Стів Джобс

РОЗДІЛ ШОСТИЙ APPLE II Світанок нової ери

Щойно Джобс прийшов на Фестиваль персональних комп’ютерів, він усвідомив, що Пол Терел із «Крамниці байтів» таки мав рацію: персональні комп’ютери мають бути повністю укомплектованими. Він вирішив, що наступний Apple включатиме в себе гарний системний блок, убудовану клавіатуру і буде оснащеним усім — від блоку живлення до програмного забезпечення.

— Я хотів створити перший комп’ютер, який мав би все, — пригадує він. — Ми більше не націлювалися на аматорів-умільців, які могли самі скласти комп’ютер, підключити клавіатуру та інші деталі. На кожного із цих аматорів припадала тисяча людей, які б хотіли, щоби машина працювала відразу.

У своєму готельному номері у День праці в 1976 році Возняк працював над прототипом нової машини, яку планували назвати Apple II, і Джобс сподівався, що цей винахід переведе їх на вищий рівень. Хлопці винесли прототип комп’ютера лише раз, пізно ввечері, щоби перевірити, чи він працює з телевізором, підключеним до проектора зображень на великий екран.

— Я здогадався, що проектор може мати схему іншого виду, яку застопорить на моєму методі кольоропередачі, — пригадує він. — Та коли я підключив Apple II до проектора, то побачив, що все працює прекрасно.

Він друкував на своїй клавіатурі, а кольорові лінії та закарлючки з’являлися на екрані в іншому куті кімнати. Єдиною непосвяченою людиною, яка бачила той Apple II, був технічний працівник готелю. Він сказав, що оглянув багато комп’ютерів на виставці, та саме ця машина була тією, яку б він придбав для себе.

Щоби змайструвати повніст укомплектований Apple II, потрібен був неабиякий капітал, і в компанії почали розглядати можливість продажу прав іншій фірмі. Джобс звернувся до Ела Алкорна і спитав дозволу презентувати цю ідею менеджменту Atari. Він домовився про зустріч із президентом компанії Джо Кінаном, який був значно консервативнішим за Алкорна й Бушнела.

— Стів прийшов зробити презентацію, але Джо не переносив його на дух, — згадував Алкорн. — Він не розумів Стівових принципів гігієни.

Джобс завжди ходив босоніж і під час тієї презентації виставив свою ногу на стіл.

— Ми не лише не купуватимемо цієї речі, — крикнув Кінан, — а я ще й попросив би вас забрати ноги з мого столу!

Алкорн пригадує, що тоді він подумав: «Ну що ж, так ми втрачаємо велику можливість».

У вересні Чак Педл із комп’ютерної компанії Commodore прийшов до Джобса, щоби взяти демо.

— Ми відкрили двері Стівового гаража, і зайшов убраний у костюм і ковбойського капелюха Педл, — пригадував Возняк.

Педл обожнював Apple II. Він улаштував презентацію для свого топ-менеджменту в головному офісі Commodore.

— Може, вам захочеться купити нас за кілька сотень тисяч доларів, — запропонував Джобс, коли вони прийшли до компанії.

Возняка шокувала така «безглузда пропозиція», але Джобс наполягав на своєму.

Керівники Commodore зателефонували за кілька днів і сказали, що їм буде дешевше скласти свої власні машини. Джобса це зовсім не засмутило. Він саме більше довідався про Commodore і вирішив, що її першість — поняття непостійне. Возняк також не оплакував загублені гроші, але його інженерна сутність була ображена, коли Commodore за дев’ять місяців після того вигадав РЕТ.

— Мені стало аж зле. Вони зробили такий паршивий продукт, хоч могли мати Apple.

Перемовини з Commodore винесли на поверхню потенційний конфлікт між Джобсом і Возняком. Чи вони й справді були рівними у тому, що дають Apple і що повинні мати від компанії? Джері Возняк уважав, що робота інженера є вищою за працю підприємця чи продавця, і був переконаний, що більшість грошей має належати його Стівенові. Він заявив це Джобсу в вічі, коли якось прийшов до сина.

— Та що з тебе візьмеш, крім аналізів, — розлючено казав він.

— Ти ж нічого сам не виробив.

