Тисяча доріг

У ЖІНОЧІЙ РЕФЕРЕНТУРІ УЧХ

Восени 1944 року Командування УПА Перемиської Воєнної Округи зліквідувало нашу зв'язкову ланку. Після реорганізації відділів ми вже були не в силі обслуговувати всі зв'язки.

Мене призначено повітовою УЧХ в Мостиському повіті. Малушу - повітовою УЧХ Добромильського, а Софію - Перемиського повітів. Зоя теж відійшла від Орлана, її призначено тереновою УЧХ на Перемишль. До Орлана вернувся його секретар, Птах, який на час пересуву фронту був разом із загоном УПА під командою Рена в Карпатському рейді. Птах прийшов до ОУН дуже молодим, здається, ще за польських часів. За німецької окупації завідував технічною ланкою, де Орлан і познайомився з ним. Незвичайно щира людина, дуже ідейний і відданий справі, Птах був Орланові дуже придатний - міг сповняти роботу машиніста (писав на письмовій машинці) і також був бойовиком у його охороні, налагоджував зв'язки, помагав у будові криївок та в заготівлі харчів.

Перша підбольшевицька зима в Мостиському повіті далась повстанцям болюче взнаки. Там, як і в сусідніх теренах Галичини, шаліла т.зв. "червона мітла", та ще й оперували прикордонні війська НКВД. їхньою метою було "вимести" протиболь-шевицьку підпільну боротьбу й опанувати прикордонну смугу. Військові з'єднання НКВД прочісували кожний клаптик лісу, кожний населений пункт, тероризуючи населення. Притому зорганізували свою агентуру. Взялись також зразу вивозити на Сибір тих, хто вже за німців був розконспірований і симпатизував підпіллю. Добре законспірованих бункерів ще не було, а про ті, що були, знало багато людей. З посиленням терору вдосконалювалась конспірація. Підпільники почали будувати кращі й більше засекречені криївки. Жінки-підпільниці надалі, навіть під час облав, переодягнуті за селянок, перебували між населенням. Енкаведисти нераз їх пізнавали та заарештовували.

Під ту пору завданням жіночої мережі було утримувати зв'язкову лінію, яка в критичний час "мітли" функціонувала ще ефективніше й обслуговувала всю організацію в терен і. Червоний Хрест також заготовляв лікувальні зела, віск, виготовляв бинти та все інше, що нам доручали лікарі з УПА. Я й надалі проводила з дівчатами санітарні вишколи, але, з огляду на безпеку, обмежила ланку до кількох осіб.

Коли я прибула в Мостиський повіт, то вже не застала повітового Онишка. Його убив районний начальник НКВД в с. Боляновичі під час облав у листопаді 1944 року. Мені помагала у праці та в утримуванні зв'язків районова Ольга Баб'як, під псевдом Уляна. Вона була однією з найкращих моїх співробітниць, віддана справі, відважна, витривала у трудах і дуже сумлінна у виконуванні своїх обов'язків. Батько її враз із сином, братом Уляни, пішли в УПА, мати тієї ж першої зими була вивезена на Сибір, а молодша сестра, Ірина, переховувалась по людях.

Наближались Різдвяні свята. Малуша, Зоя, Роксоляна і я попросили в Орлана дозволу поїхати на свята додому. Він погодився. Мої подруги прийшли до мене з польської сторони, і ми поїхали з Мостиськ вантажним автом до Львова. Потім кожна з нас подалася у свої сторони, крім Зої, родина якої жила у Львові.

У Задвір'ї надалі шуміло повстанським життям, люди тільки тим і жили, про те й говорили. Мені аж дивно було, що навіть місцевих хлопців уже не називали іменами, лише псевдонімами. "Ти знаєш, - сказала до мене сестра, - до Гані вчора вночі заходив Чабан з боївкою. З ним був також Крук. Як вони довідались, що ти приїхала, всі хотіли тебе відвідати". Я запитала, хто такі Чабан і Крук. "Невже не знаєш? Не вдавай хоч". Тоді стала "освідомляти" мене: "Це Славко, а той - це Только".

На другий день, пізно ввечері, хтось застукав у вікно. В хату ввійшов Олесь Карпин, місцевий хлопець, який колись, як я підростала, залицявся до мене. Тепер він був також у підпіллі, далі від Задвір'я, і прибув на свята додому. Хлопець так врадувався побаченням, що при батьках розцілував мене. Раніше Олесь воював у легіоні "Соловей" під командою Романа Шухевича. Його старший брат, Михайло, був "мельни-ківцем" і з приходом большевиків знову відійшов на еміграцію. А цей залишися. Ми говорили майже до світанку, ділилися пережитим, своїм і наших спільних друзів.

Упродовж свят я ходила до церкви, а пополудні ми всі рушали колядувати. Всюди нас вітали, вгощали, раділи нами. Мама була проти того, щоб я показувалась на людях. Але я все одно йшла, бо знала, що більше не прийдемо заколядувати. Це була наша остання коляда в рідному селі.

Вранці, напередодні Нового Року, в село прибув загін війська НКВД із собакою. Довідавшись про це, місцеві повстанці схоронились у бункерах. Енкаведисти не шукали по всьому селу, лиш подались у напрямі церкви, на одне подвір'я, де був бункер. Відразу облягли його і стали добиватись досередини, розкопуючи зверху землю. Повстанці, їх там було десятеро, викинули зсередини гранати і стали пробиватись наверх. їх усіх скосили ворожі автомати, або, ранені, самі позастрі-лювались. Було очевидним, що бункер хтось "всипав".

