Тисяча доріг

У КИЇВСЬКІЙ СЛІДЧІЙ ТЮРМІ

Прийшов ранок - доба після того, як нас агенти віддали в руки ґебістів. Ще вчора вдосвіта ми були вільними людьми. Ех, бути тепер у Кременецькому лісі...

Крізь заґратоване вгорі віконце ледь пробивалось у камеру ранкове світло. Я гляділа на клаптик сірого неба, і чорні думи димом клубилися в голові. Звідси нам ніколи не вийти на світ... Я розуміла це й без заяви Строкача. Немає на що надіятись і нема потреби взивати Тебе на поміч, Господи. Тут Ти нічого не поможеш, Ти тут безсилий, у цьому місці Тебе перемогла брутальна людська сила. Я вірила у Тебе, одвічну справедливість, а Ти пожалів нам навіть гідної смерти. Невже ми хоч стільки не заслужили собі? Ми не просили ні довгого життя, ні родинного щастя, а Ти навіть достойного кінця нам не послав. Хіба ж моєму чоловікові, який, згідно з Твоїми законами, любив ближнього навіть більше як самого себе, хіба ж йому належався такий кінець? Чи Ти справді єси, Господи?

Розчавлена горем, я розраховувалася з моїм Богом - одвічною Справедливістю, як розбійник по лівиці Христа. Я вірила в Нього дуже глибоко, часто спілкувалася з Ним, без ритуалів, наодинці, і дотепер у мене не було зерна сумніву в мою віру. А тут ось, за ґратами, я засумнівалася в Його всемогучість. Опісля в мою свідомість вгніздилося переконання, що доля тільки тому вивела мене за брами тієї страшної тюрми, лише на те я залишилась живою, щоб утвердитись у своїй вірі. Він там був зі мною у цей перший і в усі інші дні. У цій невільничій країні Він на кожному кроці творив чудеса...

На сніданок подали рідкий ячмінник і видали на день чверть буханця чорного хліба, трошки цукру. На обід борщ, знову ячмінна каша, а на вечерю окріп, а згодом деколи подавали ще й пригорщу дрібненької риби-тюльки. Я й далі нічого не їла - горлом не пролізало.

Якраз у цей перший день була неділя, "вихадной" для слідчих, отож сиділа в камері. Покінчивши розрахунки з Богом, стала впорядковувати свої думки, сортувати події, готуватись до слідства. Фізично була викінчена, і через те, що вже другий день нічого не їла, в очах чорніло. Все ж не могла спокійно сидіти, вимірювала нервовими кроками камеру, а в вухах бриніло: "Чотири кроки, все чотири, туди й назад, туди й назад".

Моя свідомість зображала кінець нашої боротьби, що вже з якогось часу насувався зловісно. Арештування Орлана було передостаннім актом великої драми, проте досадно ставало, що він зловився на їхній гачок.

Намагалася відгадати, які ходи буде робити МҐБ.

На Волині, в округах північної Рівенщини і західньої Волині, підпілля майже не діяло, за винятком, може, поодиноких відірваних ланок. З Ковельщиною зв'язок був перерваний - там, мабуть, подібний стан. Діяла ще тільки південна, Уліянова округа. В Галичині ситуація була ще важча, там повстанці жили переважно по лісах. Вони зазнали таких великих втрат, що, за словами Орлана, вже на початку п'ятдесятих років на Волині залишилося більше підпільних кадрів, як у Галичині.

Тепер КҐБ розшифровує Орланів записник із зустрічами і кличками. Крім того, мають зв'язкового Чумака, прикрутять його, і не знати, чи встоїться. А найгірше - мають Скоба, якому Леміш довіряє. Навіть якщо б Орлан відмовився зізнавати, він вже не в силі запобігти ударам. Отже доля Лемеша майже вирішена. Ще більше загрожений був Уліян, до нього Чумак мав пряму дорогу, як і до людей на зв'язковій лінії. Єдина надія, що, може, МҐБ зробить промах і на зв'язку зорієнтуються, з ким мають діло. Однак це нереальна надія, хлопці будуть довіряти зв'язковим від Орлана.

Про свого чоловіка боялась навіть думати. Хоч як відганяла марево, проте чорна дума оливом залила мій мозок: його засудять на смерть. Мабуть, і мене засудять на смерть, пімстяться за Львів. Перед тим, однак, будуть з нас душу витягати на допитах.

Я мушу заподіяти собі смерть, але яким способом? Хіба повіситися. Вночі видру пояс з рядна, однак на чім його зачепити? В камері ні одного гака, навіть клямки нема при дверях, до того ще й в "очку" у дверях постійно вліплене око сторожа. Ще подумаю, може, придумаю якийсь інший спосіб...

Вперше в житті я щиро бажала смерті.

Добре, що була неділя, мала доволі часу передумати й осмислити своє життя. Знов, як не раз у критичних хвилинах, полинула думками до рідного порога і душею шукала затишку в батьків, родини, хоч знала, що їх там уже немає.

Про наших дітей ніколи не переставала думати, але ті думи відсувала, боялась їх, вони розтріскували моє зболене серце. Поки була вільна, ще жевріла іскорка надії: може, хто його знає, може, якраз доля буде ласкава, і хоч одне з нас переживе, йому повернуться діти. А тепер... простіть, діти мої, що на світ вас привела. Моя мучена любов не зогріла вашого гіркого дитинства... не зогріла вона й мого життя...

А решту кінчала снити вночі.

Увесь другий поверх тюрми займали ізолятори. Спочатку мені не шкодило, що сиділа одинока в камері. Цілими роками проживала по бункерах в товаристві інших, завжди в тісноті. Тепер самота була мені навіть бажана, мені треба було основно все передумати, щоб приготуватись до слідства.

В напруженому чеканні повзли ранні години понеділка. Щойно пізнім пополуднем заскреготав ключ і відчинились двері камери. "Рукі взад", - наказав конвоїр та повів мене в крило будинку міністерства. Хоч я мала півтора дня, щоб освоїтися з дійсністю, все одно ця перша, і друга, і десята дорога з ізолятора в кабінет слідчого викликала нудоту в шлунку.

