Тисяча доріг

ТРІЮМФ ЖИТТЯ

У нашому особистому житті зайшла подія - я завагітніла і чекала на зиму дитини. Коли вернулася напровесні до чоловіка після довгої розлуки, заговорив, видно, материнський інстинкт, і я нахилила його до того. Він скоро роздумав і змінив думку, знаючи, що нічим не зможе допомогти мені у вихованні дитини та що кожного дня чекає на нього смерть. Одначе було вже запізно, й Орлан почувався винним. Розуміла і я, що переді мною важке життя, буду залишена тільки на власні сили. Проте сприйняла вагітність з радістю і не переживала так важко, як він. Якщо людина сильно чогось бажає, вона завжди знайде доволі позитивних аргументів, щоб на них опертись. Мені в цю пору вистачав аргумент, що жінки інших підпільників родять та якось виховують дітей, і то не лишень тут, але і в Україні, де обставини набагато важчі. Отже якось і я дам собі раду. Ось у моїх подруг, Святослави та Ірини, дружини сотенного к-ра Крилача, вже народились донечки, а тепер прийшла моя черга. Вже мала кілька охотниць, моїх подруг, що готові були замешкати зі мною в Польщі. "Знайду собі працю і буду жити з дитиною, - думала я. - Час від часу відвідаю чоловіка, а не вийде, то будемо бодай листуватися". Словом, я була наставлена позитивно й усе виглядало зовсім добре.

Одного вечора, у вересні, вернувся зі зв'язку Птах, приніс Орланові пошту і новину:

— Прибула підпільниця з України. Виглядає козир-дівка, з автоматом через плече. Любить командувати, бо зразу дома гається зустрічі з вами, - повідомляв Птах, посміхаючись, мовляв, не вона буде мені давати накази, що робити.

— Хто ж вона така? - спитав Орлан і взявся читати її записку. - Підписана Бистра - не чув про неї.

— Бистра? - Я аж підскочила з несподіванки. - Може, це Ірина, моя товаришка зі Львова. Покажи записку, я знаю її письмо.

Глянувши на записку, відразу впізнала Іринин почерк. Ірину Савицьку ("Бистру"), мою провідницю в Юнацтві ОУН, висилав к-р Тарас Чупринка за кордон з поштою до ЗП УГВР і до 34 ОУН. Він звернувся листом до Орлана, щоб поміг їй переправитись у Західню Німеччину.

Ще цієї ж ночі Птах і Крук привели Бистру до нашого бункеру. Привітавшись "Слава!", вона глянула по кімнаті й одразу запримітила мене.

- Маруха! - враз кинулась до мене, розціловуючи. Пройшло кілька років від часу, коли ми співпрацювали в Юнацтві. Хоч між нами завжди були близькі та дружні відносини, вони, однак, не входили у сферу інтимности. Тепер нараз ми наче віднайшли одна одну наново, і, коли побачила її, трепетно-тепла струна забриніла в душі. Це нас єднали тепер спільна повстанська доля і переживання, зв'язані з нею. Ще щось більше, дороге мені, ожило в пам'яті з появою Ірини - спогади про юні соняшні роки, про все, що пройшло і ніколи не вернеться. Скільки то ми вже пережили від часу, коли на наших сходинах вона прислухалась, чи правильно я розібралася в ідеологічних "ізмах", чи передала зв'язківцям з Яворівщини літературу...

Від Бистрої я довідалась про долю декого з наших знайомих. її брат, Роман, загинув в лавах УПА, як загинув також наречений Андрій. Маму арештувало МВД. Це й була вся її родина, яку вже знищив окупант. Ці особисті трагедії, впар і з преважким підпільним життям, позначились на її, з природи веселій, вдачі. Вона помітно споважніла, і в розмові більше не пробивався радісний сміх, як колись. Бистра одержала завдання від Тараса Чупринки продістатись на Захід і донести пошту. Щодо повороту, то командир дав їй вільну руку. Вона нам наполегливо твердила, що навесні вернеться в Україну. Просила мене не христити дитини, а почекати на неї, бо хотіла бути хрищеною матір'ю. Поки ладналась їй дорога, Бистра переважно жила в нашому бункері.

Коли я виїжджала вже на постійне життя в Польщу, сказала чоловікові, що буду чекати на Ірину.

