Стів Джобс

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ PIXAR Коли технологія поєднується з мистецтвом

Улітку 1985-го, коли Джобс оступився в Apple, він запросив на прогулянку Алана Кея, котрий працював в «Ксерокс PARC» і на той момент був членом ради Apple. Кей знав, що Джобс цікавиться поєднанням творчості й технологій, тому запропонував порадитися з його другом Едом Кетмулом, який очолював комп’ютерний підрозділ на кіностудії Джорджа Лукаса. На тому й погодилися — взяли напрокат лімузин і поїхали в округ Марій, до кордону Лукасового ранчо Скайвокер, де й розташовувався невеличкий підрозділ Кетмула.

— Від побаченого мені просто дах знесло. Після повернення я намагався переконати Скаллі купити підрозділ для Apple, — згадував Джобс. — Але хлопців це не зацікавило, і вони мене просто виштовхали геть.

Комп’ютерний підрозділ Lucasfilm випускав спеціальне обладнання і програмне забезпечення для відтворення цифрових картинок. До нього також входила група комп’ютерних аніматорів, яку очолював талановитий любитель мультиків, виконавчий директор Джон Ласетер. Лукас закінчив зйомки першої трилогії «Зоряних воєн» і саме погруз у виснажливому процесі розлучення, тому хотів спродати підрозділ. Він попросив Кетмула якнайшвидше знайти покупця.

Позаяк кілька потенційних угод восени 1985-го зірвалися, Кетмул і його колега Елві Рей Сміт вирішили знайти інвестора, щоби самим придбати підрозділ. Тому вони зателефонували Джобсу і призначили ще одну зустріч, що мала відбутися в його будинку у Вудсайді. Після суперечок про зраду й ідіотизм Скаллі, Джобс запропонував купити підрозділ Lucasfilm цілком. Кетмул і Сміт засумнівалися: їх цікавив інвестор, а не купець… Але незабаром вони знайшли золоту середину: Джобс викупив би більшу частину підрозділу і став його головою, залишивши за Кетмулом і Смітом можливість керувати.

— Я хотів його купити, бо справді запав на комп’ютерну графіку, — пригадував Джобс. — Я зрозумів, що вони випередили всіх у поєднанні мистецтва й технологій — речей, котрі завжди були мені цікавими.

Він запропонував Лукасові 5 мільйонів доларів плюс інвестиції ще на 5 мільйонів, щоби перетворити підрозділ на окрему компанію. Це було значно менше, ніж сподівався Лукас, але час підганяв, тому вони приступили до укладання угоди.

Головному фінінспектору Lucasfilm Джобс видався зарозумілим і в’їдливим. Тож коли настав час зібрати всіх учасників за одним столом, він сказав Кетмулу: «Ми маємо встановити неофіційну ієрархію». План був таким: зібрати всіх разом із Джобсом в одному приміщенні, але почати збори лише після того, як із невеликим запізненням з’явиться головний фінансовий директор.

— Та сталося непередбачуване, — розповідає Кетмул, — Стів почав збори вчасно, не чекаючи на фіндиректора, а коли останній нарешті з’явився, Джобс уже правив балом.

Джобс бачився з Лукасом лише раз: той попередив його, що люди в підрозділі більше цікавляться створенням мультиків, ніж комп’ютерів. «Ці хлопці одержимі анімацією», — сказав Лукас. Пізніше він згадував: «Я застеріг його, бо Ед і Джон мали таємні плани. Але гадаю, що він купив компанію тому, що теж мав таємні плани…».

Остаточно угоду уклали в січні 1986-го. У ній ішлося, що Джобс, за свої 10 мільйонів, отримував 70 % компанії. Решта акцій відходила Еду Кетмулу, Елві Рею Сміту й іншим 38 працівникам-співзасновникам, геть аж до секретаря. Найважливішу машину назвали Pixar Image Computer — від нього й пішла назва нової компанії.

Якийсь час Кетмул і Сміт безперешкодно керували компанією Pixar. Приблизно раз на місяць сходилися на збори членів правління, що переважно відбувалися в офісі NeXT, під час яких Джобс концентрував увагу на фінансових питаннях і стратегії. Тим не менше його характер і бажання контролю взяли своє: дуже швидко Джобс почав відігравати значущішу роль. Він, як вулкан, вивергав ідеї одна за одною: одні — розумні, інші — варті подиву, — те, як він бачив комп’ютерне і програмне забезпечення Pixar. Його періодичні відвідини Pixar були подихом натхнення.