В кабінеті вже чекали на мене троє - Птічкін, Свердлов і Клименко, усі в ранзі майорів МҐБ. "Ми будемо вести твою справу", - заявив один з них українською мовою.

Слідства, однак, не починали того дня, тільки вводили мене в обставини "нового життя". Птічкін сказав ясно: ти тепер у наших руках, треба змиритися з долею, проте не забувати, що немає такого становища, з якого не можна було б вийти, і слідкував, чи зрозуміла його. Я зрозуміла, але й знала, що він не доказав до кінця відомої фрази - вийти з честю.

Допитування почалось на другий день, у вівторок. На моє здивування, першим слідчим не був ніхто з учорашньої трійки, натомість за бюрком сидів майор МҐБ Берьоза. Він був, мабуть, у половині тридцятки, високий, з оголеною головою, невідомо якої національности, бо дуже слабо володів українською мовою. Вони всі, навіть Строкач, намагалися говорити до нас по-українськи, зате між собою спілкувалися тільки російською мовою.

Мова - це найточніший показник політичного статусу народу. Підпільна література повсякчас заторкувала мовне питання, розкривала дискримінаційну політику Москви, стосовану до української мови. Знаючи, якою важливою була нам рідна мова, вони тут силкувалися нею говорити до нас. Ця упосліджена і зневажена ними мова не давалась їм легко, штивніла, пручалася в їхній вимові, в горлі їм застрявала, гейби не бажала, щоб оскверняли її тут, у тій установі.

Берьоза почав допитувати від потопу світу, з дня народження. Для мене воно було краще, відтягало слідство про новіші часи. Він ставив питання страшно скаліченою українською мовою, але протокол записував по-російськи. Йому треба було надмірно довго думати, поки переклав мою відповідь на російську мову. До тієї міри воно йому не йшло, що витрачав увесь "робочий" день, з годинною перервою вполудень, на списання кілька сторінок мого зізнання. Правду кажучи, він не дуже прикладався до своєї роботи, і видно було, що вона його зануджувала. Берьоза був веселої вдачі, часто переривав допити і видзвонював до жінок та довго фліртував з ними телефоном. З нього був нікудишній слідчий, можливо, дістав роботу в міністерстві по знайомству, а може, як багато їх тут, добився своєї ранги майора МҐБ на облавах і засідках на повстанців.

Щодо складання зізнань я не мала ілюзій і зробила такі постанови, що їх, була певна, могла дотримати. Зараз же в неділю, мого першого дня в ізоляторі, зробила, так би мовити, інвентаризацію моїх сил. За свою духову стійкість була спокійна, але не за фізичну. Ще з дитинства дуже боляче реагувала на всяке фізичне насильство, навіть на один удар, і тепер жахалася тортур. Проте вірила, що одну постанову зможу дотримати - не видати ні одного повстанця і не дати їм точних інформацій щодо людей, що симпатизували нам. У моїм конкретнім випадку таку постанову можна було дотримати.

Розумом я вловлювала нитку закономірности подій, що простягалась уздовж мого життя. Треба мені було тільки добре напружити ум, щоб послідовно впорядкувати їх і створити собі з деяких із них оборонний вал. Окрім звичайного обвинувачення в підпільній боротьбі, я ще чекала їхньої помсти за "недотримання договору" у Львові. Однак у моїм плянуванні якраз арештування 1949 року стало неоціненною поміччю у складанні зізнань. Ним, як щитом, я заслонялась упродовж допитування про волинський період мого підпілля. Я переконувала слідчих, що з того часу, відколи була арештована, Орлан не втаємничував мене в жодні важливі підпільні справи, зокрема ніколи не говорив зі мною про зв'язки. Без того 1949 року слідчі були б намагалися видушити з мене не тільки те, що знала, але й чого насправді не знала.

Берьоза не лишень допитував, він також присвячував годину-дві на розмови, метою яких було "перевиховання" мене.

Підійде нераз до карти, що висіла на стіні.

- Дивись, Марійка, який великий СССР. І порівняй тепер з ним тих кілька областей Західньої України. Та це ж смішно подумати, щоб у вас могли бути якісь шанси на перемогу.

Я могла його спитати, чи лише тому не треба боротись, бо поневолювач сильніший, але тут зайвим було йому щось доводити.

То знову показує мені на карті Волго-Донський та Кримський канали, пояснює, які це величезні вигоди для країни. Нераз під час тих лекцій забував якусь назву, і я йому підказувала.

- Ач, ти знаєш, - дивувався. - Ти читала пресу. Ви там в бункерах вчились, що?

Одного разу розповідав про "місто-герой", про Київ, при тому згадав пам'ятник Хмельницькому і зацитував Шевченка:

- О Богдане, Богданочку... - і замовк.

- Нерозумний сину, - додала я. Берьоза розсміявся:

- Ви, націоналісти, уважаєте Хмельницького зрадником за те, що приєднав Україну до Росії, що?

- Зрадником не вважаємо, але осуджуємо його вчинок.

Зі слів Берьози виходило, що переслухував не одного полоненого повстанця або нашого симпатика, проте слабо орієнтувався в програмі підпільного руху. Знав, що ми виступаємо проти колгоспів, та ще дещо, і того знання йому менш-більш вистачало. Найголовніше, однак, знав - ми боремося за відірвання України від Росії і за те нам ніколи не буде пощади. Найсильніший аргумент Берьози проти підпільної боротьби була потужність імперії, яка робила безвиглядним усякий резистанс проти неї. В його словах, а також у словах усіх інших слідчих опісля я не почула нічого нового чи оригінального. Кінець-кінцем, силовий фактор був короною їхніх аргументів.

Під час допитів деколи був присутній старший лейтнант Аґеєв. Він був приблизно мого віку. Донедавна як "оперуполномочений" МҐБ діяв у районах Галичини, потім - на Волині. Пізніше хвалився, що на Західній Україні служив у провокативних групах, переодягався за голодуючого колгоспника і заночовував у запідозрілих МВД хатах. Деколи до тих хатів заходили підпільники та давали йому поміч, наділяли харчами. Очевидно, не сказав мені, що сталося опісля з родинами, які приймали його наніч, і скільки повстанців він повбивав на засідці біля таких хатів. Мусів чимось важливим прислужитись, що його перевели цього літа на роботу при міністерстві ҐБ.