— Ти не чекай, охристи дитину.

— Чому? Я ж їй пообіцяла.

— Може, не вернеться.

— Що?! Ти її не знаєш, - сказала я рішуче.

- Побачимо, - відповів у задумі й додав: - Час покаже.

Повстанці, коли знали, що когось з-посеред них висилалось з поштою за кордон, тихо, а то й голосно ставили йому питання: "Цікаво, чи повернешся до нас?"

У зв'язку з агентурою, через яку загинули Тарас і Перебийніс, лінію через Чехо-Словаччину в ту пору ще не наладнано. Треба було шукати приватних можливостей помогти Бистрій. Перебуваючи одного разу в Кракові, я зайшла до о. Граба. Він під час переселювання виїхав зі своєї парафії в Перемищині й тепер був настоятелем української греко-католицької церкви у Кракові. В нього я зустріла молодого священика з Пряшева, який прибув до Польщі в церковних справах своїм нелегальним церковним зв'язком. Поговорила з ним, і він згодився взяти з собою Бистру, помогти їй переїхати через Чехо-Словаччину, потім перейти границю.

З усіх можливостей ця була найкраща. Орлан негайно повідомив Стяга, і вони вирішили вислати Бистру зі священиком. Стяг дораджував Орланові вислати й мене з ними, але я мала незадовго родити, і дорога горами, крізь Карпати, ночами, пізньою холодною осінню була мені вже не під силу. Крім того, насправді не хотіла відходити так далеко від Орлана. Проживаючи в Польщі, зможу хоч написати до нього, а відійти на Захід - це так, як на інший світ.

Священики в загальному ставились прихильно до підпільно-визвольного руху, а деякі, як о. Кадило з Бірчанщини, то й самі приєднались до боротьби. Таких, однак, не було багато. Проте не всі вони розуміли, навіщо ми ведемо, в їхньому розумінні, безвиглядну боротьбу. "Діти, ви ж усі загинете і пропадете", - казали. Орлан нераз говорив з ними по селах, а також викликував священиків з Перемишля і насвітлював їм наш погляд на тодішні обставини, наголошував конечність ставити опір окупантові. Повстанців дратувала співчутливість тих добрих людей, які вважали, що ми одержимі й не здатні реально оцінити ситуацію, в яку ввели себе. Тим часом і вояки УПА, і підпільники розуміли, що в тогочасній міжнародній обстановці в нас немає шансів здобути самостійність. Але ми також освідомляли собі іншу правду. Якщо народ не буде здатний встати за себе і протиставитись окупантові, він не визволиться з неволі навіть тоді, коли і створиться до того сприятлива ситуація. Власне викорінити в народі почуття фатального приречення долі, викресати віру в себевартість і зробити його здатним чинити опір окупантові в кожному селі, в кожній хаті - оце й була наша мета. Не мусів це бути збройний опір, але хай він буде в душі й не допустить до збайдужіння.

Нашою боротьбою ми також намагались привернути увагу світу й постійно йому нагадувати, що Україна не зрікається свого місця на карті Европи і не думає бути списаною з історії. Ми були свідомі того, що світ розцінює вартости народу не міркою зазнаних ним кривд, а міркою його опору супроти кривдників. Хай же знають, що в Україні є люди, які ставлять опір своїй загладі й ведуть боротьбу, щоб залишитись при житті. Також учасники визвольного руху стали переконуватись, що залишені на власні сили у промощуванні Україні доріг серед політичних кіл Заходу. Вони побачили, що наша численна політична еміграція, замість інформувати вільний світ про стан в Україні та приєднувати їй прихильників, витрачає час і енергію на міжпартійні сварні.

Був ще один чинник, який виправдував дальшу боротьбу, головно в Західній Україні. Вона, боротьба, сильно в'язала руки владі, і це утруднювало, а навіть здержувало на деякий час колективізацію західніх областей. Населення, отже, почало жити впроголодь пізніше на кілька критичних своїми подіями років, коли південносхідні області України навістив голод. Не совєтська влада, а західній українець, завдяки боротьбі, яку він вів, урятував сотні тисяч голодуючих братів від смерти 1946 року.

