Стів Джобс

РОЗДІЛ ДРУГИЙ ДИВНА ПАРОЧКА Два Стіви

Навчаючись у класі Мак-Калума, Стівен Джобс познайомився з одним випускником, який був учительським улюбленцем та найздібнішим його учнем і за свої дивовижні успіхи взагалі став шкільною легендою. Стівен Возняк, молодший брат якого займався плаванням в одній команді з Джобсом, був майже на п’ять років старший за Стівена та набагато краще розумівся на електроніці. Проте в усьому іншому він був типовим школярем.

Як і Джобс, Возняк багато чого навчився у свого батька. Однак це були різного роду уроки. Пол Джобс, попри те що не мав навіть середньої освіти, вмів отримати гідний прибуток, навіть ремонтуючи машини, бо знав, де шукати дешеві запчастини. Френсіс Возняк, відомий також як Джері, був випускником Каліфорнійської політехніки, провідним гравцем університетської футбольної команди (мається на увазі американський футбол. — Прим, пер.), й у підсумку працював ракетним інженером у компанії Lockheed (провідний американський виробник у літакобудівній і аерокосмічній галузях. — Прим. пер.). Він возвеличував інженерію і дещо зверхньо дивився на людей інших професій.

— Пам’ятаю, як він розповідав, що інженери — найповажніша каста у нашому світі, — згадує Возняк-молодший. — Адже завдяки їм цивілізація може досягти якісно іншого рівня розвитку.

Один із найперших спогадів Стівена Возняка — як на вихідні він разом із батьком був на його роботі, і тато, щоби син мав чим побавитися, виклав перед ним цілу купу різноманітних деталей. Хлопчик також із захопленням спостерігав, як його батько намагався розпрямити хвилеподібну лінію на екрані й таким чином довести, що спроектована ним схема працює.

— Я бачив, що все, що робив мій тато, було важливим, і що робив він це належним чином.

Воз — його вже тоді так кликали — розпитував про всілякі резистори і транзистори, які були розкидані по всій хаті. Батько брав дошку, крейду та ґрунтовно все пояснював.

— Принцип роботи резистора він мені розтлумачив, коли я навчався в другому класі. Пояснюючи поняття опору, він доходив аж до атомів і електронів. При цьому тато не використовував жодних формул чи рівнянь, а просто все малював.

Батько Возняка навчив його й дечому іншому: ніколи не брехати. І це міцно вкоренилося в його дещо дитячій та соціально незграбній особистості.

— Мій тато вірив у чесність. Власне, крайню її форму. І це найважливіша річ, якої він мене навчив. Я ніколи не обманюю, навіть тепер. (Деякі виключення робилися суто задля вдалого розіграшу.)

Крім того, чоловік прищепив сину відразу до надмірних амбіцій, і це завжди відрізняло Воза від Джобса. На святкуванні з нагоди виходу на ринок чергового продукту Apple, після сорока років знайомства зі Стівом, Воз розповідав, наскільки вони були різні.

— Тато якось сказав мені: «Завжди намагайся бути посередині», — згадував Стівен Возняк. — Я ніколи не прагнув вершин, яких досяг Стів. Мій батько був інженером, і це те, ким я прагнув бути. Я був занадто скромним, щоби стати бізнес-лідером рівня Стіва.

Вже у четвертому класі Возняк був, як він сам каже, «електроніком». Хлопчині було набагато легше бавитися із транзисторами, аніж спілкуватися з дівчатами. Він починав справляти враження зацикленого бовдура, якого ніщо, окрім мікросхем, не цікавить. У віці, коли Джобс гадав, як працює вугільний мікрофон (батько не зумів пояснити принцип його роботи), Возняк використовував напівпровідники для творення переговорної системи, що включала у себе також підсилювачі, реле, електронні лампи та передавачі і яка зв’язувала дитячі кімнати шести сусідських будинків. А у віці, коли Стів Джобс складав найпростіший радіоприймач, Возняк працював над радіо Hallicrafters, яке, маючи функції як прийому, так і передачі сигналу, було найскладнішою аматорською радіосистемою того часу.

