Стів Джобс

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ ІКАРУС Те, що піднімається…

Запуск Macintosh у січні 1984 року підняв Джобса до ще вищих орбіт зірковості, і це було очевидним під час його подорожі по Мангеттену. Він пішов на вечірку, яку Йоко Оно організовувала для свого сина Шона Леннона, і подарував дев’ятирічному хлопчику Macintosh. Малий надзвичайно захопився машиною. Митці Енді Ворхол і Кіт Геринг також були там, і вони були настільки зачаровані тим, що вони можуть створити за допомогою комп’ютера, що світ сучасного мистецтва ледь не опинився під загрозою.

— Я намалював коло, — гордо викрикнув Ворхол, користуючись QuickDraw.

Ворхол наполіг, щоби Джобс показав комп’ютер Міку Джаґґеру. І коли Джобс приїхав до будинку рок-зірки, Джаггер виглядав здивованим. Він майже нічого не чув про Джобса.

— Я думаю, він був під дією наркотиків, — пізніше говорив Джобс своїй команді. — Ну або він просто божевільний.

Дочка Джаггера — Джейд, одразу підійшла до комп’ютера і почала малювати у MacPaint, і Джобс натомість дав машину їй.

Джобс купив дворівневу квартиру на найвищому поверсі, яку він покаже Скаллі у Сан-Ремо на західній частині Центрального парку на Мангеттені. Він винайняв Джеймса Фріда з фірми М. Реі, аби той зробив ремонт, однак так ніколи туди і не переїхав. (Пізніше він продасть її Боно за 15 мільйонів доларів.) Він також придбав особняк із чотирнадцятьма спальнями в іспанському колоніальному стилі у Вудсайді — пагорбах над Пало-Альто. Особняк був збудований мідним бароном, і Джобс переїхав туди, але поки не завершив його умебльовувати.

У Apple його статус поновився. Замість того щоби шукати шляхи зменшення Джобсової авторитарності, Скаллі дав йому більше обов’язків: тепер підрозділи виробництва Lisa і Macintosh були об’єднані, й Джобс керував ними обома. Він високо літав, та це не робило його поступливішим. Натомість Стів показав свою брутальну чесність, коли стояв перед обома командами — Lisa і Macintosh, — пояснюючи, як вони об’єднуватимуться. Лідери Macintosh отримають усі вищі позиції, сказав він, а чверть команди Lisa доведеться звільнити.

— Хлопці, ви провалилися, — говорив Джобс, дивлячись прямо на тих, хто працював над Lisa. — Ви — команда Б. Гравці Б. Багато людей тут гравці класу Б, або навіть і В, і тому сьогодні ми відпускаємо декого з вас, щоби ви працювали у наших братських підприємствах тут, у долині.

Білл Еткінсон, який працював в обох командах, уважав це не лише грубим, а й нечесним.

— Ті люди працювали дуже старанно й були хорошими інженерами, — розповідав він.

Проте Джобс був щиро переконаний у тому, що називав найголовнішим уроком із Macintosh: потрібно бути жорстоким, якщо хочеш виховати команду гравців А.

— Надто легко миритися з гравцями Б, коли команда тільки встановлюється, але потім вони приваблюють ще кілька гравців Б, а згодом у команду приходять і гравці В, — пригадував він. — Робота у Macintosh навчила мене, що гравці А люблять працювати лише з гравцями А, тому не потрібно робити поблажок гравцям Б.

Джобс і Скаллі завжди могли переконати себе, що їхня дружба все ще така ж сильна, як і була. Вони заявляли про захоплення один одним дуже експресивно і часто скидалися на двох закоханих біля стенду з привітальними картками. Перша річниця з моменту початку роботи Скаллі відбулася у травні 1984 року, і, щоби відсвяткувати цю подію, Джобс запросив Джона на вечірку в Le Mouton Noir — елегантний ресторан на пагорбах, що розкинулися на південний захід від Купертіно. Скаллі здивувався, що Джобс запросив членів правління Apple і навіть деяких інвесторів зі східної частини США. Скаллі згадував, що, вітаючи його, «Стів сяяв на фоні всіх, кивав головою, а на його обличчі була усмішка Чеширського кота». Джобс розпочав вечерю підлабузницьким тостом.

— Найщасливішими двома днями в моєму житті були ті, коли Macintosh надійшов у продаж і коли Джон Скаллі погодився працювати у Apple, — говорив він. — Цей рік був найкращим у моєму житті, бо я дуже багато навчився у Джона.

І потім він показав Скаллі кадри пам’ятних подій того року.

У відповідь Скаллі розговорився про те, скільки радості йому принесло те, що він був Джобсовим партнером протягом останнього року. Закінчив він реченням, яке, чомусь, запам’ятав кожен за столом.

— У Apple є один лідер, — сказав він, — Стів і я.

Він подивився у протилежний бік кімнати, зловив погляд Джобса і помітив, що той усміхається.

— Ми наче спілкувалися один з одним, — згадував Скаллі.

Він також помітив, що Артур Рок та інші дивляться на них глузливо і навіть скептично. Вони вважали, що Джобс використовує його. Адже вони найняли Скаллі, щоби той контролював Джобса, а зараз стало очевидним, що все контролював Джобс.

— Скаллі настільки жадав Стівової похвали, що не міг піти проти нього, — пригадував Рок.

Тримати Джобса у полі зору і робити його щасливим, можливо, здавалося Скаллі розумною стратегією. Але він не усвідомлював, що Джобс за своєю природою був тим, хто не ділився контролем. Він не народився з шанобливим ставленням до інших. Він почав більше говорити про те, як потрібно управляти компанією. На зборах з приводу вибору стратегії 1984 року, скажімо, він проштовхував ідею, щоби компанія робила тендер на послуги відділу централізованих продаж і маркетингу. (Це означало б, для прикладу, що група Macintosh могла вирішити не користуватися послугами маркетингового відділу Apple і натомість створити свій такий відділ.) Здавалося, що нікому більше це не подобалося. Але Джобс і далі проштовхував цю ідею.

— Всі дивилися на мене і наче благали взяти ситуацію під свій контроль, посадити Джобса на стілець і заткнути йому рота, але я не зробив цього, — пригадував Скаллі.

Коли збори підходили до кінця, він почув, як хтось прошепотів: «Чому Скаллі не заткне йому рота?».

Коли Джобс вирішив побудувати мистецький завод у Фрімонті, щоби виготовити Macintosh, його жага до естетичності та контролююча натура зіграли злий жарт. Він хотів, щоб апарат був розмальований у яскраві відтінки, як і логотип Apple, але він стільки часу обирав відтінки, що директор з виробництва Мет Картер нарешті виготовив їх у звичному бежевому та сірому кольорах. Коли Джобс пройшовся виробництвом, він наказав, щоби машини перефарбували у кольори, які він хотів. Картер заперечив, адже це був точний механізм, перефарбування якого могло спричинити проблеми. І він виявився правим. Одна з найдорожчих машин, яку перефарбували у яскраво-синій колір, працювала неправильно, за що її прозвали «Стівова помилка». Врешті-решт Картер звільнився.

— Йшло стільки енергії на боротьбу з Джобсом, і практично завжди для сварки навіть не було причини, що я вирішив, що з мене досить, — згадував він.

Як заміну Джобс приєднав до компанії Дебі Коулмен — запального, але доброго фінансового директора Macintosh, яка якось виграла відзнаку компанії за те, що виявилася людиною, котра стала проти Джобса. Вона знала, як потурати його примхам, коли це було необхідно. Коли арт-директор Apple Клемент Мок розповів їй, що Джобс хоче, щоби всі стіни були білими, вона почала протестувати.

— Не можна, щоби стіни заводу були білими. На них завжди буде пилюка та бруд.

— Немає такого білого, який був би надто білим для Стіва, — відповів Мок.

Їй довелося погодитися. Коулмен говорила, що з білими стінами та машинами, розфарбованими у кольори веселки, підлога заводу «була схожа на вітрину Александра Колдера» (Александр Колдер — відомий американський скульптор. — Прим. пер.).

Коли я запитав у Джобса про його надмірну увагу до вигляду заводу, Джобс відповів, що таким чином він проявляв своє прагнення досконалості:

Якось вранці в неділю Джобс привів свого батька, щоби той подивився на завод. Пол Джобс завжди був педантичним щодо того, щоби все було в порядку, щоби його інструменти були гарно складені, і син, пишаючись, показав йому, що може зробити так само. Коулмен також прийшла, щоби провести екскурсію.

— Стів наче сяяв, — пригадувала вона. — Він дуже пишався, що може показати батькові своє творіння.

Джобс пояснював, як усе працює, і його батько насправді захоплювався всім, що бачив.

— Він спостерігав за батьком, який торкався всього і милувався тим, яке все було чисте і досконале.

