Стів Джобс

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ ЗАПУСК Стрибок в історію

Епогеєм конференції з продажу, яка проходила в жовтні 1983 року на Гаваях, стала постановка у стилі популярної на той час телепрограми «Гра в побачення». Джобс виконував роль ведучого, а іншими трьома учасниками, яких він переконав прибути на Гаваї, були Білл Ґейтс та ще два очільники компаній-розробників програмного забезпечення — Мітч Капор і Фред Гіббонс. Пролунала музична заставка, і всі троє зайняли свої місця. Гейтс виглядав наче старшокласник, зірвав бурхливі оплески присутніх сімсот п’ятдесяти продавців Apple після таких своїх слів: «В 1984 році половину своїх прибутків Microsoft планує отримати з програмного забезпечення для Macintosh». Чисто поголений Стівен Джобс виглядав свіжо й бадьоро, після слів Ґейтса він на всі зуби усміхнувся й запитав того, чи немає часом передумов для того, щоби операційна система Macintosh стала одним із нових стандартів у комп’ютерній індустрії. Ось якою була відповідь:

— Щоби створити новий стандарт, потрібно зробити не лише щось інше, треба, щоби воно було дійсно чимось новим і полонило людську уяву. І з усіх комп’ютерів, що я бачив, Macintosh єдиний відповідає цим вимогам.

Коли Ґейтс промовляв ті слова, Microsoft уже перетворювався із партнера, яким він був на початках для Macintosh, на конкурента. Компанія продовжувала робити деякі програми для Apple, зокрема Microsoft Word, але раптово велику частку своїх прибутків Microsoft почав отримувати від операційної системи, розробленої для персональних комп’ютерів IBM. Роком раніше було продано 279 тисяч Apple II та 240 тисяч комп’ютерів IBM і їхніх клонів. Але у 1983-му ситуація кардинально змінилася: 420 тисяч Apple II супроти 1,3 мільйона IBM і його супутників. Як Apple III, так і Lisa були тепер за бортом.

Ще тоді, коли представники Apple лиш прибували на конференцію на Гаваях, їхній від’їзд був ознаменований обкладинкою Bussiness Week. Стаття мала заголовок: «Персональні комп’ютери: Переможцем виявився… IBM». У статті йшлося про наступ IBM. «Битву за домінування на ринку завершено, — стверджували автори статті. — У стрімкій атаці IBM за два роки захопив більш ніж 26 % ринку, і очікується, що у 1985-му компанія володітиме половиною світового ринку персональних комп’ютерів. Додаткові 25 % ринку займуть IBM-сумісні машини».

Після таких заяв на Macintosh лягала ще більша відповідальність. У січні 1984 року, тобто уже за три місяці, комп’ютер мав з’явитися на ринку. Тож той день на Гаваях міг бути використаний для ефективнішого протистояння IBM. Але Джобс вів боротьбу по-своєму. Він вийшов на сцену й перелічив усі помилки, зроблені IBM, починаючи від 1958 року, а потім грізним тоном почав розказувати, як тепер IBM намагається захопити ринок персональних комп’ютерів:

— Чи заволодіє Великий брат усією комп’ютерною індустрією? Чи буде він панувати протягом усієї інформаційної ери? То Джордж Оруелл мав рацію щодо 1984-го?

У цей момент зі стелі опустився екран, на якому показали деякі кадри з телевізійної реклами Macintosh, над якою тоді все ще йшла робота. Цій рекламі за кілька місяців судилося ввійти в історію, та вже й тепер вона виконувала свою функцію — підтримувала дух деморалізованих продавців комп’ютерів Apple. Джобс завжди вмів мобілізуватися, уявивши себе повстанцем, що протистоїть силам темряви, тепер у подібний спосіб він заряджав енергією і своє військо.

Але була ще одна складність. Герцфельд та інші майстри-програмісти мали закінчити розробку програми для Macintosh. Надійти у продаж вона мала в понеділок 16 січня. А за тиждень до того інженери заявили, що вчасно все закінчити вони ніяк не встигнуть.

