Тисяча доріг

ДОРОГА В МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ

Перед від'їздом з Києва мені видали з тюрми чоботи, в яких мене заарештували, і торбу-"скарбонку" враз із деякими залишеними в ній ужитковими речами: хустиною (від Віри), светром, рушником, годинником, письмовою ручкою, ложкою, ножиком. Однак не віддали письмових матеріялів і колекції графічних відбиток. У тих чоботях і з тією торбою, які мали свідчити про автентичність мого прибуття з підпілля, я відходила на Захід.

Раннім ранком повезли нас автом до Львова. З нами їхав Павленко, лисий майор і шофер. Минули Житомир, Новгород Волинський і наближались до Корця. День був спокійно-погідний, типовий для пізнього українського літа. Нам по дорозі зустрічались гурти селян, що поверталися з Корця з богослужби. Щойно тут ми зорієнтувалися, що це було свято Успіння Богородиці. На Волині ще не всі хутори стягнули в колгоспи, хати красувались у вінках садів, а на господах стояло по кілька забудов. Довкруги панував спокій, краса та зелень, і від того душа наповнялася святковою врочистістю.

Я споглядала крізь вікно авта, й біль кліщами стискав серце... Волинь, рідна, люба Волинь. Пройшли ми темними і ясними ночами твої ліси і поля вздовж і впоперек, перебували на твоїх хуторах, зрослися з твоїми жителями. А тепер ось споглядаю на тебе вже не вночі, а серед білого дня, з вікна гебівського авта... Ось тут недалеко в сорок дев'ятому ми вночі перетинали автостраду, якою тепер їдемо. Я геть була втомилась видряпуватися на оці ось горбки, чоботи до крови намуляли ноги, аж онучки поприлипали до ран. Побачивши моє штигулькання, зв'язковий забрав від мене торбу і завважив зі співчуттям: ну й погана ж у вас ходка, тьотю. Ех, Орлане, чи могли ми тоді хоч примарним сном виснити сьогоднішню нашу подорож...

Він мовчки також дивився крізь шибку вікна. Тільки глибока борозна, що пролягла між бровами, та судорожне здригання кутків губ прозраджували стан його душі.

Що далі їхали на захід, то більше при дорозі було дерев. У деяких місцях росли так густо, що, здавалося, ми алеєю проїжджаємо.

- Вот що Западна! Тут і дороги кращі, і зелені багато, - милувався Павленко.

Тоді вже проїжджали Галичиною, минули Буськ та наближались до Львова.

Авто мчало недалеко, всього за декілька кілометрів від мого рідного Задвір'я. За роки відсутности я, здавалося, вже й не відчувала особливої прив'язаности до нього, а коли й тужила, то більше за ріднею. Тепер ось, коли проїжджала так близько від нього, щось до болю рідне та інтимне заворушилося в душі і я відчула, який дорогий мені цей шматок землі, де пройшли моє дитинство і юність. Я знала, що там усе змінилось, наша повна колись дитячого сміху та крику хата тепер зівала пусткою крізь повибивані вікна... Мені моторошно стало, коли в уяві відтворила собі пресу мну картину рідного дому.

Проїхали Яричів і вже смерком в'їхали у Львів.

Львів... І знов лавиною насунулися спогади. На його вулицях я, чотирнадцятирічна юначка, півголосом перший раз проказувала своїй товаришці Олі слова Декалогу: "Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї".

Тоді, в чотирнадцять років, так легко було захопитись мрією, що вкладалася в альтернативу: здобудеш - або загинеш.

Тепер, коли мій вік подвоївся, я зрозуміла, що до осягнення мрії не завжди веде дорога прямою стрілою. Моя дорога вилася та заплутувалась і в лісових, і в життєвих хащах. Однак у що повірила тоді, зуміла пронести крізь усі закрути життя і скарбом зберегти в душі. Де ж тепер ті, що мене поставили на той шлях? Одні з них ділом і власним життям підтвердили свою науку, а інші тільки те й зробили, що нас навчили, а самі втекли від небезпек. Ми ж повірили їм і тут залишились. Опісля вже самотужки перевіряли нашу правду, власними помилками здобували досвід і платили за нього дорого - молодістю, ріднею, здоров'ям і вкінці життям. Тепер доля знову привела мене в те місце, де почала, щоб замкнути коло моїх змагань. Віддала половину життя і ще не здобула, і ще не загинула...

