряний шлях». Там ішлося про іншопланетян, які за допомогою своєї психічної енергії здатні були творити навколо себе альтернативний світ. Бад Трібл уважав, що та фраза — ефект викривлення реальності — може бути як компліментом силі Джобса, так і служити застереженням для інших:

— Було небезпечно потрапляти під дію тієї сили, але це було, власне, тим, що дозволяло Стіву змінювати реальність.

Спершу Герцфельд думав, що Трібл дещо перебільшує, але після двох тижнів роботи із Джобсом він уже сам дуже уважно спостерігав за тим феноменом.

— Ефект викривлення реальності був поєднанням харизматичного ораторського стилю, бажання домінувати та прагнення будь-що підганяти під власні цілі, — розповідав Герцфельд.

Мало що могло захистити від сили, яку Герцфельд щойно відкрив для себе:

— Дивовижно, але ефект викривлення реальності працював навіть усупереч тому, що всім була відома його природа. Ми часто обговорювали прийоми, які могли би потенційно «заземлити» його дію, та за якийсь час більшість із нас покинула ту затію, прийнявши це за щось природне.

Після вказівки Джобса, щоб усі газовані напої в холодильнику були замінені на натуральні апельсиновий і морквяний соки, хтось із колективу виготовив футболки з написом «Ефект викривлення реальності» спереду і словами «Він у соку!» на спині.

Для деяких людей називати це ефектом викривлення реальності було лишень увічливим способом сказати, що Джобс мав схильність до обману. По суті ж то була складніша форма лицемірства. Він, бувало, на чомусь наполягав — чи то стосовно якогось історичного факту, чи з’ясовуючи, хто вирішив скликати нараду, — навіть не знаючи правди. Така його особливість, вочевидь, походила від упертого заперечування реальності, яке стосувалося не лише інших, але й було важливим для нього самого.

— Джобс і себе може обманювати, — сказав якось Білл Еткінсон. Спершу сам захоплюється та переймається якоюсь ідеєю, і це дозволяє йому згодом переконувати інших людей увірувати в його задум.

Звісно ж, багато хто може вводити в ілюзію. У випадку з Джобсом це часто було тактичним ходом у якійсь його стратегічній грі. Возняк, у якого чесність була вродженою і який у цьому сенсі був повною протилежністю Джобсу, дивувався гнучкості останнього в питаннях правди та водночас ефективності такого його підходу.

— Його здатність викривляти реальність проявляється у нелогічному баченні майбутнього, наприклад коли він мені каже, що я можу спроектувати гру Breakout всього за кілька днів. Ти розумієш, що це неможливо, але він якось добивається того, що воно стається.

Коли колеги Стіва Джобса по Macintosh потрапляти під дію отого його ефекту, вони були наче загіпнотизовані.

— Джобс мені нагадав Распутіна, — каже Дебі Коулмен. — Його очі світять, наче лазерні промені, — і не моргне. Він міг запропонувати випити сік цикути — і його б послухали.

Так само, як і Возняк, Коулмен вірила, що ефект викривлення реальності міг бути могутнім інструментом: це дозволило Джобсу надихнути свою команду змінити хід комп’ютерної історії (звісно, не без використання деяких ресурсів «Ксерокс» чи IBM).

— Це було наче самопрограмування, — заявляла вона. — Ви робите неможливе тому, що не усвідомлюєте, що це неможливо.

У корені ефекту викривлення була віра Джобса у те, що правила не поширюються на нього. І він мав чим підкріпити таку позицію. Адже у дитинстві йому часто вдавалося пристосовувати реальність до своїх бажань. Бунтарство та сваволя були інтегровані в його характер. У нього було відчуття, що він особливий, обраний, просвітлений.

— Джобс уважає, що є декілька особливих людей — такі, як Ейнштейн, чи Ганді, або гуру, яких він зустрічав ув Індії, — і що він — один із них, — каже Герцфельд. — Він говорив це Крісанн. А якось він навіть мені натякнув, що є одним із просвітлених. Це скидається на Ніцше.

Джобс ніколи не вивчав Ніцше, однак філософська концепція жадання влади й особливої людини — так званої надлюдини — походить саме від нього. Зокрема, про це йдеться у книзі Ніцше «Так казав Заратустра»: «Своєї волі хоче тепер дух, свій світ здобуває собі світом забутий» (переклад цитати Анатолія Онишка. — Прим, пер.[2]). Якщо реальність Джобса не влаштовує, то він її просто ігнорує. Він так чинив, коли це стосувалося народження його доньки, і роками пізніше, коли отримав перші діагнози щодо раку. Навіть у незначних щоденних вибриках: відсутність номерних знаків на авто чи паркування на місцях для інвалідів, — він діяв так, наче навколишні обмеження його не стосувалися.