Жахлива вістка чорним круком облетіла Задвір'я. Такий важкий сум обвив село, що, здавалось, у кожній хаті лежить покійник. Смерть повстанців завжди й усюди озивалась смутком у душі народу, але тут вона потрясла болем усе село, бо вбиті були його дітьми, тут кожний знав, хто вони, яких батьків, дідів. "Як же тій нещасній Гандзі буде пережити таке горе. Мала одного-єдиного сина, і того кати убили", - лементувала мама і з тривогою споглядала на мене. Враз з усіма, я боляче пережила їхню смерть, бо з ними, що разом ми зростали, у школі вчились, забавлялись, умерла частина й моєї молодости.

НКВД обшукало ще деякі запідозрені хати й покинуло село. А коли стемніло, мій батько та ще кілька господарів приїхали саньми на місце бункеру, щоб забрати і похоронити тіла повстанців. Там нещасні матері голосили, пригортали тіла своїх убитих синів, обціловували їхні скривавлені голови, не відпускали, аж треба було їх силоміць відривати. Одна лиш мати мовчала, напівбожевільна з горя. Виховала їх трьох як дубів, були бідні, на фабриці заробляли... Тепер ось уже третій загинув... Як плащеницею. обвили тіла повстанців у білі рядна і повезли на кладовище. Там і похоронили їх у спільній могилі. Як загинули, так і спочивають. У ту трагічну ніч усе село не спало. Коло півночі вернувся тато, почорнілий, мовчазний, з розбитим серцем. І я плакала в ту ніч твердими сльозами також і над нашими матерями, що сивіли і божеволіли, прибиті горем. Скільки то сердець виповнилось не тільки болем, але й ненавистю за одну таку печальну ніч...

Всіх мучило питання: хто зрадив? Припускалось, що це зробив колишній повстанець із сусіднього села, Полонич, який нещодавно пішов на співпрацю з НКВД. Він нераз бував у Задвір'ї та днював у цьому бункері. Однак опісля виявилося, що провокативна група НКВД під маскою повстанців шукала в селі зв'язку. Провокатори зуміли здобути довір'я в сусіднього господаря, який знав місце бункеру і вказав їм.

З важким серцем я повернулась у Мостиський повіт. Без криївки, під постійними облавами, перебула між населенням ту першу зиму в підпіллі під большевицькою окупацією. Навесні Сіра, яка після відходу Рогніди в Україну займала пост обласної УЧХ, стягнула мене назад на Закерзоння і призначила окружною провідницею УЧХ на Перемиську округу. Позицію повітової УЧХ' у Мостиському повіті перебрала дотеперішня районова Уляна.

У лютому 1945 року Орлан ходив у Львівську область по інструктаж до крайового провідника Львівського краю Золотаря. З ним ішов Птах і також обласний СБ Іван Мандрика, псевдо Летун. На цей пост Орлан його призначив після смерти Осипа. Через Мостиський повіт їх провела боївка Летуна, а далі на схід було неможливо пробиратись більшою групою. Орлан вирішив іти лиш утрьох: він, Летун і Птах.

Дорога була преважка. Нову зв'язкову лінію змонтували ще за старими зразками, від села до села. Тим часом НКВД уже вивезло на Сибір неодну сім'ю, через хату якої проходив зв'язок, і лінія була порвана. Виявляли такі сім'ї в наслідок слабкої конспірації за німецьких часів, а не через масове вербування агентів. Так траплялося пізніше. А тепер досить було НКВД знайти в селі одного агента, і він легко міг виявити їм "неблагонадьожних".

Як на лихо, випали сніги, позасипали поля, ліси, і пройти було важко, а дорогами не можна було користуватись, бо в селах повно війська. Після нічних ходів по снігах, доводилося силою добиватись до незнаних господ, де задньовували, рискуючи життям. У ту пору населення було дуже залякане і дезорієнтоване всілякими провокативними трюками, яких уживало НКВД під виглядом повстанців. Якщо господар не знав повстанця персонально, то взагалі не хотів приймати до хати, підозрюючи провокацію НКВД. У ситуації непевности міг би зі страху і зголосити на міліцію. Тільки талант Орлана словами прихилити собі людину рятував усіх трьох.

Метою зустрічі було обміркувати проблеми у новоство-реній ситуації та засвоїти директиви щодо дальшої праці. Оскільки був встановлений новий кордон, що залишав українські західні території у Польщі, Провід на Землях зробив теренову реорганізацію.

Намічено завдання: вести боротьбу проти виселення українців зі своїх земель, посилити інформаційну роботу серед чужинців, добитися замирення з польським населенням і його протирежимним підпіллям.

З переходом на Закерзоння я повинна була змінити псевдо. З конспіративних зглядів кожний підпільник періодично змінював його. "Зірки" я зреклася без жалю. Вона ніколи не приросла до мене. З тими псевдами траплялись деколи чудернацькі історії, коли молодість давала волю фантазії. Особливо серед рядового вояцтва УПА. Розказував Орлан, що, навідуючись до однієї із сотень, натрапив на такі псевдоніми, як Чорт, Пушкін, Сталін. "Припустім, боровся чоловік гідно, а то й загинув у бою, а тут і незручно віддати йому належне. Навіть панахиди не можна відправити за його душу. Бо і як молитись за нього? "Прийми, Господи, душу Чорта в царство небесне"? Або: "Головне Командування УПА нагороджує Сталіна за геройську боротьбу..." Щоб більше не повторювались подібні випадки, 1945 року вийшло розпорядження щодо добору псевдонімів. Заборонялось уживання імен та означень, які компрометували б нашу боротьбу.

