Тисяча доріг

ПЕРЕХІД ДО ПІДПІЛЛЯ

Уже восени 1943 року було очевидним, що Німеччина програє війну. Відступаючи, війська заливали міста, розташовуючись у більших будинках, зокрема школах. То була аж ніяк не догідна пора на навчання. Все ж до Перемишля з'їхалася з різних кінців Галичини саме та молодь, яка всупереч усьому була настроєна вирвати із зубів окупанта та твердої долі свої "атестати зрілости". З наближенням боль-шевиків тут, більше як деінде, відчувався панічний страх населення. Під містом розташувався табір, у якому задержувались утікачі, що пробивалися на захід, переважно східні українці. У таборі тим людям доводилось бідувати, хоч місцеве населення трохи помагало їм. Тут був також останній пункт на рідних землях і для західніх українців. За німцями ніхто не жалів, але поновну большевицьку окупацію сприймалось з жахом, наче навалу татарської орди.

Виїжджаючи зі Львова, Мікушка передав мені зв'язок до референта СБ на Перемиську область, Миколи Дудка, під псевдом Соловій. Я наладнала з ним зв'язок, проте не зразу взялася до підпільної роботи. Сконденсована програма лекцій забирала багато часу на їх засвоєння. Це не була нормальна школа, і тут вже ніхто не насміхався з "куйонів", бо всі здавали собі справу з наслідків несерйозного трактування науки.

Як і переважна більшість немісцевих курсанток, я замешкала в дівочому інституті. Все ж не занедбувала дружби з Наталкою Козакевич, що почалась ще у львівськім гуртожитку. Під ту пору Наталка, під псевдом Сіра, вже діяла в підпіллі у Перемищині на посту окружної провідниці Українського Червоного Хреста (УЧХ), або, як популярно називали, жіночої сітки. Наталка переважно перебувала в терен і, але також втримувала квартиру в Перемишлі, куди я деколи навідувалася. На квартирі жила постійно її сестра Ірина, знана опісля на Закерзонні під псевдом Роксоляна. Теж залучена до підпільної роботи, вона була зв'язковою Соловія та обласного провідника Перемиської области, Зенона. Добра і привітна, одначе трохи легкодушна, Ірина була контрастом до надто серйозної Наталки. Проте уміло виконувала свої завдання, коли опинялась нераз у критичних ситуаціях під час гестапівських ревізій та облав.

Наприкінці зими 1944 року я застала на їхній квартирі обласного провідника Василя Галасу, що виступав тоді під псевдом Зенон, а опісля був відомий на Закерзонні як Орлан. До того часу я вже багато наслухалася про нього від Наталки, яка встигла в ньому закохатися, тож тепер зустріла його з подвійною цікавістю.

Він був середнього зросту, мав дуже високе чоло, що наче врізалося у темнорусяву чуприну. В голубих очах світилися тепло і привітність, але водночас він, здавалося, прошивав своїм бистрим поглядом. Тоді йому ще не сповнилося і двадцяти п'яти літ. Привітався зі мною тепло, як з давнім другом, причому кожна риса на його лиці ясніла усмішкою. В розмові виявився щирий, цікавий та дотепний і тим відразу створив свобідну атмосферу у спілкуванні. Опісля ми ще принагідно зустрічалися декілька разів на тій же квартирі. Коли він протягом довшого часу не навідувався до Перемишля, я скучала за цікавими розмовами з ним. Вміння прихиляти до себе серце всякої людини було чи не найбільшим його талантом. Наш курс переносили з одного будинку до іншого: то до чоловічої гімназії, то до дівочого інституту, і врешті закінчили ми його в кімнатах Народного Дому. Не лише цей курс, але й уся наша середня освіта була полатана й поперекручувана трьома різними окупантами, що чергувалися на українській землі, як і полатане було тоді життя народу. Завдяки відданим організаторам та викладачам, нам таки вдалося свого добитися. Навесні 1944 року ми склали іспити, і я одержала атестат зрілости. Перед і мною були відкриті двері до вищої освіти. Одначе вже вдруге в моєму житті, не в ту годину прийшла насолоджуватися.

Перемиська область займала терени від Мостиського та Хирівського р-нів на сході до най далі висунутих на захід земель, заселених українцями. На півдні вона сягала до чехословацької границі, а на півночі займала землі Ярославщини й досягала під Ряшів. Отже, в область входили округи: Лем-ківщина, Перемищина та Ярославщина.

