Стів Джобс

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ іPHONE Продукт «три революції в одному»

У 2005-му продажі плеєра iPod злетіли до небес. Того року компанія продала неймовірних двадцять мільйонів пристроїв — утричі більше, ніж попереднього року. Продукт ставав усе важливішим у рядку прибутків, заробивши 45 % від сумарного доходу компанії того року. Він настільки «відполірував» імідж компанії, що перетягнув на себе славу й продажі комп’ютерів Macintosh.

Це змусило Джобса хвилюватися.

— Він постійно думав про те, що саме може нам нашкодити, — пригадує Арт Левінсон, член ради директорів.

Стів дійшов висновку: «Прилад, котрий зжере наш шматок пирога, — це стільниковий телефон». Як він пояснював раді директорів, ринок фотокамер багато втратить через те, що сучасні телефони мають вмонтовані камери. Те саме могло статися з iPod, якщо виробники почнуть умонтовувати в телефони ще й плеєри. «А оскільки кожен має телефон, то навіщо буде тягати з собою iPod?» — аргументував Джобс.

Стратегія вимагала від нього піти на щось таке, чого не було в його ДНК, у чому він раніше зізнався Ґейтсу: на партнерство з іншою компанією. Він почав перемови з Едом Зендером, новим виконавчим директором компанії Motorola, щодо їхньої популярної марки RAZR — телефону з умонтованою цифровою камерою. Стів пропонував умонтувати в нього й iPod. Так народився ROKR. Але цей млинець вийшов грудкою: ROKR бракувало привабливого мінімалізму плеєра iPod і зручної тонкості телефону RAZR. Бридкий на вигляд, складний у завантаженні музики, ще й із деспотичним обмеженням у сто пісень. У нього були всі ознаки того, що його «зліпили» на догоду всім сторонам, — а це зовсім не відповідало критеріям роботи Джобса. Замість того щоб апаратне і програмне забезпечення та наповнення контролювала одна компанія, докупи сплелися всі — і Motorola, і Apple, і безпровідниковий оператор Cingular. «І це називається телефоном майбутнього?!» — висміяв винахід оглядач Wired просто на першій сторінці у листопаді 2005 року.

Джобс скаженів. «Мене нудить від співпраці з тупими компаніями типу Motorola, — сказав він Тоні Фейделу й іншим на зборах, де вони обговорювали iPod. — Робімо це самі». Він помітив дещо дивне на ринку мобільних телефонів: вони нікуди не годилися, як свого часу портативні музичні плеєри.

— Ми всі збиралися разом і скаржилися, наскільки нам обридли наші телефони, — пригадує Фейдел. — Вони були занадто складними. В них були деякі функції, яких ніхто не міг допетрати. Включно з телефонною книгою, до речі. Просто архізаплутано.

Джордж Райлі, позаштатний юрист компанії Apple, розповідає, як сидів на зборах, що стосувалися правових питань, і Джобсу раптом ставало нудно, він хапав мобілку Райлі й починав тицяти пальцем у все, що вважав там тупим. Так команда Джобса захопилася ідеєю створити телефон, котрим усім хотілося б користуватися.

— То було найкращою мотивацією, — зізнався пізніше Стів.

Іншою мотивацією був потенційний ринок. За 2005 рік понад 825 мільйонів мобілок знайшли своїх власників — від учительок граматики до бабусь. Оскільки більшість телефонів були простакуватими, залишалася незайнята ніша для першокласного хітового продукту. Так само, як це було на ринку портативних музичних плеєрів. Спочатку Джобс довірив проект групі, яка працювала над безпровідниковою базовою станцією AirPort, пояснюючи це тим, що телефон — також безпровідникова штука. Але згодом він зрозумів, що загалом це — побутовий пристрій, як і iPod, тому переадресував завдання Фейделу та його команді.

Спершу вони хотіли модифікувати iPod. Спробували використати айподівський шукач-кружечок для гортання телефонних опцій, а також для набору номера без клавіатури. Виявилося — незручно.