Джобс почав плакати, і це не було чимось екстраординарним. Він ніколи не міг і ніколи не зможе тримати емоції в собі. Тоді він запропонував Возняку скасувати партнерство.

— Якщо все не п’ятдесят на п’ятдесят, то можеш забирати собі компанію.

Та Возняк краще, ніж його батько, розумів їхню співпрацю. Якби не Джобс, вони все ще б роздавали безкоштовні креслення його мікросхем під час зустрічей «Домашнього комп’ютерного клубу». Саме Джобс спрямував його майстерні дизайни у виробництво, так, як він це зробив і з «синьою скринькою». Тому він погодився з тим, що вони мають залишатися партнерами.

І цей вибір був дуже розумний. Адже, щоб Apple II став успішним проектом, одного лише хорошого дизайну схем, який робив Возняк, було недостатньо. Потрібно, щоби схема інтегрувалася у продукт для споживачів, а як це зробити — було завданням Джобса.

Стів почав із того, що попросив колишнього партнера Рона Вейна спроектувати системний блок.

— Я здогадувався, що у них немає грошей, і тому розробив такий блок, який не потрібно було довго виробляти на верстатах.

Його дизайн передбачав плексигласову поверхню з металевими скобами і верхньою планкою, яка опускалася на клавіатуру.

Джобсу це не сподобалося. Він хотів простий елегантний дизайн, який, він сподівався, виділить Apple серед інших машин із сірими металічними блоками. Походжаючи відділом електроніки у магазині Масу’s, він побачив кухонний комбайн Cuisinart і вирішив, що йому потрібна поверхня з легкого пластику. На зібранні «Домашнього комп’ютерного клубу» він запропонував місцевому консультанту Джері Меноку виробити щось подібне за півтори тисячі доларів. Менок, який завжди з підозрою оглядував зовнішній вигляд Джобса, попросив гроші наперед. Джобс відмовив, проте Менок все одно погодився на роботу. За кілька тижнів він виробив простий пластиковий системний блок, обкладений піною, який не шумів і наче випромінював дружелюбність. Джобс був вражений.

Далі був блок живлення. Такі цифрові генії, як Возняк, не звертали особливої уваги на щось настільки аналогове та земне, але Джобс вирішив, що блок живлення — це ключовий компонент. Він особливо хотів — і це продовжувалося під час його всієї кар’єри, — щоб живлення надходило так, щоби комп’ютер не потребував вентилятора. Вентилятори у комп’ютері були зовсім не за законами дзен, вони лише відволікали. Джобс зайшов у Atari порадитися з Алкорном, котрий добре розбирався в електротехніці.

— Ел направив мене до одного зі своїх розумників, Рода Голта, закостенілого марксиста, який пройшов через кілька шлюбів і був експертом у всьому, — пригадував Джобс.

Як Манок та інші, хто зустрічав Джобса вперше, Голт глянув на нього скептично.

— Мої послуги дорогі, — сказав Голт.

Джобс відчував, що гроші того вартували, і сказав, що фінанси не проблема.

— Він мене просто затягнув у цю роботу, — казав Голт, який із часом повністю почав працювати на Apple.

Замість звичайного лінійного блока живлення Голт змайстрував блок, схожий на той, який використовувався у осцилографі. Він переключав живлення не шістдесят разів за секунду, а тисячі разів. Таким чином живлення зберігалося там протягом коротшого часу і виробляло менше тепла.

— Той блок живлення був таким революційним, як і материнська плата Apple II, — пізніше скаже Джобс. — Рода не надто згадують в історії, коли про це говорять, але дарма. Зараз кожен комп’ютер використовує перемикачі блоку живлення, скопійовані з дизайну Рода.

Незважаючи на всю геніальність Возняка, він ніколи б не зробив такий пристрій.

— Я лише схематично знав, що таке блок живлення, — згоджувався він.

Колись батько Джобса казав, що шлях до досконалості пролягає через увагу до тих частинок, котрі не видимі. Джобс користувався цим принципом у проектуванні мікросхеми для Apple II. Він відмовився від першого дизайну, адже в ньому лінії не були достатньо рівними.

