Стів Джобс

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ ВІДНОВЛЕННЯ Хто нині програв, переможе згодом

— Рідко можна побачити митця, котрому було би за тридцять чи за сорок і який справді творив би щось дивовижне, — сказав Джобс саме перед тим, як йому виповнилося тридцять.

У його житті саме так усе виглядало протягом десятиліття, коли Стівові було тридцять із хвостиком, починаючи від моменту, як його звільнили з Apple у 1985-му. Але тільки-но цьому чоловікові виповнилося сорок, у нього почався період процвітання. «Історія іграшок» вийшла в прокат того року, і покупка компанією Apple проекту NeXT стала для Джобса можливістю повернутися в організацію, яку він колись заснував. І вже повернувшись до Apple, Джобс показав, що навіть люди, яким за сорок, можуть бути неймовірними винахідниками. Зробивши переворот у царині персональних комп’ютерів, коли йому було дещо за двадцять, тепер він зробить те саме з музичними програвачами, бізнес-моделлю звукозапису, мобільними телефонами, додатками (apps), планшетними комп’ютерами, книжками та журналістикою.

Він сказав Ларі Елісону, що його стратегією для повернення в компанію було продати NeXT у Apple, отримати призначення в раду директорів і вичекати там, поки виконавчий директор Ґіл Амеліо не спіткнеться. Елісона, мабуть, збило з пантелику те, що Джобс наполягав, що гроші не виступають мотивацією для нього, але це було правдою лише наполовину. В нього не було ні показних споживацьких потреб, як у Елісона, ні філантропічних імпульсів Ґейтса, ні змагальницьких мотивів і бажання подивитися, як високо він може піднятися в списку часопису Forbes. Натомість потреби його еґо й власна одержимість ідеєю змушували Стіва створювати спадок, який викликав би в людей благоговійний трепет. Подвійний спадок, якщо на те пішло: розробка інноваційних витворів і формування міцних компаній. Він хотів розділити пантеон — ба, навіть зайняти місце десь вище — із Едвіном Лендом, Біллом Г’юлеттом і Девідом Паккардом. І найкращий спосіб досягнути цього полягав у поверненні в Apple і відвоюванні свого царства.

І все ж, коли кубок влади приблизився до його вуст, Стівен виглядав навдивовижу нерішучим, неохочим і, можливо, навіть сором’язливим.

Він повернувся до Apple офіційно в січні 1997 року як консультант на півставки, як і обіцяв Амеліо. Джобс почав відстоювати свої права в деяких кадрових сферах, особливо захищаючи своїх людей, які перейшли з ним сюди із NeXT. Але в більшості інших моментів він був незвично пасивним. Ухвалене рішення не запрошувати його приєднатися до ради директорів образило Стіва, і він почувався приниженим пропозицією очолити підрозділ операційних систем компанії. Амеліо таким чином зумів створити ситуацію, у якій Джобс був водночас у компанії і поза нею, що не гарантувало рецепту спокою. Стівен згодом пригадував:

Джобсом і справді «похизувалися» під час Macworld на початку січня, і це ще раз утвердило його в думці, що Амеліо був невігласом. Близько чотирьох тисяч вірних билися за місця в бальній залі готелю «Меріот» у Сан-Франциско, щоби почути основну доповідь Амеліо. Його представив Джеф Ґолдблюм.

— Я граю роль експерта в теорії хаосу в фільмі «Загублений світ: Парк Юрського періоду», — сказав він. — Гадаю, що це дає мені право виступати на святковому заході Apple.

Тоді він надав слово Амеліо, котрий вийшов на сцену в кричущій спортивній куртці і сорочці з круглим комірцем, зашпиленій до останнього гудзика, «виглядаючи, наче комік із Вегаса», як зауважив журналіст Джим Карлтон із Wall Street Journal, або, за словами письменника й спеціаліста з технічної журналістики Майкла Малоуна, «виглядаючи точно так, як ваш дядечко, який щойно розлучився з дружиною і прийшов на своє перше побачення».

Найбільшою проблемою було те, що Амеліо поїхав у відпустку, пересварився зі своїми укладачами промов і відмовився репетирувати. Коли Джобс зайшов за куліси, то його дуже розхвилювало безладдя, а також те, що він побачив, як Амеліо стояв на подіумі й бубнів якусь незв’язну й безкінечну промову. Амеліо вперше бачив тези, які висвітлювалися на його телесуфлері, тож скоро почав намагатися імпровізувати. Він постійно губив свою думку. Так минуло більше години — й аудиторію охопив жах. Було, правда, і декілька приємних перерв — як та, коли Ґіл запросив на сцену співака Пітера Ґабріеля, котрий мав представити нову музичну програму. Ґіл також сказав, що Мухаммед Алі сидить у першому ряді — чемпіон мав вийти на сцену, щоби зробити рекламу веб-сайту про хворобу Паркінсона, але Амеліо так і не запросив його туди й не пояснив, чому Алі приїхав на захід.

Амеліо буркотів більше двох годин, поки, нарешті, не закликав на сцену людину, яку всі чекали. «Джобс вийшов на сцену, сповнений впевненості та магнетизму, стильно вдягнений. Він був повною протилежністю незграбному Амеліо, — написав Карлтон. — Повернення Елвіса не могло би викликати більшої сенсації». Натовп підірвався на ноги і привітав Джобса шаленими оплесками, які тривали понад хвилину. Десятиліття ходження по пустелі було завершене. Врешті-решт Джобс підняв руки, прохаючи тиші, й одразу перейшов до найголовнішого.

— Ми маємо повернути собі іскру, — сказав він. — Macintosh не особливо розвивався протягом останніх десяти років. Тож Windows перейняв естафету. І це означає, що ми мусимо представити операційну систему, яка буде навіть кращою.

Запальна промова Джобса могла би стати гідним фіналом після моторошного виступу Амеліо. На жаль, Ґіл знову вийшов на сцену й продовжив своє бубоніння ще одну годину. Зрештою, після того як минуло понад три години від початку заходу, Амеліо вирішив підвести підсумки й покликав Джобса знову на сцену, а тоді — несподівано — вивів туди Стівена Возняка також. У залі знову піднявся шум. Але Джобсу то, вочевидь, зовсім не сподобалося. Він не хотів бути учасником сцени тріумфального тріо з піднятими догори руками. Замість того він повільно зійшов зі сцени.

— Він безжалісно зруйнував завершальний момент, який я спланував, — скаржився пізніше Амеліо. — Його власні почуття були важливішими, ніж хороший імідж Apple в очах преси.

Минуло лише сім днів нового року в Apple, як уже стало зрозуміло, що ядро компанії не втримається купи.

Джобс одразу просунув людей, яким довіряв, на найвищі посади в Apple.

— Я хотів бути певним, що справді хороших людей, які прийшли сюди з проектом NeXT, не різонуть в спину якісь менш компетентні люди, котрі займали вищі посади в Apple, — розповідав він.