— У нас виникало безліч труднощів у намаганні пристосувати шукач-кружечок, особливо в наборі номерів, — оглядається в минуле Фейдел. — Це було прикро.

Прокручувати записник було легко, але вносити будь-які дані — просто жахливо. Розробники намагалися переконати себе, що користувачі переважно телефонуватимуть тим, хто вже внесений у книгу, але це було нікчемним виправданням.

У той самий час в Apple працювали над іншим проектом: таємною спробою створити планшетний комп’ютер. 2005 року ідеї перетнулися: суть планшета вселилася в телефон. Іншими словами, ідея комп’ютера iPad фактично з’явилася першою і допомогла надати форму телефону iPhone.

Один з інженерів-розробників планшетного комп’ютера для Microsoft, одружений зі спільною подругою Лорін і Стіва Джобса, запросив їх на вечерю з нагоди свого п’ятдесятиріччя. Він також запросив Білла та Мелінду Ґейтс. Джобс пішов неохоче.

— Стів був досить привітним до мене під час вечері, — згадує Ґейтс, але сам він був «не особливо привітним» до винуватця свята.

Ґейтсу надокучало, що той постійно базікав про планшет, котрий він розробив для Microsoft. «Він на нас працює і розпатякує інтелектуальну власність», — вдається в подробиці Ґейтс. Джобсу це теж набридло і спровокувало наслідки, яких Ґейтс і боявся. Як пригадував Джобс:

Наступного дня Джобс прийшов на роботу, зібрав свою команду і сказав: «Я хочу зробити планшет. Без клавіатури і стило». Користувачі могли б друкувати на ньому, торкаючись екрана пучками пальців. Це означало, що монітор мав володіти властивістю, яка пізніше стала відомою як multi-touch — мультидотик — здатність обробляти безліч уводів інформації одночасно. «То що, хлопці, можете розробити для мене мультидотиковий, мультичутливий дисплей?» — запитав Джобс. Їм знадобилося на це півроку, та зрештою вони показали ще сирий, але робочий прототип.

Джоні Айв трохи по-іншому пам’ятає, як був розроблений мультидотиковий екран. Він сказав, що його дизайнерська команда вже працювала над мультидотиковим уводом інформації для сенсорних площин комп’ютера MacBook Pro, і хлопці думали над тим, як можна перенести цю можливість на комп’ютерний екран. За допомогою проектора вони показали, яким він буде на вигляд. «Ця штука все змінить», — сказав Айв своїй команді. Але він не поспішав показувати розробку Джобсу, особливо через те, що його люди працювали над нею у вільний час, і він не хотів розвіяти їхнього ентузіазму.

— А все тому, що Стів занадто швидко дає оцінку. Тому я не показую йому розробки в присутності інших людей, — каже Айв. Він може сказати: «Це лайно!» — й поховати ідею. Я відчуваю, що ідеї ще вразливі, тому намагаюся поводитися з ними делікатно, поки вони в розробці. Я розумів, якщо він розізлиться, це буде дуже сумно, бо я знав, наскільки це важливо.

Айв улаштував презентацію для Стіва у своїй конференц-залі приватно, знаючи, що той навряд чи різко критикуватиме ідею, не маючи довкола слухачів. На щастя, вона йому сподобалася. «Це — майбутнє», — торжествував Джобс.

Це була насправді така гарна ідея, що Стів зрозумів, як розв’язати проблему зі створенням інтерфейсу для ймовірного телефону. І той проект був набагато важливішим, тож він відклав у часі розробку планшета, а мультидотиковий інтерфейс застосували на екранчику телефонного розміру.

— Якщо він працюватиме на телефоні, — сказав Джобс, — я знав, що ми зможемо повернутися й застосувати його на планшеті.