У той час Джобс перебував у Нью-Йорку, в готелі «Гранд Гиятт», де готувався до зустрічей з пресою. Недільного ранку організували аудіоконференцію. Керівник команди програмістів спокійно пояснював Джобсу ситуацію, у той час як Герцфельд й інші скупчилися поблизу переговорного апарату та майже не дихали. Все, що їм було потрібно, — це додаткових два тижні. Джобсу запропонували випустити запланованого числа «демонстраційну версію», яка невдовзі була би заміщена повноцінною програмою. Пауза. Та Джобс не гнівався, хоч голос його звучав похмуро і холодно. Він їм сказав, що, попри все, вони молодці. Він був упевнений, що вони настільки класні, що таки справляться.

— Ми не провалимось! — упевнено заявив він.

Програмісти ахнули.

— Хлопці, ви над цим працювали місяцями, ще кілька тижнів нічого суттєво вже не змінять. Тим паче що ви й так здатні впоратися. Програма надійде у продаж за тиждень від понеділка, із вашими іменами на ній.

— Ну, що ж… Ми мусимо її закінчити, — сказав тоді Стів Кепс.

І їм таки це вдалося. Знову ефект викривлення реальності Джобса змусив їх зробите те, що вважалося неможливим. У п’ятницю, за кілька днів до здачі проекту, Ренді Вігінтон приніс величезну торбу кавових зерен у шоколаді, щоби вистачило на фінальні всеношні. Коли Джобс о 8.30 наступного понеділка прибув на роботу, він застав Герцфельда розпластаним на дивані, у майже коматозному стані. Кілька хвилин вони ще обговорили одну деталь, яку все ще не вдалося відшліфувати, та Джобс заявив, що то не проблема. Герцфельд ледве доплентався до свого синього «Фольксвагена Реббіт» (з написом Мас WIZ замість номера) та поїхав додому спати. Невдовзі по тому завод Apple у Фрімонті почав випускати коробки, прикрашені кольоровою емблемою Macintosh. Стівен Джобс заявляв, що справжні митці мають доставляти людям свої творіння. Адже тепер ніщо наче й не існує, якщо воно недоступне споживачу. Команда Macintosh довела, що може не лише вигадати й створити шедевр, але й не знехтує його доставкою.

Навесні 1983-го, коли Джобс почав планувати запуск Macintosh, він замовив рекламу, яка була би настільки ж революційною та вражаючою, як і їхнє творіння.

— Я хочу щось таке, щоби люди, побачивши це, заціпеніли, — пояснював Джобс своє бачення. — Це має бути як грім з ясного неба.

Завдання це дісталося рекламній агенції Chiat/Day, яка почала співпрацювати з Apple після придбання нею рекламних активів бізнесу Реґіса Мак-Кени. Керівництво проектом довірили високому козарлюзі з пишною бородою, скуйовдженим волоссям, приємною посмішкою та вогником в очах на ім’я Лі Клоу, який був творчим директором одного з лос-анджелеських відділень агенції. Клоу був тверезомислячим і веселим, нічим особливо не переймався й підсумку пропрацював разом із Джобсом тридцять років.

Клоу та інших два члени його команди — писака Стів Гайден та мистецький директор Брент Томас — працювали над фразою, у якій обігравався однойменний твір Джорджа Оруелла: «Чому 1984-й не стане як «1984». Джобсу фраза страшенно подобалася, і він попросив їх до запуску Macintosh її розвинути. Вони написали сценарій для шістдесятисекундної реклами, яка би виглядала як уривок із науково-фантастичного фільму. В головній ролі — молода бунтарка, яка втікає від поліції помислів і в кінці сюжету жбурляє молот в екран, через який Великий брат промиває людям мізки. Ідея була показати революційних дух у сфері персональних комп’ютерів. Велика частина молоді, особливо тієї, яка належала до якихось контркультурних рухів, розглядала комп’ютери як інструмент, що може бути використаний тоталітарними урядами та потужними корпораціями задля стирання людської самобутності. Але на кінець 1970-х у комп’ютері також почали бачити засіб, який міг допомогти розширити людські можливості. Саме в такому дусі реклама показувала Macintosh — як зухвалу героїчну компанію, що єдина стоїть на заваді плану великих корпорацій захопити світ, а також заволодіти свідомістю людей.