Таких, як Аґеєв, при міністерстві було немало. Майже тільки сини партійців, вони являли собою особливу породу молодих повоєнних кар'єристів. Повернувшись з фронту, швидко зорієнтувалися, що найскоріше можна зробити кар'єру, затруднившись у системі МҐБ, особливо, коли проявитись у поборюванні українського визвольного руху. Здавали собі справу, що тут є певний риск, але, переживши війну, були в якійсь мірі призвичаєні до небезпек. Також усвідомлювали, що з кожним роком риск меншав.

Агеєви знали, що це найпевніша кар'єра. Хоч би які зміни заходили в Москві, хоч би кому скрутили голови у Кремлі, кожній новій кліці вони завжди будуть потрібні в Україні. Свій кар'єризм примасковували патетичними заявами відданости партії. Насправді їхньою найвищою метою було здобути швидко і за всяку ціну сите й вигідне життя для себе.

Одного разу під час допитів Берьоза спитав:

- Якщо ми тобі ще раз повіримо і вишлемо, щоб привела нам Лемеша, - ти ще раз нас обдуриш?

Його питання насторожило мене. Що вони тепер задумують, чи тільки сказав так собі, навмисне, щоб побачити мою реакцію?

- Тепер інша справа, мій чоловік тут, - відповіла я.

Перший тиждень у тюрмі я погано почувалась на здоров'ї. Спазми стискали горло, не могла їсти і діставала завороти голови в задушливій камері. Повели мене до тюремної лікарки.

Вона була росіянка або жидівка, бо слова не проронила по-українськи, фронтовичка, рангою майор. Віком не більше тридцяти з додатком, висока, гордовита, товста дуже, але тактовна в поведінці. В тих роках і в тій країні сало на людині було показником її ступеня на соціяльній драбині. Оті районові оперативники, що собаками гонились за повстанцями, були худі, як хорти, а вже почавши з обласного начальства і тут, у міністерстві, всі були випашені, мов на заріз. Такі ж товсті були й жінки, що тут працювали.

Лікарський кабінет поміщався також на другому поверсі тюрми. Це була звичайна камера, вбого забезпечена лікарським устаткуванням, лише вікно мала нормальної величини. В кабінеті, однак, не виявилося відповідних препаратів, щоб мене обстежити, тому через кілька днів повезли мене "Побєдою" до міської лікарні. Зі мною їхали три конвоїри, всі в цивільній одежі.

Тепер я побачила Київ удень - чарівне, вічно молоде місто, затоплене в зелені дерев, травників, розсміяне яскравими кольорами безлічі квітників.

У лікарняній приймальні стояла доволі довга черга людей. Поминувши її, мене повели просто в кабінет головного лікаря, що вже чекав на нас. Головний лікар услужливо повідомив Агеєва, що зараз мене оглянуть спеціялісти і тоді він поставить діягнозу, яку вони хочуть.

— Не яку ми хочемо, а яка вийде, - звернув йому увагу Агеєв.

— Ні, яку ви хочете, - наполягав лікар. Тоді схопився. - Ну, і яка буде.

Мабуть, через моє нездужання, кілька днів після лікарських оглядин мене перевели в камеру ч. 49, останню в коридорі, навпроти лікарського кабінету. Сусідня камера стояла ціле літо порожня, тож ізоляція була максимальна. Потім узимку хтось у ній сидів. Він дуже кашляв, і я з важким серцем підозрювала, що це, мабуть, підпільник, що в бункерах захворів на туберкульозу.

Нова камера була з таким же обладнанням, що й попередня, тільки наполовину коротша. Я почувалась так, наче увійшла в могилу. Вгорі заґратоване віконце було заслонене ззовні бляхою, розмальованою на чорно і ледь відхиленою вгорі. Чорна бляха тримала камеру в мороку і надавала їй гробової атмосфери. Вона наче підтверджувала сумну істину, що звідсіля немає мені виходу на світ.

У тюрмі порядок дня був суворо визначений. О шостій ранку коридорний вартовий відтягав засув у дверях: "Падйом!" - і ще трохи затримувався, заглядав в "очко", перевіряючи, чи в'язень устав. Починалось прибирання, під час якого пооди ноко виводили в'язнів у лазничку помити лице, почистити зуби і випорожнити парашу. Мені дали зубний порошок, щітку та рушник, який змінювали кожні десять днів, коли водили до лазні. Прибирання закінчувалося до восьмої години. Опісля брязкіт баняків сповіщав роздачу сніданку. Після сніданку починали виводити в'язнів на півгодинну прогулянку.

Для прогулянки споруджено на в'язничному подвір'ї наче чотити камери, лиш без даху. Високі кам'яні стіни були обляпані жорстким сірим цементом, що при дотику ранив, як колючим дротом. Мови не могло бути, щоб на такій стіні зробити будь-який знак. Земля теж залита цементом, ні травинки, ні галузки з дерева не було на виду, добре хоч, що неба не заслонили. В тій "камері" замикали в'язня на півгодини, а вартовий на вишці слідкував за ним.

У тюрмі була заведена сувора ізоляція кожного допитуваного. Коли надходив конвоїр з іншим в'язнем, перший заховував свого в'язня де міг - у боксі, лазничці, а в крайнім разі наказував ставати лицем до стіни. За тринадцять місяців двічі траплялося, що я ось-ось була б наткнулася на іншого в'язня, якби в останнім моменті конвоїр не поставив мене лицем до стіни. В коридорах, вистелених доріжками, панувала гробова тиша. Коридорні вартові проходжувалися по них у капцях, тихенько, як коти.