Хоч я розуміла потребу конспірації, проте навіть у підпільному житті хотіла залишитися зі своїм іменем. Тому й не вигадувала нічого, а вибрала лиш його видозміну - Марічка, мабуть, під впливом Тіней забутих предків. Може, підсвідомо відчула, що тільки під своїм іменем пройду мій крутий життєвий шлях.

Навесні, після повернення з нарад Орлан провів реорганізацію терену. Дотеперішня Перемиська область була розділена границею між УРСР і Польщею. Згідно з новим поділом, зліквідовано Перемиську область. Землі по стороні УРСР перейшли до Львівського краю, а із земель, що опинились у ПНР, створено окрему теренову одиницю - Закерзонський край. Туди входили Лемківщина, Перемищина, Ярославщина, Любачівщина, Холмщина і Підляшшя. На тих землях створено також окрему Воєнну Округу УПА Закерзонського краю.

Закерзонський край розділено на три округи - Перемиську, Любачівську і Холмську. Округи складалися з над районів, які поділялися на райони, далі - кущі та станиці, що становили найменшу одиницю. За новим поділом надрайон територіяльно обіймав приблизно колишню округу.

Крайовим провідником Закерзонського краю Провід ОУН призначив Ярослава Старуха-Стяга, який рівночасно діяв від імени УГВР. Орлана призначено його заступником і крайовим референтом пропаганди.

З Орланом прибули з України на Закерзоння двоє досвідчених підпільників, Варнак і Ярина. Вони обняли керівні пости - Варнака призначено окружним провідником Перемиської округи, а Ярина стала окружною УЧХ. Попередня обласна УЧХ Сіра була арештована напровесні в с. Конюша, під час облави. ІТ забрали у львівську тюрму й засудили на 25 років позбавлення вол і. Референтом СБ залишився Летун, однак ненадовго. Він загинув на засідці, і його пост зайняв Явір-Старий. Пропаган дивним референтом став Григор.

Перемиська округа поділялася на два надрайони: Лемків-щину і Перемищину. На Лемківщині Зорич залишався надрайоновим до часу його перенесення в Любачівську округу. Потім його пост зайняв Мар, який раніше був референтом пропаганди. Надрайоновою УЧХ стала Христя.

У керівний склад Перемиського н-ну входили: Тарас - надрайоновий, Мирон - референт пропаганди, Потап - референт СБ і Вишинський - господарський референт. Я залишилась надрайоновою УЧХ. До Перемиського н-ну входило п'ять районів, у яких моїми підзвітними були районові УЧХ: Софія, Рома, Оксана, Ярослава і Уляна. Богдана працювала медсестрою по шпитальках УПА в Перемиському н-ні.

Не зважаючи на часті облави, робота в УЧХ ішла повним темпом. Окружна УЧХ Ярина була першорядна організаторка, енергійна, підприємлива, а також вимоглива до підзвітних. Протягом кількох місяців ми зуміли наладнати задовільне функціонування шпитальків. Зорганізовано кілька санітарних вишколів для підпільниць, а також для цивільних дівчат, які з нами співпрацювали та помагали в лікуванні ранених. Проводилось також організаційні вишколи і підготовлялось святкові імпрези для відділів УПА. їх ми організували з поміччю культурно-освітнього референта у відділі, щоб невеличкими розрив-ками переткати тверде вояцьке життя. Перед Великодніми святами пекли цілий тиждень коржики і кільканадцять пачок їх вислали на Лемківщину відділам УПА. Вони там, серед убогого населення, ніколи не мали пшеничного печива.

Минулої осени, перед відходом на працю в Мостиський повіт, я знову зійшлася з Орланом. Розділені границею, ми не стрічалися взимку, але, коли перейшла навесні в Перемищину, мали більше нагод. Тепер наші взаємини вже не були такі радісно-легкі, як колись. Та й любов наша була повніша, перевірена розлукою, зникло душевне роздвоєння, що раніше так пригноблювало мене. Деколи проведений разом час кріпив нас духово в тих ненормальних обставинах. Одначе ми не плянували одружуватись, і сама думка про заміжжя видавалась мені неприйнятною. Та ось зайшов випадок.

Святослава, відколи відійшла від зв'язкової ланки, працювала в технічній ланці Тараса. Він був її наречений. Хоч як вона його любила, проте мала свої суворі засади моралі, згідно з якими жила. В той час їхній бункер був у лісі над Тисовою. Одного разу пішов Тарас у якійсь справі в село і при тій нагоді пробував залицятися до дівчини. А що був дуже вродливий і симпатичний, то дівчина, мабуть, не дуже опиралася. Ще й похвалилася тим перед підпільницями, а ті, добрі Святославині подруги, доповіли їй. Вірна своїм засадам, Святослава не могла і не хотіла йому простити. Вона спакувала в наплечник своє сельскінове хутро, що його принесла із Сокаля й досі не загубила серед облав, як я погубила все, і домагалася зв'язку в Сокальщину. Не хотіла залишитись не те що в одному бункері, але навіть в одному районі з Тарасом. Тарас занепокоївся. Він знав, що Святослава, хоч ніжна виглядом, але характером тверда і свого доконає, залишить його.

