Стів Джобс

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ ATARI ТА ІНДІЯ Філософія дзену та мистецтво ігрового дизайну

У лютому 1974 року, провівши півтора року в Рідському університеті, Джобс вирішує повернутися до батьків до Лос-Альтоса і шукати роботу. Останнє зробити було нескладно. У пікові періоди 1970-х відповідний розділ Sun Jose Mercury містив до 60 сторінок рекламних повідомлень про пошук фахівців у технічній сфері. Одна з таких рекламок привернула увагу й Стіва Джобса: «Заробляйте, граючись!». Того ж таки дня Стівен зайшов до приймальні виробника відеоігор Atari й заявив їхньому завкадрами, який і без того отетерів від його сандалів, нечупарної зачіски та вбрання, що він нікуди звідти не піде, поки його не візьмуть на роботу.

Засновником Atari був огрядний підприємець на ім’я Нолан Бушнел — харизматичний мрійник, дещо схожий на сніговика, ще один герой, яким можна захоплюватися. Ставши знаменитим, Бушнел любив роз’їжджати у «Роллс-ройсі», курити траву та проводити робочі наради, сидячи в гарячій ванні. Свій шарм він використовував як ефективний інструмент — умів і підлестити і залякати, а часом, завдяки силі свого характеру, досягти результатів, які інші вважали би неможливими в принципі. Такі риси були й у Фрідленда, Стівен Джобс лише починав цьому вчитися.

Головним інженером в Atari був Ел Алкорн — зріла й досвідчена людина, з хорошим почуттям гумору та міцними м’язами, який всіляко намагався матеріалізувати ідеї Бушнела, хоч інколи йому доводилося й пригашати ідейний запал керівника. На той час їхнім найбільшим успіхом була гра Pong, у ній двоє гравців намагалися влучити у світлу пляму на екрані («м’ячик»), рухаючи відповідними лініями, наче ракетками. (Якщо вам немає тридцяти, запитайте у батьків.)

Коли до приймальні Atari зайшов Джобс і почав вимагати, щоби його взяли на роботу, Алкорн був одним із тих, кого покликали на підмогу.

— Мені сказали: «У приймальні якийсь гіпі. Каже, що не піде звідти, поки не візьмемо його на роботу. Викликати копів, чи ви з ним поговорите?». — «Давайте його сюди!» — відповів я.

Так Стівен Джобс став одним із п’ятдесяти перших працівників Atari. Працював він там техніком і заробляв 5 доларів за годину.

— Це, звісно, було дещо дивно — наймати когось, хто покинув Рід, — пригадує Алкорн. — Але щось у ньому таки було. Він був дуже розумний, із запалом до роботи й любов’ю до техніки.

Джобс мав працювати у парі з інженером Доном Ленґом. Уже наступного дня Ленґ, людина строгих правил, скаржився на нового працівника:

— Цей пацан — смердючий гіпі. За що це мені? З ним неможливо працювати.

Стів Джобс був переконаний, що його жорстка веганська дієта не лише знижує виділення слизу організмом, але й запобігає неприємному запаху тіла. Тож ясне діло, що жодними дезодорантами він не користувався. Це була хибна теорія.

Ленґ і багато інших колег хотіли, щоби Джобс пішов геть, але Бушнел знайшов компроміс.

— Для мене запах і поведінка не були аргументами, — пояснює Нолан Бушнел. — Так, Стів був не дуже приємною людиною, але чимось він мені подобався. Тому я запропонував йому працювати у нічну зміну. Це був спосіб не виганяти хлопця.

Джобс приходив на роботу, коли Ленґа й інших уже не було, і працював там майже всю ніч. Навіть будучи настільки ізольованим, він уславився своєю зухвалістю. Коли часом йому таки доводилося спілкуватися з колегами, він не соромився їх повідомляти, що вони «тупі придурки». Згадуючи ті часи, він, схоже, й далі так вважає:

— Єдина причина, чому я засяяв, — у тому, що всі навколо були ні на що не здатні.