Джобсу це дуже подобалося. Ідея тієї реклами й справді мала особливе значення для нього. Йому подобалося уявляти себе бунтарем та асоціюватися з цінностями різношерстої команди гакерів і піратів-електронщиків, яких він очолював у проекті Macintosh. Попри те, що він покинув Яблучну комуну в Ореґоні заради однойменної корпорації, він все ще хотів, щоби його радше вважали людиною контркультури, аніж представником корпоративної культури.

Водночас, десь глибоко всередині, він усвідомлював, що геть уже відцурався духу гакерства. Дехто навіть може звинуватити Джобса у тому, що він його продав. У той час коли Возняк, поділившись безкоштовно своїми розробками для Apple I, лишився вірним етиці програмістів-любителів, Джобс натомість придумав продавати мікросхеми. Він також був одним із тих, хто, всупереч небажанню Возняка, хотів перетворити Apple на корпорацію та не надавати акції компанії друзям, які разом з ними працювали в гаражі. А тепер він ще й збирався випустити на ринок Macintosh — машину, що порушувала масу принципів гакерської етики: коштувала надто дорого; до неї було неможливо підключити розроблене любителями обладнання, яке би розширювало можливості комп’ютера; зрештою, навіть для того, щоби відкрити корпус, потрібні були спеціальні інструменти. Це була закрита і контрольована система, щось радше розроблене Великим братом, аніж гакером.

Тож реклама «1984» була для Джобса інструментом повернення — собі та світові — його бажаного уявного образу. Героїня з емблемою Macintosh на всуціль білій футболці — це було повстання проти системи. Найнявши режисером Рідлі Скотта, який після успіху «Того, хто біжить по лезу», все ще купався у променях слави, Джобс і Apple теж набували певного лоску кіберпанковості.

За допомогою тієї реклами компанія Apple могла себе ідентифікувати з бунтарями й гакерами, які мислять по-іншому, а заодно і Джобс отримував право знову ототожнювати себе з ними.

Коли Скаллі тільки-но побачив сценарій, то був налаштований скептично, але Джобс наполягав, що вони потребують чогось революційного. Йому вдалося забезпечити безпрецедентний бюджет — 750 тисяч доларів лише на зйомку реклами, яку вони планували показати під час Суперкубка (фінальна гра сезону в професійному американському футболі. — Прим. пер.). Рідлі Скотт знімав у Лондоні — поміж зазомбованих мас, які через екран вислуховували Великого брата, були десятки справжніх скінхедів. Роль героїні виконувала професійна метальниця диска. Використовуючи для постановки покинуті сіро-металеві промислові нетрі, Скотт відтворив атмосферу антиутопії «Того, хто біжить по лезу». У момент, коли Великий брат каже «Ми переможемо!», молот героїні розбиває екран, здіймаючи хмару диму і світла.

Коли Джобс показував уривки реклами продавцям Apple на гавайській зустрічі, вони були у захопленні. Тож він вирішив також показати ролик на засіданні ради директорів у грудні 1983-го.

В кімнаті, де начальство щойно подивилося нову рекламу, знову засвітилося, але й далі панувала мовчанка. Філіп Шляйн, президент каліфорнійського відділення компанії Масу’s, майже лежав на столі. Серйозний погляд Майка Маркули міг означати, наскільки той був вражений побаченим. Та потім він промовив:

— Хто буде шукати нову рекламну агенцію?

Скаллі пригадує, що більшість керівників були переконані, що то була найгірша реклама, яку вони коли-небудь бачили. Сам Скаллі перестрашився і дав вказівку Chiat/Day продати викуплений ними рекламний час: один шматок на шістдесят секунд, інший — на тридцять.

Джобс лютував. Якось увечері у будівлі, де працювали над Macintosh, він натрапив на Возняка, який протягом останніх двох років то повертався в Apple, то знову йшов геть. Джобс схопив його і зі словами «Ходи, я щось тобі покажу» повів його переглядати ту рекламу.