Написав Тарас листа до Орлана, просить прийти і вмовити Святославу. "Ви одинокі, що зумієте її переконати, бо нікого іншого вона не послухається". Орлан жив близько з Тарасом, пішов та погодив їх. Накінець сказав: "Найкраща розв'язка для вас - це повінчатися". Обоє радо прийняли його пораду і відразу взялись вибирати дату вінчання. Вдоволений вислідом своєї "місії", Орлан щось собі подумав, потім кинув жартома:

- А може б, за одним заходом відбути двоє вінчань?

- Чудесна думка! - підхопив Тарас. Він знав, що Орлан мав себе на думці. Тоді засміявся: - За вашими плечима то й нам "вкрутиться".

Ми саме в Трійці приготовляли великоднє печиво для відділів УПА, як я одержала від Орлана листа. Писав, що вирішив "переступити (зі мною) поріг церкви" і питав, яка моя думка про те.

Його рішення громом мене вразило. Ми ж ніколи не говорили про вінчання.

- Чому сидиш, як заворожена? Що там прочитала? - поцікавилась Малуша.

- Та нічого, - відповіла їй, - здається, виходжу заміж. У неї аж дух заперло:

- Що ти говориш нам дурниці! За кого?

- А за кого б ти мене видала?

- Поняття не маю... Ти, розуміється, вигадуєш.

Не одна Малуша була здивована. Крім Птаха і Тараса та Святослави, ніхто не знав, що ми зійшлися вдруге.

Я мала багато над чим подумати, хоч знала, яка буде моя відповідь.

Завдяки дівчатам з УЧХ, Великодні свята 1945 року вийшли в Перемиському н-ні дуже величаво. Ми приготували спільне свячене для провідного складу, що перебував у цьому терен і, а також помогли у приготуваннях до свят сотням Бурлаки і Ластівки, які були у Корманицькому лісі.

Стіни поставленої для цієї оказії колиби ми прибрали зеленню, тризубом і портретами у вишитих рушниках. Вкриті скатертинами столи вгиналися під пасками, шинками, ковбасами та всім іншим, що прийнято мати в нашім краю на Великдень. Недалеко від колиби, на галявині, вояки з сотні спорядили вівтар, який дівчата прибрали вишивками і зеленню. Все печиво подарували нам довколишні селяни, а м'ясні вироби доставив надрайоновий господарник.

Удосвіта біля вівтаря вилаштувались дві сотні УПА, провідники, теренові боївки та підпільники. Були також дівчата з підлісних сіл, що багато помогли нам у приготуваннях. Вони б не простили, коли б ми не запросили їх до наших святкувань. Отець Гоза відправив уночі великоднє богослуження у своїй парафії в Берендьовичах, щоб удосвіта прибути до нас. Великодня відправа вийшла дуже врочисто. Гарно співав упїв-ський хор, і священик виголосив добре підготовану проповідь. Опісля ми перейшли до колиби.

Отець Гоза посвятив трапезу, і ми засіли до столів. Між присутніми був також Орлан з Птахом та кур'єркою, що прибула до нього від провідника Стяга. З нею він ще того вечора відходив у північні терени, де мав зустрітись зі Стягом. Орлан привітав з Великоднем усіх зібраних, побажав щастя, а також подякував священикові за труд і риск, на який зважився, щоб звеличати наше свято. Розвідка УПА в довколишніх селах слідкувала за діями польського війська, а в лісі стежили вартові. У цьому лісі часто доводилось зводити бої з військом.

По сніданку відбулась розвагова програма. її підготував надрайоновий пропагандист Мирон, з поміччю Цяпки, який і виконував головну ролю в скетчі. Цяпка походив з Медики під Перемишлем. Його правдиве ім'я - Омелян Станько, Він був політвиховником у сотні Бурлаки, а опісля - в сотні Хріна. Веселої вдачі, з тонким гумором, Цяпка вносив радість усюди, де появлявся. Так було й тепер. Ми всі заливалися сміхом з його жартів та дотепів.

Того ж дня, перед відходом до Стяга, Орлан повідомив Варнака і Летуна, що ми наміряємо звінчатися. Після повернення він плянував відбути відправу з окружним і надрайоновими проводами Перемиської округи. В тій справі вислав листа до Зорича на Лемківщину, в якому зазначив наприкінці, щоб "при тій нагоді" вони були гістьми на нашому вінчанні. Відтоді всі загули про новину.

На Закерзонні керівництво визвольною боротьбою мало розв'язати ще одну пекучу проблему, яка вже перестала існувати в Україні, - наладнати добросусідські відносини між українським і польським підпіллям. До часу репатріяціЇ поляків з Західньої України вони й там не були приязні, хоч не такі ворожі, як тут, на пограничних землях. Ця ворожість помічалась і за німецької окупації. Поляки самі ненавиділи німців, проте нераз доносили до гестапо на українців і помагали їм винищувати членів українського резистансу.