Але все не було настільки ж чудовим, коли Даніель Мітгеран відвідала завод з екскурсією. Дружина французького президента-соціаліста Франсуа Міттерана, яка захоплювалась Кубою, ставила багато запитань через свого перекладача. Її цікавило все — скажімо, умови праці, і Джобс, узявши собі за перекладача Алана Росмана, намагався пояснити, що він удосконалює робототехніку й технології. Коли Джобс саме говорив про точні графіки виробництва, вона запитала, чи платить він понаднормові. Він розсердився і пояснив, як автоматизація допомогла заощадити витрати на робочу силу, — підняв тему, яка, він знав про це, не надто її зацікавить.

— Це важка робота? — запитала вона. — Скільки часу у них триває відпустка?

Джобс не міг стриматися.

— Якщо її так цікавить їхній добробут, — сказав він перекладачу, — то скажи їй, що вона може прийти і працювати тут у будь-який час.

Перекладач зблід і не промовив ні слова. За мить вступив Росман і сказав французькою: «Пан Джобс дякує вам за ваш візит і вашу зацікавленість у заводі». Ні Джобс, ні пані Міттеран не усвідомили, що саме трапилося, але перекладачу значно полегшало.

Після того, коли він поспішав на своєму «Мерседесі» до Купертіно, Джобс нарікав Росману на поведінку пані Мітгеран. Він їхав трішки більше як 160 кілометрів за годину, як його зупинив полісмен і почав виписувати штраф. За кілька хвилин Джобс почав сигналити.

— Перепрошую, — промовив поліцейський.

— Я поспішаю, — відповів Джобс.

Хоч як дивно, але офіцера це не роздратувало. Він спокійно закінчив виписувати штраф і попередив, що якщо Джобс знову поїіде понад 90 кілометрів за годину, то його посадовлять до тюрми. Тільки-но поліцейський відійшов, Джобс знову поїхав зі швидкістю 160 кілометрів.

— Він щиро вірив, що правила його не стосуються, — дивувався Росман.

Його дружина Джоана Гофман спостерігала подібні ситуації, коли їздила з Джобсом до Європи за кілька місяців після запуску Macintosh.

— Він був нестерпний і вважав, що виплутається з будь-якої ситуації, — пригадувала вона.

У Парижі вона влаштувала офіційний обід із французькими розробниками програмного забезпечення, але Джобс раптово вирішив, що він не хоче йти на прийом. Натомість він грюкнув дверима в обличчя Гофман і сказав, що іде дивитися роботи ілюстратора і карикатуриста Фолона.

— Розробники були такі розлючені, що навіть не тиснули нам руки, — пригадує вона.

В Італії йому відразу не сподобався генеральний директор Apple — гладкий пухкенький чоловік, який був вихідцем із традиційного бізнесу. Джобс прямо сказав йому в очі, що не був вражений його командою чи стратегією продажів.

— Ти не заслуговуєш можливості продавати Macintosh, — холодно сказав Джобс.

Та це ще було не особливо жорстко, якщо порівнювати з реакцією на ресторан, який вибрав бідолашний директор. Джобс попросив веґанську їжу, та офіціант таки приніс соус зі сметани. Джобс став таким нестерпним, що Гофман довелося йому погрожувати. Вона прошепотіла, що якщо він не заспокоїться, то вона виллє гарячу каву на його коліна.

Найбільше непорозуміння, яке було у Джобса під час туру Європою, стосувалося передбачення продажів. Користуючись своїм ефектом викривлення реальності, Джобс постійно підштовхував команди до того, щоб у них були вищі прогнози. Він погрожував європейським менеджерам, що більше не дасть їм жодних асигнувань, якщо вони не передбачать більші прогнози. Вони наполягали, що хочуть залишитися реалістами, і Гофман довелося виступити суддею.

— Наприкінці тієї подорожі все моє тіло трусилося, — пригадувала Гофман.

Під час тієї подорожі Джобс познайомився з Жаном-Луї Ґассе — менеджера Apple у Франції. Ґассе був один із тих, хто якось постав проти Джобса під час одного з візитів.

— Він мав свою правду, — згодом зазначав Ґассе. — І єдиним способом поводитися з ним — було ображати його більше, ніж він би міг образити тебе.

Коли Джобс звично почав погрожувати зменшенням асигнувань, якщо Ґассе не підвищить прогнози продаж, Ґассе розлютився.

— Пригадую, я схопив його за шкірку і сказав припинити, і тоді він заспокоївся. Я також був злим чоловіком. Я був придурком, який почав виліковуватися. І я міг бачити це у Стівові.

Ґассе, з іншого боку, був вражений тим, як Джобс міг уключити шарм, коли йому це було потрібно. Франсуа Міттеран упроваджував принцип комп’ютеризації для всіх, і різноманітні академічні експерти у технологіях, такі як Марвін Мінскі та Ніколас Ніґропонте, прийшли поспівати хором. Джобс виступив із промовою до групи у готелі «Брістоль» і намалював картину, як Франція може рухатися вперед, якщо впустить комп’ютери у школи. Париж також розбудив у ньому романтика. Ґассе і Ніґропонте розказували байки, як Джобс там чіплявся до кожної спідниці.

Після сплеску збудження випуском нового Macintosh у другій половині 1984 року його продажі почали знижуватися. Існувала серйозна проблема: він був сліпучим, але жахливо повільним і малопотужним комп’ютером, і жоден фурор не міг приховати цього. Його краса була у гарному інтерфейсі, який виглядав, як сонячна ігрова кімната, а не темний екран із пульсуючими зеленими літерами з непривітними командними лініями. Та це призводило до найбільш слабкої сторони: літера на текстовому дисплеї виглядала не як код, а коли Macintosh малював літери елегантних шрифтів, піксель за пікселем, потрібно було у 20–30 разів більше пам’яті. Lisa справлялася з цим, бо у неї було понад 1000 кілобайтів оперативної пам’яті, a Macintosh мав лише 128 кілобайтів.

Іншою проблемою була відсутність внутрішнього жорсткого диску. Джобс називав Джоану Гофман «фанаткою «Ксерокса», коли вона боролася за цей накопичувач. Він же наполіг, щоб у Macintosh був лише один драйвер для дискети. Якщо потрібно було скопіювати дані, можна було накачати собі руку, виймаючи одну дискету і засовуючи іншу. У Macintosh також не було охолоджувача, і це було ще одним прикладом Джобсової впертості. Охолоджувачі, він уважав, відволікали від спокою комп’ютера. Та це спричиняло провали у системі, і Macintosh стали називати «бежевим тостером», що зовсім не сприяло його популярності. Було неприємно, що продажі, хоч і були високими протягом перших кількох місяців, потім упали, коли люди дізналися про його обмеження.

— Ефект викривлення реальності спочатку підбадьорює, але ж потім з’являється реальність, — пізніше журилася Гофман.

Наприкінці 1984 року, коли Lisa вже зовсім не продавалася, а продажі Macintosh впали до нижче як 10 тисяч на місяць, Джобс прийняв хибне нетипове рішення, бо він був у відчаї. Він вирішив скласти опис непроданих машин Lisa, з’єднати їх з програмами Macintosh і продати їх як нову машину — Macintosh XL. Оскільки Lisa зняли з виробництва, для Джобса було незвичним випускати те, у що він не вірив.

— Я була розлючена, адже Macintosh XL не був справжнім, — говорила Гофман. — Це просто було хоч якесь використання непотрібних комп’ютерів Lisa. Продавалася машина непогано, але нам довелося припинити випускати цю фальшивку, і я пішла у відставку.

Поганий настрій можна було прослідкувати й у рекламі, розробленій у січні 1985 року, яка мала нанести удар у відповідь резонансним почуттям від реклами анти-IBM»1984». На жаль, існувала велика різниця: перша реклама залишила героїчне, оптимістичне враження, а друга, яку назвали «Лемінги» і яка була представлена Лі Клоу і Джеєм Чятом, показувала корпоративних менеджерів у темних костюмах із зав’язаними очима, які направлялися до круч своєї смерті. На початку і Джобс і Скаллі не погоджувалися з такою рекламою. Зовсім не здавалося, що це створить славетний образ для Apple і, навпаки, образить кожного менеджера, хто купить IBM.

Джобс і Скаллі питали, чи у когось є інші ідеї, але працівники агенції відступали.

— Ви не хотіли реклами «1984» минулого року, — сказав один із них.

— Я поставлю на кін цієї реклами свою репутацію, поставлю все, — говорив Лі Клоу, як пригадував Скаллі.

Коли з’явилася знята версія, яку знімав брат Рідлі Скотта — Тоні, концепція виглядала ще гіршою. Нерозумні менеджери марширували до круч і співали похоронну пісню з «Білосніжки» — «Хей-хо, хей-хо», і темна зйомка робила все ще більше депресивним, ніж це було в ескізах.

— Я просто не можу повірити, що ти хочеш образити всіх бізнесменів Америки цим, — кричала Дебі Коулмен на Джобса, коли вона побачила рекламу.

На маркетингових зустрічах вона встала, щоби пояснити, як сильно їй не подобалася реклама.

