Тисяча доріг

ДОРОГА У ЛЬВІВЩИНУ

Осип Горновий перезимував без більших пригод. Він вже бачився після зими з Полтавою, який теж мав прийти сюди через кілька днів. Ми й раніше чули від населення, що в березні, 1948 року, в горах, кругом Коршева, була велика облава. Тепер довідались від Наді, що тільки сліпий припадок врятував Полтаву та їх усіх від загибелі.

Вони сиділи в бункері, нікуди не виходили, бо ще лежав великий сніг, і про облаву нічого не знали. Якось Доля вдосвіта, близько 3-ої години, проходячи біля входових дверей, вловила з двору легкий запах диму. В бункері випалилось ще звечора, а мисливці не ночували б у таку холодну ніч у лісі. Єдиний, хто міг бути, це емведівські війська, що переводили облави і заночовували на місцях. Доля розбудила всіх. Тоді й інші підтвердили запах диму. Треба було зразу покинути бункер, бо завтра облава могла обійняти їхню територію. Вдяглися, схопили зброю і стали обережно віддалятись, змилюючи за собою сліди. До ранку не зилишилось багато часу, та й по снігу важко було відступати. Два тижні вони, майже у голоді, перебували в лісах, поки не станув сніг.

Їхні здогади підтвердились. Це була облава. Зараз же наступного дня ще до полудня упав бункер Полтави. Облаву проводило само київське МВД, серед якого було багато вищої ранги старшин. Це вказувало, що, можливо, на бункер була "всипа" і вони знали точно, кого шукали. Шукали дуже ретельно і знайшли не тільки бункер, але й магазини з харчами і бібліотекою, хоч вони були закопані в землі та добре замасковані. Виявили навіть поодинокі банки з архівом і літературою, теж закопані в землі. Впали, отже, їхні матеріяли. Залишились живими люди, а це найважливіше. Полтава вже закінчив був писати брошуру Хто такі бандерівці, але в поспіху не захопив зі собою рукопису, і він попавсь гебістам ще до видання його в підпіллі. Захопив тільки нотес, в якому виготовляв плян брошури і писав замітки. На підставі цього нотеса він улітку 1948 року написав наново свою працю.

На Великдень над ранком з Нечаєм прибули Птах і Буква. Вони прийшли зв'язком з Добромильщини. Третій бойовик Орлана, Ігор, захворів і залишивсь на місці лікуватись. Ми тепло привітались, щасливі, що судилось знову бути разом. Птах приніс мені дарунок - матеріял на костюм, кольору гакі, і ще гребінь з футералом, бо побачив, що розчісуюсь своїм, обломленим. Зчасом поламавсь і його гребінь. Але футерал той я зберегла на все життя - єдину пам'ятку по Птахові. Нечай також зробив мені милу несподіванку, подарував прекрасно вишиту білу бойківську сорочку. "Це на пам'ятку від усіх нас, з ким зимували". Я була глибоко зворушена. В них стільки турбот, смертей на кожному кроці, а вони ще знайшли у своїх думках і серцях місце й на таке...

Птах і Нечай принесли Орланові пошту, в якій, як завжди після зими, було багато сумних вісток. Надрайоновий Переми-щини, Тарас, повідомляв про смерть провідника Стяга. Ця страшна вістка не була нам новиною. Про його смерть ми довідались ще минулої осени, під час перебування в ГОСП'і. На жаль, Орлан був правий, коли наполягав, щоб Стяг покинув свій бункер. Орієнтуючись, у якому відтинку лісу він проживав, УБ на спілку з МВД рили там кожну п'ядь землі, шукаючи бункеру так довго, поки вкінці не знайшли. Стяг воював з бункеру доволі довго, площа довкола була підмінована, він зривав ізсередини криївки міни, завдаючи втрат також УБ-МВД. Одначе вкінці загинув Стяг, лицар Золотого Хреста Заслуги, великий революціонер і велика людина.

У листі Тарас повідомляв Орлана також про смерть своєї дружини Святослави, що постигла її восени 1947 року. Вона жила зі своєю однорічною донею, Лідусею, в Перемишлі. Під час масових арештувань і репресій хтось "всипав" її місце проживання. УБ прийшло арештувати Святославу. Вони вийшла ніби по якусь річ до іншої кімнати і кинулась з вікна на вулицю. Святослава проживала на третьому поверсі і, вискочивши, вдарилась головою об тротуар та вбилась на місці. Збіглись люди, але приїхало швидко убівське авто і забрали її тіло. Убісти також забрали зі собою Лідусю.