Крізь вікно авта споглядала на людні вечірні вулиці Львова, але за думами ніщо з побаченого не реєструвалось у свідомості. Під'їхавши до готелю "Народній", авто зупинилось. Тут ми заночували.

Наступного дня нас повезли до села Гаї біля Тернополя, де проживав Петрусь. У 1949 році я завезла його в Олесин до Насті, але до того часу вона повдовіла, потім удруге вийшла заміж і тепер проживала в хаті другого чоловіка у Гаях.

Наші "опікуни" мали зробити на місці всі приготування, щоб показати нам сина, але так, аби ні Настя, ні хтось зі сторонніх не зорієнувалися, у чому річ. По дорозі в Гаї розказували нам трохи більше про сина й зізналися, з якої причини не привезли його взимку до Києва, як плянували.

Тоді, коли нас повезли до Запоріжжя, з Києва післали до Насті жінку, ніби від мене, щоб забрала дитину. Мала вона сказати Насті, що я підшукала для нього іншу родину, там він буде ближче нас, і ми зможемо його відвідати деколи. Настя, однак, вперлася: не віддам нікому дитини. Якщо вона хоче його забрати, хай сама прийде по нього. Щоб не зчинити великого шуму з того приводу, КҐБ залишило Петруся на місці.

Отже, не ґєбісти змінили пляни, а мужня постава доброї, шляхетної Насті зберегла нам дитину.

Признались, що впродовж усіх тих років агенти пильнували Настину хату, надіючись, що я колись зайду відвідати дитину. Казали, Петрусь - розумний хлопчик, Настя його любить, як рідного сина, і гордиться ним. Хоч яка вона обережна, проте проговорилась до когось там, мовляв, не диво, що розумний, це "панська" дитина. Петрусь уважає її за свою матір, слухається, однак йому важко звикнути до Настиного другого чоловіка і все жаліється, що його тато помер. Він часто перебуває насамоті, Настя боїться пускати його між дітей. Тепер уже трішки краще, але ще минулого року був доволі дикий. Коли приїхали зробити з нього світлини (щоб показати нам), він утік на горище, заховався в кутку і навіть цукерками не вдалось його приманити. Це Настя, казали, навчила його ховатися, коли в хату заходив хто з адміністрації, міліції або ґєбісти. "Тепер уже не так боїться людей, пасе корову, вилізе собі на дерево і співає, як соловейко. Настя любить його дуже, так що назагал йому непогано живеться".

Шмагала стільки разів в одне й те саме болюче місце, здавалося, я вже задеревіла і не реагувала на їхні дорікання. Але коли слухала тепер їхньої мови, мені серце розривалося з болю. Сиділа поміж ними в авті та в думці важко проклинала їх за знівечені долі наших і всіх повстанців дітей. За те, гірко думала я, що наші діти ховаються по горищах від вас, що живуть залякані, самітні й з дитинства привчаються не довіряти людині, вас мусить зустріти заслужена кара.

Наші наглядачі плянували затриматися в Гаях поблизу Настиної хати під приводом, ніби попсувалось їм авто. Один піде до хати позичати викрутки чи молотка, а Петрусь, певно, буде гратись надворі. Вони приманять дитину ближче до авта, і ми зможемо його побачити. Нам було заборонено виходити з авта та хоч би словечком заговорити до нього.

Ми приїхали до села пізнім ранком і затримались на вигоні, недалеко Настиної хати. Двоє із них пішли до хати позичати приладдя, а двоє залишилися з нами в авті. Вернувшись, повідомили, що Петрусь у хаті й не виходить надвір, Настя не пускає.

Вони кілька раз заходили до хати, все за іншим інструментом, однак було очевидним, що Настя зумисне не відпускає дитини надвір. "То взуває його в черевички, то зашиває застяжку на сорочині, словом, коли ми тільки в хату, вона зразу займається ним".

