Тисяча доріг

РІК 1953-ІЙ

Зимові місяці пройшли в підготові до весняної праці та нашого відходу у Хмельницьку область. Орлан виготовив до випуску чергові числа журналів За волю нації і Молодий революціонер. У додаток до метеріялів, принесених від Коваля, я й це друкувала на машинці, а Байда диктував мені і, коли мав час, читав трохи та вчився. В нас були труднощі з прохарчуванням. Що встигли хлопці придбати восени, не вистачило ні на півзими, треба було докупляти за гроші та робити це з великою обережністю. Однак не лише з прохарчуванням ми мали труднощі.

До писання статті про русифікацію Орланові була потрібна брошура Сталіна Основи мовознавства... як джерельний матеріял. Надруковано її як сміття, і можна було купити в кожному містечку. Написав він назву брошури на карточці та вислав нашу молоденьку господиню до Почаєва, щоб купила її в книгарні. Продавець прочитав назву, глянув підозріло на господиню і став випитувати, звідки вона і для кого купує книжку. Ця відповіла, що для вчительки, і назвала йому сусіднє село.

На початку березня ми з радіо довідалися про захворіння Сталіна і вслід за тим - про його смерть. Вістка наспіла несподівано, одна за одною, і громом вразила людей.

Таки ми тебе пережили, кате, зідхнули ми з радістю.

- Тепер повториться стара російська історія, гризня та головорубка за владу, - передбачав Орлан.

Ми раділи, що не стало тирана, але одночасно були свідомі того, що в нашій боротьбі смерть Сталіна не відіграє важливої ролі. Буде гризня між головачами в Кремлі, будуть залицяння в сторону народу, посипляться обіцянки "щасливого" життя, але воно, те життя, небагато зміниться, а може, й нічого не зміниться. Хоч би хто засів у Кремлі, буде знищувати тих, що хотіли б від них визволитись. Не зміниться й наше наставлення до нового диктатора. Ми, отже, не мали жодних ілюзій і не плекали надій навіть на деяке полегшення обставин, у яких боролись.

А народ у Західній Україні прийняв цю вістку з найбільшою радістю, просто святкував. Насамперед, люди не хотіли виходити на роботу до колгоспу, стали відважнішими, збиралися гуртами на вулицях, жартували. Якби "власть" дозволила, то замість траурних мелодій, передаваних радіом, в Західній населення влаштовувало б "всенародне гуляння". Однак люди, як і ми, не надіялись на покращання життя. Прочитували газети, слухали радіо, бо хотіли знати, хто займе місце Сталіна. Може, найкраще віддала справжні почуття народу сусідня дівчинка, що принесла зі школи новину: "Ми вже маємо у класі портрет нового Сталіна, але цей без вусів".

Зате підпілля скоро відчуло всю "благодать" нової влади. В середині березня лежало ще на полях багато снігу, коли одного вечора заляканий господар повідомив, що в село приїхало кілька вантажних авт, повних військ МҐБ. Привезли з собою собак і розквартирувались у селі. Значить, облави.

Вони почались на другий день. Розділившись на загони, військо прочісувало в селі одну за одною садиби та шукало дуже ретельно. В когось там викинули гній з хліва і зрили геть долівку, на іншім господарстві вигорнули з льоху картоплі, копали ями, що ще більше стривожило нашого господаря. Вхід до бункеру був саме з льоху, тепер він нагорнув на нього картопель.

Облави відбувались також у довколишніх селах, військо затримувало селян, що з міста верталися додому, і перевірювало закупки.

Нам найкраще було б відійти в Кременеччину, та не знали, який там стан, доходили вістки, що й у тих краях облави. Покинути криївку та вийти в недалекий ліс, де ще лежав сніг і не знати було, чи його теж не перечісували, не було кращою альтернативою. До того, військо пильнувало ночами дороги, особливо близько лісу, а коли іти розмоклими полями, залишили б сліди на ріллі, по яких витренований собака довів би опергрупу до місця нашого постою.

Орлан вирішив не виходити з бункеру.

Це було старе, розлоге село. Вже тиждень тривала облава, а ще не перешукали всього села. Тоді військо виїхало, так і не дійшовши до нашого кута. Може, тільки це нас і врятувало.