Елен Генкок, яка надала перевагу Sun’s Solaris замість проекту NeXT, була першою в Джобсовому списку невігласів, особливо через те, що вона продовжувала виявляти бажання використати ядро Solaris в операційній системі Apple. У відповідь на запитання журналіста щодо ролі, яку Джобс відіграє в ухваленні того рішення, вона коротко відповіла: «Ніякої». Пані помилилася. Перший крок, який зробив Стів, полягав у тому, щоби влаштувати двох своїх друзів із проекту NeXT на її місце.

Свого товариша Аві Теваняна він назначив керівником відділу розробки програмного забезпечення. Щоби знайти людину, яка б очолила відділ виготовлення комплектуючих, Джобс зателефонував Джону Рубінштайну, котрий виконував ту саму роботу в NeXT у дні, коли там ще функціонував такий відділ. Рубінштайн якраз був у відпустці на острові Скай, коли Джобс подзвонив.

— Apple потрібна допомога, — сказав він. — Не хочеш до нас на борт?

Рубінштайн хотів. Він повернувся саме вчасно, щоби піти на Macworld і побачити бомбу Амеліо на сцені. Все було ще гірше, ніж він очікував. Вони з Теваняном перекидалися такими поглядами на зустрічах, ніби потрапили в божевільню, де перебували люди, які висловлювали дивні твердження в той час, як Амеліо сидів у кінці столу, неначе в ступорі.

Джобс не приходив до офісу регулярно, натомість часто говорив з Амеліо телефоном. Тільки-но Стів упевнився, що Теванян, Рубінштайн та інші люди, яким він довіряв, посіли керівні місця, то зосередив свою увагу на розвиткові продукту. Одним з улюблених мозолів Стіва був Newton — такий кишеньковий персональний цифровий асистент, який начебто міг розпізнавати людський почерк. Він був не настільки поганим, як його виставляли в жартах і коміксах Doonesbury, але Джобс ненавидів його. Він зневажав саму ідею, щоби писати стилосом чи ручкою по екрані.

— Бог дав нам десять стилосів, — казав він, розмахуючи пальцями. — Давайте не будемо винаходити ще один.

Крім цього, він уважав Newton однією з найбільших інновацій Джона Скаллі, його улюбленим проектом. І вже саме лише це прирікало пристрій на загибель в очах Джобса.

— Ти мусиш знищити Newton, — сказав він Амеліо одного дня під час телефонної розмови.

То була безпідставна пропозиція, і Амеліо відкинув її.

— Що ти маєш на увазі — знищити його? — запитав він. — Стів, ти собі можеш уявити, наскільки то буде дорого?

— Закрий той проект, спиши його, позбався його, — сказав Джобс. — І не має значення, скільки то буде коштувати. Люди тобі аплодуватимуть, коли ти знищиш його.

— Я бачив Newton і вважаю, що він принесе нам чимало грошей, — проголосив Амеліо. — Я не підтримую твою ідею позбавитися його.

Уже у травні Ґіл оголосив про свої плани відкрити додаткове підприємство по випуску Newton — і це стало початком плавного сходження проекту в могилу, яке тривало цілий рік.

Теванян і Рубінштайн приїжджали в гості до Джобса, щоб інформувати його, і скоро велика частина Силіконової Долини вже знала, що Джобс потихеньку виборює владу в Амеліо. То було не якоюсь макіавеллівською грою за владу, а радше просто виявленням сутності Джобса. Бажання контролювати було закоріненим у його природу. Луїза Кеху, журналістка із Financial Times, яка передбачила це, коли брала інтерв’ю в Джобса та Амеліо під час грудневого представлення, першою написала статтю про ситуацію, що склалася. «Містер Джобс став сірим кардиналом, — писала вона наприкінці лютого. — Кажуть, що він керує ухваленням рішень, які розробки Apple потрібно призупинити. Містер Джобс заохотив чимало колишніх працівників Apple повернутися в компанію, відверто натякаючи на те, що в нього є плани прибрати владу собі до рук, як розповідають вони самі. За словами однієї з довірених осіб містера Джобса, він вирішив, що Амеліо і його люди навряд чи досягнуть успіху у відродженні Apple, і він має намір замінити їх, щоби «його компанія» вижила».

Того місяця Амеліо мав виступити на щорічній зустрічі акціонерів і пояснити, чому результати за останній квартал 1996 року показали, що продажі впали на 30 % у порівнянні з аналогічним періодом минулого року. Акціонери стали в черги до мікрофонів, щоби висловити свій гнів. Амеліо і поняття не мав, як погано він провів цю зустріч. «Презентацію можна вважати найкращою із тих, які я коли-небудь проводив», — написав він згодом.

Але Ед Вулард, колишній виконавчий директор DuPont, який на той момент був головою ради директорів Apple (Маркулу посунули на крісло віце-президента), був нажаханий.

— Це — катастрофа, — прошепотіла його дружина посеред промови. Вулард погодився.

— Ґіл прийшов одягнений справді круто, але виглядав і говорив по-дурному, — пригадував він. — Не міг відповідати на питання, не знав, про що говорить, і не вселяв ніякої довіри.

Вулард узяв слухавку й зателефонував Джобсу, якого ніколи не зустрічав раніше. Приводом слугувало те, щоби запросити його в Делавер для виступу перед керівниками DuPont. Джобс відмовився, але, як розказував Вулард, «це прохання було лише хитрістю, щоби поговорити з ним про Ґіла». Він спрямував розмову в те русло й запитав Джобса начистоту, що той думає про Амеліо. Вулард пам’ятає, що Стів був дещо насторожений, говорячи, що Амеліо працював не на своєму місці. Джобс натомість пригадує, що говорив більш відверто.

Тієї весни Ларі Елісон побачив Амеліо на вечірці й представив його фахівцю із технологічної журналістики, Джині Сміт, яка запитала, як справи в Apple.

— Знаєш, Джині, Apple — наче корабель, — відповів Амеліо. — Цей корабель наповнений коштовностями, але в кораблі є дірка. І моя робота — всіх поставити в ряд в одному напрямку.

Джині Сміт виглядала розгубленою і запитала:

— Ну гаразд, а з діркою що?

З того часу Елісон і Джобс любили пожартувати над притчею з кораблем.

— Коли Ларі розповів мені цю історію, ми були в цьому суші-барі, і я буквально впав зі свого стільця, регочучи, — пригадував Джобс. — Він був таким бовдуром, але сприймав себе надто серйозно. Він наполягав на тому, щоби всі називали його доктором Амеліо. Це завжди підозріла ознака.

Брент Шлендер, добре проінформований технологічний журналіст із Fortune, знав, що Джобс був знайомий із його точкою зору, і в березні написав статтю, у деталях розписавши весь той безлад.

