Тисяча доріг

НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ

Надходило літо сорок першого року. Закінчились іспити, і ми поспішно роз'їжджались додому, залишаючи за собою спорожнілі, затихлі гуртожитки. Рвалися на село, але вже й шкода було нам розходитися, бо зжились між собою, заприятелювали. Тому й наш гурток домовився відбути прогулянку на Чортівську Скалу, біля Львова, на 22 червня.

У визначену неділю рано-вранці четверо нас прийшло на станцію. Заносилось на погідний день. У селі ще панувала світанкова недільна тиша, зрідка порушувана муканням худоби, яку починали виводити на пасовиська. На станції завжди було безлюдно у святкові дні, та ось минула пора, а поїзду все ще не видно. Це нас спочатку зовсім не турбувало: відколи настала большевицька окупація, поїзди завжди опізнювались. Але тієї неділі наш уже над усяку міру спізнився. Врешті з'явився начальник станції. Був то присланий сюди росіянин. Вже сам його вигляд зраджував занепокоєння. Заговорив схвильованим голосом до людей, що чекали на поїзд: "Здолбунов бом-бардірован, нєт поєзда... война с Ґерманієй..."

- Що?! - ахнули від несподіваної новини подорожні, і... полегша, а то й радість розпливлася по їхніх обличчях. Слава Тобі, Господи, прийшов кінець арештам, вивозам на Сибір, колгоспам... Що війна ця буде точитися на нашій і за нашу землю, що потягне за собою незліченні людські жертви та спустошення країни - над цим не хотілося думати покищо. Міркувалося іншими категоріями, думалось, що гірше бути не може. Розумом ще не осягалось істини, що оте "гірше" може поглиблюватися до безконечного.

Від прогулянки, розуміється, ми не відмовилися і придумували, як нам таки дістатись до Львова. Аж тут надійшов з Красного короткий товарний, з порожніми вагонами, поїзд і затримався на нашій станції. Довго не роздумуючи, ми стрибнули в один із вагонів. На станції в Підбірцях підобрали наших товаришів, що також вичікували поїзду, і доїхали до Підзамча.

Тільки но вийшли на Жовківську вулицю, як загули алярмові гудки. Міліція поспіхом заганяла пішоходів у брами кам'яниць, і вже через кілька хвилин вибухи бомб роздирали повітря. Німці бомбардували центр міста.

Після відкликання алярму ми попід Високий Замок вийшли на Личаківську вулицю. Звідти подалися на Чортівську Скалу. Але на Скалі була встановлена протилетунська артилерія, і в підніжжі стояла сторожа. Вона й завернула нас назад.

Невдала прогулянка ні в якому разі не зіпсула нам веселого настрою. Поїзди зі Львова вже не курсували, тож додому довелося бити ногами. Ми не були одні, в цю ніч дороги запрудили валки львів'ян, які залишали місто з надією, що на селі безпечніше перебудуть війну.

Далеко поза північ, як блудний син, застукала я у вікно нашої хати: відчиніть, це я. "Ти жива?! - почувши мій голос, з полегшою відізвалась мати. Тоді, причинивши за мною двері, як не стане картати мене і дорікати: - Десь у людей діти, як діти, вдома сидять у таку небезпечну пору, а тебе все носить світами... Таж ми всі місця собі не знаходили цілий день, коли вчули, що Львів бомбардували".

А мені впродовж усього дня хоч би раз прийшло на думку, скільки тривоги я їм завдала. Я ще й далі не розуміла їхнього хвилювання, адже була ПЕВНА, що мені нічого не станеться.

Через кілька днів змоторизована німецька армія вже просувалась попри нашу хату, тим же шляхом, яким несповна два роки тому гуркотіли танки Червоної армії. Різниця була тільки у напрямку: німці їхали із заходу на схід, на Кам'янку Бузьку. За два дні до приходу німців стався трагічний випадок. В тій порі багато енкаведистів безладно втікало бездоріжжям із заходу на схід. Кілька енкаведистів напоролись у полі на двох молодих хлопців з нашого села і зразу постріляли їх. Власне величаві похорони цих останніх жертв большевицького терору якраз збіглися з появою німців у Задвір'ї.

Своїм спорядженням і воєнною технікою німецька армія справила на селян сильне враження. Куди там було до них рівнятись Червоній армії, що полишала вздовж по дорогах поламані танки. Перші німецькі вояки ставились до населення привітно, і люди віддячували їм тим самим. Вони надіялися на вільніше життя, без похоронів, які тількищо відбулися у селі.

Коли з окупацією Західньої України НКВД посилило терор проти членів Організації Українських Націоналістів, багато заанґажованої в ОУН молоді подалось на еміграцію. Тепер та молодь поверталася на батьківщину, але вже поділена на дві фракції ОУН: одну, як і раніш, очолював Андрій Мельник, другу - Степан Бандера, який перед ув'язненням польською поліцією був крайовим провідником. Повернувшись з в'язниці, він очолив опозицію до Андрія Мельника. Розбиття на дві фракції порізнило раніше єдине і зсолідаризоване членство. Навіть кілька моїх односельців, що повернулися з еміграції, тепер належали до різних таборів. Саме від них я вперше почула про "мельниківців" і "бандерівців". В Юнацтві мене навчали, що після смерти Євгена Коновальця вождем Організації УН обрано Андрія Мельника. Тепер наслухалась звинувачень на його адресу, і вони мене спантеличили. В такій розгубленості вирішила поїхати до Львова, там зустрітися з провідницею Сірою й від неї довідатися, хто правий.

