Стів Джобс

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ МЕЛОМАН Пісня його життя

З розповсюдженням феномену iPod поміж людей, наче вірус, ширилося питання. Його ставили кандидатам у президенти, різного роду знаменитостям, британській королеві та всім іншим меломанам із білими навушниками: «Що у твоєму iPod?».

Все почалося з публікації у 2005 році в New York Times, у статті Елізабет Бамілер, де вона детально аналізувала відповідь президента Джорджа Вокера Буша на вищезгадане питання. «iPod Буша багатий на традиційну кантрі-музику, — повідомляла вона у своїй статті. — У нього було вибране із творчості Вана Морісона, чия Brown Eyed Girl була улюбленою піснею Буша, а також колекція Джона Фоґерті, серед якої, передбачувано, була й пісня Centerfield». Вона попросила Джо Леві, редактора часопису Rolling Stone, проаналізувати такі музичні смаки Буша, і ось як він це прокоментував:

— Цікава тут така річ — президенту, виявляється, подобаються артисти, яким не подобається він.

«Вручивши свій iPod другові, коханій чи незнайомцю, що сидить поруч з тобою в літаку, ви відкриваєте себе, наче книжку, — писав Стівен Леві у книжці The Perfect Thing. — Достатньо лишень пройтися вашою музичною бібліотекою за допомогою отого клацаючого кружальця, і, музично кажучи, ви голі. І це не просто каже про ваші смаки — це дає змогу зрозуміти, хто ви». Отож одного дня, коли ми сиділи у вітальні Джобса й слухали музику, я запитав його, чи не показав би він мені, що в його iPod. Ми сіли поруч, і він стрибав пальцями поміж своїх улюблених пісень.

Зовсім не дивно, що там виявилися всі шість «томів» піратських записів Ділана, включно з тими піснями, що найперше Джобсу запали в душу, коли вони разом із Возняком ще на бобінах їх переписували задовго до офіційного опублікування. Крім цього, там були й п’ятнадцять інших альбомів, починаючи з найпершого, іменного, Bob Dylan (1962) — до збірки Oh Mercy (1989). Джобс чимало сперечався з Енді Герцфельдом та іншими, що подальші альбоми музиканта (по суті, всі, після Blood on The Tracks (1975)), були не такі потужні, як його рання творчість. Таке твердження мало для Джобса лиш один виняток — Діланова пісня Things Have Changed з фільму «Вундеркінди» (Wander Boys). Зауважу також, що його колекція не містила Empire Burlesque (1985), альбому, який Джобсу приніс Герцфельд саме тоді, коли Стіва поперли з Apple.

Іншою знахідкою в його iPod-плеєрі були The Beatles. Там були сім їхніх альбомів: A Hard Day’s Night, Abbey Road, Help! Let It Be, Magical Mystery Tour, Meet The Beatles! і Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band. Далі були шість альбомів Rolling Stones: Emotional Rescue, FlashPoint, Jump Back, Some Girls, Sticky Fingers і Tatoo You. У випадку з Діланом та Beatles, ті їхні альбоми, в більшості своїй, містили всі пісні, без винятку. Однак, на його думку, альбоми можуть чи навіть повинні розбиватися, тому у випадку з Rolling stone та іншими виконавцями альбоми містили всього три або чотири пісні. Колишня його дівчина, Джоан Баез, була там представлена збіркою з чотирьох альбомів, включно з двома версіями пісні Love Is Just a Four-Letter Word.

To була музика хлопця з сімдесятих, серце якого лишилося у шістдесятих. Там були також записи Арети Франклін, Бі. Бі. Кінґа, Баді Голлі, Джоні Кеша, Донована, Дженіс Джоплін, Джиммі Гендрікса, Дона Макліна і Джона Меленкемпа, а також гуртів: Jefferson Airplane, Buffalo Springfild, Doors, Simon and Gaifunkel та навіть Monkees (I’m a Believer) і Sam The Sham (Wooly Bully). Лише близько четвертини пісень належали сучаснішим артистам, до них належали: Алісія Кійс, Дідо, Сіл, Джон Меєр (друг Джобса та Apple), Мобі (так само), 10000 Maniacs, Black Eyed Peas, Coldplay, Green Day, U2, Talking Heads. Класична музика була представлена кількома записами Баха, зокрема там були Бранденбурзькі концерти, та трьома альбомами віолончеліста Йо-Йо Ма.

