Тисяча доріг

ВІЧ-НА-ВІЧ З ДОЛЕЮ

Це була остання ніч у бункері, з шостого на сьоме липня, перед нашим відходом у дорогу. Сниться мені, що я в Софійському соборі у Києві. Він зовсім пустий, лиш я одинока стою на хорах, і мені стає моторошно. Розглядаю його згори і завважую, що собор дуже просторий, його стіни вкриті фресками та мозаїками. Однак я ним не захоплена, він понурий та скидається більше на театр, як на храм. Не розумію, чому я тут опинилася, і це мене бентежить. Намагаюся зійти сходами вниз, але хоч як силкуюсь, щось не пускає. Мене огорнув такий жах, що я, схвильована, пробудилась.

Я не прив'язувала до снів ваги, одначе цей сон пригнічував мене і невідступно насував на думку алегорію "церква-домовина розірветься..." Але про мій сон нікому не сказала.

Сьомого липня нас четверо, Орлан, Скоб, Чумак і я, відійшли з Кременецьких лісів. Взяли з собою стільки харчевих припасів, щоб нам стало на три дні, поки не пов'яжемось зі Скобовими зв'язківцями.

Першої ночі нас проводили частину дороги Бурий та Олесь. По стількох місяцях ми вже звикли до них, стали наче одна сім'я. Нам не вперше доводилося прощатися з друзями, але тим разом мені було дуже сумно і важко на душі. Сказала їм до побачення, однак щось підказувало, що побачення більше не буде, бо вже підійшла впритул черга на них або нас.

Лісу по дорозі не було, і нам доводилось днювати у збіжжях. Зараз же першого дня сталася мені пригода. Крім харчів, ми несли з собою найпотрібніші Орланові матеріяли та ще й усяку літературу, тому небагато запаслись водою, всього лиш кілька боклаг. Після цілонічного маршу всі були спраглі, а тут ще й сонце пражило від самого ранку. Хоч які ощадні були з водою, до другої години наші боклаги вже були порожні. Я думала з тугою, як воно ще далеко до дев'ятої вечора, коли можна буде заскочити в село за водою. Сонце ледве звернуло із зеніту, немилосердно жарило, й у збіжжі годі було заховатись від нього.

З горячі та спраги мені розболілась голова, опісля стало млосно, в очах почорніло. Я почала тратити притомність. Побачивши це, Орлан вирішив післати мене по воду в село. Не вмирати ж у полі через спрагу.

Взяла я з собою боклагу, заховала в кишеню пістолет і пустилася в село. Ледве ступила кілька кроків, як зомліла й упала в житах. Вдолині росли коноплі, там було трохи більше тіні, але близько проходила стежка, тому ми в них не заднювали. Мене занесли хильцем у ті коноплі, і в їх тіні я відійшла. Проте голова, запаморочена від конопель, ще дужче розболілася. Тепер усі журились, як я буду маршувати всю ніч, тим більше, що треба добре форсувати, щоб пройти в коротку ніч визначений шмат дороги. Вкінці Орлан зарискував, пішов Чумак у село, приніс води й молока, і до вечора я вже почувалася краще.

У третю ніч дороги, коли над світанком мала відбутися зустріч зі зв'язковими Скоба, знову трапився неприємний випадок - по дорозі Скоб згубив нас серед ланів збіжжя, крізь які ми проходили. Тут, у тих теренах, уже лиш він один знав дорогу, тому йшов попереду, але так поспішав, що ми троє не в силі були дотримувати йому кроку. Затримались і ні сюди ні туди, хоч повертайся в Кременеччину. Післав Орлан Чумака, щоб наздогнав Скоба. Чумак ледве встиг його затримати. Знов Орлан висловив Скобові різке застереження, а опісля сказав до мене: вони тут занадто розвезлися, відколи не стало Уласа. Багато дечого треба буде змінити.

Зустріч була визначена в ліску за старим польсько-совєтським кордоном. Ми добились туди вже як розвиднілося. Скоб вийшов на зустріч, потім вернувся, привівши з собою трьох зв'язкових. Третій був уже місцевий, молодий, здоровий, недавно прийнятий у підпілля.

- Чому ви так зробили? - гострим тоном спитав його Орлан. - Я ж вам виразно зазначив, що на зустріч мали вийти лиш ті два, яких я бачив. - Він не бажав, щоб місцеві підпільники відразу довідалися про прибуття в ті терени нового провідника.

Скоб змовчав на те. Тоді порадив Орланові, мовляв, нас тут забагато, щоб разом квартирувати, нехай Чумак відійде з тим молодим на інший постій. Орлан згодився.