Як буває в таких ситуаціях, причин до розколу ОУН на дві фракції було кілька, але найважливішою з них стала різниця поглядів на тактику боротьби проти нових, нацистських окупантів. Це був антагонізм, викликаний різницею у віці, а також місця проживання.

Старша віком частина Проводу ОУН в переважній більшості перебувала на еміграції, звідкіля й керувала боротьбою. Молодші керівні діячі жили в краю і практично вели боротьбу. Обі фракції стояли на самостійницьких позиціях, але молодша під ту пору обстоювала радикальнішу революційну тактику боротьби, тоді як фракція Мельника стояла на поміркованих супроти Німеччини позиціях. Ходила опісля думка, що, можливо, було б не дійшло до розколу, якби старший склад Проводу взяв участь у 2-му Зборі ОУН, який відбувся 1941 року у Кракові. Там була нагода вислухати, може, слушні застереження молодших керівників, які безпосередньо несли тягар боротьби. Нова ситуація в Україні вимагала змінити тактику і внести поправки у програму. Тим часом фракція Мельника зігнорувала 2-ий Збір, який все таки відбувся. На ньому зібрані делегати обрали нового керівника ОУН - Степана Бандеру, широко знаного в краю з Варшавського процесу.

Наслідки розколу були сумні, а подекуди і трагічні. Бандерівці зуміли в переважній більшості охопити молодий елемент і розгорнути в широких маштабах протинімецьку боротьбу. Проте не втихали також емоції міжфракційної боротьби, що доводили подекуди навіть до убивств. Такий стан тривав упродовж усієї німецької окупації. Щойно з наближенням большевиків, коли ті, що спричинили розкол, знову подались на еміграцію, край вилизався з ран міжусобиць.

Події карколомно наздоганяли одна одну. Вже в перших днях липня в селі на дошках оголошень появилася Відозва до Українського Народу. В ній повідомлялось про акт відновлення Української Державности, який відбувся у Львові, 30 червня. Проголошення самостійности доконала Організація Українських Націоналістів (революціонерів), тобто бандерівці. Головою уряду став Ярослав Стецько.

Нарід товпився коло відозви, читали її та перечитували, раділи, але очам своїм не вірили. Я сприйняла новину з гарячим захопленням, з радости душа малощо не вискочила з грудей. Повірити не хотілося, що волю здобули так легко. Та коли зважити, скільки разів ми поривались до неї, скільки крови пролилось, то за неї вже заплачено дорогу ціну. А все ж якось чудно й непередбачено до нас загостила ота воля. Попередній окупант хаотично відступав під натиском сильнішого загарбника, а ми, всупереч їхнім плянам, взяли й проголосили нашу самостійність. Мені не все було зрозумілим, тому й радість, хоч і велику, сповивав серпанок непевности: які несподіванки готує нам завтрашній день?

Я вирішила поїхати до Львова, відновити зв'язок з Юнацтвом ОУН і робити важливе діло, будувати державу. Треба мені точніше довідатися про мельниківців і бандерівців, хоч проголошення незалежности вже розвіяло мої вагання, я зрозуміла, хто правий. Тим часом мама міркує вголос: не тішся дуже, бо з того й так нічого не вийде. Хто таке бачиз, хто чував, щоб Гітлер посилав німецьку армію воювати з большеви-ками за нашу самостійність. Вони, очевидно, загарбують для себе.

- Ні, мамо, вони хочуть розбити большевиків, щоб поз бутися свого головного ворога, - переконувала я. - А нам що робити? Чекати пасивно, поки німці приберуть нас до рук? Ви все малюєте в чорних барвах.

- Не малюю я нічого, дитино, тільки прожила на світі довше за тебе і знаю, як воно буває. Вони прийшли не визволя ти, а грабувати і наживлятись, як і всі інші, що були перед ними.

Добре я розуміла, що мама правильно говорить, але серце не сприймало логіки її слів. Та й навіщо ж мені, на п'ятнадцятій весні життя, аж стільки логіки? Чому не дозволити собі по вінця насолодитись п'янким трунком волі та в радості пережити кілька днів, хай і нереальних в історичній послідовності, які, однак, все таки залишать по собі солодкий посмак на все життя.

З вибухом війни перерване курсування пасажирських поїздів ще й далі не було налагоджене, зате довжелезні військові ешельони безперервно мчали на схід. На моє щастя, сусід вибирався їхати підводою до Львова, щоб виміняти товари на чорнім ринку, і я впросилася взяти мене з собою.

У Львові зайшла до Ольги Зеленюк. Від неї довідалася, що всі вони, мої знайомі з Юнацтва, приєднались до фракції Бандери. Ми обі подалися на Руську вулицю, де приміщувалось Українське Державне Правління, очолюване прем'єром Я. Стецьком. Входову браму сторожила варта, а перед брамою юрми народу геть запрудили вузьку старовинну вулицю і стримували рух, унеможливлювали проїзд трамваям. У натовпі переважала молодь, що прибула з ближчих і віддалених сіл та міст. Люди приїхали сюди за порадами і вказівками, що їм на своїх місцях робити, аби закріпити українську державу.