Очевидно, боротьба потягала за собою численні втрати. Одначе в тій добі народ і так не обминув би їх. Почалася світова війна, і большевики мобілізували в армію всіх чоловіків, хто лиш надавався. Молодь, яка пішла в УПА, в іншому разі була б змобілізована до ЧА. Новобранців, головно із західних областей, большевики кидали без вишколювання на передову, на гарматне м'ясо. Якщо не в УПА, то були б загинули на фронтах, за Сталіна, за колгоспи. Коли вже історія призначила нашому поколінню скласти такі велетенські жертви, то чи не кращий вибір був скласти їх за визволення свого народу, а не за сталінську імперію.

Водночас з акцією виселювання українців польська влада взялася до ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Почалось переслідування священиків, арештували в Перемишлі о. каноніка Гринева, а незабаром ув'язнили багато інших. Тоді то 1946 року польська влада зліквідувала український пере-миський катедральний собор і поліція арештувала єпископа Коциловського. Коли убісти прийшли його арештувати, Преосвященний, в єпископській митрі на голові, сів на престіл і не рушив з місця. Так з престолом його й винесли польські сатрапи з УБ, посадили на вантажне авто і повезли до Ряшева в тюрму. Коли везли Перемишлем, люди сповільнювали ходу і гляділи на старенького єпископа, що сидів маєстатично на своєму престолі, тільки вітер розвівав його довгу білу бороду.

Польське населення не надто співчувало переслідуванню українців та їх Церкви. Одного разу, вертаючись до Перемишля поїздом з Кракова, я прислухалась розмові жінки з польським священиком. Вона оповідала йому, що діялось у Перемишлі, й розповіла про арештування єпископа та священиків.

- Що ж, трудно, хай терплять за свою віру, - відповів ксьондз байдуже, без нотки співчуття.

У листопаді я врешті виїхала до Ґнєзна, де проживала моя, вже заміжня, шкільна товаришка, Лінка Длябога враз із чоловіком, Михайлом, і півторарічним сином, Адріяном. У них я замешкала і 15-го грудня, 1946 року, привела на світ сина. Розказував мені опісля Птах. Коли Орлан одержав мого листа, його перше слово, яке вигукнув на весь бункер, було: "Син!" А переконував мене постійно, що йому рішуче все одно, чи буде хлопець, чи дівчина.

Вже з перших днів материнства довелось мені проковтнути гіркі пілюлі. Щоб не допитувався ніхто про чоловіка, в документах я була незаміжня. Дитина моя, отже, народилася ніби безбатченком. Ґнєзно - старе історичне місто з доволі консервативним населенням, і моя історія скоро рознеслась по шпиталі, де я родила. Нас шість породільниць лежали в одній кімнаті. Вони всі знали, що в мене немає чоловіка, і дивились на мене згірдливо та співчутливо, мовляв, от що собі нашукала. Молоде, дурне. Інших відвідували чоловіки, приносили дарунки, захоплювались новонародженими, і жінки безліч разів їм розповідали про свій подвиг, про породи. А я... лежала самотня в чужому далекому місті, і нікому було відвідати мене й мого лервенця, глянути з вдячністю, що породила його, гарненького, білесенького, найкращого з усіх немовлят, що приносили в нашу кімнату. Я кріпилась, казала собі: "Ти - революціонерка". Проте не витримувала, відверталась до подушки і тихо, щоб ніхто не запримітив, втирала сльози. Тим часом поліжниці пошепки розповідали своїм чоловікам про мене, і ті з цікавістю кидали в мою сторону масні насмішкуваті погляди, що жалом пронизували мене. Нетерпляче я вичікувала кінця таких візит.

Я послухалася чоловіка - не чекала з христинами. Охристила сина і дала йому ім'я Зенон. Лінка та Михайло стали його хрищеними батьками.

Мені, як і родині Лінки, ця зима не була легкою. Помешкання мало лиш кухню й одну невелику кімнату. Тіснота, ніде висушити пелюшок. До того ще й важко було з паливом. У той важкий час ця родина помагала мені чим могла, ділилась зі мною всім, що мала. Перед ними я залишилась з несплаченим боргом вдячности. Можливо, тому, що тільки я одна відповідала за плекання дитини, стала до тієї міри перечулена над ним, що навіть Лінці нерадо віддавала його в опіку. Коли виходила з хати до крамниці або йшла на годинку до церкви, мені здавалось, що він плаче без мене, і я поспішала додому. Лінка ображалась: "Що ти думаєш - я не зумію допильнувати твоєї дитини? Дивись, виховала свого. А то біжиш, наче б його тут хтось кривдив".