Зі створенням т. зв. демократичної Польщі боротьба ще більше загострилась. Ця ворожнеча була дуже на руку Радянському Союзу. Вона послаблювала дві воюючі сторони і також створювала умовини для швидшого переселення українців до УРСР. Поляки, без огляду на їхнє ставлення до свого ново-створеного уряду, бажали викинути українців із цих земель. Маючи неофіційну підтримку влади, вони ночами нападали на українські села, грабували, в полі забирали худобу, а подекуди то й убивали людей. Так, у березні 1945 року поляки напали вночі на село Павлокома, Березівського повіту, і вимордували людей.

Українські села стали оборонятись, творити самооборонні відділи та відбиватись від напасників. Якщо поляки нападали на село, палили господарства, а то й убивали декого з селян, тоді у відплату українці стали атакувати ті польські села, які нападали на наші. Одначе сили були нерівні, бо полякам помагало ще і їхнє протикомуністичне підпілля. Опинившись у важкій ситуації, українське населення звернулося за поміччю до УПА й підпільних боївок. УПА не могла відмовити їм, безборонним, і боротьба дедалі більше розгорялась. Москва ж, задоволена, тільки руки затирала й чекала, коли УПА зв'яжеться в боротьбі з вороже наставленим до неї польським підпіллям.

УГВР і весь провід підпільною боротьбою на Закерзонні були занепокоєні таким станом. Вони видали відозву до українського населення, в якій наказувалось самочинно не нападати на польські села, але коли поляки нападуть на українські, тоді нехай ті обороняються. Рівночасно розповсюджено летючки до польського населення з закликом заперестати некорисну для обох сторін боротьбу. Все це, однак, не помагало. На польське населення мало вплив їхнє підпілля, і з ним треба було ладнати справу.

Взимку 1944/45 року Орлан написав брошуру Українсько-польські взаємини, в якій з'ясував недоцільність боротьби між двома сусідніми народами. Він доводив історичними фактами, якої шкоди зазнала Польща, застосовуючи імперіялістичну політику щодо України, з одного боку, а з другого - скільки користи принесло б двом народам, якщо б вони могли поруч один одного існувати, оба вільні, у своїх державах. Брошура ця була дуже на часі, тим то її масово розповсюджувано серед поляків.

Навесні 1945 року керівники підпілля на Закерзонні нав'язали контакт з проводом польського протирежимного підпілля "Армія Крайова" (АК). Серед інших польських підпільних організацій вона під ту пору була найсильніша. У відповідь АК запросила провід Закерзоння на спільну конференцію, яка й відбулася тієї ж весни 1945 року. З української сторони в ній взяли участь представники від УГВР, ГК УПА та ОУН на Закерзонні. Конференція пройшла успішно, її результатом була обопільна домовленість докласти всіх зусиль, щоб погасити конфлікт.

Українська делегація стояла на становищі, що тепер оба народи поневолені спільним ворогом - Москвою і всяке взаємне поборювання тільки помагає нашому спільному ворогові ще цупкіше прибрати нас у свої руки. Сперечатися за кордони недоцільно, бо в наявній ситуації ми не маємо можливости їх змінювати чи встановлювати. Це питання буде вирішуватись, надіймося, дипломатичною дорогою, коли наші держави здобудуть суверенність.

Це й була плятформа, на якій настало замирення. З того часу поменшало нападів і грабунків селян, а в значній більшості повітів вони й зовсім заникли.

Коли Орлан перебував у північних районах, я, крім теренової роботи, була заклопотана справами, які не мали стосунку до революції. А може, вони аж надто були з нашою боротьбою пов'язані, тому так всеціло мене поглинули. По Великодніх святах мені трапилась нагода передати через залізничника лист до батьків, у якому повідомляла про намір вийти заміж. Мама відписала: "Дорога дитино. Нам важко давати тобі поради, але, якщо віриш, що будеш щаслива, ми даємо вам наше благословення. Може, так і краще, буде кому заопікуватись тобою".

... Ходила як не своя, а голова аж тріщала, повна боязких роздумувань. Надто добре я розуміла, що в обставинах боротьби моє щастя - це жар-птиця, яку ловитиму, може надаремне, і не зловлю. Скільки в мене тих сил, думала я. Чи стане їх, щоб дотримувати йому кроку, чи, може, підбігатиму, задихатимусь, поки врешті не відстану? Він говорив мені, що я різнюся від усіх дівчат, яких знав. Хоч як мило було тоді слухати його мови, тепер озивалась у мені шорстка правда: "Василю, воно не так. Я така сама, як вони всі. Я мрію про щастя жити з тобою> а не про героїчну смерть разом. А якщо прийде вона, небажана, хочу знайти в собі силу прийняти її гідно, хоч не легко, ні. Як і інших дівчат, мене також хмелить твоя популярність, високе становище. Різниця лиш у тому, що, пізнавши тебе, я краще за них знаю ціну, яку доведеться мені платити,, поки ти поділишся зі мною своїм добром. А все ж... Мені дуже хотілося б бути такою, якою ти мене собі уявляєш".

Подруги не відали моєї тривоги. Вони знали тільки, що виходжу заміж за заступника крайового провідника й розмірковували критично: чому саме вона?.. Все таки вони були доброзичливі дівчата, віддали "кесареві - кесареве", потім вирішили справити нам таке весілля, якого серед повстанців ще не бувало. Мені рішуче заборонили втручатись у ті справи, за що я була їм вдячна, бо знала, як до того поставиться Орлан. Перед відходом на північ він застеріг, що хоче звінчатись тихо, без зайвого руху і приготувань, щоб не розтрубіли і тим не стягнули облави. Але Орлана тим разом не послухались. Під час його відсутности зробили приготування, а для безпеки курінний УПА, Коник, призначив сотні Ластівки та Бурлаки охороняти терен. "Якщо буде бій, то це буде не перший раз, а скільки разів чоловік жениться?" - казав к-р Коник.