У квітні навідались Бурий, Олесь і Чумак. Перезимували щасливо, але також у Кременеччині перебували під облавами. Зате їх навідало друге нещастя - взимку Бурий дістав параліч руки. Спочатку йому спаралізовано пальці, опісля - всю руку, до того ще й праву. Бурий, колишній старшина УПА, під псевдом Павук, хоробрий, заправлений у боях, був головною фігурою в цьому, суміжному з Галичиною районі, яким проходив зв'язок на південь. До того часу він міг сповняти найважчі роботи, а тепер інвалід, але вже лівою рукою привчився володіти зброєю.

Прийшов час весняних зустрічів, оживилася праця в терені. З нами залишився Олесь, а Байда відійшов з двома іншими за їхніми обов'язками. Зі своєю змарнованою ногою Олесь уже не був витривалий до ходу.

На початку травня мала відбутися зустріч зі зв'язковими з Галичини на головній лінії до Лемеша. Місце її було визначене в ліску, біля сіл Бучина/Суховоля. Бурий зі своєю ланкою відійшов полагоджувати зв'язки на північ і схід, а на цей зв'язок Орлан мав тільки Олеся. Його самого, ще й інваліда, він не вислав би, тож ми пішли втрійку.

Це вперше від вересня минулого року я вийшла надвір та ще й відразу подалася в дорогу. Після зими ноги відвикли від ходи, швидко втомлювалась, так що навіть Олесь краще за мене пописувався. Зате розкошувала запашним повітрям майської ночі й на ходу гладила руками росяні трави збіж. По дорозі доносився до нас хоровід жаб, він давав знати, що попереду левада, а за нею, казав Олесь, ліс, де ми й мали заднювати.

У цьому ліску затрималися на два дні. Було якесь свято, і в лісі не відчувалось ніякого руху. Ввечері Олесь пішов на визначений пункт зустрічі.

Зв'язківці прийшли, але не принесли листа від Коваля. Тільки повідомили, що провідник живий і переказує, щоб наступним зв'язком йому переслали примірник Колгоспного рабства. Вони передали Олесеві маленький пакунок, адресований до Орлана, в якому було з десяток відзнак на 10-річчя УПА, вироблених з бронзи.

Згідно з вказівками Орлана, Олесь мав задержати зв'язкових до наступного вечора. Орлан також ще не передав своєї пошти, тепер; на підставі переказаного, виготовив удень ще одного листа і долучив його до раніше приготованої пошти. В цій пошті повідомив Коваля про свій плян відійти у Хмельницьку область. Увечері Олесь передав пошту, й ми ще тієї ночі вернулися до бункеру.

Я була рада, що відходимо в сусідню область. Хоч знали, що там повстанцям важко прожити, але та частина України була для нас викликом. Були переконані - в цьому історичному періоді ми там більше потрібні, як тут. У Західній також ставало вже дуже важко діяти підпіллю, нас залишилось небагато, й кожна акція, навіть незначний прояв, як організування продуктів, закреслювала кільця терену наших дій.

У червні ми троє відійшли в Кременецький ліс у старий бункер. Узимку там ніхто не жив, отож та сама історія, як усюди: криївка покрита плісенню, немає виміни повітря і далі проблема з доставою води, роздобуванням харчів, хіба що тепер стало ще важче. До того всього, спіткала нас ще одна невдача. Прибув Бурий і повідомив, що зустріч зі зв'язковими з Шумського р-ну не відбулася. А вони ж тримали зв'язок у Хмельницьку область, до окружного Скоба.

День до зустрічі Бурий і Чумак заднювали в лісі, в якому було визначене місце зв'язку. Надвечір донеслась до їхнього слуху стрілянина з напрямку лісу, де могли заквартирувати підпільники з Шумського р-ну. У визначеній годині вони обережно подались на місце зустрічі, одначе з другої ланки ніхто не з'явився.

Зв'язкова лінія, що перервалась, була змонтована щойно минулого літа, після загибелі Уласа. Тією лінією Коваль, потім Орлан вже вислали Скобові кілька тисяч грошей, знаючи, які важкі там матеріяльні умовини підпільників. Одначе Скоб відписував Ковалеві, що в його терені непогані умовини перебування. Він його повідомив, що вже нав'язався з підпільниками у Вінничині та що їм конче треба мати когось з вищих провідників, щоб керував їхньою працею.