В натовпі я загубила Олю. П роп пхаючись ближче до брами, відчула, як хтось торкнув моє плече. Оглянулась і побачила Романа Куницького, мого товариша. Він сказав, що в уряді працює Мирон Літинський, та назвав, у якому відділі.

Мені дуже захотілося побачитись з Мироном. Як і з Романом, з ним познайомилась у Люби Старки, але з Мироном мене в'язало щось глибше за дружбу - ми ходили на "рантки", в кіно. Те щось могло в нас визріти любов'ю, якби не мої побоювання, що я ще замало знаю життя, а він, студент університету, вже має, мені здавалося, значний у ньому досвід. Хоч вже прожила у Львові деякий час, я ще й надалі носила в душі селянську "білу сорочку" і не довіряла місту. Все ж, коли Роман вимовив ім'я Мирона, щось тепле та інтимне озвалось у душі не доспіваною піснею. Попросила стійкового зголосити мене до Мирона на авдієнцію.

Довго чекати не довелося. Мирон сам вийшов до брами і, поминаючи чергу, повів мене до свого кабінету. Ми довго говорили, він розповідав мені з ентузіязмом про свою працю в уряді, опісля про події та про те, який хід вони приберуть у недалекому майбутньому, прогнозував ставлення німців до українського питання. Забулись конкретні думки з нашої розмови, зате живо пригадую, яке імпозантне враження справив тоді на мене Мирон. Ставний, вродливий, він завжди виглядав елегантно, але тепер, коли сидів за великим бюрком, заваленим документами, видався мені ще й дуже поважним. "і чому я не хотіла з ним ходити..." - гірко дорікнула собі. Мирон забажав щось подарувати мені на пам'ятку про зустріч. Став шукати на бюрку, і йому навинулись під руки топографічні мапи. Взяв дві зверху, Підляшшя та Холмщини, звинув і подав мені. Я була дуже вдоволена дарунком, байдуже, що не знала, навіщо вони придадуться мені в Задвір'ї.

Опісля гурток нас, розсміяних, розспіваних, ще довго проходжувався вулицями Львова. Легко було ступати камінними бру-ками рідного міста з радісною душею. Здавалося, історія на мить затрималася, щоб зв'язати віками розірвану нитку з минулим. Потім знову буде ткати своє криваве полотно. Тим часом ми, підлітки, задивлені в прекрасну візію майбутнього, готові були промощувати йому дорогу, не жаліючи ні труду, ні крови.

Я готувалася вершити великі справи в ім'я будівництва держави, а тут моя провідниця Сіра дала мені інструкції повернутися на село й там провадити національно-освітню працю серед молоді. Казала, що державу треба будувати від основ, тож накреслила плян роботи та подала зв'язок у районне місто Глиняни. Сіра також сказала те, що я вже чула від мами. Німеччина не погодиться на нашу самостійність і незабаром треба сподіватися репресій і арештувань, тому й надалі слід додержувати у праці засад конспірації. Казала: вони, нацисти, не знають нашої мови, і їм потрібно буде більше, ніж большевикам, часу, щоб розгорнути свою агентуру. Однак це лиш справа часу, але удар напевне впаде. Усе це я знала, ми всі це знали, але покищо - Я ВіЛЬНА ЛЮДИНА на своїй землі. Завтра вже вагітне новими проблемами, а сьогодні я щаслива й готова працювати, хай і в нас, у селі. Зрештою, війна на сході лиш почалась. Кому знати, який хід ще прибере вона, міркувала я.

Забезпечена інструкціями, з мапами від Мирона, я вернулася додому, рада, що побувала на Руській вулиці й тим самим наче й" сама стала учасницею творення історії.

Не минуло і двох тижнів від проголошення, як гестапо арештувало прем'єра Ярослава Стецька і деяких членів уряду. Арештували також Степана Бандеру та інших визначних членів ОУН. Декретом Гітлера Галичину прилучено до Генерального Губернаторства, а з решти України створено окрему колонію під назвою "Раихскомісаріят Україна". Від часу, коли Німеччина відверто поставилась вороже до самостійности України, ОУН (р) зайняла чітку протинімецьку позицію і з неї не сходила до кінця війни.

Рівночасно з проголошенням незалежности сколихнула Львовом вістка, яка своїм жахіттям перевершила інші недавні лиха. Напередодні втечі НКВД масово вимордувало українських політв'язнів у львівських тюрмах. Тюремні підвали, подвір'я і камери були загачені трупами помордованих. Туди приходили рідні та впізнавали серед убитих своїх дітей, батьків. Скоро стало відомо, що таке ж ви мордування політв'язнів було проведене по всіх містах Західньої України. На честь загиблих ОУН (р) встановила загальну жалобу, і в пам'ять про них насипали по селах і містах високі могили. Вони, ті могили, постійно нагадували нам, що боротьба, в якій віддали життя помордовані в'язні, ще не закінчена і на нас лягає обов'язок завершити її перемогою.

