Тисяча доріг

ПОБАЧЕННЯ

Одного дня під час допитування увійшов усміхнений слідчий Птічкін.

- Чоловік передає тобі привіт, - звернувся до мене.

- Він ще живий?

- А ти що думала? Ми його вже замордували? Живий, почувається добре і питається про тебе.

Відколи нас роз'єднали першого дня, я не надіялась побачити більше мого чоловіка. Думка про нього мене ні на мить не покидала. Після візити у заступника міністра Слона я ще могла надіятись, що мене засудять на 25 років, повезуть у каторгу і, може... може, виживу, адже дехто переживе. Може, колись повернусь на батьківщину, відшукаю дітей... може, хто з рідні виживе. В концтаборах зустріну інших підпільниць, розкажу їм, як довго ми ще боролись, розкажу про події, людей, місця. Може, зустріну там мою подругу Наталку, багато їх зустріну...

Рішуче не вміла перестати надіятись, навіть в ізоляторі.

Одначе не творила собі ілюзій щодо свого чоловіка. Нераз нишком, щоб "вахтьори" не запримітили крізь дверішнє "очко", витирала сльози з очей. Якби не гідність, так ридала б, що тюрма здригнулась би, але ні за яку ціну не хотіла, щоб наші тюремники бачили мої сльози.

Двадцятого вересня викликав мене міністер Строкач. Він видимо почувався добре.

- Твій чоловік дуже турбується тобою і просив побачення. Я дав дозвіл, але хочу ще спитати, чи ти цього бажаєш, - жартував чи, може, кепкував собі.

- Думаю, що й питати не треба було.

Мабуть, навіть жорстока людина почувається добре, коли зробить добро. Хоч побачення було холодно розрахованим кроком на шахівниці їхніх плянів, проте Строкач розумів, скільки розради воно принесе нам обом. Ця, може, навіть не свідомість, а підсвідомість вчиненого добра, мені здавалося, була справжньою причиною його погідного настрою.

Веселий настрій, однак, не відвертав Строкача від головної цілі, він знову спитав про Лемеша, Уліяна, архіви, друкарні.

Моя відповідь була та сама, що й тоді, коли привели мене до нього першої ночі.

- Як живеться в тюрмі? Хіба не краще ніж у бункерах?

- Тюрма завжди залишається тюрмою, - я йому у відповідь.

- Тоді треба думати, як вийти з неї на волю.

- Це вже не від мене, а від вас залежить.

Від Строкача повели мене до кабінету слідчого, де вже були Орлан, слідчий Клименко і ще двоє працівників міністерства. Орлан глянув на мене схвильовано, в його очах пробивалась тривога. Цього я сподівалася, він намагався збагнути, як я почуваюся, як сприймаю тюрму, і, може, боявся, що розридаюсь.

Зворушена, приступила до нього і глянула йому прямо в вічі. Ми лиш подали собі руки.

- Та привітайтесь якось, поцілуйтесь, - на це Клименко.

Однак їхня присутність так нас морозила, що ми нездатні були проявити навіть стільки інтимности, щоб розцілуватись.

Побачивши мою поведінку, Орлан заспокоївся. Виглядав змарнілий, був вдягнений уже не в тюремну одежу, а в синій костюм поганенької якости. Костюм вже приходжений, і рукави закороткі на Орлана. Певне, купили його раніш для іншого в'язня, якого старались "обробити".., "Не знати яка доля його, попереднього власника костюма", - майнула мені думка.

- Я просив побачення з тобою, хотів попрощатися. Коли нас привезли сюди, так розлучили, що не дали можливости сказати хоч кілька слів, - промовив чоловік.

- Треба думати про життя, а не про прощання, - втрутився Клименко. - Є ваші люди, які зажили нормальним життям.

Орлан знехтував його заввагу і далі говорив, тепер уже дрижачим від хвилювання голосом:

- Прости мені, коли часом зробив тобі прикрість. Сама знаєш, обставини які були... нерви не дописували...