У травні 2003 року Джобс розповів Шерил Крау, що він скачав кілька пісень Емінема, зазначивши, що Емінем починає йому подобатися. Джеймс Вінсент у підсумку взяв його на концерт Емінема. Попри все це, записи репера не потрапили в iPod Джобса.

— Не знаю… — знизав плечима він після того концерту.

Пізніше Джобс розповів мені, що поважає Емінема як артиста, але просто не хоче слухати його музику та не може сказати, що поділяє цінності того так само, як Діланові.

Його вподобання не змінилися протягом років. Коли у березні 2011 року у світ вийшов iPod 2, він скопіював туди всю свою улюблену музику. Якось після обіду ми сиділи з ним у вітальні, й він прокручував список своїх пісень на новому плеєрі та з легкою ностальгією включав найулюбленіші з них.

Він пройшовся звичними хітами Ділана та Beatles, потім став дещо більш замислений і включив григоріанський спів — Spiritus DoMini у виконанні бенедиктинських монахів. Десь на хвилину, у духовному плані, він мене покинув — був майже у трансі.

— Справді прекрасно, — пробурмотів він.

Потім ми слухали Другий бранденбурзький концерт Баха та фуґу з Добре темперованого клавіру. За словами Джобса, Бах був його улюбленим композитором класичної музики. Йому особливо подобалося слухати контрастуючі версії «Ґолдберґ-варіацій» у виконанні Ґлена Ґульда — перша була записана у 1955 році двадцятидворічним маловідомим піаністом, а друга — у 1981-му, за рік до його смерті.

— Вони як ніч і день, — сказав Джобс після того, як почергово прозвучали обидва варіанти. — Перший — молодий, пишний, пречудовий зразок, зіграний настільки швидко, що це наче одкровення. Пізніший — скромний, але непохитно сильний. Це музика глибша й мудріша. Відчувається дуже глибока душа музиканта, який через багато що пройшов.

Коли ми тоді слухали музику, Джобс був у своїй третій лікарняній відпустці. Я запитав, котрий варіант йому більше до душі.

— Ґульд значно більше любив пізню версію, — повідав Джобс. — Мені колись подобалася рання, багатша. Але тепер я краще розумію його вибір.

І він одразу перескочив на шістдесятників: Catch The Wind Донована. Коли він помітив мій погляд, сповнений нерозуміння, то запротестував:

— У Донована були справді класні речі, — сказав Джобс і включив Mellow Yellow, а тоді визнав, що, можливо, то й не був найкращий зразок. — Це звучало краще, коли ми були молоді.

Тоді я поцікавився, яка музика з нашого дитинства, на його думку, достойна звучати й зараз. Він проглянув список пісень на iPod та запустив Uncle John’s Band гурту Grateful Dead 1969 року. Він кивав у такт музиці та словам: «Коли в житті іде все гладко, пильнуй — чатує десь біда». На мить ми повернулися у бурхливі часи, коли спокій шістдесятих різко закінчився. «Все, що хочу знати я, — це чи добра ти душа».

Далі була Джоні Мітчел.

— У неї була прийомна дитина, — сказав він. — Ця пісня — про її маленьку доньку.

Він уключив Little Green, й ми слухали сумну мелодію та слова, що описували відчуття матері, яка покидає дитя. «Ставиш підпис на паперах скромно, / Сумна й невесела, але безсоромна». Я запитав, чи він усе ще часто думає про те, що його всиновили.

— Ні, нечасто, — відповів Стів. — Не дуже часто.

Тепер, розповів Джобс, він частіше розмірковує про старість і своє народження. Це наштовхнуло його на найкращу пісню Джоні Мітчел Both Sides Now, з її словами про старість і мудрість: «Всіляким бачив я життя, / Досвід тріумфу і поразки маю, / Та лиш тепер свідомий я, / Життя нітрохи я не знаю». Те саме, що Ґлен Ґульд із Ґолдберґ-варіаціями, Мітчел зробила з Both Sides Now — спершу у 1969 році, а потім нестерпно повільну містичну версію у 2000-му. Він уключив останню.