Така любов до досконалості підсилювала Джобсовий інстинкт до контролю. Здебільшого гакерам та аматорам подобалося налаштовувати, змінювати і підклеювати деталі до своїх комп’ютерів. Джобс уважав, що це не йшло на користь середньостатистичним користувачам. Возняк, будучи в душі гакером, не погоджувався. Він хотів зробити вісім отворів у комп’ютері, щоби користувачі туди могли вставити мікросхеми та периферійні пристрої, які вони хотіли. Але Джобс наполіг лише на двох отворах — для принтера та модему.

— Зазвичай я легка для спілкування людина, але тоді я сказав йому: «Якщо ти так хочеш, то йди і купи собі іншого комп’ютера», — пригадує Возняк. — Я знав, що люди, схожі на мене, згодом вигадають пристрої, які підключатимуться до будь-якого комп’ютера.

Тоді Возняк виграв суперечку, але відчув, що його влада послаблюється.

— Тоді я ще мав владу і міг щось зробити, але так буде не завжди.

Усе це потребувало значних витрат.

— Збірка подібного пластикового блоку коштувала б десь сто тисяч доларів, — казав Джобс. — А запустити його у виробництво вартувало б десь у двічі дорожче.

Він повернувся до Нолана Бушнела — щоб запропонувати менший пакет акцій.

— Він запитав мене, чи зможу я вкласти п’ятдесят тисяч в обмін на третину компанії, — пригадує Бушнел. — Я був розумником і сказав, що ні. Зараз смішно про це згадувати у ті моменти, коли я не кусаю лікті через це.

Бушнел порадив звернутися до Дона Валентайна — колишнього менеджера з маркетингу у National Semiconductor, який відкрив Sequoia Capital — фірму з ризикованим капіталом. Валентайн приїхав у гараж до Джобса на «Мерседесі». Він був убраний у синій костюм і сорочку зі стильною краваткою. Його першим враженням від Джобса було те, що Стів дивно виглядав і погано пахнув.

— Стів намагався бути втіленням субкультури. Він носив клочкувату бороду, а сам був дуже худий і загалом виглядав як Хо Ші Мін.

Валентайн же став відомим інвестором у Силіконовій Долині не тому, що складав враження про людей за їхнім зовнішнім виглядом. Його хвилювало інше. Він переймався тим, що Джобс нічого не знав про маркетинг і розносив свої комп’ютери по роздрібних крамницях.

— Якщо ти хочеш, щоби я вас фінансував, — сказав йому Валентайн, — вам потрібен ще один партнер, який буде знати про маркетинг, доставку товарів і може написати бізнес-план.

Джобс зазвичай був або цинічним, або, навпаки, відкритим до порад від старших людей. З Валентайном, власне, був другий випадок.

— Надішліть мені три кандидатури, — відповів Стів.

І Валентайн надіслав. Джобс зустрівся з усіма ними і найбільше зійшовся з Майком Маркулою, який зіграв неабияку роль у становленні компанії Apple.

Маркулі ледь виповнилося 33 роки, але він уже був на заслуженому відпочинку після роботи в Fairchild і Intel, де він здобув мільйони вироблянням чипів на широкий загал. Він був обережним і проникливим чоловіком із рухами гімнаста, адже займався цим спортом ще у школі. Найкраще йому вдавалося визначати стратегію щодо ціни, доставки товарів, маркетинг і фінанси. Незважаючи на те, що він був досить закритою людиною, Маркула мав слабинку, коли йшлося про його недавнє збагачення. Майк побудував будинок на озері Тахо, а згодом спорудив і величезний особняк на пагорбах Вудсайд. Коли він приїхав до Джобса у гараж, то не водив темний «Мерседес», як Валентайн, а був за кермом золотистого «Корвету» з відкидним верхом.

— Коли я приїхав в гараж, Воз сидів за верстатом і відразу почав хвалитися Apple II, — пригадував Маркула. — Я не зважав, що обом хлопцям варто було б підстригтися, і дивився лише на те, що знаходилося на верстаку. А підстригтися можна завжди.

Джобсу зразу сподобався Маркула.

— Він був невисокий і втратив роботу з топ-маркетингу в Intel, що, як я підозрюю, змусило його довести щось самому собі.

А ще він вразив Джобса своєю чесністю.

— Було помітно, що він не обмане. В ньому відчувалася моральність.

Возняк також був вражений.

— Я вважав його найкращою людиною у світі, — пригадує він. — Чудовим було й те, що він захоплювався нашими винаходами.