Почувши цю вістку, я стрепенулась. Тиха, ніжна Святослава... Вона мені з'явилась перед очима такою, якою її бачила, коли ми востаннє прощались. Згадалось також, як я розповідала їй про краківську трагедію, а вона, не відриваючи від мене наповнених сльозами очей, вся здригалась у зворушенні. Вкінці промовила: "Знаєш, я б не могла так вчинити. Мені не стало б ні сили, ні відваги..." А стало їй і того, і того.

Записку Тараса було нам подвійно важко читати. Ми вже знали, що й Тарас загинув. Після смерти Стяга, на Закерзонні ще й далі відбувались сильні ворожі акції. Через ті акції Тарасові з його ланкою важко було забезпечитись на зиму харчами, і вони перейшли зимувати по цей бік границі, в Добромильщину. Про своє зимування Тарас писав Орланові у весняній записці перед поверненням з Добромильщини на Закерзоння. Тим часом узимку погранвійська ще більше скріпили і так до неможливого скріплений кордон. Повертаючись на Закерзоння, група найшла на засідку і під час перестрілки Тарас загинув від ворожої кулі.

Нечай приніс вістку про загибель референта СБ Дрогобицької округи, Сайгора, якого ми зустрічали на зв'язку минулої осени. Він враз з охороною і секретаркою, яка походила зі Сколього, загинув у бункері під час облав на Карпатські ліси. Вони встановили кулемет при вході до бункеру й оборонялись, доки стало набоїв, однак прорватися зі щільно обложеної ворогом криївки не змогли. Сайгор був інтелігентна людина, надійний працівник і заступити його місце вже не було легко. А тут ще зовсім недавно, навесні, загинув місцевий кущовий Бор, який восени помагав нам переправлятись до ГОСП'у.

Під кінець свят, у вівторок, прибув зі зв'язківцями Полтава. Упадок його бункеру та всі пережиття у зв'язку з тим, як голод, холод, помітно на ньому позначились. Схуд і став ще серйозніший. Тим часом з'явився в нашій групі Рен, донедавна командир Тактичного Відтинку УПА "Лемко". Тепер він займав таке ж становище у цьому відтинку, в Карпатах. Рен тільки переходив по лінії і скоро відійшов у своїх справах враз із Нечаєм.

Навесні 1948 року була заплянована зустріч Орлана з Тарасом Чупринкою, місце якої визначено у Львівщині. До Чупринки відходили на наради також Горновий і Полтава. З огляду на безпеку, вони розділилися на дві групи, в одній ішли Орлан з Горновим, у другій - Полтава. Перед тим як пускатись у дорогу, Полтава вислав Долю на зв'язок до Тараса Чупринки, щоб довідатися, яка біля нього ситуація. Вона повинна була повернутися перед нашим відходом у дорогу. Тим часом прийшла визначена дата, зв'язківці вже чекали, а Доля не з'являлась. Не було ради, ми відійшли, бо йнакше вийшли б з ладу всі інші дати, які ланцюгово слідували на зв'язковій лінії. Орлан домовився з Полтавою, що той буде чекати, поки я вернуся поїздом у Карпати й розкажу, який стан у Львівщині. На щастя, Доля незабаром прибула, і Полтава теж відійшов до Чупринки.

Ми вирушили в дорогу з Карпат 15-го травня 1948 року. Прощання завжди важкі, бо залишаєш із людьми частинку себе. Тим важчі вони, коли зживешся з ними в одну родину й поділяєш смуток утрати наших друзів. Врешті потискаєш долоні та приглушеним голосом вимовляєш кінцеве "прощайте, друзі". Ми знаємо, що нам більше не зустрітись у житті...

Ночі були ясні, й це нам улегшувало просування лісами. Перед очима відкривались, наче в казці, скупані в місячнім сяйві гірські краєвиди. Траса вела попри Довбушеву скелю. Тут ми зупинились серед ночі, щоб оглянути місце, овіяне легендою.