Ті люди рішуче не були обережні. До місця нашого постою вже витоптано стежку, якою не тільки що опергрупа тебе, але навіть пастухи могли нас вислідити.

- Ліском цим доведеться користуватись для полагоджування зв'язків, а ви так витовкли постій, - Орлан знов до них.

Мене став огортати неспокій. Ті хлопці були дуже відмінні від нас усіх, і мені щось тут не "грало".

На місці постою чекав на нас свіжий хліб, сало, навіть білі коржики. Яка розкіш - ми й на Великдень білого хліба не бачили. Скоб не їв, лишень відразу положився спати. Голодні, ми обоє поїли зі смаком, і сон нас прямо сидячки звалив.

Ще підклала під голову свою "скарбонку", пересунула кабуру з пістолею, щоб не давила мене в бік, і зразу заснула кам'яним сном. А все ж засинала з нерозгаданим питанням: хто вони такі???

Тільки но я твердо заснула, коли мене розбудив один зі зв'язкових.

— Що сталося? Облава, може? - прокинувшись, запи тала.

— Ви агенти, ви зліквідували провідника Уласа, і ми беремо вас на слідство, - відповів мені.

Сон магічною паличкою відняло. Глянула на Орлана, а біля нього вже їх двоє порається. Ще коли він спав, Скоб відкинув від нього автомат, а тепер відчеплював пістолет. Другий "зв'язківець", сильний, виспортований, тримав Орлана за руки. Мою пістолю відчепили ще під час сну. Нам зв'язали руки шнурками. Вправлені у своїй "роботі", агенти з подиву гідною швидкістю впоралися з нами.

- Хлопці, ви збожеволіли? Ми й не бачили Уласа, - наче громом вражений, видно, ще не збагнувши ситуації, відказав Орлан.

Проте я відразу все зрозуміла.

— Кому ти пояснюєш? Невже не бачиш, що ми попались в руки агентів? - розпачливо мовила.

— Так, ми агенти, - підтвердив той, що раніше називав себе Олесем. - Ви в руках МҐБ і навіть не робіть жодних зусиль втікати, бо вони марні, ви й так не вирвитеся звідсіль. Лісок цей тісно оточений військом, ми тут уже кілька днів на вас чекаємо.

Не було потреби їм, відживленим, озброєним, боятись нас, докраю виснажених дорогою, без зброї, зі зв'язаними руками, Я сиділа і навіть не намагалася вставати. В голові шуміло від насонного порошку, яким накормили нас враз із смачним хлібом і коржиками.

Страшні хвилини, коли дійсність перевершує найкош-марніший сон. Вже котрийсь раз у житті я знову стояла на грані свідомости і божевілля.

Важко передати весь драматизм тих перших кільканадцяти хвилин. У них згустилося так багато розчарування, болю, жаху, розпуки, що їх вистачило б на все життя. Ті хвилини були для нас страшніші за смерть. Одначе навіть у нашій трагічній ситуації я на короткий мент все відсунула в думці і приглядалась тим трьом типам. Вони мене зашокували своїм виглядом, бо в їхнім образі я побачила, наскільки спотворюється фізичний образ людини, коли вона сповняє плюгаве діло. Волосся в них стояло дубом, у вирячених очах, що, здавалось, вискакували з орбіт, нервово бігали порожні зіниці. Піт брудними ровами стікав з чола по обличчі, шиї і пробивався за ковнір сорочки. Скривлені в підкову губи судорожно тряслись, як у лихоманці.

Я побачила найзнаменитішу картину Юди. Схопив би був їх тоді на своє полотно новітній Леонардо да Вінчі, їхнім відображенням він перевершив би всі попередні щедеври з тим сюжетом. Так і сказала, звертаючись до Скоба:

- Мерзенний Юдо, міг би собою моделем служити художникам, - і плювала йому в лице рештками висохлої слини.

Він витирався, ще більше розмазуючи брудний піт:

- Єрунда, Юда. Не було Юди, не було Христа.

Насамперед мене огорнула шалена лють. Я стала одержима одним-однісіньким бажанням - знищити їх, розчавити, як блощиць. Тим часом сиділа зі зв'язаними руками, і свідомість того, що не можу їм нічого зробити, мене ще більше роз'юшувала.

З нами залишився на постою Олесь і Скоб. Третій пішов, мабуть, повідомити начальство, що "робота" закінчена.

— Застрельте нас, - звернувся до них Орлан, - зробіть хоч накінець одне добре діло. Ви ж, собаки, добре знаєте, хто ми. Скажете своїм панам, що ми втікали.