«Apple Computer — зразок дисфункційного менеджменту й незграбних техномрій у Силіконовій Долині — знову опинився в режимі кризи, жалібно намагаючись своїми сповільненими рухами продертися крізь продажі, які вибухали на ходу, й дати раду технологічній стратегії, що ледь борсається, та імені компанії, що вже кровоточить, — написав він. — 3 макіавеллівської точки зору виглядає на те, що Джобс, попри принаду Голівуду — а останнім часом він керував Pixar, компанією, яка створила «Історію іграшок» та інші мультфільми з комп’ютерною анімацією, — може планувати очолити Apple».

І знову Елісон публічно просував ідею проведення ворожого поглинання і призначення його «найкращого друга» Джобса на посаду виконавчого директора.

— Стів — єдиний, хто може врятувати Apple, — сказав він журналістам. — Я готовий допомогти йому в ту саму мить, як він скаже слово.

Так само, як коли хлопчик утретє говорив, що прийшли вовки, останні роздуми Елісона не привернули особливої уваги, тож пізніше того місяця він сказав Дену Ґілмору із San Jose Mercury News, що займається формуванням інвесторської групи, щоби зібрати мільярд доларів і викупити основну частину акцій в Apple. (Ринкова цінність компанії складала близько 2,3 мільярда.) В той день, коли стаття вийшла, ціна на акції Apple підскочила на 11 %. Щоби додати легковажності цьому моменту, Елісон розмістив адресу електронної скриньки — savApple@us.Oracle.com, попросивши читачів проголосувати, чи варто, на їхню думку, йому це робити.

Джобса дещо дивувало те, що Елісон узяв на себе таку роль.

— Лapi піднімає те питання час від часу, — сказав він журналістові. — Я намагаюся пояснити, що моя роль в Apple — це роль радника.

Амеліо, однак, був розлючений до посиніння. Він зателефонував Елісону, щоби розібратися з ним, але Елісон не брав слухавки. Тож Амеліо задзвонив до Джобса, чия реакція була двозначною, але також частково щирою.

— Я справді не розумію, що відбувається, — сказав він Амеліо. — Думаю, то якась дурня.

Тоді він запевнив його словами, які не були щирими ні на крихту:

— У нас із тобою хороші стосунки.

Джобс міг завершити ці спекуляції, заперечивши висловлене Елісоном, але, до великого розчарування Амеліо, він цього не зробив. Він залишився осторонь — що відповідало і його інтересам, і його характерові.

До того моменту преса вже повернулася проти Амеліо. Business Week вийшов із обкладинкою, на якій майоріло запитання: «Невже від Apple і мокрого місця не залишилося?»; у Red Herring вийшла редакторська колонка під назвою «Ґіл Амеліо, будь ласка, йди у відставку»; а на обкладинці Wired з’явився логотип Apple, розіп’ятий, неначе Святе Серце, із короною з тернів і заголовком «Моліться». Майк Барнікл із Boston Globe, обурюючись роками неправильного менеджменту компанії Apple, написав: «Як ці придурки можуть усе ще отримувати зарплату, коли вони взяли єдиний комп’ютер, який не лякав людей, і перетворили його на технологічний еквівалент фірмової ручки бейсбольної команди Red Sox 1997 року?».

Коли Джобс із Амеліо підписали контракт у лютому, Джобс почав підстрибувати, виявляючи нестримну радість, і виголосив:

— Нам із тобою треба піти кудись, узяти пляшку чудового вина й відсвяткувати!

Амеліо запропонував, що може принести вино зі свого винного льоху, а також висловив ідею, щоби вони також запросили своїх дружин. Аж до червня хлопці ніяк не могли визначитися з датою, і, попри напругу, що зростала, їм удалося гарно провести час. Їжа та вино настільки ж не пасували одне до одного, як і самі гості; Амеліо приніс пляшку Cheval Blanc й Montrachet 1964 року, кожна з яких коштувала приблизно 300 доларів; Джобс вибрав вегетаріанський ресторан у Редвуд-Сіті, де вся вечеря вартувала 72 долари. Дружина Амеліо згодом зауважила:

— Він такий чарівний, і його дружина також.

Джобс міг зваблювати й зачаровувати, коли хотів, і йому подобалося це робити. Такі люди, як Амеліо й Скаллі, дозволили собі повірити, начебто те, що Джобс зачаровував їх, означало, що вони йому подобаються і викликають його повагу. Це враження інколи підсилювалося тим, що він подавав на блюдці нещирі лестощі людям, голодним на них. Але Джобс однаково просто міг бути таким чарівним із тими, кого ненавидів, як і ображати людей, які йому подобалися. Амеліо не бачив цього, оскільки, як і Скаллі, надто сильно прагнув прихильності Джобса. Насправді слова, які він використовував, щоби описати своє палке бажання хороших стосунків із Джобсом, були майже такими ж, які свого часу говорив Скаллі:

— Коли я намагався розв’язати складну проблему, я просто обговорював її з ним, — пригадував Амеліо. — Дев’ять разів із десяти він погоджувався зі мною.

Якимось чином Ґіл переконав себе, що Джобс насправді його поважає:

— У мене викликало благоговійний трепет те, як розум Стіва підходив до розв’язання проблем, і в мене було відчуття, що ми будуємо стосунки із взаємною довірою.

Крах ілюзій Амеліо стався за декілька днів після тієї вечері. Під час їхніх перемовин він наполягав, щоби Джобс притримав свої акції Apple, як мінімум, протягом півроку, а ще краще — довше. Тих шість місяців минуло в червні. Коли акції компанії вартістю в 1,5 мільйона доларів були продані, Амеліо зателефонував Джобсу.

— Я кажу людям, що продані акції не належали тобі, — сказав він. — Пам’ятаєш, ми з тобою домовилися, що ти не продаватимеш своїх акцій, не порадившись спершу з нами.

— Усе правильно, — відповів Джобс.

Амеліо зрозумів цю відповідь так, що Джобс не продав своїх акцій, тож він сказав усім про це. Але коли надійшов наступний звіт SEC, стало очевидним, що Джобс насправді продав акції.

— Чорт забирай, Стіве, я ж тебе в очі питав про ті акції, і ти заперечив свою причетність до їх продажу.

Джобс сказав Амеліо, що він продав їх у «приступі депресії», викликаної тим напрямком, у якому рухалася Apple, і не хотів визнавати цього, тому що йому було «трохи соромно». Коли я запитав його про це через багато років, Стів просто відповів:

— Я просто не вважав за потрібне казати про це Ґілу.

Чому Джобс не сказав Амеліо правди про те, що продав акції? Є одна проста причина: Джобс інколи уникав правди. Гелмут Зонненфельдт якось сказав про Генрі Кіссинджера: «Він обманює не тому, що це в його інтересах, а тому, що це — частина його природи». То було в характері Джобса — лукавити чи приховувати щось, коли він уважав, що це було виправдано. Але він також міг бути брутально чесним час від часу, висловлюючи таку правду, яку більшість із нас прикрашають або применшують. І нещирість і відвертість були просто різними аспектами його ніцшеанської віри в те, що звичайні правила його не стосувалися.

