Тисяча доріг

У ГОЛОВНОМУ ОСЕРЕДКУ ПРОПАГАНДИ

Повстанці, що жили в карпатських бункерах, працювали вдень і тим заощаджували на нафті, якою освітлювали житла. Цієї ночі, однак, лямпа горіла всю ніч і ніхто не лягав спати, очікуючи нас.

Тоді, як звичайно серед повстанців, радісні вітання, наче з давніми друзями, хоч ми зустрічалися вперше у житті. Полтава розпитував про дорогу. Опісля повідомив, що Горновий недавно відійшов на зимування до іншого бункеру, але через кілька днів прийде назад на короткий час, щоб зустрітись з нами.

Крім Полтави, ми тут застали ще двох працівників ГОСП'у. Це були Херсонець, мова якого зраджувала, що він зі Східньої України, і Доля, відома під літературним псевдом Марія Дмитренко, авторка збірки новель На смерть, не на життя. Проживали в бункері ще дві секретарки Надя і Дарка, а теж охорона, командантом якої був Мирон. Вона не тільки цілодобово охороняла бункер, але й обслуговувала зв'язки і доставляла харчі.

В Україні повстанці вже знали про виселення польським військом українців та акції проти УПА і підпілля на Закерзонні. Тож стали випитувати нас про викорінювання з батьківських земель українського населення та про долю повстанців на тих землях. В розпалі розмов жінки, однак, не забули, що ми втомлені з дороги і голодні. Незабаром рознісся по бункері запах лаврового листка і на столі з'явилась, розлита в тарілках, гаряча картопляна юшка. По скупому, здебільшого холодному харчуванні в дорозі, гаряча вечеря здавалася справжнім бенкетом, нагадувала нормальне життя, де споживалось їжу при столі.

Дарка опісля нагріла води, заслонила куток біля кухні параваном з рядна, і там я помилась. У дорозі ми завжди мали мило, воду, бо в Карпатах не бракує потічків. Проте теплою водою милася останній раз ще в травні, у Кракові. В лісі найбільш, що могла була собі дозволити, це загріти води, щоб обмити волосся. І тепер ось, у свіжій нічній сорочці Наді, лягти в ліжко (хай воно і збите з кругляків), спати визутою, без твердого пояса і пістолета, що нагризав боки, та ще й мати під головою подушку замість твердо випханої шкіряної торби, накритись коцом, а не палаткою, що сповняла всякі функції у лісі, зокрема носилось у ній кортоплю з села, - так спати, це була прямо розкіш.

"Десь я його вже бачила й зустрічала", - докучала настирлива думка, коли дивилася на Полтаву. Його постать, а більш усього обличчя були врізьблені в мою пам'ять, тільки не могла пригадати, коли і в яких обставинах зіткнулись наші дороги. Він був середнього зросту, худорлявий, як зрештою всі повстанці, і гарно збудований. Не був вродливий з лиця. Його риси справляли враження наче витесаних рукою скульптора у камені, неподатливому на детальне вигладження. Зате в нього були дуже промовисті очі. Вони променіли добром і шляхетністю. Коли зустрітися з його поглядом, він збережеться у пам'яті. Зодягнутий у мундир совєтського офіцера, цупко підтягнутий шкіряним поясом, з якого звисала кабура з пістолетом, назовні він мав вигляд військовика. Але насправді Полтава був наскрізь цивільною людиною.

Перших кілька днів заповнило виготування останньої перед зимовою перервою пошти до Тараса Чупринки. Полтава й Орлан писали свої листи та звідомлення, а машиністки вицокували на письмових машинках. Пошту, місце призначення якої було у Львівській області, мала відвезти поїздом Доля. Вона ще затрималась з від'їздом, щоб відразу забрати листа від Горнового. Коли він прибув, від'їхала.