На тих землях підпільна діяльність ОУН була слабша, ніж в інших областях Західньої України. Виняток становив Перемишль з околицями, де національна свідомість населення була на високому рівні. Відчувався брак освіченого кадру для головніших постів у підпільній мережі. Користаючи з напливу молоді на матуральний курс, обласний керівник Зенон провів серед них кампанію, після якої багато випускників курсу приєдналося до підпільної боротьби. Вирішила і я залишитись у Перемищині. Мій зверхник, Соловій, полагодив з Мікушкою формальності, пов'язані з переходом, і призначив мене своєю секретаркою, сам обравши мені псевдо Зірка.

Моя перша підпільна квартира була в с. Корманичі, недалеко містечка Нижанковичі. Праця полягала в переписуванні на письмовій машинці ви шкільних матеріялів, звітів та іншої підпільної літератури. Та квартира була також вузловим пунктом, куди надходила пошта до мого провідника. її я доставляла йому до Перемишля, або він присилав по неї Роксоляну, а деколи то й сам навідувався до Корманич.

На травень 1944 року в Перемиській області був запляно-ваний двотижневий організаційний вишкіл районових та вищих провідниць УЧХ і деяких членок підпільної сітки. Обласною провідницею УЧХ була Рогніда, призначена сюди крайовою провідницею УЧХ Катериною Зарицькою. Вишкіл мене не зобов'язував, я не працювала в жіночій сітці, проте дуже хотіла бути на ньому. Не заради науки, а щоб побути разом зі своїми подругами з матурального курсу. На вишколі мали бути Зена Химка, знана опісля під псевдом Зоя, Ірина Тимочко - "Хрис-тя" і Марійка Ровенчук - "Ірина". Марійка походила з Печені-жина на Гуцульщині, ми разом не тільки відвідували курс, але й жили у дівочому інституті. На вишкіл ішла також Наталка - "Сіра", ну й багато інших знайомих дівчат. "Ходи та ходи, там буде весело", - намовляли мене. Якось зустріла на вулиці в Перемишлі Зенона. Він сам згадав, що могла б піти на вишкіл, коли б Соловій мене відпустив. Соловій дав свою згоду.

Вишкіл відбувався в Добромильщині, на лісничівці біля села Княжичі. Це казково чудові підгірські околиці, вкриті гаями, які в цій весняній порі бриніли пташиними співами й весело гомоніли повноводими потічками.

Нас було двадцять дві учасниці курсу. Організаційний вишкіл провадив сам Зенон, санітарним займалася обласна УЧХ Рогніда, а військовий інструктор Зруб учив нас володіння зброєю.

Лісничівку охороняла озброєна боївка. Рівночасно вдер-жувавно контакт з сусідніми станицями української поліції, які мали нас повідомити, коли б у тій околиці появилось гестапо. Тут майже всі станиці поліції співпрацювали з підпільною ОУН.

Порядок дня був чітко визначений: рання зоря, прибирання, руханка, туалет, молитва, сніданок. Година 8-ма - початок викладів. На обід одногодинна перерва, потім знову чотири години викладів. Після лекцій ми вивчали занотовані матеріяли. По вечері відбувались ще дискусії, під час яких обговорюзано заслухані лекції.

Вишкіл не становив мені труднощів, я ще в Юнацтві засвоїла викладай і тут дисципліни, але Зенон навіть відомий мені матеріял подавав так свіжо й цікаво, що ми всі слухали його, як заворожені. Бувало, вже скінчив говорити, а ми й далі сидимо тихо, з місця не ворухнемося. Кожна пильно вивчала його лекції, бо тут не вшахруєш і підказати нема як. До того ще й ставало дуже соромно і неприємно, коли доповідач звертав тобі увагу. Наші дні були надто щільно виповнені, я почувалася перевтомлена, тож вечорами під час дискусій до смерти хотілося спати. Дискусії не були цікаві ще й тому, що Зенон зосереджувався головно на тих, хто важче засвоював матеріял. Тоді я хитрувала й дрімала, підперши руками голову. Одного разу спросоння поклала голову прямо на стіл і смачно заснула.

- Ви спите чи що? - наче снилось мені. В той час Зоя вже штовхала мене, щоб розбудити. Я зірвалась, як обпарена, а тут усі на мене дивляться, підсміхаються. Вже я більше не заснула під час дискусій, але була ображена на Зенона. Міг же вжити більше такту й не виставляти мене на посміховище перед подругами.

У програму військового вишколу входило також обговорення догідних бойових позицій у партизанській боротьбі враз із вправами відступу на випадок ворожого наскоку.

Курс уже добігав до кінця, як однієї ночі в нашу спальню вскочив вартовий і повідомив, що гестапівці наступають на лісничівку. Нам кинули наказ: блискавично спакувати свої речі та приготуватись до відступу в ліс. Головне - не панікувати.