— Я поклала на його стіл заяву про звільнення. Я написала заяву на своєму Macintosh. Я вважала це образливим для корпоративних менеджерів. А ми ж тільки почали налагоджувати співпрацю з ними.

Незважаючи на це, Джобс і Скаллі схилялися до благань агенції і запустили рекламу під час футбольного турніру Super Bowl. Вони пішли на гру на стадіон Стенфорда всі разом — Скаллі з дружиною Лізі (яка не переносила Джобса) і Джобс з новою дівчиною, Тіною Редс. Коли рекламу показали десь наприкінці четвертого тайму похмурої гри, вболівальники, побачивши її на екранах, відреагували мляво. Та й в усій країні загалом реакція була негативною.

— Вона образила саме тих, кому Apple хотів прорекламувати, — говорив президент фірми з дослідження ринку в інтерв’ю часопису Fortune.

Менеджер з маркетингу Apple згодом запропонував, щоби компанія купила рекламну площу в Wall Street Journal і вибачилася.

Джей Чят погрожував, що якщо вони і справді таке зроблять, то його компанія перекупить сторінку перед тим і буде вибачатися за вибачення.

Дискомфорт Джобса від реклами та загальної ситуації, яка склалася в Apple, був очевидним, коли він у січні поїхав до Нью-Йорка, щоби влаштувати ще один раунд інтерв’ю сам-на-сам. Енді Каннінґем з фірми Реґіса Мак-Кени відповідала за логістику у готелі «Карлайл». Коли Джобс приїхав туди, то сказав їй, що його кімнату потрібно повністю переробити, хоча була десята ранку і зустрічі мали починатися вже наступного дня. Піаніно було не там, де мало бути, полуниці були іншого сорту. Але найбільше йому не подобалися квіти. Він хотів кали.

— Ми навіть пересварилися через те, якими є кали, — згадувала Каннінґем. — Я знаю, які вони, бо вони були у мене на весіллі, але він вибрав інші лілії і назвав мене «дурепою», бо я, мовляв, не знала, які з себе кали.

І Каннінґем пішла, беручи до уваги, що це був незнайомий Нью-Йорк, шукати місце, де б вона могла опівночі купити лілії, які він забажав. Після того як вони переробили все у кімнаті, Джобсу стало не подобатися те, у що Енді вбрана.

— Цей костюм просто огидний, — сказав.

Каннінґем знала, що в нього бували безпричинні напади злості, і намагалася його заспокоїти.

— Я знаю, що ти злишся, і знаю, як ти почуваєшся, — сказала вона.

— Ти не маєш жодного уявлення, як я почуваюся, — кричав він у відповідь, — не маєш жодного уявлення про те, як це — бути мною.

Тридцятиріччя для більшості людей означає певну межу, тим паче для покоління, яке проголосило не довіряти нікому з тих, хто досягнув того віку. Щоби відсвяткувати власне тридцятиріччя у лютому 1985 року, Джобс влаштував надмірно-офіційну, але водночас і грайливу вечірку з обов’язковим «дрес-кодом»: костюми і кеди. Вечірка для тисячі осіб проводилася у бальній залі готелю «Святий Франциск» у Сан-Франциско. На запрошенні було написано: «У старій індійській приказці йдеться: «Перші тридцять років свого життя ти набуваєш собі звичок. Останні тридцять років твого життя твої звички набувають тебе». Приходьте і допоможіть мені святкувати».

За одним столом сиділи магнати програмного забезпечення, включаючи Вілла Ґейтса та Мітча Капура. За іншим — старі друзі, як то Елізабет Голмс, яка привела з собою жінку, вбрану у фрак. Енді Герцфельд і Барел Сміт узяли фраки на прокат, а взуті були у спортивні шльопанці, і це дуже запам’яталося, коли вони кружляли під вальси Штрауса, які грав симфонічний оркестр Сан-Франциско.

Елла Фітцджеральд розважала всіх, оскільки Боб Ділан відмовився. Вона співала свій звичний репертуар, час від часу переробляючи пісні типу «Дівчина з Іпанеми» так, що там раптом виявлявся хлопець із Купертіно. Вона мала деякі замовлення, але Джобс відкликав кілька з них. А завершила вона повільним виконанням «З Днем народження».

Скаллі підійшов до столу проголосити тост за «найбільшого мрійника у сфері технологій». До столу підійшов і Возняк, щоби подарувати Джобсові фальшивку Zaltair ще з комп’ютерної ярмарки у 1977 році, де презентували Apple II. Капіталіст Джон Валентайн дивувався тому, що за десять років стільки всього змінилося.

— З Хо Ші Міна, який казав, що не довірятиме нікому після тридцяти, він перетворився на людину, яка влаштовує собі прекрасне святкування тридцятиріччя з Еллою Фітцджеральд, — говорив він.

Багато хто ретельно обрав подарунки для людини, якій нелегко було догодити. Дебі Коулмен, скажімо, знайшла перший випуск «Останнього магната» Френсіса Скотта Фітццжеральда. Але Джобс у своїй звичній манері залишив усі подарунки в своєму готельному номері. Возняк та інші ветерани Apple не стали чекати, поки принесуть козячий сир і мус із лосося, зустрілися після вечірки і пішли вечеряти у Denny’s.

— Не часто можна побачити тридцяти— чи сорокарічного митця, який зробив щось величне, — мрійливо розповідав Джобс журналісту Девіду Шефу, який опублікував довге інтимне інтерв’ю у часописі Playboy того ж місяця, коли Стіву виповнилося тридцять.

— Звичайно, є люди, які природно цікавляться і протягом усього свого життя є малими дітьми, але це трапляється не так часто.

У інтерв’ю йшлося про багато речей, але найгострішими були роздуми Джобса про старість і майбутнє:

У кожному з цих тверджень Джобс наче передчував, що його життя скоро зміниться. Можливо, нитка його життя і справді буде переплітатися з ниткою Apple. Можливо, то був час викинути геть того, ким він був. Можливо, то був час сказати: «До побачення, мені потрібно йти», — а згодом знову відродитися, думаючи інакше.

Після виходу Macintosh у 1984 році Енді Герцфельд узяв відпустку. Йому потрібно було підзарядити свої батарейки і відійти від свого наставника Боба Бельвіля, якого він не любив. Якось він дізнався, що Джобс роздав бонусні 50 тисяч доларів інженерам Macintosh. І він пішов до Джобса просити про свій бонус. Джобс відповів, що Бельвіль вирішив не давати бонусів тим, хто був у відпустках. Пізніше Герцфельд почув, що таким було Джобсове рішення, і він заявив про це. Джобс спочатку відповідав двозначно.

— Припустимо, те, що ти кажеш, — правда, — за мить сказав він.

— Що це змінює?

Герцфельд сказав, що якщо Джобс не хоче давати йому бонус, бо хоче його повернути, то він не повернеться принципово. Джобс пом’якшав, але ця розмова залишила Герцфельду неприємні відчуття.

Коли його відпустка добігала кінця, Герцфельд домовився про вечерю з Джобсом, і вони пройшлися пішки від офісу до італійського ресторанчику, за кілька кварталів.

— Я дуже хочу повернутися, — сказав він Джобсу. — Але все виглядає таким хаотичним зараз.

Джобс був трохи роздратований і спантеличений, а Герцфельд продовжував далі.

— Команда розробників програмного забезпечення повністю деморалізована і майже нічого не робила протягом кількох місяців, а Барел настільки втомлений, що навряд чи протягне до кінця року.

І тоді Джобс перебив його.

— Ти не знаєш, про що говориш! — сказав він. — Команда Macintosh працює добре, і зараз я почуваюся найкраще у житті. Ти просто нічого не знаєш.

З його погляду було видно, що він утрачав цікавість, але він намагався слухати те, що говорив Герцфельд.

— Якщо ти дійсно віриш у те, про що говориш, я не думаю, що зможу повернутися, — похмуро промовив Герцфельд. — Команди Macintosh, до якої я б хотів повернутися, вже просто не існує.

— Команда Macintosh мала подорослішати, і тобі також треба підрости, — відповів Джобс. — Мені б хотілося, щоби ти повернувся, але якщо не хочеш, то так і буде. Ти все одно не важиш настільки багато, як ти думаєш.

Герцфельд не повернувся.

На початку 1985 року Барел Сміт також був готовий покинути компанію. Він хвилювався, що буде важко піти, якщо Джобс почне переконувати його у протилежному. Зазвичай йому було важко противитися ефекту викривленої реальності. І вони разом із Герцфельдом роздумували, як він має звільнитися.

— Я зрозумів! — якось сказав він Герцфельду. — Я знаю хороший спосіб звільнитися, який скасує ефект викривленої реальності. Я просто зайду до Стіва в офіс, зніму штани і почну мочитися на його стіл. І що він на це скаже? Це спрацює гарантовано.

У команді Macintosh сперечалися, що навіть хороброму Барелу Сміту забракне сміливості це зробити. І коли він нарешті вирішив зробити собі перерву десь близько того часу, коли Джобс святкував свій день народження, він домовився про зустріч із Джобсом. Він широко усміхався, коли Барел зайшов у його кабінет.