— О ні, ми вас маємо віддати живими, - на те Олесь. - Ви думаєте, мені приємно це робити? Думаєте, я добро вільно пішов до них? Мене теж зловили.

— А ви знаєте, як нам тут було після арештування Уласа? - відізвався Скоб. - Він відійшов собі до Лемеша, а тут почались облави, арештування, і ми залишились, як на воді.

Ці два все таки відчували своє падіння, принаймні впродовж тих кількох хвилин з нами, поки не прийшли гебісти.

Опісля, детально перебираючи в пам'яті обставини, серед яких ми попались у руки ґебе, я задумувалась, чому Скоб, досвідчений партизан, був "згубив" нас у збіжжях наприкінці, в останніх годинах нашої волі. Знов же щодо зв'язкових: чому вони спали в час, коли мав відбутися запасний зв'язок з Бурим, і мало що не зірвали зустрічі? Коли підпільники користувались уже запасним зв'язком, вони його пильнували як ока в голові. Може, їм було доволі сповняти чорну роботу і хотіли самі перервати цю нитку з підпіллям?

- Зв'язки... - дивлячись на мене, прошепотів Орлан. Скільки трагедії і розпуки вміщалося в тому одному слові... Вже не про свою долю думав, вона була остаточно перекреслена, а про жахливі наслідки, які потягне за собою факт, що зв'язок до нього і від нього опинився в руках Скоба - МҐБ.

Дивилася на нього, схудлого, виснаженого, зі зв'язаними шнурком руками, і жаль кліщами стиснув мені горло. За всі ті роки твоєї відданої праці, за твою посвяту - тебе свої зв'язали...

Емгебісти ще не приходили, і Скоб став розпитувати Олеся про свою жінку. Вона кілька днів тому породила дитину в шпиталі, і йому "було прикро", що в тій порі не міг бути з нею. Це нам говорило, що він принаймні близько року або й довше був агентом. Також Орлан упродовж того часу сказав їм обом неодне.

- Цьому ось, - вказав на Олеся, - я й не дуже дивуюсь. Але що ти міг так спідлячитися, це важко прийняти. Мені вже все одно, нині чи завтра, в таких чи таких обста винах ми були б загинули і до такого кінця готувались. Однак воліли були б умерти від ворожої кулі й не зустріти в наших рядах плюгавця твоєї категорії. Ти ж найпідліший з усіх агентів, які за весь час у нас були. Жоден з них, навіть як і заломився, не вислуговувався так по-собачому, як ти. Напевне з твоєю допомогою загинув Улас.

— Я теж не зголосився до них добровільно, - відказав Скоб. - Але тепер я не дурак вмирати. Там, за кордоном, УГВР вислуговує американцям, провідники наживаються багатств, а я тут буду даром гинути, так, як погинуло багато? Ні!

— Ти ж підлото, - на це йому Орлан, - майже вся УГВР у сирій землі, і ти це добре знаєш. Задармо, кажеш, вмирати? А за що вмирали на палях козаки? За що і досі мордують нас по тюрмах? Ти не знаєш?

— Тепер навіть у тюрмі легше, як у підпіллі, - втрутився в перепалку Олесь, але Скоб перебив його і далі вів своє:

— Це правда, що провідники погинули. А ось Шухевич не жалував собі, їздив у Крим і тратив організаційні гроші.

Цього я вже не могла слухати і вся скипіла обуренням.

- А ти заздрив йому? Ти думаєш він через те став менший у наших очах? Добре, що підлікувався. А твої "емве- дьори" не їздять по курортах, тоді як увесь народ голодує? їх не критикуєш?

...Тоді прийшов страх. Ну, тепер вони відомстять за сорок дев'ятий рік. Проте, на диво самій собі, я доволі скоро отряслась від нього. Обвела зором довкруги, на ліс, Орлана, агентів, і шорстка свідомість говорила, що найгірше вже сталося, нам немає вороття в наш світ, отже нема за що боятись. Мені здається, що людина доти боїться, доки в неї залишиться хоч крихітка надії, що вона збереже себе або ще когось чи щось врятує. -

Потім ми обоє наче очуняли, усвідомили собі, що це ж наші останні хвилини, коли ми разом. Більше не озивались до агентів, лиш теплим сумним поглядом прощалися одне з одним. Тоді Орлан заговорив.

- Ну журись, Марусе, будь мужня. Мусіла прийти і наша черга.