Воз завжди любив почитати журнали з електроніки, які виписував його батько. Особливо його зачаровували історії про нові комп’ютери, скажімо, потужний ENIAC (електронно-обчислювальна машина, створена в 40-х роках XX ст. у США. — Прим. пер.). Оскільки юний Возняк чудово розбирався в Булевій алгебрі, його захоплювала аж ніяк не складність комп’ютерів, а навпаки — те, наскільки просто вони були зроблені. У восьмому класі юнак сконструював калькулятор, який на десяти мікросхемах містив сотню транзисторів, дві сотні діодів і стільки ж резисторів. Возняк отримав за нього головну нагороду на місцевому конкурсі з електроніки (під егідою ВПС США), і це при тому, що в конкурсі брали участь навіть учні дванадцятих класів.

Воз став майже самотнім, коли хлопці його віку почали зустрічатися з дівчатами і ходити на вечірки — заняття, що для нього були набагато складніші, аніж паяння мікросхем.

— Коли раніше я був у центрі уваги, любив із хлопцями покататися на велосипеді й усяке таке, то тепер раптом опинився в соціальній ізоляції, — згадує Стівен Возняк ті часи. — Не було навіть із ким словом перекинутися.

Та він знайшов себе в усіляких підліткових витівках. У дванадцятому класі зробив електронний метроном — один із тих тікаючих пристроїв, які часом використовують, навчаючи музиці, — він звучав, наче бомба з годинниковим механізмом. Тож хлопець зняв етикетки з кількох великих батарейок, зв’язав ті батарейки докупи та залишив в одній із шафок гардеробу. Він налаштував усе таким чином, щоби тікання пришвидшувалося, коли шафка відкривалася. Трохи згодом того дня його запросили до кабінету директора. Він подумав, що знову переміг у шкільному конкурсі з математики. Натомість йому довелося відповідати на питання поліцейських. Коли пристрій знайшли — відразу покликали директора, той його схопив і, притиснувши до грудей, чимдуж побіг на футбольне поле, де мужньо від’єднав проводи. Воз намагався стриматися від сміху, але йому так і не вдалося. Його відправили у виправний заклад для малолітніх правопорушників, де він провів одну ніч. Це був досвід, який добре закарбувався в його пам’яті. Інших «в’язнів» він навчив, як можна від’єднати провід від настельних вентиляторів, натомість під’єднавши їх до ґрат, щоб, коли хто їх торкався, його било струмом.

Удар електрострумом був для Возняка за знак пошани. Він гордо називав себе інженером-електроніком, а це значило, що удари струму були для нього буденщиною. Якось він виготовив настільну гру типу рулетки, де четверо гравців ставили великі пальці у спеціальні пази і, коли кулька зупинялася, одного з гравців «било» невеликим зарядом електроструму.

— Елекгронщики не побояться зіграти в цю гру, а програмісти злякаються, — зауважував Возняк. (Обігруються англійські словосполучення hardware guys і software guys. — Прим, пер.)

Навчаючись у випускному класі, Возняк також підробляв у Sylvania і вперше отримав там змогу попрацювати з комп’ютером.

Він сам опанував мову програмування Fortran і вивчив інструкції до більшості відомих на той час комп’ютерних систем. Потім він вивчав технічні характеристики найновіших мікрочипів і намагався перебудувати комп’ютери, використовуючи ці досконаліші складові. Він ставив собі завдання відтворити якусь комп’ютерну схему, використовуючи менше деталей, але зберігаючи всі її властивості. Кожного вечора він намагався вдосконалити схему, що була розроблена напередодні. Під кінець останнього року в школі він став справжнім майстром.

— Я міг спроектувати комп’ютер, використовуючи вдвічі менше чипів, аніж фірма-виробник відповідної моделі, але всі ці розробки були лише на папері, — каже Возняк.

Він ніколи не розповідав про свої досягнення друзям. Зрештою, більшість сімнадцятирічних цікавилася зовсім іншим.