Вправді до зв'язкової ланки в Шумському р-ні Уліян мав свої застереження - хлопці велись надто неконспіративно на ті часи. Орлан переповів Ковалеві завваги Уліяна, як був з ним минулої осени, але ні Коваль, ні, мабуть, Орлан не взяли застереження Уліяна серйозно до уваги. Уліян, колишній референт СБ на ПЗУЗ, серйозно ставився до нераз незначних хиб, яких неможливо було уникнути у наших ненормальних обставинах.

Днів через два ми довідалися від населення, що в Кременці МҐБ виставило на своєму подвір'ї тіла двох убитих повстанців. Розпитавши точніше про їхній вигляд, Бурий встановив, що це зв'язкові з Шумського р-ну.

Якщо в Уліяна було до зв'язківців застереження, то смерть звільнила їх від підозрінь.

Одначе навіть смерть зв'язківців не дала відповідей на всі питання. Вже з якогось часу тебе не виставляло тіл загиблих повстанців, щоб тримати підпілля в непевності, чи не попали вони живими в їхні руки. Така дезорієнтація гальмувала працю, створювала багато зайвих труднощів, виганяла людей з обезпечених криївок та змушувала пристосовуватись наново. Це давало в руки органам безпеки свіжий початок нитки, по якій нераз доходили до клубка. Також смерть повстанця зворушувала болем довколишнє населення, нагадувала йому, що боротьба ще триває. Такого зворушення режим собі не бажав. Він хотів, щоб народ чув про нашу боротьбу тільки з вістей, які формувала, тобто деформувала офіційна пропаганда. Але МҐБ цільово застосовувало різнородну тактику. Те, що цим разом показали убитих повстанців, могло мати або й не мати поважної причини - принаймні так ми думали, коли не було наслідків.

У наших умовинах завжди враховувалось, що зв'язкові можуть загинути, тому завжди монтувалося ще запасні зв'язки. Такий зв'язок був домовлений безпосередньо між Бурим і Скобом, з місцем зустрічі на пограниччі Хмельницької области. Інших можливостей нав'язатися зі Скобом не було, тож Орлан вирішив скористатися тим єдиним, висилаючи туди Бурого та Олеся, Дата запасного зв'язку була визначена близько двадцятого червня.

У червні прибув до Орлана Уліян і приніс із собою чимало сумних новин. Ранньою весною, в оточеній військами МВД хаті, загинув районовий Здолбунівського р-ну Матвій враз із іншим повстанцем. Матвій ходив з кулеметом, мав доволі набоїв, тому вони довго відбивалися з хати. У сусідстві була школа, де працювало кількоро вчителів зі східніх областей. Дітвора і вчителі зі сльозами в очах приглядались геройському безвихідному боєві двох повстанців проти цілої орди гебістів. Враз із ними все село тривожно вичікувало сумного кінця.

Вистрілявши весь запас набоїв, Матвій вийшов з хати.

"За тебе, Україно!" - вигукнув і впав, прошитий стрілами з ворожого кулемета. Його друг загинув у хаті.

Приніс Уліян ще й іншу вістку, гіршу своїми наслідками за попередню. Машиністка Уліяна, Ганя, попалася в руки емведистам, не витримала на слідстві, заломилась.

Історія Гані сумна. Минулого літа Уліян відправив її зимувати в Острізький р-н. Пізньою осінню, коли вже не відбувалися зв'язки, загинули на засідці повстанці, з якими вона повинна була зимувати. їй одинокій довелось пересидіти всю зиму в бункері. В неї була туберкульоза, вже минулого літа Ганя сухо кашляла. В бункерах, при поганому відживленні, її стан погіршувався. На щастя, криївка, де вона одна жила, була на хуторі, і господарі навідувалися де неї. Одначе вони не могли заопікуватися нею, краще підживити, бо самі були дуже вбогі.

Ганя мала домовлену зустріч з Уліяном навесні 1953 року в лісі, в Мізоцькому р-ні. Уліян раніше доручив Чумакові вийти на ту зустріч, але Чумак забув про неї, і Ганя зосталася без контакту з підпіллям.

Після безплідного чекання в лісі, голодна, не виспана, пішла у своє родинне село Дермань, до рідної тітки, щоб поживитися і відпочити.

Наступного ранку прийшов до тітки колгоспний бригадир виганяти на роботу в полі. Тітка боялася залишати саму Ганю в хаті. Вона висварилася з бригадиром і заявила, що не піде на роботу.