Але, незважаючи на свою пихатість (а можливо, і завдяки їй), йому вдалося зачарувати головного боса Atari.

— У ньому було більше від філософа, аніж у будь-кого іншого, з ким я працював, — пригадує Бушнел. — Ми часто дискутували на тему свободи й детермінізму. Я схилявся до думки, що все радше визначено наперед, запрограмовано. Відповідно, якщо володіти точною інформацією, то можна передбачати дії людей. Стів обстоював протилежну точку зору.

Ті погляди Джобса узгоджувалися з його вірою у те, що силою волі можна змінювати реальність. Він також добре засвоїв манеру свого боса — грати виключно за власними правилами.

Джобс допоміг удосконалити декілька ігор, він розробляв мікросхеми та вигадував цікаві проекти. Крім того, він дуже цінував простоту ігор, які виготовляла компанія. Не було жодних інструкцій, тож ігри мали бути настільки прості, щоби будь-хто зумів розібратися в них. Лише гра «Зоряний шлях» містила інструкцію: «1. Вкиньте четвертак. 2. Уникайте Клінтонів» (вигадана іншопланетна цивілізація воїнів-гуманоїдів; герої науково-фантастичного серіалу «Зоряний шлях». — Прим. пер.).

Проте не всі колеги Стівена Джобса його уникали. Він подружився з Роном Вейном — конструктором, який трохи раніше заснував власну компанію, що спеціалізувалася на виготовленні гральних автоматів. У підсумку він прогорів, але Джобс був у захопленні від самої ідеї, що можна створити власну фірму.

— Рон був дивовижним хлопцем, — розповідав Стів. — Він засновував фірми. Я ніколи раніше не зустрічав такого, як він.

Джобс запропонував об’єднати зусилля, готовий був узяти кредит на 50 тисяч доларів, щоби вони могли проектувати і продавати гральні автомати. Але Вейн тоді вже прогорів на інших своїх проектах, тож він відмовився:

— Я тоді сказав, що це був найкращий спосіб утратити п’ятдесят тисяч доларів. Але мені сподобалося, що в нього було достатньо нахабності, щоби зважитися розпочати власну справу.

Якось на вихідних Стів Джобс зайшов до Рона у гості — потеревенити на філософські теми, як вони зазвичай любили. В якийсь момент Вейн сказав, що має дещо йому розповісти.

— Думаю, я знаю про що ти, — відповів Стів. — Певно, тобі подобаються чоловіки.

Рон відповів ствердно.

— Це вперше хтось, кого я знав, виявився геєм, — пригадує Джобс. — Він якось дуже правильно це все мені пояснив.

Стів тоді підсміявся:

— А що ти відчуваєш, коли бачиш вродливу жінку?

— Це наче споглядати гарного коня. Можна насолоджуватися його виглядом, але спати з ним не будеш. Цінуєш красу саму по собі, — відповів Рон.

Для Вейна це було щось дуже сокровенне:

— Ніхто в Atari не знав цієї таємниці, та й узагалі можна було на пальцях порахувати людей, яким я про це розповідав. Та мені видалося, що він саме й був тією людиною, якій можна розповісти, яка зрозуміє. Це жодним чином не вплинуло на наші стосунки.

На початку 1974 року Роберт Фрідленд, який подався до Індії роком раніше, переконав Стіва й собі помандрувати світами, щоби нарешті знайти себе. Це й була одна з причин, чому Джобс саме в той час загорівся ідеями заробітку та створення власної фірми. Фрідленд навчався у Німа Каролі Баби (Магараджі), який ще у 60-ті роки був гуру багатьох гіпі. Стівен вирішив, що йому це також потрібно, й підбив Деніела Коткі їхати з ним. Джобса цікавили не лише пригоди:

— Для мене це були серйозні пошуки. Я був захоплений ідеєю просвітлення, хотів зрозуміти, хто я, намагався знайти своє призначення.