Мене водили на допитування щодня, крім неділі. Свідома своєї "вини", я складала зізнання без найменшої надії, що ними зменшу собі вимір покарання. Мені, що збройно боролася за розчленування імперії, за повалення її соціялістичної системи, не було чого надіятися. Згідно із законами окупанта, такі, як я, заслуговували на максимальний вимір покарання. Відпиратись від моєї участи чи заперечувати її було б абсурдом, і я до неї признавалася. Але була й інша причина, що вказувала мені складати зізнання, і нею кермувалось багато в'язнів-повстанців.

З усіх в'язнів у совєтській системі, учасника визвольного руху трактовано найгірше. Про його арештування не повідомляли родини, яка була вже вивезена, ні взагалі будь-кого. Він часто діяв не в своїх сторонах і ніколи не виступав під власним іменем, лиш під псевдом. Навіть коли населення довідалось, що такий то повстанець попав у руки МҐБ, то не знало ні його самого, ні справжнього його імени, ні місця походження. Часто він попадався в руки безпеки так, що й ніхто про це не знав. Його тримали в максимальній ізоляції до кінця слідства. Після присуду ним і далі ніхто не цікавився, не розшукував його по тюрмах, не привозив харчових передач, не писав листів.

Ізольовані від усього світу, ми все ж не хотіли бути безслідно стерті з історії. Єдина, остання можливість, що нам залишилась, - нехай про нас напишуть наші вороги. З таким переконанням складання зізнань, хоч яке воно неприємне, не було психічно аж таким убивчим. Я розглядала їх як борг перед історією.

Мене мучила свідомість того, що з нашою смертю пропаде важлива частина історії мого народу. Мабуть, ніхто з тих останніх, крайньо виснажених повстанців не переживе в лагерах свого чвертьстолітнього вироку. Закопані в криївках архіви погниють, заростуть кущами останні стоянки по лісах, і народ помалу забуде про нас. Навіть не знатимуть люди, де затерся наш останній слід. Прийшов кінець нашій боротьбі, однак нехай вона збережеться в історичній пам'яті народу. Мене за тими мурами не турбувало, чи осудять таку поведінку ті, які не були на полі бою. Проте мені дуже важливим було зберегти, хоч в архівах окупанта, конкретні факти боротьби за волю і закріпити їх за історією. Тими фактами вже нікому не шкодилось, це вже минуле - хто загинув, хто на Сибіру. Колись, Бог знає коли, а всетаки розтріснеться оця держава-тюрма, і тоді з протоколів наших зізнань, що збережуться в сейфах МҐБ, історики і майбутні покоління довідаються про нашу боротьбу.

Одного дня під час допитів задзвонив телефон, після чого слідчий повідомив, що зі мною хоче говорити "начальство". Невдовзі з'явився Аґеєв і повів мене в будинок міністерства. Звичайні тюремні конвоїри туди не водили.

Слідчі кабінети - це крило головного корпусу МҐБ. Вони злучувалися з головним будинком коридором на другому поверсі, так що надвір не виходилось. Аґеєв повів мене на четвертий поверх, значить, до найвищого начальства. Тут навіть розміщення кабінетів ішло по вертикальній лінії, згідно з ієрархією повновластей: що вищий поверх, то вище начальство.

Наперед увів до канцелярії, де мене зустрів секретар у ранзі підполковника ҐБ. Звідти вели двері в просторий кабінет, що своїм елегантним влаштованням був подібний до кабінету Строкача.

За бюрком сидів у генеральському мундирі низький товстий бльондин віком близько п'ятдесятки.

- Здрастуй, Марічка, садісь, - вказав на крісло навпроти бюрка, прошиваючи мене уважним холодним поглядом.

Він заявив, що буде говорити по-російськи, бо не знає українського "язика", однак добре його розуміє, і я можу відповідати по-українськи.

- Чому не співпрацювала з нами, коли тебе вперше арештовано? - було його перше питання до мене.

Відповіла йому те саме, що й Строкачеві, і слідчому.

- Що думаєш про ваше майбутнє?

- Мені не лишається багато задумуватися над ним. Чекаю розправи.

Сказав мені, що підпілля насправді не обізнане з правдивою дійсністю в Україні:

- Надо лучше присматріваться к жизні, а то ви только знаєте, что "кляті москалі поневолюють Україну", - і за сміявся, вдоволений своїм знанням української мови.

Він цікавився умовинами підпільного життя. Ставив точні питання про перебування в бункерах упродовж зими, про те, чим ми займались, які речі студіювали, наші відносини з населенням і вкінці, як ми уявляли собі наші перспективи на будуче, якщо скоро не буде війни.

Мені не лиш неважко було відповідати на його питання, я радо відповідала, давала йому нагоду почути від нас самих правду про повстанців, наше життя, ставлення до населення. Мої відповіді заперечували їхнє змальовування нас, як зрадників і бандитів.

- Це, прямо, не до подумання, що людина здатна так довго витримати в таких жахливих умовинах, - завважив накінці, і в тоні його слів я відчула подив. - Тим більше мені дивно, як жінки могли все те терпіти.

Як виводили мене з кабінету, він звернувся до Агеєва: "Смєніть єйо платьє". Я все ще ходила в тій же тюремній одежині-сарафані та в чорних незашнурованих капцях, що мені видали після арешту.

Хто він, я довідалась не зразу і не від слідчого. Коли дали мені перше побачення з Орланом, розповіла йому в присутності слідчих про оту розмову. Орлан сказав, що це був генерал МҐБ Жуков з Москви. Він також викликав на розмову Орлана і відрекомендувався йому. Сказав, що "проєздом" через Київ, вертав з курорту з півдня і "при тій нагоді" хотів з Орланом поговорити. Було воно справді так, чи цільово прилетів з Москви?

На другий день Агеєв приніс мені в камеру сукенку, мешти і білі шкарпетки. Також приніс пару моєї білизни та кілька носових хусточок - він витяг це з моєї торби, яку забрали від мене в лісі під час затримання. Те, що Агеєв купив, не належало до тюремного інвентаря, воно було придбане з бюджету міністерства, і на тих речах не прибивали тюремних штампів. Усе те куплене було дешевеньке, погано пошите, проте все ж багато краще за дотеперішній мішок і лапті.