— Я виріс південним баптистом, і в нас були заворожуючі, але розпусні проповідники, — розповідає Елві Рей Сміт. — Стів нагадував їх: така ж сила язика й павутина слів, у котру люди потрапляли, наче мухи. Ми про це пам’ятали, коли йшли на збори, тому розробили систему сигналів: почухати носа чи вухо, — якщо когось затягнуло Стівовим ефектом викривлення реальності і треба було рятувати бідолаху.

Джобс завжди цінував якісне поєднання обладнання і програмного забезпечення — саме те, що робили в Pixar з його Image Computer і відтворюючим програмним забезпеченням. Тут також випускали творчий контент — як-от анімаційні фільми та графіку. Всі елементи лише вигравали від Джобсової комбінації художнього смаку і технологічної повернутості. «Хлопці з Силіконової Долини не поважають голлівудських креативних людей, а в Голлівуді пацани думають, що «технарі» — це народ, який ти наймаєш на роботу, але ніколи з ними не зустрічаєшся, — якось сказав Джобс. — Pixar був такою точкою, де ці обидві когорти мали повагу».

Спершу передбачалося, що основний дохід виручать із технічної сторони. Ріхаr Image Computer продали за 125 тисяч доларів. Першими клієнтами стали мультиплікатори й графічні дизайнери, але машина швидко просунулася і на спеціалізованих ринках медичної індустрії (так, дані комп’ютерної аксиальної томографії можна було відображати у трьох вимірах), а також у розвідницькій сфері (для розшифрування інформації з літаків-розвідників і супутників). Оскільки компанія відтепер мала справу з Агенцією національної безпеки, Джобсу довелося погодитися на певні заходи безпеки. Тому, мабуть, найбільше тішився агент ФБР, котрого призначили перевірити надійність компанії. Одного разу, пригадує виконавчий директор, слідчий викликав Джобса, щоби поставити запитання про вживання наркотичних засобів. Стів не червоніючи відповідав: «Останній раз я пробував цей наркотик…» або «Ні, цього конкретного наркотику я ніколи не приймав».

Джобс підштовхнув Pixar до створення дешевшої версії комп’ютера, який можна було би продати приблизно за 30 тисяч доларів. Незважаючи на заперечення Кетмула і Сміта, він наполіг, щоби нову версію розробив Гартмут Еслінгер, — хай він за те й дорого запросить. На вигляд нова машина мало відрізнялася від попередньої: це був куб із заокругленим заглибленням посередині й тонко вигравіруваним підписом Еслінґера.

Джобс хотів продавати комп’ютер Pixar на масовому ринку. Тож він наказав відкрити магазини, для яких затвердив дизайн, у великих містах в надії, що незабаром винахідливі хлопці придумають, як застосувати ці машини.

— Я завжди вважав, що люди — творчі тварини, — сказав Джобс пізніше, — і вони знайдуть способи, як використовувати інструменти у такий спосіб, про який винахідник навіть не подумав би. Тому я сподівався, що так трапиться і з комп’ютером Pixar, як раніше — з Macintosh.

Але машина не стала популярною серед пересічних покупців: вона занадто дорого коштувала, і для неї розробили замало програм.

Що ж до програмного забезпечення, то Pixar створив програму, відому як Reyes (Renders everything you ever saw — що означає: «Відтворює все, що ви будь-коли бачили») для графіки і зображень у форматі 3D. Коли Джобс став головою, компанія розробила нову мову й інтерфейс, котрий назвали RenderMan, і Стів сподівався, що він стане стандартом для відтворення ЗD-графіки — як принтер PostScript компанії Adobe в лазерному друку.

Як і у випадку з технікою, Джобс вирішив, що треба спробувати вийти на масовий ринок, а не залишатися лише на спеціалізованому. Його ніколи не задовольняв лише корпоративний чи професійний спеціалізований ринки.

— Він ділився мріями про те, як RenderMan зацікавить кожного, — пригадує Пем Кервін, директор з маркетингу компанії Pixar. — Він постійно торочив, як звичайні люди користуватимуться ним, щоби створювати неймовірну 3D-графіку і фотореалістичні картинки.

Команда намагалася його відмовити, бо RenderMan насправді був не такий простий в користуванні, як, скажімо, Excel чи Adobe Illustrator. Тоді Джобс підійшов до дошки і розмалював, як можна зробити програму простішою.