До Орлана я висилала листи на домовлену в Перемишлі адресу. Була зима, і хлопці не виходили часто з бункеру, тому листи приходили з великим запізненням. Найсвітлішими в моєму тодішньому житті були хвилин, коли листоноша подавав листа, адресованого рукою Птаха. Цей клаптик паперу кожний раз уміщав у собі стільки чистої любови, тепла, туги і турботи за нас, що можна було з нього написати книжку. Орлан різними словами також повідомляв мене про новини в підпіллі, головне про близьких приятелів. Враз із його листом приходив лист також від Птаха. Ми обоє вже зжились і стали добрими приятелями. Коли читала їхні листи, мене забавляла їх польська мова, яку вони немилосердно калічили, уживаючи українських слів. З тих листів я довідалася, що Малуша вийшла на волю і після того перебувала якийсь час у нашому бункері.

Восени, ще коли я перебувала в підпіллі, Малуша приїхала з Ґданська і прийшла до Корманич, де мала сконтак-туватися зі зв'язковими від Орлана. В селі поляки якраз проводили облаву, під час якої УБ заарештувало Малушу разом з багатьома сільськими дівчатами. їх усіх повезли до тюрми в Перемишлі, і там вони сиділи. Шкода нам було, думали, що вже пропала. Я припускала, що Малуша, мабуть, підписала заяву про співпрацю з УБ, і тому її випустили з тюрми. Убістам легко було устійнити фальшивість її документів, тим більше, що всі арештовані дівчата точно знали, хто вона. Нереально було сподіватись, що ні одна з них не злякається, не заломиться й не скаже їм, хто така Малуша.

Мабуть, вона тому й опинилась в бункері Орлана, бо він сам хотів її точно випитати про все. Мені невідомо, що вона розповіла йому, опісля - працівникам СБ. Виходить, вони всі вірили, що вона не буде співпрацювати з польськими органами безпеки. їй і надалі доручали підпільні завдання.

Якщо говорити про можливість арешту, то жінки були в набагато гіршій ситуації за чоловіків. Вони часто подорожували поїздами, проживали і працювали в чужому середовищі, не мали ні солідних документів, ні доброго алібі. Попри закони конспірації, ще один елемент важив багато в підпільній дійсності, і він подекуди перекреслював закони. Тим елементом було довір'я до людини. Без цього довір'я боротьба не проіснувала б довго. На південному Закерзонні УПА та підпілля мали свої бази в лісах, а в селах заходили до кожної хати. Такий стан не був таємницею для польської поліції. Безсумнівно, зізнання арештованого повстанця приносило ворогові певну користь, а тим самим завдавало шкоди підпільній боротьбі. Видно, що шкода не вважалась настільки великою, якщо звільнених з-під арешту підпільниць не усували з активної боротьби.

Напровесні 1947 року я одержала від Орлана пресумну вістку: надрайоновий пропагандист Перемищини Вадим загинув у бою УПА з польським військом у лісі над Тисовою. Ярослав Пеців ("Вадим") походив зі Станиславівщини. Він був одним з моїх найкращих приятелів ще з часів натурального курсу. Тоді то я відписувала від нього латинські задачі, за які діставала кращі, як він сам, оцінки, і він дуже нервувався через таку несправедливість професора. Після матури вже не вертався додому, відразу приєднався до підпільної боротьби. Ще ось недавно, коли довідався, що в нас родився син, написав мені листа через Орлана, вітав з радісною вісткою й обіцяв бути кумом. Його лист прийшов тількищо в передостанній пошті. І ось вже не стало Вадима. Залишилась лиш тепла пам'ять, в якій виблискують спогади... Ось ми, опромінені щастям досягнутої мети, вириваємось з Народного Дому з піднесеними вгору "атестатами зрілости" і біжимо над Сян. Що нам до того, що над нашими головами зловісно гудуть літаки. Цей день належав нам... То знову наша перша зустріч в підпіллі, вночі, на зв'язковій хаті, також ось, як тепер, напровесні: "А я був би не повірив, що тебе тут зустріну, виглядала мені білоручкою". - "Ти зате був уже надто куйоном", - нагадували ми одне одному весело. Опісля було багато зустрічей, звірянь, щирих розмов... "Ех, Славку, я довго буду за тобою тужити", - плакала я не тільки слізьми, але всією душею. Плакала за них усіх - його матір, сестер, братів, якщо були в нього, за всіх, кому був дорогий. Вони бо не знали, що вже не стало його. Батько йому помер, був сиротою, з убогої родини.