Довго ми там чекали, і ніяк їм не вдавалось приманути Петруся, щоб підійшов і ми могли глянути на нього. З хати виходили по черзі Настя, її чоловік, Настин син і з подвір'я крадькома споглядали на авто.

Врешті гебісти звернулися прямо до дитини, щоб пішов з ними та забрав до хати викрутку, яку позичили до направи авта. Настя не мала вже як його затримати. З хвилиною, коли він наближався, гебісти, що сиділи обабіч, зловили мене за дві руки і, притиснувши до сидіння, не відпускали: "Тихо, ні слова", - нервово сказав тихцем один з них.

Даремне тримали мої руки... Я сиділа між ними, скам'яніла, психічно спаралізована їхньою присутністю, і дивилася крізь шкло авта на свою дитину, як на чудесну з'яву... Хоч діткнутись, хоч руку положити на нього, поки відійду, - умлівала серцем. Орлан сидів, мов заворожений, очей не відривав від дитини. Це вперше він побачив свого сина.

А Петрусь підійшов, став навпроти авта і присоромлено усміхається невинною дитячою усмішкою. Худенький, з ніжним круглим личком і великими карими очима. Голова покрита великою папахою, яка постійно зсувається йому на очі, й він раз-у-раз відсуває її.

- Як називаєшся? - спитав один з конвоїрів, що ходив до хати по інструмент.

- Петро.

Догледівши в авті жінку, Петрусь не відривав від мене очей. Вже відходив, та все ще оглядався на заднє вікно. А Настя весь цей час стояла в садку і слідкувала за дитиною.

Вся та з'ява тривала дуже коротко, мені було замало часу, щоб вийти з шоку і повніше, з більшою свідомістю сприйняти перше враження. На друге вже не дали часу.

Я мала б бути вдячною "органам" за те, що перед відходом на чужину дали нам нагоду поглянути на нашу дитину. Однак у мене не було жодних ілюзій щодо мотивів, якими керувалось КҐБ, проявляючи свою людяність. Ґебісти практично застосували макіявеллівську теорію: мета освячує засоби. Хто ж як не вони відбирали можливість мені й таким, як я, виховувати своїх дітей, змушуючи нас шукати для них притулку в чужих людей. А все ж... Іскорка вдячности за побачення тліла в душі. Образ худенького хлопчати з великою папахою на голові я зберегла на все життя.

Був уже полудень, коли ми повернулися до Тернополя. Завели нас у їдальню, думали замовити полуденок, а там нічого не залишилося, навіть хліба не можна було купити. Селяни, продавши набіл на базарі, самі закуповували в місті хліб.

Згідно з розробленими плянами, моя дорога на Захід повинна була починатися з Кременеччини, тож з Тернополя повезли нас до Кременця. По дорозі бачили, що на полях стоїть ще в копах багато залишеного збіжжя, воно мокло, псувалось... А в Тернополі важко було купити хліба.

З усіх знаних мені містечок найбільше Кременець виглядав, як Богом забута провінційна діра. В ньому вражав цілковитий брак життя і руху. Створювалось враження, наче містечко спало мертвим сном - і його мешканці, і вузенькі вулички з нерівними хідниками та маленькими згорбленими хатинками. Мабуть, таке містечко взяв собі за взірець Гоголь, коли творив свого знаменитого Ревізора. Рік тому ми квартирували побіч, у лісі на горі, обсервували його крізь делековид. Тоді він, опоясаний розкішними зеленими горами, сіяв, наче перлина. Радісно виблискував на сонці червоною черепицею дахів і здалеку манив до себе.

Ми задержались на ночівлю в готелі. Такому ж убогому, недоладному, як і інші хатинки. В тій порі не було в нім води. Готель також не мав їдальні, і ми, як і в Тернополі, не мали де поїсти. Завідувачкою в ньому була приїжджа росіянка, сердита, як оса, до нас ставилася так, наче б ми заїхали не до готелю, а вдерлися без дозволу в її хату.