Хоч вдячна була їм усім, усе ж таки не про таке весілля мріяла все молоде життя. Я хотіла бути в рідній хаті, з мамою, серед тих, з ким виростала. Мріяла про сніжнобілу сукню, серпанок, а тут буде сірий костюмчик... Хотіла, щоб співали пісень, якими ще дитиною заслуховувалась на весіллях, коли виплакувала зраз із молодою, як їй співали:

Тим часом воно ось як в мене вийшло...

Це була неділя, 27-ме травня. Викупаний цілоденним дощем, усміхнувсь останнім соняшним промінням вечір. Крутою доріжкою посувається вгору до церковці під лісом над Брилинцями весільний похід. У ньому дві пари молодих у почоті дружбів та дружок. Це Тарас зі Святославою і Орлан зі мною. За нами йде повстанська братія, а ще більше їх вже чекає нагорі біля церкви. При церковних дверях стоїть почесна стійка.

Підійшли до церкви, і в мене серце забилося дужче. "Прощай, молодість, і всі ви, що були її частиною. І ти прощай, моя весняна любове. На цьому порозі перетинаю останню нитку, що павутинкою ще в'язала мене з тобою. Я вдячна тобі за багатство почувань, яким наповнювалась душа, за наше незаймане кохання. Воно збережеться в моїй пам'яті лілейним ароматом. А тепер візьму від життя дарунок, боязко його беру, але з довір'ям і любов'ю. А тоді - що доля судить".

Церковця вщерть виповнена повстанцями, серед них мої подруги, гарно причепурені. Всі свічки у свічниках горять і мене на мить осліплюють. Біля нас, випрямлені у почесній стійці, стояли к-ри Крилач і Ластівка. Вінчанням проводили два священики, о. Граб та о. Гоза, в супроводі упівського хору.

... "Я-Марічка-беру-собі-тебе-Орлана (в думці - Василя) -за-мужа..."

... "Я-Святослава-беру-собі-тебе-Тараса..."

Після присяги із сотні грудей загриміло й вирвалося поза стіни церковці величне Многая літа. Що за могутній спів це був! Таких Мнових літ я не чула більше в житті. Коли б мене запитали, що таке щастя, я б відповіла, що в нього різні виміри і... пригадала б собі церковцю під лісом. Бо пережити таку врочисту хвилину єднання сердець - це щастя. Ота церковця, наповнена повстанцями, оті їхні щирі побажання, вони зобов'язували мене все життя.

Прийняття приготували в Брилинцях у школі, на порозі якої привітала нас хлібом і сіллю моя провідниця Ярина. У прикрашеній клясі-кімнаті на столі пишалися коровай і весільний торт. Піднесли тост по чарці вина. Більше алькогольних напоїв не подавали. Але й без напоїв повстанці створили теплу та інтимну атмосферу.

Одна подія затьмарювала мені настрій. День перед весіллям прикордонники зловили районову УЧХ Рому, мою підзвітну. Вони з вишки запримітили, як вона проходила полем, дігнали її на конях і забрали із собою. Як же я врадувалась, коли після вінчання мене повідомили, що Рома прибула. Якось вона зуміла вимотатись, роздобула в найближчому селі фіру, сяк-так причепурилась і приїхала до нас. Обцілували ми її з радости, а вона аж сіяла, щаслива, що вчорашня примара вже позаду. її наречений, сотенний Орський, дотепер смутний та зажурений, наче перемінився - повеселішав, розжартувався.

Під надійною охороною двох бойових сотень УПА, за піснями й розмовами проминула коротка травнева ніч. Удосвіта, коли небо ледь зашаріло, повстанська родина розійшлася. Кожний вернувся до реальности, на свої пости, на свій відтинок. Але спільно проведений час, хай і короткий, скріпив та оновив нас, бо навіть на фронті людина прагне свята, особливо, коли фронт устабілізувався і на перемир'я зовсім не заносилось.

Того літа 1945 року Провід Закерзонського краю розв'язав жіночу референтуру УЧХ. Залишився лише нечисленний санітарний відділ, а всю медичну ділянку взяв на себе санітарний відділ при УПА. Підпільницям з жіночої мережі, принаймні значній більшості з них, призначено іншу місію.