Джобс скликав Фейдела, Рубінштайна та Шиллера на таємні збори в конференц-залі дизайн-студії, де Айв провів демонстрацію мультидотикового екрана. «Ух ти!» — промовив Фейдел. Усі були в захваті від сенсорної технології, але сумнівалися, чи працюватиме вона на мобільнику. Вони вирішили прямувати далі двома шляхами: Р1 — кодова назва телефону з шукачем-кружечком, як у iPod, Р2 — нової альтернативної моделі з мультидотиковим екраном.

Невеличка компанія у Делавері під назвою FingerWorks уже запустила лінію з виробництва мультидотикових сенсорних площин. Заснована двома академіками при Університеті Делаверу Джоном Еліасом і Вейном Вестерманом, FingerWorks розробила кілька планшетів з мультидотиковими властивостями і взяла патент на «переклад» різних пальцевих жестів — як-от легенький стук чи протягування — на «мову» корисних функцій. На початку 2005 року Apple без зайвого розголосу купила компанію, всі її патенти та послуги двох її засновників. FingerWorks припинила продавати продукцію іншим і почала заповнювати патенти на ім’я Apple.

Через шість місяців роботи над обома моделями Джобс скликав вузьке коло на збори, щоби прийняти остаточне рішення. Фейдел намагався покращити модель із шукачем-кружечком, але змушений був визнати, що проблему з набором номерів так і не вдалося остаточно зламати. Мультидотиковий варіант видавався ризикованішим, тому що не було впевненості, чи зможуть вони його втілити в інженерному сенсі. Проте він також здавався привабливішим і багатообіцяючим. «Ми всі знаємо: це саме те, що ми хочемо зробити, — сказав Джобс, вказуючи на сенсорний екран. — Тож, до роботи!» Це був, як він любив казати, момент парі на компанію — великий ризик і висока нагорода, якщо цей ризик спрацює.

Дехто з членів команди наполягав на клавіатурі теж (вона ж бо принесла популярність телефонам ВlаскВеrry), але Джобс відкинув ідею. Клавіатура відібрала б частину простору від екрана і була б не така гнучка й легко пристосовувана, як сенсорний дисплей. «Традиційна клавіатура здається простішим рішенням, але вона також обмежує, — сказав Стів. — Лишень подумайте про всі інновації, які ми зможемо впровадити, якщо створимо сенсорну клавіатуру й програмне забезпечення до неї. Побиймося об заклад, і тоді ми точно придумаємо, як її створити». Результатом став пристрій з цифровою розкладкою для набору номера телефону, літери та розділові знаки, розташовані, як на клавіатурі, якщо треба щось написати, і всілякі інші кнопки, потрібні для кожної конкретної задачі. І все це зникало, якщо користувач умикав відео. Завдяки заміні апаратури програмним забезпеченням інтерфейс став рухомим і гнучким.

Наступні півроку Джобс щодня допомагав удосконалювати дисплей.

— Це була найскладніша забавка, яку я будь-коли мав, — пригадував він. — Це нагадувало випуск варіацій «Сержанта Пеппера». (Sgt. Pepper — найвідоміший альбом гурту The Beatles. — Прим, пер.)

Багато речей, які нині здаються простими, були результатом творчого мозкового штурму. До прикладу, команда довго ламала голову над тим, як зробити так, щоби пристрій випадково не ввімкнув музику чи не набрав номер, поки лежить у кишені. Джобс на дух не переносив кнопки «увімкнути-вимкнути», тому що вважав її «неелегантною». Так народилося рішення зробити «Проведи і розбуди» — простий екранний повзунок, котрий активував пристрій, коли той «дрімав». Ще одним проривом став сенсор, що розпізнавав, коли користувач притуляв телефон до вуха, і не дозволяв умикатися іншим функціям, якщо екрана випадково торкалася мочка. І, звичайно, ярлики були улюбленої форми Стіва: він попросив Білла Еткінсона зробити такі ж, як у першого Macintosh, — простенькі прямокутники з заокругленими кутиками. Збори за зборами, із Джобсовим «пірнанням» у кожну деталь, команда змогла спростити те, що в інших телефонах було складним. Вони додали великий провідник для утримання дзвінків на паузі чи здійснення конференц-дзвінків, винайшли простий спосіб роботи з електронікою, а також створили ярлики по горизонталі, що відкривали різні додатки, — все це додавало простоти, оскільки відображалося на екрані і не потрібно було клацати клавіатурою, вбудованою в апарат.