Ледве переступивши поріг, Горновий кинувся в обійми Орланові. Потім, стискаючи долоні, дивились один на одного зі сльозою зворушення в очах. Що й казати, зустріч з односельцем, другом ще з юних літ, у нашому житті то було велике свято. Стільки всього сталося за тих чотири роки, які вони не бачилися. Змінивсь окупант, не стало серед живих багато спільних друзів. Тільки одне залишилось незмінним - постанова далі вести боротьбу.

Тут, у Карпатах, бункери будували відмінним, як на Закерзонні, способом. Бункер Полтави був майже цілковито схованою землянкою. її викопали розкопом, обклали кругляками, тобто необтесаними молодими деревами, переважно сосновими. Як уже заклали стелю, тоді засипали на поверхні так, як було перед розколом, спадисто, згідно з нахилом гори. Стеля була похила, задня стіна була вища за передню, що мала вікно. Перед вікном залишали відкриту квадратну яму. Денне світло падало в яму і крізь вікно - всередину бункеру. Мати денне світло було важливим для збереження очей, та й не доводилося заготовлювати так багато нафти, яку було тоді важко дістати.

Такі бункери будували тільки в лісах неприступних гір. їх завжди охороняла варта. Коли б під час облави енкаведисти налізли на сам бункер, то його побачили б. Та якби проходили усього кілька метрів побіч, бункеру не помітили б. Коли б відкрили такий бункер, залога могла б боронитися і пробиватися або також відступити запасним виходом. Тоді, восени 1947 року, большевики ще не були панами карпатських лісів. Одначе трохи згодом МВД дібралось і туди й так прочісувало карпатські бори, що подібні споруди більше не видержували.

Бункер ГОСП'у був набагато просторіший за пересічні бункери підпільників. Він складався з двох великих кімнат, сполучених довгим коридором, у стінах якого були видовбані харчовий магазин, а подалі - туалет. В одній з кімнат працювали Полтава і Доля, у другій - Херсонець.

Засадничо не було строгого розподілу житлового простору. Розподіляли тільки місця праці та відпочинку, а поза тим жили колективом і харчувались однаково. Проте кожний почувався більше "вдома" там, де працював і відпочивав. Херсонець згуртував біля себе хлопців з охоронної боївки, тож силою обставин жінки опинились у кімнаті Полтави. Щоправда, Дарка була там лиш тимчасово, вона мала відійти зимувати в інший бункер. Шестилямпове радіо стояло в кімнаті Полтави. В кожній кімнаті було по два двоповерхових ліжка, довгий стіл, присунутий однією стороною до стіни, за яким могло свобідно працювати по п'ять осіб. В кутку був столик з письмовою машинкою. В Полтави цей куток був Надиною "кімнаткою", яка суботами ввечері перетворювалась у лазничку для жителів кімнати. У другій хлопці мали свою лазничку. В одній з кімнат була кухня з плитою нормальної величини, де варилась їжа.

В бункері мило вражала тепла родинна атмосфера, яку великою мірою створювала присутність жінок. Небагато можу сказати про Марію Дмитренко, бо не мала змоги пізнати її ближче. Виглядом вона була брюнетка, низька на зріст і доволі повненька. Робила надто серйозне враження, і це створювало для мене деяку перешкоду в нав'язуванні з нею розмови. Вона повезла пошту до Тараса Чупринки і повернулася незабаром перед нашим відходом.

Надя була з 1924 року народження, із Золочівщини, тендітна, голубоока й гарно збудована. Носила прекрасні довгі золоті коси, що короною обвивали її голівку. З підпіллям співпрацювала ще з німецької окупації, коли то в хаті її батьків проживала дружина провідника Дмитра Маївського враз із сином-немовлям. Тут у ГОСП'і Надя також виконувала деколи завдання кур'єрки, але найбільше - секретарки. У всьому, що робила, була старанна й точна і друкувала на машинці надзвичайно швидко. Та й взагалі, все, чим розпоряджала, було в неї у взірцевому порядку, а також більш за інших дбала про чистоту в бункері. Так і нагадувала собою викупане золоте гусятко. Працьовита, скромна, без претенсій, а водночас витривала в трудах - оце Надя, яка мені запам'яталась з ГОСП'у.