Фронт посувався все далі на схід, протягаючи за собою вибухи бомб та гул гармат. Лиш важкий гуркіт бомбовиків у небі та довгі військові ешельони на схід нагадували про війну. Тим часом життя вкладалось у свої звичні форми. У селі відновлено адміністрацію, пошту, торгівлю, а восени відкрито школу. В усіх установах працював місцевий елемент, який дбав насамперед про добро населення. Адміністрація часто остерігала людей від грабунків з боку німців, що час від часу наїздили на село. Заскочені війною, большевики не встигли провести мобілізіції, і в селі залишилося доволі багато молоді. Тепер вона організовувалася в товаристві "Січ" та відновляла інші ділянки культурно-громадського життя, які розвивались до війни. Я проводила з дівчатами юнацькі вишколи й активізувалась у "Січі".

Була гаряча липнева неділя. Надвечір я з Данусею вийшла на вулицю й зустрілась з гуртом дівчат та хлопців, що якраз надійшли. Серед них був один незнайомий. Глянула на нього, і мені на мить дух у грудях заперло. Нас познайомили, і ми скоро нав'язали розмову так, наче були здавна близькими приятелями. Говорив він, а я слухала захоплено й чудувалась, як це він вгадує мої думки і як багато у нас спільних зацікавлень. Водночас у думці запримічувала, що розумний, симпатичний і вродливий. Ой, не в такому порядку я думала, насамперед - який він красень, а тоді все решта. Мені вже пішло на шіснадцятий, йому, як опісля дізналася, двадцятка заокруглилася...

Потім листоноша приносив листи, обов'язково реєстровані, і я відписувала йому з насолодою. Щойно через півроку приїхав, саме на Різдвяні свята. В нього була рідня в Задвір'ї, куди він і заїжджав. Увечері ми пішли дивитись якусь виставу в читальні "Просвіти". Він проводив мене додому, і ми затрималися біля нашої хвіртки. Місячна ніч іскрилася самоцвітами снігу, припікало тріскучим різдвяним морозом, але жар перших, наснених поцілунків перемагав холод.

Моя перша любов... Уся лиш у мріях, нереальна, вічне очікування і сподівання чогось прекрасного, неземного. Однак яка щира і правдива була вона, коли всі негоди життя не в силі вгамувати трепету душі на її згадку. Наші зустрічі, як великі свята, були нечасті, недостатньо, щоб навіть пізнати одне одного краще, але забагато, щоб забути. Подаровану ним світлину завжди носила при собі, і кожний лист був мені великою радістю. Може, такою й повинна бути перша любов - не пізнана до дна, не затьмарена ніякими сумнівами. На своїх крилах вона переносила мене у світ, відмінний від твердої дійсности, мій інтимний світ, сповнений мрій та чекання суботніх поїздок додому, коли я знову виїхала до Львова на навчання.

Моїми вірними подругами тих років були дві Богданки, обидві красуні, - Дануся Кришталь і Богданка Пилипчук. Перша зачаровувала мене сумовитими піснями ("Мені ворожка ворожила...") і шукала порад у любовних звіреннях. Друга Богданка, велика ідеалістка, зводила зі мною палкі розмови й обмірковувала безліч проблем. Вона була на кілька років старша за мене, весела й одночасно глибокодумна дівчина. З моїм посередництвом її заангажовано до Юнацтва ОУН, і після пройденого вишколу вона працювала в робітничому секторі Юнацтва у Львові. Вродлива та привітна на вдачу, Богданка мала успіх серед хлопців, однак не визнавала кохання і співчувала моїй "слабості", не кажучи вже про Данусю, яка коханням тільки й жила. Хоч які відмінні були вони, проте почувалася з ними добре, кожна по-своєму щось мені дарувала.

На окупованих землях нацистська Німеччина зразу взялась заводити свої порядки й закони. На весь Львів дозволено відкрити всього лиш дві гімназії й допущено до них зовсім незначне число дівчат. Очевидно, небагато було тих щасливців з великої кількости кандидаток, отож я покищо вступила в торговельну школу, все ще надіючись, що колись трапиться нагода закінчити гімназію. Рівночасно поновила зв'язок з Юнацтвом.

В ту воєнну пору школа була догідним тереном для розбудови підпільної мережі серед молоді. Провідницею моєю стала Ірина Савицька, під псевдом Бистра. Веселої вдачі, розумна, проворна, вона швидко вибивалась на відповідальні пости. Ірина та її подруга Галя Заячківська належали до найактивніших юначок у Львові.

Мене призначено провідницею Юначок на терен і торговельної школи. Бистра передала мені декілька вже зорганізованих ланок, а далі я сама повинна була творити нові клітини. Власне тоді починалась пора масового набору молоді до ОУН. Мені, одначе, нелегко доводилось зорганізувати новий кадр. Охочих не бракувало, навпаки, але я була надто перебірлива. На підставі того, чого мене навчали, витворила собі зависокий стандарт юначки, і мало хто з оточення йому дорівнював. Ще не повністю усвідомила тоді, що коли рух поширюється на маси, то критерій добірности послаблюється.

Тим часом Бистра провела зі мною ідеологічний вишкіл. Він обіймав загальне ознайомлення з деякими філософськими напрямами, як пантеїзм, раціоналізм, матеріялізм і волюнтаризм. Бистра присвятила трохи більше уваги опрацюванню ідеї волюнтаризму, основоположній у писаннях Дмитра Донцова, книжку якого, Націоналізм, нам рекомендували прочитати. Книжки я не одержала, мабуть не вистачало примірників, і вивчала ідеологію тільки з конспекту, писаного рукою у зшитку.