Джобс відмовився заперечити слова Ларі Елісона щодо завоювання компанії, а тоді таємно продав свої акції і не визнавав цього відкрито. Тож Амеліо зрештою переконався, що Джобс підсиджує його.

— Врешті-решт я увібрав у себе той факт, що надто хотів і надто сильно вірив, що він був частиною моєї команди, — пригадує Амеліо. — Плани Стіва вижити мене з посади просувалися вперед.

Джобс насправді лихословив Амеліо при кожній нагоді. Він не міг нічого з собою вдіяти. Але був ще важливіший фактор, який сприяв тому, щоби налаштувати раду директорів проти Амеліо. Фред Андерсон, головний фінансовий директор, уважав своїм професійним обов’язком інформувати Еда Вуларда та раду директорів щодо жахливої ситуації, у якій перебувала компанія Apple.

— Фред розказував, що готівки стає все менше, люди йдуть, і все більше ключових гравців також подумують над цим, — сказав Вулард. — Він чітко показав, що наш корабель скоро сяде на мілину, і навіть він сам подумував про те, щоби полишити компанію.

Це ще додало до побоювань Вуларда, які виникли під час того, як Амеліо почав заїкатися на зустрічі акціонерів.

Під час зборів керівників ради в червні, коли Амеліо вийшов із кабінету, Вулард описав директорам, що він думає, підрахувавши їхні шанси.

— Якщо Ґіл залишиться виконавчим директором, то в нас є лише десять відсотків шансів уникнути банкротства, — сказав він. — Якщо ми звільнимо його й переконаємо Стіва зайняти цей пост, то матимемо шістдесят відсотків шансів на виживання. Якщо ми звільнимо Ґіла, але не повернемо Стіва й шукатимемо нового виконавчого директора, у нас буде сорок відсотків шансів вижити.

Рада вповноважила його попросити Джобса повернутися.

Вулард із дружиною полетіли до Лондона, щоби відвідати тенісні матчі у Вімблдоні. Він ходив подивитися на гру в теніс протягом дня, але вечори проводив у своєму номері в готелі «Інн-он-зе-Парк», телефонуючи людям в Америці, де саме був день. За весь цей час йому довелося викласти дві тисячі доларів за телефонні дзвінки.

Спершу він задзвонив до Джобса. Рада планує звільнити Амеліо, сказав він, і хоче, щоби Джобс повернувся на посаду виконавчого директора. Джобс агресивно висміював Амеліо та проштовхував власні ідеї, в якому напрямку слід розвивати Apple. Але раптом, коли йому запропонували кубок, Стів виявив несміливість.

— Я допоможу, — відповів він.

— Як виконавчий директор? — перепитав Вулард.

Джобс відповів, що ні. Вулард з усіх сил намагався його переконати, щоби той принаймні став виконуючим обов’язки директора. І знову Джобс заперечив.

— Я буду радником, — сказав він. — Без оплати.

Джобс також погодився стати членом ради директорів — цього він дуже хотів, — але відмовився очолити раду.

— Це все, що я можу дати зараз, — сказав він.

Коли чутки почали поширюватися, Стівен написав електронного листа працівникам Pixar, запевняючи, що він їх не покине. «Мені зателефонували з ради директорів Apple три тижні тому й попросили повернутися до Apple на посаду виконавчого директора, — писав Джобс. — Я відмовився. Тоді вони попросили мене очолити раду — і я знову відмовився. Тож не хвилюйтеся — дурні чутки чутками й залишаються. У мене немає жодних планів покидати Pixar. Я залишаюся з вами».

Чому Джобс не перейняв владне кермо? Чому не виявляв бажання вхопитися за роботу, про яку, здавалося, мріяв протягом двох десятиліть? Коли я запитав його про це, він відповів:

Слова Стіва про те, що йому подобається проводити час зі своєю родиною, не звучали переконливо. Він ніколи не ставив собі за мету завоювати титул Батька року, навіть коли в нього було трохи вільного часу. Так, він почав приділяти більше уваги своїм дітям, особливо Ріду, але його основним фокусом була робота. Джобс часто був байдужим до своїх молодших доньок, знову віддалився від Лізи й нерідко був доволі дратівливим із дружиною.

Тож що було справжньою причиною його вагань із приводу того, чи варто взяти на себе керівництво Apple! Попри все його свавілля й ненаситне бажання контролювати, Джобс був нерішучим і стриманим, коли справа стосувалася того, у чому він не мав упевненості. Він жадав досконалості, і йому не завжди добре вдавалося зрозуміти, як то можна змиритися з чимось меншим. Стіву не подобалося змагатися зі складнощами чи пристосовуватися до чогось. Це стосувалося витворів, дизайну та меблів для будинку. Це також стосувалося особистих зобов’язань. Якщо він точно знав, що напрямок руху обраний правильно, то його неможливо було зупинити. Але якщо в Джобса виникали сумніви, він інколи відходив убік, уникаючи думок про те, що йому не підходило досконало. Це траплялося, коли Амеліо запитував його, яку роль він хоче зіграти, а Джобс мовчав та ігнорував ситуації, які викликали в нього дискомфорт.

Таке ставлення частково пояснювалося його схильністю бачити світ у чорно-білому форматі. Людина була або героєм, або невігласом, продукт був або дивовижним, або гімняним. Але його також могли загнати в кут питання, які були складнішими, не зовсім ясними або ж мали в собі багато нюансів: одруження, покупка «правильного» дивану, керування компанією. Крім того, він не хотів братися за те, що могло принести йому поразку.

— Думаю, що Стів хотів зважити, чи можна було ще врятувати Apple, — сказав Фред Андерсон.

Вулард і рада директорів вирішили зробити перший крок і звільнити Амеліо, навіть попри те, що Джобс ще не визначився, наскільки активну роль він гратиме як радник компанії. Амеліо саме збирався поїхати на пікнік зі своєю дружиною, дітьми й онуками, коли йому задзвонив Вулард із Лондона.

— Ми хочемо, щоби ти покинув свій пост, — сказав Вулард просто.

Амеліо відповів, що зараз йому не зручно це обговорювати, але Вулард відчував, що варто натиснути.

— Ми оголосимо, що заміняємо тебе іншою людиною.

Амеліо заперечив.

— Пам’ятаєш, Еде, я сказав раді, що мені потрібно три роки, щоби поставити компанію знову на ноги, — сказав він. — Ще й половини з того часу не минуло.

— Рада ухвалила своє рішення й не має на меті продовжувати це обговорювати, — відповів Вулард.

Амеліо запитав, хто ще знає про це рішення, і Вулард сказав йому правду: всі решта членів ради і Джобс.