— Ти це зробиш? Ти і справді це зробиш? — запитував він. Він уже чув про план.

— А я маю? Я зроблю, якщо це треба, — подивився на нього Сміт.

Але Джобс глянув на нього у відповідь, і Сміт вирішив, що вчиняти замислене було необов’язково. І він звільнився менш драматично і розійшовся з ним у хороших стосунках.

Невдовзі за ним звільнився інший хороший інженер Macintosh — Брюс Горн.

— Все погане, що сталося з Macintosh, — твоя вина, — сказав йому Стів, коли Горн прийшов попрощатися.

— Насправді, — відповів Горн, — багато хороших речей у Macintosh — це також моя вина, і я мусив дуже боротися, щоб ці речі там були.

— Ти правий, — погодився Стів. — Я дам тобі частку у п’ятнадцять тисяч, аби ти залишився.

Коли Горн відхилив пропозицію, Джобс розчулився.

— Обійми мене, — сказав він. І вони обійнялися.

Та найбільшою новиною того місяця стало звільнення з Apple одного із засновників — Стівена Возняка. Возняк тихенько працював інженером у відділі, який займався Apple II і був непомітним скромним талісманом компанії, який намагався бути так далеко від управління нею і корпоративної політики, як лишень міг. Він уважав, і у нього були для цього всі підстави, що Джобс не високо цінує Apple II, хоч ця машина і залишалася для компанії основним джерелом доходу і отримала 70 % від усіх продаж під час Різдва 1984 року.

— Люди з групи Apple II відчувають, що з ними поводяться, як з чимось незначним у порівнянні з рештою працівників компанії, — говорив він згодом. — І це незважаючи на те, що Apple II був продуктом, який поки що найбільше продавала компанія і продаватиме ще наступні роки.

Він навіть підбурив себе зробити щось дуже для нього незвичне. Якогось дня він набрав номер Скаллі і вилаяв його за те, що той приділяє так багато уваги Джобсу та відділу Macintosh.

Розчарований Возняк вирішив піти тихо і відкрити свою власну компанію, яка розробить універсальний пульт, що він вигадав. Через пульт можна буде управляти телевізором, стереомагнітофоном та іншими електронними пристроями, легко програмуючи кнопки. Він проінформував керівника інженерного відділу Apple II про своє звільнення і не вважав за потрібне повідомити про це Джобсу чи Маркулі. І Джобс уперше почув про це, коли новина просочилася у Wall Street Journal. Возняк з усією щирістю відповів волонтеру, коли той йому зателефонував. Так, він відчував, що Apple приділяє мало уваги відділу Apple II.

— Напрямок Apple жахливо неправильний ось уже п’ять років, — зауважив він.

Менше ніж за два тижні після того Возняк і Джобс разом поїхали до Білого дому, де Рональд Рейґан вручав їм першу Національну медаль з технології. Президент процитував іншого президента, Резерфорда Гейза, коли йому вперше показали телефон: «Чудовий винахід, але хто і коли ним буде користуватися?» — а потім пожартував: «Тоді я гадав, що, напевно, він помиляється». Оскільки ситуація навколо Вознякового звільнення склалася незручна, Apple не влаштовував урочистої вечері. Тож Джобс і Возняк після вручення пішли на прогулянку і з’їли по бутерброду. Вони приємно поспілкувалися, пригадував Возняк, і намагалися не говорити про непорозуміння.

Возняк хотів, щоби його звільнення було приємним. Таким був його стиль. І він погодився залишитися в Apple частково на зарплаті у 20 тисяч доларів і представляти компанію під час різних подій і виставок. Було б непогано ось так розійтися. Але Джобс не міг жити в спокої. Якось у суботу, за кілька тижнів після того як вони разом їздили до Вашингтона, вже будучи у Пало-Альто, Джобс пішов до нових студій Гартмута Еслінджера, чия дизайнерська фірма переїхала сюди, щоби розробляти дизайн для Apple. Там він випадково побачив нариси дизайну нового пульта, які робилися для Вознякової фірми, і він почав лютувати. Був пункт у контракті з Apple, у якому йшлося про заборону роботи над іншими проектами, які стосувалися комп’ютерного дизайну, і Джобс запитував це.

— Я проінформував їх, — згадував він, — що робота над проектом Воза буде неприпустимою для роботи з нами.

Коли у Wall Street Journal почули, що трапилося, вони зв’язалися з Возняком, який був чесним і відкритим, як завжди. Він говорив, що Джобс тиснув на нього.

— Стів Джобс ненавидить мене. Можливо, це через те, що я говорив про Apple, — сказав він репортеру.

Реакція Джобса була на диво незначною, але вона частково була викликана тим, що він розумів того, що інші не розуміли, а саме, що вигляд і стиль продукту значно впливали на його брендинг. Пристрій, на якому було ім’я Возняка і який мав дизайн тих самих розробників, які працювали над Apple, можуть сприйняти за те, що виробив Apple.

— Нічого особистого, — сказав Джобс для газети, пояснюючи, що він просто хотів впевнитися, що пульт Возняка не буде виглядати як щось, вироблене Apple. — Ми не хочемо бачити почерк Apple в інших продуктах. Воз має знайти власні ресурси. Він не може використовувати ресурси Apple, ми не можемо давати йому на це поблажку.

Джобс захотів оплатити дизайн, який уже зробили для Возняка, та навіть тоді керівники сторопіли. Джобс вимагав, щоби йому надіслали ескізи, розроблені для Возняка, проте йому відмовили. Джобс мав надіслати їм листа, у якому йшлося про зберігання договірних прав. Директор з дизайну фірми Герберт Пфайфер ледь стримував свій гнів, публічно заперечуючи його слова, що диспут із Возняком не був особистим.

— Такими є владні ігри, — сказав Пфайфер виданню Journal. — Між ними стоять особисті проблеми.

Герцфельд був обурений тим, що зробив Джобс. Він жив десь за дванадцять кварталів від Джобса, і той часто заходив до нього, прогулюючись.

— Я настільки розізлився через той пульт, що не пустив Джобса на поріг, коли той якось прийшов до мене, — згадував Герцфельд.

— Він знав, що він неправий, але намагався бути раціональним, і, можливо, його викривлена реальність і була раціональною.

Возняк, який завжди скидався на плюшевого ведмедика, навіть коли був розсерджений чимось, оплатив послуги іншої дизайнерської фірми і навіть погодився залишитися працювати делегатом від Apple.

Існувало багато причин для розриву Джобса і Скаллі навесні 1985 року. Деякі з них були лише непорозуміннями в бізнесі, як-от спроба Скаллі збільшити до максимуму прибуток, утримуючи ціну на Macintosh високою, тоді як Джобс хотів зробити її доступнішою. Інші причини були психологічними, і випливали вони з палкого захоплення одне одним, яке було між ними на початках. Скаллі надзвичайно потребував уваги Джобса, Джобсу дуже була потрібна батьківська і менторська підтримка, та коли запал охолодився, стався емоційний прихід. Та, по суті речей, зростаючий конфлікт мав дві основні причини, по одній з кожного боку.

Для Джобса було завжди проблемою, що Скаллі так і не став людиною продукції. Він навіть не робив спроб і не хотів розуміти деталей того, що вони виробляли. Він навпаки вважав Джобсову пристрасть до технічних вивертів і приділення уваги до деталей у дизайні надмірним і непродуктивним. Протягом своєї кар’єри він продавав газовану воду і легкі закуски, рецепти яких не мали для нього значення. У нього не було природної пристрасті до продукту, що, за мірками Джобса, було найбільшим гріхом.

— Я намагався навчити його деталей інженерної справи, — пригадував Джобс, — але він не мав уяви, як виробляється продукція, і згодом ми лише сварилися. Та я знаю, що моя перспектива правильна. Продукція — це все.

Він вважав Скаллі неосвіченим, і його презирство посилювалося, коли він бачив, як Скаллі воліє його прихильності та помилок.

Для Скаллі проблема полягала у тому, що Джобс, коли він був не у фліртувальному чи маніпулятивному настрої, часто був нестерпний, грубий, егоїстичний і неприємний стосовно інших. Він уважав Джобсову невихованість такою ж мерзенною, як Джобс уважав мерзенним те, що Скаллі не мав пристрасті до деталей продукції. Скаллі був надзвичайно вихованим і добрим. Якось вони мали зустрітися з віце-керівником «Ксероксу» Біллом Ґлавіним, і Скаллі благав Джобса, щоби той добре поводився.

— Ви не маєте найменшого поняття у тому, чим ви займаєтесь, — сказав Джобс, тільки-но вони сіли за стіл, і зустріч одразу не склалася.

— Перепрошую, але я не міг стриматися, — казав Джобс Скаллі.

То був лише один із багатьох подібних випадків.