— Це цікаво, як люди дорослішають, — зауважив Джобс.

Деякі люди, додав він, ніколи не дорослішають. Я запитав, кого він мав на увазі.

— Джон Маєр є одним з найкращих у світі гітаристів, але, боюся, він розтринькає свій шанс, — відповів Джобс.

Стіву Маєр подобався, і час від часу він його запрошував на вечерю в Пало-Альто. Коли Маєру було двадцять сім, він з’явився у січні 2004 року на Macworld, де Джобс представляв GarageBand, і він став брати участь на тих заходах майже щороку. Джобс поставив Маєровий хіт Gravity. Йшлося про хлопця, сповненого любові, але який, незрозуміло чому, хоче її позбутися. Джобс похитав головою й промовив:

— Думаю, що в душі він справді класний хлопець, але надто легковажний.

Під кінець нашої музичної сесії, я поставив йому доволі «бородате» питання: Beatles чи Stones?

— Якби дім був у вогні і в мене ще залишалася можливість узяти щось із музики, то були б записи Beatles, — відповів він. — Важче вибирати між Beatles і Діланом. Можна було б повторити успіх Rolling Stones. Але це неможливо щодо Ділана та Beatles.

Поки він уголос розмірковував про щастя виростати під таку музику, до кімнати зайшов його вісімнадцятирічний син.

— Рід не розуміє цього, — журно промовив Джобс.

Хоч, можливо, хлопець все добре розумів. Одягнутий він був у футболку з зображенням Джоан Баєз та написом Forever Young (назва пісні Боба Ділана. Популярність здобула і версія пісні у виконанні американської фолк-співачки Джоан Баєз. — Прим. пер.).

Джобс пам’ятав себе недорікуватим лиш одного разу — коли вперше зустрівся з Бобом Діланом. У жовтні 2004 року легенда американської музики давав концерт недалеко від Пало-Альто, Джобс тоді відновлював сили після першої операції. Ділан не був надто товариським, як Боно чи Боуї. Він ніколи не був другом Джобса і ніколи про таке й не думав. Однак запросив Джобса до себе в готель перед концертом. Ось як це пригадує сам Стів:

Наступного разу, коли Ділан виступав неподалік, він запросив Джобса до себе в гримерну безпосередньо перед самим концертом. Коли Ділан запитав у Стіва, яка його улюблена пісня, той назвав One Too Many Mornings. Того вечора Ділан її заспівав. Після концерту, коли Джобс уже йшов, його наздогнав автобус Ділана та, скригнувши гальмами, зупинився.

— То ти чув, що я для тебе заспівав? — проскрипів Ділан і від’їхав. Коли Джобс розповідає ту історію, йому досить непогано вдається передати голос Ділана.

— Він один із найбільших героїв мого життя, — казав Джобс. — Моя любов до нього з роками лише зростала, вона наче дозрівала. Я поняття не маю, як він, будучи таким молодим, зумів написати всі ті пісні.

За декілька місяців після їхньої зустрічі на тому концерті у Джобса з’явився грандіозний план. Він хотів, щоб iTunes Store запропонував цифрову збірку всіх пісень Ділана, що коли-небудь були записані. Таких було понад сім сотень, і, згідно планів Джобса, коштувати вони мали 199 доларів. Він хотів стати провідником Ділана у цифровому світі. Однак Енді Лек із Sony, компанії, що випускала музику Ділана, і слухати про це не хотів, без якихось серйозних поступок щодо iTunes. Крім цього, Лек відчував, що ціна надто низька, і це здешевить певною мірою самого Ділана.

— Боб — національний скарб, — казав Лек, — а Стів хотів його продавати за ціною ширвжитку.

Але корінь проблеми, чому представники звукозаписувальної компанії не йшли на угоду з Джобсом, полягав у тому, що він сам збирався встановлювати ціни, навіть із ними не порадившись. Тож Лек відповів відмовою.

— Гаразд, тоді я напряму поговорю з Діланом, — сказав Джобс.

Але це не була та тема, з якою Ділан коли-небудь особисто мав справу, тож він спрямував Джобса до свого агента Джефа Роузена.