Хоч як я опановувалась, але очі все одно набігали сльозами.

- Не маю що тобі прощати, я пам'ятаю тільки те, що було в нас гарне і добре. Все інше - це ж були дрібниці. - Потім глянула на нього довгим промовистим поглядом і додала: - Я нічого не жалію.

Не зважаючи на присутність слідчого, мусіла це йому сказати, бо почувала, що моя постава буде мати вплив і на нього, вона або скріпить, або послабить його волю.

Орлан зрозумів мене, його голос перестав дрижати, він заспокоїся і вже говорив зрівноваженим тоном.

- Не журись, Марусю, - підбадьорював мене, - все одно ми були б загинули... І так прожили довше за інших.

Чомусь я не здібна була поділяти його фаталістичного оптимізму, воно мене не задовольняло. Воліла ставити справу просто так, як вона виглядає.

- Ті, що не загинули, - нав'язав до Орланових слів Клименко, - коли переконаються, що обрали неправильний шлях, вони завернуть. Знову ж є й інші, вперті, не хочуть повірити, що життя не таке, як вони його малюють. Ті не завернуть, не визнають своїх помилок.

- Як вам вірити, коли говорите і пишете стільки неправди, - відповів Орлан. - Увесь час говорили про щасливе життя колгоспника, врешті самі признались у тих "вересневих постановах", що понад шістдесят процентів колгоспників в Україні не мають корови. Я знаю, що воно означає, сам виріс у нестатках. Це говорить, що більше половини селянства живе злиденно. Для колгоспника корова - єдине джерело доходу, він сам не їсть молока, а продає його на базарі, щоб купити хліба, сірника та все конечне до життя. Ті нуждарі ще й мусіли купувати по базарних цінах масло, щоб здати державі поставки, дарма що в них не було корів. Навіщо, тоді, ви говорите про "щасливе" життя?

Слідчі були збентежені його мовою. Озвавсь один із них:

- У житті не може бути все так, як говориться в пропаганді. Якщо б ви збудували державу, вона теж не виглядала б такою досконалою, як ви лишите про неї. Завжди легше написати, як перевести написане в дійсність, легше критикувати, як створити хороше життя.

Орлан зразу мав готову відповідь для нього, але я, побачивши, що заноситься на довшу суперечку, перервала їх.

- Облиш, - звернулася до чоловіка, - будеш собі з ними дискутувати опісля. Не трать так дорогого для нас часу.

З того усі були вдоволені.

- Викликали мене до всякого начальства, - розказував мені Орлан. - Я їм сказав: не маєте чого тріюмфувати з того, що вам вдалося мене спіймати. Такий сильний апарат, який ви запрягли до боротьби проти нас, очевидно, приносить вам успіхи. Однак це тільки ваша силова, фізична перевага над нами. Мені не страшно вмерти за те, у що я вірую, я довгі роки був приготований на такий кінець, але ви мені докажіть, що ми були неправі в нашій боротьбі. Тоді щойно була б ваша перемога. У вашій позиції застрелити людину - невелика штука. А начальник кулаком об стіл: "Добре, ми тебе переконаємо, що твої погляди про радянську державу помилкові. В нас є чим переконати!" "Не книжками і газетною пропагандою ви мене переконаєте, - сказав йому, - бо всі роки в підпіллі я читав вашу літературу, ваші постанови. Тільки наявні факти, побачені на власні очі, могли б мене переконати".

Присутні слідчі тільки прислухались, не відгукуючись ні словом. Мовчала і я, зрозумівши, що він хоче мене поінформувати, якої тактики вони до нього вживають і яку лінію поведінки він зайняв. Нехай, мовляв, переконують, йому нікуди поспішати, перед ним тільки вирок смерти.