Ще в тюрмі під час побачень ми з Орланом зуміли багато собі сказати, особливо тоді, коли водили нас вулицями по Києву і Запоріжжі. Тепер, коли нас повезли назад у Західню, дали ще більше можливостей порозмовляти без постійного стороннього втручування. Хотіли, мабуть, щоб я трошки розсмакувала волю, поки випустять цілковито зі своїх рук, а також давали нагоду побути з чоловіком тих останніх кілька днів. Ми підозрювали, що на київській квартирі та в готелях були вмонтовані підслухові апарати де тільки можна, тому були обережні в розмові. Про всякі організаційні справи говорили не в приміщеннях, а надворі.

- ... Сповню твоє доручення, розкажу про все, остережу їх і повернуся.

- Хай тебе Бог боронить, не роби цього. Ти мусиш вижити, може, ти єдиний живий свідок з останніх років. Мені й так нічим не поможеш... Влаштуй собі як можеш там життя...

- Такого не говори, це жорстоко. Яке ж мені життя там, коли ти й усі ви тут? Хто мене там зрозуміє?

- Свої тобі поможуть, - потішав мене Орлан.

Проте одного разу сказав у надумі: "А може... може, й не повірять тобі свої. Коли б таке сталося, тоді змобілізуй усі сили, щоб встояти. Витримала тут, тож не затрачуй свого капіталу, не згуби віри".

При кожній нагоді ми комуні кувались, нераз читали беззвучні слова з укладу уст або користувались пальцями рук.

У готелі нам призначили одну кімнату. Завтра ранком повезуть Орлана назад до Києва, мені ж дорога на Захід. Почавши від Львова, стільки дороги, а ще більше неймовірних переживань на один день... Хоч як смертельно були потомлені, ми й не думали проспати цю нашу останню ніч. Так багато мали ще сказати одне одному накінець, поки розійдемось на все життя, навіки.

Назавжди, навіки... Конвульсійне, безутішне ридання...

- Заспокійся, ну, годі..., воно й так краще, як могло б бути... - а грубі перлини сліз водночас скочувались також і по його сумному-пресумному обличчі.

На світанку, ледь засіріло у вікні, застукали в двері й наказали Орланові збиратися в дорогу.

... Ще каже мені якісь слова, пригортає, обціловує, але вже без сліз. Ми обоє наче скам'яніли - долі не змінити. Він поспіхом примкнув за собою двері, а я залишилася в кімнаті, спустошена, з порожньою душею. Стояла не знаю як довго і дивилася закляклим поглядом на зачинені двері, дивилася в нікуди...

Орлана конвоював до Києва Петченко із ще двома службовцями. Потім той же Петченко мав зустріти мене на польській стороні кордону і перетранспортувати через Польщу. Зі мною відходив ще один "зв'язковий", їхній працівник, якого називали Тарасом. Трьох працівників безпеки мали провести нас до польського кордону.

Того самого ранку ми також вибралися з Кременця в дорогу. Проїжджали переважно польовими дорогами, тримаючись траси, якою яг згідно з і скомпонованою легендою, повинна була просуватись. Заночовували в Бродах, Кам'янці Бузькій і Жовкві, що вже була перейменована на Нестерово. По всіх тих містечках кишіло прикордонними військами.

Перед в'їздом до Нестерова ми оглянули тільки що споруджений на полі пам'ятник Нестерову, в честь якого пере-названо Жовкву. Відкриття пам'ятника мало відбутися наступної неділі, і на параду обіцяли прилетіти представники аж з Москви. Тут у Першій світовій війні німецький літак зістрілив російсько-царський і при тому загинув літун Несторов. Тепер, отже, наслідники імперії вирішили звеличати пам'ять царського літуна, бож він "рускій человєк", і перейменували українське місто з польської назви на російську.

Щоб не посилати дітей військовиків до місцевих українських шкіл, по всіх прикордонних містечках закладено окремі російські середні школи. Дітей військовиків було замало, тож російські школи заповнювалось місцевими українськими дітьми.

Що ближче до кордону, то більше військ. Під ту пору вони стояли літніми лагерями в Немирівських лісах, так що навіть КҐБ-івському авту було трудно проїхати. Заїхали до Немирова і там затримались до вечора.