— Я був приголомшений, — каже Возняк. — Це було без перебільшення дивовижно.

Коли Джобс йому повідомив, що рада директорів вирішила не показувати цей ролик на Суперкубку, Возняк запитав про вартість рекламного часу. Дізнавшись, що йшлося про 800 тисяч доларів, Возняк, зі звичною дня нього великодушністю, зразу запропонував:

— Ну, я можу заплатити половину, якщо хочеш.

Врешті з’ясувалося, що це було зайвим. Агенції вдалося продати тридцятисекундний рекламний час, щодо іншого, то вони вдалися до саботажу.

— Ми їм повідомили, що не змогли продати шістдесятисекундний відтинок, хоч насправді ми й не намагалися, — згадує Лі Клоу.

Скаллі, ймовірно, щоби самому не стикатися чи то з представниками дирекції, чи Джобсом, доручив розібратися із ситуацією Віллу Кембелу, завідувачу маркетинговим відділом. Кембел, колишній футбольний тренер, вирішив-таки запустити «довгу бомбу».

— Гадаю, що нам треба спробувати, — сказав він своїм колегам.

На початку третьої чверті фіналу XVIII Суперкубка «Пірати» вели у рахунку проти «Червоношкірих» і щойно знову заробили шість очок, та раптом, замість повтору, телевізійні екрани країни на повних дві секунди стали чорними. Потім у супроводі похмурої музики екран почала заповнювати моторошна чорно-біла картинка маршируючих дронів. Ту рекламу побачили більше дев’яноста шести мільйонів людей, вони ніколи раніше не бачили нічого подібного. Наприкінці ролика, коли людинороботи з жахом спостерігали, як Великий брат випаровувався, голос за кадром промовив:

— Двадцять четвертого січня Apple Computer представить Macintosh. І ви зрозумієте, чому 1984-й не буде, як «1984».

Це стало сенсацією. Того вечора всі загальнонаціональні канали та п’ятдесят місцевих телекомпаній у своїх новинах згадали про вражаючу рекламу Macintosh, яка, наче вірус, розповсюджувалася у добу, коли ще не було YouTube. Пізніше TV Guide та Advertising Age визнали «1984» найкращою рекламою всіх часів.

З роками Стів Джобс став великим майстром представляти творіння Apple. У випадку з Macintosh дивовижна реклама Рідлі Скотта була лише однією зі складових успіху. Іншою частиною рецепту перемоги стала робота зі ЗМІ. Джобс знаходив способи так сильно розпалювати публічну увагу, що ажіотаж, який при цьому виникав, сам себе годував, це було немов ланцюгова реакція. Це був той ефект, який він міг створювати щоразу, як випускав у світ нову продукцію — від Macintosh у 1984-му до iPad у 2010 році. Наче фокусник, він міг повторювати той трюк знову і знову, навіть після того як журналісти десятки разів це бачили і знали, як це все робиться. Дещо із цього він запозичив у Реґіса Мак-Кени, який був справжнім майстром у роботі з марнославними журналістами. Але у Джобса було й власне інтуїтивне відчуття, як маніпулювати змагальними інстинктами журналістів і торгувати ексклюзивним доступом, що приносив їм щедрі гонорари та славу.

У грудні 1983-го він взяв своїх янголоподібних геніїв інженерії Енді Герцфельда і Барела Сміта до Нью-Йорка. Вони мали відвідати редакцію NewsWeek, а журналісти видання мали написати історію про «хлопців, які створили Macintosh». Після демонстрації роботи Macintosh їх запросили на зустріч із Кетрін Ґрем, власницею журналу й легендарним видавцем, яка з жадобою цікавилася всім новим. Згодом часопис також надіслав в Пало-Альто, щоби провести якийсь час із Герцфельдом і Смітом, свого технічного редактора та фотографа. У результаті про них вийшла хвалебно-в’їдлива стаття на чотирьох сторінках із фотографіями. Це зробило хлопців ледь не іконами нової ери. Ось як стаття цитувала Сміта, який ділився своїми планами: «Я хочу створити комп’ютер 90-х. Але робитиму це я вже завтра». У статті також ішлося про харизму та непостійність його начальника: «Інколи Джобс відстоює свої ідеї сильним голосом і погрозами, не завжди пустопорожніми. Розповідають, як він погрожував позвільняти своїх працівників за те, що вони наполягали на необхідності лишити у комп’ютері клавіші-стрілки, які сам Джобс уважає пережитком. Коли ж він у дусі й поводиться зразково, то є кумедною сумішшю чару й нетерплячості, хитаючись між тверезою стриманістю та ентузіазмом, вираженим в улюбленому ним вислові: «Крутезно».