Клименко витягнув з бюрка свіжозроблені знімки наших дітей, Зеня і Тарасика-Петруся. Ми приглядались їм мовчки, з болем... Нам дозволено взяти з собою в камеру по одній світлині Петруся, але Зенчика світлини не дали. З огляду на те, що його усиновив начальник краківського УБ, який дотепер, може, добився ще вищого становища, вони не хотіли взагалі залучати Зенчика у свою гру з нами. Впродовж усього слідства старались його майже не згадувати, особливо, коли робили всякі обіцянки на повернення до нормального життя. Ми сиділи поруч, і Орлан, загинаючи пальці, показав мені числа. Я догадалася, що це число його камери. Перечекавши трошки, зробила те саме.

В тюрмі дуже хотілося знати, хто сидить в інших камерах, хоч у цій тюрмі таке знання не мало практичного значення. Орланова камера була на тому ж поверсі, що й моя, а що моя була кінцевою, мене завжди вели попри його двері. Вже той факт, що я проходила близько нього, був мені маленькою розрадою. За короткий час ми навчилися пізнавати наші кроки, і я завжди знала, коли його виводять на допитування, а коли я проходила попри його камеру, він покашлював. Вивчиться також кроки тюремної адміністрації, але не вартових - ті ходили в тапцях, тихо, як коти.

Після побачення з чоловіком я зорієнтувалася, що КҐБ намагається переставити також його на свій бік. Хотіли вони цього добитися з кількох причин, найголовнішою, очевидно, було використання Орлана для остаточної ліквідації підпілля. Воно, підпілля, фактично було вже настільки послаблене, що навіть пропаґандивними діями не становило поважної загрози радянському режимові. Якщо б органам безпеки вдалося накласти свою руку на Лемеша, тоді з його ув'язненням або загибеллю прийшов би кінець підпільній боротьбі.

Враз із ліквідацією підпілля органи безпеки хотіли знев-тралізувати його політичні представництва за кордоном, головно ті, які були пов'язані з боротьбою на батьківщині, - УГВР, ОУН і УПА. Через Орлана - певніше, як через Скоба, - вони мали в руках нитку, що вела до Василя Коваля. Обставини нашого арештування були цілковито засекречені й нічим не прозраджували нових обставин, у яких опинився Орлан. Не покористуватись ним у своїх плянах було б їхнім великим промахом.

Попри головну причину, була ще одна. Мені здавалось, верхівка справді хотіла довести Орланові, що рація по їхнім боці, а наші ідеї нереальні та шкідливі для народу.

Пізніше, коли нам давали побачення, завжди в присутності одного-двох працівників міністерства, Орлан переповідав мені всі ті розмови та називав тих, з ким вони велись.

- Василь упертий, але говорити вміє. Як говорить - можна в ньому залюбитись, - сказав якось до мене один зі слідчих, що періодично допитував також Орлана. Я лиш усміхнулася, згадавши, що і в нас "наперед було слово".

Ясна свідомість того, що його засудять на найважчий вимір кари, багато впливала на Орланову одверту поведінку під час слідства. Коли слідчі натякали йому про волю, він дивувався, що вони уважають його за такого наївного, щоб їм повірив.

Ті побачення, якими МҐБ хотіло здобути нашу прихильність, були двосічним мечем. Ними вони надіялися зродити в нас тугу за життям і послабити силу волі встояти під їхнім тиском. Тим часом на нас побачення мали якраз зворотний ефект, не послаблювали вони нас, а скріплювали духово. Ми вже не були ізольовані, вже мали одне в одному глядача, вимогливішого, як була б ним стороння людина. Попри незначні непорозуміння, впродовж десяти важких підпільних років ми зберегли любов і пошану одне до одного. Ці дві дорогі нам вартості хотіли донести до кінця наших днів і до кінця затримати обопільну довіру. Те, що я сльози не проронила перед ним, ні одним словом не дорікнула за те, що ми тут опинились, не намовляла його до капітуляції, мусіло мати вплив на мого чоловіка. Він також не випадково переповідав усі ті розмови з тими, хто вирішував нашу долю, а для того, щоб я знала, яка його постава.