Незабаром після бригадира прийшли голова колгоспу з міліціонером, оба при зброї. Вони не були місцевими, їх у Дермань наслала "власть". Побачивши непрошених гостей на подвір'ї, тітка видимо налякалась. Вони це запримітили і стали перевіряти хату.

Ганя мала при собі пістолет, але не стріляла до них, не відобрала й собі життя. Не стало їй відваги, чи, може, пістоль затявся, чи, просто, не схотіла цього робити? Вона одинока знала відповідь. Міліціонер завів її у сільраду, повідомив район, і незабаром пригнало до Дермані авто з військом МВД.

Через декілька днів гебісти розкрили криївку в лісі та другу - в селі Півче, в якій Орлан і я перебували з Ганею минулого року. Ніхто з підпільників не загинув, якраз тоді не користувались криївками, проте не відано було, як багато вона їм на слідстві сказала або не сказала. Ганя була знайома з Бурим, знала, що він діяв у Кременеччині. Вона бачила, що минулого літа ми туди відійшли з ним.

Кременеччина, отже, стала підмінованим тереном, і сидіти в цьому лісі не було розумно. Наша криївка, яку вживали вже другий рік, почала виявляти небезпечні познаки. З видовбаної землі, замаскованої в потічку, весняні води змили чорну верству, і тепер там жовтіла глина. Якщо в тім місці не було окопів з війни, значить, земля з бункеру. Стежки, що втоптались до криївки, хоч ледь видні, наше око та око опера-тивників могло запримітити.

Вернутись до села у криївку, в якій ми зимували, Орлан теж не міг. Якраз коли ми відходили звідти, напоролись на чоловіка недалеко хати. Ми сховалися за дерева, але несвоєчасно, і не було запоруки, чи він не запримітив нас, чи не побачив, що ми при зброї. Не бувши певними, чи той чоловік нас доглянув, ми його не чіпали і навіть не дізналися, хто він. Раз воно так - значить, бункер вже не до вжитку.

Уліян радив Орланові відійти з ним у Гурбенський ліс, у нього там були знайомі люди в довколишніх селах. У такій очевидячки непевній ситуації я також схилялась до сугестії Уліяна, але Орлан тримався іншої думки. Він уже був наставлений до відходу в Хмельницьку область і тепер чекав, поки прийде в цій справі відповідь від Коваля Знав, яка буде відповідь, вони її обговорили ще минулої осени, але, якби заіснувала непередбачена ситуація, Леміш міг змінити пляни Орлана. Також треба було зачекати й побачити, чи відбудеться запасний зв'язок з Хмельницькою областю.

Раніше зв'язкові з Шумського р-ну говорили Бурому, що під час зустрічей зі зв'язковими з Плужнянського р-ну Скоб завжди перебував поблизу місця зустрічі, сподіваючись, що, може, зв'язком прийде новий провідник. Тепер Орлан узяв це до уваги і листовно викликав Скоба прибути враз із Бурим. Орлан, звичайно, враховував можливість агентури, беручи до уваги, що ті люди якийсь час не мали зв'язку з організацією. З тих зглядів місце зустрічі було визначене не в лісі, а в полі, де краще можна зорієнтуватись і почути стріли. Бурий мав сам підійти на визначене місце, а Олесь - затриматися на такій віддалі, щоб бути поза можливим колом облоги. Якщо б Бурого зненацька схопили, без стрілів і крику, то після домовленого часу Олесь повинен був відійти. На цей випадок Орлан домовився лише з Олесем про місце зустрічі. Щойно коли Бурий вернеться щасливо зі зв'язку, Олесь повинен був йому передати місце домовлення з Орланом.

Уліян довго не затримувався у Кременеччині, відійшов зараз по нараді з Орланом, але мав з ним ще раз побачитися на початку липня, перед тим, поки Орлан подасться на схід.

Коли Бурий відійшов на доволі далекий зв'язок, ми обоє враз із Байдою покинули бункер і перебували наверху, в лісі або в полі, у збіжжях. Довіряли людям, але обережність була засадою. Уліян часто казав: у нас немає дрібниць, нераз мала справа помножується багато разів і виходить серйозна проблема.