— Скаллі хотів, щоб усі були щасливими, і хвилювався за те, якими є стосунки між людьми, — згодом говорив Ел Алкорн з Atari. — Стіву на це було байдуже. Але він турбувався про продукт так, як ніколи не робив Скаллі, і він звільняв багатьох суб’єктів, які працювали на Apple, звинувачуючи їх у тому, що вони ніколи не будуть гравцями А.

Правління компанії було все більше стривоженим безладом, і на початку 1985 року Артур Рок та інші невдоволені директори прочитали сувору лекцію обом. Вони сказали Скаллі, що від нього чекають управління компанією і він повинен це робити з більшою твердістю і меншим бажанням стати другом для Джобса. Джобсу ж вони сказали, що він мусить навести лад у відділі Macintosh і не вказувати іншим відділам, як вони мають працювати. Після цього Джобс пішов до свого кабінету і почав друкувати на своєму Macintosh: «Я не буду критикувати інших в організації, я не буду критикувати інших в організації…».

Оскільки Macintosh продовжував розчаровувати — березневі продажі у 1985 році становили лише 10 % від очікуваного бюджету, — Джобс заховався у своєму кабінеті, ходив там із кута в куток, звинувачуючи всіх у цих проблемах. Зміни його настрою стали геть некерованими, і він ще більше ображав усіх навколо. Менеджери середньої ланки почали повставати проти нього. Директор з маркетингу Майк Мюррей домовився про приватну зустріч зі Скаллі на професійній конференції. Вони саме йшли до готельного номеру Скаллі, коли їх угледів Джобс і схотів приєднатися до них. Однак Мюррей попросив його відмовитися від свого задуму. В номері він сказав Скаллі, що Джобс сіє хаос і його потрібно усунути від керування Macintosh. Скаллі відповів, що він наразі не готовий до конфронтації з Джобсом. Згодом Мюррей надіслав записку самому Джобсові, в якій критикував те, як він поводився з колегами, і засуджував «керування з убивчим характером».

Здавалося, що безлад на кілька тижнів припинився. Джобса зачарувала технологія пласких екранів, яку розробила фірма неподалік Пало-Альто, яка називалася Woodside Design і якою управляв ексцентричний інженер Стів Кітчен. Джобса також зацікавив інший новий проект сенсорного дисплея, яким можна було управляти лише пальцем і непотрібно було користуватися мишкою. Всі ці технології могли допомогти Джобсовій ідеї створення «Macintosh у книжці». На прогулянці з Кітченом Джобс помітив будівлю біля парку Менло і проголосив, що вони мають відкрити там цех піддослідного виробництва, щоби працювати над цими ідеями. Цех може називатися AppleLabs, і Джобс може керувати ним, насолоджуватись роботою в невеликій команді і розробляючи новий продукт.

Скаллі збентежила така можливість. Це розв’яже більшість його проблем з управлінням, якщо можна буде перемістити Джобса у ту сферу, яку він найбільше любив, і таким чином позбавитися його обридлої компанії у Купертіно. У Скаллі також був кандидат на місце Джобса як менеджера відділу Macintosh — Жан-Луї Ґассе, керівник Apple у Франції, який витримав там візит Джобса. Ґассе прилетів до Купертіно і сказав, що зголоситься на цю посаду, якщо отримає гарантії, що він керуватиме відділом, а не працюватиме під наглядом Джобса. Один зі членів правління, Філ Шлейн із крамниці Масу’s, намагався переконати Джобса, що йому краще вигадувати нову продукцію і надихати на роботу невеличку команду.

Після деяких роздумів Джобс вирішив, що це було не те, чого він хотів. Він відмовився віддати контроль Ґассе, який мудро вчинив, повернувшись до Парижа, щоби уникнути потужного зіткнення, яким уже пахло у повітрі. Тієї весни Джобс вагався. Були моменти, коли він хотів заявити про себе як про корпоративного менеджера. Він навіть писав нагадування про те, що варто було б заощаджувати для того, щоб оплачувати працівникам напої і білети на літак першим класом. Були й моменти, коли він схилявся до того, що говорили йому інші, — керувати новим відділом AppleLabs R&D.

У березні Мюррей послабив контроль, написавши інший наказ, на якому надписав «Не поширювати» і від дав його кільком колегам.

— Під час моєї трирічної роботи в Apple я ніколи не бачив стільки сум’яття, страху і нефункціональності, як у наступні дев’яносто днів, — згадував він. — Ми сприймалися рядовими, як човен без керма, який відпливає у туманне забуття.

Мюррей був з обох боків барикад. Деколи він змовлявся із Джобсом проти Скаллі, але у своїх записах він звинувачував Джобса: «Можливо, через чи внаслідок дисфункції, але зараз Джобс контролює, здавалося б непроникну енергетичну базу».

Наприкінці того місяця Скаллі нарешті наважився розповісти Джобсу, що йому потрібно усунутися від керування відділом Macintosh. Якогось вечора він прийшов у офіс до Джобса і привів фахівця з кадрів — Джей Еліот, щоби конфронтація виглядала офіційніше.

— Немає більше нікого, хто так захоплюється твоїм розумом і мрійністю, ніж я, — почав говорити Скаллі. Він промовляв подібні лестощі й раніше, але цього разу він усвідомлював, що вслід за ними піде брутальне «але». І воно таки пішло. — Але так далі не може тривати. Я втратив віру у те, що ти можеш керувати відділом Macintosh.

Він також вилаяв Джобса за те, що той розпускав про нього плітки, наче Скаллі тупий, і все це було за його спиною.

Джобс був приголомшений і просив дуже дивні речі — щоби Скаллі більше проводив із ним часу, навчаючи.

— Ти повинен побути зі мною більше.

Він сказав Скаллі, що той не знав нічого про комп’ютери, жахливо управляв компанією і розчарував Джобса з перших днів, відколи з’явився в Apple. Потім він заплакав. Скаллі стояв біля нього і обкушував свої нігті.

— Я говоритиму про це з правлінням, — заявив Скаллі. — Я рекомендуватиму їм, щоби ти залишив свою роботу у відділі Macintosh. Я хочу, щоби ти про це знав.

Він порекомендував Джобсу не противитися, а краще погодитися і працювати над новими технологією та продукцією.

Джобс скочив зі свого сидіння і почав витріщатися на Скаллі.

— Я не вірю, що ти це зробиш, — сказав він. — Бо якщо зробиш, то зруйнуєш компанію.

Протягом наступних кількох тижнів поведінка Джобса дуже змінювалася. В один момент він міг говорити про те, що він керуватиме AppleLabs, та вже за мить казатиме, що шукатиме підтримку для витіснення Скаллі. Він тягнутиметься до Скаллі, а потім накидатиметься на нього за його спиною, і все це могло трапитися навіть в один і той самий вечір. Якось о дев’ятій вечора він зателефонував головному адвокату Apple Елу Айзенстату і сказав, що він утрачає довіру до Скаллі і потребує допомоги адвоката у переконанні правління в тому, що Скаллі потрібно звільнити.

— Ти чудовий, і я обожнюю працювати з тобою, — зателефонував він Скаллі об одинадцятій того ж вечора.

На зборах правління 11 квітня Скаллі офіційно проголосив, що хотів би, щоби Джобс відійшов від справ як голова відділу Macintosh, а натомість працював би над розробкою нової продукції. Тоді заговорив Артур Рок — найтвердіший та найбільш незалежний з усіх членів правління. Йому набридли вони обоє: Скаллі — через те, що не мав сміливості командувати протягом останнього року, а Джобс — через те, що поводився як «зухвалий хлопчисько». Правління повинно розсудити цю ситуацію, і для того, щоби це зробити, потрібно було зустрітися з кожним із них індивідуально.

Скаллі вийшов із кімнати, щоби першим говорив Джобс. Джобс наполіг, що проблема була у Скаллі, адже він не розумів комп’ютерів. Рокі вилаяв Джобса у відповідь. Грізним голосом він сказав, що Джобс рік вів себе, як дурний хлопець, і зараз не має права управляти відділом. Навіть той, хто підтримував Джобса найдужче — Філ Шлейн, — намагався вмовити його мирно відступити й управляти дослідницькою лабораторією для компанії.

Коли прийшла черга Скаллі на індивідуальну розмову з членами правління, він поставив ультиматум: «Ви або підтримуєте мене, і я беру на себе відповідальність з керування компанією, або ми не робимо нічого, і ви шукаєте собі нового управляючого». Маючи владу, він не буде різким, а навпаки полегшить перебування Джобса на новій посаді наступні кілька місяців. Правління одноголосно підтримало Скаллі. Йому надали владу усунути Джобса тоді, коли прийде час. Джобс стояв у коридорі, прекрасно розуміючи, що він програє, і раптом побачив давнього колегу — Дела Йакема, і обійняв його.

Після того як правління проголосило своє рішення, Скаллі намагався бути примирливим. Джобс попросив, щоби перехід був повільним, тривав наступні кілька місяців, і Скаллі погодився. Пізніше того вечора виконавчий асистент Скаллі — Нанет Бакхут — зателефонувала Джобсу, щоби запитати, як у нього справи. Шокований, він ще був у своєму офісі. Скаллі вже пішов, і Джобс подався до Бакхут поговорити. Він все ще вагався у своєму ставленні щодо Скаллі.

