Тисяча доріг

КРУТИЙ ПОВОРОТ

Коли проминули дати зв'язків, слідчі стали менше розпитувати, як їм приманути Лемеша, зате звернули увагу на нав'язання контакту із Закордонним Представництвом УГВР. Мене знову повели в кабінет заступника міністра Слона. Міністра ҐБ Строкача я більше не бачила, здається, його не стало в міністерстві, коли пересіювано персонал у зв'язку з усуненням Берії.

Слон не завивав справи у папірці, лише сказав ясно, що метою нав'язання контакту з ЗП УГВР є пенєтрація того середовища, потім - зневтралізування його дій. Зі слів Слона виходило, що діяльність політичної еміграції, хоч дратувала їх, проте не дуже турбувала тепер. Одначе вбачали в ній, особливо в угрупованнях, зв'язаних з підпіллям в Україні, потенційну небезпеку на випадок вибуху війни. В Україні УГВР була головним керівником підпільної боротьби, від неї виходили накази і повідомлення, вона нагороджувала членів ОУН і УПА та цивільних осіб медалями і хрестами заслуги. Тому й хотіли її знешкідливити навіть за кордоном. Про фізичне знищення людей Слон не натякав у розмові.

Він, як і інші в міністерстві, що з нами говорили, намагалися скомпрометувати в наших очах політичну еміграцію. В розмовах доводили нам, що всі самостійницькі партії за кордоном це ніщо інше, лиш агентура чужих розвідок. Там усі вони такі вже нечесні й аморальні, що навіть підпілля в краю було порядніше за них.

- Ви тут, певна річ, неправильно розцінювали Радянський Союз, але у вас були свої переконання, і ви їх обстоювали. А вони там думають тільки про свою особисту наживу, тільки чекають вістей від вас, щоб їх продати американцям за долари, - казав Слон.

Час від часу мені подавали в камеру українську закордонну пресу, особливо таку, на сторінках якої розігравались політичні сварки. Мовляв, прочитай собі й переконайся таки з їхньої преси, який там елемент опинився.

Слідчі вже не викликали мене на допити, хіба що на отакі розмови. Спочатку мови не було, щоб мене ангажувати в їхні пляни щодо налагодження зв'язку із закордоном. Навпаки, мені говорили, що не хочуть нас "розлучати". Вони бажали, щоб від Орлана пішли на Захід кур'єри і нав'язали контакт із ЗП УГВР. Знову стали його переконувати, натискати, потім погрожувати, що довше не будуть з ним возитись. Якщо не хоче помогти їм, буде розправа, і він знає, що його чекає. Орлан був перевтомлений, вимотаний нервово, змарнів, тільки тінь з нього лишилась, одначе вперто не погоджувався з їхніми плянами.

Натискали на нього і в той же час надалі водили нас удвійку до міста, манили життям...

Пам'ятаю, повели оглянути виставку "дарів Українській Республіці на честь 300-річчя возз'єднання".

Нас вивели з тюрми перед десятою ранку. Прийшли, а виставка ще закрита, тож ми подались до поблизького парку Шевченка почекати, доки не відкриють виставки. Конвоїри сіли на одну лавку з Орланом, а я сама - на іншу.

Надійшла убога жінка середнього віку. Спитала українською мовою, чи місце біля мене вільне, і присіла. Недовго посиділа, видно, поспішала до роботи, бо спитала мене, котра година. В мене не було годинника, тож я запитала в "хоронителя".

- Ви не з Західньої? - сапитала жінка зацікавлено.

- Так, звідтіль.

- Як там у вас?

- У нас говорять українською мовою, а тут я її не чую.

- Тут українці мовчать, - вона на те. - В нас інші говорять.

- А в нас не мовчать.

- О, не думайте, що в нас немає українців. Вони є, тільки залякані і сидять тихо.

Посиділа ще хвилину і подалась собі геть.

Усі ті водіння до міста зчасом стали затрачати свою атракцію, коли не було жодної перспективи на життя. Єдина радість - побула з чоловіком. Скажемо собі тепле слово, пожуримось одне одним, навіть як і знаємо, що нічого не можемо зарадити. Вкінці замикали нас в окремі ізолятори, і на душі ставало все важче, безнадійніше. Орлан почувався дуже втомлений, казав, що вже закинув переконувати їх, що з висилання кур'єрів нічого не вийде.

- Не маю контакту за кордон і нічого не буду робити. Хай вже відбудеться розправа.