Коли спеціаліст з технічної журналістики Стівен Леві, який тоді працював у Rolling Stones, зустрівся з Джобсом задля інтерв’ю, той почав всіляко переконувати, що матеріал про команду Macintosh має потрапити на обкладинку.

— Ймовірність, що Джен Венер погодиться проміняти Стінга на якихось комп’ютерних розумників, приблизно дорівнювала нулю, — правильно розмірковував Леві.

Джобс запросив Леві на піцу та наполягав, що оскільки Rolling stone переживає не найкращі часи, друкуючи поганенькі статті та безнадійно полюючи за новими темами й новими читачами, саме Macintosh може врятувати часопис. Леві здивувався таким словам, бо ж видання насправді було доволі пристойним, і він запитав Джобса, чи той останнім часом читав Rolling Stones.

Джобс відповів, що так — статтю про MTV, додавши, що туалетний папір має значно більшу цінність, аніж та писанина. Леві ще більше здивувався й повідомив Стівена Джобса, що саме він і писав ту статтю. Треба віддати належне Джобсу — своєї оцінки він не цурався, але перевів розмову в більш філософське русло. Він розповідав про те, що сучасне людство живе з того і користується тим, що створили покоління, які жили до них.

— Це прекрасне, несамовите почуття — створити щось таке, що також увійде до світової скарбниці знання та досвіду, — казав Стів Джобс, звісно, маючи на увазі Macintosh.

Стаття Леві тоді не потрапила на обкладинку. Але в майбутньому, при виході на ринок будь-якого творіння, до якого Джобс був причетний — у NeXT, Pixar, і Apple, коли він туди знову повернувся, — інформація про ці події завжди опинялася на обкладинках Time, NewsWeek або Business Week.

Того ранку, коли Енді Герцфельд зі своїми колегами закінчив роботу над програмою для Macintosh і геть виснажений поїхав додому, він сподівався проспати принаймні день. Але вже по обіді того дня, лише після шести годин сну, Енді знову був на роботі. Він хотів перевірити, чи не трапилося часом чого, і більшість його колег зробили те саме. Втомлені, але щасливі, вони собі порозсідалися хто де й точили ляси, коли в кабінет зайшов Джобс.

— Підйом, хлопці. Ми ще не закінчили! — заявив він. — Нам потрібна особлива демонстрація можливостей Macintosh!

Він планував драматично представити Macintosh перед великою аудиторією та під надихаючі звуки з фільму «Вогняні колісниці» показати деякі можливості машини.

— Це треба зробити до кінця робочого тижня, щоби все було готове до репетиції, — додав він.

Як пригадує Герцфельд, вони всі ахнули, але, трохи розговорившись на цю тему, зійшлися на тому, що було би навіть цікаво зробити щось розважаючо-вражаюче.

Представлення мало бути 24 січня (тобто вже за вісім днів) в одній з аудиторій технікуму Де Анца — того ж дня і там само мала проходити щорічна зустріч акціонерів Apple. Телереклама й ажіотаж преси стали першими складниками, що надали презентації нового творіння Apple вигляду епохальної події світового рівня. Третім компонентом був публічний показ самого продукту — з софітами та фанфарами, перед аудиторією прихильників і журналістів, які найлегше піддаються захопленню.