— Стів був одним із людей, з яким ми це обговорювали, — сказав Вулард. — Його точка зору така: ти — справді хороша людина, але мало що тямиш у комп’ютерній індустрії.

— Якого милого ви взагалі залучали Стіва до ухвалення такого рішення? — запитав Амеліо, розлютившись. — Стів навіть не є членом ради директорів, тож якого чорта він бере участь у цій розмові?

Але Вулард не відповів, тож Амеліо поїхав на родинний пікнік, після якого зважився розповісти про те, що сталося, дружині.

Інколи в Джобса проявлялася дивна суміш колючості й вразливості. Зазвичай він аніскілечки не переймався тим, що про нього думають люди; він міг відкидати їх і ніколи більше не говорити з ними. Проте часом він також відчував непереборний потяг порозумітися. Тож того вечора Амеліо, до свого подиву, отримав дзвінок від Джобса.

— Господи, Ґіле, я просто хотів, щоби ти знав, я говорив з Едом сьогодні, й мені справді кепсько від того всього, — сказав він. — Я хочу, щоби ти знав, що я жодним чином не причетний до такого повороту подій, це рішення ухвалила рада, але вони консультувалися зі мною.

Він сказав Амеліо, що поважав його за те, що той «найчесніша людина з усіх, кого я коли-небудь зустрічав», і продовжував давати якісь непрохані поради.

— Візьми собі шість місяців відпустки, — сказав Джобс. — Коли мене викинули з Apple, я відразу ж повернувся до роботи, і я про це пошкодував.

Він також сказав, що в разі потреби Амеліо може завжди звертатися до нього за порадою.

Амеліо був вражений, але спромігся пробурмотіти декілька слів вдячності. Він повернувся до дружини й переказав йому те, що Джобс сказав:

— У певному сенсі мені все ще подобається цей чоловік, але я йому не вірю, — сказав Ґіл.

— Я була абсолютно зачарована Стівом, — відповіла вона, — і я справді зараз почуваюся ідіоткою.

— Ласкаво просимо до клубу, — відповів її чоловік.

Стівен Возняк, який сам зараз був неофіційним радником компанії, був приємно схвильований тим, що Джобс повертався. (Він легко пробачав.)

— Це було саме те, чого ми потребували, — сказав Возняк, — оскільки, що би хто не думав про Стіва, він знає, як повернути магію.

Його зовсім не здивував тріумф Джобса над Амеліо. Як Возняк сказав у коментарі Wired одразу після того, як це відбулося: «Ґіл проти Стіва Джобса. Гра закінчена».

У той понеділок ключові працівники компанії Apple зібралися в залі. Амеліо, який саме зайшов туди, виглядав спокійним і розслабленим.

— Що ж, мені сумно це говорити, але для мене настав час рухатися далі, — сказав він.

Фред Андерсон, який погодився бути тимчасовим виконуючим директором, узяв слово наступним і чітко дав зрозуміти, що отримуватиме поради від Джобса. Рівно за дванадцять років після того, як Стів утратив свою владу в боротьбі четвертого липня, він знову повернувся на сцену Apple.

Відразу стало зрозуміло, що, незалежно від того, хотів він визнавати те публічно (чи й навіть собі самому), чи ні, Джобс візьме керування на себе, а не буде просто порадником. Щойно він вийшов на сцену того дня — у шортах, кедах і в чорному гольфі, — його улюблена компанія отримала друге дихання.

— Гаразд, скажіть мені, що тут не так, — запитав він.

Хтось почав щось бурмотіти, але Стів обрубав його.

— Проблема — в продукції! — відповів він. — А що не так з продукцією?

Знову прозвучали кілька спроб відповісти, проте Джобс знову перебив усіх і висловив правильну відповідь:

— Продукція смердить! — крикнув він. — У ній більше немає сексу!

Вуларду вдалося лестощами переконати Джобса, що його роль радника буде дуже активною. Джобс підтримав цю думку, кажучи, що він «погодився активізувати свою зайнятість у Apple на термін до 90 днів, допомагаючи їм, поки вони не наймуть нового виконавчого директора». Вулард використав мудре формулювання, що Джобс повертається «як радник, який поведе команду».

Джобс зайняв невеличкий кабінет по сусідству з офісом ради директорів, явно уникаючи величезного кабінету Амеліо, розташованого на розі будинку. Він долучився до різних аспектів бізнесу: дизайн продукції, що варто зрізати, перемовини з постачальниками і огляд рекламних компаній. Він уважав, що має зупинити витік ключових працівників Apple, і для цього хотів переоцінити їхні опціони. Акції Apple впали так низько, що опціони втратили свою цінність. Джобс хотів понизити ціну виконання опціону, щоби вони знову набули цінності. На той момент то дозволялося законом, але не вважалося хорошою корпоративною практикою. У перший четвер після свого повернення в Apple Джобс скликав телефонне обговорення для ради директорів і звернув увагу на цю проблему. Директори проігнорували це. Вони попросили трохи часу для дослідження юридичного та фінансового боку такої зміни.

— Це потрібно зробити швидко, — сказав їм Джобс. — Ми втрачаємо хороших людей.

Навіть його прихильник Ед Вулард, який очолював компенсаційний комітет, заперечив.

— Ми ніколи не робили такого в DuPont, — сказав він.

— Ви мене сюди притягли, щоб усунути цю проблему, а люди — це ключ, — почав сперечатися Джобс.

Коли рада запропонувала вивчення питання, яке могло зайняти декілька місяців, Джобс вибухнув:

— Ви що, дурні?

Після цього він довго мовчав, а тоді продовжив:

— Хлопці, якщо ви не хочете зробити цього, я не повертаюся сюди в понеділок. Через те, що мені потрібно ухвалити тисячу ключових рішень, які значно важчі, ніж це, і якщо ви не можете підтримати мене в такому рішенні, я програю. Тож якщо ви не можете цього зробити, я забираюся звідси, і ви можете звинувачувати мене, можете казати: «Стів не був готовий до цієї роботи».

Наступного дня, проконсультувавшись із радою, Вулард зателефонував Джобсу.

— В цьому ми тебе підтримаємо, — сказав він. — Але не всім членам ради директорів це подобається. У нас таке відчуття, наче ти нам приклав пістолета до лоба.

Опціони для ключових працівників (у Джобса не було жодних) тепер коштували 13,25 долара — саме такою була ціна акції в день, коли Амеліо звільнили.

Замість того щоби проголосити перемогу й подякувати раді, Джобс продовжував клекотати при думці, що йому потрібно відповідати перед радою, яку він не поважав.

— Зупиніть потяг, це все не спрацює, — сказав він Вуларду. — Ця компанія перетворена на руїни, і в мене нема часу няньчитися з радою. Тож мені треба, щоби всі ви звільнили свої пости. Або звільнюся я і не повернуся сюди в понеділок.

Єдиною людиною, яка може залишитися, за його словами, був Вулард.