Вадим був один із визначніших провідників середнього кадру на південному Закерзонні. Працював не лише у підпільній мережі надрайону, але також політвиховником у відділах УПА, у рядах якої й загинув. Успіх рейду УПА на Чехо-Словаччину 1946 року, в якому він брав участь, був у великій мірі його заслугою.

З польських часописів ми довідались про смерть генерала Свєрчевського, який загинув на засідці УПА. Преса часто писала про УПА, завжди з лайкою і ворожістю. Однак після того випадку розгорілась до білого кампанія проти УПА та підпілля, і вся преса гарячково закликала польський уряд до рішучих акцій з метою остаточної ліквідації української збройної боротьби. Далеко в Польщі я тривожилась і хвилювалась, довідуючись з преси, який хід набирає зловісне майбутнє. Тим часом до мене йшла ще одна вістка, якої, здавалось, не під силу буде пережити.

У березні знову прийшов від Орлана лист. Писав, що дістав наказ відійти на працю в Україну. Відходить уже навесні. Просить мене прийняти вістку мужньо та постаратися приїхати в квітні попрощатись. Поки відійде, дуже хотів би побачити сина. Проте застерігав, що, мабуть, привезти сина буде неможливо - надворі ще холодно, дорога дуже далека і транспортація жалюгідна. Тому радив попросити Лінку, щоб заопікувалась Зенчиком на тиждень-два, поки вернусь. Орлан писав, що наказ від Тараса Чупринки (в листі назвав інше ім'я) прийшов ще восени, але не хотів мене хвилювати перед приходом на світ дитини. Також написав, що УГВР нагородила його Срібним Хрестом Заслуги за вклад у боротьбу.

Справа переведення Орлана в Україну тяглась довго, ще з весни 1946 року. Вже Бистра це знала і минулої осени згадала мені, але я не хотіла над тим думати. Людина часто бльокує небажані їй думки. Стяг уважав, що Орлан потрібний на Закерзонні, й, на свою відповідальність, наказав йому ще затриматись, а він зробить усе можливе, щоб переконати зверхників, аби змінили рішення. Рік, отже, Стяг намагався затримати Орлана, але безуспішно. В Україні підпільна боротьба вже зазнала дошкульних втрат не тільки серед рядових кадрів, але й у провідному складі. Головне поле бою було не на Закерзонні, а в Україні. Тому Чупринка не міг погодитись, щоб Стяг та Орлан залишались на Закерзонні тоді, коли в Україні дошкульно відчувалась нестача керівного кадру. Восени прийшов наказ, тим разом невідкличний, щоб на весні 1947 року Орлан прибув в Україну.

Вістка ця була для мене жахливою. Я добре розуміла, що вона означає: ми розходились назавжди, навіки. Я з дитиною застрягну в якомусь польському місті, а він буде боротися в Україні, поки не загине. Ми вже ніколи більше одне одного не побачимо. До того ще й моє становище ставало нестерпним. У родині, при якій я жила, почали виникали непорозуміння, причиною яких частинно була моя присутність. Обоє були гарні, чесні люди, патріоти. Проте постійні невигоди, тіснота і дорожнеча впливали на настрій, викликали роздратованість. Вони не так уже давно побралися, ще не мали доволі часу звикнути одне до одного, а тут з'явилася ще і я з дитиною. Грошей не хотіли брати від мене, хоч я пропонувала, бо знали, як важко вони мені діставались. Бути на їхньому утриманні не хотіла. Треба було конче змінити місце прожитку і знайти собі працю.

