Тисяча доріг

ЗИМУВАННЯ В КАРПАТАХ

Під час перебування в ГОСП'і Орлан зорієнтувався, що його бойовики, Птах, Ігор і Буква, не зможуть зазимувати поблизу нього. Повідомив їх, щоб вернулись у Добромильщину. Там мали знайомих повстанців, а також знали багато родин, у яких квартирували давніше, до встановлення границі.

З кінцем жовтня ми залишили гостинних жителів ГОСП'у і подались до нашого місця зимування. В лісі ще лежав місцями сніг, і треба було йти обережно, особливо в околиці бункеру, тому вибрались зараз сполудні, щоб завидна перестрибувати на чорні латки землі й не лишати слідів на снігу.

Бойовики Полтави передали нас зв'язківцям Байді, Чорноті й Морозові. Вони, та ще один, іскра, вже почали приготовляти собі на зиму бункер, коли на останній зустрічі, яку позачергово визначив їм Полтава, були повідомлені, що з ними зимуватиме ще двоє людей. Хлопці не здивувались, в ту осінь, сорок сьомого року, в Україну перейшло багато повстанців. їх треба було прийняти на зиму до своїх "жител" або помогти збудувати бункери і забезпечити харчами.

По дорозі до нашого нового бункеру вночі треба було переправлятись через річку Опір. Це невелика річка, але восени повновода, і по її поверхні вже плавали крижинки. Ми мали в руках костурі, бо річка високо в горах була з кам'янистим дном, дуже рвучка, валила з ніг. Щоб не намочити одягу, треба було переправлятись роздягнутими. Поки опинились на другому березі, нам щоки заклякли з холоду, дзвонили зубами і тряслись як у пропасниці. Швидко повдягались, і кожний ковтнув горілки, щоб загрітись, бо зовсім задеревіли. Та коли почали підніматись все вгору та вгору, нас скоро стали обливати десяті поти. Дорога важка, треба було перетинати кілька поясів гір. Осіння ніч довга, вже й день настав, а ми як вийшли вчора пополудні, то й досі ще не прийшли на місце. Щойно перед полуднем добились до бункеру, де вже застали іскру.

Місцеві повстанці, бойки, не змучились, бо призвичаєні ходити по горах, але Орлан і я були повністю викінчені дорогою. Гори - догідний терен для партизанських дій, та важкий для життя. Недаремне, бувало, нарікав, командир Рен, що "по горах сходив собі ноги до колін". Все ж, навіть втомлена, я не могла налюбуватись їхньою осінньою красою. День був холодний, і хмари іноді просувались низько, перетинаючи гори надвоє. Долі простелювались темною смугою бори, а вгорі зависали в хмарах сніжні верхи гір. Ота краса Бойківщини наче винагороджувала місцевих людей за нужду, в якій жили.

Я уявляла собі, що прийдемо до бункеру, де можна буде від почати, а тут ані не заносилось на якусь вигоду. Бункер не викінчений, навіть вхід ще не був пробитий, і треба було влазити в нього отвором, призначеним на вікно. Всередині була одна кімната, збудована в такому ж стилі, як у ГОСП'і. В ній було два двоповерхових ліжка, вистелені ялиновими галузками та вкриті палатками.

Іскра зварив на примусі кави, бо печі ще не поставили. Під час сніданку, чи радше полуденку, ми загально перекидались словами, притому хлопці з цікавістю приглядались нам, особливо мені. Вони ще не зимували в товаристві жінки, а тепер доведеться жити разом місяців сім, бо в горах зима довга. Так і виписане було на їхніх обличчях заклопотане питання: цікаво, як воно вийде. Споглядаючи на них, я лише всміхалась. Не новина мені, вже давніше з тим зустрічалась і зустрінусь ще не раз, якщо доля дасть жити. Опісля, взимку, хлопці самі мені признались у своїй турботі: "Ну, брате, тепер мусиш цілу зиму рахуватися з кожним словом. Може, вона образлива пані, так що не можна буде навіть заклясти ні, коли охота, посперечатися. Як то буде витримати..."