Більшість членів ради були приголомшені. Джобс усе ще відмовлявся від того, щоби повернутися працювати в компанію на повну ставку чи зайняти вагомішу посаду, ніж його теперішня роль радника, і все ж Стів уважав, що в нього достатньо влади для того, щоби змусити їх піти. Проте болюча правда полягала в тому, що в нього таки була влада над ними. Вони не могли дозволити йому залишити компанію розлюченим, та й перспектива залишатися членом ради Apple не виглядала надто привабливо на той час.

— Після всього, через що їм довелося пройти, більшість була рада, щоби їх відпустили, — пригадував Вулард.

І знову рада підкорилася. Її члени висловили лише одне прохання: чи можна, щоби ще один директор, крім Вуларда, залишився? Джобс дозволив.

— То була жахлива рада, нестерпна рада, — казав він згодом. — Я погодився, що, крім Еда Вуларда, може також залишитися чоловік, якого звали Ґерет Чанґ, який, як виявилося, був нулем. Він не був жахливим, а просто був нулем. Вулард, з іншого боку, був одним із кращих членів ради директорів, яких мені доводилося бачити. Він був князем, одним із найбільш мудрих людей, яких я зустрічав, і він мене підтримував.

Серед тих людей, яких попросили піти, був Майк Маркула — чоловік, який у 1976 році, будучи молодим венчурним капіталістом, приходив до Джобса в гараж, закохався в комп’ютер, який саме зароджувався на верстаку, гарантував 250 тисяч доларів на кредитну лінію і став одним із трьох власників нової компанії. Протягом наступних двох десятків років він був єдиним незмінним директором у раді, зустрічаючи й проводжаючи чимало різних виконавчих директорів. Часами він підтримував Джобса, інколи сварився з ним, особливо сильно тоді, коли зайняв сторону Скаллі в розбірках 1985 року. Коли Джобс повернувся, він уже знав, що для нього настав час піти.

Джобс міг бути різким і холодним, особливо до людей, які переходили йому дорогу, але він також міг бути сентиментальним із тими, хто залишався з ним протягом років. Возняк потрапляв у ту категорію фаворитів, звісно, навіть попри те, що вони пішли різними стежками; так само й Енді Герцфельд, і декілька інших людей із колективу проекту Macintosh. Зрештою, і Майк Маркула потрапив туди.

— Я відчував, що він мене сильно зрадив, але він був мені як батько, і мені ніколи не було байдуже до нього, — пригадував згодом Джобс.

Тож коли прийшов час попросити його піти у відставку з ради директорів Apple, Джобс поїхав до особняка Маркули, схожого на палац, на пагорби Вудсайда, щоби зробити це особисто. Як завжди, він попросив його піти з ним на прогулянку, і вони вирушили до гаю, де росли каліфорнійські мамонтові дерева і стояв столик для пікніку.

— Джобс сказав мені, що хоче зорганізувати нову раду директорів тому, що воліє почати все заново, — розповів Маркула. — Він хвилювався, що мене це може образити, і відчув полегшення, коли я сприйняв це нормально.

Решту часу вони провели в розмові про те, на чому варто зосередитися Apple у майбутньому. Перспективне бачення Джобса полягало в тому, щоби побудувати компанію, яка міцно стоятиме на ногах, і він запитав у Маркули, що для цього потрібно зробити. Маркула відповів, що міцні компанії знають, як перевинаходити самих себе. Hewlett-Packard постійно робила це; спочатку це була компанія, яка займалася випуском інструментів; згодом почала виготовляти калькулятори, а тоді перетворилася на комп’ютерну компанію.

— Apple була витіснена Microsoft у сфері персональних комп’ютерів, — вів далі Маркула. — Тобі потрібно змінити напрямок компанії, щоби вона випускала щось інше, якийсь інший продукт чи пристрій. Потрібно бути, наче метелик, і проходити крізь метаморфози.

Джобс не відповів багато на це, але погодився.

Стара рада директорів зустрілася пізно в липні, щоби ратифікувати зміну. Вулард, який був настільки ж увічливим, наскільки Джобс — уїдливим, трохи оторопів, коли Стів з’явився, одягнутий у джинси й кеди, гадаючи, що він почне лаяти раду директорів-ветеранів за те, що вони надто зашорені. Але Джобс лише чемно привітався: «Привіт усім». Вони повернулися до справи й почали голосувати, щоби прийняти заяви колег про відставку, обрати Джобса до складу ради й надати повноваження Вуларду та Джобсу знайти нових членів ради.

Першим, кого найняв Стів, що не дивно, був Ларі Елісон. Він сказав, що із задоволенням приєднається, але ненавидить відвідувати зустрічі. Джобс відповів, що буде нормально, якщо він з’являтиметься хоча б на половині з них. (З часом Елісон почав приходити лише на третину зустрічей. Джобс узяв його фотографію, яка свого часу була на обкладинці Business Week, збільшив її до реальних розмірів і надрукував на вирізці з картону, яку поставив на його кріслі.)

Джобс також привів у команду Білла Кемпбела, який керував маркетинговим відділом Apple в ранніх 1980-х і застав зіткнення Скаллі й Джобса. Кемпбел тоді підтримав Скаллі, але з часом так сильно його незлюбив, що Джобс його пробачив. На той момент він був виконавчим директором в Intuit і складав Стіву компанію в його прогулянках.

— Ми сиділи за Джобсовим будинком, — пригадував Кемпбел, який жив усього за п’ять кварталів від Джобса в Пало-Альто, — і він сказав, що повертається в Apple і хотів би, щоб я ввійшов до ради директорів. Я сказав: «Холєра ясна, та зрозуміло, що я погоджуся».

Кепмбел був футбольним тренером у Колумбії, і його величезний талант, як казав Джобс, полягав у тому, щоби «витягнути першокласну гру з другорядних гравців». У Apple, сказав йому Стів, Біллу доведеться працювати лише з гравцями класу А.

Вулард допоміг привести в раду Джеррі Йорка, який був фінансовим директором у Chrysler, а згодом у IBM. Інші кандидатури, запропоновані Вулардом, Джобс відкидав, включаючи Меґ Вайтман, яка тоді була менеджером відділу Playskool в Hasbro, а в минулому працювала стратегічною планувальницею у Disney. (У 1998 році вона стала виконавчим директором компанії eBay, а згодом безуспішно балотувалася на посаду губернатора Каліфорнії.) Протягом років Джобс приводив сильних лідерів у раду директорів Apple, включаючи Ела Гора, Еріка Шмідта з Google, Арта Левінсона з Genentech, Майкі Дрекслера із Gap і J. Crew, а також Андрею Юнґ із Avon. Але найважливішою чеснотою для нього була їхня вірність, інколи навіть надмірна. Попри високе положення, яке вони займали, часом здавалося, що вони захоплені чи залякані Джобсом і з усіх сил старалися йому догодити.