Одначе в наших умовинах небезпека чигала на нас кожний день. Ми були свідомі того, що нераз приймали не найкращі рішення, але інший вибір був ще гірший. Отже, де можна, оминали небезпеки, а де ніяк не виходило, ризикували. Орлан уже який обережний, проте, коли не було іншого виходу, сам ходив на зв'язки або висилав по харчі єдиного бойовика, якого мав біля себе, і рискував залишитися без теренового.

Поки Бурий вернувся, прийшов Уліян. Він повідомив, що в лісах Мізоцького р-ну спецвійська проводять великі облави. В них загинув районовий Острожецького р-ну Тарас, член УГВР. Ми перебували з ним восени 1951 року в Піянському лісі.

Уліян загубив компас, а що йому було його треба більше, як мені, я віддала йому свій. Він був мені дорогою пам'яткою, тож віддавала не без жалю. Дістала цей компас від свого чоловіка, а йому подарував, чи радше просив помінятись з ним, сотенний УПА Бурлака з Закерзоння. Опісля Орлан дістав інший, а цей дав мені.

В порозумінні з Уліяном, Орлан задержав при собі Чумака. Уліян побажав нам щасливої путі та відійшов з Байдою і Степаном у Рівенщину.

Наступної ночі вернулися зі зв'язку Бурий та Олесь. Вони привели з собою Скоба враз із двома бойовиками з його охорони. Бурий мав наказ привести лише самого Скоба і не хотів брати бойовиків, одначе Скоб уперся: контактується, мовляв, з новими людьми і хоче мати при собі свою охорону. Бурий був свідомий того, як дуже Орланові залежало, щоб пов'язатись зі Скобом, тому хоч нерадо, але вкінці погодився на те.

Звітуючи Орланові про перебіг зустрічі, Бурий висловив свої застереження щодо поведінки групи Скоба. Зустріч майже не відбулася, бо зв'язкові Скоба заспали і відгукнулися щойно тоді, коли Бурий подав уже останній раз кличку. В дорозі поводились неконспіративно. "Як ми днювали в збіжжях, вони лягали спати всі три разом, як браття, і повитовкали такі плеса, що під час жнив комбайнер зорієнтується, що там днювали повстанці, - нарікав Бурий. - Також забагато всього розповідають про свою працю. А так - хлопці нічого, веселі". Бурий не був говіркий, в роботі дискретний, не говорив без потреби про справи навіть з тими, кого добре знав. З його вдачею він надавався на шефа зв'язку на південну Волинь, де схрещувались головні зв'язкові лінії.

Ми підійшли до новоприбулих привітатись, а вони збилися докупи, як гуси, зніяковіли, аж жаль було на них дивитись. Ось до чого людей довів брак зв'язку, мимохідь думала я. Проте Орлан, з питомою йому легкістю, нав'язав з ними розмову, і вкоротці ми всі вже говорили, як давні знайомі.

Розклали вогонь, зварили їсти й насамперед нагодували гостей та наших зв'язківців, витомлених довгою дорогою.

Після їхнього відпочинку Орлан узяв Скоба набік, розклав карту, й довго вони щось обговорювали. Він не був знайомий зі Скобом, тільки Коваль розказав йому Скобову біографію та передав характер його письма. Цим Орлан і скористався, щоб перевірити ідентичність Скоба.

Його бойовики, Олесь та ще один, псевдо якого я не запам'ятала, були ставні, вродливі хлопці, скидалися більше на спортовців, як на повстанців. Олесь сказав, що він також з Галичини, в Хмельницькій області - від 1950 року. Другий говорив, що він з Волині, а на сході перебуває ще з сорок четвертого року.

Поки Орлан був зайнятий Скобом, ми балакали собі з його хлопцями. Точніше, говорили вони, а ми слухали та з дива не сходили, з якою точністю вони розповідали нам про свою підпільну роботу, зовсім нехтуючи вимоги конспірації. З усього заслуханого виходило, що там обставини набагато легші за наші, тому, мабуть, і їхня поведінка вільніша. Одначе таке пояснення не було переконливим. Ми до того часу вже дещо знали про життя підпільників на сході, зустрічалися з людьми, що там працювали. Приходив Роман, а минулого року бачилися з Морозом. Вони були змарнілі, виснажені, у зношених мундирах, а не порядно вдягнені, як ось ці зв'язкові. Ті, що приходили раніше, про свої контакти розказували тільки зверх-никам, а в розмовах з нами нічим їх не прозраджували.