Маркула запропонував Джобсу написати бізнес-план разом.

— Якщо все вийде, я стану інвестором, — сказав Маркула. — Ну а якщо ні, то ви отримаєте кілька тижнів моєї роботи безкоштовно.

І Джобс вечорами почав ходити до Маркули додому, де вони детально обговорювали проект, а потім бесідували мало не до ранку.

— Ми прогнозували багато речей, як-от скільки будинків буде оснащено комп’ютерами. Часом ми не спали і балакали до четвертої ранку, — пригадував Джобс.

Врешті-решт Маркула написав увесь план сам.

— Стів часто казав: «Я принесу тобі цей розділ наступного разу», але зазвичай вчасно не приносив, і я писав усе сам.

План Маркули передбачав вихід за межі ринку аматорів.

— Він говорив про те, що комп’ютер потрібен і звичайним людям у звичайних будинках — наприклад, для того щоби вони записували рецепти чи стежили за своїми витратами, — пригадував Возняк.

Тоді Маркула насмілився передбачити, що вони будуть серед 500 успішних компаній у рейтингу часопису Fortune вже за два роки.

— Це початок індустрії, — сказав він. — Таке трапляється раз на декаду.

І хоча Apple став однією з 500 компаній у Fortune за сім років, та чуття не підвело Маркулу.

Майк запропонував гарантовану кредитну лінію у розмірі 250 тисяч доларів в обмін на те, що його зроблять третім партнером. Так разом із Джобсом і Возняком він матиме 26 % частки. Решту ж передбачили для заохочення майбутніх інвесторів. Вони зустрінуться у котеджі біля басейну Маркули, де підпишуть угоду.

— Мені здавалося, що Маркула ніколи вже не побачить своїх двохсот п’ятдесяти тисяч, і мене вражало, що він готовий ризикувати, — пригадував Джобс.

Наступним завданням було переконати Возняка працювати у компанії повний робочий день.

— Чому я не можу працювати тут лише частково і мати роботу у HP як гарантію свого майбутнього? — запитував він.

Маркула відповідав, що так не вийде, і попросив Возняка вирішити за кілька днів.

— Я б почувався некомфортно, якби у новоствореній компанії мені треба було віддавати накази людям і контролювати, що вони роблять, — пригадує Возняк. — Я давно визначився, що ніколи не стану авторитарним.

Він пішов до особняка Маркули і повідомив, що не залишить HP. Той лише знизав плечима — мовляв, що ж поробиш. Але Джобс розлютився. Він переконував Возняка лестощами, залучав друзів, щоби ті переконували його, плакав, кричав і навіть кидався мало не в бійку. Коли вже все було випробувано, Джобс пішов додому до Возняка, розплакався і попросив допомоги у Джері. На той час батько Возняка вже здогадувався, що капіталовкладення у Apple II принесуть чималі гроші, і тоді він підтримав уже Джобса.

— І додому, і на роботу мені телефонували мама, тато, брат, різні друзі, — пригадував Возняк. — Кожен із них казав, що я зробив неправильний вибір.

Але нічого не спрацювало. Потім зателефонував Алан Баум, їхній друг з Buck Fry Club у школі Гоумстед.

— Ти просто мусиш це зробити, — сказав він.

Алан переконував, що Возняк не стане менеджером у Apple і буде й надалі займатися лише інженерією.

— Це те, що я хотів почути, — згодом говорив Возняк. — Я міг бути в тіні організації і працювати звичайним інженером.

Він зателефонував Джобсу і проголосив, що готовий повністю присвятити себе компанії.

І 3 січня 1977 нова корпорація Apple Computer Co., яка була заснована офіційно, викупила права партнерства у Джобса і Возняка, котрі ті підписали дев’ять місяців до того. Для кількох людей це не пройшло непоміченим. Того місяця «Домашній комп’ютерний клуб» опитав своїх членів, і виявилося, що серед 181 людини, яка мала комп’ютер, власниками Apple були лише шестеро осіб. Та Джобс був переконаний, що Apple II змінить цю ситуацію.

Маркула став другим батьком для Джобса. Як і прийомний батько Стіва, він поблажливо ставився до характеру Джобса і, як його біологічний батько, він таки покине Джобса у майбутньому.