Так тяглося до серпня.

Тоді одного дня мене викликав до свого кабінету Слон, тепер уже мав змінений титул заступника голови КҐБ УРСР. Знову спитав, які в нас пляни на майбутнє, так, наче б ми розпоряджались нашим майбутнім. Відтак заявив, що хоч їм важливо нас переставити на іншу дорогу життя, але це ще не все. Волі задарма не дають, її треба здобути, ми мусимо зробити якусь корисну роботу.

- Що думає робити твій чоловік? Хоче він вийти зі свого становища і витягнути тебе?

- Чому б не хотів... однак він не бачить виходу. Тоді Слон знов заговорив про нав'язання Орланом зв'язку із закордоном.

- Василь міг би в цій справі щось робити, - сказав.

- Я вже запитувала його про це. Він мені каже, що в нього нема безпосереднього зв'язку туди.

- Але ж думав нав'язатися з ними, коли ще був у підпіллі. Сама ти згадувала мені про це взимку.

- Тоді було йнакше, він плянував висилати мене.

- А як би ти задивлялась на те, коли б ми тебе вислали з кур'єрами? - і з поспіхом додав: - Говорячи лиш теоретично, я не кажу, що так буде.

- Не можу відразу відповісти, бо не думала про те. Тут ніхто не згадував ніколи про таку можливість, - відповіла стримано.

- Подумай над тим, і я ще з тобою поговорю.

Знов почав про Орлана:

- Василь дуже впертий. Він завжди такий був?

- Так, був.

- Стільки ми з ним говоримо, і якось годі до чогось договоритись.

Подумав хвилинку і додав:

- Поговори з ним на побаченні, спитай, якої він думки щодо висилки тебе за кордон та й взагалі, чи думає він щось помогти нам.

Через кілька днів влаштували нам побачення в кабінеті слідчого. В наших розмовах під час побачень ми завжди враховували обставини, які нам створювано.

- Треба щось робити аби вийти звідсіль, -почала я. - Ось вже рік минув, як сидимо в ізоляторах, і ні в кут ні в двері. Подумай, чи не можна якось зарадити.

- Кажеш таке, наче мені тут мило. Те, що вони від мене хочуть, не дає нам жодних виглядів вийти на волю. Хочуть, щоб виготовив їм пошту за кордон, а вони тоді вишлють своїх кур'єрів. Якщо їм удасться встановити там зв'язок, то обіцюють нам волю. Однак я заздалегідь знаю, чим це скінчиться. Там візьмуть кур'єрів на допит, ті заломляться, розкажуть правду, і зі зв'язку нічого не вийде. Заспокоюють мене, що вишлють певних, перевірених людей, які не заломляться. Я їхніх людей не знаю і не впевнений, що не заломляться.

- Вони напевне мають таких людей. От хоч би й Скоба.

- На Скоба також не покладаюся. Його майже не знаю і для нього пошти не виготовлю.

- Якщо вони певні за своїх людей, чому ти не можеш їм довіритись? Вдасться або й ні, а все таки спробуй, ти ж знаєш, це єдина дорога вийти нам поза ті мури, - сповняла я ролю невдоволеної жіночки, затримуючи накінець надійну вістку.

- Послухай, що скажу, я ж не був новиком у підпіллі, знаю, як ті справи виглядають. З їхніх намагань нічого не вийде. Вони мені обіцяють: якщо вдасться їхній задум, то буде воля, а якщо ні - значить, буде смерть. Я знаю, що воно Гм не вдасться і тільки віддалить мою смерть на кілька місяців. А навіщо мені, щоб там, за кордоном, уважали мене зрадником, а тут КҐБ мене розстріляє. Хай вже вкінці відбудеться судова розправа, і не треба додавати собі зайвих мук.

Більше я на нього не "натискала" і щойно тепер сказала про останню розмову зі Слонем.

- Сказав спитати твоєї думки, - посміхнулась, так, наче б я її не знаю.

Орлан теж посміхнувся і дивився не мене, не довіряючи моїм словам.

- З тобою я не маю що обговорювати тієї справи. Одначе думаю, ідо вони серйозно не беруть до уваги можливости нав'язуватись через тебе. Але якщо справді над тим думали, тоді можна про це говорити.

Зараз же на другий день після нашого побачення мене знову викликав Слон, спитав про вчорашню розмову з чоловіком, головно про те, як Орлан прийняв можливість висилки мене на зв'язок за кордон.