Якщо в пляни МҐБ входило поліпшити в'язневі умовини в тюрмі, тоді міністерство робило це безпосередньо, призначаючи свого працівника до полагоджування таких справ. Також міністерство приділяло тюрмі фонд на поліпшення харчування того чи того в'язня. Розуміється, тюрма підлягала міністерствові й адміністрація тюрми мусіла виконувати його вказівки.

Коли з'явилася в часописах вістка про перемир'я в Кореї, Берьоза під час допиту зараз же зачитав її мені.

- Бачиш наскільки безвиглядна ваша боротьба? У світі стабілізується мир, так що ваше розраховування на війну не має реальних підстав. Принаймні нема підстав сподіватись її у близькому майбутньому. Поки вона буде, до того часу ми зліквідуємо ваше підпілля.

Не була це для мене радісна вістка ні з перспективи в'язня, ні з перспективи нашої боротьби. Вона вказувала на стабілізацію миру у світі й тим самим підтверджувала політичний статус-кво, закріплювала неволю особисту і неволю моєї батьківщини.

У першій стадії допитувань мені доволі часто змінювали слідчих. Причиною могла бути також і мова. Декотрим з них було дуже трудно перекладати й записати російською мовою мої відповіді. Я зумисне так спрепаровувала речення. Ніби й відповіла, однак вони не знали, як вкласти мою відповідь у їхню стандартну форму протоколювання. Знов і знов переписували, дерли гори паперу, курили десятки цигареток. Я мала з того подвійну сатисфакцію: поперше, навчіться принаймні мови тих, кого ув'язнюєте, а ні - так прійте і списуйте в поті чола нашу боротьбу. Таким способом я також відтягала зізнання.

Назагал слідчі ставилися до мене під час допитів коректно. Вправді нераз кидали насмішкувату репліку щодо нашого життя в підпіллі та взагалі нашої боротьби. їхні кпини мене обурювали, але не боліли, від них я не надіялася нічого кращого почути. Зате поради миритися з долею мене дратували. Всіма силами волі я готувалася до поневіряного тюремного і лагерного життя, але миритися з такою долею - ні, з нею, мабуть, не примирилась би до мого останнього віддиху.

Вже в початковій стадії слідства, що часто перепліталося з балачками, які мали б мене "перевиховати", я догадувалася, що МҐБ буде намагатися нахилити мене, а може й Орлана, до співпраці. На це вказувала не тільки назагал тактовна поведінка слідчих, але й намагання говорити до нас нашою мовою, а також увага, з якою вони поставились до мого захворіння. Щоб досягти своєї мети, МҐБ практикувало засаду,"що скоріше притягнеш медом, як дьогтем. Не вийде, тоді не буде трудно змінити мед на дьоготь. Але спочатку бувало всіляко, і щойно коли мою справу перебрав начальник 1-го відділу підполковник Олійник, гебісти взялись здійснювати свої пляни ґрунтовніше.

Олійникові було близько п'ятдесятки, українець, казав, що із Запорізької области, ще й нахвалявся своїм козацьким нащадством. Добре знав українську мову, і як би там я не заплутала речення, він хвилину подумав, впорядкував його і без труду записав. Його попередники довели допитування до закерзонського періоду, однак він перервав у тому місці ("це не важне тепер") і став стягати зізнання з пори мого приїзду на Волинь.

Тепер мене стали водити на допити два рази денно. Видно було, що поспішали. Олійник поводився зі мною строгіше за попередніх слідчих, ставив точніші питання. До його допитувань я кожного разу, поки лягала на відпочинок, старанно підготовлялася. Під час зізнань була максимально зосереджена, намагаючись обминати всі ті деталі, які могли бути ще актуальні й навести на слід чи в інший спосіб пошкодити тим, що ще на волі. Тому з кожного його допиту приходила в камеру фізично висотана і пригноблена. Опріч слідства, Олійник більш за своїх попередників систематично присвячував час розмовам зі мною.

Кабінети слідчих були вузькі біля дверей, потім одна стіна прямокутно вгиналася, поширюючи кімнату допереду. В заглибині кута стояло крісло для допитуваного. Декілька разів під час слідства хтось входив у кабінет і мовчки затримувався деякий час при дверях. Олійник холодно споглядав то на нього, то на мене, теж не проронивши ні слова. Страшно кортіло кожного разу оглянутись, але завжди здержувалась. Лише подумала собі, що це один з ґебівських трюків, щоб насторожити мене. Одного разу після таких відвідин Олійник не витримав і сказав: "Бач яка, ти ще ні разу не оглянулась. Скільки я не переслухував "бандитів", кожний, як тільки відчинились двері, зривався, мов обпарений". Відтоді закинули того роду таємні візити під час слідства.

У своїх "лекціях" Олійник обговорював усякі площини життя, заторкував різні проблеми. Я поводилась з ним, як і раніше з іншими, - вислухувала його мовчки, рада, що не випитує, а сам говорить. Він, одначе, вимагав моєї активної участи в розмовах, хотів, щоб ставила йому питання і висловлювалась критично, якщо не погоджувалася з його думками. Я рідко користала з його заохоти, побоюючись, що в розмові могла б сказати більше, як хотіла їм сказати. Нехай він говорить, думала собі, я послухаю і ще раз сконфронтую мою правду з його. Він умів говорити краще за інших, проте і в його мові не було нічого, чого не можна було б прочитати в режимній пресі чи почути в радіо.

- Насамперед, сама мета вашої боротьби - це абсурд, - доводив Олійник. - Самостійна Україна вже існує, народ живе в добробуті, за час радянської влади він досяг великих економічних і культурних надбань. Не лиш Україна, всі республіки піднеслись до вищого рівня. В Радянськім Союзі панує рівноправність народів, а вже особливо наявна любов між українським та російським народами. Якщо ми хочемо зберегтись як народ, то досягнемо того тільки єдиним способом - коли будемо разом з Росією. Нині не можна думати про дослівну самостійність, бо такої не існує. Франція також не повністю самостійна. Особисто я не бачу в тому зла, коли українець говорить по-російськи. Це мова Леніна, Пушкіна.

Такі ось аргументи повинні були переконати мене в доцільності русифікації України.