Однак, відколи прийшла новина про призначення Орлана в Україну, я перестала думати про своє враз із дитиною становище. Шорстка свідомість опанувала всією моєю істотою: Орлан відходить від нас - назавжди...

У цьому місці моєї розповіді могла б я злукавити і написати: вихована в ОУН мужньо приймати зречення особистого щастя та загартована підпільним життям, я гідно зустріла гірку для мене вістку. Одначе воно було зовсім не так. Нікого я не винуватила і розуміла, що мій чоловік мусить бути там, де найбільша потреба, але почувалась так, ніби на мене всі хмари звалились. Не тішили його хрести заслуги, коли знала, що розходимось навіки. Зразу відписала Орланові. Це був, мабуть, найтрагічніший лист, який я колинебудь написала в житті. Вилила в ньому всю гіркоту самотнього життя, тягар плекання дитини, а найбільше - глибоку розпуку з того, що ми вже його втрачаємо. Вигорнула з душі все, що в ній накипіло, про що не писала давніше, щоб не турбувався. Знала, що не повинна так писати, розуміла, що він не в силі нічого змінити, була свідома того, що приб'ю і пригноблю його тим листом, але писала, бо мусіла.

Тоді вирішила поїхати до нього не сама, а з дитиною. Все ж легше буде, як знатиму, що він хоч раз у житті бачив свого сина. Колись, як Зенчик виросте, буду розповідати йому багато разів про цю єдину стрічу батька з ним, поки не стане вона легендою в житті сина і моєму... З болем, самотужки входила я у важчу за попередні "професії" підпільниці - в ролю матері-підпільниці.

Дорога поїздом була виснажлива, мені взяло більше як дві доби, поки добилась до Перемишля. Був початок квітня, холодно, а поїзди не опалювані, з повибиваними вікнами, а подекуди то й товарні. До того ще й крайньо переповнені, дістатись до них вимагало чималих зусиль. У Кракові мені треба було змінити поїзд на товарний, який обслуговував пасажирів на лінії до Перемишля. Я бачила, як якась подружня пара з немовлям підплатила кондуктора і він взяв їх до поштового вагона. Я подалась за ними. Однак чоловік, втягнувши всередину жінку і дитину, штовхнув мене так, що я полетіла стрімголов зі сходів враз із дитиною і візочком. Не знаю, що я робила і як я це зробила, але пам'ятаю, що з люті й розпуки в мене взялась така сила, що без нічиєї помочі таки добилась у поштовий вагон.

Із собою я везла не лиш дитину, але й візочок і виправку на два тижні. Мені було справжньою мукою добиватись у поїзди з усі ми цими речами, проте ніхто з пасажирів не спішивсь помогти. В той повоєнний час стала правилом груба, а подекуди прямо звірська поведінка. Власне тоді я перестала вірити, що терпіння ушляхетнює людину. Воно ушляхетнює, і то не всіх, тільки тоді, коли позв'язане з вищою метою, в ім'я якої люди терплять. Без того терпіння робить людей грубими егоїстами, безоглядними і жорстокими. Я спостерігала це на кожному кроці. Людина в добробуті переважно щедріша і добріша, ніж людина в нужді. Віддати невеличку частину не так важко, як поділитись останнім окрайцем.

Добившись до Перемишля, я зайшла до знайомої родини. Потім одного дня поїхала із Зенчиком фірою до Корманич, куди мав прийти Орлан.

Як тільки зсутеніло, в хату, де я заїхала, увійшов Уманець ("Професор"). Він і надалі був затруднений в пропаґандивному осередку округи та жив у бункері в лісі. Я не сподівалася нікого з повстанців так вчасно звечора і якраз тоді годувала дитину грудьми, прикрившись хустиною. Ввійшовши, Професор затримався біля дверей, глянув на мене, і його обличчя заясніло лагідною усмішкою. Він привітав мене словами:

Уманець був ніжної вдачі, може, я пригадала йому, як його син був немовлям. Тепер він десь проживав з матір'ю в Україні.

Потім прийшов Орлан з Птахом. Привітались, він глянув на сина і став наче безрадним. Навіть не взяв дитини на руки. Вже так умів чужих дітей забавляти, приговорити до них, а до своєї - і слова не знає, як промовити. Я була дуже розчарована. Не так уявляла собі його реакцію.