- Сказав, що це справа між вами і ним і йому немає чого її обговорювати зі мною.

На це Слон:

- Я вже сьогодні говорив з твоїм чоловіком, поінформував його про наш проект. Він упевнений, що ти можеш виконати завдання, зумієш налагодити нам зв'язок із ЗП УГВР. Як ти на це? Згідна?

Вибирати за однакову ціну між відходом за кордон і двадцятип'ятирічним каторжним життям по тюрмах і концтаборах не було важко. Альтернативи в мене не залишалось, і, здавалося, не було над чим роздумувати. Не було б над чим, якщо б я тут опинилась сама. Однак навіть із пекла виходиш з важким серцем, коли там, в іншій камері, залишалася найдорожча тобі людина.

Про українську політичну еміграцію, її моральний стан вони вже не раз мені розказували, але цим разом Слон дав довшу лекцію на цю тему. Говорив про неї в контексті всіх політичних еміграцій з Радянського Союзу, підкресливши виразно, що "серед них українська найсильніша".

Не маючи шансів політично здобути прихильність капіталістичних урядів, вони пішли на службу до їхньої розвідки і продають їм за гроші вістки про діяльність підпілля в Україні. Капіталісти хочуть, щоб у радянській країні був неспокій, це в їхньому інтересі, але самостійної України вони не обіцяють, тільки підсувають їм долари. Через що, думаєш, націоналістичні партії там гризуться між собою? Чому так рвуться репрезентувати підпілля? Звісно чому: кому з них попадеться більше інформацій про вашу діяльність, тому більше заплатять.

Нам до якоїсь міри, зрозуміло, що вам важко співпрацювати з нами проти підпілля, - провадив далі - ви з тими людьми разом перебували, поділяли спільну долю, а твій чоловік то молиться до Лемеша, як до Ісуса Христа. Він, просто, його обожнює! Але еміграція - це щось інше, це вже боротьба проти чужинецьких розвідок. Як нав'яжеш нам контакт і повернешся назад, влаштуємо вас, де самі собі виберете, тільки не в Західній. Привеземо сина, повернемо твою родину із заслання, а також дамо вам нагоду здобути вищу освіту, приділимо стипендії. Будете жити собі і зчасом забудете про ті страшні часи.

Правда, на Заході ти побачиш чимало досягнень, побачиш обильність товарів у магазинах. Але візьми до уваги, що там народи створювали ті багатства сторіччями, а ми тільки десятиріччями. Головне, тут твоя батьківщина, і вона повинна бути тобі дорогою, навіть якщо не дійшла ще до рівня розвитку, якого дійшли інші країни. Також не забувай ніколи про всіх твоїх рідних - їхня доля тепер у твоїх руках.

Його остання пригадка стрясла мною і мурашками розповзлася по всім тілі. А Слон далі говорив:

- Якщо б ти призналась їм, тобі й так не повірять. Триматимуть коло тебе сторожу, визначать, якими вулицями можеш ходити. Коли б обіцяли, що стягнуть на Захід Василя, не вір, це байка, того ніколи не станеться. Пустити його туди - це так, як пустити щуку в море.

- Ми тобі ще раз повіримо, - закінчував розмову Слон. Тепер вже від тебе самої залежить, чи виконаєш завдання. Якщо б ти нас і цим разом підвела, - його очі набрали сталево холодного виразу, - тоді вже даруй! - сказав твердим голосом і гримнув кулаком об бюрко з такою силою, що все на ньому задрижало.

Наші погляди схрестились - аж іскри посипалися. В тім моменті я всіма фібрами своєї істоти відчула, що мене вже втягнено в пекельно-газартну гру історії, в якій я мушу розіграти свою карту. Це був мій останній бій, не в лісі і не з бункеру, а в кабінеті міністра, і я його вже вигравала. Якби Слон був кращим психологом, він міг був вичитати в моїх очах тріюмф перемоги. Дивилася йому впевнено у вічі і думала, наскільки наша правда мусить бути небезпечна для них, коли тут так лякаються її. Вони, очі і вуха імперії, хочуть визбирати не лишень її зерна в Україні, але й ті, що розсипані по світу, щоб вона ніде не збереглася і знов не посіялася на батьківщині.

Проте, коли подумала про всіх моїх рідних, знову мороз пішов поза спину. їхні долі були залежні від моїх учинків, вони нестимуть за них відповідальність. Одначе свідомість водночас говорила, що мені немає вороття.