— Чому Джон зробив таке зі мною? — казав він. — Він же зрадив мене.

Та за мить він переключився. Можливо, йому потрібен деякий час, щоби покращити стосунки зі Скаллі, казав він.

— Дружба Джона важливіша, аніж що-небудь інше, і я думаю, що мені потрібно концентруватися на нашій дружбі.

Джобс не приймав негативної відповіді. Він пішов у офіс Скаллі у травні 1985 року і попросив дати йому шанс довести, що він може управляти відділом Macintosh. Він, мовляв, доведе, що він хороший операційний менеджер. Та Скаллі не поступався. Джобс удався до відкритого виклику: він попросив Скаллі піти у відставку.

— Я думаю, твій час пройшов, — сказав йому Джобс. — Ти був чудовий протягом першого року праці, але щось трапилося.

Скаллі, який зазвичай був урівноваженим, розлютився і вказав на те, що Джобс не міг розробити програмне забезпечення Macintosh, вигадати нові моделі і привабити більше клієнтів. Зустріч перетворилася на сварку про те, хто з них був гіршим менеджером. Після того як Джобс пішов, Скаллі повернувся до скляних стін свого офісу, через які спостерігали за ним інші, і заплакав.

Питання стали приходити в голову у вівторок, 14 травня, коли команда Macintosh робила квартальну презентацію для Скаллі та інших корпоративних лідерів Apple. Джобс усе ще не відмовився від керування підрозділом і був непокірним, коли зі своєю командою зайшов до зали засідань ради директорів. Він разом зі Скаллі почали з висловлювання різних думок про те, якою була місія підрозділу. Джобс говорив, що це — продати більше машин Macintosh. Скаллі ж казав, що місія полягає у служінні інтересам компанії Apple загалом. Як завжди, було небагато співпраці між підрозділами, і це головним чином було через те, що команда Macintosh планувала у своїх машинах мати нові дисководи, які відрізнялися від тих, котрі розробив підрозділ Apple II. Дебати тривали цілу годину.

Потім Джобс описав наступні проекти: потужніший Macintosh, який посяде місце Lisa, котру зняли з виробництва, і програмне забезпечення FileServer, яке дозволятиме користувачам Macintosh ділитися файлами у мережі. Тоді Скаллі вперше дізнався, що ця продукція вийде пізніше запланованого. Він холодно розкритикував маркетинговий метод Мюррея, те, що Бельвіль пропускає терміни випуску інженерних проектів і Джобсове загальне керівництво. Незважаючи на все це, Джобс закінчив збори тим, що перед усіма просив Скаллі дати йому ще один шанс показати, що він може керувати підрозділом. Скаллі відмовився.

Того вечора Джобс запросив команду Macintosh на вечерю до ресторану Nina’s Cafe у Вудсайді. Жан-Луї Ґассе саме був у місті (бо Скаллі хотів його підготувати до того, що він має взяти керування підрозділом Macintosh у свої руки), і Джобс запросив його приєднатися до вечері. Бельвіль запропонував тост «за тих, хто розуміє, який є світ згідно зі Стівом Джобсом». Та фраза — «світ згідно зі Стівом» — зневажливо використовувалася тими працівниками Apple, хто принижував основи реальності, які Джобс створив. Коли всі вже пішли, Бельвіль сів до Джобса в його «Мерседес» і заохотив його організувати битву до смерті зі Скаллі.

За кілька місяців до того Apple отримав право на експорт комп’ютерів до Китаю, і Джобса запросили підписати угоду в Great Hall of The People під час святкування Дня пам’яті у 1985 році. Він сказав Скаллі, який захотів поїхати один, що той може їхати сам. Джобс же вирішив використати відсутність Скаллі на свою користь і влаштувати переворот. Тиждень до Дня пам’яті він ходив із багатьма працівниками на прогулянки і ділився своїми планами.

— Я збираюся влаштувати переворот, поки Джон буде в Китаї, — розповів він Майку Мюррею.

Четвер, 23 травня

На звичних четвергових зібраннях зі своїми заступниками підрозділу Macintosh Джобс розповів людям із внутрішнього кола про свій план витіснити Скаллі. Він також довірився директору з кадрів Джей Еліот, та вона прямо сказала йому, що така непокора не спрацює. Еліот говорила з деякими членами правління і переконувала їх підтримати Джобса, але виявилося, що більшість у правлінні була за Скаллі. За нього була і більшість старших працівників Apple. Та Джобс йшов напролом. Він розповів про свої плани навіть Ґассе, коли вони гуляли парковкою, незважаючи на те, що Ґассе приїхав з Парижа, щоби зайняти його місце.

— Я зробив помилку, коли сказав Ґассе, — визнав Джобс роками по тому.

Того вечора головний адвокат Apple Ел Айзенстат влаштував невеликі посиденьки з барбек’ю у себе вдома для Скаллі, Ґассе та їхніх дружин. Коли Ґассе сказав Айзенстату, що Джобс готував переворот, той порекомендував Ґассе розповісти Скаллі.

— Стів намагався влаштувати інтригу і зробити переворот, щоби позбутися Джона, — пригадував Ґассе. — У будинку Айзенстата я злегка націлив указівного пальця у груди Джона і сказав: «Якщо завтра ти поїдеш у Китай, тебе можуть прибрати. Стів задумує переворот, щоби позбавитися тебе».

П’ятниця, 24 травня

Скаллі скасував свою подорож і вирішив виступити проти Джобса під час зборів у п’ятницю вранці. Джобс прийшов пізно і побачив, що його крісло біля Скаллі зайняте. Скаллі ж сидів у центрі стола. Джобс сів на протилежному дальньому кінці. Він убрався у добре пошитий костюм і виглядав сповненим енергії. Скаллі був блідим. Він сказав, що відмовився від порядку денного, щоби поговорити про те, про що думав кожен.

— До мене дійшли чутки, що ви хочете викинути мене з компанії, — промовив він, прямо дивлячись на Джобса. — Я хотів би запитати, чи це правда.

Джобс такого не очікував. Але він ніколи не соромився брутальної чесності. Його зіниці розширилися, і він утупився у Скаллі своїм відомим поглядом.

— Я думаю, що ти не підходиш Apple, і я не вважаю, що ти хороша людина для управління компанією, — він відповів холодно і сухо. — Ти і справді мусиш покинути цю команду. Ти нічого не знаєш про комп’ютери і ніколи не знав.

Далі він звинуватив Скаллі у тому, що той не розуміє процес розробки продукції.

— Я хотів, щоби ти тут працював, бо волів, щоби ти допоміг мені рости, але ти неефективно мені допомагав, — додав він егоїстично.

Решта у кімнаті сиділи, мов заморожені, а Скаллі врешті-решт розлютився. Дитяча заїкуватість, яка не з’являлася вже протягом двадцяти років, здавалося, поверталася.

— Я не довіряю тобі і не буду терпіти цю недовіру, — затинався він.

Коли Джобс заявив, що він краще за Скаллі зможе управляти компанією, Скаллі ризикнув. Він вирішив опитати тих, хто був у кімнаті, з цього питання.

— Він провернув цей мудрий маневр, — пригадував Джобс, все ще беручи на кпин цю ситуацію, хоча з того часу пройшло вже 35 років.

— То були збори виконавчого комітету, і він запитав: «Між мною і Стівом за кого ви голосуєте?». Він так усе обставив, що виглядало, наче, голосуючи за мене, потрібно бути ідіотом.

Раптом закляклі глядачі заметушилися. Делу Йакему довелося говорити першому. Він сказав, що любить Джобса і хоче, щоби той грав якусь роль у компанії, але він таки наважився підсумувати, хоч Джобс і витріщався на нього, що він «поважає» Скаллі і підтримає його кандидатуру на управляючого компанією. Айзенстат дивився Джобсу прямо в лице і говорив приблизно те ж саме: йому подобався Джобс, але підтримував він Скаллі. Реґіс Мак-Кена, котрий був присутній на зборах виконавчого комітету як незалежний консультант, був прямішим. Він глянув на Джобса і сказав, що той неготовий керувати компанією, — те, що він уже говорив йому раніше. Інші також узяли бік Скаллі. Для Білла Кемпбела вибір був нелегким. Йому подобався Джобс, і він не любив Скаллі. Його голос тремтів, коли він сказав Джобсу, що буде підтримувати Скаллі, і закликав їх обох щось придумати і знайти для Джобса якусь роль у компанії.

— Ви не можете дозволити Стіву залишити компанію, — сказав він Скаллі.

Джобс виглядав розбитим.

— Ну що ж, я бачу, як все складається, — сказав він і вискочив з кімнати. Ніхто не пішов за ним.

Він повернувся до свого офісу, зібрав свою команду Macintosh і почав плакати. Сказав, що йому доведеться покинути Apple. Коли він намірився вийти з кімнати, його зупинила Дебі Коулмен. Вона та інші колеги порадили йому заспокоїтися і не робити різких рухів. На цих вихідних йому потрібно згрупуватися. Може, ще було можливо врятувати компанію від розвалу.