— Це дійсно кепська ідея, — казав Лек Роузену, показавши все у цифрах.

У Лека були як професійні, так і особисті мотиви, щоби за всяку ціну дати Джобсу відкоша і навіть трохи подражнити його. Тож ось що він запропонував Роузену:

— Завтра я випишу тобі чек на мільйон доларів, якщо цю пропозицію Джобса буде назавжди забуто.

Як пізніше пояснював Лек, то був удалий тактичний хід, який у подальшому їм окупився сторицею, через продаж компанією альбомів Ділана. Десь за годину Роузен передзвонив і погодився.

Але у 2006 році Лек залишив посаду президента Sony BMG, і Джобс знову почав перемови з даного питання. Він надіслав Ділану iPod з усіма його піснями і представив Роузену зразок кампанії, яку Apple збиралася запустити задля цього проекту. У серпні угоду було укладено. Це дозволяло Apple продавати за 199 доларів цифровий пакунок з усіма піснями Ділана. Крім цього, компанія отримала деякі ексклюзивні права на новий альбом співака Modern Times.

— Боб Ділан — один із найповажніших поетів і музикантів нашого часу, він також мій особистий кумир, — казав Джобс, оголошуючи про укладення договору.

Збірка з 773 пісень включала також сорок два раритетних записи, зокрема пісню Wade in The Water, записану 1961-го в якомусь із готелів Міннесоти, а ще версію Handsome Molly 1962 року з концерту в одному з нью-йоркських кафе. А ще були Mr. Tambourine Man, неперевершено виконана на Ньюпортському фестивалі фолк-музики (найулюбленіший фестиваль Джобса) 1964 року, і акустична версія Outlaw Blues (1965).

Угода також передбачала, що Ділан мав з’явитися у телевізійній рекламі iPod, представляючи свій новий альбом Modern Times.

Після того як Том Соєр переконав друзів пофарбувати паркан, це був другий в історії приклад, коли світ геть перевернувся догори дриґом. У минулому, щоби залучити зіркових особистостей у рекламу, їм треба було платити шалені гроші. Але станом на 2006 рік світ змінився. Знані артисти самі хотіли з’явитися в рекламі iPod, бо це гарантувало їм успіх. Джеймс Вінсент передбачив таку ситуацію ще декілька років тому, коли Джобс заявив, що може легко зв’язатися з багатьма музикантами і готовий їм заплатити, щоби ті з’явилися у рекламі.

— Ні, все дуже швидко зміниться, — відповів Вінсент. — Apple — дуже особливий бренд, він крутіший, аніж бренди багатьох артистів. Ми маємо говорити про можливості, які пропонуємо музикантам, а не платити їм.

Лі Клоу пригадує, що був певний спротив серед молодших за віком працівників Apple та рекламної агенції щодо участі Ділана.

— Вони сумнівалися, що він усе ще чогось вартий, — пригадує Клоу.

Джобс пропускав усе це повз вуха. Він до смерті хотів, щоби Ділан це зробив. Стів Джобс переймався кожною деталлю тієї реклами. Роузен прилетів до Купертіно, тож вони разом могли прослухати альбом та обрати пісню для реклами, нею виявилася пісня Someday Baby. Проглянувши пробний варіант відео, в якому Клоу виконував роль Ділана, Джобс дав добро. Згодом у Нешвілі було знято вже самого Ділана, але відзняте відео Джобсу зовсім не сподобалося — було надто невиразним. Стів хотів, щоби рекламу знімали в іншому стилі. Клоу запросив іншого режисера, а Роузену вдалося переконати Ділана все ще раз повторити. Боб Ділан у ковбойському капелюсі співав і бриньчав на гітарі, а паралельно молода модниця у кашкеті витанцьовувала зі своїм iPod. Джобсу це страшенно сподобалося.