Побачення зі Слоном відбулось пізнім пополуднем, після того, як він уже обговорив справу з Орланом. Я повернулася в камеру і ще не встигла переосмислити новоствореної ситуації, як вартовий повідомив, що піду до міста.

Надворі вже запали сутінки, коли у брамі мене зустріли Орлан з конвоїрами. Він був смертельно втомлений, говорив слабим голосом, одначе виглядав погідним і спокійним, як виглядає людина після довершеного діла.

Повезли нас на Дніпро, купили квитки, й ми поїхали катером до гирла Десни. Вже зовсім стемніло, коли пливли річкою. На небо насувались темногранатові хмари, повітря стало гостре, прохолодне, заносилось на бурю. Дніпро почорнів, як безодня, лиш вогні з катера різко відбивались у воді.

На другому кінці палуби гурт молоді співав собі пісень. Орлан теж гомонів під носом Повій, вітре, на Вкраїну...

- Я такий щасливий, Марусенько, я такий щасливий, що аж співати хочеться, - стиха до мене.

Проте я вже перестала радіти. Пройшло початкове захоплення, й мене вже стало гнітити прикре почуття несолідарности, а то й егоїзму. Була свідома того, як гаряче мій чоловік бажає, щоб я вирвалася поза тюремні мури й понесла у світ вісті про останні роки нашої боротьби. Також розуміла, що без його помочі й наполегливости воно було б не сталося. Одночасно знала, що моя присутність у сусідній камері нічим йому не поможе. Але твердий факт, що він залишається тут, а я відходжу в далекий світ, розривав мені душу. Ціле життя мої думи блукатимуть попід тюремні мури, з тривогою розгортатиму часописи з передчуттям, що ось-ось і прочитаю страшну вістку, хто знає, яку страшну?..

Якщо рішення запало, в міністерстві не марнували більше часу, відразу запустили свою машину в рух. Через кілька днів привели мене до кабінету слідчого Олійника. Тим разом він не списував нічого, зате я мала писати. Однак поки почала, Олійник мене підготовляв:

- Ми подбали про все, щоб помогти тобі й Василеві змінити ваші дотеперішні погляди. Тепер не так, як було у Львові. Ми мали доволі часу, щоб вас не тільки переконати словами, але на ділі запізнати з досягненнями радянської влади, показати, скільки добра ми зробили для народу. Після того треба бути або сліпими, або навмисне заплющувати очі, щоб не усвідомити собі, наскільки злочинною була ваша партизанка. Ми віримо, що ти це вже зрозуміла, і хочемо, щоб сама списала про це на папері, пояснила причину, що довела до помилок, потім розкажи про зміну своїх поглядів. Ось тобі ручка і папір - пиши так, як почуваєш, без моєї помочі, пиши по щирості.

Це не перший раз машина атеїстичної державної безпеки застосовувала суто християнську методу очищення від "гріха". Наперед вимагали "сповіді", опісля - каяття і осуджування своїх "гріхів", тоді обіцянки - виправитися (перевиховатись), а за тим ішло найголовніше - відправити покуту, тобто зробити їм "роботу". Вся та запрограмована метаморфоза з в'язнем повинна була, згідно з їхнім обрахунком, відбутися закономірно.

Завчені ламати людині хребет, "органи" навіть не завдавали собі труду зрозуміти психологію в'язня, особливо політичного в'язня. Вони позбавили його елементарних людських прав, забрали в нього право легальної оборони, а то й навіть забороняли повідомити найближчу рідню про ув'язнення. Яке ж моральне право вони мали вимагати від нього "щирости"? Він стосував до них ту саму методу, що його масово стосувало суспільство, тобто не виявляв своїх справжніх почувань. Мабуть, більше за в'язня лукавили всі громадяни тієї страшної країни, щоб утриматись на поверхні життя. Багато з них вступали в партію, комсомол, а всі інші при кожній нагоді заявляли, виспівували та всякими способами демонстрували свою вірність режимові.

Очевидно, мені слід було писати заяву, вона була моєю перепусткою через тюремну браму. Однак її писання не ставило переді мною моральної дилеми. Мені не докоряло сумління за те, що писала моїм тюремникам неправду щодо мого "покаяння", бо насправді я ні в чому не каялась. Була в тій заяві й частина правди, коли писала, що моєю мрією було мати біля себе мою сім'ю і жити мирно, в нормальних умовинах, що також хотіла б, щоб мої батьки і вся рідня зажила нормальним життям. Другу частину заяви вже темперували вони. Слідчий Олійник, поки її прийняв, три рази завертав, невдоволений, що "невичерпна" і "непереконлива", а вкінці став підказувати мені, чого в ній бракує. Моя заява була також і його свідоцтвом, вона доводила успішність його праці над моїм перевихованням. Хоч була "десятком вимучених слів", але їх я "у потьмаренні не наплела". Писала з ясно визначеною метою.