Герцфельду вдалося неймовірне — за два дні він написав програму-музичний плеєр, тож комп’ютер тепер міг би сам зіграти мелодію з «Вогняних колісниць». Але коли Джобс почув його роботу, то оцінив дуже кепсько, і натомість вони вирішили використовувати звичайний аудіо-запис. Водночас Джобс перебував під враженням від мовного генератора, який перетворював текст на слова, промовлені з чарівним електронним акцентом. Він вирішив зробити це частиною представлення.

— Я хочу, щоби Macintosh став першим комп’ютером, який сам себе представить, — казав тоді він.

На репетиції напередодні офіційного представлення ніщо нормально не працювало. Джобсу, приміром, страшенно не подобалось, як рухалися екраном анімаційні елементи, й він продовжував вимагати вдосконалень.

Його також не задовольняло освітлення сцени, і він просив Скаллі пересідати з одного місця на інше та казати свою думку після того, як щось було змінено. Скаллі ніколи не переймався сценічним освітленням, тож він давав непевні відповіді, майже як пацієнт на прийомі в окуліста, коли той запитує з якими лінзами краще видно літери. Репетиція та робота над удосконаленнями тривали п’ять годин і затягнулися до пізнього вечора.

— Він доводив людей до сказу, йому весь час щось не подобалося, і він винуватив помічників за кожен промах на сцені, — пригадує Скаллі. — Я гадав, що нам не вдасться все налагодити до початку представлення наступного ранку.

Найбільше Джобс турбувався про свій вихід на сцену. Оскільки Скаллі вважав себе людиною доволі грамотною, то запропонував дещо змінити в тексті Джобсової промови. Останньому це трохи допекло, але їхні стосунки все ще перебували у фазі, коли Джобс лестив і догоджав еґо Скаллі.

— Ти для мене, як Воз чи Маркула, — сказав він тоді Скаллі. — Вважаю тебе одним із творців компанії. Вони її заснували, а ти і я творимо майбутнє Apple.

Скаллі це розтопило, і він забув про свої зауваження.

Наступного ранку зал на 2600 місць був заповнений ущент. Джобс прибув у двобортному синьому піджаку, накрохмаленій білій сорочці і салатового кольору краватці-метелику.

— Це найважливіша мить мого життя, — сказав він Скаллі, коли перед початком програми вони чекали за кулісами. — Я трохи переживаю. Ти, мабуть, єдина людина, яка про це знає.

Скаллі потис його п’ятірню і прошепотів: «Удачі».

Джобс, директор компанії, вийшов на сцену перший. Він почав зустріч акціонерів зі своєрідної молитви.

— Я хотів би відкрити зустріч, — сказав він, — віршем Боба Ділана.

На його обличчі з’явилася ледь помітна посмішка, він схилив голову, щоби прочитати другий стовпчик вірша «Часи мінливі» (The Times They are a-changin). Читаючи ті десять рядків, голос його звучав піднесено, і закінчував він такими словами:

Та пісня була гімном, що давав змогу директору мультимільйонної компанії підтримувати свій контркультурний образ. У Джобса була піратська копія його улюбленої версії тієї пісні, що була записана на концерті Ділана у філармонійній залі Центра Лінкольна у Нью-Йорку, де він виступав разом із Джоаною Баез на Геловіні 1964 року.

Далі на сцену вийшов Скаллі, щоби повідомити про фінансові справи компанії, й аудиторія пожвавішала від нудьги. На завершення свого виступу він сказав:

— Найважливіша подія, що зі мною трапилася за останні дев’ять місяців, — це можливість подружитися зі Стівом Джобсом. Те, що нам удалося настільки добре порозумітися, для мене дуже багато значить.

Світло дещо пригасло перед тим, як на сцені знову мав з’явитися Стівен Джобс із драматичнішою версією промови, що була виголошена на гавайській конференції з продажу.

— Йшов 1958 рік, — почав він. — IBM упускає можливість купити молоду й недосвідчену компанію, яка винайшла нову технологію під назвою «ксерографія». За два роки народився «Ксерокс», і IBM до цих пір кусає собі лікті.