Підпільна боротьба на Закерзонні була форпостом визвольної боротьби в Україні. Вона мала ще й завдання повідомляти світ про наші змагання до незалежности. Вже з самого початку поновної окупації Моска відгородила Україну від світу не залізною, а глухою бетоновою завісою, щільно обсадила границі, щоб жодна вістка про боротьбу і про терор, який окупанти застосовували до народу, не продерлася в світ. З того погляду політичні обставини в Польщі були більш помірковані. Польща все таки формально була самостійною, з атрибутами державности: визначеними кордонами, армією і дипломатичними зв'язками зі світом. У той час вона перебувала ще й під особливою увагою колишніх альянтів. Нам Польща була вікном у світ, звідти легше було інформувати Захід про ситуацію в Україні і боротьбу, яка там велась. Першим кроком у напрямі поширення такої інформації було завдання створити свої пункти у столиці та в більших містах Польщі, що їх власне зорганізували й обслуговували звичайно підпільниці з колишньої жіночої сітки УЧХ. Пункти організували Стяг, Орлан, Дальнич і окружні проводи. Вони діяли самостійно, але узгід-нено. У важливіших осередках, як у Варшаві чи Ґданську, було кілька клітин. Підпільниці повинні були залегалізуватися, знайти працю, потім нав'язати контакт з визначеною західньою амбасадою, різними дипломатичними чи торговельними місіями й журналістами. Опісля їм доставлялось і ними передавалось на Захід підпільну інформативну літературу. Другим завданням, призначеним для підпільниць, було втримування пунктів зв'язку на лінії, що вела з України через Польщу за кордон. Документи їм виготовляло підпілля, або й діставалось для них легальні документи через наших симпатиків у громадах і в Перемишлі.

Вже з вересня 1944 року польський уряд почав виселяти українське населення в УРСР. Колишні співробітниці жіночої сітки, що жили вдома легально, під час виселення мали виїжджати в Україну і жити легально. Через деякий час приходили вістки, що воно інакше ставалось. Переїхавши в Україну, дівчата надалі втримували між собою тісний контакт. Однак НКВД і там не дало їм спокою, виявляло через донощиків та арештовувало за співпрацю з підпіллям на Закерзонні.

Також звільнено деяких підпільників і упістів, передовсім хворих та інвалідів. З підробленими документами одні поїхали в Польщу, інші - в Україну. Частина підпільниць була переведена в різні референтури підпільної адміністрації, як господарську, пропагандивну. Санітарки надалі залишилися на сан-пунктах УПА. На південному Закерзонні було чимало підпільниць. Своєю відданою працею вони багато причинилися до розвитку і справного діяння визвольного руху в тих прикордонних українських землях. Коли згадую їх, в пам'яті виразно виринає одна з них, під псевдом Ксеня.

Вона з'явилась у Перемишлі враз із Марійкою Стахів улітку 1944 року. Обі сиділи в концентраційному таборі в Осьвєнцімі, куди запроторило їх гестапо за приналежність до ОУН. З іншими в'язнями вирвались з лагеру, коли німці відступали. Рештками сил добились до Перемишля, де була в Марійки родина. Там Ксеню зв'язали з Орланом, і він примістив її законспіровано в с. Трійця, щоб відпочила і набралась сили після концентраку. Бож була худа, як скіпка, ледве на ногах трималася. Тоді не могла мати більше як двадцятку з половиною. Була невеличка на зріст, тендітна, з голубими очима і русявою косою та привітною усмішкою. Мабуть, тому, що походила з Гуцульщини, прибрала собі псевдо Ксеня. Більше про неї ми не знали.

Залишаючи табір, Ксені вдалось захопити з собою журнал Жіноча недоля, редагований таємно в лагері українськими жінками-політв'язнями. Вона передала його Орланові до архіву, і я мала нагоду його переглянути. Журнал був писаний рукою, на шорсткому сірому папері, старанним почерком, з ілюстраціями, зробленими теж ручно. Тон журналу гумористично-іронічний.

Добре законспірована, Ксеня залишилась учителювати в Трійці до весни 1945 року, поки не почалось вивезення. В лісистих околицях польська влада ще не встигла насадити по всіх селах свою адміністрацію і деякі школи були під контро-лею УПА. В тій порі Ксеня вже ангажувалась у виховно-пропагандивній ділянці ОУН, а з весною, коли селян із Трійці вивезено до УРСР, пішла в підпілля. Мені невідомо, яку вона мала формальну освіту, мабуть, замолода була, щоб завершити вищі студії до часу, коли гестапо її арештувало, але справляла враження людини високої культури. В її дописах до підпільних журналів, доповідях, вишкільних курсах для вояків УПА - всюди була помітна глибина думки. В усьому, що робила, пробивалась гуманність і доброта. Мабуть, тому, що була старша за мене, я не зблизилась з нею так, як з іншими подругами мого віку, одначе, коли її зустрічала, завжди відходила оновленою й ушляхетненою. Нераз в мене створювалось враження, що вона якась неземна, наче з ореолом на голові, - куди не вступила, сіяла й осяювала довкруг себе.

Восени 1945 року, коли окупант усе тісніше затискував свої лещата і бої в лісах ставали частим явищем, Ксеню забезпечено документами і вона переїхала в Україну. Яка доля її там зустріла? Вижила чи знову була запроторена десь у лагери?..

Зв'язок між Україною і Закерзонням був дуже активниий, кожного незимового місяця зв'язкові переносили пошту і переводили людей через границю. Однак перехід кордону вже ставав важким і рисковним. Коли почалось виселення в Україну, підпілля подекуди використовувало нагоду й укоріняло своїх кур'єрів серед репатрійованих, переважно жінок. Розуміється, МВД також це брало до уваги, і нераз при перевірці документів кур'єрки були арештовані. З тих, що поїхали з Перемищини, схоплено районову УЧХ Софію. Вона походила з поблизьких Коровник, і її впізнав агент з Перемишля під час перевірки документів на границі.

В Україні підпільна боротьба вже 1945 року провадилась у важких обставинах та зазнала відчутних втрат у людях. Через те Провід стягнув тієї осени 1945 року окружного провідника Перемищини Варнака і провідницю УЧХ Ярину назад в Україну. Варнак був здібний організатор, вирозумілий і чутливий до людей, а мені - близький друг. Він взірцево поставив працю в Перемиській окрузі.