Та реклама мала колосальний уплив: вона допомогла Ділану здобути молодшу аудиторію, такий само ефект iPod справив на комп’ютери Apple. Завдяки тій рекламі альбом Ділана опинився на першому місці хіт-параду Billboard уже в перший тиждень після виходу, випередивши суперпопулярні на той час альбоми Крістіни Аґілери та дуету Outcast. За тридцять років із часу виходу альбому Desire (1976) творіння Боба Ділана вперше знову сягнуло такої вершини. Часопис Ad Age відзначив ключову роль Apple у тій розкрутці Ділана. «Реклама iTunes+iPod зламала існуюче правило, коли великий бренд виписує велику суму, щоби гідно оцінити велику знаменитість, — повідомляло видання. — Цей випадок перевернув уявлення про істинність лише такої формули. Замість грошей, Apple надала пану Ділану доступ до молодої аудиторії, а це, у свою чергу, допомогло розкрутити продаж його музики до рівня, не досяжного для нього з часів президенства Форда».

Серед найулюбленішої музики Джобса були піратські записи десятка чи навіть більше варіантів пісні Strawberry Fields Forever. Це стало для нього зразком того, як можна і треба добиватися досконалості. Енді Герцфельд у 1986 році знайшов той CD та зробив копію для Джобса, хоч той інколи розповідав, що отримав його від Йоко Оно. Сидячи якось у вітальні свого будинку в Пало-Альто, Джобс нишпорив серед коробок з компакт-дисками у пошуках того запису. Знайшовши, включив та розповів, чому той запис його навчив:

Таким чином стає ясно, чому Джобса так непокоїв той факт, що Beatles усе ще не були доступні на iTunes. Боротьба з Apple Corps., компанією, що займалася бізнес-справами Beatles, розтягнулася на три десятиліття, тож журналісти, які писали про ці стосунки двох компаній, часто вживали вираз «довга і заплутана історія». Почалася вона у 1978 році, коли Apple Compruters, незадовго після своєї появи, опинилася в ролі відповідача у судовій справі про порушення прав на торгову марку на підставі того, що колишня записувальна компанія Beatles мала назву Apple. Справу було залагоджено за три роки, після того як Apple Computers заплатив Apple Corps. 80 тисяч доларів. Мирова угода містила деякі несуттєві, як тоді здавалося, зауваження: Beatles не виготовлятимуть комп’ютерне обладнання, a Apple жодним чином не втручатиметься у музичну сферу. Beatles дотрималися своєї частини угоди — жоден із них ніколи не займався виробленням комп’ютерів. А от в Apple з’явилися свої інтереси в музичній індустрії. Компанію знову засудили у 1991 році, коли Macintosh отримав можливість програвати музичні файли, а потім знову — у 2003-му, коли був запущений iTunes Store. Усі юридичні питання були врешті вирішені у 2007 році, коли Apple заплатила Apple Corps. 500 мільйонів доларів за всесвітні права на назву, а тоді вже компанія Apple дозволила Beatles використовувати назву Apple Corps.

Проте це все одно не вирішило питання доступності Beatles для iTunes. Бо, щоби це сталося, потрібно було, щоби Beatles й ЕМІ Music, що володіла правами на більшість пісень гурту, дійшли згоди щодо «цифрових прав».

— Усі бітли хотіли бути на iTunes, — казав Джобс, — але вони з ЕМІ були наче старе подружжя — ненавидять одне одного, але не можуть розлучитися. Той факт, що мій улюблений гурт був останнім, хто ще не потрапив до iTunes, підштовхував мене робити все для розв’язання цього питання.

Як виявиться згодом, йому це вдасться.

Боно, соліст гурту U2, глибоко шанував маркетингові можливості Apple. Він був переконаний, що його дублінська рок-банда й далі найкраща у світі, але у 2004 році, після майже тридцяти років разом, гурт намагався дещо оживити свій образ. Вони записали чудовий новий альбом, одну з пісень якого Едж (провідний гітарист гурту) не побоявся назвати «еталоном рок-пісні». Але Боно знав, що для успіху того альбому потрібен був іще й хороший імпульс, тож він подзвонив Джобсу.

— Я хотів від Apple чогось особливого, — пригадує Боно. — У нас була пісня Vertigo, яка містила жвавий гітарний мотив, який би точно запам’ятався слухачам, але лише у випадку, якщо люди почули б його багато-багато разів.