Закиди у бік визвольного руху, твердження, що ОУН базувалась на фашистській ідеології Донцова, не відповідають правді мого часу. Наскільки ідеологія впливала на дії ОУН давнішого періоду, могли б сказати її тодішні члени. Боротьба мого покоління виростала з несправедливости, нужди, переслідувань і винищувань нас різношерстими окупантами, а не з ідеології. Ми, ті, які найчисленніше виповнили ряди борців, не знали писань Донцова і не читали його Націоналізму. Ідеологічний вишкіл середньошкільного Юнацтва був надто схематичний, а серед робітничої та селянської молоді його й поготів не провадилось. А якраз ця молодь становила переважну більшість кадрів. Та й ми, середньошкільники, сприймали всі ті вишколи відповідно до нашої духовости, яка плекалась насамперед у батьківському домі.

Нашим ґрунтом було глибоко християнське виховання як у сім'ї, так і в передвоєнній школі. Ми вважали: найгуманніша справедливість вказує, що ми маємо право жити вільно, як живуть інші народи. Власне оце відчуття правоти було нашою ідеологією. Однак не можна заперечити, що навіть скупе ознайомлення декого з-посеред нас із Донцовим якоюсь, невеликою мірою мало на нас вплив. Особливо нам імпонувала його вольовість і віра у власні сили, без якої ми б не зважились на таку затяжну боротьбу.

Протягом шкільного року я пройшла ще два додаткові юнацькі вишколи. Один - з історії України, провела його виховни-ця Юнацтва Катруся Зарицька, другий - з української літератури, виховником була Орися Павловська. Давніш я вже вивчала ці ділянки, а тепер вихов-ники присвячували час глибшій аналізі предмету. Вишколи відбувались на моїй квартирі. Обі виховниці, студентки університету, були дуже інтелігентні, і проведені з ними години давали моєму розумові справжню інтелектуальну поживу. Виховниці відслоняли грані духовости, що їх я сама ще не здатна була спостерегти й відкрити. Орися дала мені ключ до розуміння Лесі Українки, і щойно після цього вишколу я вдумливо вчитувалась у Лесині драматичні твори, які до того часу обминала. Згадуючи їх усіх, моїх провідниць та вишкільниць у Юнацтві ОУН, помічаю у них одну спільну рису. Вони були найкращі студентки в школі та в університеті, чесні, розумні й дуже інтелігентні.

Після вишколів і перед літніми вакаціями сорок другого року ми, чотири юначки, склали іспит із засвоєного матеріялу, опісля склали "Приречення Юнака(чки)". Церемонія відбулась у домі Бистрої у присутності провідника Юнацтва Ярослава Скаскова, псевдо якого було Моряк. Юнаки не складали присяги, поки не ставали членами ОУН.

Той шкільний рік я прожила на квартирі мого дядька, який під ту пору був директором школи в Задвір'ї. Він рівночасно мав прописану квартиру у Львові, де жив його син, Ґенко, що якраз вступив на медичний факультет, та ще дві студентки. Взимку була з нами дядина, але навесні виїхала на село, і ми господарювали самі.

До приходу німців родина мого дядька жила довгі роки в Перемищині, де він учителював. До війни сім'я дядька приїжджала до Задвір'я під час вакацій, і тоді неділями на богослуженнях у церкві усі вони ставали у захристію, щоб навіть на годину не змішатися з тими, серед кого виростали. Якщо дядько і дядина все таки не зовсім порвали зв'язки з родиною, то їхнім дітям, особливо синові, відчуження вже не становило моральних перепон, він з легким серцем його доконав. Бувало, Ґенко враз із дядьком навідувались до діда. Під час тих відвідин він ні одним словом не заговорив до нас, його двоюрідних сестер і братів, не кажучи вже про те, щоб погратися з нами. Згодом, коли я підросла, вони ніби завважили мене одну з усієї сім'ї, однак це було тільки поверхове зближення, ми й надалі залишились відчуженими. Хоч Ґенко був моїм ровесником, у нас були інші друзі й товариства. Маючи цілком інше світосприймання, він, певна річ, не брав участи в гуртках чи організаціях, які наражали б його на найменший риск, лиш учився і забавлявся.

Того року, крім вишколювання юначок, у моєму завідуванні був розподільний пункт підпільної літератури Юнацтва на Львівську область. Пакунки літератури я примістила в однієї з юначок. На мою квартиру приходили за домовленою кличкою кур'єри й передавали записку щодо бажаної кількости і якости літератури. Я домовлялась з ними про зустріч в місті та передавала замовлення.

Нераз траплялись курйози. Бувало, прийде сільський хлопець, витягнеться у дверях на струнко та рецитує домовлену кличку будь-кому, тому, хто відчинив йому двері. Генко зорієнтувався, в чому річ, і став насміхатись: "Прийшов тут якийсь парубок, виструнчивсь і палить: "Чи тут мешкає доктор Чорній?" У його насмішці з недосвідченого кур'єра я відчувала глузування з усієї нашої підпільно-визвольної боротьби. Розуміється, він поспішив розповісти про свої здогади батькам. Ті відразу заалярмували моїх батьків: ви повинні їй заборонити займатися такими справами, вона накличе на нас біду. Мої батьки розуміли їхні міркування: хай наражаються інші, а вони тим часом знайдуть собі тепле місце за всякої влади, не конче своєї.