Скаллі був спустошеним після своєї перемоги. Як поранений воїн, він відступив до офісу Айзенстата і попросив у корпоративного адвоката, щоби той його підвіз. Коли вони сіли у «Порше» Айзенстата, Скаллі почав плакатися: «Я не знаю, чи витримаю це». Коли Айзенстат запитав, що він має на увазі, Скаллі відповів: «Думаю, я подам у відставку».

— Ти не можеш, — почав протестувати Айзенстат. — Тоді Apple розвалиться.

— Я подам у відставку, — повторив Скаллі. — Не думаю, що я хороша кандидатура для компанії.

— Я думаю, що так ти визнаєш себе винним, — відповів Айзенстат. — Ти мусиш протистояти Джобсу.

Дружина Скаллі здивувалася, коли він прийшов додому посеред робочого дня.

— Я програв, — сказав він зневірено.

Вона була мінливою жінкою, якій ніколи не подобався Джобс, якій не подобалася і безрозсудна пристрасть її чоловіка до тієї особи. Тож коли вона почула, що трапилося, вона заскочила у машину і швидко поїхала до Джобсового офісу. Там їй сказали, що він пішов до ресторану Good Earth, і вона поїхала туди та висловила Джобсові своє обурення прямо на парковці, де він стояв зі своєю командою з Macintosh.

— Стів, можна тебе на хвильку? — покликала вона Джобса. У нього від здивування аж щелепа відпала. — Ти взагалі мусиш молитися, що знав Джона Скаллі.

Джобс відвів погляд.

— А ну дивися мені в очі, коли я з тобою розмовляю, — звеліла вона. — Коли я дивлюся в очі більшості людей, я бачу їхню душу. Коли я дивлюся в твої очі, я бачу бездонну яму, порожню дірку, мертву зону.

І пішла геть.

Субота, 25 травня

Майк Мюррей поїхав до будинку Джобса у Вудсайд, щоби порадити йому дещо. Він має прийняти пропозицію працювати в AppleLabs і не залежати від головного офісу. Джобс, здавалося, був готовий до розгляду цієї пропозиції. Але спочатку він хотів помиритися зі Скаллі. Він зателефонував Скаллі і здивував його пропозицією перемир’я. Джобс запитав, чи могли б вони зустрітися того вечора і прогулятися пагорбами над Стенфордським університетом. Вони прогулювалися там у щасливіші часи, тож, можливо, там вони змогли б дійти згоди.

Джобс не знав, що Скаллі сказав Айзенстату, що він хоче звільнятися, але тоді це не мало значення. За ніч Джон змінив своє рішення і вирішив залишитися у компанії. Незважаючи на вибух день перед тим, він усе ще хотів подобатися Джобсу. І тому погодився зустрітися наступного вечора. Якщо Джобс готувався до перемир’я, то це явно не позначилося на виборі фільму, який він обрав для перегляду з Мюрреєм того вечора. Він вибрав фільм «Паттон» — епічну історію про генерала, який ніколи не здавався. Але він позичив касету з фільмом батькові, який колись переправляв війська для генерала. Тож разом із Мюрреєм він поїхав до будинку, в якому провів своє дитинство, щоби забрати фільм. Його батьків не було вдома, а у нього не було ключів від будинку. Вони обійшли будинок, перевіряючи, може, є якісь незачинені двері чи вікна, і врешті-решт здалися. Крамниця відеофільмів не мала «Паттона», і вони подивилися адаптацію фільму Гарольда Пінтера 1983 року «Зрада».

Неділя, 26 травня

Як і планувалося, Джобс і Скаллі зустрілися у студентському містечку Стенфорда в неділю ввечері і кілька годин гуляли посеред пагорбів та пасовищ. Джобс повторив своє прохання отримати діючу роль у компанії. Цього разу Скаллі був незворушним. Він повторював, що це не спрацює. Скаллі переконував його, що він має бути розробником продукції у лабораторіях і управляти ними, а Джобс заперечував це, повторюючи, що з нього хочуть зробити «підставну особу». Знехтувавши реальною ситуацією, він запропонував Скаллі відмовитися від керування і віддати йому повний контроль над компанією.

— Ти можеш стати керівником, а я буду президентом і головним виконавчим директором, — запропонував Джобс.

Скаллі здивувала серйозність, з якою він говорив.

— Стів, це нісенітниця, — відповів він.

Тоді Джобс запропонував поділити обов’язки з керування компанією — щоби він відповідав за продукцію, а Скаллі — за ринок і бізнес-сторону. Але правління не лише підтримало Скаллі, але й попросило його змусити Джобса підкорюватися.

— Керувати компанією повинна одна людина, — відповів він. — Я отримав їхню підтримку, а ти ні.

Дорогою додому Джобс зупинився біля будинку Майка Маркули. Його не було вдома, і Джобс залишив йому записку з проханням повечеряти разом того вечора. Він також запросить головних працівників із команди Macintosh. Джобс сподівався переконати Маркулу, що той помилився, підтримавши Скаллі.

Понеділок, 27 травня

День пам’яті був теплим і сонячним. Працівники з Macintosh Дебі Коулмен, Майк Мюррей, С’юзан Барнс і Боб Бельвіль — приїхали до Джобсового будинку у Вудсайд за годину до запланованої вечері, щоби продумати стратегію. Сидячи у дворику та спостерігаючи захід сонця, Коулмен порадила Джобсу прийняти пропозицію Скаллі стати розробником і працювати в AppleLabs. З усього внутрішнього кола Джобса Коулмен була найбільшою реалісткою. За новим організаційним планом Скаллі призначив її керувати виробничим відділом, бо знав, що вона вірна Apple загалом, а не лише Джобсу. Інші були хижаками. Вони хотіли переконати Маркулу втілити реогранцізаційний план і поставити Джобса до керівництва.

Коли Маркула з’явився, то погодився слухати, але з однією умовою: Джобс мусить мовчати.

— Мені і справді хотілося почути думки команди Macintosh, а не Джобса, який підбурюватиме їх до повстання, — пригадував він.

Стало прохолодніше, і вони зайшли в погано вмебльований особняк і розмістилися біля каміна. Замість владних зборів Маркула змусив їх зосередитися на певних проблемах з управлінням — наприклад, що саме призвело до неможливості випуску програмного забезпечення FileServer і чому команда Macintosh не зреагувала на зміну попиту.

Коли вони закінчили, Маркула прямо відмовився підтримати Джобса.

— Я сказав, що не підтримаю його плану, і це все, — пригадував Маркула. — Скаллі був керівником. Вони розізлилися, були емоційними і задумували повстання, але подібні речі так не робляться.

Вівторок, 28 травня

Гнів Скаллі посилився, коли він почув від Маркули, що Джобс витратив увесь минулий вечір, щоби переконати його. У вівторок уранці Скаллі зайшов у Джобсовий офіс. Він говорив із правлінням, сказав він, і отримав їхню підтримку. А зараз Джобс має забратися геть. Потім він поїхав до будинку Маркули і презентував свій план реорганізації. Маркула ставив детальні питання і наприкінці благословив Скаллі на нові звершення. Коли він повернувся до свого офісу, то зателефонував іншим членам правління, щоби пересвідчитися, що вони і досі його підтримують. Вони підтримували.

Тоді він зателефонував Джобсу, щоби переконатися, що той усе зрозумів. Правління дало кінцеве добро на його план з реорганізації, і він почне його втілювати вже цього тижня. Ґассе стане до керма улюбленця Джобса — Macintosh, та іншої продукції, і Джобсові не залишалося підрозділів, якими б він міг керувати. Скаллі все ще був примирливий. Він сказав Джобсу, що той може залишатися головою ради директорів та натхненником продукції без жодних активних обов’язків. На той момент навіть ідея цеху піддослідного виробництва AppleLabs уже навіть не розглядалася.

Все нарешті склалося. Джобс усвідомив усю неприступність ситуації і те, що реальність неможливо змінити. Він розплакався і почав усім телефонувати — Біллу Кемпбелу, Джей Еліот, Майку Мюррею та іншим. Дружина Мюррея, Джойс, говорила із кимось із-за кордону. Коли Джобс зателефонував, оператор утрутився в розмову і сказав, що це критичний випадок. Нехай це тільки буде щось неважливе, відповіла вона оператору.

— Але це важливо, — почула вона голос Джобса.

Коли її чоловік узяв слухавку, Джобс ридав.

— Це кінець, — сказав він і поклав слухавку.

Мюррей хвилювався через те, що Джобс настільки збентежений, що може вчинити щось нерозсудливе. І він перетелефонував йому. Телефон не відповідав, і він поїхав у Вудсайд. Ніхто не відчинив йому двері, хоч як він стукав. Тоді Мюррей обійшов будинок і зазирнув у вікно спальні. Джобс лежав на матраці у своїй невмеб-льованій кімнаті. Він урешті впустив Мюррея, і вони проговорили майже до світанку.