Він боявся, що ера розкрутки пісень по радіо уже минула. Тож Боно навідався до Джобса додому у Пало-Альто, погуляв із господарем садочком і зробив незвичну пропозицію. Протягом свого існування U2 завжди відмовлявся від пропозицій знятися у рекламі. Інколи відкидалися навіть дуже спокусливі умови вартістю в десятки мільйонів доларів. Зараз же Боно хотів, щоби Джобс використав гурт у рекламі iPod, хоч і на взаємовигідних умовах, але не платячи їм за те ні копійки.

— Вони ніколи до того не брали участі в жодній рекламі, — згадував Джобс пізніше. — Але їх дістало, що їхні пісні на дурняка скачують з Інтернету, і їм подобався наш підхід із iTunes. Вони також сподівалися, що з нашою допомогою їхньою музикою зацікавиться молода слухацька аудиторія.

Будь-який інший президент компанії готовий був би на руках ходити, щоби лишень залучити U2 у свою рекламу, але Джобс не поспішав погоджуватися. Apple не використовував упізнавані образи в рекламі iPod, лише деперсоналізовані силуети. (Реклама за участю Боба Ділана ще не була зроблена.)

— У вас є силуети фанів, — казав Боно, — тож, можливо, наступним кроком могли би стати силуети артистів?

Джобс відповів, що ідея достойна і він подумає. Боно залишив для Джобса копію ще не опублікованого альбому How to Dismantle an Atomic Bomb. Стів Джобс був тоді єдиною людиною поза гуртом, що мала ті записи.

Згодом відбулися декілька зустрічей. Джобс полетів до Лос-Анджелеса на перемови з Джиммі Айовайном, який займався розповсюдженням записів U2. У домівці продюсера, де вони зустрілися, були також Едж та менеджер U2 Пол Макґінес. Інша зустріч відбулася у Джобса на кухні, де Макґінес виписував умови угоди на сторінках свого записника. U2 з’являвся у рекламі, a Apple забезпечувала потужну та широку підтримку альбому гурту — від плакатів на вулицях до інтернет-сторінки iTunes. Гурт не отримував прямо ніяких коштів, але йому мали відраховувати певні відсотки від продажу спеціальної U2-версії iPod. Боно вважав, так само, як і Лек, що музиканти мають отримувати частку від продажу кожного iPod-плеєра, і це була його невелика спроба певною мірою відстояти принципи свого гурту.

— Боно та я попросили Стіва зробити для нас чорний, — згадує Айовайн. — То ж не була звичайна реклама, тут представлялися два потужні бренди.

— Ми хотіли особливий iPod, щось таке, що відрізнялося б від звичайних білих моделей, — розповідає Боно. — Ми хотіли чорний, але Стів крутив носом, казав, що вони начебто вже пробували інші варіанти кольорів, але вони «не працювали». Але за кілька днів він поступився й погодився на цей експеримент.

У рекламному ролику класно відзняті кадри з U2 були поєднані зі силуетом танцюючої жінки, що слухає iPod. Але навіть тоді, коли в Лондоні уже проходили зйомки, не було певності, що з того вийде. Джобс почав вагатися щодо ідеї з особливим чорним iPod, не було ясності в питанні з відсотками, які мали відраховуватися U2 за продані плеєри. Він подзвонив рекламнику Джеймсу Вінсенту і сказав тому передати в Лондон, щоби тимчасово все призупинили.

— Не думаю, що з того щось вийде, — сказав Джобс. — Вони не усвідомлюють, яку можливість ми їм даємо, воно того не вартує. Давай думати над якоюсь іншою рекламою.

Вінсент, який усе своє життя був фаном U2, розумів усю значимість тієї реклами — як для гурту, так і для Apple, тож він благав дати можливість передзвонити Боно й спробувати усунути всі труднощі, що заважали проекту. Джобс дав йому номер мобільного телефону Боно, і Вінсент застав музиканта у його кухні в Дубліні.

Боно теж майже передумав.

— Не думаю, що це спрацює, — сказав він Вінсенту. — Хлопцям ця затія не до душі.

Вінсент запитав, у чому ж полягала проблема.

— Коли ми ще були підлітками, то пообіцяли собі, що ніколи не робитимемо naff stuff, — відповів Боно.

Попри те, що Вінсент був британець і добре знайомий із рок-сленґом, він не зрозумів, що означав той вислів.