Першим з'явився на постій чоловік високого зросту, сивий, віком у половині п'ятдесятки, зодягнутий в ґебівський старшинський літній мундир: білий лляний жакет, темні штани з червоними лямпасами, шапку. На правій руці в нього^ не було трьох пальців, і рука виглядала, як звір'яча лапа. Це був начальник МҐБ у Хмельницькій області. З ним прийшов його заступник, він був у сороківці, нижчий за свого зверхника, теж у літнім уніформі.

- Здрастуй, Орлан, - мовив тихим голосом начальник, з побідною усмішкою на лиці. - От ми й знайомі.

- Що ж, цим разом вам удалося, - відказав Орлан.

Ми обоє були вже зовні опановані й зареаґували байдуже на нове "знайомство". Але думка весь час шалено працювала, мені уявно ввижалася безодня, в яку ми вже впали, а за нами владують інші. Здавалось, мозок розтріснеться. А що ж тоді діялось у голові Орлана?

Відходячи в новий терен, він забрав з собою найважливіші речі, головно блокнот, у якому записував дати зв'язків, зашифровані місця зустрічів, може, й інші речі. Мав при собі важливі листи, а також останню пошту від Лемеша, бо день перед спійманням нас я бачила, як Орлан на постою перечитував листа від Лемеша, отже, не знищив його. Я навіть хотіла тоді звернути йому увагу, що йдемо в незнаний терен, але стрималася, знаючи, як він не любив, коли я входила в не свої справи. Тепер не могла собі того простити і почувалася наче співвинуватою в тому, що лист цей попав до рук МҐБ, Це не вперше в житті мене переслідувало почуття вини не тільки за мої помилки, але й за помилки інших, якщо я могла була їм запобігти і тим відвернути лихо. Звернула б увагу моєму чоловікові, дорікала собі, може, був би послухав і знищив того листа. Тим більше, що я інстинктивно прочувала нещастя, як і тоді, коли спіймали Назара. Тепер мені зринули в пам'яті мережаний рушник, нейлонова сорочка, наспівування російських танго і більше таких познак, які вказували, що ми мали діло не з підпільниками. "В нас нераз дрібниця помножується і виходять серйозні проблеми", - згадала слова Уліяна. Чому я ніколи не поділилася своїми сумнівами з Орланом? Може, така розмова була б перерішила всю нашу долю... Чому Орлан все таки довіряв Скобові, хоч сам запри-мічував, що з ним не все як повинно бути? Відповідь не така вже складна. Нераз я переконувалася: якщо людина хоче дуже у щось повірити, вона знайде оправдання і відповіді навіть на явно неясні питання.

Ми обоє так хотіли працювати у східніх областях, що мрія сліпила розум і не давала критично оцінити справжнього стану на тих теренах. Я мовчала, бо жаль було розвіяти нашу ілюзію, боялася діткнутись до неї своїми сумнівами, щоб не трісла миляною банькою. Зв'язок, що йшов північною округою в Житомирщину, вже не діяв, зв'язкові загинули. Залишився лиш оцей, змонтований Скобом після смєрти Уласа. Скоба Леміш схарактеризував Орланові позитивно, на підставі інфор-мацій, поданих Уласом. Саме той факт, що Леміш, його зверхник, довіряв Скобові, відразу охороняв Скоба і відвертав від нього підозріння, а певні його хиби, на думку Орлана, були зумовлені легшими там обставинами життя. Він повірив Скобовим словам, хоч усього рік тому прийшов з Житомирщини Мороз і подав йому діяметрально відмінний образ умовин, серед яких доводилось підпільникам жити і працювати.

Очевидно, тебе зробило з Чумаком те саме, що й з нами. Йому одному мусіло бути ще жахливіше, як нам. У плянах ґебе він становив важливу карту - з ним був домовлений зв'язок не тільки до Бурого і далі, в Галичину, але і до Уліяна в Рівенську округу. Чумака повезли з лісу окремо і я його ніколи більше не бачила.

Нам перемінили шнури на залізні кайданки та вивели на лісову доріжку. Там уже чекали два авта, "Побєда" і "Ґазік", з шоферами. В першу посадили Орлана, сів начальник, Скоб і ще один ґебіст. У другій мене конвоював заступник начальника і двоє гебістів. Першою рушила "Побєда", за нею - "Ґазік".

Нас повезли безлюдними польовими дорогами. Все ж під лісом зустрічались по дорозі жінки, старики і навіть діти, що несли на спинах в'язки дров. Вихуділі, вдягнуті злиденно, вони приставали деколи з утоми і залякано споглядали на авта, мабуть, побоюючись за свою "крадіжку" дров. Я дивилась їм услід і не могла змовчати.

— Ось який рай ви створили на землі. Які ж вони худі та обдерті, як жебраки. Оце та вимріяна Україна з родючим чорноземом?