Коткі додає, що оті духовні пошуки Джобса частково були спричинені тим, що він не знав своїх біологічних батьків.

— У ньому наче зяяла якась пустка, і він намагався її заповнити.

Коли Стівен розповів колегам з Atari, що кидає роботу та вирушає до Індії на пошуки гуру, Ел Алкорн щиро за нього зрадів.

— Він зайшов, подивився на мене і заявив: «Я йду шукати свого гуру». Я ж відповів: «Це ж класно, без жартів. Пиши мені!». Тоді він попросив допомогти з грошима, на що у відповідь отримав дулю.

Але потім Алкорн таки придумав, як допомогти Стівену. Atari мала клієнтів у Мюнхені. Там встановлювали виготовлене компанією обладнання, а вже готові машини збувалися в Турині. Проте існувала одна проблема: ігри розроблялася під швидкість 60 кадрів за секунду, що була на американських автоматах, а оскільки в Європі швидкість складала 50 кадрів за секунду, це призводило до збоїв. Алкорн розробив програму, яка б усувала несправність, і запропонував Джобсу її встановити їхнім європейським партнерам.

— Звідти буде дешевше дістатися Індії, — сказав тоді Алкорн.

Джобс погодився. І головний інженер благословив його словами:

— Передавай від мене привіт своєму гуру!

Кілька днів Стівен провів у Мюнхені, розв’язав проблему збою, проте навіть за такий короткий термін устиг допекти німецьким менеджерам. Вони скаржилися Алкорну, що Джобс поводився грубо й нахабно і смерділо від нього, як від безхатька.

— Я запитав: «Несправність усунуто?». Вони відповіли: «Так». — «Якщо у вас знову виникнуть якісь проблеми, — знову кажу я, — телефонуйте, у мене ще є такі хлопці». («Ми вже самі якось розберемося», — відповіли вони в кінці.)

Зі свого боку, Стів скаржився, що німці весь час намагалися нагодувати його м’ясом.

— У них навіть слова нема на означення вегетаріанця, — нарікав (незаслужено) він у телефонній розмові з Елом Алкорном.

Набагато краще Джобсу велося у Турині. Туди він вирушив, щоби зустрітися з тамтешнім розповсюджувачем ігрових автоматів. Йому припали до душі як італійська кухня, так і гостинні господарі.

— Я провів кілька чудових тижнів у Турині, місті, яке, по суті, є промисловим центром, — розповідав Джобс. — Щовечора разом із продавцем автоматів ми вечеряли в одному ресторанчику — де всього лише вісім столиків і навіть меню немає. Просто кажеш їм, що би ти хотів, і вони це готують. Один зі столиків був зарезервований для директора «Фіата». Це було справді класно.

Потім він подався до Луґано, у Швейцарії, де зупинився у дядька свого товариша Фрідленда, і вже звідти полетів до Індії.

Вийшовши з літака у Нью-Делі, він побачив, що асфальт аж парує від спеки — а надворі був лише квітень. У готелі, який йому порадили друзі, місць не було, тож він зупинився в іншому, котрий наполегливо радив таксист.

— Я впевнений, це був просто ще один спосіб для нього заробити, бо готель той виявився у чорта в дупі.

Стівен запитав власника, чи вода з крана придатна для пиття, й був достатньо наївним, щоби повірити відповіді.

— Я дуже швидко підхопив дизентерію. Мене нудило, температура зашкалювала, я серйозно захворів. Приблизно за тиждень я схуд на двадцять кілограмів — з вісімдесяти до шістдесяти.

Щойно він зміг рухатися, Стівен вирішив забиратися геть із Делі. Він вирушив до містечка Гарідвар, у Західній Індії, що біля витоків Гангу, там саме відбувався індуїстський фестиваль Кумб Мела. Понад 10 мільйонів людей заполонили місто, в якому зазвичай живе не більше 100 тисяч мешканців.