— Робити щось негідне за гроші, — пояснив Боно. — Ми вболіваємо за наших фанів. Схоже, що ми можемо образити їхні почуття до нас тією рекламою. А це неправильно. Звиняй, що змарнували ваш час.

Вінсент запитав, що має зробити Apple, щоби вони таки погодилися.

— Ми даємо вам найважливіше, що у нас є, — нашу музику, — сказав Боно. — А що ви нам даєте? Рекламу? Наші фани подумають, що то лиш для вас. Нам потрібно ще щось.

Вінсент відповів, що пропозиція ексклюзивної U2-версії iPod, а також домовленість щодо роялті, насправді багато чого важить.

— Це те найцінніше, що ми пропонуємо вам, — сказав він Боно.

Музикант був готовий відновити їхню угоду, тож Вінсент негайно зателефонував Джоні Айву, ще одному фану U2 (він уперше побачив їх на концерті в Ньюкаслі у 1983 році), та описав ситуацію. Потім він задзвонив Джобсу і запропонував, щоби Айв злітав у Дублін показати, як виглядатиме чорний iPod. Джобс погодився. Далі Вінсент знову зателефонував Боно й запитав, чи той був знайомий із Джоні Айвом, не знаючи, що вони зустрічалися раніше та були в дуже добрих стосунках.

— Чи знаю я Джоні Айва? — засміявся Боно. — Та я до нестями люблю того чувака. Я з ним — у вогонь і воду.

— Ого, це сильно, — відповів Вінсент. — А як щодо того, щоби прийняти його, щоби він міг показати, як класно виглядатиме ваш iPod?

— Я сам його заберу на своєму «Мазераті», — відповів Боно. — Він житиме у мене, ми з ним погуляємо пабами, і я накачаю його до чортиків.

Наступного дня Айв попрямував до Дубліна, а Вінсент мав заспокоїти Джобса, який і надалі вагався.

— Я не знаю, чи ми це правильно робимо, — казав він. — Ми ж не хочемо це робити для когось іще.

Він переймався, що створять прецедент, коли артисти отримують відсотки від кожного проданого iPod. Вінсент запевнив його, що угода з U2 буде унікальною.

— Джоні прибув до Дубліна, і я його поселив у своєму будиночку для гостей, у затишній місцині, над залізничними шляхами та з виглядом на море, — пригадує Боно. — Він показав мені той прекрасний чорний iPod із насичено червоним коліщам, і я сказав, що ми таки це зробимо.

Вони пішли у місцевий паб, обговорили ще деякі деталі і подзвонили Джобсу в Купертіно, щоби переконатися, чи він ще не передумав. Перед тим як остаточно прийняти угоду, Джобс якийсь час ще прискіпувався до питань з дизайну та кожної фінансової деталі. Це вразило Боно.

— Це зворушливо, що генеральний директор турбується про такі деталі, — сказав він.

Коли всі питання були закриті, Айв і Боно почали бенкетувати по-серйозному. Кожен із них почувався у пабі, як удома. Після кількох пінт вони вирішили задзвонити Вінсенту до Каліфорнії. Його не було вдома, тож Боно лишив для нього повідомлення на автовідповідачі, яке Вінсент ніколи не стирав.

— Сиджу я оце у безумному Дубліні з твоїм другом Джоні, — сказав Боно. — Ми обоє трішки п’яні, але дуже щасливі з чудовим iPod. Мені навіть не віриться, що таке існує і я його тримаю в руках. Дякую!

Джобс винайняв театр у Сан-Хосе для представлення телевізійної реклами та особливого iPod. Боно та Едж приєдналися до нього на сцені. У перший тиждень було продано 840 тисяч копій альбому, і він опинився на першій позиції хіт-параду Billboard. Боно згодом розповів пресі, що вони погодилися безоплатно взяти участь в тій рекламі, тому що «U2 так само отримає вигоду від реклами, як і Apple». А Джиммі Айовайн додав, що це також дозволить гурту достукатися до молодої аудиторії.

Виявилося, що асоціювати себе із комп’ютерною та електронною компанію — це найкращий спосіб для рок-гурту виглядати модно та прихилити до себе молодь. Боно пізніше розповідав, що не завжди співпраця зі спонсором є угодою з дияволом.