Дарка, яка була молодша за Надю на три роки, походила з поблизького села Коршева. Батько її помер під час війни, був залізничником. Залишилась мати і малий братчик. Гарненька собою, з темним волоссям, що кучерявилось над чолом, і ямочками на щоках, вона виглядала беззахисно і дитинно. В підпіллі новичка, її забрав до свого бункеру наречений, коман-дант боївки в цьому кущі, після того, як їхню хату розконспі-ровано і Дарці загрожувало арештування. Він власне забезпечував ГОСП харчами. Коли ми прибули, його вже не було серед живих, загинув улітку 1947 року. Щоб не залишати Дарки з хлопцями, які влітку мали роботу в терені й мусіли б часто покидати дівчину саму в бункері, Полтава дав розпорядження привести її до бункеру ГОСП'у на деякий час. Тут вона писала на машинці та вела господарку.

Присутність дівчат у бункері мала також і негативний вплив на оточення, викликала конфлікти серед бойовиків з охорони. Коли їхні залицяння до машиністок не давали бажаних результатів, докоряли їм з іронією: "Думаєте, раз ви опинились тут, так дістанете командирів". Розуміється, це завважували Полтава й Горновий і старались теплим настав-ленням до хлопців злагіднювати їхню гіркість до дівчат.

Від Полтави ми довідалися, що МҐБ арештувало провідницю УЧХ Катерину Зарицьку ("Монету"). Про цей випадок він нам розповів приблизно таке.

Наприкінці літа того ж 47-го року Полтава вислав Надю з поштою до Тараса Чупринки. Вона мала передати її Монеті на визначенім пункті в Ходорові, біля Львова. Треба сказати, що в Ходорові Монета влаштувала в довіреній родині свого сина і деколи навідувалась до нього. Монета нераз бувала в ГОСП'і, тож знала Надю особисто. Вони зустрілись, Надя передала їй пошту, трішки поговорили і розійшлись. Відійшовши неподалік, Надя пристала біля вітрини крамниці, оглянулась. Вона бачила, як до Монети приступила якась жінка, вони привітались, розціловуючись. Виходило, була з нею близько знайома. Це все, що Надя бачила, а решту довідався Полтава вже з листа від Тараса Чупринки.

Того ж дня гебісти схопили Монету в Ходорові. Вона заховала при собі отрую, однак не мала можливости або не хотіла її зажити. Догадувались, що, можливо, принагідно зустрілась із жінкою Лемика, що проживала в Ходорові зі своєю дитиною. Жінка ця вже була арештована, потім її випустили, і, можливо, за нею слідкувало МҐБ. Зустріч з тією жінкою могла розконспірувати Монету. Однак це були лише здогади, покищо нічим не підтверджені.

Найприємнішою порою в ГОСП'і були вечори, коли сутінки сповивали темним покривалом гори. Емведівські групи ночами не оперували, навіть якщо вдень і нишпорили в лісах. Через те вечорами спадало нервове напруження, можна було більше зосередитись, перенестись думкою в інший світ. Тоді то відбувались в тому бункері цікаві дискусії, в яких брали участь Полтава, Горновий, Орлан, Херсонець і Марія Дмитренко, поки там була.

Вони говорили про перспективи підпільної боротьби в сучасній політичній ситуації, розглядали можливості її далі вести. Також задумувались над доцільністю величезних втрат, яких зазнавали ми і населення, яке нас підтримувало. Співрозмовники розглядали, чи існують інші можливості ставлення опору, які замінили б підпільно-збройну боротьбу і заощадили б у людських жертвах. Однак доходили до переконання, що в політичних обставинах, які існують у совєтській імперії, іншу, легшу форму боротьби неможливо застосувати. Такий висновок підтверджувало багато фактів.