Джобс без тями закохувався в різні матеріали, так, як і в деякі страви. По поверненню в Apple у 1997 році і з початком роботи над комп’ютером іМас він вивчив, що можна зробити з напівпрозорого й кольорового пластику. Далі був метал. Джобс і Айв замінили вигнутий пластик ноутбука PowerBook G3 на тонкий титановий PowerBook G4, котрий, до речі, через два роки став алюмінієвим. Здавалося, їм просто подобалося бавитися з металами. Потім вони випустили настільний комп’ютер іМас і плеєр iPod Nano з корпусами з анодованого алюмінію (метал занурювали в кислотну ванну й електризували, щоби окислити його поверхню). Джобса попередили, що цю процедуру не зможуть виконувати настільки швидко, щоби забезпечити необхідною кількістю корпусів, тож Стів побудував завод у Китаї, аби прискорити процес. Айв поїхав туди в розпал епідемії атипової пневмонії та пильнував за роботою.

— Я пробув там три місяці. Жив у гуртожитку, — згадує він. — Рубі та ще дехто мали сумніви, а ми зі Стівом вірили, що анодований алюміній вартий наших зусиль.

Далі настав час скла.

— Після роботи з металом я глянув на Джоні і сказав, що нам потрібно «приборкати» скло, — розповів Джобс.

Спеціально для магазинів Apple вони встановили величезні вікна і скляні сходи. Для iPhone спершу планували виготовити пластико-вий екран — як було з iPod. Та Джобс уважав, що куди елегантніше й реалістичніше зробити дисплей скляним. Так почалися пошуки міцного скла, тривкого до подряпин.

Для цього планували відправитися в Азію, звідки колись привезли сходи для магазинів. Але один зі знайомих Джобса, Джон Сілі Браун, котрий уходив у раду директорів компанії Coming Glassy північній частині штату Нью-Йорк, сказав, що варто поспілкуватися з її молодим і завзятим виконавчим директором Венделом Віксом. Тож Стів зателефонував до компанії і попрохав з’єднати його з Віксом. Асистент запропонував залишити повідомлення. «Ні. Я — Стів Джобс, — відповів він. — З’єднайте мене». Асистент відмовився. Джобс зв’язався з Брауном і поскаржився, що наразився на «типове для східного узбережжя лайно». Коли до Вікса дійшла чутка, він одразу зателефонував до Apple і попросив з’єднати з Джобсом. Але йому у відповідь запропонували викласти питання письмово й вислати його факсом. Щоби згладити ситуацію, Стів запросив Вікса відвідати Купертіно.

Джобс описав, який вид скла цікавить Apple. Вікс розповів, що компанія Corning розробила хімічний процес обміну ще в 1960-х і виготовила так зване «скло горили». Воно було надзвичайно міцним, але їм так і не вдалося знайти ринок збуту, тому компанія перестала його виробляти. Джобс засумнівався, чи той вид скла насправді те, що йому треба, і почав пояснювати Віксу, як саме виготовляють скло. Вікс онімів, бо він розумівся куди більше за Джобса в даній царині. «Ти можеш помовчати? — перебив Вікс. — А я розкажу тобі трохи про науку». Джобс замовк. Вікс підійшов до білої дошки і дав Стіву невеликий урок з хімії, розказав про іонообмінний процес, завдяки якому відбувається стиснення шару на поверхні скла. Це змусило Джобса змінити свою думку, і він сказав, що хоче стільки «скла горили», скільки Corning може виготовити за шість місяців. «У нас немає потужностей, — відповів Вікс. — Сьогодні жоден із наших заводів не виготовляє скла».