Іншим ключовим аспектом світогляду Джобса було його «чорно-біле» сприйняття. Люди були або «просвітлені», або «гімнюки». їхня робота була або «найкраща», або «повне лайно». Білл Еткінсон, розробник Macintosh, який опинився з позитивного боку тих крайностей, описує, як воно було:

Під керівництвом Стіва було важко працювати, оскільки він усіх ділив на «богів» і «йолопів». Боги стояли на п’єдесталі й ніколи не помилялися. Ті з нас, кого він уважав богами, — як, наприклад, я, — знали, що насправді ми смертні, інколи приймаємо хибні інженерні рішення та пердимо, як і всі інші люди, тому ми завжди боялися, що він нас із того п’єдесталу скине. Ті, що вважалися йолопами, хоч насправді були блискучими інженерами, працювали дуже наполегливо, та все одно відчували, що у них нема жодних шансів підняти свій статус і що їхню працю оцінять.

Але не було нічого вічного, Джобс міг різко змінити своє ставлення. Коли Трібл розповідав Герцфельду про ефект викривлення реальності Джобса, то він звернув особливу увагу на схожість цього явища зі змінним струмом високої напруги.

— Те, що Джобс тобі сьогодні каже, що щось жахливе, а інше — супер, не обов’язково означає, що те ж саме він відчуватиме завтра, — пояснював Трібл. — Якщо ти ділишся з ним новою ідеєю, він зазвичай буде казати, що в ній нема нічого путнього. Але якщо насправді вона йому сподобається, за тиждень він до тебе повернеться і запропонує тобі твою ж ідею, так наче її вигадав він.

Такими зухвалими піруетами, своєю гнучкістю Джобс нагадував танцюриста.

— Якщо одна лінія аргументації не спрацьовувала, Джобс одразу переключався на іншу, — каже Герцфельд. — Інколи він просто виводив людей із себе, раптово приймаючи чиюсь позицію як свою власну, без жодних зазначень, що він раніше думав інакше.

У такій ситуації не раз опинявся Брюс Горн, програміст, якого разом із Теслером переманили з «Ксерокс PARC».

— Одного тижня я йому кажу про свою ідею, і він відповідає, що то божевілля, — пригадує Горн. — Наступного тижня він оголошує всім про свою нову класну ідею — і це, власне, моя ідея! Я окликаю його і нагадую: «Стіве, я ж тобі на минулому тижні саме про це говорив», а він у відповідь: «Так, так, ага… Працюємо, хлопці. Не відволікаємося».

Схоже було на те, що мікросхемі мозку Джобса бракувало клепки, відповідальної за модулювання надпотужних імпульсів його стрімких думок. У спілкуванні з Джобсом колектив Macintosh узяв на озброєння принцип із аудіотехнічної сфери під назвою «фільтр низьких частот» (такий фільтр пропускає хвилі низької частоти і зменшує рівень високочастотного сигналу. — Прим. пер.). Опрацьовуючи Джобсову інформацію, вони навчилися зменшувати інтенсивність його сигналів. Це допомагало краще розуміти отримані дані та дещо згладжувало гострі кути Джобсового характеру.

— Після того як Стів кілька разів радикально змінював своє ставлення, — каже Герцфельд, — ми почали застосовувати отой так званий низькочастотний фільтр і не реагували на якісь його крайнощі.

Чи була безцеремонна поведінка Джобса спричинена браком емоційної чутливості? Ні. Навіть навпаки. Він був дуже чутливий на емоції, здатен був «читати» людей — бачив як їхні сильні сторони, так і слабинки. Обрану жертву, котра нічого не підозрювала, він міг приголомшити бездоганно поціленим емоційним стусаном. Він інтуїтивно відчував, чи людина дійсно в чомусь розбиралася, чи лише вдавала. І це зробило його бездоганним майстром задобрювання, переконування, улесливості та залякування.

— Джобс безпомилково відчував людські слабкості, знав, як змусити когось почуватися малим і нікчемним і чим можна налякати, — розказує Джоана Гофман. — Ця особливість характерна для людей харизматичних, які вміють маніпулювати іншими. Усвідомлення того, що він може тебе знищити, примушувало почуватися слабким і весь час добиватися його схвалення. Сподіватися, що він підніме тебе над загалом, поставить на п’єдестал і буде тобою володіти.

Енн Бауерз була головним фахівцем по роботі з Джобсовими капризами та різкістю. Раніше вона очолювала відділ кадрів у Intel, але відійшла від справ після того, як одружилася зі співзасновником компанії Бобом Нойсом. У 1980-му вона приєдналася до Apple і була там наче мати-наставниця, якій інколи доводилося й приструнювати норов Джобса. Після його чергового вибрику вона йшла до кабінету Стівена, закривала двері та спокійно, але твердо вичитувала його.

— Я знаю, знаю, — виправдовувався Джобс.