Оповідав мені, що нераз їх збиралось кількох - Строкач, Слон та ще інші, які були позиціями близько до міністрів, і викликали його з камери "побалакать". У розмовах з ними Орлан часто торкався соціяльного питання. Сам він походив з убогої родини і був дуже чутливий до соціяльних кривд.

— Ви називаєте мене "буржуазним націоналістом", - казав до них. В порівнянні з нами, це ви буржуї. Гляньте лиш на одяг, в якому ви нас спіймали, і порівняйте зі своїми шовковими сорочками та й усім вашим розкішним вирядом. Я знаю життя пролетаря краще за вас, сам важко жив, жав за десятий сніп, мурував, грав по весіллях, продавав у крамниці, вчив у школі, за всяку роботу хапався, щоб запрацювати на кусок хліба. Мене в підпілля не заманули буржуї, туди мене загнало відчуття кривди і бажання кращої долі для людей. Таких, як я, була в підпіллі переважна більшість.

- А може, не треба так сперечатись, - деколи, про око, казала не до нього, а для тих, що прислухались.

- Ні, треба, нехай знають, що ми не були невігласами, знали, за що боролися.

Майор Петченко, який враз із Агеєвим сторожив мене, коли везли в місто, сказав раз: "Василь упертий, але відвертий. Це краще, бо знаєш, що людина думає, і знаєш, як над нею працювати. Ми самі цінимо твердих людей, їх тяжче переставити, зате коли вдасться - тоді можна на них розраховувати".

Все одно начальство не звикло до надмірно відвертої поведінки в'язня, і нераз Орлан виводив їх з рівноваги. На одній з таких розмов вив'язалась між ними палка дискусія про колгоспи. Орлан так розізлив їх своїми аргументами, що Строкам не міг запанувати над собою.

- Молчать! - крикнув люто.

- Якщо хочете, щоб мовчав, тоді не приводьте мене з камери до вас на дискусії.

Восени приїжджали на "балачки" начальники МҐБ з областей "спільних дій", Рівенської й Волинської, хотіли побачити того, за яким стільки років полювали. Нахвалялись, що населення звикає до колгоспів, коли все менше стає "бандитів" і нема кому його бунтувати проти влади.

У жовтні мене перебрав слідчий Птічкін, начальник "IV-ого отдєлєнія", росіянин. Він довів слідство до кінця. Птічкін говорив поганою українською мовою - завчив її, мабуть, для ведення допитувань. У його поведінці проявлялась жорстока, груба особистість, хоч старався її примаскувати. Він, здається, належав до найефективніших слідчих, часто виїжджав до Львова "по справам". Тоді його заступав "старший слєдоватєль" Рапота, українець, тридцятип'ятирічного віку.

Коли ми відходили в Хмельницьку область, я взяла з собою мою численну колекцію графічних відбиток Зота-Бея та його учнів на Волині, а також деяких графіків з Галичини. Всіх відбиток мала понад 110, вибиті на кращому папері, в різних кольорах: чорнім, синім, коричневім. Це були найкращі зразки, надсилані Орланові, з яких я брала собі по примірнику в колекцію або відбивала сама з клішів, що були в посіданні Орлана. Цю колекцію, враз із декількома Орлановими клішами, забрали гебісти, коли полонили нас. Тепер всі мої речі, опріч одягу, зберігались завжди у того слідчого, який вів мою справу. Змінювались слідчі, і мої речі мандрували від одного кабінету до другого.

Рапота проводив допитування не дуже солідно, можливо, Птічкін і не бажав собі, щоб він займавсь його "справою", а може, не був ще такий рафінований, як Птічкін. Деколи зовсім не допитував, відсував шухляду, витягав мою колекцію і приглядався відбиткам.

- Це аж пересадні карикатури, - нарікав Рапота. - Ну, але робота справді досконала, мистецька.

В розмові він не так засуджував нашу підпільну боротьбу, як дивувався. Не міг второпати, чому ми такі нерозважні, піднялись на боротьбу проти світової потуги, навіть коли б ідея й була шляхетна.