Пробуджені серед ночі дівчата все одно попали в паніку і зчинили в кімнаті таку метушню, що годі було почути слово. Вони геть усе забули, чого навчалися про організований відступ. Хаотично впихали речі в наплечники, то знову викидали їх, бо не все вл ази лось, і ще раз пакували, вихлипуючи при тому: о, Боже, о, Мати Божа, рятуй нас, не дай загинути. Врешті вдалось інструкторам трохи нас утихомирити і випровадити задніми дверми через подвір'я в ліс. Не всі, однак, змогли спакуватись, деякі зі страху лише загорнули речі в клубок і готові були втікати. По дорозі до лісу вони їх губили. "Таж за вашими панчохами й усяким іншим причандаллям німці могли б були зайти прямо до місця постою", - сміялись опісля з нас хлопці, що охороняли лісничівку.

Зате моя поведінка під час наскоку була взірцева. Я не спанікувала, тільки все гарненько собі поскладала, спакувала наплечник і спокійно чекала дальших вказівок. Приглядаючись усій цій метушні, мало не задушилася, стримуючись від сміху. Хотілося шепнути хоч своїй вірній подрузі Зої, що це лише пробний алярм, до якого нас заздалегідь приготовляли. Але якийсь чортик підказував цього не робити, бо якраз вона, що налякалась дужче за всіх, мене найбільше забавляла. Те, що напад не справжній, було видно по надто зрівноваженій команді, яку нам давали керівники вишколу. Опісля ми обговорювали на лекції всю нашу неправильну поведінку під час відступу.

Хоч як щільно були заповнені дні, все ж ми знаходили час пожартувати, поспівати собі, і, коли прийшла пора прощання, важко було розставатися. Мені треба було дістатися в с. Військо до провідника Перемиської округи Тараса. Він мав наладнати мені зв'язок до Корманич. До Тараса відходив також Зенон. Знаючи мої пляни, запропонував йти разом з ним, на що я радо згодилася, бо ще не знала терену.

Раннім ранком ми вирушили в дорогу. Зенон вибирав польові доріжки або й межі, оминаючи головні шляхи, по яких проїжджали німці. День помалу насичувався сонцем раннього літа і тишею піль, яку злегка порушував шум збіжжя, що злегка хвилювалося. Тут і там ми стрічали людей на полях. "Дай, Боже, щастя!" - гукали їм. "Дай, Боже, і вам" - відгукували вони. Дай, Боже, і нам - вояцького щастя...

Ми вже пройшли шмат дороги, і тоді Зенон узяв від мене наплечник, завважуючи, що, мабуть, уже втомилася. Ще згодом узяв мене за руку, і ми, як діти, довірено й легко ішли полями, то знову веселими гаями, самі веселі, соняшні, наче влились у навколишню природу. Сповнені молодости й захоплені світом нашої боротьби, ми готові були зустріти події, які насувалися, з палкою вірою, що "світ відчинемо, як двері". А тут ще й... Тримаючи мою долоню, Зенон час від часу стискав її судорожно, і мене огортав неспокій, закрадалося передчуття чогось, що може статися, і непевність, чи хочу, щоб воно сталося...

У Війську ми не застали Тараса на його квартирі, тож довелося почекати. На столі стояла письмова машинка. Щоб не тратити часу, Зенон став диктувати мені якусь відозву, яку мав уже виготовлену в чорновику. Тим часом атмосфера, яка створювалася ще в дорозі, тут, у чотирьох стінах кімнати, ставала ще напруженішою. Вже як я силкувалася приховати своє хвилювання, це, однак, мені не вдавалось. Ніяк не могла зосередитися над писанням, тому й робила рясні помилки. Зенон не дорікав за таку базгранину, з чого мені було ясно, що він розуміє мій емоційний стан, і це мене ще більше бентежило. Так я жалюгідно писала, поки Зенон не побачив крізь вікно, як Тарас відчиняє хвіртку і входить на подвір'я. Він в одній миті опинився біля мене і, підвівши похилену над машинкою мою голову, палко мене поцілував. Коли Тарас увійшов, Зенон уже походжав по кімнаті та далі диктував відозву. Мусіла я виглядати дуже розгубленою, бо відчувала, як паленіють щоки. Тарас тільки глянув на мене й підсміхнувся своєю чарівною усмішкою, а в очах його заграли веселі іскорки. Він був родом із Сокальщини, стрункий, вродливий, роком старший за Зенона. Через день Тарас наладнав мені зв'язок, і я відійшла до Корманич.