Вже сутеніло, коли поїхали з начальником погранзастави до села Грушів, під самий кордон. Там уже чекав нас Петченко з ще одним, на ім'я Саша, і також з полковником - начальником польської застави. Довго вони там радились між собою, мабуть, попиваючи при тому горілку, якою дуже відгонило від них.

- Ну, ми зустрілися в житті вже два рази, - на прощання сказав підполковник. Він бачив мене у Львові в сорок дев'ятому році і тепер відпроваджав до кордону. - Вірю, що втретє стрінемося вже в кращих обставинах. - їх троє залишились на радянській стороні кордону, а я, Тарас, Петченко і нові "хоронителі" перелізли крізь рови та насипи й опинились на польській стороні.

Я зупинилася на мить й оглянулась. Прошиваючи зором темряву, дивилася на мою батьківщину, де залишила все, що становило суть мого життя, мого щастя. В тій миті закидала по ту сторону якір з мого серця, щоб цупко вп'явся в Рідну Землю. І потягла шнурок-артерію на чужину, щоб соки батьківщини живили мою душу й не допустили відчужитися від неї.

Не все, однак, я залишила позаду, попереду було ще багато рідного. Я не стояла на чужій території, це було Закерзоння, наша земля, розпанахана границею надвоє. Для мене то особлива земля.

Так наче б доля нашіптувала в вухо: для певности я проведу тебе ще раз стежками твоєї молодости. Ти визбирай на них свої скарби-спогади, що так щедро порозкидала колись, та виповни ними всі фібри душі. Це твій останній причілок, тож наберися сил, бо найбільша іронія твого життя - ще попереду. Там, куди ідеш, вже не буде ні Орлана, ні таких людей, серед яких ти провела роки в підпіллі. Відтепер ти залишена на власні сили...

Ступала я по тій святій мені землі з душею, повною смутку, ішла сама, без моїх вірних друзів - Орлана і Птаха. Переді мною, у Кракові, ще один причілок, мій син-перворо-док, моя ніколи не загоєна рана. Його не побачу, він був поза плянами КҐБ, але те, що я недалеко від нього, робило мій біль гострішим. Одночасно з попелу трагедії пробивалась іскорка надії віднайти його, коли опинюсь у вільному світі. З того часу ця надія мене ніколи не залишала.

Мені не треба було багато часу, щоб зорієнтуватися, що Саша - представник КҐБ у Польщі. Його постійним осідком була Варшава. Завданням Саші було помогти Петченкові переправити нас через Польщу. Як я опісля побачила, Петченко відповідав за всю дорогу.

Щоб згадати всіх працівників, які "займались" нами в Києві, треба було б присвятити їм окремий розділ. Серед них майор Петченко вартий трохи більшої уваги. Він бо являв собою зразок тих "щирих" українців, які віддали на службу гнобителям не тільки своє знання і талант, але навіть оту щирість, і ввічливість, і теплоту, і все, чим обдарувала їх природа і рідна земля-мати.

Петченко був приблизно мого віку, син колгоспного бухгалтера на Дніпропетровщині. Свою кар'єру зробив у західніх областях, на крові повстанців. Оповідав мені, що коли приїхав із Західньої додому й заговорив до односельчан українською мовою, вони зі сльозами зворушення дякували йому, що не цурався рідної мови. "Здивувались, бо раніше я говорив поросійськи. Вони не знали, на якій роботі я був у Західній". Під час війни, а може в бою з повстанцями, був поранений у щоку, в наслідок чого мав пошкоджену слинну залозу. Чорнявий, стрункий, вродливий, якби не та слина, що постійно скапувала з дірки у щоці на ковнір сорочки та викликувала обридження.

У Києві він часто конвоював нас під час прогулянок по місту. Був веселої, товариської вдачі, навіть симпатичний, справляв враження щирої людини. Зчасом звик до нас, і видно було (воно завжди видно), не силувався на привітність з нами, як інші, в нього воно приходило природно. Але якщо б зараз-таки по прогулянці його "хазяї" дали йому наказ розстріляти нас, він "по-щирості" української душі виконав би доручення, і рука в нього не здригнулася б.