Якраз сходили згори, як перед нами нараз відслонилась простора поляна, перснем опоясана лісистими горами. На тій галявині Довбуш збирав своїх молодців, і звідси вони вирушали карати народніх гнобителів. Ось печера, що здавалась на фортецю, витесану в скелі, де Довбуш тримав коней для свого загону. За народнім переказом, його коні й донині там сплять, заворожені, до пори, поки знову не з'явиться народній месник і розбудить їх. Насичене місячним промінням, усе тут виглядало, як мрія, і мені здавалося, що тієї ночі дух Довбуша справді витав над поляною. Я притулила вухо до величезного каменя, що заслоняв вхід у печеру. Звідтіль доносились дивні звуки: це коні, зачувши нас, стали нетерпеливо вдаряти копитами об кам'яну долівку... "Гей, Довбуше! А відпусти но своїх коней нам, бо й ми народні месники, і дорога нам ще нескінченно далека, і сили наші знемагають..." - снувала я нитку між минулим і сучасним...

Ми дійшли до Стрийщини. Там менше лісів, але наш маршрут був так розкладений, щоб завжди добитись до лісу на днювання. Тому що лінія між Тарасом Чупринкою і ГОСП'ом особливо важлива, зв'язківці не часто змінювалися і не контактували по дорозі з місцевими повстанцями. Дорога була важка, тим більше для мене. Хоч зв'язкові завжди ішли один спереду, другий позаду групи, я все одно відставала, і через те мене деколи губили по дорозі. Бувало, йдемо стежкою в лісі, я тягнусь на кінці. Останній зв'язківець давно зник з виду, і я, дійшовши до перехрестя, не знаю, котру стежку взяти. Опісля мені часом здавалось, що те перехрестя стало наче символом мого життя.

Я сідала собі на роздоріжжі, щаслива, що зможу трошки відпочити, поки останній позаду не оглянеться. Тоді він задержить групу і вернеться по мене Проте хлопці мені не дорікали, вони ж бачили, що я ледве тягла ногами. Однак, коли треба було проходити особливо загроженими місцями або до місця днювання лежала далека дорога і доводилося поспішати, тоді я мобілізувала рештки сил, щоб через мене не потерпіла вся група. Мене заздалегідь остерігали вдень, дораджували, щоб більше їла й мала силу йти.

Дуже важко було проходити в околицях села Дашави, де простягались болота над річкою Стрий. Треба було йти доволі довго по рурі газопроводу Дашава - Київ. В тій низовині газопровід не був укопаний в землю, а лежав зверху, на болоті, обпертий на дерев'яних дрючках. Рури, не обцементовані, як за польських часів, ржавіли від болота, дірявіли. До того, селяни з довколишніх сіл самі проверчували діри і відводили газ до домів та вживали в кухнях, огрівали ним помешкання. Все це робилось примітивно, бо влада не дбала про відведення газу до сіл. Зв'язкові оповідали, що також підпільники використвували газ у криївках. Один з них мав шию і півобличчя червоні від обпеченя, бо перед Великодніми святами вибухнув у його криївці газ. Він гасив, чим міг, кинув коци, одяг і ледве придушив пожар, але сам обпікся.

Щоб улегшити собі прохід по рурі, кожний з нас мав довгий костур, обпираючись на який легше було втримати рівновагу. Однак обпиратись треба було легенько, бо костур застрявав у болоті. Місцями, де були глибокі западини, газопровід ішов високо і палиці були закороткі. Ступати там мусіли дуже обережно, задержуючи рівновагу, щоб не поховзнутись і не впасти з високо піднесеної рури прямо в багно. Тоді Бог знає, як витягати звідтіль. Глянула я вниз, і мене обняв страх. А тут ще кожний несе на собі наплечника і довгу зброю. Врешті ми пройшли, слава Богу, ніхто не поховзнувсь. Ішли, як удень. Понад рік тому тут вибухнув газ. Він ще й дотепер горів ясним стовпом, і не могли його погасити. Здається, робили всякі спроби, але не мали успіху. Казали, мусить вигоріти, поки не ослабне, тоді загасять. Ми ще на Закерзонні бачили щоночі оте сяйво. Воно дуже утруднювало дії місцевим повстанцям - кожна ніч, як день. Важко було непомітно пройти, а коли находили на ворожі засідки, нелегко було відступати.

Річку Стрий перейшли вбрід. Потім перейшли залізницю і битий шлях та опинились у Жидачівських лісах. Погана і там дорога. Це підкарпатська низина, страшні мокляки, в ході кожний раз треба було із зусиллям витягати ногу, а вдень комарі прямо заїдали людину. Мабуть, від них і пішла назва містечка Комарне, що положене в цій низині.