— І ми всі почали кивати і тішитися: «Так, так! Це буде круто!» — пригадує Кервін. — А потім, коли він ішов геть, ми поверталися до тями і бралися за голову: «Як, у дідька, йому спало таке на думку!». Джобс був настільки харизматичним, що після розмови з ним ми потребували перепрограмування наших мізків.

Пересічні користувачі не оцінили коштовної програми для створення реалістичних картинок. І проект RenderMan провалився.

Одна компанія, правда, зацікавилася автоматизацією перетворення анімаційних малюнків в кольорові картинки для фільмів. Коли Рой Дисней затіяв революцію в раді компанії, котру заснував його дядько Волт, новий виконавчий редактор, Майкл Айзнер, запитав, якої ролі він бажає. Дисней відповів, що хотів би повернути поважне, але занепадаюче мультиплікаційне відділення. Однією з ініціатив була комп’ютеризація процесу. І Pixar був компанією, котра виграла контракт. У Pixar виготовили за технічними умовами замовника обладнання, а також програмне забезпечення, котре назвали CAPS (Computer Animation Production System — Система виробництва комп’ютерної анімації). Вперше систему застосували в 1988-му для фінальної сцени мультфільму «Русалонька», де король Тритон махає рукою на прощання Аріель. Оскільки CAPS влилася у виробництво, Дисней закупив десяток комп’ютерів компанії Pixar.

Цифрова анімація для Pixar — групи, яка створювала короткі мультики, — спершу була побічним бізнесом. Її головне завдання — показувати у вигідному світлі комп’ютерне і програмне забезпечення компанії. Керував групою Джон Ласетер, чоловік, дитинячі обличчя і манера поведінки котрого маскували творчий перфекціонізм, що міг позмагатися з Джобсовим. Ласетер народився у Голлівуді і виріс залюбленим у недільні ранкові мультики. Навчаючись у дев’ятому класі, він написав реферат на тему історії Студії Диснея. Саме тоді і вирішив, чому присвятить життя…

Після закінчення школи Ласетер вступив на факультет анімації до Каліфорнійського інституту мистецтв, заснованого Волтом Диснеєм. Вільний час і літні канікули хлопець присвячував дослідженням Диснеївських архівів і підробляв екскурсоводом на «Маршруті джунглями» в Диснейленді. Досвід навчив його цінувати стислість і послідовність історії, що дається непросто, коли кадр за кадром створюєш анімаційну картину. За свою короткометражку «Леді й Лампа», котру відзняв на першому курсі, він отримав нагороду Студентської академії. Вже в цій картині — данині Диснею — проглядався характерний талант Ласетера вдихати людські риси в неживі предмети. Після закінчення інституту він отримав роботу, призначену йому самою долею — аніматора студії Диснея.

Але не все склалось, як гадалось.

— Ми, молодше покоління, хотіли підняти «Зоряні війни» до нового рівня мистецтва анімації, але нас тримали в узді, — пригадує Ласетер. — Я розчарувався, а потім став між двома босами, і головний аніматор мене звільнив.

У 1984 році Ед Кетмул і Елві Рей Сміт найняли його там, де визначався рівень «Зоряних війн», — на студію Lucasfilm. Оскільки досі не було зрозуміло, чи погодиться Джордж Лукас найняти на повну ставку мультиплікатора, бо він уже й так хвилювався через витрати на новий комп’ютерний підрозділ, то й посаду Ласетера записали як «дизайнер інтерфейсу».

Коли на сцені з’явився Джобс, Ласетер знайшов із ким розділити пристрасть до графічного дизайну.

— Я був єдиним митцем у Pixar, тому з Джобсом нас пов’язало чуття дизайну, — розповідає Ласетер.

Він був комунікабельним, грайливим чоловіком, який любив обійматися, вдягався в гавайські сорочки, забивав свій офіс старовинними іграшками й обожнював чізбургери. Джобс, навпаки, мав колючий характер, був худющим вегетаріанцем, який надавав перевагу аскетичному, незагромадженому простору. Але, на диво, вони ідеально одне одному підходили. Ласетер був митцем, і Джобс ставився до нього з повагою. Ласетер бачив, що Джобс — керівник, який цінує творчість, і знав, як вона поєднується з технологіями й комерцією.