Розбудова підпільної ОУН поширилась також на робітничі середовища. Масовим став набір по селах, де конспірація була набагато слабша. Хоч я нікому в селі не говорила про свою приналежність до Юнацтва, однак люди самі догадалися, коли приходила до мене пошта чоловічим зв'язком з Глинян.

Якось приїхала я на неділю додому. Мене зустріла заклопотана Дануся: знаєш, каже, дали мені хлопці завдання. Маю вийти о десятій годині ввечері в поле, на Підвисоке, і біля мосту над річкою передати листа людині, що там буде мене чекати. Ох, ти знаєш, як я боюся, це ж ніч, а Підвисоке на кінці світу.

Мені шкода стало Данусі. Вона моя вірна подруга, ми звірялись одна одній у своїх дівочих справах, але мені на думку не спадало ангажувати її до підпільної роботи, бо знала, що до неї не надається. Хлопці вже давніше запитували про неї, але я їм категорично відраджувала її вербувати. Дайте спокій, вона боязка дуже, казала їм. Зварить вам смачну вечерю, як зайдете в її хату, заспіває своїм солов'їним голосом, і доволі з неї.

Вони, однак, мене не послухались. Я не здивувалася, бо свідома була, що, крім масовости набору, тут вирішували ще й інші чинники. Дануся була вродлива, з багатої родини і донедавна ходила до школи у Львові. Правду кажучи, вона зовсім не тяглась до науки, але ходила для престижу. За мирних часів тим хлопцям не було б до неї доступу, а тепер ось революція зрівняла соціяльні кляси, їх авторитет як повстанців незаперечний, і Дануся мусила його визнати.

Через деякий час я спитала її, як вийшла зустріч на Підвисокім. Вона розповіла: думала-придумувала і тоді попросила одного з місцевих повстанців, щоб виручив її, бо вона на смерть боїться іти вночі в поле. "Так що все вийшло добре, і справа не потерпіла", - закінчила з полегшею Дануся.

Згодом моє заанґажування в підпіллі набрало подвійного характеру. У Львові працювала в мережі Юнацтва, а в Задвір'ї співпрацювала з місцевою клітиною ОУН. Тоді власне, восени сорок другого, сконтактувався зі мною в Задвір'ї з допомогою місцевого підпільника Гриць Пришляк, під псевдом Мікушка, референт Служби Безпеки у Крайовому Проводі ОУН. Він походив з Новосілок, Буського р-ну, і ще студентом сидів у польській тюрмі за приналежність до Організацї УН, через що втішався авторитетом серед довколишнього населення.

Зв'язківець увів мене в кімнату, і там я застала Мікушку, що проходжувався туди й сюди. Йому було близько тридцяти років, середнього зросту, брюнет з палким поглядом карих очей і лисиною, яка вже врізалася двома язиками в густі кучері. Мав теплу усмішку. Наша розмова була коротка. Розпитав що роблю і які в мене пляни. Я вже була закінчила торговельну школу і, поки не траплялось можливости вернутися до гімназії, стала на працю машиністки в Психотехнічному інституті. Отже в мене був документ з праці, і це відвертало небезпеку вивозу на примусову роботу до Німеччини та відповідало пля-нам Мікушки. Він доручив мені обов'язки його зв'язкової на терені Львова.

Оскільки німці по вуха загрузли у війні, ще й не знали нашої мови, їм важко було розвинути свою агентуру. Це призвело до загального послаблення конспірації серед підпільних кадрів ОУН. На тлі тогочасної ситуації Мікушка був одним з "білих круків" - на кожному кроці поводився дуже обережно. Він не сказав мені свого псевда, не назвав організаційного посту, ці речі я довідалася щойно згодом і не від нього.

Мікушка жив у Львові на кількох підпільних квартирах, які часто міняв. При змінюванні квартир я нераз дотримувала йому товариства. Під час таких мандрів "закохано" вів мене під руку, деколи стискаючи судорожно, через що я ніяковіла і з чого робила висновок, що він надуживає засаду конспірації. Був неговіркий, наші розмови зводились переважно до конкретних завдань, які мені доручав, проте ставав трохи цікавішим у товаристві своїх працівників, Дениса, Мирона й Чорнобіля. Однак усі вони ставились до мене вже надто поблажливо, як до дітвака, і в душі я почувалася ображеною. Довкола розі-гравались великі драми історії, які хвилювали також і моє покоління, на Волині створилась УПА, яка вже зводила з німцями бої, а вони мені про це ні словом не згадували.

Мої обов'язки зв'язкової забирали весь вільний від праці час. Розносила пошту від Мікушки до його співпрацівників, що проживали в місті й на периферії, та приносила від них відповіді. Робота була не складна, але й не нудна, бо знайомилась з новими людьми. Що може бути цікавіше за пізнання людини, тим більше, коли серед новолізнаних траплялись деколи молоді студенти. Власне тоді я найкраще вивчила плян Львова. Час від часу висилав мене Мікушка поза Львів, на село, і там на підпільній квартирі я переписувала на машинці вишкільні матеріяли для кадрів його референтури. Наперед повідомлені про мій приїзд, місцеві хлопці-підпільники забезпечували мене всім потрібним до праці й робили це навіть дуже охоче. З ними й посеред них я почувалась набагато краще, як з Мікушкою, і радо виїжджала на такі "екскурсії".