— Стосунки з Маркулою були для Джобса стосунками батька і сина, — говорив підприємець Артур Рок, який починав учити Джобса про маркетинг і продажі.

— Майк і справді взяв мене під своє крило, — пригадував Джобс.

— Ми мали однакові цінності. Він наголошував, що не треба відкривати компанію лише з метою власного збагачення. Метою має стати творіння того, у що ти віриш, і створення компанії, яка проіснує довго.

Маркула записав свої принципи на листку паперу і назвав їх «Маркетологічна філософія Apple». Там ішлося про три найголовніші речі. Першим було співпереживання — інтимний зв’язок із почуттями клієнта. «Ми розуміємо їхні потреби краще, ніж будь-яка інша компанія». Далі йшов фокус. «Аби добре працювати над речами, які ми вирішимо робити, ми маємо усунути всі непотрібні можливості». Хоч як це дивно, але третім, не менш важливим принципом стало приписання. Йшлося про те, що думка про компанію чи продукт формується на основі сигналів, які він передає. «Люди таки судять по книжці за її обкладинкою. У нас може бути найкращий продукт і найліпше програмне забезпечення, найвища якість, але якщо ми презентуємо це все неохайно, то все і сприйматиметься як сміття, а якщо ж презентація буде творчою і професійною, ми припишемо всі бажані якості».

На протязі всіє своєї кар’єри Джобс розумітиме потреби і бажання споживачів більше, ніж будь-який інший бізнес-лідер. Він фокусуватиме свою увагу на кількох основних продуктах і часто аж занадто піклуватиметься про маркетинг, загальне враження від продукту та деталі упакування.

— Коли ви відкриваєте пакунок з iPhone чи iPad, нам хотілося б, щоби це тактильне відчуття складало загальне враження від того, як ви сприймаєте продукт, — казав він. — Майк навчив мене цьому.

Першим кроком у цьому процесі стало переконати найкращого рекламіста долини Реґіса Мак-Кену, щоби він працював з Apple. Мак-Кена походив із великої робітничої родини з міста Пітсбурга. Він був суворим за своєю натурою, але ця риса додавала йому шарму. Покинувши навчання в університеті, він працював у Fairchild і National Semiconductor перед тим, як відкрив власну фірму з піару та реклами. Його спеціалізацією були передача журналістам ексклюзивних інтерв’ю від клієнтів, з якими він працював, і створення рекламних кампаній, після яких продукт запам’ятовувався, як, скажімо, мікрочипи. Однією з таких кампаній стала низка публікацій кольорових рекламних блоків із гоночними машинами та фішками для покеру, замовлених компанією Intel. Такий підхід був цікавішим, ніж звичайні нудні таблиці. Ці блоки не могли пройти повз увагу Джобса. Чоловік зателефонував у Intel і запитав, хто їх розробив.

— Реґіс Мак-Кена, — почув у відповідь.

— А що таке Реґіс Мак-Кена? — запитав він тоді. Йому відповіли, що це людина.

Проте Джобс ніяк не міг дотелефонуватися до Мак-Кени. Натомість його з’єднали з Френком Бурджем — діловодом, однак той не виявив бажання говорити з ним. Та Джобс телефонував чи не щодня.

Врешті-решт Бурдж погодився приїхати до гаража Джобса. «О Господи, цей хлопець і справді не такий, як усі, — промайнула в нього думка. — Цікаво, скільки часу я зможу провести з цим клоуном, щоби йому не нагрубити».

Та за мить, коли немитий і неохайний Джобс підійшов до нього, Бурдж зрозумів дві речі.

— По-перше, він був надзвичайно розумним, а по-друге, я не розумів і половини з того, про що він говорив.

Він запросив Джобса та Возняка на зустріч. На його візитці був напис «Реґіс Мак-Кена власною персоною». Цього разу дратувався такий зазвичай сором’язливий Возняк. Мак-Кена глянув на статтю про Apple, яку писав Возняк, і сказав, що вона надто технічна і що її потрібно оживити.

— Мені не потрібні вказівки якогось там піарника, — різко відповів Воз.

Тоді Мак-Кена сказав, що їм уже час іти з його офісу, і попрощався.