Взаємини між повстанцями обох статей назагал не створювали поважних проблем. Та подекуди бували і труднощі. Жінок було багато менше, їх добір у підпілля був селективніший. Дівчата, які працювали в осередках, де сповняли канцелярійну роботу, звичайно мали ґрунтовнішу освіту за багатьох повстанців. Ті ж, загартовані в боях вояки, не терпіли, коли жінка давала їм відчути свою перевагу над ними, хоч би й у ділянці формальної освіти. За роки в підпіллі вони також попрацювали над собою, здобули певне знання, хоч не діставали за науку формальних свідоцтв. Це вже не була та сама молодь, яка кілька років тому залишала свої родини. Інколи навіть, здавалося, невинний спогад з минулого, якій вказував на вищий статус жінки, от хоч би пригоди з гімназійних часів, повстанці сриймали як самохвальство.

У тих дуже відмінних від нормального життя обставинах мірилом вартости людини був її вклад у боротьбу і настав-лення до інших. Якщо жінка виправдала себе у згаданих двох випадках, вона не мала проблеми з тим, щоб бути прийнятою в оте "безклясове суспільство", яке складалося переважно з чоловіків. В основному, відносини до жінок в підпіллі відзеркалювали ставлення до них у нормальному житті, їх шанували повстанці, однак уважаючи, що майже в усіх вирішальних справах останнє слово повинно бути за чоловіками.

Трохи перепочивши, Орлан взявся до роботи. Наперед з олівцем у руках обчислив, скільки нам потрібно харчових запасів, щоб прожити до середини квітня. Виявилося, що хлопці не запаслись і половиною того, що потрібне, а тут кожного дня може випасти сніг, який вже лежатиме всю зиму. Найважча справа була з доставкою картопель. їх важко носити на спинах так глибоко в гори. Іншими, відживнішими продуктами, як борошно та крупи, важко було запастися, бо тут населенню самому тих продуктів бракувало. Вправді підпільна інтендантура мала домовлення зі Стрийщиною, і звідти доставляли в гори борошно, крупи та битих свиней. Одначе ми з того не могли багато скористати. В горах зазимувало багато підпільників із Закерзоння, їх усіх треба було забезпечити харчами на зиму. Також, маючи у своїм бункері Орлана, хлопці мусіли поводитись обережніш, щоб про місце їхнього зимування не догадувались навіть місцеві теренові підпільники. Через те Полтава поділився своїми грішми з Орланом, щоб купити найпотрібніші продукти. Однак і купити не було легко. Міліція і МВД часто перевіряли в селян клунки. Вони знали, що бойко навіть на велике свято не купить собі двадцять кілограмів білої муки, а якщо купив, то для повстанців. Тому треба було висилати за малою покупкою, в різний час і не завжди ту саму людину. Посилати доводилось аж до Стрия, бо в Сколім нічого не можна було дістати.

Зараз же на другий день взявся Орлан сам мурувати піч. Очевидно, не було цегли, треба було будувати з нерівного каменю. Якось він її поставив і наложив наверх плиту. На ній ми варили їжу, поки не покинули цей бункер навесні. Кухня, а також вікно, що його незабаром вставили, розв'язали проблему нафти. Все таки треба було її мати певний запас. Ми завжди світили лямпу ввечері й деколи варили вдень на примусі.

Хлопці відбули ще один передзимовий зв'язок з людьми Полтави. Він передав Орланові трохи книжок і підпільної літератури. Відбули свої теренові зустрічі, а решту часу присвятили на заготовлення харчів. їх тільки трьох ходили в села. Іскра влітку під час облав зламав собі ногу. Не міг дістати лікарської, ні навіть санітарної допомоги, нога йому зрослась з не зложеною як слід кісткою і ще досі боліла. Він не міг ходити далеко, а ще менше міг двигати тягар. Так чи йнакше, один з них мусів би був залишатися з нами, щоб, на випадок облави, ми знали, куди відступати. На наше щастя, тієї осени сніг випав пізно, аж з кінцем листопада, а в долах зима була зовсім безсніжна. Щойно коли сніг покрив землю грубою верствою, зупинилися усі зв'язки між населенням і повстанцями. Тоді в бункері, можна сказати, життя пішло нормальним трибом. Але не зовсім...

Вже при самім кінці листопада Байда, що був командантом зв'язкової групи, мав домовлений ще один, запасний зв'язок з людьми від окружного провідника Дрогобицької округи, Нечая. Тому що пізня пора, зустріч не була обов'язкова, однак на неї пішли.

Другого вечора вернулись хлопці зажурені й розповіли Орланові, з якими новинами прийшли зв'язкові Нечая.