"Який же він подібний..." - і не докінчив. Зенчик справді був дослівно його копією.

Орлан помалу прийшов до себе, взяв сина на руки і не міг ним надивуватись. Опісля оправдувався: усвідомляти собі, що ти батько, це одна річ, а побачити свою дитину - це неначе чудо. Ми просиділи разом добру частину ночі, тоді Орлан і Птах відійшли в ліс. Другого дня я з дитиною вернулась до Перемишля.

У місті діялось страшне - шаліли арештування і переслідування українського населення. Я примістилась з дитиною в українському сиротинці, яким завідували сестри-законниці. В цьому помогла мені Ганя Ґула, що була знайома з сестрами. Вони прийняли мене гостинно, хоч не без страху, бо їх теж переслідувала польська влада. З дня-на-день сподівались ліквідації сиротинця.

Сестри-виховниці й дівчатка-сирітки відразу полюбили Зеня, і всі хотіли його забавляти. Серед жорстокости, що проявлялась на кожному кроці, тут, в убогому сиротинці, я зустріла стільки чистих і теплих сердець у тих сиріток, які своїми дитячими дзвінкими голосочками співали Зеневі:

Ганя Ґула, що помогла мені приміститись у сиротинці, була одна з тих скромних і шляхетних дівчат, які завжди приходили з поміччю кожному, хто потребує її. На неї можна було розраховувати у важкій хвилині не тільки підпільникові, але кожній українській і неукраїнській людині. Це була Добра Людина з великої літери. Походила вона з с. Медики під Перемишлем, яке було тепер по українськім боці границі. Вдома виростала в національно свідомому і патріотичному оточенні. Дідуньо Гані, піонер національного відродження, засновник товариства "Просвіта" в їхньому селі, був відомий довколишньому населенню. Його похорон перетворивсь був у велику маніфестацію українців з усієї околиці Перемишля. Хоч воно було ще до війни, місцеві поляки й до тієї пори цього не забули та нераз докоряли тим Гані. А була вона вже така добросердна, що навіть ті знайомі їй поляки, що ставились неприхильно до українців, любили її й говорили зі співчуттям: "Бачиш, Ганю, якби не те "орав, орав і не зорав", ти могла б була жити серед нас, ми б тебе приховали. А так, вивезуть тебе". Це був натяк на промову, виголошену на похороні її діда.

В ту пору масових арештувань у руки УБ попало також декілька підпільниць. Однією з них була Ірина Карманська ("Оля") з Яксманич. Вона часто сповняла завдання кур'єрки, добре його виконувала, і навіть Орлан користувався її послугами. УБ над нею дуже знущалось, тортурами намагалось витягнути відомі їй підпільні зв'язки. Олі та іншим арештованим підпільницям Ганя Гула готувала передачі й вистоювала попід мурами в'язниці, наражаючи себе на риск. УБ навіть арештувало її на кілька днів, однак вона й після того не переставала помагати. Працювала в кравецькій майстерні й усе, що заробила, віддавала на передачі ув'язненим. Не тільки те, вона віддала їм майже всю свою одежу, білизну, а коли хто звертав їй увагу, мовляв, що вона робить, відказувала: "Я дам собі якось раду". Помагала підпільницям знайти квартири на зв'язок, підшукувала в місті помешкання родинам, що ховались від переслідування, ходила на села до знайомих людей роздобути харчі для в'язнів і для потребуючих у місті. Словом, була для всіх добрим ангелом. Енергійна, життєрадісна, Ганя знайшла час і для мене.

На заселену українцями територію наїжджали цілі дивізії польського війська. Всім було очевидно, що закроюється велика акція проти УПА та підпілля. У квітні радянський уряд ще раз відкрив границю на "добровільну репатріяцію" до радянської України. За винятком деяких родин з Перемишля, нею населення не скористалось. Люди залишались на своїй землі, хоч би що чекало їх попереду.