— Але Стів мені відразу перетелефонував і сказав, що хотів би зустрітися ще раз, — пригадує Мак-Кена. — Того разу він прийшов без Возняка, і в нас усе вийшло.

Мак-Кена та його команда почали працювати над брошурами для Apple. Перша річ, яку вони зробили, — замінили вікторіанський дизайн Вейна, який суперечив кольоровій і веселій стратегії Мак-Кена. Арт-директору Робу Янову доручили розробити новий логотип.

— Не роби його надто гарненьким, — наказав Джобс.

І Янов підготував два варіанти — першим було звичайне яблуко, а другим — яблуко з надкушеним боком. Перше яблуко скидалося на вишню, і тому Джобс обрав другий варіант. Він уподобав версію, яка відливала усіма кольорами веселки, вплітаючи психо-делічні кольори між зеленим, як Земля, і блакитним, як небо. Стів зовсім не зважав на те, що виробництво такого зображення було дорожчим. Нагорі брошури Мак-Кена помістив афоризм Леонардо да Вінчі, який стане ключовим для філософії дизайну Джобса: «Простота — найвища форма витонченості».

Офіційне представлення Apple II для публіки збіглося у часі з Комп’ютерним ярмарком Західного узбережжя, що проходив у квітні 1977 року. Ярмарок організовував прихильник «Домашнього комп’ютерного клубу» Джим Ворен. Джобс підписався на обидві події, тільки-но отримав інформаційний пакет. Він хотів зайняти місце відразу при вході до зали, щоби підсилити драматичну появу Apple II. Він просто шокував Возняка тим, що заплатив 5 тисяч доларів наперед.

— Стів вирішив, що це наш великий запуск, — пригадує Возняк.

— Ми мали показати світові, що в нас є прекрасний комп’ютер і вдала компанія.

То було впливом Мак-Кена — «приписати» собі найкращі якості шляхом створення найкращого враження на людей, особливо під час запуску нового продукту. Це простежувалося в тому, як Джобс облаштував стенд Apple. На інших стендах були звичайні столи та місця для плакатів. На стенді ж Apple стояв прилавок, обтягнути чорним оксамитом, і великі плексигласові панелі з новим логотипом, який розробив Янов. На стенді вони виставили лише три Apple II, які були готовими на той момент, але повсюди стояли порожні коробки, щоби створити враження, що комп’ютерів є значно більше.

Джобс лютував, коли дізнався, що системні блоки прийшли з якимись плямами. І він змусив працівників відчищати їх. Зовнішній вигляд стенду прикрашали навіть Джобс і Возняк. Маркула відправив їх до Сан-Франциско — шити костюми-трійки. Вбрані у костюми, вони виглядали дуже кумедно — як підлітки у смокінгах.

— Маркула нам казав, що ми маємо гарно вдягатися, розказував, як ми повинні виглядати і як себе поводити, — пригадував Возняк.

І ті зусилля таки виправдали себе. Apple II виглядав серйозною і разом із тим досить приємною машиною. Бежевий комп’ютер відрізнявся від страшненьких металевих машин з оголеними схемами на столах. На виставці Apple отримав 300 замовлень. Джобс також познайомився з японським виробником текстилю Мізушімою Сатоші, який став першим дилером Apple в Японії.

Втім, модні костюми, надягнені за наказом Маркули, не могли зупинити невгамовного Возняка від жартів. Одна програма, яку він розробив, пропонувала користувачам відгадати національність людини за її прізвищем, а потім висвітлювала не зовсім етичні жарти. Він також розробив і поширив фальшиву брошуру для нового комп’ютера, який начебто називався Zaltair, з такими рекламними закликами, як: «Уявіть собі машину з п’ятьма колесами». Навіть Джобс повірив у жарт і відчував гордість за те, що Apple переплюнув Zaltair у порівняльній таблиці. Він навіть не здогадувався, хто так пожартував, і не знав про це аж вісім років, допоки Воз подарував йому копію брошури у заскленій рамці на день народження.

Apple став справжньою компанією, з десятком працівників, кредитною лінією і щоденним тиском, який відчувався як від клієнтів, так і від постачальників. Вони нарешті переїхали із Джобсового гаража в орендований офіс на бульварі Стівенс-Ґрік у Купертіно — за милю від школи, в яку ходили Джобс і Возняк.