Нечай мав уже приготований глибоко в горах просторий бункер на зиму. В останніх тижнях відбував передзимові відправи зі своїми підзвітними, а бойовики з його охорони організували припаси харчів на зиму. Як бувало нераз і в наших хлопців, вони не завжди могли вернутися до бункеру тієї самої ночі. Та ось вернулись недавно і помітили вирізаний на дереві свіжий знак недалеко бункеру. Того вечора також вернувся Нечай. Хтось, отже, був тут під час дня, може сексот. Тоді МҐБ почекає, як повстанці зазимують, і накриє їх. Також може бути, що хтось із селян просто зарубав дерево. Однак, якщо точно не знати, - бункер уже не до вжитку.

Нечай мав у своїй охороні чотирьох бойовиків. Двох уже примістив, а з двома сам вийшов на зв'язок до Байди з наміром зазимувати з його ланкою. Він не знав, що ми там замешкали, й Байда не міг йому того сказати без попереднього дозволу Орлана. Будучи окружним провідником, Нечай був здивований, коли Байда сказав йому почекати один день на відповідь.

Хлопці будували бункер на чотири особи, нас було вже шестеро в ньому, а тепер мало дійти ще трьох. Не тільки що тіснота, але й не було запасу харчів. Однак Орлан навіть не вагався, сказав, нехай приходять, будемо ділитись усім, що матимемо.

На другий день привели хлопці Нечая і двох його бойовиків, Славка та Євгена. Байда вже повідомив його про нас, тож, увійшовши до бункеру, Нечай зголосив Орланові своє прибуття. Високий на зріст, гарно збудований, він малощо не сягав головою до стелі. Був вдягнутий у совєтський військовий мундир і чорну вишиту вузеньким узором сорочку, чисто виголений, з ясним волоссям, зачесаним дозаду, і синіми очима. Славко і Євген теж високого зросту, виспортовані хлопці, оба русяві й обидва вродливі.

Байда, іскра, Чорнота й Мороз творили зв'язкову ланку на лінії, що вела від ГОСП'у. Всі вони, а також Славко, походили з Кам'янки, Скільського р-ну. Байда був з 1918 року народження, іскра - з 1921 року, Чорнота і Мороз - з 1923 року, а Славко і Євген, мабуть, на рік молодші за них. Ті чотири перші були з убогих родин, з дуже молодих років працювали дроворубами в лісах, які належали польським магнатам. Нераз опісля розказували про ті часи, як організувались у робочі артілі й жили гуртом у лісі, бо на такі заробітки треба було ходити далеко в гори. Всі вони виросли на Бойківщині з її прекрасними звичаями, піснями та коломийками.

З постанням УПА за німецької окупації, майже вся молодь і доволі велика частина чоловіків середнього віку опинились у її рядах. Тут, на Бойківщині, було багато сіл, звідкіля ні один чоловік не пішов у ЧА. Якщо не в повстанцях, то самі на власну руку ховались у лісах на час переходу фронту, потім вернулись додому. До таких сіл, власне, належала Кам'янка. Коли я спитала хлопців, чи НКВД не виарештувало опісля таких чоловіків, відповідали, що покищо ні. Ніхто не доніс, бо в селі кожна родина так чи інакше була "винна" перед совєтською владою.

Наші хлопці були в УПА ще з 1943 року і вже написали у своїй книжці життя славну сторінку. Вони брали участь у неодному бою з німецькими загонами, потім - з військами НКВД, пройшовши напочатку військовий вишкіл, а також санітарний курс. Обслуговуючи тепер зв'язок, частіше за теренових повстанців зустрічались з провідними людьми, спілкування з якими було поштовхом до науки. Хлопці стали працювати над собою. Назагал з переходом із партизанської на підпільну форму боротьби всюди був помітний потяг людей до науки.

Байда був низького зросту, з широким привітним та погідним лицем. Розсудливий, повільний, він кожне доручення обмірковував до деталів. Був дотепної вдачі й залюбки підтягав інших. Проте не любив, коли жартували з нього. Якось він так досолив своїми жартами Чорноті, підтягаючи його за дівчину, що той розлючено поспитав: "А ти забув, як ускочив в муку?" Байда почервонів і залишив Чорноту на довший час у спокої.

Опісля я довідалась від хлопців, на що натякав Чорнота.

За "мирних часів", поки Байда пішов до УПА, він залицявся до дівчини. Був з нею в сінях, аж тут надійшов її батько. Байда хотів утекти крізь вікно в коморі та й ускочив у діжку з мукою, що стояла під вікном. Скоро про це довідалось ціле село. Ця подія стала наче ганьбою його життя, з якої бідний Байда не міг очиститись навіть хрестами заслуги в УПА.