Біля села Черниця ми переправились через Дністер. У річці були небезпечні крутежі, тож уночі треба було дуже вважати, щоб не схибити. Потім довелось поспішати, щоб якнайдалі відбитись від Дністра й дійти до Миколаївських лісів. Заки досягли лісу, всі були перегріті, з мокрими від поту спинами. Сіли на зрубані дерева, що лежали, лиш один Орлан положився прямо на землю. Перепочивши, відійшли на місце постою. Удень стала боліти голова в Орлана, ломили кості, дістав гарячку. В нього почалася грипа, а тут увечері треба було йти далі. Зробивши який кілометр, він опустивсь на землю, весь горів у гарячці. А йти мусіли, бо вдосвіта мали зустрітись зі зв'язковими від провідника Львівського краю Федора. На поляні паслися коні. Зв'язківець Крук зловив одного, посадив на нього Орлана, і ми пішли далі. Над ранком нагнали коня, а Орлана взяли двоє під руки й довели на місце зв'язку.

Нам назустріч вийшов зі своєю охороною сам Федір, його справжнє ім'я Зенон Тершаковець. Він був середнього зросту, зі свіжо голеною головою і симпатичною усмішкою, що просвічувала його обличчя. Видом був кругленький. Він того соромився і сам дивувався, від чого він так добре виглядає. На ньому був порядний військовий уніформ і вичищені до полиску хромові чоботи. Коло нас, що прийшли з гір, Федір і вся його охорона виглядали панами. Не лише тут. Як ми тільки зійшли в доли, відразу запримітили легші матеріяльні умовини життя підпільників.

Федір примістив Орлана в колибі, де той пролежав увесь день у гарячці. Хворому дали пеніцилін, і до вечора йому покращало.

Порядок дня укладано в кожній групі повстанців, але ніде він не був такий пунктуальний, як у Федора. Рання зоря, спільна молитва, сніданок, обід, вечеря, час зайнять - усе точно визначене. У нього, мабуть, був збірний пункт для провідників, що прибували на відправу, і він спрямовував їх на призначене місце. Тут треба було суворо придержувати конспірації, не робити найменшого руху в довколишніх селах, щоб не спровокувати облав.

Федір сказав нам, що тієї весни МВД арештувало його жінку. Вона жила з їхніми двома дітьми у Львові під прибраним прізвищем. Недовго до арештування була в неї його кур'єрка, доставила їй трохи грошей на прожиток і привезла йому листа від неї. Федір казав, що МВД знало, хто вона, але донедавна її не арештували з надією, що через дружину вдасться їм дістатися до нього. Дорікав собі, що не забрав жінки в підпілля. Хотів це зробити, але вона жаліла залишати дітей, і він не наполягав. "Тепер все одно їх залишила", - говорив. Сказав Орланові, що не радив би нікому з підпільників легалізувати своїх жінок, бо скоріше чи пізніше МВД їх заарештує. Федір ще не знав, що я мушу залегалізуватись. Добрий Осип Горновий потішав нас: "Не журіться, виховається серед людей, ти не одна. Хай лишиться наслідник".

Орлан вже довідався від Горнового й Полтави, що Тарас Чупринка призначив його на Волинь. Не тільки, що дорога буде довга, але також це новий для нього терен і там у нас не було знайомих людей. Тому ми враз із Горновим вирішили, що мені краще залишитися в Галичині. Пробуватиму приміститись серед давніх знайомих, та й інші, особливо Горновий, обіцяв допомогти. Він також уже був повідомлений, що залишається у Львівському краю.

Ми всі перебули у Федора одну добу. На другий день удосвіта Птах, Буква і я відійшли до групи чотового Бора, що квартирував у тому ж лісному комплексі. Був травень, у лісі поміж деревами землю встелили ніжні весняні квіти. Треба було ступати дуже обережно, щоб не топтати їх та не залишати за собою слідів. Попереду мене ішов Птах, але потім чомусь відстав. Я це завважила, однак не оглядалась, подумавши, що в нього на те своя причина. Вкоротці він наздогнав мене з китицею ніжних весняних квітів. Птах широко усміхався і, стискаючи мені долоню, вручив оті квіти: "В річницю вашого вінчання бажаю вам усього найкращого". Я була тепло зворушена. Ще два дні тому пам'ятала, потім, зажурена недугою Орлана, сама забула, що цього дня 27-ме травня. Забув також Орлан, ні словом не згадав, як прощались удосвіта. А Птах пам'ятав...