— Навколо було море аскетів-йогів. Чимало наметів різних духовних шкіл. Все, що лише можна уявити. Я побув там кілька днів та й вирішив, що і звідти треба забиратися.

Поїздами й автобусами він дістався села поблизу Найнітала, де починалися вже Гімалаї. Це було саме те місце, де жив Нім Каролі Баба. Але коли Стів Джобс туди добрався, гуру вже не було серед живих, принаймні в його людській інкарнації. Стів винайняв кімнату з одним лише матрацом на долівці. В сім’ї, де зупинився мандрівник, його годували виключно вегетаріанськими стравами — це швидко допомогло йому поправитися після хвороби.

— Попередній мешканець лишив у кімнаті книжку «Автобіографія Йогі», — розповідав згодом Стівен, — я її перечитав кілька разів, бо зайнятися там особливо не було чим. А ще я гуляв навколишніми селами і за якийсь час уже забув про дизентерію.

Серед тамтешньої громади був і Ларі Бріліант, епідеміолог, який боровся з віспою. Він і потім активно займався благодійністю — у Google та Skoll Foundation. Ларі та Стів стали друзями на все життя.

Якось Джобс дізнався, що неподалік — в гімалайському маєтку одного багатого бізнесмена — збираються послідовники якогось гуру.

— Це була можливість зустрітися з високодуховною людиною і поспілкуватися з його послідовниками. А також це була нагода гарно попоїсти. Із наближенням до тієї оселі я вже відчував запах наїдків — голод неабияк давався взнаки.

Коли Стів пригощався, духовний наставник, який був заледве старший за Джобса, вибрав його з юрби, вказав на нього та почав реготати наче навіжений.

— Він підбіг, схопив мене, присвиснув і сказав: «Ти як дитина». Я був не в захваті від такої уваги, — згадує Стів.

Гуру взяв молодика за руку, вони покинули натовп та рушили на вершину пагорба, де були криниця та невелике озеро.

— Ми сіли, й він витяг бритву з відкритим лезом. Я подумав, що в нього щось лихе на думці, й стривожився. Але потім він дістав шматок мила — на той час у мене було довге волосся, — він його намилив та й збрив усе наголо. Він тоді сказав, що рятує мені життя.

Деніел Коткі прибув до Індії на початку літа, тож Джобс повернувся у Делі, щоби там його зустріти. Без жодного плану, переважно на автобусах, вони мандрували країною. На цьому етапі Стів уже не шукав учителя мудрості, натомість прагнув знайти просвітлення через аскетизм, самообмеження, простоту. Йому все не вдавалося віднайти внутрішній спокій. Коткі пригадує запеклу перепалку на сільському ринку між Джобсом і місцевою жінкою. Вона, за його словами, розводила молоко, що їм продавала, водою.

Та водночас Стівен Джобс міг бути і щедрим. Коли вони добралися до міста Маналі, у Коткі вкрали спальний мішок разом з усіма його дорожніми чеками.

— Стів платив за їжу і купив мені квиток на автобус назад, до Делі, — пригадує напарник Джобса.

Він також віддав свої останні гроші (100 доларів), щоби підтримати товариша.

За сім місяців в Індії Стів лише кілька разів написав батькам. Йому пошта приходила на адресу відділення American Express у Нью-Делі, забирав він її, тільки коли траплялася нагода бути проїздом у столиці.

Тож коли син подзвонив із проханням забрати його з Оуклендського аеропорту, це стало для батьків неабиякою несподіванкою. Але вони негайно прибули в Лос-Альтос.

— З поголеною головою, вбраний в індійські роби, коричневий від засмаги, — пригадує себе тодішнього Джобс, — я сидів і чекав, тоді як мої батьки десь разів зо п’ять проходили повз, не впізнаючи мене. Та врешті-решт підійшла мама і запитала: «Стів?» — і я відповів: «Привіт!».