Пополудні Орлан відкликав мене набік та розказав, як йому насвітлив Скоб обставини боротьби в Хмельницькій області. З його слів виходило, що там існує багато можливостей розгорнути працю, а також там легше вижити. Тож Орлан вирішив відійти зі Скобом у Хмельницьку область. Я врадувалася - врешті йдемо на схід!

До вечора ми всі вже були добре знайомі. Новоприбулі - здорові, веселі хлопці - внесли з собою трохи радости, жартували й наспівували під носом сучасні романси. Який контраст до нас, фізично вкрай вимотаних. Ми важко переживали численні втрати наших друзів, нас тут з кожним тижнем, днем маліло, і не до романсів було нам. Якщо деколи й загомоніли яку пісеньку, то не того роду, що гомоніли вони.

— Ви тут усі вже настроєні на смерть, а ми думаємо про життя, - сказав до мене один із них, коли я вголос дивувалася, що вони інші від нас.

Алеж ми знаємо, що у вас також важко і що там також гинуть повстанці. А з ваших слів виходить, що там прямо рай. Аж вірити не хочеться, - я висловлювала свої сумніви.

- І в нас є жертви, але не такі вже численні, як тут, - пояснили мені.

Орлан не міг відразу відійти, бо цими днями мав відбутися зв'язок на лінії до Лемеша і він чекав на пошту. Вдень ще виготовив листа до Лемеша. Певне, повідомляв його про зустріч зі Скобом та про свій намірений відхід на схід. У лісі не було безпечно перебувати всій групі. Орлан затримав Скоба, а його зв'язкові вернулися того ж вечора у свої терени, домовившись зі Скобом про зустріч уночі з 9 на 10 липня. Чумак та Олесь подалися на зв'язок, а Орлан зі мною, Бурим, і Скобом вернувся до нашої криївки в лісі.

В наших преважких умовинах люди здебільша виглядали старші за свої літа, через те й важко було вгадати їхній вік. Проте Скоб непогано тримався. Судячи з вигляду, був між 1918 ~ 20 роком народження. Походив з околиць Галича, учитель із фаху. Член ОУН, вступив у підпілля під час німецької окупації. В нього була жінка та син. Жінку вивезли на Сибір, а сина МВД примістило в дитбудинку. Здається, ще в сорокових роках підпільний провід призначив Скоба на підпільну роботу в Хмельницьку область. Усе це він сам розповів мені під час спільного перебування в бункері.

Тих кілька днів мені доводилось добре опановувати себе, щоб нічим не виявити, що, не зважаючи на поважний підпільний стаж, Скоб робив на мене погане враження. Був худий, середнього зросту, з рештками рідкого ясного волосся на майже вилисілій голові. Вилинялої краски очі безперервно бігали, перескакували з предмета на предмет. Власне його очі, а також претенсійні манери, вже такі неприродні в наших умовинах, та ще й інші, нечітко окреслені суб'єктивні познаки викликали в мене антипатію до нього.. Правду кажучи, він не був за всі ті роки єдиним винятком. У постійних мандрівках я завжди зустрічалася з новими людьми і подекуди натрапляла й на таких, що з ними було важко спілкуватися. Згадати хоча б надрайонового Ківерецького н-ну Віктора. Всю зиму прожили в однім бункері, однак не визбулися холодку, що панував у наших взаєминах, ревно приховуваного ним і мною. Але з Віктором було йнакше. Я не любила Вікторової понурої вдачі, однак відчувала його чесність. Щодо Скоба, то якраз чесности не відчувала, щось він вивертав мені всередині, і я силкувалася бути до нього ввічливою.

Як звичайно, харчі в бункері були погані. Скоб кривився, не міг їсти їх, казав, що хворів на виразку шлунка. Дуже намовляв Орлана вийти з криївки і заквартирувати наверху, на що Орлан йому рішуче відказав: "У терені залишаються інші підпільники, і не треба розконспіровувати лісу". Він, хоч хворий, проте охоче йшов з Бурим у село по воду чи по харчі та кожний раз рапортував Орланові. Нам воно виглядало незвичним - тут уже давніше відкинули військову форму, ми жили, як одна родина, а провідник був її головою. Видно, на теренах, де діяв Скоб, ще затримали стару форму. Як і йо\о бойовики, він багато розповідав конкретних фактів про свою підпільну роботу, поки Орлан не звернув йому на це уваги.