На постої командира Бора ми застали велику групу підпільників, між ними наших знайомих із Закерзоння. Був там окружний Перемищини, Григор, і його брат, Щипавка, а також окружний референт СБ з Перемищини, Старий, зі своїм бойовиком із Закерзоння.

Чотовий Бір (це не сотенний Бір з Лемківщини) був з 1921 року народження, стрункий, вищесереднього зросту, русявий, колишній студент Львівського політехнікуму. З ним був його ройовий, псевдо я призабула, львів'янин, з 1925 року, але виглядав дуже молоденький. Він в УПА ще з часів німецької окупації, славно воював, був кілька разів поранений у битвах. Його ніжно-вродливий вигляд цілковито контрастував до бойової вдачі. Розказував, як пішов перший раз за німців на військовий вишкіл УПА, що відбувався в Яворівському лісі. Коли вернувся додому, голодний, у брудній білизні, мати, побачивши його, розхворілась. Тепер її вже вивезено на Сибір, а з маминого синка визрів славний вояк.

У групі Бора була також одна підпільниця, Рута. Низького зросту, інтелігентна і дуже привітної вдачі. Працювала в пропагандивній референтурі Львівської округи і сповняла в осередку роботу секретарки.

Через кілька днів прийшла до нас зв'язкова Федора, Наталка, симпатична й життєрадісна дівчина.. Вона тількищо вернулася з подорожі. Середнього зросту, смагляволиця, з прекрасними довгими чорними косами. Від неї так і промінювали сила та здоров'я. Вона, як і хлопці, носила важкий наплечник. Ми скоро заприязнились, ділились пережитими пригодами, і при тому Наталка розповіла мені про свою родину. її справжнє ім'я було Галина, з 1926 року народження, з Бережанщини, донька священика. Батько не схотів перейти на російське православ'я, і через те його вивезли на Сибір враз із матір'ю та молодшою сестрою. З листів, які надходили з Сибіру, Наталка довідувалась, що вони там дуже бідують. Найстарша сестра була заміжня за одним з керівних людей підпілля, який за німецької окупації загинув у Східній Україні. Тепер вона жила під прибраними документами і мусіла часто змінювати місце замешкання. Друга заміжня сестра відійшла на еміграцію.

Через декілька днів вернувся Орлан. З ним прийшов також крайовий провідник Подільського краю Улас. Він теж вертався з наради. їм обом складалася на деякий час одна дорога, бо зв'язок на Волинь ішов частинно Подільським краєм. Справжнє ім'я Уласа було Василь Бей, народжений 1921 року в селі Литвинів на Підгаєччині, випускник Бережанської гімназії. Був русявий, середнього зросту, худорлявий, тому й робив враження дуже молодого. Улас належав до молодшої генерації визначних керівників підпільної боротьби. Він особливо вирізнявся організаторським хистом. Подільський край межував з Хмельницькою областю, й Улас уже розбудовував там підпільну мережу та до того часу набув чималий досвід у праці серед східнього українського населення.

У післявоєнних роках перед керівництвом підпільною боротьбою в підсовєтських умовинах виринуло багато нових і пекучих проблем, що їх треба було розв'язати. У зв'язку з тим, конечною була жива виміна думок між провідними людьми. Також корисно було обмінятися набутим кількарічним досвідом підбольшевицької боротьби й на базі того виробити відповідну тактику на майбутнє.

Зустріч керівників підпілля, що відбулася з кінцем травня 1948 року в Миколаївських лісах, була дуже рисковним ділом. Мені невідомо, хто ще брав участь у нарадах, окрім Полтави, Горнового, Орлана, Уласа та Федора. Також не знаю, чи Чупринка зустрічався з ними разом, чи, з огляду на безпеку, поодиноко. Одначе мені відомо, що саме з причини безпеки не весь провідний склад був там присутній. Я довідалася про те від Орлана через півроку, коли знову повернулась у підпілля. На тій нараді Орлан докладно позвітував про стан, який заіснував на Закерзонні після розгрому підпілля. Він подав, які відділи УПА відійшли в Західню Европу, які перейшли в Україну, і також те, скільки підпільних кадрів перейшло в Україну і хто Командир УПА.