- В бункерах ви слухали Голосу Америки. Що вони говорять? - спитав якось.

- Подають новини, потім говорять про історичні події, як ось проголошення самостійности України в 1918 році. А чому не послухаєте самі, не зорієнтуєтесь?

- Цього мені робити невигідно. Коли б хтось інший побачив, подумав би, що цікавлюсь "такими" справами.

- Нема чого боятись запізнатися з поглядами інших людей, - відказала я.

Питав, що я хотіла б оглянути в Києві.

- Насамперед історичні пам'ятки: Софію, Печерську Лавру, Золоті Ворота.

Я й собі спитала, чи він там побував.

- У Києві живу вже добрих кілька років і, на сором, ще не бував там.

- Це справді сором, - згодилася з ним.

У листопаді й грудні мене рідко водили на допитування. Слідство, ніби, закінчилось, однак формально мені цього не сказали. Також не вивозили більше на оглядини Києва, припинили побачення з чоловіком, тільки покищо не змінювали харчів.

Виходить, буде розправа, зробила я висновок. Тепер якраз дійшов до кінця сезон на "лови". Мабуть, і без помочі Орлана мали такі добрі успіхи, що відпала потреба загравати з нами. Зрештою, я й так не покладала надії, що вишлють мене з поштою до Лемеша, - надто досвідчені вони, щоб удруге мені повірити. Вже нехай би відбулася розправа і не гралися з нами як кіт з мишею, не возили в місто, не переставляли з ізолятора на Хрещатик, бо така переставка починала діяти мені на нерви...

Спочатку мені не дошкуляла самотність, а тепер ізолятор ставав усе більш нестерпний. Закінчились приготування до зізнань, передумування про осінні зв'язки. Залишилося тільки гнітюче самітне вичікування вироку. Тепер я хотіла спілкування з людиною, нехай би дали в мою камеру ще одного в'язня, нехай висилають у концтабір, але дайте мені людину. Читала багато. Моїм улюбленим поетом тих гнітючих осінніх днів став Некрасов.

Десь у підвалах цієї тюрми скінчиться твоє життя, мій вірний любий друже спільного тернистого шляху. Мене запроторять у Сибір... там, з підірваним по криївках здоров'ям, я довго не потягну... піду вслід за тобою...

Всіма силами волі старалась не впасти в глибоку депресію, стала шукати промінчика надії - "дочки Бога". Заговорив інстинкт самозбереження, вирішила набиратися сил, зробити якнайбільше запасу, поки вишлють у концтабір. Знала, що ніхто не перешле мені посилки в лагер, і, щоб довше там витримати, тепер з'їдала всі свої пайки, чого раніш не робила. Вперше у житті стала товстіти, аж самій гидко було від того. Тим часом "все йде, все минає...", і фатальний п'ятдесят третій рік доживав зі мною в понурім ізоляторі останні дні.

Вже при самім кінці грудня викликав мене заступник міністра Слон. Наперед попитав, як почуваюсь, які умовини в тюрмі, відтак приступив до діла. Чи знаю, де перебувають Леміш та Уліян? Яким способом можна б їх віднайти? Орлан напевне передав мені до них цивільний зв'язок на випадок, коли б він загинув або я відбилась від нього під час облав і залишилась сама.

Ще живі, на волі! і світ видався мені гарний, хоч я була поза його межами.

- Такого домовлення не зроблено, Орлан не рискував би Лемешем або Уліяном. Яка була гарантія, що під час облав я не попала б живою у ваші руки? Зрештою, Леміш ніколи не погодився б на таке, - відповіла.

Слон став мене переконувати, що неможливо було не врахувати ситуації, в якій я могла залишитись сама, відбитись від групи в лісі або в полі - на засідці, під час облав. Або, просто, інші могли загинути, а я залишитись жива, і тоді що я робила б, куди йшла, де поділась?