Іскра був теж низького зросту, білявий, з чистоголубими великими очима. Енергійної вдачі і, здається, наивідважнішии у групі, якщо судити по пригодах, які довелось йому пережити. Багато читав і більш за інших хотів учитись. Тепер, однак, був пригноблений своєю інвалідністю, не міг ходити і нечасто зустрічався з іншими повстанцями. В селі мав наречену. її враз із родиною вивезли большевики на Сибір за співпрацю з УПА. По дорозі, вже із Сибіру, вона втекла і ледве жива добилась до села, де й проживала напівховаючись. Іскра зрідка зустрічався з нею. Упродовж нашого семимісячного перебування він раз весною попросив Орлана дозволу на побачення, і Орлан йому дозволив.

Мороз був на зріст вищий за іскру і Байду, гарний собою, веселий. Дуже довірливий, нераз аж до наївности, він звірявся охоче у своїх інтимних справах.

Цілковито протилежним до нього був Чорнота, людина діла. Звичайно на зв'язок виходили по двох, і між двома завжди був Чорнота. Він ніс найважчий наплечник, ішов попереду, а на засідках відступав останній. Чорнота був мовчазної вдачі, ніколи ні на що не жалівся, не вмів жартувати і не знав, як відбитись від жартів. Звичайно, його товариші це знали й нераз підтягали Чорноту. Тоді він питав їх в огірченні: "Не знайдеться в твоїй пустій голові нічого мудрішого сказати?" На перший погляд робив враження нетовариської людини, а насправді був найкращим другом. Йому можна було довіритись, у ньому не розчаруєшся.

Найважливішим завданням нашої, тепер доволі великої, групи під ту пору було стягнути харчові припаси. Ходили в села вшістьох, бо й Нечай помагав хлопцям. Коли накінець випав сніг, ми вже були менш-більш забезпечені харчами.

Наш день у бункері був чітко розплянований, виповнений працею і наукою. За винятком мене, всі по черзі тримали біля бункеру стійку - від досвітку, аж поки не огортала гори темрява. Вартовий змінювався кожної години, а у великі морози частіше.

Деколи Орлан, як був зосереджений над писанням, поминав свою чергу. Крім обговорюваної в ГОСП'і брошури, яку мав написати, також почав писати історію розвитку революційно-визвольної боротьби на Закерзонні в 1943-47 роках. Йому треба було наперед ознайомитись з відповідною літературою, прослідити доступні підпільні джерела, які переслав Полтава з ГОСП'у.

Нечай писав звіти з виконаної роботи минулого літа, виготовляв плян праці для округи на наступний рік. Він також вивчав усесвітню історію та економічну географію СРСР.

Я переписувала матеріяли на письмовій машинці й давала лекції хлопцям. Властиво, лекціями ми поділились. їх давали Орлан, Нечай і я. Ми переробляли з ними історію та георгафію України, аритметику, фізичну географію світу та дещо з історії української літератури. Хлопці також прочитували свіжу підпільную літературу, з якою ми ознайомились під час перебування у Полтави.

Їжу варили вночі, щоб не було видно диму. Спочатку я варила, але, приготовляючи на стільки осіб, надто втомлювалась, і хлопці вирішили замінити мене. Тоді вони варили по черзі. Так чи йнакше, не всі спали вночі. З огляду на брак місця, ми мусіли розділити спання на дві тури.

Після вечері мали дозвілля. Одні грали в шахи, інші приглядались грі, читали або заучували лекції. Ми всі грали в шахи. Найсильніші в грі були Орлан та іскра. Проте всі твердили, що я з Морозом граю найцікавіше. В одному моменті він витовче половину моїх фігур, а за хвилину створювалась ситуація якраз протилежна, і ніколи не можна було передбачити, хто з нас виграє. Та я рідко грала. Вже надто гарячкувала, а вони після того ще й ніби мене жаліли, і власне оте Орланове "біднятко, програла" найбільш мене іритувало.

Зближались Різдвяні свята. Вже з якогось часу я почала була збирати все, що надавалось би до прикрашення ялинки. Повиривала із зошитів кольорові обкладинки, повитягала промокальний папір, за що Орлан сердився, а коли сам знайшов щонебудь підходяще, то давав мені. В останньому передсвятковому тижні всі хлопці помагали робити прикраси і, як діти, змагались між собою, хто з них зробив найкращу.