- Для сучасної України ваша боротьба - це злочин, і до того ж без реальних перспектив, - казав Олійник. - СССР - потуга, його весь світ боїться, а ви думали його перемогти. Навіть якщо б знову прийшло до війни, то й тоді немає підстав надіятись, що Україна стала б самостійною. Допустім теоретично, що Америка виграла б війну, чого ніколи не станеться. Однак її виграша вам нічим не помогла б. Для Америки не існує українського питання, навіть не існує українського народу, вона не заінтересована в самостійності України і розглядає її так, як розглядав Гітлер.

Розкритиковував методи нашої боротьби:

- Що ви можете довоюватися з бункерів?

- Історія знає підпільну борбтьбу, - завважила я.

- Так, знає боротьбу чорногорців, большевиків, але не знає такого підпілля, що десять років жило б по бункерах. Як ви могли рішитися на таке безглузде життя?

- Припустімо, буде війна й окупант займе Совєтський Союз, - відказала я. - Ви б не боролися за свою державу? Не покинули б родини, не пішли б у підпілля навіть на довгий час? Те, що ми витримали так довго, радше говорить про нашу витривалість. Я б інакше ставила справу - чи доцільно було вести нашу боротьбу, а не в яких обставинах вона велася.

- Власне, недоцільно було, - ствердив він.

Олійник був також краще за інших ознайомлений з підпільною літературою і програмою нашого руху.

В нашій літературі названо правлячу верхівку терміном "совєтські вельможі". Його ввели Полтава і Горновий на багато років раніше за Мілована Джіласа, що у своїй Новій клясі ужив до них ту саму назву. Стільки разів автоматично вицокувала на машинці "совєтських вельмож", що не задумувалась над тим багато. Щойно в тюрмі побачила, яка дошкульна для них ця назва.

- Називаєте нас вельможами, - досадував Олійник. - Це, прямо, ганьба! Куди ж таке виписувати про нас! Наша влада народна, ми самі винищували царських вельмож.

Деколи Олійник розглядав програму визвольного руху, спинявся над окремими її постановами і розкритиковував їх. Почав був із суспільно-політичного устрою української держави і доводив мені, що в нас багато запозиченого від совєтської системи.

- Багато з того, що ви написали, вже здійснене, вам ідеться тільки про перебрання влади у свої руки.

Я йому не перечила, лиш ухильно відповіла:

- Підпілля висувало таку програму, яка була б найкориснішою для народу, без огляду, чи хто інший у якійсь країні вже дещо з того втілює або втілив у життя. Але є й багато різниць між двома програмами.

- О, я знаю: Україна без Росії і без колгоспів. Та це крок назад. Навіть якщо б розподілити землю справедливо, за покоління-два знову будуть багаті та вбогі. Колгоспи коштували державі великих жертв, і ліквідація їх була б регресом.

- Воно правда, що поділ землі не ідеальна розв'язка, але селяни вірять, що без колгоспів їм жилось би краще. Підпілля прислухалося до бажання населення.

- Воно тільки в Західній селяни так думають. Тут на Сході люди щасливі у колгоспах, - запевняв Олійник.

Подумала про себе, що Західня Україна бачила тих "щасливих" голодуючих колгоспників, коли приходили жебрати за куском хліба.

Нарікав він ще, що наша боротьба гальмує прямування українського народу до комунізму і завдає йому великих втрат.

- Уявляєш собі, скільки коштує державі поборювання вас? Якої шкоди ви завдали в грошах і людських жертвах? Ви знищили таких цінних людей, як генерал Ватутін, сотні офіцерів і солдатів військ МҐБ, багато людей з адміністрації. Ви стримували колективізацію західніх областей, через вас вивозили людей на Сибір, саджали в тюрми. Також з вашого боку загинуло багато здібної молоді, яка могла помогти нам будувати комунізм. До того, ще й компромітуєте радянську державу перед світом, - провадив далі. - Посилаєте за кордон свою літературу, і там її розповсюджують ваші одно- думці-націоналісти. Прочитає це італійський чи французький робітник і готовий повірити, що Україна в неволі. Ви, просто кажучи, нам заважаєте!

Говорив також про визвольні змагання під час Першої світової війни, згадував про холодноярців. Тоді то молодим сам брав участь в боротьбі з ними:

- Ми витиснули їх з лісу і розстрілювали цілими групами нараз.

Ось хто ти, думала гірко, споглядаючи з одразою на нього, "козацького нащадка" з холодними порожніми очима.

Якось близько півночі під час допитувань задзвонив телефон. Олійник не сказав до мене нічого, тільки з'явивсь Агеєв, і вони оба повели мене в будинок міністерства, значить, до "начальства".

Тим разом завели до кабінету заступника міністра ҐБ Слона.

Він також був низького зросту, товстий, з ясносиніми сталевими очима й гострим пронизливим поглядом. Говорив до мене українською мовою, але важко, нераз зупинявся в середині речення, шукав підходящого слова. Насамперед спитав, чому "обманула" їх давніш.

Мені вже остогидло було те саме відповідати кожному новому допитувачеві, що викликав мене.

- Які в тебе пляни на будуче? - те саме трафаретне питання.

- Пляни? Засудите на кару смерти.

- Ну, ти, може, дістанеш двадцять п'ять років.

Опісля попитав про дітей і мою родину, тільки про око питав, по його мові бачила, що він знає про них краще за мене.

- Тобі треба подумати про них, помогти їм зажити нормальним життям. Вони ж терплять через вас, а то вродила і відреклась, - і усміхнувся єхидно.

Його остання заввага мене образила й обурила до живого. Я не могла безборонно дозволити йому по-варварському, ще й з насмішкою пхати вістр'я в мою рану.

- О, ви хотіли б мати в себе людей, щоб посвячувались за вашу ідею так, як посвячувались ми за нашу. Може, колись вони у вас і були, але тепер ви їх вже не маєте, - відказала йому іронічно.

Слон здивовано глянув на мене і лиш забубнив пальцями об бюрко. Він, старий комуніст, відчув колючу правду в моїх словах, добре знав, що мали ми, навіть переможені, а чого вже не мали вони.