Очевидно, найбільше обговорювалось тогочасний стан. Нова дійсність висувала потребу певних змін у програмі революційного руху в напрямі її більшої демократизації. Ставка ішла на молодь, дитинство якої минуло в час воєнної завірюхи, їм, молодим, треба було ясніше сказати, що наш рух не відсепаровував національних інтересів від матеріяльних та духових потреб одиниці. Якраз вони одні одних доповнювали. В нарадах особливу увагу приділяли методам популяризації визвольних ідей серед українського населення в сусідніх східніх областях. Ширити ці ідеї можна було двома способами: висиланням в дані терени певної кількости підпільників, щоб вони там розвивали пропаґандивну роботу, а теж нав'язувати контакти зі східніми українцями, які працювали або навчались у Західній Україні, тобто в теренах дій підпілля. Другий спосіб обіцював широкі можливості.

Призначуючи Орлана на провідника Північно-Західніх Українських Земель (ПЗУЗ), Тарас Чупринка рівночасно доручив йому виконати додаткову місію: полагодити справу конфлікту з Далеким.

На Волині підпілля мало свої пекучі проблеми, яких не було в інших теренах. Вони сягали часів німецької окупації, коли на ПЗУЗ буйно розросталась УПА. Тоді прийняли в її ряди велику кількість червоноармійців з розбитих частин ЧА, які опинились на тилах або втекли з німецького полону. Більшість із них виявились чесними людьми, які приєдналися до боротьби УПА зі шляхетним наміром, сприймаючи її ідею за свою.

Провід ОУН тісно співпрацював з УПА та до якоїсь міри наглядав над її розвитком. Не всі члени Проводу Організації згоджувались з таким широким умасовленням підпільно-збройної боротьби. Мені було відомо від Орлана, що ще за німецької окупації крайовий референт СБ Мікушка виступав проти умасовлення боротьби, тим більше на Волині й Поліссі, де ОУН, як контрольний чинник, була слабша, ніж у Галичині. Він уважав, що така тактика боротьби потягне за собою величезні жертви, бо створює широкі можливості для агентурної роботи. Воно так і сталося. Большевицька агентура на Волині та Поліссі зробила таке спустошення, що ОУН і УПА ледве зберегли своє існування на тих землях.

Спостерігаючи масове зростання УПА, НКВД старалось насадити в неї свою агентуру. Приділено УПА особливо багато уваги після перемоги під Сталінградом, коли большевики вже сподівалися виграти війну.

Під прапорами УПА міг стати кожний українець та неукраїнець, який визнавав ідею, за яку вона боролася. Тому в рядах УПА опинилося багато втікачів з ЧА та інші, що не хотіли їхати на невільничу роботу в Німеччину. Вони майже всі чесно боролися та гинули в боротьбі. Але в той же час, під маскою дизертирів з ЧА, НКВД кинуло на ПЗУЗ багато вишколених своїх агентів. Це були совєтські офіцери, які добре володіли українською мовою і заявляли свою готовість боротись за самостійну Україну. Багато з них мали солідний військовий вишкіл, вміло керували партизанськими боями проти німців, виявляючи часто геройську відвагу під час битв. В умовинах боротьби УПА неважко було здібним та відважним вибитися на командні становища, тож немало агентів пролізли у команди сотень, загонів і куренів УПА.

Ситуація, однак, докорінно змінилася, коли 1944 року затримався фронт на Волині й Поліссі. Відтепер треба було вже стріляти не в німців, а в "карательні отряди НКВД", які безнастанно переслідували УПА, нав'язуючи їй бої за боями. Тоді оті розумні та відважні "командири" завжди програвали бої та поносили кольосальні жертви в людях. Один з сотенних, здається, під псевдом Сталь, винищив майже всю сотню УПА під час рейду в Житомирську область 1944 року. Рейд був заплянований командуванням з пропагандивною ціллю, щоб населення в сумежних областях пізнало УПА. Тим часом Сталь так маневрував сотнею, що тримав її в лісах і зовсім унеможливив зустрічі з населенням, зате водив у певні, визначені місця, даючи можливість військам НКВД винищувати відділ. У рейдах були розбиті також інші відділи волинських сотень.