У якийсь момент він запросив Артура Левітта, колишнього голову SEC, щоби той став членом ради директорів. Левітт, який купив свій перший Macintosh у 1984 році й пишався своєю «залежністю» від комп’ютерів Apple, був приємно вражений. Він із радістю погодився приїхати до Купертіно, де вони з Джобсом обговорювали його потенційну роль. Але тоді Джобс прочитав промову, яку Левітт виголошував щодо корпоративного управління, де йшлося про те, що ради директорів мають грати сильну й незалежну роль, і зателефонував йому, щоби скасувати запрошення.

— Артуре, я не думаю, що тобі сподобається в нашій раді, і вважаю, що буде найкраще, якщо ми не запрошуватимемо тебе, — переказував Левітт слова Джобса. — Якщо відверто, то я вважаю, що деякі принципи, про які ти говорив, можуть цілком підійти іншим компаніям, але я справді не думаю, що їх можна буде застосувати до культури Apple.

Левітт згодом написав: «Я був присаджений… Для мене зрозуміло, що рада директорів Apple не створена для того, щоби поводитися незалежно від свого виконавчого директора».

Службова записка, в якій ішлося про переоцінку опціонів Apple, була підписана так: «Стів і команда директорів», — і скоро той факт, що він керує всіма зустрічами компанії по огляду продукції, став загальновідомим. Ці та інші ознаки, що Джобс тепер був серйозно залучений до роботи в Apple, допомогли підняти ціну акції з 13 до 20 доларів протягом липня. Це також сприяло неабиякому збудженню, коли вірні Apple зібралися у серпні 1997-го на Macworld у Бостоні. Понад п’ять тисяч людей прийшли за декілька годин до початку дійства, щоби втиснутися у замкову конференц-залу в готелі «Парк-Плаза» і послухати основну доповідь Джобса. Вони прийшли подивитися на героя, що повертався, — і дізнатися, чи готовий він вести їх далі.

Неймовірний шквал оплесків зірвався, коли фотографія Джобса з 1984 року з’явилася на екрані сцени. «Стів! Стів! Стів!» — почала скандувати юрба ще тоді, як його тільки представляли. Коли він нарешті вийшов на сцену — у чорному жилеті, білій сорочці без комірця, джинсах і з пустотливою усмішкою на обличчі, — крики та спалахи фотоапаратів могли позмагатися за своєю силою і кількістю з тими, які виникають при появі будь-якої рок-зірки. Спершу Джобс трохи зменшив радість натовпу, нагадавши, де він наразі офіційно працював.

— Я — Стів Джобс, директор і голова правління Pixar, — представився він, умикаючи слайд на екрані з цими ж словами. Тоді пояснив свою роль у Apple: — Я, як і багато інших людей, підтягнувся сюди, щоби допомогти Apple одужати знову.

Але коли Джобс ходив туди й назад по сцені, змінюючи слайди на екрані за допомогою пульта дистанційного управління в руці, стало очевидно, що зараз саме він керував Apple — і, ймовірно, продовжуватиме це робити й надалі. Він виголошував досконало вкладену презентацію, не використовуючи при цьому ніяких записів, про те, чому продажі Apple впали на 30 % за останні два роки.

— У Apple працюють багато прекрасних людей, але вони займаються не тим, чим треба, оскільки план був неправильним, — сказав він. — Я знайшов людей, які вже дочекатися не можуть, щоби почати працювати за правильною стратегією, але такої в них просто досі не було.

І знову юрба закричала, засвистіла й зашелестіла оплесками.

Коли Стів виступав, його пристрасть виливалася з нього під неймовірним напором, він почав говорити «ми» і «я» замість «вони», розповідаючи про те, що робитиме Apple.

— Я все ще вважаю, що ви маєте мислити інакше, щоби купити комп’ютер Apple, — сказав він. — Люди, які купують їх, таки думають інакше. Це творчі особистості, і вони прийшли у цей світ, щоби змінити його. Ми виготовляємо більшість інструментів саме для таких людей.

Наголошуючи на слові «ми» в тому реченні, він склав руки й постукав пальцями у груди. А тоді, на завершення своєї промови, Стів продовжував наголошувати на слові «ми», говорячи про майбутнє Apple.

— Ми також збираємося мислити інакше й обслуговувати людей, які купували наші продукти з самого початку. Адже чимало людей уважають себе схибленими, але саме в цій схибленості ми бачимо геніальність.

Після довгих оплесків публіки, що зірвалася на ноги, люди переглядалися між собою у благоговінні, а дехто навіть витирав сльози з очей. Джобс дуже чітко показав, що він і «ми», Apple, становлять одне ціле.

Кульмінацією появи Джобса на Macworld у Бостоні в серпні 1997 року стала неймовірна новина, яка згодом з’явилася на обкладинках Time і NewsWeek. Наприкінці свого виступу Стів зупинився, щоби зробити ковток води, і продовжив уже більш тихо.

— Apple живе в екосистемі, — сказав він. — І потребує допомоги від інших партнерів. Деструктивні стосунки нікому не приносять користі в цій індустрії.

Щоби додати моменту драматичності, він знову зробив паузу, а тоді пояснив.

— Я хочу оголосити одне з наших перших партнерств сьогодні, що для нас дуже значимо, — партнерство з Microsoft.

Логотипи Microsoft і Apple появилися разом на екрані — і публіка широко роззявила рота.

Протягом десятиліття Apple і Microsoft перебували в стані війни з приводу різних питань щодо авторських прав і патентів. Особливо гостро звучала проблема з крадіжкою компанії Microsoft вигляду і стилю графічного інтерфейсу користувача Apple. Тільки-но Джобса випхали з Apple в 1985 році, Джон Скаллі підписав капітуляційну угоду: Microsoft могла використовувати ліцензію на Apple GUI у Windows 1.0, а натомість зробить Excel ексклюзивною програмою для Macintosh на наступних два роки. У1988 році, після того як Microsoft створила Windows 2.0, Apple подала в суд. Скаллі наполягав, що угода 1985 року не стосувалася Windows 2.0, і наступні вдосконалення Windows (як то копіювання трюку Білла Еткінсона з «підрізанням» вікон, що перетиналися) зробили це порушення ще страшнішим.

До 1997 року Apple програла справу в суді, як і чимало наступних апеляцій, проте залишки судових процесів і загрози нових позовів ще не зникли повністю. На додачу до цього Міністерство юстиції президента Клінтона готувало масивний антимонопольний судовий прецедент проти Microsoft. Джобс запросив головного обвинувача Джоеля Кляйна до Пало-Альто. Не варто якось по-особливому боротися проти Microsoft, сказав йому Джобс за філіжанкою кави, натомість просто залиште його поборсатися в судовому процесі. Це дасть Apple можливість, як пояснив Стів, «зробити остаточний забіг» проти Microsoft і почати пропонувати конкурентоспроможну продукцію.