Вони забрали його додому, де він і далі продовжував свої духовні пошуки. У гонитві за просвітленням ще багато путей було пройдено. Зранку та ввечері Стів медитував і вивчав філософію дзен, а у міжчасся відвідував Стенфордські курси з фізики й інженерії.

Інтерес Стіва Джобса до східної духовності, індуїзму, дзен-буддизму та його пошуки просвітлення — це не лише ознаки перехідного віку дев’ятнадцятирічного юнака. На протязі всього подальшого життя він сповідуватиме засадничі ідеї східних релігій, наприклад що мудрість приходить із досвідом, а істинне розуміння речей — інтуїтивне.

Багато років по тому, сидячи в своєму саду в Пало-Альто, він підтвердив, що досвід мандрів Індією дуже сильно на нього вплинув:

І справді Стіву Джобсу вдалося знайти собі наставника зовсім поруч. Щосереди ввечері у Лос-Альтос приїздив читати лекції та проводити медитації з невеликою групою учнів Шанрю Судзукі, автор книжки «Дзен-свідомість — свідомість новачка» (він був керівником Дзен-центру в Сан-Франциско). За якийсь час він попросив свого помічника, Кобуна Шіно Отоґаву, відкрити в місті постійно діючий центр. Разом зі своєю дівчиною, Деніелем Коткі, а також Елізабет Голмс Джобс став його вірним послідовником. Він також, уже самостійно, почав відвідувати духовні зустрічі у Тасаджара дзен-центрі, що існував при монастирі біля Кармела, де Кобун теж навчав.

Деніел Коткі вважав учителя Кобуна досить потішним.

— Його англійська була дуже кумедна, — пригадує Деніел. — Він говорив, наче читав хоку — дуже поетично та двозначно. Ми сиділи й слухали його, і половину з того, що він казав, ніхто не розумів. Я це все сприймав як розвагу.

У Лізи Голмс було значно серйозніше ставлення.

— На заняттях із медитації ми всі сиділи на підлозі (на подушках), а вчитель Кобун — на підвищенні, — розповідає Елізабет. — Там ми вчилися забувати про наші клопоти. Якось увечері, коли надворі дощило, ми медитували, і Кобун учив нас використовувати для зосередження навколишні звуки. Це був дивовижний досвід.

Стівен Джобс також віддавався цьому з усією душею.

— Він ставився до цього дуже серйозно, набрався пихи і став просто-таки нестерпним, — згадує Коткі.

Він зустрічався з Кобуном майже щодня, а раз на кілька місяців вони намагалися медитували десь подалі від людей.

— Закінчилося все тим, — розповідає Джобс, — що я проводив із ним майже весь свій час. У нього була дружина (медсестра при Стенфордському університеті) та двоє дітей. Вона працювала у нічні зміни, тож я частенько вечорами заходив до них у гості й сидів аж до опівночі, коли дружина поверталася і проганяла мене.

Інколи заходила мова про те, чи не варто було би Стіву повністю присвятити себе духовним практикам, але Кобун відраджував його від такого кроку. Він запевняв Джобса, що свою духовність той може розвивати, і займаючись бізнесом. Стосунки їхні були глибокими та довготривалими. Сімнадцять років по тому Кобун вінчав Стівена Джобса.

Постійне прагнення духовного зростання спонукало Джобса спробувати пройти курс терапії криком, який нещодавно був розроблений і популяризувався психотерапевтом із Лос-Анджелеса Артуром Яновим. Ця практика базувалася на фрейдистській теорії, згідно з якою психологічні проблеми є наслідками душевних травм, яких людина зазнала у дитинстві. Янов переконував, що їх можна позбутися, переживаючи заново ті ключові моменти життя, але цього разу вже не ховаючи біль, а повністю виражаючи його, в тому числі й криком. Стівену Джобсу такий варіант підходив більше, ніж терапія бесідою, адже він базувався більшою мірою на залученні емоцій та інтуїції, ніж на раціональному аналізі.