Першу ніч у Польщі ми заночували в дуже убогому готелі в Ярославі. Ранком повезли нас у ліс, через який, згідно з легендою, ми повинні були проходити.

Відколи поляки викинули звідтіль українське населення під час ліквідації УПА, до того часу, 1954 року, ті землі стояли пусткою. Тільки під містами в селах були люди. Проїжджала путівцями, розглядалася, пізнавала місця, а повсюдно панував сум і порожнеча. Поля заросли високими бур'янами, лиш тут і там бовваніли серед здичавілих садків згарища хатів і забудовань. Шофер, хвалько й балакун, не переставав говорити:

- Тепер тут нічого, але від сорок п'ятого до сорок сьомого туди проїхати не можна було, тут усюди панувала УПА. Панє, скільки вони побили людей з нашої "Безпєкі"! Всі оті згарища - це з часів, коли тут велась война. Не думайте собі, вони, ті упісти, завзяті були як холера! Всякий раз, коли я знав, що мусітиму проїжджати цими теренами, прощався з жінкою, бо йшов майже на смерть. Одного разу, під час обстрілювання нашої колони, в моїм авті вбили аж трьох. Я лиш один вирвався живим з-під куль. Пане, тут було пекло!

Петченко, що сидів поряд, поштовхував мене ліктем, посміхався, а коли ми висіли з авта, сказав, щоб шофер не чув:

- Ти могла б розказати йому більше. Ну, якби він знав, хто ти, напевне був би того не говорив.

З Ярослава ми поїхали поїздом прямо до Вроцлава. Там Саша вже приготував кімнату, винайняв її у бездітного подружжя, обоє партійні. Мене не показували господарям. У Вроцлаві ми затримались на кілька днів, поки Саша з Петченком монтували нам переправу через границю в Східню Німеччину. Одного дня вони забрали Тараса і поїхали кудись автом, не сказавши мені нічого. Через кілька годин повернулись і привезли з собою горілки.

- Вип'ємо за його батька, - наливаючи у склянки, Петченко кивнув головою в бік Тараса. - Він загинув тут під час боїв у вітчизняній, ми відвідали його могилу.

Після того Тарас бурмотів невдоволено: "Ляпає зайве". Я ставилась до нього дуже офіційно: призначили тебе, так іди, і не нав'язувала з ним балачок. Він, мабуть, вичував мою нехіть до нього, тому поводився дуже стримано в моїй присутності. Ніколи не проговорився нічим зайвим, не проз радив, хто він насправді, тільки неухильно придержувався завченої ролі підпільного кур'єра. Правдоподібно, в Києві впевнили Тараса, що найкращою запорукою його безпеки є те, що Орлан в їхніх руках і тому я його не прозраджу.

Саша був росіянин, мені сказав, що не знає української мови, отож говорив російською. З місцевим населенням комунікувався польською мовою. Вона була в нього скандальна, однак він цього не усвідомлював собі й був страшенно гордий своїм знанням. Назагал росіянам важко вимовляти польські слова, вони ніяк не можуть впоратися з "еув" та "оув". Коли треба було мені деколи заговорити до поляків, Саша щиро дивувався: "Тебе і впізнати не можна, що не полька!" А Петченка усвідомляв: "Тут культура інша, як у нас, поляки дистинговані. Бере, ось, жінка папіроску, а всі поблизу чоловіки готові прислужити їй запаленим сірником. Тут в руки цілують жінок. Але воно в них все фальшиве. Це лише зверхня оглада. Ось в руки цілують, а в поїзді не звільнять місця незнайомій жінці. У нас дома культура "глубшая".

Хоч там що Саша казав, він усе одно вже заразився західніми звичками, старався наслідувати поляків і "грав пана". Однак ще не повністю опанував це мистецтво, і часто воно виходило в нього так комічно, що Петченко, який був його давнім знайомим, реготав, перекривлюючи: "Дзенкуєм бардзо", - і кланявся до пояса. Вкінці так розізлив Сашу, що той вибухнув: "Какой ти настоящий дурак! Ти не спасобєн понять психологію етаво народа". Той, досягши свого, ще більше в регіт.