Аудиторію це розвеселило. Герцфельд чув промови начальника на Гаваях та в інших місцях, але він був вражений, наскільки запальніше Джобс виступав цього разу. Після перелічування інших промахів IBM, Джобс ще більше підняв рівень емоційної напруги, заговоривши про теперішнє:

Коли він дійшов до ключового моменту, аудиторія почала йому аплодувати, вітати й скандувати слова підтримки. Перш ніж люди змогли відповісти на риторичні питання Джобса, в залі погасло світло, а на екрані з’явилися кадри з реклами «1984». Коли ролик завершився, весь зал аплодував стоячи.

Маючи схильність драматизувати, Джобс пройшовся неосвітленою сценою до маленького столика із сукняним пакунком на ньому.

— А зараз я хочу вам представити Macintosh, — сказав він.

Він вийняв комп’ютер, клавіатуру, мишку, мовчки з’єднав їх до купи та витягнув із кишені 3,5-дюймову дискету. Заграла мелодія з «Вогняних колісниць». Джобс затамував подих, бо минулого вечора демонстраційна версія працювала нестабільно. Але тепер все йшло бездоганно. На екрані поступово з’явилося слово MACINTOSH, потім під ним, наче це писалося рукою, з’явився напис «Крутезно». Не звикла до наскільки класної графіки, публіка на мить затихла. Було чути лишень ахання та охання. А потім швидко одне за одним на екрані почали з’являтися серії інших картинок: елементи з QuickDraw Білла Еткінсона — різні шрифти, документи, таблиці, малюнки, графіки, шахова гра та зображення Стіва Джобса з «думаючою» булькою (як у коміксах), в середині якої — Macintosh.

Коли все закінчилося, Джобс посміхнувся і запропонував десерт:

— Останнім часом багато було сказано про Macintosh. Хай тепер Macintosh говорить за себе сам.

Із цими словами він підійшов до комп’ютера, натиснув клавішу мишки, і Macintosh трепетним і повним чару глибоким електронним голосом сам себе представив, увійшовши таким чином в історію.

— Привіт. Я Macintosh. Класно нарешті вибратися із торбини, — почав комп’ютер.

Єдине, що комп’ютер не знав, як робити, — це витримати необхідну паузу, поки стихнуть гучні вітання та крики із зали. Замість того щоби дещо пригальмувати, він продовжував.

— Я не маю досвіду виступати перед великою аудиторією… Але хотів би поділитися з вами максимою, яка спала мені на гадку, коли я вперше зустрів громіздкі IBM-системи: «Ніколи не довіряйте комп’ютеру, який ви не можете підняти».

Знову останні слова потонули в шаленій овації залу.

— Звісно, я можу говорити. Але зараз я хотів би радше послухати. Отож з гордістю хочу вам представити людину, що була мені за батька, — Стіва Джобса.

В залі почало творитися щось надзвичайне — люди стрибали, екзальтовано махали руками. Джобс повільно кивнув із зімкнутими губами, але широкою посмішкою, потім глянув униз та не міг і слова промовити від хвилювання. Овація тривала десь п’ять хвилин.

Коли по обіді того дня колектив Macintosh повернувся на Bandley-З, на стоянку під’їхала вантажівка, й Джобс зібрав усіх біля неї. Всередині була сотня новеньких комп’ютерів Macintosh, кожен із них був іменний.

— Стівен вручав їх по одному кожному члену нашого колективу, тиснучи руку й посміхаючись, а інші стояли навколо й аплодували та скандували, — пригадує Герцфельд.

То були виснажливі перегони, багато еґо були в синцях від грубого та жорсткого стилю управління Джобса. Але ні Раскін, ані Возняк чи хто-небудь інший в компанії не зумів би досягти такого успіху з Macintosh. Марно було би також сподіватися на щось подібне в результаті роботи різних фокус-груп, комісій чи рад. У день, коли було представлено Macintosh, журналіст Popular Science запитав Джобса, якого роду дослідження ринку той проводив. Стівен Джобс відповів питанням:

— Чи вивчав ринок Александр Ґрем Белл, перед тим як створити телефон?