— Тут не треба було про щось думати, — описує він свої враження, — Тут треба було діяти: закрити очі, затримати подих і наче застрибнути в холодний стрімкий потік. Виходив із цього вже іншою людиною.

Товариство «Ореґонський центр чуттів», яке об’єднувало однодумців Янова, проводило заняття у старому готелі в Юджині. Ним завідував Роберт Фрідленд — гуру Джобса з Університету Ріда (неподалік знаходилась і його яблучна ферма). Наприкінці 1974-го Стівен Джобс записався на тримісячний курс терапії вартістю в тисячу доларів.

— Ми зі Стівом разом займалися самовдосконаленням, тож я також хотів потрапити на ті курси, — розповідає Деніел Коткі, — але мені це було не по кишені.

Близьким друзям Джобс признався, що його мучив біль від усвідомлення того, що його рідні батьки віддали його у прийми і він нічого про них не знав.

— Стівен дуже хотів знайти своїх біологічних батьків, щоб у такий спосіб краще себе пізнати, — розповідав пізніше Фрідленд.

Від Пола та Клари Джобс він дізнався, що його біологічні батьки мали вищу освіту, а його батько, ймовірно, був сирійцем. Стів навіть хотів залучити до пошуків приватного детектива, але передумав.

— Я не хотів завдавати болю своїм батькам, — казав він пізніше, маючи на увазі Пола й Клару Джобс.

— Його дуже непокоїла та обставина, що він був прийомним сином, — згадує Елізабет Голмс. — Він відчував, що мусить розібратися з цими своїми емоціями.

Стів Джобс каже про це так само.

— Це питання не дає мені спокою, я мушу якось дати цьому раду, — признався він одного разу Ґреґу Келгауну.

— Його духовні пошуки великою мірою були зосереджені навколо питання, що він був прийомною дитиною. Ми багато з ним говорили про це, — пригадує розмови зі Стівом Келгаун. — Крикотерапією та різними дієтами він намагався очистити себе, щоби глибше проникнути у підсвідомість та викорінити біль, що його мучив. Він признався мені, як його страшно сердила сама лише думка, що рідні батьки покинули його.

Того ж таки 1970 року курс лікування криком проходив і Джон Леннон, а в грудні того року, разом із гуртом Plastic Ono Band, він випустив пісню «Мама». Вона передавала почуття Леннона до батька, який його покинув, і мами, яку вбили, коли Джон був юнаком. Приспів містить такі слова: «Мамо, не йди! Тату, вернися!». Стів Джобс часто грав цю пісню.

Згодом Джобс визнав, що практики Янова були не надто ефективні:

— Він запропонував уже готовий механізм, але все було занадто спрощено. З часом стало очевидним, що нічого путнього цей досвід не дасть.

Водночас Голмс стверджувала, що ті практики зробили Стіва впевненішим:

— Після того курсу він змінився. В нього була дуже жорстка натура, але на якийсь час його душа поринула у мир і спокій. Він став упевненішим, а неадекватність проявлялася рідше.

Джобс почав вірити, що здатен передавати оте відчуття впевненості й іншим людям і таким чином надихати їх на справи, про які вони ніколи й не мріяли або ж не вірили, що вони на це спроможні. Елізабет Голмс саме порвала з Коткі та приєдналася до якогось релігійного культу в Сан-Франциско. Правила того товариства вимагали від неї розірвати всі стосунки з друзями, яких вона знала до того. Стів Джобс спротивився цьому. На своєму «Форді Ранчеро» він приїхав до місця, де збиралися члени культу, і заявив Елізабет, що їде до комуни яблучної ферми Фрідленда, і вона їде з ним. Зі ще більшою зухвалістю він додав, що вона вестиме авто частину шляху, попри те, що Елізабет не вміла переключати передачі.