Село Корманич і розтяглося вужем над яром невеликого потічка, притикаючись одним кінцем до лісу. Під ту пору воно було втоплене в розквітлих садах. Тут завів собі квартиру також мій провідник Соловій, куди й перевіз свою сім'ю на час пересування фронту. Пошта до нього й надалі надходила на мою квартиру, і, коли через кілька днів прийшли листи, одна товста "штафета" була адресована до мене. Писав Зенон, тепер уже під зміненим псевдом Орлан. Прохав вибачення за сміливість на Тарасовій квартирі та прощався, бажаючи мені щастя в житті. Кожне речення було сповнене тепла і непідробного суму, ніби за чимось нездійсненим чи утраченим, сама не знала.

Усе могло було б і закінчитися на цьому листі, і доля моя помандрувала б іншими стежками, якби я не зробила малого звороту та не відписала. Моя відповідь була коротка, лише спитала, чому так сумно прощається, наче б відходив на іншу планету. Адже нічого такого не сталося, щоб ми не могли залишитися приятелями.

Відповідь прийшла скоріш ніж сподівалася. Просить прийти до нього на квартиру в сусіднє село, Аксманичі, і каже, що вишле по мене свого зв'язкового Степа. Прийшов би сам, але тепер гарячий час і в нього багато роботи.

Ми стали зустрічатися кожної неділі, вже без зв'язкових. То він приходив до Корманич на мою квартиру, то домовлялися, що побачимося в полях або над річкою. В намисті літ мені населилась уже вісімнадцята весна, але щойно тепер я відчула, скільки щастя дарує правдива любов. Вже з такою зворушливою щирістю він розкривав мені свою душу, виймав з неї найдорожчі скарби почувань і клав, як дари, перед і мною, що я не могла його не полюбити. Заслухана в його мову під журкіт потічка, віднотовувала в думці, що він часто відзначав багато доброго в людях, про яких розповідав. От щасливець, заздрила йому, а мені то не доводилось зустрічати аж так багато хороших людей. Вони в мене були звичайні собі - не погані, одначе не такі вже й добрі, як у нього. Опісля я зрозуміла, що він знаходив те, чого шукав, і хотілося мені засвоїти його критерій розцінювання людини. З кожної нашої зустрічі я поверталася трошки, сказати б, повнішою людиною. Він був мені тим, чим для спраглого мандрівника є джерело холодної води в гарячий день, коли, припавши" до нього, п'єш і не нап'єшся доволі.

А все ж в душі не завжди було погідно. Я ще не забула свого першого кохання і нераз почувала, що обманюю Орлана. Коли замикала очі в поцілунках, в уяві виринав хтось інший, а в душі бриніло-пекло:

Жила з роздвоєним серцем, любила їх обох і сама мучилась такою любов'ю. Тим часом гул гармат з кожним днем ставав голосніший...

Настав серпень, фронт уже стояв під Бродами, коли я попросила Соловія дозволу відвідати родину. Два останні роки вдома лише гостювала, але там надалі була моя точка опори, там я зачерпувала силу. Приїжджала додому, щоб зогрітися ласкавим теплом безкорисної любови, на яку така щедра була до мене батьківська хата. Незабаром просунеться фронт, почнеться большевицька окупація, і хто знає, чи доля судить мені ще колинебудь побути з ними, думала я.

Змінюючи поїзд у Львові, мала доволі часу, щоб провідати одну знайому родину. Ледве привіталась, як господиня розповіла, що вже декілька разів до неї навідувався Софрон і розпитував про мене. На всякий випадок, залишив мені кілька листів, щоб могла його знайти, якщо появлюсь у Львові.

По довгому році розлуки ми знову були одне з одним. О, ця зустріч була інша, не така, як попередні, вона була, як річка, виповнена весняними водами, що проривають греблі. Ми наввипередки говорили, звірялись у любові, але тепер уже без нотки непевности, яка проявлялась раніше. Ми боялись, що нам бракне часу сказати про всю тугу, що назбиралася за рік. А Орлан? З напливом свіжих почувань він відійшов у закутки свідомости. Була тільки велика трепетна радість повернення першої любови.