Ще у випускному класі Возняк якось побував у Колорадському університеті. Хоча того дня університет був закритий (якраз був День подяки), йому вдалося знайти студента інженерного факультету, який погодився провести невеличку екскурсію їхніми лабораторіями. І потім Воз благав батька дозволити йому вступити саме в той університет, хоч плата за навчання там була значно вищою, ніж їхня сім’я могла собі дозволити. Вони зійшлися на такій угоді: йому дозволять один рік там повчитися, після чого він переведеться в місцевий технікум Де Анца. Але, прибувши в Колорадо восени 1969-го, він стільки часу дурникував (наприклад, роздруковуючи гори листівок з написом «Ніксона — геть!»), що провалив кілька іспитів і отримав догану. Крім того, на створену ним програму з обрахунку чисел Фібоначчі було витрачено стільки комп’ютерного ресурсу, що йому навіть погрожували виставити за це окремий рахунок. Зважаючи на всі ці обставини й пам’ятаючи угоду з батьками, під кінець навчального року Стівен був психологічно готовий повернутися додому та продовжувати навчання у місцевому технікумі.

Після доволі спокійного року в Де Анца Возняк узяв академвідпустку, щоби трохи підзаробити. Він знайшов роботу в компанії, що займалася виготовленням комп’ютерів для Каліфорнійського відділення транспортних засобів (аналог МРЕВ ДАІ в Україні. — Прим, пер.), де один із колег зробив йому чудову пропозицію: він забезпечує Возняка необхідними запчастинами, а той робить комп’ютера, якого спроектував на папері. Стівен Возняк вирішив використати мінімально необхідну кількість чипів — по-перше, це було додатковим випробуванням, по-друге, він не хотів зловживати щедрістю свого товариша.

Значну частину роботи було зроблено в гаражі його знайомого — Білла Фернандеса, який жив поруч та все ще вчився у Гоумстедській школі. Щоби робота йшла легше, вони її скрашували величезною кількістю випитого лимонаду, потім їздили на велосипедах до найближчого супермаркету Safeway, щоби здати пусті пляшки, а на отримані гроші купити ще лимонаду.

— Ось чому ми почали називати це «лимонадним комп’ютером», — пригадує Возняк.

По суті, то був калькулятор, який міг обраховувати числа та показувати результати за допомогою світлодіодів у вигляді одиниць і нулів.

Коли вони закінчили роботу над тим апаратом, Фернандес вирішив познайомити Возняка із кимось, кого, за його словами, той обов’язково мусить запізнати.

— Його звати Стів. Він, як і ти, гаразд на всілякі витівки і так само захоплюється електронікою.

То, ймовірно, була найважливіша гаражна зустріч Силіконової Долини після того, як тридцять два роки тому Г’юлетт завітав у гараж Паккарда.

— Ми зі Стівом сиділи на тротуарі навпроти будинку Білла і просто розказували один одному історії — в основному про наші зухвалі витівки, а також про різні електронні штуки, над якими працювали, — пригадує Возняк. — У нас було чимало спільного. Загалом мені було дуже важко пояснити людям, над чим саме я працюю, але Стів розумів мене з півслова. Він мені сподобався. Він був худорлявий, однак витривалий і повний енергії.

Стівен Джобс також був вражений тією зустріччю:

— Воз був першою людиною в моєму житті, яка краше за мене розбиралася в електроніці. Він мені відразу ж сподобався. Я виглядав трохи старшим за свій вік, а він — навпаки, тож ми були, наче однолітки.

Окрім зацікавлення комп’ютерами, вони обоє захоплювалися музикою.

— У плані музики — то були просто неймовірні часи, — пригадує Джобс. — Це було майже те саме, що жити в часи Бетховена та Моцарта. Справді. Люди згадуватимуть ті часи саме так. Ми були тоді занурені в музику по самі вуха.

Зокрема, Возняк познайомив Джобса зі славетним Бобом Діланом.

— Ми відшукали в Санта-Круз чувака, який випускав газету, присвячену Ділану, — розказує Стів Джобс. — Боб Ділан робив записи з усіх своїх концертів. Дехто з його оточення, вочевидь, був не надто обережним, бо невдовзі касети з тими записами були повсюди. І той хлопець мав їх усі.

Вишукування й колекціонування нових записів Ділана стало новим захопленням хлопців.

— Ми ходили по Сан-Хосе і Берклі й розпитували, чи нема в когось піратських касет Ділана, а знайшовши, збирали їх, — згадує Возняк. — Ми купували брошури з текстами пісень Ділана і часом засиджувалися допізна, намагаючись розгадати їх значення. Діланові слова заклали в нас основи творчого мислення.

Як додає Джобс, у нього було понад сто годин записів музиканта, включно з усіма концертами, які він дав у 1965 і 1966 роках, де почав звучати більш електронно.