Спроба залеґалізувати частину підпільних кадрів виявилась невдалою. При такій детальній перевірці органами МВД правдивости документів свіжопрописаного мешканця в кожній місцевості, перевірці його минулого, члени підпілля скоріш чи пізніш були приречені на виарештування. Навіть якщо б і пощастило зберегтись небагатьом з них, вони були б змушені жити так обережно, згідно із законами окупанта, що про будь-яку їхню заангажованість у діяльності нелегальної організації не могло бути мови. Цей засіб можна б ужити, з великим риском, тільки для збереження людей, а не як застосування нової форми руху опору. А боротись треба було, щоб не дати народові забути свого імени і не допустити до затрати його історичної пам'яті. Залишався, отже, лиш один спосіб боротьби: підпільно-збройний. В умовинах миру та суцільного незаінтересування світу українським питанням, такий спосіб боротьби був найважчий, потягав за собою дуже великі жертви, але він був єдиний і кращого вибору ми не мали.

Виходячи з такого становища, люди на керівних позиціях випрацьовували тактику підпільної боротьби в підсовєтських умовинах. Цьому питанню присвятив Орлан брошуру Форма і тактика нашої боротьби під сучасну пору, яку написав узимку 1947/48 років.

У дискусіях щодо завдань інформації та пропаганди прикладали найбільше уваги на поширювання визвольних і державницьких ідей серед молодого покоління, з особливою увагою до східніх областей.

Уже в повоєнних роках підпільники часто мали нагоду в різних обставинах зустрічатись зі своїми східніми земляками та провести з ними неодну розмову. У висновку, майже всі керівники підпілля дійшли до переконання, що старше покоління, виморене голодами, залякане репресіями, вже настільки зневірене, що його навряд чи можна зацікавити новими ідеями. Вище однієї ідеї, а саме - вижити, не звернувши на себе уваги "властей", йому важко було піднятись.

Розповідав Горновий, що минулого літа стрінув у лісі трьох інженерів-лісників. Він поговорив наперед з кожним зокрема, потім з усіма разом, ознайомлюючи їх з тим, хто такі повстанці та за що вони ведуть боротьбу. Всі троє були в середньому віці. Вислухали вони його мовчки, а один у розмові наодинці сказав зовсім відверто: "Мені все те байдуже, не хочу ні за що боротись, бо життя навчило мене одне: "тіше будеш, дальше зайдьош". Зате багато легше було знайти спільну мову з молодшим поколінням. Молодь без великих вагань сприймала ідеї визвольної боротьби. В обговорюванні власне цих питань цінні завваги і коментарі висловлював Херсонець, сам вихованець большевицької системи.

Для поборювання підпілля большевики запрягли всі засоби інформації, затоплюючи в брехні і знеславлюючи його учасників, пришиваючи їм агентурну роботу на користь чужих розвідок. У теренах, де діяло підпілля, большевицька пропаганда ще не мала надто "великого впливу. Одначе у східніх областях населення небагато знало про підпільну боротьбу і формувало свою думку про неї під впливом офіційної пропаґанди. Для них треба було видати брошуру, в якій доступно з'ясувувалось би питання: хто такі повстанці й за що ведуть боротьбу.

Таку брошуру взявся опрацювати Полтава. При всебічному обговорюванні положень, які треба порушити в брошурі, виринуло наприкінці питання її назви. Пропозицій було кілька, між ними одна, "Хто такі бандерівці та за що вони борються", запропонована Полтавою. Всі згоджувались, що така назва відразу приверне увагу читача, а отже, сповнить свою місію. Окреслення підпілля назвою "бандерівці", спопуляризованою ворожою пресою і радіом ще за німецької окупації, стало відоме не тільки по всій Україні, але й по всьому Радянському Союзу ще під час фронтових дій. У Червоній армії, що просувалась теренами дій повстанців, велась пропаганда проти "бандерівців", а війська НКВД були заангажовані в боротьбу з УПА. Вернувшись після війни додому, радянські солдати рознесли цю назву по всій імперії, називаючи нею також боротьбу УПА.