Джобс не особливо справлявся зі своїми обов’язками. Він завжди був темпераментним і свавільним. За його поведінку в Atari його змушували працювати в нічні зміни, але в Apple це було неможливим.

— Він став справжнісіньким тираном і був різким критиком, — згадував Маркула. — Він казав людям: «Цей дизайн виглядає як лайно».

Особливо жорстким він був з молодшими дизайнерами Возняка

— Ренді Вігінтоном та Крісом Еспінозою.

— Стів приходив, швидко дивився на те, що я зробив, і відразу казав, що це лайно, не знаючи навіть, що це і чому я так зробив, — казав Віґінтон, який тільки-но закінчив школу.

Проблема з гігієною Джобса існувала і надалі. Він усе ще був підсвідомо переконаний, що його вегетаріанські дієти означали те, що він може не користуватися дезодорантом чи регулярно митися.

— Ми, у прямому сенсі, виставляли його за двері і казали, щоби він прийняв душ, — казав Маркула. — На зборах нам доводилося споглядати його брудні ноги.

Деколи, щоби зняти стрес, він вимочував свої ноги в унітазі. Таке було неприпустимим для його колег.

Маркула не був готовий до конфронтацій і вирішив запросити на посаду президента Майка Скотта, щоби той керував Джобсом. Маркула і Скотт прийшли у Fairchild того ж самого дня 1967 року, мали офіси поряд і були народженими в один день, що й святкували щороку разом. Під час одного з таких святкувань у лютому 1977 року, коли Скотту виповнилося 32, Маркула запропонував йому стати новим президентом Apple.

На папері це виглядало як чудова угода. Скотт саме управляв виробничою лінією National Semiconductor і був менеджером, який повністю розумів інженерний бік справи. У реальності ж він був дивакуватою людиною. Скотт мав надмірну вагу, страждав на нервовий тик і мав інші проблеми зі здоров’ям, що аж стискало його руки в п’ястуки. А ще в нього був талант наводити аргументи. З Джобсом це могло виявитися як поганим, так і хорошим.

Возняк швидко сприйняв ідею взяти на роботу Скотта. Як і Маркула, він ненавидів конфлікти, які провокував Джобс. Стів же, на диво, мав неоднозначні почуття з цього приводу.

— Мені було лише двадцять два роки, і я знав, що був не готовий управляти компанією, але Apple був моєю дитинкою, і я не хотів здаватися.

Відмова від будь-якого контролю була болісною для нього. Він довго роздумував про це у забігайлівці Bob’s Big Boy hamburgers (улюбленому місці Воза) і ресторані Good Earth (улюбленому місці Джобса). Врешті-решт Стів неохоче погодився.

Майк Скотт, якого називали Скотті, щоби відрізнити його від Майка Маркули, мав одне головне завдання: керувати Джобсом. Це, як правило, здійснювалося на їхніх спільних прогулянках.

— На першій прогулянці я сказав Стіву, щоби він частіше мився, — пригадує Скотт. — Він відповів, що натомість я мушу прочитати його книжку про фруктові дієти і щоб я розглянув це як метод схуднення.

Скотт так ніколи і не сів на ту дієту і не схуд, а Джобс лише трошки покращив свою гігієну.

— Стів був непохитним щодо того, що митися потрібно лише раз на тиждень (а про дезодоранти годі й казати), і, мовляв, це було нормальним, якщо він дотримується фруктової дієти.

Джобсове бажання контролю та презирства до влади стане проблемою між ним і чоловіком, якого прийняли на роботу для керування Джобсом. Особливо помітним це стане, коли Стів побачить, що Скотт — один із тих небагатьох людей, які не підкоряються його командам.

— Ми зі Стівом наче змагалися, хто з нас упертіший, і мені це дуже добре вдавалося, — казав Скотт. — Його потрібно було присадити, і, звичайно ж, йому це не подобалося.

— Я ніколи не кричав ні на кого так, як я кричав на Скотті, — згодом пригадував Стів.

Перший конфлікт виник, коли працівникам присвоювали номери. Скотт присвоїв № 1 Возняку і № 2 Джобсу. Не дивно, що Джобс почав вимагати № 1 для себе.

— Я б ніколи не дозволив йому мати цей номер, бо тоді його еґо стало б іще більшим, — казав Скотт.