Джобс і Кетмул придумали, як по-іншому можна прорекламувати їхню техніку та програмне забезпечення: до 1986 року, спеціально до щорічної конференції з графічного дизайну SIGGRAPH, Ласетер мав випустити короткий анімаційний фільм. У той час Ласетер користувався настільною лампою Luxo — моделлю для роботи з відтворенням графіки, тому йому спала на думку ідея «оживити» лампу. Дитина одного з його друзів надихнула Ласетера додати ще й Luxo-молодшого. Він продемонстрував кілька відзнятих кадрів іншому мультиплікаторові. Той порадив розповісти історію. І хоча Ласетер наполягав, що це всього лише короткометражка, колега відповів, що історію можна вкласти і в кілька секунд. Ласетер добре запам’ятав це. У результаті мультик «Luxo-молодший» тривав трохи більше двох хвилин і розповідав історію про те, як лампа-батько і лампа-син перекидають туди-сюди м’яч, поки той не здувається, сильно розчарувавши тим малого.

Джобс був у такому захваті, що навіть полетів із Ласетером на конференцію, котра відбулася у серпні в Далласі.

— Було так спекотно та душно, що, коли ти виходив на вулицю, тебе просто приголомшувало гарячим повітрям, наче від удару тенісною ракеткою, — пригадує Ласетер.

Зібралося десять тисяч людей, і Джобс не тямився від радості. Творчість заряджала його енергією. Особливо у поєднанні з технологіями.

Черга до аудиторії, де демонстрували фільми, тягнулася неймовірно довго. Джобс не з тих, хто звик чекати, тому швиденько домовився поставити їхній мультфільм першим, « Luxo-молодший» нагородили тривалими оваціями й нарекли найкращим фільмом. «Клас!» — наприкінці вигукнув Джобс. «Я знаю, справді знаю, чому все так сталося, — пояснив він пізніше. — Наш фільм був єдиним, у котрому є мистецтво, а не лише технології. Pixar створював це поєднання. Як свого часу Macintosh».

«Luxo-молодшого» номінували на «Оскар», і Джобс злітав до Лос-Анджелеса на церемонію. Мультик не виграв. А Джобс продовжив створювати короткометражки, хоча й не було в тому бізнесової потреби. У скрутні часи для Pixar він брався до бюджету й нещадно врізав витрати. Тоді Ласетер запитував, чи можна використати щойно заощаджені кошти на створення нового фільму. І Джобс погоджувався…

Не завжди взаємини на Pixar складалися для Джобса гладко. Найгірше він поконфліктував із товаришем Кетмула — Елві Реєм Смітом. Сміт, якого виховували ревним баптистом у селі на півночі Техасу, став вільнодумним гіпі, комп’ютерним інженером, чоловіком із великою статурою, гучним сміхом та ще й непомірним его.

— Елві просто сяяв, весело реготав і оточував себе купкою фанатів на конференціях, — розказує Пем Кервін. — Характер Елві дратував Стіва. Вони обидва були енергійними мрійниками з величезними еґо. Елві, на відміну від Еда, не особливо прагнув згоди.

Сміт уважав, що харизма й еґо довели Джобса до зловживання становищем. «Він був схожим на телевізійного євангеліста, котрий прагнув контролювати людей, але я не хотів перетворюватися на його раба, тому ми й конфліктували. А Ед міг плисти за течією». Інколи Джобс перехоплював керівництво, висловлюючи щось неприпустиме чи неправдиве. Сміт любив його тим підколювати, причому робив це із самовдоволеною усмішкою, що аж ніяк не допомагало Джобсу перейнятися до нього любов’ю.

Одного разу на раді директорів Джобс напався на Сміта й інших виконавчих директорів Pixar за затримку в підготовці монтажних плат для нової версії Ріхаr Image Computer. На той момент NeXT також запізнювалася з виробництвом своїх плат, тож Сміт не втримався: «Гей, ваша компанія відстає ще більше, тому не треба на нас нарікати!». Джобс просто як із ланцюга зірвався, або, як любив казати Сміт, став «цілком нелінійним». Коли Сміт починав гаряче сперечатися, у нього проявлявся південний акцент. Джобс любив саркастично пародіювати його.

— Це було грубо, і я вже себе не стримував, — згадує Сміт. — Коли я спам’ятався, ми вже стояли обличчям до обличчя — якісь сантиметри розділяли нас — і кричали один на одного.

Джобс дуже трепетно ставився до писання на спеціальній білій дошці під час зборів. Сміт відштовхнув його й почав писати на ній фломастером. «Не роби того!!!» — лютував Джобс. «Що? — відповів Сміт. — Я не маю права писати на твоїй білій дошці? Лайно собаче!» Тоді Джобс зірвався.