Висловлювано, однак, також думки проти такої назви брошури, і навіть сам Полтава не був її великим ентузіястом. Причиною був конфлікт у 34 ОУН, що теж захопив Закордонне Представництво УГВР і місію УПА. Я пильно прислухо-вувалась до заторкнутої ними справи, і було очевидним, наскільки важко і боляче вони її сприймали. їм не вміщалось у голові, що ті, яким доручено репрезентувати у вільному світі боротьбу українського народу за своє визволення, замість зосередити всі сили на допомозі Батьківщині, розсварились між собою. УГВР і Провід ОУН стояли на становищі, що всі питання і проблеми, пов'язані з боротьбою, мають вирішуватися на Батьківщині, де ведеться боротьба, а не на еміграції. Далеко від поля бою, представники на чужині не знали ситуації в Краю, і їхні погляди та сугестії щодо боротьби Край не приймав за інструкції чи накази. Тоді Провід в Україні все ще надіявся, що наші закордонні представництва зуміють знайти спільну мову, тому зайняв невтральне становище, щоб не комплікувати ситуації. Коли надії завели і 1948 року прийшло до розколу, ніхто з учасників боротьби в Краю не простив цього нашій політичній еміграції. До тих, що попадали раненими чи спійманими через агентуру в руки МҐБ, слідчі використовували цей факт як засіб до морального ослаблювання під час допитувань.

Згодом керівники підпілля врахували гіркий досвід і дійшли висновку, що недоцільно пов'язувати боротьбу народу з іменем однієї людини. Однак тоді у ГОСГГі вони ще так не думали, тому, у випадку згаданої брошури, всі згодилися, що пропозиція Полтави щодо назви його праці була найлогічніша.

Заторкувалось також питання філософії ОУН, яке треба було в нових умовинах підбольшевицької боротьби ще раз з'ясувати. Своїм складом підпільний кадр тепер уже не був однорідний, його становили не тільки члени ОУН. У підпілля перейшла УПА, в якій значна кількість не належала до Організації, а також все ще надходив, хоч вже чимраз менше, свіжий, молодий контингент. Боротьбою керувала Українська Головна Визвольна Рада, в якій ОУН і УПА становили складові частини. Учасникам підпілля, що належали до ОУН, а також тим, які цікавилися підпільно-визвольною боротьбою, треба було підтвердити, що наш визвольний рух не дає монополії жодному філософському напрямкові і залишає за кожним членом право вибору. Питання, яка філософія (ідеалістична чи матеріялістична) обов'язує українського націоналіста, взявся опрацювати Осип Горновий. Всі дискутанти стояли на становищі, що метою визвольної боротьби під керівництвом УГВР є побудова незалежної української держави з демократичним устроєм. Кожний українець, який готовий боротися за таку ідею, знайде місце в підпільних рядах, без огляду на те, яку філософію визнає, якщо взагалі цікавиться нею.

У зв'язку з питанням філософії, була порушена також проблема релігії. Переважно всі ми, що походили із західніх земель, були виховані на християнських засадах і вірували в Бога. Одначе переважну частину народу, головно тих, що народились і виростали в совєтській системі, позбавлено мож-ливости пізнати, тим більше практикувати, християнську релігію. Багато, особливо з молодшого покоління, були невіруючі. Відмовляти їм права участи у визвольній боротьбі через релігію ніхто не думав. Коли йшлося про позицію ОУН, питання відділення Церкви від держави і свободи релігії були вже вирішені 1943 року на ІІІ-му ВЗ ОУН.