Важливим засобом транспортації залишався поїзд, але, щоб дістатись на нього, потрібно було чимало зусиль. Особливо важко доводилось діставатись на поїзди, що йшли зі Львова на схід, бо німці використовували залізницю для воєнних потреб. Тільки два поїзди на день обслуговували населення, проте навіть у них більшість вагонів була призначена "нур фюр дойче", а ті, що залишались, завжди були переповнені.

Однієї суботи я чекала на Підзамчю поїзду додому. З головного двірця він прийшов уже заповнений. Все ж люди кинулися до східців, надіючись дістатись хоч на плятформу. По пероні завжди проходжувався гестапівець з великим собакою. Вже довший час цей собака був пострахом для пасажирів. Тим разом гестапівець лише вказав пальцем, і собака кинувсь на гурт людей. Схопивши мене зубами за ногу, стягнув зі східців поїзду, що вже рушав. Тоді підійшов роз'юшений гестапівець і закляв люто своєю мовою. Якщо б я дотепер не належала до руху опору, то цей випадок штовхнув би мене на ту дорогу.

Ні село, ні місто не були забезпечені потрібними засобами до життя. Кожний промишляв як міг. Центром усяких трансакцій став чорний ринок, де голодне міське населення вимінювало уживаний одяг, взуття та промислові речі на харчі. Довезти продукти до Львова теж було важко, бо німецька поліція перевіряла вози на міських рогачках і проводила труси у пасажирів на львівських залізничних станціях. Повсякчасно повторювались огидні сцени обмацування чоловіків і жінок, чи не заховали де під грудьми або в кишені кусок сала чи грудку масла. Якщо знайшли - відбирали. Облави стали постійним явищем у Львові. Спочатку гестапо провадило облави на жидів, та згодом стали виловлювати молодь і вивозити на роботу до Німеччини. Влаштовувано також облави на спекулянтів на базарах, на чорнім ринку і на залізничних двірцях.

Восени, коли прийшла пора збирати контингент, німецька поліція впадала кілька разів до Задвір'я й там робила по господарствах труси за збіжжям. Про свої запляновані "відвідини" вона деколи повідомляла на день до приїзду місцеву українську поліцію. Поліція тихцем давала знати декому з довірених господарів, ті повідомляли інших, і селяни заховували збіжжя. Поліція також сповіщала про запляновані облави на молодь, яку вивозили до Німеччини на роботу, і хлопці та дівчата ховалися на той час. Один з поліцаїв, Микола Мартинкж з Перемишлянщини, сказав якось до мене:

- Наше завдання - помогти людям, а не німцям. Тільки подумай, скільки молоді вони післали б на примусову роботу, скільки збіжжя і худоби вигорнули б із села, якби замість нас тут сиділи німці.

Німці навіть видали розпорядження позамикати млини, щоб не було де змолоти збіжжя. Селяни повитягали старі жорна - а хто не мав, то старався дістати їх - і на них мололи борошно. Деколи, як навідувалась додому, виручала маму або сестер у цьому "промислові", наспівуючи під час роботи просту пісеньку, що так вдало віддзеркалювала добу:

Життя серед нестатків, оте затрачування так багато часу та енергії на здобуття засобів прожитку також поширило мій світогляд на матеріяльну сторону життя. Я глибше зрозуміла, що лише у власній державі можна фізично зберегти народ і піднести матеріяльний рівень його сучасного злиденного життя. Хоч як важко було прожити, та пора мого життя в пам'яті занотована живими кольорами. Була ще надія, що обі тоталітарні сили відгризуть собі голови й тоді ми самі вирішимо свою долю.

Життя несло свої радості та смутки молодости, між якими поїздки додому завжди тепло зогрівали душу. Там чекали мене не лише товаришки. Ще більше очікували мене ті, кому я присвячувала небагато часу, і їх любов сприймала, як воду, як повітря. Мама... Недільними ранками, коли поїзд загуркотів, скидала фартушок, поправляла хустину на голові та виходила на роздоріжжя мене виглядати. За нею бігла найменша сестричка, Надя, і бралась маминої руки. Доглянувши мене на дорозі, мама щасливо усміхалася, а я, наблизившись, віталася, цілувала її спрацьовану руку. Від тієї пори пройшло багато часу... Після п'ятнадцяти років заслання родина повернулася на рідну землю, і мені написали, що мати й далі, коли зачуває гуркотіння поїзду, все виглядає у вікно, хоч знає, сердешна, що я не приїхала тим разом, не приїду й іншим...

Переїздом до Новосілок Мікушка часто вступав до нашої хати, і тато підвозив його додому. Раз приїхав у неділю вранці, коли ми всі збиралися до церкви. Я вже була готова відійти, але, поки тато запрягав коней, дотримувала йому товариства. В кімнаті були лише ми двоє. Вже задзвонили до церкви, і було ніколи довше затримуватися, тож попрохала вибачення й хотіла вийти, як він несподівано загородив мені дорогу у дверях. Його очі горіли вогнем, а губи судорожно здригались: "Марусю..." - ледве вимовив густим голосом...