Слідчі камери періодично відвідувала тюремна бібліотекарка. Добір книжок - з малим винятком, в російській мові - на тюремні умовини був доволі багатий. У списках значилося й кільканадцять українських, уже з радянського періоду.

Слон спитав мене, які книжки прочитала в камері. Назвала йому переважно російську дореволюційну клясику.

- Це замало, - відказав. - Тобі треба краще ознайомитися з радянською літературою, головно повоєнною. Це також одне з джерел пізнання правди про життя народу. Дістаньте їй, - звернувся до Агеєва, - Жнива, Сім'я Рубанюків, В боротьбі за мир, Таврія, Далеко от Москви, Роман Міжгір’я, Піднята цілина.

Агеєв все це собі записав.

- Ця остання тобі сподобається, - засміявся Слон. - У ній описано, як селяни виступали проти колгоспів. А що читаєш тепер?

- Войну і мір.

- З вас доволі війни, краще читай про мир, - і додав Аґеєву до списку декілька брошур Леніна і Сталіна.

По дорозі до камери я підсміхалася: вже й Леніним "просвітити, бачиш, хочуть незрячії очі". Опісля слідчі мене перевіряли і свої "лекції" пов'язували зі змістом наміченої до прочитання літератури. Тим часом у тюрмі зроблено мені полегші. Дали дозвіл лягати в ліжко перед "отбоєм", тобто перед десятою вечора, а також могла вдень відпочити. Стали приносити кращі харчі, а восени подали навіть кілька разів овочі. Навесні 1954 року я деколи діставала салату зі свіжої городини.

Всі ті блага мене лякали. Ну й відоб’ють вони собі їх опісля на мені, передбачала. Також гнітило прикре почуття чи то вини, чи то несолідарности з іншими, незнаними, але здогадними тут в'язнями, що сиділи в усіх тих камерах-ізоляторах. Я не була одинока, вони полегшували тюремний режим кожному, з ким загравали. Сумлінням не почувалася винуватою, воно все діставалось мені "авансом", це була не заплата, а передплата на мою совість.

Восени мені вже було ясно, що МҐБ хоче покористуватися мною, тільки не знала, в якім конкретно пляні. Що ж, почекаю, і так нікуди поспішати. Хоч стільки розради, що в моїм становищі перші концесії мусять бути по їхньому боці.

Зізнання я подавала виваженим і повздержливим способом, відповідала лиш на питання, без додаткових інформацій і ніколи "не лізла поперед батька в пекло". Я не крилася перед слідчими, що сподіваюся важкого виміру покарання, і не вірила їхнім натякам про надію на життя.

"Органам" треба було усунути мою недовіру до них, а цього не могли осягнути самим ізолятором і книжкою. Спочатку я зовсім не читала радянських книжок, робила це не з упередження, тільки тому, що це найнудніша в світі література. Коли мала до вибору між нею і такими письменниками, як Толстой, Тургенєв, Чехов, я, природно, давала перевагу останнім, їхні твори були моєю єдиною насолодою в тюрмі, їх я й далі читала, але після розмови зі Слоном вже випозичала також і совєтські твори. На останні не тратила багато часу, їх лише перелистковувала, щоб схопити зміст на випадок, коли слідчий поведе про них мову.

До того часу всі лекції та напоумлювання мене слідчими і вищим начальством навіть не торкнули моєї віри. Я не замикалась у фортеці своїх переконань і навіть з певним зацікавленням вислухувала їхні аргументи. Проте скоро усвідомила, що вони мене ні в чому не переконають, у них був зовсім відмінний від мого аршин, яким міряли свої вартості.

Моя правда, може, в ранніх роках була сповнена запалу і романтизму, але з бігом часу облетів пієтизм, і відтоді вона постійно вигострювалася і кристалізувалась на фактах життя народу. Воно, те життя, було настільки трагічним у всіх його площинах, духовій ще більше, як матеріяльній, що жодна ціна, яку доводилось платити за його рятування, не була завелика. На наших очах окупант спихав народ до загибелі, добивав його мову, а помагала йому в тому ціла армія доморослих лакеїв, що нахвалялись своїм козацьким походженням. Чим же та якими аргументами слідчі враз із міністрами могли замінити моє розуміння істини, розуміння смертельної небезпеки, що Дамокловим мечем зависла над народом.

Одного дня в серпні знов повели мене до міністерства в контору на третьому поверсі. По дорозі Аґеєв сказав, що йду до знавця справ підпілля і його опінія важить тут багато.

Мене зустрів високий кремезний чолов'яга віком під п'ятдесятку, в ранзі полковника. В нього були відразливо різкі сині очі й губи, вигнуті підковою чи то в усмішці, чи то в гримасі. Він не силкувався бути ввічливим, лише відразу привітав мене уїдливим насмішкуватим тоном:

- Ну, що? Змінила вже свої погляди чи ще далі думаєш про бункери? Бо то знаєш - вовка завжди тягне до лісу, - і засміявся, вдоволений своїм саркастичним дотепом.

Я зігнорувала його мову й похмуро мовчала.

Тоді він до мене, вже поважним тоном:

- Скажи, ти любиш своїх дітей? - і зразу же поспішив із зауваженням, що йому не дуже віриться в те, бо йнакше не залишала б їх у чужих людей напризволяще.

Тим мечем вони всі мене найгостріше і найчастіше ранили. Я зігнорувала і це його питання і все мовчала. Тоді він узявся до головного: чи знаю, де перебуває Леміш, і чи хочу помогти їм, тобто привести на зустріч так, як нас привів Скоб.

- Я Лемеша не знаю, ніколи його не бачила.

- Ну, але він знає, що ти жінка Орлана. Орлан висилає тебе, щоб усно з'ясувала йому про стан на сході. Він з тобою прийшов би.

- Думаю, що ні, - не згодилась я з його міркуванням. Він лиш посміхнувся.

- Яку підпільну літературу вивчала?

- Усю, - кинула сердито.

Він поставив мені ще якісь питання, але я мовчала або відказувала одним словом. Витворилась холодна і неприємна атмосфера. Не затримував мене довго і закінчив візиту реплікою:

- Бачу, ти ще не забула Декалогу.