— Ну, давайте розберемося, — сказав він Ґреґу Коту, музичному критику з Chicago Tribune. — В цьому випадку «диявол» — це гурт творчих особистостей, набагато більш творчих, аніж чимало людей у рок-гуртах. В ролі соліста — Стів Джобс. Ці люди допомогли розробити найпрекрасніший, після електрогітари, мистецький прилад у музичній культурі. Це iPod.

Боно запропонував Джобсу ще одну угоду в 2006 році, цього разу для його кампанії Product Red, яка збирала кошти на боротьбу зі СНІДом в Африці. Джобс ніколи особливо не цікавився благодійництвом, але погодився зробити для ініціативи Боно спеціальний червоний iPod. Хоча загалом його це не дуже приваблювало. Він, скажімо, відмовлявся використовувати спеціальні знаки тієї кампанії — додавати після назви компанії (мала писатися великими літерами), як примітку, слово RED, ось так, наприклад: (APPLE)^RED.

— Я не хочу Apple із примітками, — наполягав Джобс.

Боно відповідав:

— Але ж, Стіве, так ми показуємо нашу єдність у цьому проекті.

Бесіда, до того як вони домовилися відкласти на її на завтра, набула доволі гарячих форм — аж до стадії"пішовти…». Врешті Джобс поступився, начебто. Боно міг робити, що хотів, зі своєю рекламою, але Джобс за жодних умов не погоджувався ні на які «примітки» до назви компанії та нікотрого з її виробів. iPod промаркували таким чином: (PRODUCT)^RED, але аж ніяк не (APPLE)^RED.

— Стів може бути з перцем, — пригадує Боно, — але такі моменти зробили нас ближчими друзями, бо ж не багато в житті знайдеться людей, які здатні на такі жорсткі дискусії. Він дуже самовпевнений. Після наших шоу я спілкувався з ним, і він завжди мав свою думку.

Джобс із сім’єю час від часу відвідували Боно, його дружину та чотирьох дітей у їхньому будинку біля Ніцци, на Французькій Рив’єрі. У 2008 році, будучи у відпустці, Джобс винайняв човна та підплив майже до самого дому Боно. Вони любили посидіти разом за столом, Боно ставив гостю зразки пісень U2, що готувалися до нового альбому, який потім назвали No Line on The Horizon. Але, попри дружбу, домовлятися з Джобсом й j було важко. Вони попробували зробити спільно ще одну рекламу та спеціальний випуск пісні Get On Your Boots, але не зійшлися щодо умов. Коли Боно пошкодив спину у 2010-му і гурт змушений був скасувати тур, Пауел надіслала йому посилку, там були: DVD із виступом комедійного дуету Flight of The Concords, книжка Річарда Рістака «Мозок Моцарта. Пілот винищувача», мед з її пасіки та знеболювальна мазь. До того ліку Джобс також долучив записку: «Головний біль — найкращі ліки від болю в іншому місці. Як потребуватимеш швидкого зцілення, свисти».

Був один виконавець класичної музики, якого Джобс шанував і як людину, і як артиста: Йо-Йо Ма, різнобічний віртуоз, такий само солодкий та глибокий, як і звуки, що він створює на віолончелі. Вони вперше зустрілися у 1981 році, коли Джобс був на Аспенській конференції з дизайну, а Ма брав участь в Аспенському музичному фестивалі. Джобса завжди зачіпали за живе артисти, які звучали чисто, і він став фаном Ма. Стів запросив того зіграти на його весіллі, але Ма тоді був на гастролях за кордоном. Він завітав до будинку Джобса декількома роками пізніше. Ма сів у вітальні, витягнув свою віолончель Страдиварі 1733 року і заграв Баха.

— Це те, що я зіграв би на вашому весіллі, — сказав господарям Йо-Йо Ма.

Ось що йому відповів Джобс:

— Твоя гра — найсильніший аргумент, що я коли-небудь чув на підтримку існування Бога, бо я не вірю, що сама людина на таке здатна.

Коли Ма наступного разу навідався до Джобсів у гості, то навіть дозволив Ерін, донці Стіва, потримати свою дорогоцінну віолончель. На той час Джобс уже хворів на рак, тож він добився від Ма обіцянки, що той зіграє на його похороні.