Зібрані в тому бункері керівники, що репрезентували УГВР, УПА і ОУН, знали свій народ, його силу і слабість. Вони не були історичними дон Кіхотами, не плянували великих боїв здесяткованих, вбого обладнаних відділів УПА проти добре озброєних незчисленних дивізій великої імперії. Мали твердо визначену мету і задумувались над реальними можливостями осягнення її. Плянувались інші бої - за душу народу, за привернення йому людської гідности, віри в себе. На відміну від часів німецької й початкової повоєнної большевицької окупації, вже в сорок сьомому році бойові акції не були головною ціллю підпільної боротьби. Враховуючи незрівнянну перевагу ворога, вони ніколи не могли бути успішними на довшу мету. Зброя говорить найголосніше, тому збройна боротьба найбільше відлунювалась у народі. В пізніших роках вона була лише конечним засобом, який вможливлював підпіллю сповняти інші завдання. Якщо озброєні ворожі відділи нападали на повстанців, стріляли в них, то треба було зброєю оборонятися. Коли в поодиноких випадках ще проводились бойові акції, то на те, щоб перестерегти місцевих вислужників, аби не тероризували населення, бо їх досягне караюча рука УПА. Раніші бойові дії, особливо коли були переможні, виконали призначену їм місію. Ті дії привертали до себе увагу народу та викликали подив до тих, хто мав відвагу ставити чоло імперії. Тим вони його морально скріплювали, не давали потухнути вірі та спопелитись надії.

П'ятеро їх у своїх розмовах і плянуваннях сягали думка ми в майбутнє народу. Вони були свідомі того, що ми тільки предтечі, нам не дожити до тієї пори, коли в нашій вільній державі треба буде заводити державний устрій. Однак їм було дуже важливо, якою стане майбутня українська держава. У своїх розмовах вони снували візію України з широкими демократичними правами, України, яка забезпечить свобідний фізичний і духовий розвиток одиниці та всього суспільства.

Наиориґінальнішии у дискусіях був Полтава. Він не сидів, як усі інші, тільки вимірював кроками кімнату туди й сюди, стягнувши зосереджено брови. Виглядав майже суворий і при тому своєрідно елегантний. Проте, не манера поведінки, а насамперед блискучий підхід до заторкуваних проблем захоплював мене. Він наче зі звою розвивав нитку думок і майстерно ткав на всю широчінь полотно своїх міркувань. В його аргументах дуже виразно було визначене центральне питання, підкріплене периферіяльними, і все вміло пов'язане. У висліді, наче на тарілці, підносив глибинно продуману і проаналізовану кінцеву думку. Характерною в усьому процесі була дисципліна логіки. Він не повторював уже сказаного, лише прямував уперед, розкриваючи все нові горизонти, поки не вичерпав питання. Він знав німецьку і кілька слов'янських мов. Тоді вивчав англійську мову. Також у бункері була доволі багата бібліотека.

Мене й надалі не покидала загадка, звідкіля я знаю Полтаву. Аж ось випала нагода, і все прояснилось.

Якось надвечір я вийшла в ліс трохи походити на свіжому повітрі, потім присіла недалеко бункеру на зваленій колись бурею ялиці. День був погідний і холодний, сонце вже хилилось до заходу, продираючись останніми проміннями крізь віття сосон. Ліс наповнювався смутним спокоєм, що завжди огортав ліси пізньою осінню, особливо надвечір, і я під впливом довколишньої природи сама перебрала його спокій і насолоджувалась кришталево чистим повітрям. Поринувши в думках, не завважила, коли з'явивсь Полтава і, побачивши мене, присів на ялиці.

- Відколи прийшла сюди, все намагаюсь пригадати собі, де вас бачила, і вже як ломлю собі голову, не можу встановити ні місця, ні часу, - сказала до нього. - Одне певне - воно було не в підпіллі, а десь і колись на "світі".

Він усміхнувсь своєю милою усмішкою:

- Може, воно було у Львові під час студій, а може... важко вгадати... Я з Брідщини.

- Ось звідки вас знаю! - зраділа я здогадкою. - Ви, напевне, їздили поїздом до Львова й, очевидно, проїжджали через Задвір'я?

- Звичайно, дуже часто, особливо за німців. Ви з Задвір'я? Тож ми земляки.