— Що ж, не все можна зразу зробить. По війні треба потерпіти, відбудуватись, а далі буде краще, - відказав за ступник начальника. Він і емведист сиділи по моїх боках.

— Справді? - перепитала його іронічно. - Треба народові потерпіти? А чому ви не потерпите разом з ним? Для вас нема повоєнних нестатків. Ось які пуза повипасали собі, що й ходити не можете, людолови!

Він не відповів на те нічого, однак з його вигляду бачила, що йому стало ніяково від моїх слів, тим більше, що справді виглядав круглий, як бочілка. Хоч стільки сатисфакції, руки зв'язали, але мови ще не відобрали.

В'їхали в Шепетівку, проїхали містом, і авта зупинились серед поля. Тут мене пересадили в "Побєду", стіснивши нас четверо на заднім сидінні, Орлана і мене всередині, Скоб та емведист по боках. На передньому з шофером сів начальник. Орланові руки були сковані за спиною, а в мене досі були ще спереду. Запримітивши це, начальник сказав ґебістові перекувати мої руки дозаду.

Нас і далі повезли бічними польовими дорогами, обминаючи головніші шляхи і проїжджаючи тільки через кілька сіл. У степу вже почались жнива. Збіжжя гарні, як ліс, багаті, а в'їдеш у село, і важко повірити, як то серед такого багатства піль таке убожество в селі. Хатинки, як на кур'ячій лапці, - без подвір'я, тільки стежинка вела до них від дороги. Кожний клаптик землі ужитий під город. Ні клуні, ні хліва, лише прибудівок до хати, певно, для корови. В порівнянні з тутешні ми селами, Західня Україна справді виглядала "куркулем". Проте, хоч нужденно жили, хатинки чепурно вибілені, з підмальованими вікнами і в зелені рослин та яскравого квіту соняшників - по-казковому мініятюрно гарні. Однак чистота та зелень не годна була замаскувати нужди села.

Хоч яка незавидна доля, все ж ми обоє з цікавістю приглядалися зустрічним людям і їхнім житлам. Які ж рідні були вони мені, скільки теплих слів і бажань несла їм у душі. Ой, не так мріяла зустрітися з ними, не приглядатись їм з емведів-ського авта... Віталась у думці й одночасно прощалася з ними.

Нам було страшно тісно, все тіло стерпло. Орлан виглядав уже зовсім зрівноваженим, але я бачила, що дуже був зажурений. Не одне встиг передумати, посортувати в пам'яті речі, які можуть завдати шкоди іншим людям. Хотів мені щось сказати і, коли емведисти розмовляли між собою, шепнув: "Все пропало, Леміш думає прийти сюди".

Його слова були ляконічні, швидко сказані, проте начальник запримітив і звернув нам увагу не розмовляти. Він сидів спереду, але весь час був напівбоком обернутий до нас. Вправді Скоб завважив раніше за нього, однак мовчав, він своє вже зробив і не був більше відповідальний за нашу поведінку.

Мені стало чорно-чорно в очах... Ясно, він написав про це Орланові в останньому листі, і тепер МҐБ приманить і Лемеша. В авті настала мовчанка, відтак начальник помаленьку та полегеньку спитав Орлана, чи знає, де перебуває Леміш.

- Завеликий у вас апетит, - відозвавсь Орлан. - Ні, не знаю.

З розмов, які велися в авті між начальником і агентами, я зорієнтувалася, що всі вони жили в Хмельницькому. Коли гебісти забрали Скобового сина від родини у Західній, яка його виховувала, то відправили його не до дитбудинку, а віддали Скобові, що до того часу вже став співпрацювати з МҐБ. Він попав у руки агентів державної безпеки ще до повороту Уласа від Лемеша, заломився і погодився співпрацювати. Також тоді повернули йому жінку з Сибіру. Всі ті "сімейні блага" Скоб дістав ціною винищення підпілля в Хмельницькій області, а то й у сусідніх районах Рівенської области. Ба навіть мав він домовлений зв'язок з Уласом, коли той повертався від Лемеша. Мабуть, з його поміччю МҐБ зліквідувало Уласа враз із усією групою повстанців. Тоді, коли ми прислухались до їхніх розмов, ще не мали даних, щоб підозрювати Скоба в причетності до загибелі Уласа. Щойно в тюрмі, під час побачення, Орлан мені сказав, що Скоб мав визначену зустріч з Уласом.

По дорозі агенти розговорилися про побутові умовини в підпіллі. Начальник був у доброму настрої, покпивав собі:

— Ви виглядаєте такі вже виснажені, але нічого, у нас відживитесь.