Петченко відлетів до Німеччини, щоб там наладнати маршрут, а ми втрьох доїхали поїздом до прикордонної місцевості Болєславець. Звідти пройшли лісами до річки Нісси, що становить польсько-німецьку границю. На час нашої переправи прикордонні застави були усунені з обох сторін.

Нісса - глибока річка, її треба було переплисти, а я плавати не вміла і хвилювалась напередодні переправи. Саша запевняв, що все буде гаразд, вони обоє притримуватимуть мене під руки.

Переправа відбувалась серед ночі. Ми вже допливли до середини річки, аж тут нас підхопив рвучкий струмінь і поніс з течією. Я відчула, що вони оба занервувалися, стали жвавіше пробиватись однією рукою, притримуючи мене другою. Нараз мною заволоділо підозріння: вони навмисне хочуть мене втопити і вислати далі самого Тараса. В паніці - як не крикну на все горло!..

- Тіше, - зашипів гадюкою Саша і грубо матюкнув, загубивши з люті всю польську культуру.

Що й казати, ніч була тиха, хоч маком сій, і своїм криком я могла стягнути увагу застави навіть з дальніших вишок. Нас могли б не тільки обстріляти, але й повбивати на річці.

На березі по німецькій стороні нас зустрів Петченко з ще одним типом, йому на ім'я було Ваня. Саша переплив сам один назад до Польщі, до своєї Варшави, набиратися ще більше культури, а ми четверо побрели прирічковими мокляками до шляху, де чекало на нас авто з шофером.

Ваня жив у східньому Берліні. Виглядав молодий віком, худорлявий, у сірому тренчкоті, модному капелюсі з великими крисами і замшевих мештах. Вони то якраз і надавались на росу і мокляки над річ кою. Всякий раз, коли застрягав, підносив ногу, як осою вжалений, і, прицмокуючи, з жалем оглядав свої елегантні мешти.

Тоді Петченко знов мене підштовхував і тихцем: "Замочить собі пан туфлі, ха-ха... Ти дивись яку він шляпу надів. От, що значить гнила буржуазія. Пора б його назад відіслати в Союз".

Той Петченко мене нераз дивував своєю дотепністю, в якій явно пробивалась зневага до гнилої буржуазії. Він вбачав, що на тій точці наші погляди сходяться. Протягом років і він, і я змочували в росах і багнах важкі незграбні "вітчизняні" чоботи в боротьбі... одні проти одних. Невже "спільна територія" мала на нього сильніший вплив, аніж мали його спільні з Баньками і Сашами переконання?

Автом, кілька раз перевіреним по дорозі військовими заставами, ми доїхали надранком під Берлін. На краю міста нам показали на карті, який взяти напрям, щоб перейти в західню зону Берліну, і відпустили.

... По місту вже йдемо лиш удвійку і трохи блудимо, поки дійшли до мосту. Врешті переходимо міст, опісля завертаємо на вулицю, де стоїть совєтська погранична сторожа. Тарас панікує, починає відставати позаду.

- Ходи! - кажу різко до нього й, не оглядаючись за ним, іду вперед, до волі. Він, як хоче, хай повертається, мені байдуже. Ще кілька кроків, і переді мною американська будка з вартовим, що привітно всміхається до перехожих.

Воля! Вона з кожним моїм віддихом все більше п'янила мене, розпирала груди. Я наче збожеволіла, хотілось зупиняти всіх зустрічних і гукати на весь Берлін: я вільна, я справді вільна, чи ви, люди, розумієте, що кажу? Я вільна!!! В тих переломових хвилинах я не думала ні про кого, ні про що на світі, тільки жагуче, усім своїм єством насолоджувалась чудесним, незрівнянним почуттям волі. Так почувається ще не приручений тигр чи лев, коли вирветься з клітки між трави та кущі савани.

Минула американську пограничну будку і далі подалась вулицею. Незабаром перепинила стрічного німця: "Ми прийшли з України, вкажіть, будь ласка, дорогу до американського консуляту", - звернулася до нього німецькою мовою.

Тепер - лиш би скоріше зустрітись зі своїми земляками-компатріотами, леліяла я трепетну думку. Як пустельник води, така була спрагла рідної людини, перед якою могла б розкрити душу, поділитись пережитим, вилити болі серця, свої і всіх нас, останніх борців, надіючись знайти щире зрозуміння.