За часів Амеліо публічні заяви стали вибуховими. Microsoft відмовилася розробляти Word і Excel для майбутніх операційних систем Macintosh, що могло би зруйнувати Apple. До честі Білла Ґейтса, він не просто намагався помститися. Зрозуміло, чому він не погоджувався розробляти програми для майбутніх операційних систем Macintosh, у той час, коли, здавалося, ніхто, включаючи верхівку Apple, яка постійно змінювалася, не знав, що це буде за операційна система. Відразу після того, як Apple викупила NeXT, Амеліо з Джобсом разом полетіли на зустріч у Microsoft, але Ґейтс ніяк не міг докумекати, хто з них заправляв усім. Через декілька днів він особисто зателефонував Джобсові. «Слухай, якого дідька я маю вставляти свої програми в операційну систему NeXT?» — запитав Гейтс. Джобс відповів «якимось хитромудрими зауваженнями щодо Ґіла», пригадував згодом Ґейтс, і сказав, що ситуація скоро проясниться.

Коли питання лідерства було частково вирішене звільненням Амеліо, одним із перших дзвінків, які зробив Джобс, був до Ґейтса. Джобс розповідав:

Коли я переказав слова Джобса Ґейтсові, він підтвердив, що саме так усе й було.

— В нас була група людей, якій подобалося працювати з Macintosh, і нам подобався Macintosh, — поділився Ґейтс.

Він вів перемовини з Амеліо протягом шести місяців, і пропозиції ставали все довшими й складнішими.

— А тут Стів приходить і каже: «Слухай, угода надто заплутана. Я хочу просту угоду. Я хочу зобов’язання, і я хочу інвестицію». Тож ми то все втрясли за якихось чотири тижні.

Ґейтс зі своїм фінансовим директором Ґреґом Маффі поїхали до Пало-Альто, щоби підготувати кістяк угоди, а тоді Маффі повернувся сам наступної неділі, щоби пропрацювати деталі. Коли він приїхав додому до Джобса, Стів витягнув дві пляшки води з холодильника й повів Маффі на прогулянку по Пало-Альто. На обох чоловіках були шорти, а Джобс ішов босоніж. Коли вони розташувалися навпроти баптистської церкви, Джобс одразу приступив до обговорення найважливіших моментів.

— Ось що для нас важливо, — сказав він. — Зобов’язання щодо виготовлення програмного забезпечення на Macintosh та інвестиція.

Хоча переговори минули швидко, останні деталі не були узгоджені аж до моменту, коли до виступу Джобса на Macworld в Бостоні залишалося декілька годин. Він саме готувався в «Парк-Плаза-Кастл», коли задзвонив його мобільний телефон.

— Привіт, Білле, — відповів він, і його голос пронісся луною по всій старій залі. Тоді Стів зайшов у куток і говорив тихо, щоби інші не могли його почути. Розмова тривала годину. Зрештою, остаточні нюанси договору були узгоджені. — Білле, дякую тобі за твою підтримку для цієї компанії, — сказав Джобс, присівши у своїх шортах.

— Думаю, що світ — це краще місце для неї.

Під час своєї основної доповіді на Macworld Джобс оголосив деталі їхньої угоди з Microsoft. Спершу між вірними почулися стогони й сичання. Особливо неприємним виявилося оголошення Джобса про те, що одним із пунктів пакту про примирення буде встановлення браузера Internet Explorer за замовчуванням на комп’ютерах Macintosh. Публіка вибухнула незадоволеним «фу», і Джобс швидко додав:

— Оскільки ми віримо у вільний вибір, ми також поставлятимемо інші інтернет-оглядачі, й користувачі зможуть, звісно, поставити той оглядач за замовчуванням, який оберуть самі.

Хтось десь засміявся і навіть зааплодував. Зрештою присутні змінили свою думку, особливо після того, як Стів оголосив, що Microsoft інвестує 150 мільйонів доларів у Apple й отримає акції без права голосу.

Та веселий настрій був розбитий в друзки у момент, коли Джобс зробив одну з декількох візуальних і піарних помилок за всю свою сценічну кар’єру.

— У мене сьогодні є особливий гість, присутній з нами через сателітний інтернет-зв’язок, — сказав він, і раптом обличчя Білла Ґейтса з’явилося на величезному екрані, набираючи загрозливих розмірів і повисаючи над Джобсом та аудиторією.

На обличчі Ґейтса блукала тонка усмішка, яка майже переходила в посмішку. Публіка нажахано охнула, після чого почулися «фу» і посвистування. Картина була таким брутальним відлунням реклами Великого брата 1984 року, що люди майже очікували (і сподівалися?), що проходом несподівано вибіжить жінка-спортсменка та знищить зображення на екрані влучно кинутим молотом.

Але це все відбувалося насправді, і Ґейтс, не підозрюючи про кпини, заговорив зі свого головного офісу в Microsoft.

— Найцікавішим, що я робив за свою кар’єру, було те, що я робив разом зі Стівом на Macintosh, — сказав він своїм високим співучим голосом.

Слухаючи Біллове рекламування нової версії Microsoft Office, яка розроблялася для Macintosh, публіка трохи втишилася і начебто почала повільно приймати новий світовий порядок. Ґейтс навіть зумів викликати кілька оплесків, коли сказав, що нові версії Word і Excel для Macintosh будуть «у багатьох сенсах більш просунутими, ніж ті, які ми розробляли на платформі Windows».

Джобс усвідомив, що зображення Ґейтса, що нависало над ним і аудиторією, було помилкою.

— Я хотів, щоби він приїхав у Бостон, — сказав згодом Джобс. — Це був мій найгірший і найдурніший виступ за все життя. Це було погано, тому що в результаті цього я виглядав маленьким, і Apple виглядала маленькою, і скидалося на те, що все було в руках Білла.

Ґейтсу також стало соромно, коли він побачив запис події на відеокасеті.

— Я не знав, що моє обличчя роздують до таких загрозливо великих розмірів, — сказав він.

Джобс намагався заспокоїти публіку імпровізованою проповіддю.

— Якщо ми хочемо рухатися вперед і побачити Apple здоровою знову, то маємо відпустити дещо тут, — сказав він. — Ми маємо відпустити свою думку, що, начебто для того, щоби Apple виграла, Microsoft мусить програти… Я вважаю, якщо ми хочемо, щоби Microsoft Office стояла на Macintosh, то краще ставитися до компанії, яка його випускає, хоч із якоюсь удячністю.

Оголошення від Microsoft, як і пристрасне повернення Джобса до компанії, принесло Apple дуже потрібний поштовх. До кінця дня ціна акцій підскочила з 6,56 долара за штуку до майже 26,31 долара — що вдвічі перевищило ціну, яка трималася в день, коли Амеліо звільнився. Одноденний стрибок додав 830 мільйонів доларів до капіталізації ринку акцій Apple. Компанія більше не стояла на краю власної могили.