В підпіллі мені доводилось декілька раз користуватись фальшивими німецькими і совєтськими документами, які помагали виконувати ті чи ті завдання. Вони давали можливість знаходити квартири, працю, користуватись шляхами комунікації. Так і тепер моя заява була тим фальшивим пашпортом, який мав допомогти мені виконати останнє завдання - винести у світ частину історії кінцевого періоду визвольної боротьби, останні акорди якої вже завмирали за тюремними мурами. Нам, її останнім борцям, тоді здавалося, що цей період безслідно пропаде для історії. Рівночасно я йшла остерегти наших політичних представників за кордоном і загострити їхню чуйність на ворожі намагання пенетрувати їх середовища.

Орлан спостерігав мою поведінку і бачив, що я розумію, до чого він мене готує. Впевнившись у моїм наставленні, довірив мені цю місію. З часу прийняття рішення про мій відхід, на наших побаченнях він використовував найменшу нагоду, щоб розповісти мені про події, подати факти, деталі, якими раніше не поділявся зі мною через конспірацію. Тепер хотів, щоб я собі їх запам'ятовувала і винесла у світ. Я ішла не виконувати завдання КҐБ, а сповнити те, що доручив мені Орлан і що сама хотіла сповнити. Тим самим ще раз закріплювала вирок за всіма моїми рідними, але вчинити інакше я не могла.

Розуміла надто добре, що не ціною заяви я виходила з тюрми, а ціною насамперед мого чоловіка, потім сина і всієї родини. Чи ж могли вони придумати кращу запоруку? Тому виносила звідтіля не "сховану в людині тюрму", а схований у мені безмежний чорний біль, що ним просякнув кожний мій фібр.

Моє сумління заспокоювала також свідомість того факту, що своєю "сповіддю" я не завдавала моральної шкоди нікому, не зневірювала і не послаблювала волі ні однієї людини. Моя заява залишалася тільки в архівних документах державної безпеки і не могла з'явитися в пресі, бо розголошування її не служило їхнім інтересам.

А все ж... рука оливом тяжіла, поки вивела на папері "покаянні" слова. Ті "заяви" в'язнів і нев'язнів залишаться для історії документами не розкаяння, а найбільшого насильства над людиною. "Пролізти крізь ґрати неможливо - ні сюди, ні туди - не залишивши на них шкіру", - сказав роки пізніше в'язень большевицьких тюрем Валентин Мороз. Лиш би не залишити сумління...

Мені важко було зрозуміти надії КҐБ на те, що нас можна перевиховати. Вони ж не мали чим досягти того, бо дійсність на кожному кроці заперечувала їхні твердження. А може, розуміли це, але підсували свої аргументи, щоб було чим заглушити совість, коли б я заломилась і пішла на співпрацю? Навіть негідна людина хоче обпертися на якийсь моральний стовп, оправдатись головно перед собою, коли робить підлу роботу. Скоб, віддаючи нас в їхні руки, лепетав: не буду тут гинути, коли вони там, за кордоном, продаються за долари, - і таким оправдуванням заглушував оту дрібку сумління, що ще була причаїлась у ньому.

При всіх стараннях, "органи" чомусь зовсім не врахували того, що нас з ними розділяло. А ділило нас безмежне море заподіяних ними народніх кривд, крізь яке немислимим було простягти до себе руки. В цьому морі було втоплене також усе моє особисте скривджене, знівечене життя, а також життя моєї родини. Рятувати мені особисте ціною зречення від своєї правди, в ім'я якої стільки настраждалась і жертвувала, - того я не здатна була доконати. Після такого вчинку я б не могла глянути в вічі своїм батькам. Усе моє життя в нас не було зерна неправди за собою. А вже мови не могло бути про щасливе сімейне життя з чоловіком і сином, куплене ціною зради. Під нашу любов ми заклали міцний фундамент вірности нашій ідеї. Усуваючи його, ми б самознищились, і навіть присутність дитини нас не врятувала б. Віра в нашу правду давала нам силу пережити не одну трагедію, а елемент зради розточив би, як черв'як, нашу любов - так я почувала. А "органи" цього не розуміли.