І ми стали згадувати ті поїздки в переповнених вагонах, пригадувати рідні сторони, батьків, рідню, прогулянки на Підлисся так, як би вже здавна знались. Чим довше говорили, тим більше я почувала, як між нами нав'язується інтимна нитка довіри. І хотілось мені, - і я помічала, що і йому також, - звіритись, розповісти про себе, про те, що виношувалось у пам'яті, плекалось у спогадах.

Сказав, що його ім'я Петро Федун, зі села Шнирів, Брідського р-ну, зауважиивши, що немає сенсу затаювати це переді мною. Його родину, а також сім'ю його старшої, заміжньої сестри вже вивезли на Сибір. Говорив, що мило згадує родину, в хаті завжди панували тепла атмосфера, злагода і взаємне пошанування. Були вони середньозаможні селяни, жили в поміркованих достатках, а що батько мав високу національну свідомість, у хаті не бракувало книжки та газети, і ще змалечку він, батько, привчав дітей користуватись ними. Батько втішався авторитетом у рідному, а також і в довколишніх селах, тому під час виборів населення вибрало його послом до польського парляменту, не зважаючи на перешкоди, які ставляла польська адміністрація.

Полтава розповідав мені все це дуже скромно, в його мові, сповненій любови до батьків і родини та вболівання за їхню страдальну долю, не було й нотки нахваляння. Я вірила кожному слову, бо, дивлячись на нього, не мала сумніву, що батьки мусіли ще в дитинстві дати йому чесні та шляхетні підвалини, коли він удався таким, як був тепер.

Його річник, він народився 1919 року, призвали в Червону армію 1940 року. Військова частина стаціонувала на Полтавщині. Там він запізнався з населенням і мав змогу приглянутись його матеріяльній нужді. Наявно, з першої руки побачив, до чого довела народ совєтська влада. Коли тільки міг, заходив до їхніх домів, розказував людям про життя їхніх земляків у Західній Україні та намагався притому освідомлювати їх національно. Був оптимістом щодо східніх українців, казав мені: "Дати їм хоч мінімум свободи, і народ потягнеться до свого, відродиться".

Закинутий на фронт під час війни, Полтава не збирався захищати совєтську тюрму народів. При першій нагоді він, враз з іншими червоноарміицями, здався в полон і надіявся, що німці відпустять їх додому. Не здавав собі справи, яке пекло готують нацисти полоненим. Обведені високим колючим дротом, у холоді, серед бруду, виморені голодом, заражені тифом і без лікарської допомоги, полонені сотнями вмирали. Вони були переважно його земляки, українці, які більш за інших солдатів не хотіли обороняти большевицький "рай" і масово здавались у полон. Те, що Полтава залишився живий, він завдячував батькам, їхнім впертим і розпучливим старанням, підкупам німецьких чиновників, поки врешті вдалось вирвати його з кігтів смерти. Казав мені : "З мене був залишивсь тільки скелет, обтягнутий жовтосірою шкірою. Коли приїхав додому, люди лякались на мій вигляд".

Пережиті ним і його товаришами місяці полону залишили на душі рану на все життя. Саме полон штовхнув його в ряди ОУН. Він, як і Горновий, і Орлан, по своїй природі не вкладавсь у збройну боротьбу. Але іншого способу в тій воєнній політичній ситуації не бачив: "За тими дротами, в полоні, я зрозумів, що ми мусимо боротись. У нас немає іншого виходу, якщо не хочемо зникнути з лиця землі".

Коли трохи віджив, скріпивсь на силах, записався на медичний факультет у Львові. Тоді Полтава став членом ОУН. Своїм журналістським хистом і чесним характером привернув до себе увагу керівних людей в Організації. Він став вибиватись на керівні становища, спочатку в Юнацтві ОУН, потім в УПА, ОУН і УГВР. Тепер, крім інших позицій, Полтава займав пост керівника Бюра інформації УГВР, 3 поновною совєтською окупацією підпілля знайшлось у набагато важчій ситуації, як було за нацистської Німеччини. Одначе Полтава у своїх писаннях ніколи не поминув поставити знак рівняння між нацизмом і російським "комунізмом" (імперіялізмом).