«Не переймайся», — заспокоїв його Стів. Це приголомшило Вікса. Він був веселим і впевненим у собі чоловіком, але не знав про Джобсовий ефект викривлення реальності. Вікс відповів, що хибна впевненість не переборе інженерних труднощів. Але це була звична для Джобса поведінка. Він дивився на Вікса не кліпаючи. «Так, ви можете це зробити, — сказав Стів. — Ставайте до роботи. Ви можете».

Коли Вікс закінчив переповідати історію, похитав головою від подиву.

— Ми зробили це за шість місяців, — сказав він. — Ми виготовили скло, якого ніколи раніше не виготовляли.

Завод у Гаррісбурзі, в штаті Кентуккі, який випускав рідкокристалічні дисплеї, майже повністю перейшов на цілодобове виробництво скла.

— Ми кинули на це наших найкращих інженерів і науковців, і все вийшло, — сказав Вікс.

У просторому Віксовому офісі є лише один спогад у рамці — повідомлення Джобса, яке він надіслав у день, коли вийшов iPhone: «Ми б не впоралися без вас».

У багатьох важливих проектах, як-от у першому епізоді «Історії іграшок» та відкритті мережі магазинів Apple, Джобс робив паузу перед закінченням і все ретельно перевіряв. Так само він зробив і з дизайном iPhone. У первинному дизайні було задумано вставити скляний екран в алюмінієвий корпус. Одного понеділкового ранку Джобс зазирнув до Айва. «Я не стулив очей минулої ночі, — сказав він. — Тому що зрозумів: він мені не подобається». Це був найважливіший продукт компанії після першого комп’ютера Macintosh, і він йому, бачте, не подобався. Айв, до свого жаху, зрозумів, що Джобс мав рацію:

— Пам’ятаю, як соромно мені стало, що він мусив висловити свої міркування.

Проблема полягала в тому, що вони прагнули сконцентрувати всю увагу на дисплеї iPhone, а насправді вийшло, що корпус суперничав із екраном. Увесь телефон здавався занадто маскулинним, раціональним, механічним. «Хлопці, ви вбили себе, працюючи над цим дизайном дев’ять місяців, але ми його переробимо, — сказав Стів команді Айва. — Ми працюватимемо ночами й на вихідні. Також можемо видати пістолети, щоби ви нас пристрілили просто зараз». Команда не протестувала. Вони погодилися з Джобсовим рішенням.

— Цей момент в Apple я згадую з найбільшою гордістю, — сказав Стів.

Відповідно до нового дизайну тонкий корпус із нержавіючої сталі з жолобком мав дозволити дисплею зі «склу горили» доходити майже до країв. Кожна деталь «грала» з екраном. Новий вигляд був строгим, але водночас привітним. Його хотілося пестити. Це також означало, що треба переробляти монтажну плату, антену і розташування процесора всередині, але Джобс лише підганяв зміни.

— В інших компаніях виставили б на продаж те, що вже зроблено, — сказав Фейдел, — Але в нашій — натиснули на кнопку й почали все заново.

Однією з відмінностей дизайну, котра відображала не лише Джобсовий перфекціонізм, а й його жагу контролю, було те, що прилад дуже щільно складений докупи. Корпус неможливо було відкрити, навіть щоби змінити батарею. Як і з найпершим Macintosh, Стів не хотів, щоби люди длубалися всередині. До речі, коли в 2011-му в Apple дізналися, що в деяких сервісних центрах, котрі не належали до мережі компанії, відкривають корпуси мобільників iPhone 4, замінили малесенькі гвинтики на зламостійкі шурупчики Pentalobe. Їх неможливо викрутити викрутками, доступними в продажу. Оскільки iPhone не мав змінної батареї, то його можна було зробити набагато тоншим. А для Джобса тонший означав кращий.