За двадцять днів до мого відходу за кордон нас перевели з тюрми на приватне помешкання на вул. Горького. Це була лиш інша видозміна тюрми, нас і надалі сторожили.

А до того повели мене до міністерства до невідомого мені якогось начальника. Виглядало, він не був з місцевого персоналу, мабуть, із Москви. Зустрів мене в кабінеті заступника міністра, що вказувало на його високе становище в КҐБ-івській ієрархії. Не те що не говорив українською мовою, але ще й з неприхованою досадою звернув мені увагу, що пора вивчити російську мову. Своєю грубою заввагою московський чиновник відслонив мені краєчок завіси в майбутнє, якщо б перейшла на їхній бік.

Невідомий начальник виклав мені "поученіє" про стійкість в обличчі нових обставин, у яких опинюся за кордоном. "Може, тобі створять особисті вигоди, але завжди май на думці чоловіка, сім'ю, батьківщину. Тому й даємо вам нагоду побути разом, хоч не заперечуємо, що будемо вас пильнувати. Як повернешся, тоді вибирайте собі де завгодно місце проживання".

Враховуючи київські скупі мешканеві умовини, помешкання було непогане - дві кімнати і кухня. Призначена жінка варила їжу, вона також і спала в кухні. Одну з кімнат займали ґебісти, друга - ніби наша. Вдень приходили службовці з міністерства опрацьовувати деталі, зв'язані з монтуванням дороги до Західньої Німеччини.

З переведенням на квартиру, КҐБ знову висунуло питання нашого сина. Вони наново вирішили привезти його до Києва, щоб перед відходом я мала нагоду побути з ним. Орлан і я вичерпали всі можливі аргументи, відмовляючи їх від їхньої немилосердної постанови. Я була в розпуці, так переживала, що Орлан став побоюватись, чи витримаю таку конфронтацію і що тоді робити буду. Мені вже нічого не залишилося, крім молитви. Благала Пречисту, щоб зглянулась над нашою дитиною і зберегла її на місці. А коли мене водили до міста, мимовільно приставала перед вітринами з дитячим одягом та іграшками, думаючи: куплю йому ось цей костюмчик, таку ось іграшку...

Мій неспокій та хвилювання завважили також працівники міністерства. Одного дня прийшов майор, який займався плянуванням дороги, однак прізвища його я не знала. Повідомив нас, що Петруся не привезуть: "Дитина вас не знає, буде плакати, а ти побиватимешся і будеш вся абсорбована тільки ним. Часу лишається мало на підготову в дорогу, і до того треба твердого розуму. Зате ми так влаштуємо, що побачиш його перед тим, поки відійдеш".

Умилосердився Всевишній і так покерував логікою в їхніх мізках, що дитини таки не привезли до Києва. В цій країні зла Він на моїх очах уже вдруге проявив чудо, охороняючи Петруся.

На один день перед від'їздом з Києва нам подали газету Правда України, старе число, ще з травня. Раніше деколи приносили газети до камери, але того числа ми не дістали. В ньому було повідомлення про присуд Василя Охримовича на кару смерти.

Вістка не була аж така несподівана в тих умовинах, а все ж громом вразила нас. Вони цільово приховували перед нами присуд Охримовича. Під час слідства його особу вживали як аргумент, особливо до Орлана: ми не розстрілюємо всіх ваших провідників, ось Охримович в наших руках і живе. Довше, однак, приховувати не могли, перед відходом за кордон я мусіла знати про його долю, тим більше, що повідомлення про присуд було подане в пресі. Схвильований Орлан при нагоді завважив упівголоса: "Цього тільки й можна сподіватися від них".

В останній вечір запропонували нам пройтись по Києву, самим, без конвоїрів.

"Щоб мали пам'ятку".

Було моторошно проходжуватись лиш удвох. Ми більше почувались в'язнями, як тоді, коли нас сторожили. Здавалося, всі перехожі - наші конвоїри, а вже напевне пильнували нас. Можливо, випробовували накінець, мовляв, хочете втікати, то вже краще втікайте тут, ми й так вас спіймаємо. Та хоч би що там вони думали, ми в останній хвилині не руйнували б змонтованого з таким зусиллям нашого пляну.

... Слова, слова, вимовлені пошепки, виповнені болем, тривогами, трагізмом... Тоді слова порад, вказівок, розради, тільки не надії... надії, що, може, будемо ще колись разом...