Джобс упав в істерику і навіть плакав. Та врешті запропонував розв’язання. Він матиме № 0. Скотг пом’якшав щодо номерів, але Bank of America вимагав натуральні числа для платіжних відомостей, і Джобс залишився № 2.

Та виникла серйозніша сварка. Джей Еліот, якого Джобс найняв після випадкового знайомства в ресторані, помітив основні риси Джобса.

— Його одержимість — це пристрасть до продукту, пристрасть до досконалості продукту.

Майк Скотг, з іншого боку, ніколи не дозволяв пристрасті до досконалості йти попереду прагматизму. Дизайн системного блоку Apple був лише одним із прикладів цього. Компанія Pantone, яка обирала кольори пластику для Apple, мала понад 200 відтінків бежевого.

— Жоден із них не подобався Стіву, — дивувався Скотт. — Він хотів вигадати новий відтінок, і мені довелося його зупиняти.

Коли потрібно було доробляти дизайн системного блоку, Джобс провів кілька днів у нервових роздумах, наскільки заокругленими мають бути кути.

— Мені було все одно, наскільки вони заокруглені, — казав Скотт.

— Я лише хотів, аби він нарешті визначився.

Інше непорозуміння виникло через інженерні лавки. Скотг хотів, щоби вони були по-стандартному сірі, а Джобс наполіг на спеціальному замовленні білосніжних лавок. Усе це переросло у скандал із Маркулою, в якого питали, хто має право підписувати платіжки — Скотт чи Джобс. Маркула підтримав Скотта. Джобс також наполягав на тому, що Apple має по-іншому поводитися з клієнтами. Він хотів, щоби з Apple II продавалася однорічна гарантія. Це здивувало Скотта, адже звичайна гарантія була 90 днів. І Джобс знову розридався, коли вони почали сваритися з цього приводу. Вони пройшлися навколо парковки, і Скотт вирішив погодитися з гарантією.

Згодом Возняк почав нарікати на стиль Джобса.

— Стів був надто жорстким із людьми. Мені хотілося, щоби наша компанія була наче родина, щоби нам було весело і щоби ми ділилися один з одним усім.

А Джобс уважав, що Возняк ніяк не може подорослішати.

— Він поводився геть по-дитячому. Воз створив справді хорошу версію Бейсика, та потім ніяк не міг зібратися і написати такий Бейсик, якого ми потребували, тому ми врешті-решт домовилися про це з Microsoft. Воз був дуже неорганізованим.

Але тоді особистим конфліктам можливо було зарадити і загалом через те, що компанія процвітала. Бен Розен — аналітик, чиї інформаційні бюлетені формували думку в технічному світі, вірив у Apple II з ентузіазмом. Незалежний розробник вигадав першу таблицю і особисту програму фінансів для персональних комп’ютерів

— VisiCalc, — і деякий час вони були доступними лише для Apple, перетворюючи комп’ютер на річ, необхідну для родин та організацій. Компанія почала приваблювати нових впливових інвесторів. Перший капіталіст-підприємець Артур Рок не був особливо враженим, коли Маркула прислав до нього Джобса.

— Він виглядав так, ніби тільки-но повернувся з Індії, де бачився зі своїм гуру, — пригадував Рок, — та й пахнув він так само.

Після того як Рок поклав око на Apple II, він уклав інвестиції та приєднався до команди.

Apple II продаватиметься протягом наступних шістнадцяти років. Кількість проданих комп’ютерів — близько шести мільйонів. Ця машина, як жодна інша, сприяла початку індустрії персональних комп’ютерів. Стівен Возняк заслуговує історичного визнання за дизайн вражаючої та відповідного програмного забезпечення, які стали чи не найбільшими особистими винаходами тієї ери. Але саме Джобс інтеїрував винаходи Возняка у зручні контейнери — від блоків живлення до гладеньких коробок. Він також створив компанію, яка розрослася навколо машин Возняка. Як згодом помітив Регіс Мак-Кена: «Воз зробив дизайн прекрасної машини, але вона і досі стояла б в аматорських магазинах, якби не Стів Джобс». Та, незважаючи на це, більшість людей уважали Apple II винаходом Возняка. Це спонукало Джобса зробити наступний крок вперед — крок до того, що він зможе повністю назвати своїм.