- Однак ще більш недопустимим в підпільних умовинах було рискувати задля мене безпекою останніх провідників, що ще залишились живими. Про такі контакти не було мови.

Він помовчав, тоді знову почав:

- Якщо б ви обоє помогли нам дістати Лемеша - живим або мертвим, але краще живим, - вам була б дарована воля.

- Хоч як бажаю волі, однак мені невідомо, чи й Василь ще має якісь дороги до нього. А може, він не вірить вам і переконаний, що все одно його засудите на смерть.

- Дуже прикро, що у вас немає довір'я до нас. Я говорю не від себе, а від імени уряду і ніщо мене не змушує говорити те, чого ми не могли б додержати. Зрозумійте одне - ми й без вас дістанемо Лемеша, це тільки справа часу, але хочемо дати вам нагоду виправдатись перед народом і радян ським урядом. Якщо б ми дістали Лемеша живого, тоді через нього нав'язалися б з націоналістичними партіями за кордоном і звідси, з Києва, керували б їхньою роботою.

Мені нараз прийшла думка, така собі нереальна, божевільна, що самій стало смішно з неї. Подумала: висловлю її, чейже нічого більше не втрачаю, в найгіршім разі, Слон посміється з мене, ну і що, чи раз вони собі покпивали?

- Можливо, Василь, будучи заступником Лемеша, міг би нав'язати зв'язок із закордоном, - натякнула здогадно.

- Яким способом?

- Точно не знаю, але суджу по тому, що Василь плянував висилати мене зі зв'язковими за кордон.

Почувши це, Слон явно оживився, видно було, що мої міркування його зацікавили. Спитав, кого знаю особисто із закордонних націоналістичних лідерів.

Я назвала.

- Тут, в Україні, сама знаєш, який тепер стан. Незабаром зліквідуєм рештки підпілля, це наша внутрішня, домашня справа. На тім, однак, не закінчується наша боротьба, - далі вів Слон. - Залишились ще ті з націоналістів, що повтікали за кордон. Вони кричать у світі, що на Україні ведеться партизанська боротьба проти радянської влади, ширять ворожу пропаганду проти Радянського Союзу, нацьковують на нас інші народи. Однак навіть і це не має особливого значення - нехай там собі сидять і кричать, аж синіють, нічого не докричаться, а самі в Україну не вернуться тепер, бо бояться за свою шкуру.

Проте, тепер міжнародня ситуація не зовсім ясна. Ми війни не хочемо, але вона можлива. Якщо б вибухнула війна, тоді знов усі ті націоналістичні недобитки посунули б в Україну, американці будуть скидати їх парашутами, і вони стануть підбурювати народ до непослуху. Сталін сказав, що націоналістичні пережитки сильніші за всі інші, ті диверсанти знову збаламутять частину народу. Ми все одно переможемо американців, але не хочемо допустити, щоб на Україні повторилось те, що було по останній війні. Власне тому стараємось усунути причину лиха, хочемо знешкідливити їх там, за кордоном.

Ми війни не хочемо, - ще раз заявив Слон, - і постараємось не допустити до її вибуху, бо й без неї здобуваємо у світі перемогу. Однак воно залежить не тільки від нас. Якщо західні імперіялісти її розв'яжуть, то, як сказав товариш Сталін, "пусть знают наші врагі, ето будєт послєдняя для ніх война". Ми так їм всиплемо, що вони вже більше не позбираються. Ми не християни і не притримуємося засади: якщо тобі відітнуть праве вухо, настав ліве. Ні, якщо нам хтось хоче відтяти вухо, ми відтинаємо йому голову.

У світі йде тепер запекла боротьба між двома силами, старою і новою, - пояснював заступник міністра. - Все інше, що створюється посередині, - це треті сили. До них належить і ваш рух. Одначе для них немає місця в глобальному розподілі впливів. Вони не можуть самостійно існувати, отже, мусять пристати до однієї або другої сторони, інакше знищуються при зударі головних сил.