Мені дуже хотілося приготувати хоча дещо на подобу традиційної свят-вечері, але коли розглянулася по наших запасах, не мала з чого вибирати. В нас було волове м'ясо, кільканадцять кусків свинини, які я приберегла на свята, квасоля і ячмінна разова мука, з якої ми пекли на плиті щовечора по дві невеличкі паляниці для кожного з нас. Вони, враз із чорною несолодженою ячмінною кавою, становили наш сніданок. На день варили юшку, скупо закришену картоплями, і в ній по куску м'яса кожному. Набілу й городини в нас зовсім не було. Залишилося ще трішки білої житньої муки, два кілограми цукру, трошки меду, сушені гриби й кілька пригорщів сушених поганеньких яблук.

З сушні я зробила яблучне варення і спекла з білої житньої муки щось ніби перекладанця і пиріжків, уживаючи соду замість дріжджів. Воно було ледь солодке, без яєць, спечене під плитою. До такої процедури треба було наперед добре нагріти кухню, вимести попіл, опісля зняти плиту, бо бляха не влазилась дверцятами, вкласти мій "виріб" і швидко накласти плиту. Нас було дев'ятеро, отже, щоб наділити всім хоч по кілька кусників, треба було мені довго пекти. На диво, вийшло непогане. Також я насмажила на товщі хрустів, так що протягом свят ми мали чим поласувати і принаймні щось трохи відмінне від щоденних млявих паляниць. На Свят-вечір наварила борщу, вареників і приготувала кутю, якою запаслись хлопці ще восени. Зрубали в лісі ялинку, оздобили її нашими прикрасами й освітили кількома жарівками, що їх втикали до батерей від радіо. Одним словом, ми по-справжньому приготувались до свят.

У горах повстанці рідко навідувались узимку до сіл. У лісах надовго залишаються у снігу сліди, й по них можна дійти до бункеру. Хіба що навіщала завірюха. Проте вгадати наперед, чи це справжня завірюха, чи, може, тільки коротка буря, могли лише місцеві хлопці, які тут виросли і знали інтимно свою природу. Вони слідкували, з якого напрямку вітер дув, прислухались до шуму ялиць, вдивлялись у ще інші знаки і тоді ставили прогнозу. А вже як завірюха навістила в гори, то цілковито скоряла їх під своє володіння. Вітер крутив у шаленому вирі, підіймаючи сніги й одночасно вовком вив, грізно гудів віттям смерек і мів-мів, поки не затопив гір у сніжному океані. І так похазяйнувала собі в горах стихія кілька днів і забиралася ненароком. Тоді все довкруги знову прибирало свої форми.

В таку пору якась сила тягнула мене надвір. Щільно примкнувши за собою двері, я віддалювалася лиш на кілька кроків від бункеру. Однак і цього вистачало, щоб опинитись наче на іншій плянеті. Вхопившись за галуззя смереки, щоб вітер з ніг не звалив, я із запертим віддихом вдивлялася в розшалілу стихію. Нічого довкруги не було видно, ввесь світ топився у сніговії, навіть недалечко від мене ялиця і та розплилась у просторі. Мені уявлялось, що десь там далеко, внизу, закутані в снігу, довірливо притулились до гір бойківські села, а ми ось тут, на верху гори, як на кораблі, відірвані від землі, пливемо на снігових хвилях - самі на все царство, бо й навіть ґебівські опергрупи повтікали з лісу. Над нами - тільки Бог.

Саме в таку погоду хлопці заготовлювали дрова до кухні, а то й наважувались заскочити в село, провідати, що діється на світі. Тож коли два дні перед Різдвом навістила завірюха, наші леґені втрьох вибрались у село.

Вже на гори насунув вечірній присмерк, настав Святвечір, але ми не засідали до вечері. Чекали хлопців, бо мали вернутися в цю ніч. Тим часом, розгулюючи дві доби, завірюха знемоглась і вирішила примиритися з горами на велике свято. Виття вітру помало стало слабшати, і через деякий час запанувала в горах тиша. Нам ставало очевидним, що в такій порі хлопці не наважаться підходити до бункеру. Тоді ми обмірковували, як уже далеко вони відбились від села і де могли опинитися. Хоча б не загинули... Враз із завірюхою щез наш святковий настрій. Насилу повечеряли, не заколядувавши ні однієї колядки. В куті стояла сумна ялинка...