Даремні були мої сподівання, я не врахувала, що нас розділяло десять років їхньої відсутности на батьківщині. За той час обставини підпільної боротьби змінились настільки, що наші представники на Заході вже не могли собі відобразити тих змін. Вони надалі думали категоріями німецької дійсности. З таким їхнім розумінням України, певна річ, мої розповіді видалися їм неймовірними. Вислухавши мене, еміграційні політики поставилися з недовір'ям до вістей, які принесла, і дуже злякались за своє життя. Довгий час вони до мене не навідувалися і не цікавились моєю долею. Тим часом у мене відновилася туберкульоза, яку набула в бункерах, і я, осаміт-нена, пролежала вісім місяців у санаторії. А мої земляки по-скупили мені навіть кілька слів різдвяного чи великоднього привіту. "Якби ти знав, як много важить слово..." - гірко думала про них.

Я могла зрозуміти їхнє недовір'я до вістей, які їм принесла. Моя історія, така насичена подіями, не була типовою для пересічного підпільника. А все ж не могла зрозуміти ні оправдати їхньої цілковитої байдужости до людського горя. Я побачила, що наші представники поза батьківщиною вже й нездатні були серцем вчутися в нашу трагедію. Порізнені між собою, розчаровані, вони не цікавилися долями останніх повстанців, спійманих ворогом, або тих, що догоряли по бункерах. Хоч далеко від поля бою, вони жили в панічному страху перед большевицькою агентурою, і цей страх паралізував їх, заважав логічно сприймати дійсність. Вони, репрезентанти нашої боротьби за кордоном, вірили тільки мертвим у Краю. Всі ті моральні вартості, які нас кріпили й помагали витривати, тут стали для них релятивними.

А вже найбільша іронія долі була у факті, що останні борці, яким судилось найдовше вистояти на постах, найбільше лих пережити, уважалися в середовищі політичної еміграції людьми гіршої категорії за тих, що загинули давніше. Горе їм, останнім, вони бо залишились живими...

Покинута на власні сили, розчарована в тих, що заявлялись представниками нашої пролитої крови і нашої боротьби, я пройшла велику душевну кризу. Без найменшої моральної чи матеріяльної підтримки від своїх, почувалась, що втрачаю сенс буття. З гірким почуттям дійшла до висновку, що весь здобутий дорогою ціною капітал не становив тут жодної вартости. Іронія була ще й у тому, що чужинці оцінили його краще за наших знавців. "Значить, їхня машина не всіх перемелить", - зробили вони свій висновок.

Перетривала тільки завдяки тому, що в тих фатальних хвилинах мого життя мене сторожили тіні їх усіх - живих і мертвих - і не допустили до божевілля. На мене дивився вимучений Орлан, усміхався босоногий син, глядів скам'янілими очима Птах, і сотні інших живим і мертвим зором прошивали мою душу, вимагали данини... Щоб зберегти про них пам'ять, я мусіла вижити - без оглядду на те, чи невірні Томи повірили мені, чи ні. Те, що не повірили, було не тільки моєю, але і їхньою трагедією - вони вже не знали справжньої України.

У незавидній моїй ситуації, на вимріяній "волі", я збирала рештки сил, щоб зліпити докупи черепки мого розбитого життя. Не переставала вірити, що прийде час і скептики переконаються у достовірності моєї місії. Якщо людина має за собою правду, та правда додає їй сили та зміцнює віру. Так і в мене було - "віра спасла мене". А коли дуже дошкуляла самотність, я витягала з торби потріскані на росах і болотах чоботи, розгортала продірявлену молями квітчасту хустину... Тоді всі вони, мої друзі, сходилися до мене в гості, вносили в мою хату запах сосни з Карпат, солодкаво-терпкий аромат зілля з кременецької поляни... Я не дам вам пропасти безслідно, запевняла їх, і втомлену душу огортав спокій, яким нагороджує людину свідомість того, що вона виконала свій обов'язок.

"Заспокійся, моє серце, бачиш, як багато залишилось".