Кожен із них купив собі висококласний магнітофон ТАЕС.

— Записуючи на невеликій швидкості, я міг кілька концертів умістити на одну касету, — розказує Стівен Возняк.

Тих часів, імовірно, сягає й одне із захоплень Джобса:

— Замість великих колонок я купив пару неймовірних навушників і любив просто собі лежати в ліжку й годинами слухати музику.

Стівен Джобс згуртував у Гоумстеді товариство, яке час від часу організовувало різні музично-світлові шоу, а часом просто любило серйозно пожартувати. Вони назвали своє товариство Buck Fry Club, обігравши в такий спосіб ім’я директора школи. Попри те, що Возняк з іншим своїм другом, Аленом Баумом, уже закінчили школу, наприкінці навчального року вони приєдналися до тієї банди, щоби разом щось утнути і таким чином попрощатися з випускниками, які саме покидали школу. Відвідуючи школу Гоумстед через сорок років і проходячи повз місце «злочину», Джобс зауважив:

— Бачите он той балкон? Та витівка з плакатом скріпила нашу дружбу.

На великому простирадлі, розфарбованому в біло-зелені шкільні кольори, вони намалювали величезний кулак із салютуючим середнім пальцем. Баумова мати-єврейка, яка, як вона сама пояснила, «теж такою була», радо допомогла їм все це гарно намалювати і навіть показала, як відтінити головний об’єкт, щоби він виглядав реалістичніше.

За допомогою шнурів і натяжок вони зробили цілу систему, яка дозволяла рухати плакатом і опускати його ближче до випускників, коли ті проходитимуть повз балкон. SWAB JOB — таким був підпис на малюнку (абревіатура з ініціалів Возняка і Баума та прізвища Стівена). Той жарт став шкільною легендою, а Джобс знову отримав догану.

В іншій витівці вони використовували змайстрований Возняком кишеньковий пристрій, який міг блокувати телесигнал. Він любив брати його з собою до кімнати, де хтось дивився телевізор — десь у гуртожитку, наприклад, — і непомітно натискав кнопку, після чого картинка зникала з екрану. Коли хтось піднімався і щось там крутив у телевізорі, Стівен відпускав кнопку і картинка на екрані знову з’являлася. Примусивши глядачів достатньо пострибати з крісла до телевізора, він поступово ускладнював завдання. Екран тепер рябів доти, поки хтось не торкався антени. В самому кінці він заставляв телеглядачів думати, що телевізор показуватиме лише у випадку, якщо хтось одночасно триматиметься за антену та стоятиме при цьому на одній нозі або торкатиметься телевізора. Багато років по тому, під час важливої презентації, коли в нього теж були проблеми із відеозображенням, Джобс відклав убік текст промови і пригадав ті веселі миті, які вони переживали зі Стівеном Возняком, бавлячись сконструйованим ним пристроєм:

— Воз мав його в кишені, ми заходили до гуртожитку, де якийсь гурт дивився… ну, скажімо, «Зоряний шлях», він блокував сигнал, хтось вставав, щоб усунути перешкоди, й у ту саму мить, коли він відривав ногу від підлоги, телевізор знову починав нормально показувати, а як нога опинялася на підлозі, Воз умикав пристрій. І за п’ять хвилин людина опинялася в такій само дурнуватій ситуації, як оце зараз я, — викрутився Джобс, заодно розвеселивши глядачів.

Геніальне поєднання витівки й електроніки, яке також стало першим каменем у фундаменті імперії Apple, було запущено у неділю пополудні, коли Возняк прочитав статтю в часописі Esquire, який мама лишила для нього на кухонному столі. То був вересень 1971-го, і наступного дня він збирався від’їжджати до Берклі. Це був уже третій навчальний заклад після закінчення школи. Стаття Рона Розембаума «Секрети «синьої скриньки» описувала, як хакери й телефонні віртуози знайшли спосіб, імітуючи відповідні сигнали мережі AT&T (Американська телефонна і телеграфна корпорація, на час описуваних подій була монополістом на ринку телекомунікаційних послуг. — Прим, пер.), безкоштовно робити міжміські дзвінки.

— Прочитавши десь половину тієї великої статті, я мусив подзвонити своєму найкращому другові, Стіву Джобсу, та зачитати йому уривки з неї, — каже Возняк.