Далі Слон історично доводив, що перемагають саме нові, комуністичні впливи у світі. Підійшов до карти, що висіла на стіні, і з гордістю повів розмашисто рукою від Ельби до Тихого океану:

- Бачиш - це все єдина сила! Тоді показав рукою на Індокитай:

- Там незабаром теж буде наше. Якщо б наша ідея не була життьова, - провадив далі, - ми не були б виграли громадянської війни, не побудували б могутньої держави, не виграли б війни проти Гітлера. Війна - це найкраще випробування стійкости системи. По останній війні ми не тільки не вийшли послаблені, а навпаки, вийшли скріплені. Наш табір значно зріс, і це доводить, що наші ідеї перемагають у світі.

Опісля заговорив про внутрішні, "вітчизняні" досягнення, про великі зусилля, що їх дала партія й уряд, щоб піднести відсталу країну на такий високий рівень, на якому вона тепер. При тому навів цифрові дані з індустріяльного виробництва в Донбасі, на Уралі. Не забув згадати про перешкоди, що їх большевики мусіли усунути на своєму шляху, про саботажників, ворожу агентуру.

- Так, у нас є тюрми і будуть, поки суспільство не доросте до рівня, коли не треба буде тюрем. А до того часу ми будемо карати всіх, хто заслужить на кару.

"А покищо течуть ріки, кривавії ріки..."

- Взяти хоча б Берію, - далі вів Слон. - Скільки не маскувався, навіть вдалось йому пропхатися на визначне становище і шкодити радянській державі, а все одно ми його викрили і, думаю, розстріляємо!

Накінці заговорив про Орлана:

- На днях я мав з ним розмову. Ми довго говорили, заторкнули багато тем. Твій чоловік політично вироблений, з ним цікаво розмовляти. Заявив мені, що агентом не стане. Ми й не хочемо, щоб став агентом, лиш хочемо, щоб чесно зрозумів, що обрав помилковий шлях. Своїм соціяльним похо дженням він нам близький і тому повинен бути в нашому таборі. Якщо б він поміг нам, то не як агент, а з вірою, що сповняє корисне діло для українського народу. Василь мені каже, що в Совєтському Союзі вивищують росіян, немає рівно- правности між народами. Запитував, чому по закінченні війни Сталін підносив тост лише за російський народ, тоді як у війні кривавились усі народи Совєтського Союзу. На це я відповів, що росіяни дали найбільший вклад у війну, взяти, приміром, число генералів, а також виявили непохитну стійкість під час війни. Це доводить, що Сталін справедливо підносив тост за російський народ.

Спитав мене, що оглянула в Києві, які книжки тепер читаю, чи переконуюсь, наскільки помилкові були мої погляди на радянську владу.

- Я побачила на власні очі, як піднеслась столиця з руїн війни, і це зробило на мене велике враження.

Слон був вдоволений моєю відповіддю.

- Ми вам ще більше покажемо, побачите промислові осередки, тоді знати будете, куди йдуть народні гроші. У нас є чим вас переконати, якщо тільки у вас знайдеться добра воля. А то ви нічого не бачили в Західній, лиш сиділи по бункерах і виписували в своїй літературі, як то "большевицькі вельможі" наживаються на народній кривді. Розуміється, ми матеріялісти, хочемо для всіх хорошого життя. Але не може рівнятись зарплата тракториста з моєю, бо моя робота відповідальніша! Ми тепер дозволяємо чужоземним делегаціям відвіду вати нашу країну. Якщо побачить нас робітник, він буде радий нашими досягненнями, а приїде капіталіст, це буде його сер дити. Але хай подивляться, хай знають і бережуться нас!

Вичерпавши свою "програму", Слон потиснув дзвінок, але поки мене вивели, вийшов з-за бюрка і подав мені руку зі словами: "Ти повинна помогти своєму чоловікові глянути реально на життя".

"А це що за така увага?" - подумала я у здивуванні.