В такому ж пригнобленому настрої повзлось черепахою Різдво. Та ось перед вечором знову загув вітер, зірвалася метелиця. Ну, Бог не без милости, козак не без долі. Якщо живі - прийдуть цієї ночі. І справді, через кілька годин наші "паломники" були вже з нами.

Стільки сонця, стільки чистої радости внесли вони в бункер з їхнім поверненням тієї різдвяної ночі! Та чи тільки тієї ночі... Наша дружба цементувалася нескінченними тривогами за життя людей, які постійно перебували у фронтовій лінії, і кожне повернення було перемргою життя над смертю. Хлопці покинули село ще вчора звечора і зробили вже половину дороги, як втихла завірюха. Було їм ні вертатися в село, ні йти до бункеру. Якраз там, де опинились, на полонині, стояло кілька копиць сіна. Видерли в одній з них криївку і в ній переднювали.

Щойно тепер почались у нас свята, забриніло сміхом, понеслось радісними колядками.

Хлопці принесли з села скрипку, й Орлан вечорами пригравав їм до коломийок. А вони, приспівуючи, ставали вколо, хвацько закидали назад головами, притупнули і вітром неслись у танку, а з ними я - лише коси розвіювались. Тоді на мить приставали, заспівували:

І знов ішли вколо, вибиваючи закаблуками, аж бункер гудів серед глухої ночі.

Мабуть, жодна народня пісня не в силі конкурувати своєю, сказати б, фолклорністю з коломийкою. Вона родиться на ходу, кожноденно, тому і в наш час наповнялася змістом їхнього життя:

співали по селах. Коли зимою провідав дівчину її милий, що був у повстанцях, вона звірилась про це в коломийці:

Вранці могла бути облава, і по слідах, що вели з її хати, ворог прослідив би місце постою в лісі. То знову жалілась дівчина:

коли вивезли на Сибір родину повстанця, її милого.

Хоч як було тісно, в бункері панувала тепла атмосфера. Ми жили, як одна родина. Хлопці любили і поважали свого окружного провідника Нечая. Його не можна було не любити. Був добряга, уважливий до інших і життєрадісний, хоч пережив велику особисту трагедію. Пристрасно любив пісню.

Нечай був з 1918 року народження, походив з Калужчини, член ОУН ще з польських часів. Одружився 1944 року з підпільницею, псевдо якої було Галина, і в 1945 році, коли шаліла "сталінська мітла", у них народився син. Галина перебувала тоді в забльокованих військом НКВД Карпатських лісах. Там і народила сина в колибі, а помагав їй при породах сам Нечай. Деякий час дитина росла у лісі, без молока та всього потрібного для немовляти. Група Нечая була ним дуже горда й нахвалялись перед іншими, що в них народився партизан. А голос мав сильний, як закричав - чути було на другу гору.

Коли скінчились облави, Галина замешкала з дитиною в селі, але деколи приходила до лісу провідати Нечая. Син мав уже рочок, коли одного разу вона прийшла з ним до бункеру в ліс. Там не застала Нечая. Він саме вийшов на зв'язок до іншої групи. На лихо, в тій порі війська МВД проводили облаву, під час якої знайшли бункер. Крім Галини з дитиною, в бункері перебувало ще троє повстанців. Вони всі загинули, а бункер емведисти закидали гранатами.

Цю жахливу історію ми чули від зв'язкових у дорозі минулого року. Тепер, вислухавши її від Нечая в деталях, були нею потрясені, ще більше, ніж коли почули вперше. Нечай ніколи не простив собі смерти дитини і почувався без вини винуватий... За яку б шляхетну ціль людина не змагалась, активна збройна боротьба завжди жорстока, й у тому полягає велика невідповідність між ніжними надіями і потворною дійсністю.

У квітні почав танути сніг, наближалась весна. Нечай відійшов зі своїми бойовиками на працю в терені. Також наші хлопці стали полагоджувати перші весняні зв'язки.

Протягом зими я виснажилась більше за інших, мабуть, через погане відживлення, не почувалась добре навесні й рішила піти до лікаря. Хлопці постарались мені посвідку з сільради, в селі переодяглась у місцевий одяг і поїхала поїздом до Львова. Хотіла при тій нагоді довідатись, чи моя родина ще живе на місці й чи, може, хтось один з них приїхав би зі мною, щоб запізнатись з Орланом.