По дорозі в камеру Агеєв невдоволено буркотав:

- Ти поводилась, як ображена пані, забула своє становище. Говорила з важливою людиною в міністерстві, тепер не знаю, як далі підуть ваші справи.

Ця візита була тим характерна, що обі сторони поводились природно і не загравали. З усіх них цей полковник мене найвлучніше розцінив. Він ніколи мені не вірив і до кінця залишився моїм великим противником.

Наближався кінець серпня. Я знала, що на початку вересня вже діяли осінні підпільні зв'язки. Хотілось якнайдалі відсунути той рокований час, але він послідовно насувався, і я з жахом очікувала, які "трофеї" назбирає МҐБ тим разом. Хтозна, чи не вдасться їм приманити також і Лемеша... Ця думка так тривожила мене, що особиста доля, моя і мого чоловіка, посувалася на другий плян. Що сталося, того вже не завернеш, але нехай би на цьому був кінець.

На зв'язок до Лемеша мене не висилали. Тоді навіть не водили на допитування. Зате кілька тижнів раніше слідчий детально випитував про можливості нав'язання контакту з Лемешем. У мене їх дійсно не було. Старалася переконати слідчого, щоб не висилали Скоба на зв'язок. Собі до помочі наводила засади конспірації і впевняла, що їм напевне не вдасться, бо "навіть пересічному зв'язковому було б видним, що справа неясна". Слідчий слухав з безвиразним обличчям мої аргументи, деколи не погоджувався з ними, то знов додатково перепитував, але нічим не прозраджував, чи повірив у них. Він опісля піде до свого начальника і переповість почуте від мене. Тоді зроджувалася слабенька надія, що, може, завагаються і не вишлють Скоба на зв'язок до Лемеша.

Розуміється, МҐБ ще більше натискало на Орлана, в цьому я не сумнівалася. Але наитрагічнішим було те, що МҐБ могло робити свої ходи без помочі Орлана. Самим Скобом вони могли багато осягнути, а ще певніше, коли б заломили Чумака. Як опісля виявилося, з Чумаком впорались доволі швидко, вже восени він видав їм місця зв'язків.

Якщо поминути перші дні ув'язнення, осінь була мені найважчим періодом у тюрмі. Я ночами не спала й наслухувала, чи не приводять свіжих в'язнів, може Олеся і Бурого. Знала, що зустрічі пов'язані ланцюгово, з Кременеччини зв'язки будуть відбуватися на північ, до Уліяна, і на південь, до Лемеша. Коли ночами доходило в камеру кляскання пучками, мене огортала розпука: кого ведуть тим разом??? І так аж до зими, коли зв'язки вже не діяли.

Також я вивчала настрій слідчого, щоб зорієнтуватися, чи досягли вони чогось. Припускала, що коли б спіймали Лемеша, то слідчий був би в незвичайно веселому настрої та й перестали б випитувати мене. Олійник був замкнутий у собі, хитрий малорос, може, й не дав би пізнати мені, які в них успіхи. Своєю поведінкою нічого не прозраджував, а також не змінювали мені тюремного режиму. Під осінь возили декілька разів оглянути місто. Спочатку ті виїзди на мене не впливали, дивилась крізь вікно авта на перехожих, і здавалось мені, що вони теж ув'язнені. В моїм світосприйманні за вікном була тюрма, тільки ширше обведена муром. Не манив мене нічим цей світ.

Одного разу затримали авто на набережній і сказали мені вийти на вулицю. Не йнявши віри, здивовано гляділа на "хоронителів". Я почувалась майже дико на хіднику, яким проходили вільні, тобто формально не ув'язнені люди. Перший імпульс був - утікати, бігти до Дніпра і стрімголов шубовснути у воду. Нехай пропаду, але вирвусь з кошмарної дійсно-сти. Розуміла, що всі оті прогулянки зроблені з розрахунком, аби розбудити в мені тугу за волею. А дуже затужиш, то, може, послабиш силу волі, заломишся.

День був чарівний, увесь залитий сонцем. По Дніпру пливли човни, а на другім березі, на Трухановому острові, піском біліла і виблискувала кольорами купальників людна пляжа.

Повели мене парковими алеями на Аскольдову могилу.

"На Аскольдовій могилі поховали їх..." - була перша моя думка, коли я туди прийшла. Тепер там поховані були "герої родіни", а тіла Крутянців окупант викинув з рідного кладовища. Не в силі була ступати ногами по цьому місці, щоб не нагадати історії мого народу. Хоч смуток гнітив душу, проте вдячна була долі, що зволила мені поглянути на столи-цю-мрію. В парку на лавках сиділи жінки, усюди чути лиш російський "язик", і я аж оглядалась, коли зрідка прозвучало слово рідною мовою.

Показали мені пам'ятник Ватутінові.

- Ти знаєш, що його вбили ваші партизани на Волині? - спитав Агеєв.

- Знаю.

Точно знала, мені розказував сам учасник засідки, в яку попав Ватутін. Повстанці спочатку навіть не знали, кого вбили, точніше - смертельно поранили. "Стріляй по другому авті, у першому звичайно охорона", - дав наказ сотенний Зелений. У другому авті їхав Ватутін.

Прийшла осінь, дні стали холодніші, а в мене лиш сукенка. Конвоїри, вдягнені в цивільному, повели мене до універмагу, вибрали костюм, але не мого розміру. Меншого не було в магазині, тож купили його і повезли на Поділ у кравецьку робітню, щоб там його поправили. Ця робітня обслуговувала міліцію, в ній працювали жиди. Спочатку відмовлялися, казали, що не мають часу, але коли довідалися, що це для МВД, відразу знайшли час і пообіцяли направити за два дні.

Вийшовши з робітні, мої охоронники покпивали собі з "євреичиков". Між МВД і міліцією не було добрих відносин, перші дивилися звисока на других і не були вдоволені, що тепер створено для них спільне міністерство. Коли незабаром знову зформувалось окреме міністерство, КҐБ, ґебісти були раді.