— Вони жили так страшно бідно, що навіть не можна рівняти до того, як було раніше, - із запалом підлизайка описував наші обставини Скоб. - Я мусів їсти засмерджене м'ясо і сухарі. Навіть води їм бракувало.

—

До того часу ми мовчанкою ігнорували їхні клини, але коли вчула таку мову холуя, мене аж стрясло. Все ж гідність не дозволяла мені заговорити до нього безпосередньо, тому зумисне голосно завважила до Орлана:

- Бач, собака вже забув, як сам колись жив. Вже дивується. Йому смачніша людська кров за наш сухар.

В авті настала мовчанка. Скоб зніяковів, по-дурному всміхався, але не відповідав. Тоді начальник стиха: "і собака жити хоче". На те Скоб ще більше змішався.

До Хмельницького ми доїхали щойно вполудень. В'їхали в тюремне подвір'я, і звідти повели нас у канцелярію. Орланові руки посиніли з тісних кайданків, а мене, незвиклої до довгої їзди в машині, геть занудило. Однак начальник не дозволив мені піти в туалет, тож таки в канцелярії я віддала їм усе, чим мене нагодували в лісі.

Тут нас розділили з Орланом. В сусідній конторі жінки роздягли мене і забрали все, враз із обручкою і припинками до волосся. Видали тюремну сорочку, халат і чорні капці без шнурівок. Цей халат був, як мішок, вже такий величезний і незграбний та ще й довгий до п'ят. У ньому могли вміститись дві таких, як я. Тоді повели в купальню. Це була звичайна лазничка з однією ванною і краном до миття рук. Після купелі завели в порожню камеру. Опісля принесли сінник, положили на землю і принесли парашу. Ось як виглядає тюрма, подумала я. Незабаром подали крізь отвір у дверях обід - рідкий смердючий капусняк і ячмінну кашу. Я навіть не торкала їжі.

Не могла розібрати, чи на подвір'ї була фабрика, чи щось вбудували в стінах, але в камері безнастанно бовхало. Незабаром звук став такий дошкульний, наче б хтось ударяв мене молотом прямо в голову.

Віддала вартовому назад миски.

- Чому нічого не їли? Їжте, - заговорив вартовий лагідно українською мовою, глядячи на мене співчутливо. Коли прийшла черга виносити важку парашу, я навіть не мала сили її піднести. Він це бачив і сам виніс за мене.

Викінчена поза межами можливого, поклалась на сінник і заснула кам'яним сном.

Надвечір мене розбудили, подали на вечерю юшку і наказали приготуватись. Я не знала, як і до чого мені готуватись, не мала ні що пакувати, ні зміни гардероби, ні навіть чим причесати волосся. Вже сутеніло, як мене вивели на тюремне подвір'я, де чекало дві "Побєди". Майже водночас конвоїри привели Орлана, теж зодягненого в тюремну "гім-настьорку", у штанах з синього косяку і капцях, подібних до моїх. Він підступив до мене.

- В тім сарафані виглядаєш, як медсестра, - сказав спокійним голосом, сумно усміхнувшись.

Через кілька хвилин вийшли з тюремної контори начальник і з ним ще один, високий, кремезний, під п'ятдесятку. Начальник був в елегантному сивому цивільному костюмі, а той другий - в літньому вихідному генеральському мундирі. Опісля я довідалася, що він - начальник МҐБ Київської области. З ними ще було двоє гебістів, теж в елегантних цивільних костюмах. Від них сильно заносило горілкою, всі у веселому настрої, мабуть, запивали успіх.

- Здраствуйте, - привітались.

- Добрий вечір, - відказав Орлан, а я не відповіла. Нас не заковували, лиш посадили в окремі авта і повезли

на летовище. Там уже чекав літак МҐБ. Авта під'їхали до самого літака, і нас відразу ввели всередину. В літаку вся обслуга була з гебістів.

— Куди ми їдемо? - запитала Орлана.

— До Києва, очевидно.

- Да, в Київ, - підтвердив Хмельницький начальник. - Ви ж мріяли побачити Київ, намочити ноги в Дніпрі й навіть не сподівалися, що ваша мрія так скоро здійсниться.

Орлан зігнорував його глузування, а то й присутність, і звернувся до мене:

- Думали, що загинемо і не побачимо його.

— А вийшло так, що побачимо, а тоді загинемо, - докінчила я.

— Треба думати про життя - не про смерть. Ви ще обоє молоді, - втрутився знову начальник. Я подумала собі - стара пісня.