— Тільки-но ми вибралися на заміську дорогу, він таки змусив мене сісти за кермо та допомагав переключати передачі, поки ми не розігналися до швидкості сто кілометрів за годину, — розповідає Елізабет. — Потім він поставив касету Ділана «Кров на дорогах», поклав голову мені на коліна й заснув. Він довірив мені своє життя. Так я змогла те, на що ніколи б не зважилася сама. Стів вірив, що він може все, а якщо він може — то й інші теж на це здатні.

Це була світла сторона такої здібності Стівена Джобса, яку пізніше назвуть мистецтвом зміни реальності.

— Якщо ви йому довіряєте, то у вас усе вийде, — каже колишня подруга Джобса. — Якщо він вирішив, що має щось статися, то зробить усе, щоби це таки відбулося.

Якось на початку 1975 року Ел Алкорн сидів у себе в кабінеті, коли раптом увірвався Рон Вейн:

— Стіві повернувся! — вигукнув він.

— То давай його сюди, — відповів Алкорн.

Джобс — босий, одягнутий в шафранове дхоті — вручив Алкорну книжку «Тут і зараз» і наполегливо радив її почитати.

— Можна мені повернутися на роботу? — запитав він.

— Він виглядав як крішнаїт, але я був радий його бачити, — згадує ту зустріч інженер Алкорн. — Тож я відповів: «Звісно!».

І знову, задля більшої гармонії, Джобс працював переважно по ночах. Возняк, який жив на квартирі неподалік і працював у HP, заходив до нього після вечері потусуватися та пограти у відеоігри. Він пристрастився до гри Pong. B одному з ігрових клубів, проте згодом розробив свою версію, яку можна було підключати до звичайного телевізора.

Наприкінці літа 1975 року Нолан Бушнел, усвідомивши істину, що ера ракеток завершилася, вирішив розробити версію Pong для одного гравця: замість змагатися із супротивником, гравець стріляв би м’ячиком по стіні, і від кожного удару м’ячика стіна втрачала би цеглину. Він покликав Джобса до себе в кабінет, намалював йому свій задум у загальних рисах і сказав Стіву займатися розробкою гри. У випадку, якщо вдасться використати менше 50 мікросхем, він пообіцяв премію за кожну зекономлену. Бушнел знав, що Джобс не вирізнявся геніальністю інженерної думки, але він також знав, що той залучить до справи Возняка, який постійно крутився поряд.

— Я це сприймав як щось типу «два в одному», — розказує Бушнел. — Возняк був кращим інженером.

Стів Джобс запропонував товаришеві взятися за гру, пообіцявши при цьому половину гонорару. Ця ідея страшенно захопила Возняка:

— Це була найкраща пропозиція, яку я коли-небудь отримував, — розробити гру для широкого загалу.

Стів тоді сказав, що треба її зробити за чотири дні та з якнайменшою кількістю мікросхем. Він приховав, що отой чотириденний термін був вигаданий ним самим. А робив він це для того, щоби встигнути допомогти побратимам із яблучної ферми зібрати врожай яблук. Він також нічого не згадав про премію.

— Більшість інженерів працювали би над подібною грою кілька місяців. Я також був упевнений, що ніяк не зможу її розробити у задані терміни. Але Стів переконав мене у протилежному.

Возняк займався нею цілісінькими ночами, і йому таки це вдалося. Вдень, коли він працював у HP, він розробляв дизайн на папері. Потім, після швидкого перекусу, він ішов в Atari й до ранку працював там. Возняк мудрував над проектом, а Джобс сидів поруч із паяльником, з’єднуючи мікросхеми на дошці для нарізання хліба.

— Коли Стів займався «нарізкою», я встигав пограти у свою найулюбленішу гру — автоперегони Gran Track 10, — розповідає Стівен Возняк.

Неймовірно, але їм таки вдалося вкластися у чотири дні, і Возняк використав лише 45 мікросхем. Далі спогади комп’ютерників різняться. Хоч усі сходяться на тому, що Джобс дав Вознякові половину обіцяної винагороди, але не все ясно з бонусами за зекономлені мікросхеми. Минуло десять років, перш ніж Возняк випадково дізнався (йому вказали на відповідний епізод у книжці під назвою «Zap: розквіт і занепад Atari», що описує історію компанії^-), що Джобс отримав тоді ще й премію.