У Львові зайшла до знайомої родини. Там застала тільки господиню, Настку, з двома дітьми. її чоловіка, Степана, совєти зразу після окупації Львова змобілізували в армію, а по закінченні війни посадили прямо з фронту до в'язниці. Засудили на десять років, і тепер він ще перебував у Львові на Бриґідках, але цими днями мали його вивезти до концентраційного лагеру. Тюрму Бригїдки большевики зразу, як лиш зайняли Львів, стали відбудовувати та поширювати, і ще до закінчення війни вона була готова помістити багато більше в'язнів, ніж раніше. Бідолашний Степан не міг зрозуміти, чим він провинивсь перед совєтською владою. А засудили його ось за що.

За німецької окупації приїжджали до нього його односельці, хлопці зі Збаражчини, і він помагав їм закупляти у Львові медикаменти для УПА. Один з них зразу по приході большевиків був заарештований і всипав Степана. Хоч тоді УПА боролась проти німців, все одно большевики його засудили на десять років.

Арештування солдата просто з передової не було винятковим випадком. Совєтський режим за одним пострілом убивав двох зайців. Ліквідував неприхильно наставлений до нього "елемент" і рівночасно набував безплатну робочу силу, модерних рабів для відбудови знищеної війною економіки. Жінка, яка сама жила з маленькими дітьми у злиднях, роздобувала що могла з харчів і передавала чоловікові до тюрми, бо там він голодував. Ще до війни обоє прийшли до Львова на заробітки. Там і пізнались та побрались. До мобілізації працював на залізниці. Настя тепер була двірничкою, тяжко працювала й бідувала.

Зустріла вона мене тепло, схвильовано. Сказала, що батьки ще на місці й дуже переживають, не знаючи, чи я ще жива. Ранком поїхала до Задвір'я повідомити їх про мій приїзд. Я нетерпеливо чекала. Стільки пережила за ті два роки, стільки маю розказати, послухати...

Вечірнім поїздом повернулася Настка з мамою і сестрою Стефою. На тій зустрічі ми пережили всі психічні емоції - раділи, сумували, плакали, вболівали і турбувались. Мати виливала переді мною свої думи-тривоги за мою долю, розповідала, що довелося пережити родині впродовж тих двох років, про арештування, ограбування їх до останнього зерна та про інші лиха. Розповіла про події в селі, про тих, що пішли в підпілля, що загинули, кого вже вивезено на Сибір, кого арештовано. Господи, як багато лиха стрінуло всіх за такий недовгий час, скільки вже смертей, вивозів, спустошень... Тоді прийшла моя черга розповісти про себе, про долю мого сина, над яким ми всі плакали.

Другого дня ранком приїхали тато і сестра Леся. Тато дуже постарівся. Він дивився на мене, і з очей йому тихо стікали борознами по лиці сльози.

- Як же ти змарніла, дитино".

- А ви всі як виглядаєте? Було б несправедливо, якби я відрізнялась від вас, - відказала татові.

Зате Стефа і Леся виросли за ті два роки, розвинулись і стали гарненькими дівчатами, не зважаючи на недостатки, серед яких жили. Стефа якраз закінчила десятирічку, а Леся, молодша за неї на рік, кінчала.

А все ж інше лихо привело мене Львова. Я пішла до лікаря, і він остаточно ствердив те, чого ми найбільше боялись: я завагітніла. Вже від якогось часу турбувалась своїм станом, однак було не до подумання, щоб, рискуючи життям вісьмох людей, вийти з бункера, коли в лісі ще лежав сніг. Тільки один Бог знає, що Орлан і я пережили, в якій розпуці були. Після гіркого досвіду ми в жодному разі не плянували мати більше дітей у тих обставинах. Життя, одначе, покпило собі з наших постанов і утверджувало себе, без огляду на обставини.

Хоч я їхала до Львова з наміром евентуально зробити аборт, проте знала, що цього не зроблю. Сама думка була мені настільки осоружною, що я навіть не поцікавилась, які в мене можливості перевести її в життя. Насправді приїхала, щоб зустрітись з батьками і з їхньою поміччю піднайти родину, де могла б перебути до родів, опісля знайти місце, щоб примістити дитину.

Розглядаючи можливості, ми перебрали всю ближчу та дальшу рідню і не знайшли нікого підходящого. Ті найкращі вже на Сибіру, інші загрожені, чекають вивозу, а ще інші - боягузи, їх не вивезуть, але вони й не поможуть мені. Все таки задержались над деким. Батько мав до них поїхати та переговорити.