Зрештою Сміт пішов у відставку, щоби створити нову компанію з випуску програмного забезпечення для цифрового малювання і правки фотографій. Джобс заборонив йому використовувати код, котрий він розробив, коли ще працював у Pixar. Це лишень підлило гасу у вогонь.

— Елві врешті-решт отримав те, чого потребував, — розповідає Кетмул. — Але й мав стресовий рік, навіть пережив легеневу інфекцію.

Проте все закінчилося добре. Microsoft купив компанію Сміта, визнаючи, що він — засновник і тієї компанії, яку купив Джобс, і тієї, яку купив Ґейтс.

Найбільше Джобс дратувався, коли стало зрозуміло, що всі три дітища — й обладнання, і програмне забезпечення, і мультиплікаційний контент — втрачали гроші.

— Кожне намагання закінчувалося тим, що я знову вкладав гроші, — розповідав Джобс.

Він сварився, але все одно підписував чек. Його вже потіснили з Apple, спіткали невдачі в NeXT… Він не міг дозволити третього промаху.

Щоби звести кінці з кінцями, він почав тимчасово скорочувати працівників. І робив це без жодного співчуття. За словами Пем Кервін, «йому бракувало й емоцій і коштів для гарного ставлення до людей, котрих він звільняв». Джобс наполягав на негайному скороченні без виплат вихідної допомоги. Кервін запросив Джобса на прогулянку, під час якої благав повідомити людей про звільнення принаймні за два тижні наперед. «О’кей, — відрубав Джобс.

— Але повідомлення оформіть заднім числом — двома тижнями тому». Кетмул саме перебував у Москві, і Кервін почав гарячково йому надзвонювати. Коли Кетмул повернувся, то спромігся на незначний план заходів, щоби хоч трохи вгамувати ситуацію.

У якийсь момент анімаційна команда Pixar намагалася переконати Intel зняти деякі реклами для нього. В Джобса увірвався терпець. Під час зустрічі, у розпал суперечки з маркетинговим директором Intel, Джобс зателефонував головному виконавчому директору Енді Ґроуву. Ґроув, як і личить наставнику, спробував повчати Джобса і підтримав свого менеджера.

— Я обстав за моїм підлеглим, — ділиться спогадами він. — А Стів не любив, коли до нього ставилися як до постачальника.

Так само Ґроув повівся, коли Джобс запропонував, що Pixar може допомогти Intel підвищити потужність його процесорів, щоби мати здатність відображати тривимірну графіку. Коли інженери Intel згодилися на пропозицію, Джобс відписав електронного листа, де зазначив, що за пораду треба заплатити. На що головний інженер Intel відповів: «Ми не погоджувалися на жодні фінансові виплати в обмін на гарні ідеї для наших мікропроцесорів у минулому й не маємо наміру робити це й надалі». Джобс переслав електронну відповідь Ґроуву, де також додав, що вважає відповідь інженера «надзвичайно зарозумілою, створюючи сумне враження про поняття Intel в комп’ютерній графіці». У відповідь Ґроув гостро зауважив, що ділитися ідеями — це те, що «роблять дружні компанії і друзі один для одного». А також додав, що в минулому і він давав Джобсу поради і що тому не варто бути таким меркантильним. Джобс відступив.

— Я припускаюся помилок, але не буваю невдячним, — сказав він. — Тому я змінив позицію на сто вісімдесят градусів — ми допоможемо безкоштовно. Дякуючи чіткій перспективі.

Pixar спромігся створити кілька потужних програм, розрахованих на пересічного користувача або принаймні на тих користувачів, котрі розділяли пристрасть Джобса до дизайну. Джобс усе ще сподівався, що створення суперреалістичних ЗD-картинок удома стане пунктиком у комп’ютерній верстці друкованих видань. До прикладу, програма Showplace дозволяла створювати тінь від тривимірних об’єктів — залежно від точки повороту об’єкта, змінювалася й тінь. Джобс уважав, що це неймовірно круто, а користувачам було просто байдуже. Це був один із тих випадків, коли пристрасть повела його хибним шляхом. Програмне забезпечення переважно мало стільки цікавих «родзинок», що втрачало простоту, котрої Джобс завжди прагнув. Pixar не міг конкурувати з компанією Adobe, програми якої були менш витонченими, натомість не такими складними й до того ж дешевшими.