Такого поцілунку я ще не знала. Мені в голові закружляло. Дивилася на нього широко розплющеними очима й не знала, що зі мною діється. Аж тут хтось з хатніх зашурхав у сінях, відчинив двері в кімнату. Мікушка вже заговорював весело, ніби нічого не сталося. Я поспіхом вийшла і подалася до церкви відмолювати гріха.

Відтоді він став до мене уважнішим, чутливішим, а все таки не міг визбутись отого трактування мене, як дитини. Ніби жартуючи, в присутності співпрацівників називав своєю нареченою. Я ховала очі від його погляду, червоніла й була незадоволена. Рівночасно жаліла його, молоду людину (хоч мені він здавався старим), яка найкращі роки молодости віддала праці й боротьбі. Він, підпільний аскет, видався мені наївним, коли повірив, що один поцілунок крадькома давав йому право називати мене своєю нареченою. На щастя, невдовзі обставини так склалися, шо проблема наших відносин розв'язалася сама по собі.

Праця машиністки в Психотехнічному інституті та й навіть заанґажування в підпільній роботі мене по деякому часі вже не задовольняли. Знов опанувало колишнє бажання закінчити гімназію і вступити в університет. Така нагода трапилася. Восени 1943 року відкрився в Перемишлі матуральний курс. Батьки, що завжди були вирозумілі до моїх бажань, погодились на те, щоб я переїхала до Перемишля, і Мікушка, хоч прийняв моє рішення нерадо, не ставив перепон. Залишилось тільки звільнитися з праці в інституті.

Директором інституту був Ярослав Цурковський, відомий в літературних колах поет. Він виглядав на тридцятип'ятиріч-ного, білявий, з ясноголубими очима. Був ще не жонатий. Носив гостру світлу борідку. Великий педант з ви плеканими руками і довгим манікюром на обох мізинцях, він чомусь нагадував мені випещеного кота. В розмові був симпатичний, справляв враження привітної інтелігентної людини. Цурковський ставився до мене ввічливо, деколи навіть викликав до свого кабінету на розмови, які не мали жодного стосунку до моєї роботи. Мені здається, він робив це просто для своєї роз-ривки, його забавляла моя палка співучасть у таких балачках. Хоч які невідрадні були часи, в моєму віці життя все ж мало свій чар, і моє захоплення всякими речами, мабуть, виявлялося в розмові. Будучи в добрих відносинах з ним, я не сумнівалася, що Цурковський належно зрозуміє мою постанову переїхати до Перемишля.

Зайшла в його кабінет і попросила звільнення з праці. Потім відкрилася перед ним, що хочу далі вчитися, а кар'єра машиністки мене зовсім не вдовольняє. Цурковський усміхався, споглядаючи мені прямо у вічі. Тоді преспокійно заявив, що й тут, в інституті, у мене великі можливості, що багато людей таким чином починало свою кар'єру, отже і мені необов'язково йти до школи. Кінець-кінцем, він не звільнить мене з роботи.

Не знаю, чи то його відмова, чи розчарування в людині потрясли мене до глибин.

- Я думала, що маю діло з вирозумілою українською людиною, а не з німецьким службовцем... Вірила, що знайду вашу підтримку у своїх намірах. Не звільните - так піду без вашого дозволу.

- Побачимо, - і єхидно усміхнувся, коли я в сльозах вибігла з кабінету.

Мені й не снилося змінювати пляни. Поїхала до Перемишля, записалась на курс і вернулася додому, щоб приготуватись до виїзду.

Тим часом Цурковський також не спав. Його інститут підлягав безпосередньо німецькій адміністрації, і він з того скористався - зголосив мене до німецької поліції як втікачку з роботи. Я ще як слід не влаштувалася в Перемишлі, коли у Львівських Вістях з'явилось оголошення про те, що німецька поліція пошукує мене. Того роду оголошеннями роїлось по газетах у ті часи, одначе і батьки, і я налякались. Зараз же приїхала до Львова та звернулася до Мікушки, щоб поміг вийти з неприємної ситуації. З поміччю професора Лева Шан-ковського, знайомого Цурковського, Мікушці вдалося зліквідувати мою "справу". Опісля розповів мені: коли професор дорікав Цурковському за його вчинок, той на своє виправдання сказав, що я, покинувши працю, не пошанувала його авторитету, не послухалась.

Тільки нацисти з їхньою ідеологією "іберменшів" могли придумати для "унтерменшів" таку установу, як Психотехнічний інститут. Його завданням було нібито науково визначати таланти молоді з львівських фахових шкіл. У визначені дні туди приводили групи юнаків і за допомогою кількох апаратів провадили над ними досліди, у висліді яких і визначали їхні таланти. Власне свідоцтва тих хлопців я переписувала на машинці та з дива не сходила, як усі вони вкладались у визначений інститутом стандарт фізичних робітників. На сотні молоді не знайшлося ні одного із завдатками на розумову працю. Тих результатів ніхто не брав серйозно. В ті часи молодь ішла до будь-яких шкіл, якщо не було можливости вибору, щоб вберегтися від вивозу до Німеччини на примусові роботи. Також самі працівники інституту не ставились поважно до своєї роботи. Це були люди з вищою освітою, вони мусили десь працювати, щоб пережити важкий воєнний час. Розцінювали інститут як один із засобів збереження молоді від вивозу на роботу до Німеччини.