Літак був порядно влаштований, поділений на дві частини. В передній посередині стояв стіл, обставлений м'якими великими кріслами. В другій частині були звичайні, але вигідні сидіння, в білих чохлах, на вікнах - м'які чисті завіски.

Нас посадили на протилежних боках літака, мовляв, щоб обоє могли оглядати з вікон. Ми, однак, не дивились у вікна, лише одне на одного. Говорити не могли, так хоч надивимося, запам'ятаємо кожну рисочку, заховаємо в душі до кінця наших днів.

Дотепер я повністю здала собі справу з нашого становища, розуміючи, що вже нічого не можна завернути і треба погодитися з долею. Не хотіла думати про майбутнє, його в нас уже не було. Події схопили нас на гребінь хвиль і понесуть у безвість, у небуття... А Орлан не відривав очей від мене. Мені здавалося, що він благав мене вистояти, не зламатись і заразом прощався зі мною. Я старалась очима відповісти йому: не бійсь за мене, я все прийму, але не продамся. Конвоїри обсервували нас, за якийсь час збагнули нашу беззвучну мову і перевели чоловіка до передньої частини літака.

Щойно коли залишилася сама, глянула у вікно. Вдолині замайоріло морем світел. Це вже був Київ.

На летовищі до літака під'їхало два авта, і повезли нас до міста, що мерехтіло мільйонами світел. Однак мені до всього було байдуже, рефлексії вже не діяли. Була тільки тверда свідомість ситуації, свідомість трагедії - і нашої особистої, і всієї нашої боротьби.

Переїхалися з нами по Хрещатику.

- Заверни на Набережну, - зарядив шоферові начальник. Перш ніж повезти нас в тюрму, хотіли наперед показати місто. Відразу давали нам лизнути, ні, не лизнути, тільки показали на патичку цукерок. У вечірній порі на вулицях проходжувалось багато людей. Дивилася на них крізь вікно авта і думала гірко: скільки наших повстанців везли в тих автах перед нами... Хто ще поїде після нас?..

Коли авто проїжджало вулицею Леніна, я спитала начальника, де музей ім. Леніна, що стояв на тій вулиці. Я знала, що в тім будинку містилась Центральна Рада. Начальник мене "розкусив".

— Ще побачите, часу багато. От, я чув, що й Леміш дуже хотів би побачити музей. Може, ви поможете йому в цьому? - завернув у свою вулицю.

— Ні, в цьому я йому не поможу, - відповіла.

На Набережній авто їхало помалу, щоб дати нам змогу розглядати вечірню красу Дніпра. Опісля знов опинилося на Хрещатику, проїхало Софійською площею, завернуло біля пам'ятника Хмельницькому і в'їхало в тюремне подвір'я... За нами глухо замкнулася важка брама слідчої тюрми Міністерства Державної Безпеки.

Наперед забрали Орлана, а мене залишили з конвоїрами в авті. Довго я в ньому сиділа, поки не задрімала. Було, мабуть, далеко поза північ, бо місто вже зовсім затихло. По деякому часі мене розбудили, повели в будинок міністерства і повезли ліфтом на котрийсь там поверх. У ліфті було велике дзеркало. Глянула і не впізнала себе. В тюремнім халаті, з розсипаним безладно волоссям та надмірно поширеними очима, я виглядала, наче втекла з дому божевільних. Хоч мені не залежало, яке враження зроблю на тих, до кого мене вели, все ж стало неприємно, що так "спрепарували" мій зовнішний вигляд.

Увели мене в просторий, розкішно вмебльований кабінет із важкими гардинами на вікнах і перським килимом на підлозі. Це був кабінет міністра ҐБ Строкача. Вдягнений в уніформу генерала ҐБ, він сидів за бюрком, кругловидий, русявий, низького зросту, з дрібними рисами обличчя і повним ротом золотих зубів. Вони товпились у роті й неприємно виблискували під час розмови, наче б хотіли вирватись на волю. По боках бюрка сиділи у вигідних кріслах обласні начальники ҐБ, київський і Хмельницький.

Жестом руки Строкач вказав мені зайняти крісло перед бюрком навпроти нього.

Через якусь хвилину ще хтось увійшов до кабінету і сів збоку, але позаду мене, так що я не могла його бачити. Малощо не оглянулась відрухово, одначе стрималася, подумавши, яка мені різниця, хто він. Як і в Хмельницькому, тут, у кабінеті, смерділо горілкою - вони всі були у веселому настрої, усміхались, задоволені "здобиччю". Чому б ні, у винагороду їм дістануться ордени з Москви.