Просування фронту через Волинь та Полісся - дуже важкий період для УПА. Крім постійних боїв з переважними кількісно і краще озброєними військами НКВД, воякам УПА часто доводилось ще й цілими днями жити впроголодь у забльокованих лісах, що впливало на моральне послаблення людей. У такий критичний час підходив до вояка агент і говорив, в якій то безнадійній і зовсім безвиглядній ситуації опинилась УПА та що немає сенсу далі вести боротьбу. Краще вийти з лісу та зголоситися на НКВД, оправдуючись, що боровся тільки проти німців, і тоді напевне помилують. Це були вишколені агенти, вони наперед придивлялись, до кого підійти, і коли після такої розмови стрілець все одно вагався, агент тероризував його психічно. Казав, що в нього вже багато своїх людей у відділі і, якщо цей хоч одним словом до когось промовиться про їхню розмову, за півгодини його не буде серед живих. У відділах УПА стало витворюватись недовір'я між людьми, а то й паніка.

Вже 1944 року УПА і підпілля зазнали великих втрат, а в деяких районах їхні дії зовсім послабились. Ситуація ставала настільки загрозливою, що затривожила Командування УПА та Провід ОУН. При точному обслідуванні окремих випадків виявилась дія сильної ворожої агентури.

Керівництво збройною боротьбою стало перед дилемою - швидко і радикально зліквідувати агентуру, або в протилежному випадку енкаведівська агентура знищить і зліквідує проти-большевицьку боротьбу. В тій критичній ситуації, коли війська НКВД без перестанку зв'язували відділи боями, в яких гинула велика кількість вояків, треба було діяти швидко і рішуче. Така тактика не була найкращою, бо не давала доволі часу розмотувати кожний клубок до кінця і потягала деколи додатково невинні жертви. Нераз траплялось, що агент, коли опинивсь у руках СБ, під час зізнань навмисне "сипав" чесних, ні до чого не причетних людей, щоб накінець потягнути невинні жертви, а також ще більше посіяти недовіру між вояками у відділах УПА і між підпільниками. Не всюди й не в кожному випадку Служба Безпеки зорієнтувалась у підступній тактиці агентів, і, при ліквідації агентів, деколи падали жертвою безвинні люди. Ситуація, в якій опинилась боротьба на ПЗУЗ, з критичної вже перейшла у трагічну, бо й неможливо було розібратися, чия вина.

Після смерти полковника Клима Савура, командира УПА-Північ, який загинув 1945 року також через агентуру, Головний Провід відрядив з Галичини на становище провідника ПЗУЗ Миколу Козака, псевдо якого було Смок. Вивчивши ситуацію, Смок став застосовувати радикальні способи ліквідації агентури. Проти його тактики виступив крайовий референт СБ на ПЗУЗ Далекий. Очолюючи Службу Безпеки, він проводив багато допитувань вояків, запідозрених в агентурній діяльності, і глибоко переживав, коли траплялися невинні жертви. Далекий був переконаний, що, розв'язуючи цю дуже складну проблему радикальним способом, ми знищимо самі себе. Між ними, двома членами Проводу ОУН на ПЗУЗ, витворився настільки глибокий конфлікт щодо тактики боротьби з агентурою, що потяг за собою решту керівних людей на ПЗУЗ, вони розділились: одні пристали до Смока, інші - до Далекого. Поділ мав також територіяльний вимір. Отже, Волинська область, тобто за підпільним визначенням - край "Дніпро", підлягала Смокові, а край "Одеса", Рівенська область, лишився під керівництвом Далекого.

Про конфлікт, який поширився на все підпілля на ПЗУЗ, оба заалярмували Генеральний Секретаріят УГВР. Тарас Чупринка вислав туди свого відпоручника, який мав розглянути справи на місці й позвітувати про свої обслідування. Після його повернення керівництво викликало Смока і Далекого на конференцію. Однак Далекий на конференцію не з'явився, мабуть, сподіваючись, що УГВР, висилаючи на Волинь Смока, візьме його сторону. З тієї пори він не мав більше контакту з головним керівництвом і діяв на власну руку. Цього не знали підлеглі, які стали по його стороні, думаючи, що й надалі підпорядковані проводові УГВР.