На Великодні свята я пішла до Орланового бункеру, залишаючи Зенчика на два дні під опікою сестер-служебниць. Наш зовсім не святковий настрій ще більше затьмарила сумна вістка. В Страсну суботу, під час облави на ліс, військо УБ знайшло бункер над Берендьовичами, де була приміщена шпиталька УПА. Ранені повстанці, що там лікувались, і санітарка Богдана, скільки могли, з бункеру вели бій. Опісля всі загинули, розірвавшись гранатами. Мені вірити не хотілось, що моя щира подруга, тиха, скромна Леся, вже не живе. Тільки їй к-р Хрін міг завдячувати, що йому не зампутували поторощеної кулею руки. В його рани вона вклала все своє вміння, а найбільше - своє любляче серце. З такою ж дбайливістю вона несла поміч десяткам ранених і хворих вояків УПА. Вірна своєму обов'язкові, спочиває вічним сном разом з ними їхня терпляча санітарка.

Зараз же по святах дивізії польського війська і УБ розгорнули акції проти УПА й підпілля на всю широчінь. Закінчено "добровільну репатріяцію", і польські війська відразу стали насильно викидати з сіл українське населення. Викорінених людей вони звозили в лагери під Ряшевом, звідкіля по якомусь часі переселяли в Західню Польщу, на колишні німецькі землі. Дотепер і польський, і радянський уряди були переконані, що боротьба проти українського визвольного руху на Закерзонні тільки тоді принесе їм повний успіх, коли відберуть повстанцям природню базу існування, якою було українське населення.

Щоб досягти своєї мети, три окупанти подали собі руки: СРСР, Польща і Чехо-Словаччина уклали договір про взаємо-поміч у боротьбі проти УПА й підпілля. Коли відділи УПА переходили на радянську або чеську територію, там далі їх переслідували і зв'язували боями війська МВС та чеське військо.

На кожний клаптик лісу, хвиля за хвилею, сунули військові частини. Прочісували ліси, гущаки, потічки, вишукували бункери. Не маючи куди відступати, відділи УПА ля вірували між ворожими частинами. Та не завжди це вдавалось, і часто відділи були змушені зв'язуватись боями з військами. Коли викинули із сіл населення, почало бракувати харчів. Навіть якщо і залишились продукти в опустілих селах, то користи з того було мало: ворог щільно бльокував села й ліси і тільки прориваючись з боєм можна було з них вийти.

Підпільники, ті, хто жив у бункерах, залишили їх і вийшли в ліс. При таких детальних обшуках військо віднаходило бункери. Деякі підпільники прилучились до відділів УПА, інші лявірували в лісах невеликими групами і старались уникати сутичок з набагато сильнішим противником. Усім було важко, але найважче доводилось відділам УПА. Малим групам легше було ля вірувати, забезпечитись харчами.

Неможливо було довше затримуватись у Перемишлі, і я збиралась до від'їзду. Домовилась з Орланом про зв'язок на 15-те травня, щоб повідомити його, де опинюся з дитиною, в якому місті замешкаю. Плянувала це зробити через Ганю, передати їй зв'язок - вона мала вийти 15-го на стрічу та все йому переказати.

З початком травня Ганя помогла мені переїхати до Кракова. Добиратися поїздом було небезпечно, бо УБ перевіряло документи. Довелось їхати автобусом до Ряшева, потім пересісти на інший, до Кракова. Дорога тривала понад шістнадцять годин і була для нас справжньою мукою, не кажучи вже про дитину. Приготоване молоко вихололо, ще й прикисло, а я, до краю перейнята і стурбована всіма подіями, утратила корм у грудях.

У Кракові затрималась на приходстві в о. Граба. Коли їхала в Перемищину, у нього зустрілась з Ґеною, кур'єркою Стяга. Ми були знайомі з часу, коли я монтувала Бистрій зв'язок на Захід і Гена приїхала з нею до Кракова від Стяга. В Гени було багато знайомих, добре законспірованих українських родин у Польщі. Вона пообіцяла знайти родину, в якій я могла б замешкати з дитиною. Власне, домовилась з нею зустрітись в о. Граба і звідти виїхати на дібране місце замешкання. Так то ми одна одній помагали. Тепер мені треба було тут зачекати на Гену, а Гані вернутись до Перемишля. Я передала їй зв'язок до Орлана і просила переказати, що з нами все в порядку, нехай не журиться. Тим часом у мене ще зовсім нічого не було в порядку, але в тій безвиході Орлан ніс такий непідсильний тягар на своїх плечах, що я не мала серця турбувати його ще й моїми клопотами.