— Ну, якщо знаєш, то перестань, будь ласка, так себе поводити, — наполягала вона.

Ось як ті ситуації пригадує сама Бауерз:

— Якийсь час після того він був — хоч до рани прикладай. А за тиждень чи трохи пізніше я знову отримувала дзвінок.

Вона усвідомлювала, що Джобсу важко було себе стримувати.

— Він сподівався чогось надзвичайного і не терпів, якщо люди не виправдовували його очікувань. Він не міг себе контролювати. Я розумію, чому Стів, бувало, зривався, адже зазвичай на це були підстави. Одначе це призводило до згубних наслідків — зокрема, створювало атмосферу страху. Він це усвідомлював, але від цього його поведінка не ставала бездоганною.

Джобс зблизився з Бауерз та її чоловіком і частенько навідувався до них у гості, на пагорби Лос-Ґатоса, без попередження. Ще звіддаля, зачувши звуки його мотоцикла, Ен розуміла, що вечеряти вони знову будуть у компанії Стівена.

На якийсь час Бауерз і Нойс стали наче ще одними прийомними батьками для Стіва.

— Він був дуже яскравий, але водночас і дуже обділений. Йому потрібна була доросла, батьківська постать, якою для нього став Боб, а я стала за маму.

Вимогливість і брутальність Джобса приносили й деяку користь. Ті, кого він не знищував ущент своїми зауваженнями, ставали сильнішими. Частково через страх, а частково через прагнення сподобатися, вони починали виконувати свою роботу краще.

— Його поведінка бувала емоційно вбивчою, але якщо ти це витримував, то загалом воно йшло на користь, — каже Гофман.

Джобсу можна було й гідно відповісти, й при цьому не лише «вижити», але й «піднятися». Та це не завжди працювало — Раскін, скажімо, пробував, і якийсь час усе було добре, але потім був просто знищений. Та якщо хто попадав Джобсу під гарячу руку, але опонував йому спокійно й упевнено, то зазвичай заслуговував на його повагу, бо Джобс тоді бачив, що людина знається на тому, що робить. Зрештою, в колі близьких людей Стіва — як в особистому житті, так і у професійній сфері — завжди було значно більше людей сильних, аніж підлабузників.

У колективі Macintosh це знали. Кожного року, починаючи з 1981-го, вони нагороджували особу, яка найкраще змогла протистояти Джобсу. Нагорода та була частково жартом, а частково й ні. Джобс знав про неї, і йому подобалася та ідея. Першою нагороду отримала Джоана Гофман. У неї були сильні характер і воля, походила вона з сім’ї біженців зі Східної Європи. Одного разу Джоана дізналася, що Джобс повністю змінив її ринкові прогнози на свій лад, після чого, на її думку, вони вже не мали нічого спільного з реальністю. Розлютившись, вона попрямувала до його кабінету.

— Піднімаючись сходами, я сказала його помічникові, що візьму зараз ножа й увіткну його Джобсу прямо в серце, — згадує Гофман.

Ел Айзенстат, юрист компанії, тоді її зупинив, а Стів, почувши про все, забрав свої правки.

У 1982 році Гофман отримала нагороду знову.

— Пам’ятаю, як я заздрила Джоані, тому що вона могла поставити Стіва на місце, а мені для цього не вистачало сміливості, — згадує Дебі Коулмен, яка того року тільки-но приєдналася до команди Macintosh. — Уже наступного року — 1983-го — нагорода дісталася мені. Я засвоїла, що треба відстоювати те, у що віриш, — Стів поважав таку позицію. Після цього я пішла на підвищення.

Врешті-решт вона стала директором із виробництва.

Іншого разу Джобс зайшов до одного з інженерів Еткінсона і почав своє звичне: «Це все лайно…». Як пригадує Еткінсон, той хлопець відповів Джобсу: «Ні. Аж ніяк. Це якраз найкращий спосіб», — і пояснив Стіву всі інженерні тонкощі завдання, над яким він тоді працював. Джобс відступив. Еткінсон учив своїх колег пропускати слова Джобса через свого роду перекладач.

— Ми навчилися перекладати. «Це все лайно» — це було, по суті, питання-спонука із приблизно таким значенням: «Поясни мені, чому саме це є найкращим способом… щось там зробити».

Та історія мала завершення, яке Еткінсон також уважає повчальним. Бо ж у підсумку той інженер зумів зробити розкритиковану Джобсом роботу ще досконаліше.

— Йому вдалося ще краще, тому що Стів підштовхнув його до цього, — каже Еткінсон, — а це, у свою чергу, показує, що хоч на його критику й треба гідно відповідати, але і прислухатися варто, бо часто він буває правий.

Прискіпливість і різкість Джобса частково були викликані його перфекціонізмом, а також нетерпимістю, коли через намагання вкластися у бюджет чи терміни виконання жертвували якістю.