Агентуру остаточно зліквідовано, принаймні в широких засягах, бо як довго існувало підпілля, так довго ворог старався пролізти до нього своєю агентурою. Хоч значно ослаблене, все таки підпілля назагал зберегло свою організацію і видужувало із завданих йому ран. Проте Далекий не творив окремої організації та надалі вважав себе підпорядкованим УГВР та Проводові ОУН. Він затримав ту саму назву організації, розмножував та ширив між населенням ту ж, що й Смок, підпільну літературу, також висилав людей на працю у східні області - лишень не визнавав Смока своїм зверхником. Кадри, які йому підпорядкувались, знали, що Далекий - чесна людина, довіряли йому, і це їм вистачало. Проте брак живого контакту з вищим керівництвом став зчасом позначатись на його діяльності. Вона почала слабшати, а натомість впливи Смока стали поширюватись на Рівенщину. Потім до Смока перейшов Уліян, окружний південної Рівенщини, враз із підпорядкованими йому кадрами.

Ненормальність паралельних дій двох груп того самого підпілля завдавала нераз конкретні шкоди обом стронам. Діяли нескоординовано, в наслідок чого часами доходило до перестрілок на трасах, якими вночі проходили і ті і ті. Стріляли, думаючи, що стрічаються з опергрупою МВД. Письмові звернення Проводу не давали наслідків, бо разом із конфліктом витворилась між двома керівниками особиста неприязнь. Треба було вислати на Волинь когось, хто зумів би погасити конфлікт.

Знаючи вдачу Орлана, його вміння злагоджувати розбіжності між людьми, Тарас Чупринка ще 1946 року заплянував доручити це завдання йому, призначуючи провідником ПЗУЗ. Переговори Стяга з Чупринкою в справі залишення Орлана на Закерзонні тільки відтягнули його відхід, але не змінили рішення Тараса Чупринки. Тепер Орлан як провідник ПЗУЗ відходив туди із завданням зліквідувати конфлікт, підкріпити підпілля набором обмеженого контингенту молоді, провести деякі зміни в системі організаційного поділу терену, посилити пропагандив-ну акцію серед населення і поширити підпільну мережу на сусідні східні області.

Орлан був радий новому призначенню. Як колись за німецької окупації, коли з десятка кандидатів Маївський ("Тарас") обрав його на пост обласного провідника трудних і слабо опанованих рухом західніх окраїн, так і тепер підвищення до провідника ПЗУЗ прийняв не тільки як признання, але радше як виклик. Почувався духово піднесеним і відходив з настановою докласти всіх сил, щоб виконати доручені завдання. Тільки турбота за мою долю пригнічувала його ентузіязм, тим більше, що нічим не міг мені допомогти.

Про перебіг розмов з командиром Чупринкою, порушувані ними проблеми, як також про справу Далекого я довідалася значно пізніше, коли знов опинилась у підпіллі. Тепер, коли я їх усіх залишала і відходила у "світ", знала лише, що Орлан іде на Волинь.

Чарівна, оспівана Самчуком Волинь... Куди то потече річ-ка життя й боротьби мого чоловіка, по яких твоїх селах і лісах? Яким способом мені її віднайти, коли доведеться шукати?..

Орлан приніс мені невиповнені переселенчі документи з печатками. їх я мала виповнити сама, в залежності від того, де буду мешкати. Провідник Федір і Осип Горновий пообіцяли Орланові, що допоможуть мені знайти місце прожитку, якщо сама не зможу собі зарадити. Однак я відразу була свідома того, що це дуже ненадійна поміч, розуміється, не з їх вини, і мушу розчисляти насамперед на власні сили. Вже тут, у лісі, я зробила перші заходи.

Наш спільний друг із Закерзоння, Старий, подав мені адресу своїх батьків і передав до них листа. Вони виїхали були із Закерзоння в Україну під час переселенчої акції й поселились у Самборі. "Поїдьте туди, попробуйте, може, вдасться вам перебути в них деякий час", - сказав він. Також Птах подав мені адресу сестри моєї подруги Уляни, яка називалась Ірина і проживала під Самбором, у селі Нагірне, щоб і там попробувала щастя.

Через Наталку я мала вдержувати зв'язок із Федором і Горновим. Дещо з речей, як похідну торбинку (мій весільний дарунок від Христі з Лемківщини), світлини та пам'яткові листи від друзів, які вже не жили, забрав зі собою Орлан. Все ж залишила собі дві світлини з чоловіком, на яких ми вдягнені по-цивільному і без зброї. Зробили їх на Закерзонні на пам'ятку, перед тим, як Орлан мав відходити на Україну, а я залишатися із сином у Польщі.