Він знав, що Джобс, який на той час починав свій останній рік у школі, був одним із небагатьох, хто зміг би розділити його захоплення.

Героєм тієї історії був Джон Драпер, відомий хакер на прізвисько Капітан Костиль. Він відкрив, що звук, який видає іграшка-додаток із коробки пластівців до сніданку, мала той самий 2600-герцовий звук, який використовували телефонні маршрутизатори. Знаючи це, можна було обдурити систему — дзвінок в інше місто чи навіть країну проходив би як звичайний, без додаткової плати. Стаття розповідала, що інші тонові звуки, які використовувалися для спрямування дзвінків, можна було знайти у виданні Bell System Technical Journal. Компанія AT&T одразу ж звернулася тоді до бібліотек із проханням прибрати часопис зі своїх полиць.

Щойно Джобс отримав дзвінок від Возняка того недільного надвечір’я, він знав, що вони мусять дістати часопис якомога швидше.

— За кілька хвилин Воз мене підібрав, і ми поїхали до Стенфордської бібліотеки, щоби перевірити, чи є там потрібний нам номер, — розповідає про події того дня Стів Джобс.

Була неділя, й бібліотека не працювала, але вони знали, що всередину можна пробратися через одні двері, які рідко коли замикали.

— Пам’ятаю, з яким хвилюванням ми переглядали журнальні підшивки! І саме Воз у підсумку таки знайшов потрібний нам номер. «Ух ти! Виходить, це правда. Нічого собі!» — це все, що ми могли промовити. А взагалі-то, слів не було від радості, бо ж там усе було викладено: звуки, частоти — усе.

Возняк іще встиг того вечора купити у Sunnyvale Electronics необхідні деталі, щоб одразу взятися за виготовлення аналогового генератора сигналів. Джобс зробив пристрій для визначення частоти, коли ще був членом дослідницького гуртка при HP, вони його використовували для калібрування звукових сигналів до необхідної частоти. За допомогою телефонного циферблату вони відтворили й записали на магнітофон звуки, про які йшлося в статті. До опівночі пристрій уже був готовий для випробування. На жаль, осцилограф, що вони використовували, працював нестабільно, і неможливо було відтворити звуки потрібної частоти, щоб обдурити телефонну компанію.

— Ми бачили нестабільність у роботі Стівенового осцилографа, — розповідає Возняк, — тому й не могли досягти бажаного результату. Вранці мені треба було їхати до Берклі, тож ми вирішили, що я візьмуся за розробку цифрового варіанту пристрою, щойно туди доберуся.

Ще ніхто ніколи не виготовляв цифрової версії «синьої скриньки», але Возняк був створений для випробувань. Узявши діоди та транзистори від Radio Shack і скориставшись допомогою одного студента-музиканта з абсолютним слухом, Возняку вдалося все зробити до Дня подяки.

— Я ще ніколи не робив мікросхему, якою би настільки пишався, — каже Стівен Возняк. — Я й досі думаю, що вона пречудова.

Вночі Возняк приїхав до Джобса додому, щоби випробувати новий пристрій. Вони намагалися додзвонитися до дядька Стівена, який мешкав у Лос-Анджелесі, але помилилися номером. Але то вже було неважливо, головне — їхній апарат працював.

— Привіт! Ми задурно до вас телефонуємо! Ми телефонуємо задурно! — кричав Возняк у трубку.

Людина на протилежному кінці дроту була розгублена й роздратована. А тут ще Стів вирішив сказати пару слів:

— Ми телефонуємо з Каліфорнії! З Каліфорнії! Це все «синя скринька»!

Це роздратувало чоловіка на лінії ще більше, адже він також жив у Каліфорнії.

Спочатку «синя скринька» використовувалася лише для задоволення і розіграшів, найнахабнішим з яких був дзвінок до Ватикану. Возняк, удаючи Генрі Кіссинджера, хотів поговорити з Папою Римським.

— Ми на важливій зустрічі у Москві, і нам треба поговорити з Папою, — говорив Возняк голосом американського дипломата.

Йому відповіли, що у Ватикані 5.30 і Папа спить. Коли Воз ще раз зателефонував, трубку зняв якийсь єпископ, який мав перекладати розмову. Та, власне, Папу вони так ніколи й не почули.