По відході Варнака окружним провідником став дотеперішній референт пропаганди в окрузі Мирослав Гук, що діяв під псевдом Григор. Іх було в підпіллі троє братів Гуків: Мирослав, Богдан і Євген. Богдан, псевдо Скала, працював санітаром при сотнях УПА у Бірчанщині, а наймолодший брат, Євген, відомий під псевдом Щипавка, був спочатку у боївці СБ Летуна, опісля - в охоронній боївці Гой гора. Походили Гуки зі священичої родини з Надсяння, з теренів, які зазнавали нападів поляків. У Григора була дружина, Марійка, яка жила в його батьків. Навесні 1945 року, ще до замирення, польське військо напало вночі на їхнє село, грабувало, било людей, а також усю родину священика. В ту пору Марійка була вагітна й, у наслідок побиття, передчасно народила неживих близнят. Потім ще довго хворіла. їхнього батька, священика, поляки арештували. Підлікувавшись, дружина Григора пішла в підпілля і там, під псевдом Галина, працювала секретаркою Григора.

Влітку прибули до Орлана зв'язком із Західньої Німеччини три кур'єри - сестри Ірина й Марійка Стахови та Надя Сидор, дружина к-ра УПА-Захід Шелеста. Вона і Марійка відійшли зв'язком в Україну, а Ірина, стрінувшись з Орланом, мабуть, також зі Стягом, вернулася з поштою на Захід.

На Святі Зброї, у серпні, відбулось у Корманицькому лісі урочисте заприсяження трьох відділів УПА: сотень Бурлаки, Ластівки і Крилана. Після богослуження, яке правив о. Гоза, поклавши пальці на зброю, присягав наперед командний склад. Потім спільно склали присягу всі вояки. Промовляв Орлан, а вони повторяли її слово в слово, хоч уже й до того часу кров'ю та ранами своїми засвідчили вірність ідеї визволення рідного народу.

Колись, в Юнацтві у Львові, я склала "Приречення Юнака", а відколи перейшла до ОУН, ніколи не складала присяги, як і не складав її майже ніхто з жінок на Закерзонні. Тепер пошепки повторяла слова присяги перед Богом і, коли споглянула на моїх подруг, запримітила, що й вони роблять те саме. На закінчення Орлан виголосив зворушливу, відповідну до хвилини промову. Говорив про важкі часи попереду нас, про жертви, які вже складено і які ще доведеться скласти. Згадав члена Крайового Проводу Дороша, який попав живим у руки енкаведистів, а також пом'янув повстанців у нашому терен і, що віддали життя в боротьбі. Потому відбулась дефіляда, після якої ми розійшлись. Вже того дня, надвечір, сотні Бурлаки і Крилача звели бій з польським військом, що від Перемишля наступало на ліс. Так їм тоді далися взнаки, що поляки втікали в паніці аж до Перемишля.

Найбойовішою сотнею в Перемиському н-ні була сотня Бурлаки. Він визначався особливим хистом керування боями в партизанських умо-винах боротьби. Якщо найшов на ворога або ворог вислідив його сотню, Бурлака не лявірував, а воював і навіть сам нападав та відбивав здобич, яку награбували в українського населення. Він був дуже вродливий, ставний, смаглявий. Педант навіть у партизанських умовинах. Не тільки на ньому все блищало, але й уся його сотня була "підтягнена" та споряджена краще за інші відділи. Бурлака й сотенний Хрін - найславніші командири на південному Закерзонні.

Після розв'язання УЧХ, я стала на короткий час секретаркою Орлана. Враз із Птахом утрьох замешкали в бункері у Станіславчику, біля Перемишля. Досі ми ще не були постійно разом. Орлан уже жив у криївках, а я перебувала в терені зі своїм завданням на селах. Щойно тепер створилась нагода більше звикнути одне до одного, але присутність Птаха і часто ще декого з Орланової охорони надалі створювала між нами радше офіційні взаємини. Дуже скоро я зрозуміла, що життя підпільника і подружнє життя - це протилежні полюси. Тоді як у першому випадку пріоритет має боротьба, може й до смерти, призначення другого - творити і зберігати нове життя. Збалянсувати ці протилежності неможливо, не завдавши кривди одній або другій стороні. Орлан дуже дорожив репутацією відданого революціонера, популярного серед підпільних кадрів, і тому більше за інших ставив своє приватне життя на задній плян. Я не звикла була існувати лишень тінню когось, навіть і свого чоловіка, і тільки його вміння добре обґрунтувати свою поведінку злагіднювало мої не-раз гіркі почування.

Не менш пригноблював мене факт, що з одруженням я затрачувала свою рівнозначність серед підпільників. Моя поява в котромусь з районів сугерувала, що "тут десь недалеко є провідник", а моя опінія про якусь справу вважалась опінією Орлана. Насправді так не було, нераз ми мали дуже відмінні оцінки різних справ, і мій новий статус не зліквідував нараз усіх моїх особистих прикмет і глядів. Не зважаючи на все, в нас, однак, зовсім не творилось кризи. Ми жили в одному світі, були приготовані на особисті зречення, і, вкінці, не було часу занадто заглиблюватись у приватне життя, якщо взагалі можна було щось у нас назвати приватним.