— Він завжди казав, що тонке — прекрасне, — розповів Тім Кук.

— Це помітно по всій продукції. У нас найтонший ноутбук, найтонший смартфон. Ми також випустили тонкий iPad, а згодом зробили його ще тоншим.

Коли надійшов час запустити iPhone, Джобс, як зазвичай, подарував часописові попередній огляд. Він зателефонував Джону Г’юї, головному редактору Time Inc., й одразу почав із кульмінації: «Це найкраща річ з усього, що ми будь-коли випускали». Він хотів надати Time ексклюзив, «але оскільки в Time нема нікого достатньо розумного, щоби достойно написати про це, я віддам інформацію комусь іншому». Та Г’юї познайомив його з Левом Ґросманом, тямущим у технологіях журналістом (і романістом). У своїй статті Ґросман вдало підмітив, що в iPhone насправді було небагато нових характеристик, вони просто були вдосконалені. «А це важливо. Коли наші пристрої не працюють, ми переважно звинувачуємо самих себе або в тупості, або в тому, що не прочитали інструкцію, або що в нас занадто товсті пальці… Коли наші пристрої зламані, ми теж почуваємося зламаними. І коли хтось їх нам поремонтує, нам стає краще», — йшлося в статті.

У січні 2007 року на відкриття, що відбулося в Сан-Франциско, Джобс запросив Енді Герцфельда, Білла Еткінсона, Стіва Возняка й команду Macintosh 1984 року — так само, як на запуск iMac. З усіх презентацій ця, мабуть, була найкращою. «Час від часу з’являється продукт, котрий змінює все», — почав Стів. Він послався на два попередні приклади: перший Macintosh, який «змінив усю комп’ютерну індустрію», і перший iPod, який «змінив усю музичну індустрію». Потім він плавно підвів до продукту, що збирався запустити: «Сьогодні ми представляємо три революційні продукти цього класу. Перший — це широкоекранний iPod із сенсорним контролем. Другий — революційний мобільний телефон. Третій — неперевершений пристрій для спілкування в Інтернеті». Він ще раз повторив список, а тоді запитав: «Ви зрозуміли? Це не окремі пристрої, а один, і називається він iPhone».

Через п’ять місяців iPhone надійшов у продаж, і Джобс разом із дружиною пішли до магазину Apple в Пало-Альто, щоби насолодитися успіхом. Позаяк він часто заходив туди в день надходження продукту, там на нього вже чекали фанати. Вони вітали його, ніби він — Мойсей, який зайшов купити Біблію. Серед прихильників були й Герцфельд і Еткінсон. «Білл простояв у черзі всю ніч», — сказав Герцфельд. Джобс помахав йому рукою і засміявся. «Я послав йому один», — сказав він. Герцфельд відповів: «Йому треба шість».

Блоґґери відразу нарекли iPhone «Христовим телефоном». Але конкуренти твердили, що 500 доларів — це трохи забагато за успіх.

— Це найдорожчий телефон у світі, — сказав Стів Болмер із компанії Microsoft в інтерв’ю каналу СNBC. — Але він не є привабливим для бізнесменів, бо не має клавіатури.

І знову Microsoft недооцінила Джобсовий винахід. До кінця 2010 року Apple продав дев’яносто мільйонів мобілок iPhone і зібрав понад половину загальних прибутків на світовому ринку стільникових телефонів.

— Стів розуміє, що таке бажання, — каже Алан Кей, піонер компанії «Ксерокс PARC», який ще сорок років тому малював план-шетний комп’ютер під назвою Dynabook.

Кей був гарним пророком, тому Джобс запитав його, що той думав про iPhone. «Зроби екран розміром п’ять на вісім дюймів, і ти правитимеш світом», — відповів він. Алан не знав, що дизайн iPhone почався з цього, і одного дня приведе до ідей створення планшета, що втілить його бачення Dynabook.