— Вони, мабуть, зрозуміли, що Воз не був Генрі Кіссинджером, — каже Джобс, — адже ми дзвонили з вуличного таксофона.

Саме тоді вони досягли важливої межі, тієї, що визначить схему їхніх подальших стосунків: Джобс прикинув, що «синя скринька» могла би стати чимось значно більшим за забаву — її можна продавати.

— Я зібрав решту компонентів: корпус, циферблат, джерело живлення, — і вирахував, скільки загалом усе може коштувати, — розповідає Джобс про свій досвід, який немовби передвіщав його подальшу роль в Apple.

Завершений пристрій був за розміром, як дві колоди гральних карт. Деталі їм обійшлися в 40 доларів, Джобс вирішив, що продавати апарат будуть по 150 доларів.

Наслідуючи інших телефонних піратів, того ж Капітана Костиля, вони й для себе вигадали прізвиська. Возняк став Синім Берклі, а Джобс — Борзим Гавкалом. Вони захопили пристрій до університетського гуртожитку і, під’єднавши його до мікрофона й слухавки, продемонстрували, як той працює. Поки потенційні клієнти спостерігали, вони видзвонювали в готель «Ріц» у Лондоні та на спеціальний номер в Австралії, де розповідали свіжі анекдоти.

— Ми виготовили близько сотні «синіх скриньок» і продали майже їх усі, — пригадує Джобс.

Веселощі та прибутки припинилися в одній піцерії. Джобс і Возняк збиралися з’їздити до Берклі з «синьою скринькою», яку вони щойно змонтували. Джобсу потрібні були гроші, тому він хотів якомога швидше продати апарат і запропонував його незнайомцям за сусіднім столиком. Ті зацікавилися, він із ними пішов до телефонної будки і, подзвонивши до Чикаго, продемонстрував можливості їхнього дітища. Покупці сказали, що мусять дістати гроші з машини.

— Тож ми пішли з ними до авто — я тримаю апарат у руці, той чувак щось шукає рукою під сидінням у машині і раптом, замість грошей, витягає пістолет, — розповідає Джобс.

Він ще ніколи не бачив пістолета так зблизька й нівроку перелякався.

— Чувак направив пістолет прямо мені у живіт і каже: «Давай сюди, брате». Мій мозок напружено працював. Поруч були дверцята машини, і я подумав, що, можливо, міг би вдарити його по ногах ними, і ми би втекли, але існувала ймовірність, що він мене застрелить. Тому я помаленьку і дуже обережно поклав коробку йому в руки.

Це було трохи дивне пограбування, адже хлопець, який забрав у Джобса «синю скриньку», дав йому свій номер телефону й сказав, що заплатить, якщо ця штука працюватиме. Коли Джобс пізніше таки подзвонив за тим номером, грабіжник сказав, що так і не зміг розібратися, як пристрій працює. Джобс люб’язно переконав того крутелика зустрітися з ним і Возняком у якомусь людному місці. Та у підсумку вони все ж відмовилися від ідеї знову бачитися з озброєним клієнтом, незважаючи навіть на гроші, яких вони так і не отримали.

Те партнерство привело їх до іншої, набагато успішнішої спільної пригоди.

— Якби не було «синьої скриньки», не було б і Apple, — пізніше казав Стівен Джобс. — Я на сто відсотків у цьому переконаний. Воз і я навчилися працювати разом, ми переконалися, що здатні з легкістю розв’язувати технічні головоломки і можемо навіть дещо самі виробляти.

За допомогою маленького пристрою, який вони створили, можна було контролювати і використовувати інфраструктуру вартістю в мільярди доларів.

— Ви не повірите, наскільки той досвід додав нам упевненості, — каже Джобс.

Возняк дійшов такого самого висновку:

— Можливо, продавати їх — то була не найкраща ідея, але це дало нам можливість відчути, на що ми здатні з моїми інженерними здібностями та його перспективним баченням.

Пригоди з «синьою скринькою» стали зразком для тіснішого партнерства, яке постане незадовго. Возняк буде тихим чарівником, який радо ділитиметься своїм черговим геніальним винаходом, а Джобс придумає, як зробити його максимально зручним, все гарненько запакує, знайде покупців і заробить на цьому кілька баксів.