- Ну, що? Обманула нас! - були перші слова до мене Строкача.

Я того й сподівалась.

— Я вас не обманювала, ви самі мене звільнили.

— Ми тебе не звільняли, а вислали із завданням, щоб схилила свого чоловіка до співпраці.

— Не могла його схилити, бо я з ним одного переконання. Зрештою, йому все переповіла, що ви від нього хотіли, і рішення було за ним.

Строкач помовчав, відтак спитав, чи знаю Лемеша.

— Ні.

— Зв'язки до нього?

— Ні.

— Зв'язки до Уліяна?

— Я не знаю зв'язків навіть до сусіднього району, ті справи до мене не належали.

— Знаєш, де заховані Орланові архіви?

— Ні.

Знов помовчав, а тоді вже різким тоном:

- Ви обоє здаєте собі справу, куди попали. З-поза тих брам вам уже ніколи не вийти на світ. Тобто ніколи не вийти такими, які ви тепер, з вашими поглядами і наставленням. Єдина можливість - це переродитися, стати іншими людьми. Ну й, очевидно, виправдатись перед державою за всі шкоди, які ви їй заподіяли. І виправдатися не словами, а ділами - помогти нам остаточно зліквідувати підпілля.

Тоді той ззаду підійшов і сів у другому, вже видному мені кріслі.

- А мене пізнаєш?

Це був той самий генерал, що прилетів з Києва до Львова, коли я була заарештована в сорок дев'ятому році. Він тоді мене нічого не випитував, тільки прислухався останній розмові, яку мав зі мною начальник львівського ҐБ. Запам'ятався ще й тим, що був дуже пристійний, однак я ніколи не довідалася, хто він і яке становище займав у міністерстві.

Я ствердно кивнула головою.

— Багато змінилась з того часу, змарніла дуже, - сказав лиш.

— Як не змарніти? Так, як вона бідувала в тих лісах... І чого вони думали там досидітися?.. - сміявся підпитий начальник з Хмельницького.

Я похмуро мовчала.

Вони також утратили веселий настрій, похнюпились. Згодом Строкач потелефонував, і за хвилину ввійшов конвоїр з обличчям у формі паляниці, вгорі якої світились, як у кота, дві маленькі злі очиці. Згодом я дізналася, що він - заступник начальника слідчої тюрми. Оба, він і начальник, були росіяни.

— Примєстітє там єйо по сосєдству, - зарядив Строкач і злобно усміхнувся. Ясно, в сусідстві з моїм чоловіком.

Рукі взад вазьмі, - наказав конвоїр, як я лиш вийшла з кабінету. Вів мене вузькими коридорами та сходами вдолину і знову вдолину, і мені здавалося, що йду в безконечне, в само пекло, поки вкінці не опинилася в тюремному коридорі.

Конвоїр завів мене в маленьку камеру без вікна, що подобала на клітку. В ній ледве можна було вміститись. Високо на стелі яскраво світилась електрична жарівка, і при одній стіні була прикріплена вузенька лавочка.

Оце "міністерська" тюрма, думала з жахом. Вона гірша навіть за Хмельницьку. Опісля я розгадала, що ота келійка була або штрафна, або служила за сховище, куди конвоїр напоспіх ховав в'язня, якщо зачув, що коридором надводять іншого в'язня. Ті камери називали "боксами", і пізніше мене нераз в них заховували. їх була яка десятка, деякі більших розмірів, з дерев'яними голими, без сінників і постелі, прічами.

Сіла я на ту лавочку, обперлась головою об мур і задеревіла. Не була в силі ні думати, ні задрімати. Ніч, мабуть, доходила до кінця.

Не знаю, як довго я там просиділа. Згодом прийшли два вартові та повели мене до камери на другому поверсі, багато просторішої за бокси, чистої", з навоскованою підлогою. Із зарисувань на підлозі видно, що тут раніше, в часи переповнення, було чотири ліжка. Тепер при стіні стояла лиш одна залізна "койка" з сінником і постіллю, навпроти неї, при другій стіні, "тумбочка" на хліб і посуд, а над нею прибиті дві полички. Високо вгорі, під самою стелею, маленьке заґратоване вікно.

Я лягла в ліжко з надією зловити хоч годинку сну, поки розвидніє. Марна надія. Вміщена посередині суфіту електрична жарівка різко світилася прямо у вічі й не давала заснути. До того ж, в'язень мусів відпочивати в такій позиції, щоб було видне ціле його лице. Я призвичаєна спати на боці, півлиця до подушки, тому вартовий щоразу вистукував у двері й нагадував крізь дверішнє очко: "Ліца нє відна".