— Він не йшов на такі угоди, — каже Еткінсон. — Тому, якщо інші не могли зробити свою роботу досконало, вони для нього були йолопами.

На Комп’ютерній виставці Західного узбережжя (West Coast Computer Fair) 1981 року Адам Озборн представив, по суті, перший справді персональний комп’ютер. Це не було щось надзвичайне — п’ятидюймовий екран і небагато пам’яті, але працював він непогано. Як Озборн тоді заявляв: «Адекватність — це ефективність. Все інше — надмірність». Для Джобса такий підхід був морально неприйнятним, тож він потім ще довго висміював Озборна.

— Цей чувак просто не доганяє, — постійно звучало від нього, коли він крутився коридорами Apple. — Те, що він робить, не мистецтво, а повне лайно.

Якось Джобс зайшов до Лері Кеньйона, інженера, котрий працював над операційною системою для Macintosh, і поскаржився тому, що комп’ютер занадто довго завантажується. Кеньйон почав щось пояснювати, але Джобс його перервав.

— Якби від цього залежало життя людини, ти зміг би на десять секунд скоротити час завантаження? — запитав він.

Кеньйон допустив, що це можливо. Тоді Джобс почав на дошці підраховувати — він припустив, що Macintosh використовуватимуть п’ять мільйонів людей, тож якщо кожного дня, вмикаючись, комп’ютер забиратиме у кожного з них десять секунд, то за рік виходить триста мільйонів, чи близько того, годин змарнованого часу, що приблизно дорівнювало сотні людських життів.

— Лері був неабияк здивований, і в результаті — за кілька тижнів комп’ютер завантажувався на двадцять вісім секунд швидше, — пригадує Еткінсон. — Стів мав здатність мотивувати людей, показавши картину їхньої праці у перспективі.

У підсумку колектив Macintosh почав розділяти деякі принципи Джобса — зокрема, працювати так, щоби результат їхньої роботи можна було оцінювати не лише грошима.

— Джобс бачив себе митцем, і він хотів, щоби команда розробників так само про себе думала, — каже Герцфельд. — Нашою метою ніколи не було перемогти в якомусь змаганні чи заробити багато грошей. Мета була — створити щось якнайкраще чи навіть краще за це.

Одного разу Стівен Джобс запросив колег відвідати виставку скла Луї Тіффані у музеї «Метрополітен», що на Мангеттені, оскільки вірив, що на прикладі Тіфені вони могли би повчитися, як творити велике мистецтво, яке водночас може бути масовим. Той випадок згадує Бад Трібл:

— Ми тоді собі сказали: «Якщо ми вже щось робимо, то варто спробувати робити це гарно».

Тож чи справді була потрібна ота його агресивна й брутальна поведінка? Напевно, що ні, і її нічим не виправдати. Існують інші способи мотивувати колектив. Хоча Macintosh став дійсно великим проектом, проте через постійні втручання Джобса він відставав від графіка та значно перевищував бюджет. Свою ціну мали й споганені людські почуття — велика частина команди просто «перегоряла» внаслідок цього.

— Внесок Стіва міг би бути значним і без тих численних історій про те, як він тероризує народ, — казав Возняк. — Мені значно більше до душі відсутність конфліктів і спокій. Гадаю, колектив компанії може бути, як хороша сім’я. Однак, якби лише я вів проект Macintosh, усе, ймовірно, перетворилось би на великий бардак. Найефективнішим, думаю, могло би бути поєднання мого та його підходів.

Одначе, попри те що стиль Джобса бував деморалізуючим, він також міг бути навдивовижу стимулюючим. Це зарядило працівників Apple прагненням творити передову продукцію і вірою, що можна досягнути того, що здавалося неможливим. Вони носили футболки з написом «90 годин на тиждень, і не набридає!». Зі страху перед Джобсом, а також через сильне бажання його вразити вони перевершували власні можливості та сподівання.

— З часом я зрозумів, що якщо у тебе працюють дійсно класні люди, то з ними не треба сюсюкатися, — пізніше пояснював Джобс.

— Очікуючи від них чогось величного, ти вже цим стимулюєш їх до таких звершень. Колектив Macintosh навчив мене, що фахівці на «п’ять із плюсом» люблять працювати гуртом і не люблять, якщо ти толеруєш роботу, виконану на «четвірку». Запитайте будь-кого з того колективу, і вони вам скажуть, що воно того було варте.

Більшість його колег погоджуються з цим.

— На нарадах він міг кричати: «Ви йолопи, нічого не можете зробити добре», — пригадує Дебі Коулмен. — Такі слова доводилося від нього вислуховувати ледь не щогодини. Та водночас саме тому, що мала змогу із ним працювати, я вважаю себе чи не найщасливішою людиною у світі.

Загрузка...