Опинившись, у камері, ще раз детально відтворила собі Слонову розмову. Була свідома того, що кожне викликування мене в кабінет міністра чи його заступника означало початок наступної фази в розвитку плянів КҐБ. Поки приймали рішення, сам міністр хотів переконатись не тільки з протоколів зізнань, а персонально, який прогрес зробили слідчі у нашому "перевихованні". Мені ставало щораз ясніше, що головним моїм завданням мало бути одне - схилити Орлана до співпраці з ними. Вони добре орієнтувались, які в нас подружі взаємини, вивчали нашу поведінку на побаченнях, а також знали про нас від повстанців, які попадались їм живими в руки.

Я усвідомила собі, що в плянах КҐБ моя карта також важлива. Ті, що вирішували, вкінці прийняли мій аргумент щодо причини їхньої невдачі у спробах завербувати мене до співпраці в 1949 році. Вони повірили, що замало попрацювали наді мною, заскоро звільнили, тож не могла я вплинути на мого чоловіка, тоді як сама ще не змінилася. Тепер взяли це до уваги та зайнялись дуже скрупульозно нашим "перевихованням", не допускаючи жодних хиб. їхня тактика не була аж такою софістикованою, і я відповідно достосувалась до неї. Тому на кожнім побаченні з вищим "начальством" я поступово, без особливого поспіху, виявляла "прогрес", головно стала все більше погоджуватися з їхнім твердженням про економічний розвиток України. Проте в жодній розмові не осуджувала мого минулого. Вони ж того або не завважували, або й зауважили, однак думали, що ще не час, що і до того прийде.

Моя поведінка була не тільки відома Орланові, але й узгіднювана з його плянами. Знаючи інтимно одне одного, ми все сказали одне одному під час побачень. Переповідали собі наші візити в кабінетах міністрів - що вони нам говорили, що питали і що ми їм відповідали, надаючи сказаному відповідну конотацію, нам зрозумілу. Я прекрасно розуміла: якщо в плянах КҐБ Орлан побачить можливість врятувати щось чи когось, то він її використає і не я, а він буде архітектором такого пляну порятунку.

Зі слів Слона зрозуміла, що гебістам до того часу ще не вдалось спіймати Лемеша у пастку. Отже, Леміш і надалі залишався їхнім проектом число один, який будуть здійснювати на весні. Якщо КҐБ не вдасться його заманити й заарештувати, тоді стануть користуватись його заступником, Орланом. Також схочуть ним покористуватись, якщо б Леміш загинув, а покищо тримають нас у резерві і, на всякий випадок, підготовляють до "діла". Якщо їхні пляни зміняться і їм не треба буде Орлана, відбудеться розправа, засудять, і на тім закінчиться їхня гра. Покаже весна, весняні зв'язки вирішать долю Лемеша, а з ним і нашу долю. Якщо не дістануть його або він тим часом загине, тоді...

... Тоді Орлан, я припускала, погодився б на висилку від себе кур'єрів на Захід, але під умовою, що КҐБ вишле мене з ними.

Збуджена навалом думок після "візити" у Слона, нервово вимірювала кроками камеру і снувала надію... Стривай, дай собі зупинку, а то вже стала маячити, озивався розум. З ізолятора прямо за кордон! Ні, я не оцінюю реально свого стану. А з другого боку, якщо вони дуже схочуть того зв'язку, а мені видно, що хочуть його шалено, може, й вишлють мене. Не тільки ми робили промахи, роблять їх також і вони.

...Ех, вирватися звідси, винести у світ вістку про фінал нашої боротьби, кінцеві акорди якої розіграються у Києві за тюремними мурами. Винести вістку про долю останніх мучеників-повстанців. А там, у світі, остерегти їх від зазіхання окупанта на їхнє життя.

Тоді глянула на заґратоване вгорі віконце, прислонене чорною бляхою: ну, доволі, помріяла та забудь... Вгорі бляхи була шпарина, і крізь неї заглядав у келію золотий промінчик. Він весело яснів на стелі і зігрівав мою душу райдужною надією.