Навіть після того, як лінії комп’ютерного й програмного забезпечення провалилися, Джобс продовжував захищати мультиплікаційну групу. Вона залишалася його магічним творчим острівцем, що приносив йому глибоке емоційне задоволення. Він плекав і ставив усе на нього. Навесні 1988-го, готівкові кошти зміліли настільки, що Джобс мусив провести збори, на яких повідомив про намір урізати витрати по всіх підрозділах компанії. Після закінчення наради Ласетер боявся підійти з проханням виділити гроші на чергову короткометражку. Мало-помалу питання виринуло. Джобс мовчав. Скептично дивився на співрозмовника. Йшлося про приблизно 300 тисяч доларів з його кишені. За хвилину запитав, чи є розкадрування. Кетмул повів його в офіс мультиплікаторів, і тільки-но Ласетер почав своє шоу — демонструючи розкадрування, імітуючи голоси героїв з усією пристрастю до справи, — Джобс відтанув.

Історія була про улюблених Ласетерових класичних іграшок. Розповідав її чоловічок-оркестр на ім’я Тінні. Він знайомиться з малюком, котрий одночасно і зачаровує його, і мордує. Тінні втікає під диван, де вже ховаються інші налякані іграшки. Але варто малюку заплакати, як Тінні повертається, щоби розвеселити його.

Джобс погодився надати гроші.

— Я вірив у те, що робив Джон, — зізнався він пізніше. — Це творчість. Йому було небайдуже, і мені було небайдуже. Я завжди казав «так».

Єдине, що він сказав після Ласетерової репрезентації, це: «Все, що я тебе прошу, Джоне, зроби це класно».

1988 року «Олов’яна іграшка» удостоїлася «Оскара» як найкращий анімаційний короткометражний фільм, уперше в історії повністю створений за допомогою комп’ютера. Щоби відсвяткувати подію, Джобс запросив Ласетера і його команду в «Ґрінс» — вегетаріанський ресторан у Сан-Франциско. Ласетер ухопив статуетку «Оскар», підняв її догори і виголосив тост на честь Джобса: «Все, що ти просив, це зробити класний фільм».

Нова команда Студії Диснея — Майкл Айзнер, головний виконавчий директор, і Джефрі Катценберґ, керівник підрозділу фільмів, — почали шукати способи, як спокусити Ласетера повернутися. Їм сподобався мультик «Олов’яна іграшка», і вони були впевнені, що можна зняти більше історій про іграшок, котрі оживають і набувають людських емоцій. Але Ласетер відчував вдячність до Джобса, який вірив у нього. Він уважав, що Pixar — єдине місце, де можна творити комп’ютерну анімацію. Ласетер сказав Кетмулу: «Я можу повернутися на студію Диснея і стати директором, а можу залишитися і творити історію». Тож «диснеївці» замислилися над спільним із Pixar виробництвом. «Ласетерові короткометражки перехоплювали дух і як гарні історії, і як технологічна новинка, — пригадує Катценберг. — Я дуже старався переманити його в Студію Диснея, але він залишався вірним Pixar. Ми діяли за принципом «не можеш їх перемогти, приєднуйся». Ми шукали шляхи єднання, щоби Pixar зняв для нас мультик про іграшок».

До цього часу Джобс влив у Pixar уже близько 50 мільйонів доларів із власної кишені — більше половини з того, що він отримав з Apple, — і продовжував утрачати з NeXT. Він усвідомлював те, що відбувалося. Джобс змусив усіх працівників Pixar відмовитися від фондових опціонів, щоби зробити чергове вливання в 1991-му. Але він також залишався романтиком щодо того, чого мистецтво та технології можуть досягти спільно. Його надії, що пересічні користувачі захоплюватимуться 3D-моделюванням за допомогою програмного забезпечення Pixar, зазнали невдачі. Але незабаром усе пішло правильним шляхом: поєднання мистецтва та цифрових технологій змінило фільми більше, ніж будь-що, відколи Волт Дисней «оживив» Білосніжку в 1937-му.

Озираючись назад, Джобс визнавав: якби він знав більше, то сконцентрувався б на анімації відразу, а не розпорошував сили на обладнання і програмне забезпечення. Та з іншого боку, якби він знав, що обладнання і програмне забезпечення не принесуть прибутків, не придбав би Pixar…

— Життя мене надурило, але для мене то вийшло на краще, — сказав Джобс.