У Львові я затрималась три дні, потім від'їхала з батьком у Карпати. Мама, розуміється, зладила наплечник, як колись ладила мені до школи. Напхала його всяким добром, з чого частина була з того, що приощадила на Великодні свята для всієї родини.

Ми приїхали під Сколе і до вечора добились до Кам'янки. На нас вже чекали зв'язкові. З ними ми відразу подалися в ліс. Бідний тато, не звик ходити по горах. Він задихувався, втомлювався та весь час дивувався: "і як то ви тут ходите?" Ми затримались у домовленому місці, куди ранком прибув Орлан з охороною. В горах ночі дуже холодні, і тато таки добре промерз, поки дочекався ранку. Він наговорився з нами протягом дня, тоді відійшов з хлопцями в село, а там вже подбали, щоб доставити його до залізниці.

Батько щасливо добився додому. Зате мама під час його неприсутности не спала, не їла, тривожачись, щоб його не вбили у лісі, не арештували в дорозі. Коли вернувся, вдома всі присіли до нього: "Як там було? який він, Марійчин чоловік? як виглядає? які там, в горах, повстанці?.." і ще там всякі питання. Тато при першій навалі не в силі був усього переповісти. Лиш заспокоював їх: "Все добре, одним словом - все, як повинно бути". Вийшовши з цілоденної Орланової "обробки", він інакше не міг думати. Щойно згодом розповів їм точніше.

Раз напровесні приніс був Чорнота листа від своєї вісімнадцятирічної сестри, вивезеної з батьками на Сибір. Вона писала на якусь адресу в селі, і приблизний зміст листа залишивсь мені у пам'яті:

Не знаю, чи Чорнота відписав сестрі. Цей лист не був одинокий. Подібні листи ми читали в різний час, в різних сторонах...

Уже настав передвеликодній тиждень. Після зими підпільне життя знову почало пульсувати. Пополудні у страсний четвер пішли Байда, Чорнота і Мороз до Кам'янки, де мали полагодити цивільний зв'язок, зорганізувати дещо харчових продуктів та забрати прислані для Орлана газети, які приходили на різні адреси в селі. Пізнім вечором ми чули густу стрілянину, що доносилась з напрямку цього ж села. Було очевидним, що повстанці найшли на засідку, тільки не знати було, чи це наші хлопці, чи, може, з групи Нечая. Всю ніч ми їх вичікували в неспокої. Вже прийшла пора їм вернутись, а хлопці не приходили. До ранку ми були впевнені, що з ними сталось щось погане.

Щойно вдень прийшов Мороз, втомлений, блідий, і розповів таке.

Вони були вже все полагодили в селі й накінець вирішили зайти ще до однієї хати, залишаючи Мороза віддалік на стійці. Байда і Чорнота підходили до дверей, коли нараз посипались по них стріли. Оба були зразу поранені, але ще змогли, відстрілюючись, вийти з подвір'я під гору. Емведисти освітлювали ракетами напрямок їхнього відступу і по дорозі вбили Чорноту. Важко ранений Байда далеко не відбився. Він дострілився своїм пістолем.

Про всі подробиці ми довідались у п'ятницю. Мороз відступив при перших пострілах, і сам ще не знав про долю двох останніх. Цього ж дня ми залишили бункер і пішли до колиби окружного господарника. Над ранком у великодню суботу туди прибули Горновий і Надя. їх привели Славко та Євген, які й розповіли точніше про обставини смерти наших друзів.

Казали, що в п'ятницю ранком емведисти відвезли тіла убитих у Сколе. Тоді наречена Чорноти, що минулої зими втекла з Сибіру, подалась з двома подругами у ліс, там позбирали просякнуту кров'ю повстанців землю і понесли в село, щоб похоронити на рідному кладовищі.

... Тужно голосив за своїми леґенями воскресний дзвін у Кам'янці. Його сумний гомін доносивсь до нашого місця постою й одзивавсь у душі нестерпно болючим акордом:

Хоч який сум, однак селяни не забули передати живим повстанцям "свята". Так вони називали великодні страви й печиво. Притому нагадали, щоб удруге вийшли на зустріч у суботу пополудні, бо дівчата принесуть ще одні "свята" зі Сколього. Між населенням була своя неформальна організація, знали, кому можна довіряти, і помагали собі взаємно. У Сколім догадувались, що в Кам'янку заходять повстанці, тож бажали також від себе передати свячене, однак наперед хотіли його посвятити. Надвечір хлопці принесли ті другі "свята", з гарними писанками і вложеною карткою з великоднім побажанням від скільців.