— Думаю, Стіву просто потрібні були гроші, тому він нічого мені й не сказав, — каже Стівен Возняк.

Коли він зараз про це розповідає, то його мова сповнена тривалими паузами, він визнає, що для нього це була болюча новина:

— Краще б він був чесний зі мною. Якщо він потребував грошей — то хай би так і сказав, і я б йому їх дав. Він був другом, а друзям треба допомагати.

Той приклад показав фундаментальну відмінність характерів двох Стівенів.

— Етика завжди була важливою для мене. Я так і не розумію, як він міг сказати мені одне, тоді як правда була іншою. Але, бачте, всі люди різні.

Коли Стівен Джобс дізнався, що ця історія опублікована, він подзвонив Возняку і наполягав, щоби той усе спростував.

— Він мені тоді сказав, що не пам’ятає такого, бо ж якщо щось подібне й трапилося б, то він би обов’язково це запам’ятав. Але оскільки він не пам’ятає, значить, цього й не було, — розповідає Возняк.

Коли я прямо запитав про це Стіва Джобса, він став навдивовижу спокійним і нерішучим.

— Я й гадки не маю, звідки ці звинувачення, — відказав він. — Я віддав йому половину грошей, які тоді отримав. І так було завжди у наших ділових стосунках з Возом. Зрозумійте, він перестав працювати у 1978-му. З того часу він ані на крихту нічого не зробив для компанії, та, попри це, отримав точнісінько таку саму частку акцій Apple, як і я.

То, можливо, спогади затуманилися, і Стівен Джобс все ж не махлював?

— Може, я щось і призабув, можливо, щось наплутав, — каже Возняк у розмові зі мною, але після короткої паузи — знову за своє.

— Але ж ні. Я добре пам’ятаю деталі того чека на триста п’ятдесят доларів.

Його спогади підтверджують Нолан Бушнел і Ел Алкорн.

— Я пам’ятаю, як розмовляв із Возняком стосовно тієї премії, його це дуже засмутило, — каже Бушнел. — Я підтвердив, що за кожну зекономлену мікросхему був бонус. Він лише похитав головою та присвиснув.

Хоч би якою була правда, Возняк пізніше наполягав, що вона не варта того, щоби про неї так багато говорити. Стів Джобс — особистість складна, й здатність маніпулювати є темною стороною його характеру, яка, однак, допомогла йому добитися успіху. Маніпулювання не було притаманним Стівену Возняку, але, як він і сам визнає, він ніколи не зумів би зробити компанію Apple настільки успішною.

— Ця історія — у минулому, — сказав Возняк, коли я наполягав на продовженні, — і це не те, за чим я би судив про Стіва.

Досвід Atari допоміг Стівену Джобсу сформуватися як бізнесмену. Він оцінив простоту та зручність їхніх відеоігр, їх доступність для будь-якого користувача.

— Та простота закарбувалася в його уявленні про те, яким має бути виріб, — каже Рон Вейн.

Джобс також перейняв безпощадність Бушнела.

— Для Нолана не існувало «ні», — каже Алкорн. — Це було перше враження Стіва про ефективну манеру ведення бізнесу. Водночас Нолан ніколи не був брутальним, як іноді буває Стів. Але вони були однаково загонисті. Часом мене від цього аж тіпало, але — трясця! — це таки працювало. Тож Нолан певною мірою був для Джобса наставником.

Бушнел погоджувався:

— В підприємцеві має бути щось особливе, навіть не знаю, як назвати. Стів володів тим даром. Він цікавився не лише інженерією, але й аспектами підприємництва. Я вчив його, що треба показувати, наче ти щось умієш, навіть якщо це й не так. Я йому сказав: «Удавай, наче в тебе все під контролем, і люди повірять, що це саме ти — той, хто контролює».