У Скоба була запасна нейлонова сорочка, недоступний для підпільників люксус, і свіжий новий рушник з мережею, зробленою, мабуть, жіночою рукою. Не від жінки, вона на Сибіру, може, мав іншу, подумала собі, але не спитала, це була його інтимна справа. Також мав він машинку до голення. Колись, ще 1945 року, і в Орлана вона була, одначе тепер уже ніхто в нас її не мав - важко було купити жилетки, так що всі користувались бритвами. Знов же я вголос висловила своє спостереження.

- О, на наших теренах це не проблема, там є жилетки, - відповів мені на це Скоб.

6-го липня повернулися зі зв'язку Чумак та Олесь з поштою від Коваля. Вони принесли від нього відповідь на Орлансвий перший весняний лист.

У мене була звичка слідкувати за виразом обличчя Орлана, коли він прочитував надіслану йому пошту. Воно мені говорило, коли приходила жахлива вістка. Тепер також бачила, що він довідався щось дуже погане, і спитала, що сталося.

- Збожеволіти можна, - відповів.

Леміш повідомляв, що Василь Охримович попав на зв'язковій лінії в руки агентів МҐБ. Враз із ним спіймали також зв'язкового, якого дав йому Леміш. Розуміється, в руках органів безпеки опинилися всі речі, що були при Охримовичеві, головно нотатник з домовленими зустрічами і кличками. З поміччю здобутих документів державній безпеці вдалося до весни доволі точно устійнити місце бункеру Лемеша, що був у Брідських лісах. Ґебісти кинули на ліс облави, в розпалі яких Лемешеві та всім мешканцям бункеру вдалося в останньому моменті вирватися з нього і врятуватись. Хлопці встигли захопити з собою тільки зброю, а Леміш - свій нотатник зі зв'язками.

Ґебісти знайшли бункер, однак не розкривали, чекали, чи не повернеться до нього Леміш. Це його головна квартира, були там усі потрібні до праці речі, бібліотека, підручний архів, а також найновіші звіти. Навіть коли створювались найважчі обставини, людям, особливо в позиції Лемеша, неможливим було обійтись без відповідних матеріялів та інформацій.

Перечекавши, поки не втихли облави, по деякому часі Леміш вислав одного бойовика зі своєї охорони, щоб перевірив, яка ситуація біля бункеру. Удосвіта, як лиш бойовик зайшов усередину, ґебісти оточили бункер і напустили про-духами газу всередину, намагаючись взяти його живим. Бойовик був приготований на таку можливість і встиг застрелитися власним пістолем.

Леміш опинився в дуже скрутних обставинах, та ще й без потрібних до праці матеріялів. Тому він і переказав до Орлана, щоб той вислав йому деякі речі враз із примірником Колгоспного рабства. Дуже переживав долю Охримовича - його він високо цінував.

У листі Василь Коваль погодився на відхід Орлана в Хмельницьку область. Написав йому про ще одну важливу річ, але про неї я дізналася пізніше, в інших обставинах.

Удень Орлан виготовив Ковалеві відповідь і залишив її в Бурого. Була літня пора, і зв'язки переривались на деякий час, щоб дати людям можливість забезпечитися харчами на зиму. Під осінь зв'язки поновлялись. Отже Бурий закопав у лісі Орланову пошту до Коваля і місце перехову показав Чумакові, що відходив з нами. Чумак мав восени прибути до Бурого зі свіжою поштою від Орлана і, якби Бурий до того часу загинув, забрати й цю заховану пошту та понести все разом по лінії до зв'язкових Коваля. Чумак враз із зв'язківцями Скоба мав обслуговувати зв'язок з Хмельницької об-ласти в Кременеччину. Місце зустрічі зв'язкових знав також Скоб, на випадок, коли б Чумак загинув.

Мені невідомо, чому Орлан відразу відповідав Ковалеві, а не зачекав, поки зайде на місце. Мабуть, у листі Коваль запитував його про справи, на які Орлан міг одразу дати відповідь. Коли б він по дорозі загинув, то принаймні хоч стільки міг ще поінформувати Коваля. Напевне, плянував написати восени ще одного листа, вже з нового місця, перед відходом Чумака на зв'язок.