Однак наше щастя недовго тривало, воно лиш на мить спалахнуло сліпучо, щоб зразу зайти за хмари навислої тривоги. Софрон був дуже пригноблений. Сотня УПА, при якій був політвиховником, зазнала великих втрат під час пересування фронту, зруйновано також його батьківську хату. Казав мені, що дійсність страшніша, ніж я можу уявити собі. Зате мені ситуація не здавалась аж такою безнадійною, мій погляд формувався вже під впливом Орлана. Щойно тепер я його згадала і відчула докори сумління. Розповіла про нього Софронові, не все, розуміється. Кажуть, світ малий, виявилось, що він знає його, був на пропагандивному вишколі у Тернопільській області, який провадив Орлан, тоді під псевдом В'юн, ще до його приходу в Перемищину. Почувши про нього, Софрон помовчав у задумі, а далі мовив: "Якщо б мене не було, вийди за нього, він прекрасна людина". Я бачила, що хотів ще щось сказати, але стримався. Увечері ми поїхали до Задвір'я до моїх батьків і наступного ранку повернулися до Львова. Домовилися знову зустрітись, якщо до тієї пори не прийдуть боль-шевики.

- А якщо прийдуть, то... - і не доказав.

Провів мене на головний двірець. "Прощай", - останній поцілунок, і я сіла на поїзд до Перемишля. Через тиждень Львів був у руках большевиків, а через рік я довідалася, що в той час, коли ми бачилися у Львові, Софрон уже готувався до відходу на еміграцію. Тоді щойно зрозуміла, що він хотів мені сказати, і також знала, чому не сказав. Але то було через рік, а тепер нерадо верталась у Перемиську землю, де очікував мене Орлан, не підозрюючи, що це має бути наша остання зустріч.

Зараз же на другий день після мого приїзду ввечері прийшов Орлан.

- Слава Богу, що щасливо вернулася, часи такі непевні, - він був усміхнений, щасливий.

Ох, не говори хоч так, защеміло в душі. Хотів поцілувати, але я відгородилася рукою. Він - як скаменів:

- Що сталося?

- Між нами все скінчене, я не хочу, щоб Наталка плакала на мене. - Не мала відваги сказати йому правди і вхопилась Наталки, як потопаючий бритви. Вона справді його любила, але це не мало жодного стосунку до мого рішення.

- Ти великодушна, я ще такого не чував, щоб хтось зрікався любови в ім'я товаришки, - відповів зашокований.

Через якийсь час Орлан довідався правду, від тієї ж Наталки.

- Що? Через мене? Таж вона бачилась у Львові з хлопцем, з яким ходила раніше, - відповіла з насолодою, яку завжди приносить відплата за знехтувану любов.

Фронтова лінія просувалася все далі на захід. У тій порі Організація інтенсивно приготовлялась до транзитного періоду, поки відійдуть армії обох окупантів, що наступали один услід за другим. В обставинах численної навали військ головним було перетривати, не зв'язуватись з ними в боях, щоб таким чином зберегти відділи УПА і підпільні кадри до дальшої боротьби.

Вслід за Червоною армією наїжджали війська НКВД. Ті зразу взялись проводити облави по селах і лісах, шукаючи підпільників і відділи УПА. Найбільше були загрожені жінки-підпільниці, які звичайно перебували серед населення. Саме тому на цей перехідний час Організація приєднала їх до відділів УПА, де вони виконували роботу санітарок і розвідниць.

Вже перед самим фронтом прийшла по зв'язку до Орлана група працівників крайової референтури Служби Безпеки зі Львова: Денис, Мирон з дружиною, Ліс і Циган. Усіх їх я знала з часів, коли була зв'язковою Мікушки. Тепер вони пробивались на Захід, на еміграцію, і Орлан скільки міг помагав їм пройти через його терени. Запропонував і мені відійти з ними за кордон, мовляв, тут буде дуже важко, я затендітна на такі обставини і ще щось у тому роді. Мене заболіла його пропозиція, прийняла її за особистий порахунок зі мною. Відписала йому, що не думаю втікати, і вважаю, що Україні мають право служити не тільки кремезні будовою. Він не наполягав.

Взагалі, того літа переходило через Перемищину зв'язком на Захід чимало членів Організації, серед яких не бракувало й таких, що донедавна займали високі пости. Також, будучи влітку у Львові, я довідалася, що декотрі з підпільників, між ними мої знайомі, подалися на еміграцію. Мене це дивувало, тому стурбовано запитувала Соловія:

- Нам кажуть, що боротьба входить у найважчу стадію, творяться нові відділи УПА, а тут люди, які мають досвід у боротьбі, відходять на еміграцію. Вони нас учили боротись до загину, а самі?

- Нічого, - відповідав Соловій. - Хай ідуть і збере жуться. Як ми загинемо - вони повернуться і заступлять нас. Це напевно.

Пройшло кілька місяців, і Соловій, тоді вже сотенний УПА, під псевдом Осип, загинув у Карпатах. Зате мені довелося дожити часів, коли наші кадри вже дуже поріділи і заступити їх не було ким. Однак ті, що відійшли, ніколи не вернулися назад...