Накінці нашої розмови він ще спитав про долю батьків Марійки Юрчак. Вона походила з Медики, і Полтава знав, що я бувала в тих сторонах, бо давніш вони належали до Перемиської области. Звірився мені, що любив її: "Хотіла, щоб женився, а я не уявляв, як у наших ненормальних обставинах можна уділити дружині тепло й увагу, без чого немислиме подружнє життя. Вона й не чекала..." - додав і в словах його вичувалась гіркість.

Тоді й я розповіла йому про пережите колись і про теперішнє життя, власне, в тих ненормальних обставинах, де неможливо створити родинне тепло. Я також відкрила йому душу, говорила про речі інтимні й болючі, з якими не поділялась дотепер ні з ким, - говорила, бо відчувала, що він прийме мої почування чисто і зрозуміє все. Може, більше перед ніким не судиться аж так вивернути душу, може, на стежці життя більше не зустріну такої людини...

Через кілька днів ми мали відійти ще глибше в гори на зимування. Повертався до свого бункеру Горновий, а Полтава залишався тут. Та наше коротке знайомство не закінчилося на цьому. Він ще ластівкою влетить узимку в слідчу камеру і німою цидулкою пригадає мені наше знайомство. Журавлем прилине в поліські ліси, посилаючи з Карпат "привіт пані М.", і тими кількома словами зогріє душу, скріпить сили... З того часу я трепетно очікувала кожну першу весняну пошту, щоб між багатьма цидулками побачити одну, адресовану рукою Полтави. Такі знайомства не забуваються і не меркнуть навіть зі смертю. Вони зобов'язують на все життя.

Жовтень уже нанизав у намисто року свої два тижні, подуло холодними вітрами, й молочносірі хмари все більше обкутували верхів'я гір. Ми готувались відходити на зимівлю, аж тут випав перший сніг. Поки він лежав, ніхто з бункеру не сходив у села, і щойно через тиждень пішли хлопці до Коршева. Вернулись з поганими новинами. Коли лежав сніг, наїхало в села повно військ МВД, провели облави, а також засягнули облавами долішні смуги лісу. Вслід за облавами стали вивозити населення на Сибір. Як виявилось опісля, це був один з наймасовіших вивозів по всій Західній Україні. Під час облави в Коршеві, Дарчина мати, завваживши, що військо ввійшло на подвір'я, сховалася в сінях за дверима. Емведист доглянув її крізь щілину і пустив серію автоматних пострілів. Мати упала мертвою на місці.

Почувши вістку, Дарка різко скрикнула і, закриваючи руками зблідле, як полотно, лице, впала, підкошена, на ліжко.

... Її невтішний плач виривався з бункеру і пропадав у густому шумі ялиць. Вона ж, сердешна, ридала, опісля коротко схлипувала, щоб знову заголосити, наче благала своїм плачем: відійміть від мене цю чашу горя, я ще така молода, мені ще сльози не обсохли за моїм нареченим... Там братік залишився самий...

Протягом кількох хвилин ніхто до неї не підступав. Ми всі були так сильно вражені вісткою, що й самі ще не справилися зі своїми почуттями. В душу вливалася ще одна пригорща болю, кожний почувався так, наче втратив рідну матір. А мені скорботно думалось: "В неї мати, а в мене дитина! Скільки то ще жертв проковтне молох, і коли цьому настане кінець?.." Потім ми, як уміли, розраджували Дарку, старалися співчутливими словами хоч трохи влегшити її горе. Найбільше успіху мав Орлан. Він потрапив своєю лагідною мовою підняти її з дна розпачу й помогти, як по важкій хворобі, поставити перші кроки. З трудом, поволі Дарка заспокоювалась. Лише великі карі очі стали ще більшими і темнішими від смутку і трагедії, які в них оселились, а з ніжного личка щезла, може й назавжди, її невинна усмішка.