Середа, 29 травня

Джобс зрештою взяв фільм «Паттон», який він подивився в середу ввечері, але Мюррей попередив його, щоби він не починав нової битви. Натомість він запросив Джобса прийти у п’ятницю на презентацію плану Скаллі з реорганізації. Краще було грати роль хорошого солдата, а не командира-віровідступника.

Джобс тихенько прослизнув, щоби послухати, як Скаллі розповідає новим солдатам про план битви. Багато хто скоса поглядував на нього, але ніхто не хотів публічно виявити своє хороше ставлення до нього. Він утупився у Скаллі, і той роками по тому згадуватиме це як «Стівовий погляд презирства».

— Він був непохитним, — пригадував Скаллі, — як рентгенівські промені, які наскрізь проникають через кістки — туди, де ти м’який і смертний.

На мить, стоячи на сцені і роблячи вигляд, що він не помічає Джобса, Скаллі пригадав їхню минулорічну спільну подорож як друзів у місто Кембридж, що у штаті Массачусетс, де вони відвідали кумира Джобса — Едвіна Ленда. Його усунули від справ у компанії, яку він створив — Polaroid, — і Джобс з відразою сказав Скаллі: «Він усього лиш продув кілька мільйонів, а вони забрали його компанію від нього». А зараз, як усвідомив Скаллі, він забирає Джобсову компанію від нього.

Пояснюючи графіки реорганізації, Скаллі представив Ґассе як нового керівника об’єднаних відділів Macintosh і Apple Ii. На графіку було написано маленькими літерами: «Голова», — і жодна лінія не примикала до цього напису, навіть не примикала лінія Скаллі. Скаллі поспішив сказати, що так Джобс гратиме роль «глобального натхненника». Але він не бачив Джобса у аудиторії. Почулися невпевнені рідкі оплески.

Протягом наступних кількох днів Джобс залишався дома. Жалюзі на його вікнах були опущені, автовідповідач — включеним. Він бачився лише зі своєю коханою дівчиною — Тіною Редс. Годинами він сидів і прокручував касети із записами Боба Ділана, особливо слова: «Часи змінюються». Він зачитував другий куплет акціонерам Apple у день запуску Macintosh шістнадцять місяців перед тим. Той куплет закінчувався гарно: «Теперішні невдахи / Скоро переможуть…».

Рятувальна команда його колишньої команди Macintosh прийшла, щоби розвіяти сум, у неділю ввечері. Керували групою Енді Герцфельд і Білл Еткінсон. Джобс не зразу відкрив їм двері, та згодом провів їх у сусідню кімнату до кухні, бо тільки у тій кімнаті були меблі. З допомогою Тіни, він накрив стіл вегетаріанськими стравами, які він замовив.

— То що в дійсності трапилося? — запитав Герцфельд. — Усе насправді так погано, як воно виглядає?

— Ні, все ще гірше, — скривився Джобс. — Усе значно гірше, ніж ви можете собі уявити.

Він почав звинувачувати Скаллі у зраді і сказав, що Apple не буде добре працювати без нього. Його роль голови, обурювався він, була лише для протоколу. Його забрали з його офісу у Bandley-З і перевели у маленьке, майже порожнє приміщення, яке він прозвав Сибіром. Герцфельд звернув розмову на щасливіші дні, і вони поринули у спогади про минуле.

Раніше того тижня Ділан випустив новий альбом «Бурлеск імперії», і Герцфельд приніс копію, яку вони крутили на високотехнологічному програвачеві Джобса. Найвизначніша пісня «Коли приходить ніч, падаючи з неба» зі своїм апокаліпсичним посланням здавалася підходящою для вечора, але Джобсу вона не подобалася. Вона звучала майже у стилі диско, і він сумно зауважував, що Ділан котиться вниз із часів виходу «Крові на рейках». І Герцфельд пересунув голку програвача на останню пісню альбому — «Темні очі» — простий акустичний номер Ділана, який грав на гітарі та гармоніці. Пісня була повільною й тужливою, і Герцфельд сподівався, що вона нагадає Стіву про ранні композиції Ділана, які він любив. Але Джобсу також не сподобалася та пісня, і він не схотів слухати решту альбому.

Таку збуджену реакцію Джобса можна було зрозуміти. Скаллі деяким чином став майже батьком для нього. Таким був і Майк Маркула. Таким був і Артур Рок. Того тижня всі троє залишили його.

— Все це пов’язано з його почуттям відкинутості у ранньому віці, — пізніше сказав його друг юрист Джордж Рілі. — Це глибока частина його власної міфології, і вона розповідає яким Джобс є насправді.

— Здавалося, що мене сильно вдарили, з мене вийшло все повітря, і я не міг дихати, — згодом згадував Джобс.

Втрата підтримки Артура Рока була найболючішою.

— Артур був мені як батько, — говорив Джобс. — Він узяв мене під своє крило.

Рок навчив його любити оперу, і його дружина Тоні приймала Стіва у Сан-Франциско й Аспені.

— Пригадую, якось я їхав у Сан-Франциско і сказав йому: «О Господи, будівля Банку Америки просто жахлива», а він відповів: «Ні, вона чудова» — й почав пояснювати мені, і, звичайно ж, він був правий.

За кілька років пізніше очі Джобса все ще зволожувалися, коли він згадував цю історію.

— Він обрав Скаллі, а не мене. Це дуже вибило мене з колії. Я ніколи не думав, що він покине мене.

Поганим у цій ситуації було й те, що його улюблена компанія була в руках людини, яку він уважав невігласом.

— Правління не вважало, що я можу управляти компанією, і це було їхнє рішення, — сказав він. — Але вони допустили одну помилку. Вони мали окремо вирішити, що робити зі мною, а що — зі Скаллі. Вони мусили звільнити Скаллі, навіть якщо вважали, що я був неготовим управляти Apple.

Навіть коли він уже майже перестав сумувати, почуття зради Скаллі та злість на нього лише посилювалися.

Ситуація погіршилася, коли Скаллі сказав групі аналітиків, що він уважає Джобса непідходящим для компанії, незважаючи на його посаду голови.

— З точки зору дієвості, у компанії зараз немає ролі для Стіва, і навряд чи вона з’явиться у майбутньому, — говорив він. — Я не знаю, що він тут робитиме.

Така прямота шокувала присутніх, і було чути, як залою прокотилося зітхання.

Можливо, поїздка до Європи допоможе, думав Джобс. І в червні він поїхав до Парижа, де виступив на події від Apple й узяв участь у вечері на честь Джорджа Буша-старшого. Звідти він поїхав до Італії, де разом з Тіною автомобілем їздив пагорбами Тоскани і купив там велосипед, щоб їздити на ньому самому. У Флорінції він увібрав архітектуру міста і текстуру будівельних матеріалів. Найбільше запам’яталася бруківка, яку привезли з кар’єру Казон, що біля тосканського міста Фірензола. Вона була блакитнуватого заспокійливого кольору. За двадцять років він вирішить, що підлога у більшості крамниць Apple має бути з цього каміння.

Apple II тільки почав продаватися в Росії, і Джобс поїхав до Москви, де зустрівся з Елом Айзенстатом. Були деякі непорозуміння з дозволами на експортні ліцензії від Вашингтону, і вони зустрілися з комерційним аташе Майком Мервіном. Той попередив їх, що існували суворі правила щодо спільного користування технологіями з радянськими громадянами. Джобса це роздратувало. На ярмарку в Парижі віце-президент Буш заохочував його привезти комп’ютери в Росію, щоби «викликати революцію з низів». За обідом у грузинському ресторані, де подавали шашлики, Джобс не припиняв обурюватися.

— Як це може порушувати американські закони, якщо це насправді йде нам на користь? — питав він Мервіна. — Якщо ми дамо росіянам Macintosh, вони зможуть надрукувати всі свої газети.

Джобс також показав свій безтурботний бік у Москві, наполягаючи на розмові про Троцького — харизматичного революціонера, який згодом опинився не у фаворі, і Сталін наказав його вбити. Тоді агент КДБ запропонував йому остудити свій запал.

— Не торкайся теми Троцького, — сказав він. — Наші історики вивчили ситуацію і вирішили, що не такий уже він і великий.

Та це не допомогло. Коли вони приїхали у Московський університет поговорити зі студентами про комп’ютери, Джобс почав свою промову з прославляння Троцького. Він був революціонером, з яким Джобс себе ототожнював.

Джобс і Айзенстат відвідали вечірку з нагоди Дня незалежності Америки в американському посольстві. У листі подяки, який він надіслав згодом послу Артуру Гартману, Айзенстат зазначав, що Джобс планує наступного року розширювати діяльність Apple в Росії з більшим ентузіазмом.

— Орієнтовно ми плануємо повернутися до Москви у вересні.

На якусь мить виглядало, що надія Скаллі на те, що Джобс стане «глобальним натхненником», рушиться. Але насправді так не було. На вересень уже планувалося щось інше.