Тисяча доріг

ПОЦІЛУНОК І ЗРАДА

Тоді, коли я передавала Тарасика до батьків, домовилась зустрітися з ними 20-го січня, щоб дізнатись, як там мається дитина і... може, до того часу прийде лист від чоловіка. У визначений день поїхала до Львова.

На останній залізничній пересідці в Ходорові мені випало взяти квиток на підміський вечірній поїзд. Усі ці місцеві поїзди однакові - неосвітлені й неопалені товарні вагони, з двома лавками посередині.

На станціях всідало багато молоді. Був Щедрий Вечір, і напевне у кожного вдома була приготована свята вечеря, але вони мусіли вертатися, бо за неприсутність на лекціях під час релігійних свят усували зі школи. Молодь виглядала мені на колядників. Вони на кожній станції вносили у вагон враз із морозяним повітрям також і святковий настрій.

У високо розміщених віконцях вже погас сірий день, і в темряві вагона помалу заникали поодинокі постаті пасажирів. Нараз серед молодечого сміху та гомону затягнув хлоп'ячий голос з гуртка, що стояв ближче дверей:

Коляду підхопило більше голосів, проспівали першу строфу, і на мить запанувала напружена тиша. У вагоні стихло, ні словечка, всі начебто чогось вичікували. Тоді стиха, несміливо знов озвався хлоп'ячий голос:

До нього долучувалось усе більше й більше голосів, поки не залунало могутньо на весь вагон:

Коляда виривалась шпарами з темного вагона й линула до стіп Всевишнього, благаючи його:

— Малчать! - зверещав у темряві чоловічий голос всередині вагона. Біля лавок хтось нервово кресав сірники, а хлопці позаду його задували. На першій зупинці чоловік, що кричав, вибіг з вагона і зразу вернувся з залізничним емведистом та кондуктором з ліхтарем.

— Кто начал?

Хлопці знизували плечима: "Не знаємо... Темно було, а людей, бачите самі, багато".

На головному двірці молодь висипала з вагонів, простуючи гуртками до трамваїв. Падав густий лапатий сніг. Точно як у сорок першому, коли я, як ось вони тепер, залишала рідних удома вечеряти, а сама верталася до школи. Опісля через кілька днів прийшов від мами жалібний лист, у якому писала, як сумно вражало моє порожнє місце при столі... Ех, мамо, чи не звикла вже ти до мого порожнього місця...

Так я приїхала до Львова.

У Настки, в якої я завжди зустрічалася з родиною, тим разом чекала мене несподіванка - лист від Зої. Вона знала, що я заїжджала до неї ще з часів, коли ми разом ходили на матуральний курс, а потім, вже будучи в підпіллі, ще раз тут зустріла мене 1945 року. Тоді ми верталися зі свят у Перемищину. Зоя писала, що опинилась у Львові й хотіла б пов'язатись з підпіллям. При тому навіть досить гостро підкреслила, що мій обов'язок помогти їй у тому.

Ще коли я була у Львові попереднього разу, Настя сказала, що до неї заходила незнайома дівчина. Назвала себе сестрою моєї дружки і просила переказати мені, як приїду до Львова, щоб відвідала її, дружку. Почувши це, я наказала Настці, щоб не сказала їй, на яку дату я домовилась приїхати вдруге. Відразу зорієнтувалась, що вона прийшла від Зої, в якої була молодша сестра. Проте дуже здивувалася, бо знала, що Зоя була арештована в Єлєній Ґурі. Польська безпека точно устійнила, хто вона, бо її знали багато арештованих у той час підпільниць, а також сексоти. Я не вірила, що польська безпека випустила Зою з рук, вона ні в якому разі не могла вимотатись перед ними і якщо тут з'явилась, то тільки з поміччю МҐБ. Але турбота за дитину і чоловіка спонукали мене ще раз, "останній раз" - обіцяла собі, поїхати до Львова, не зважаючи на те, що була вже насторожена.

Тепер, читаючи Зоїного листа, була майже певна, що вона заломилась і пішла на співпрацю з МҐБ. Мабуть, привезли її до Львова і з моєю поміччю хотіли б пропхнути в підпілля з якимось завданням. Я не бажала тепер зустрічатись з нею. Як навесні пов'яжусь з Орланом, розкажу йому, і тоді нехай він вирішує. Хоч я бачила, що моя квартира загрожена, рішила почекати до завтра на зустріч з родиною, бо й так не було куди дітися. Поїзду пізно ввечері не було, а надворі сипав сніг і припікав мороз.

Наступного дня приїхала Леся. Розповіла, що Тарасик росте здоровенький. Всі кажуть, що виглядом подібний до мене, а мама душі в ньому не чує, вже так доглядає. Мені наче камінь осунувся із серця. Тоді сестра передала листа від Орлана. Ніколи я ще не читала листа з таким зворушенням, як тим разом... по чотирьох місяцях мовчанки. Я відразу зашила адресу в підшивку куфайки, бо серед турбот і поневірянь на пам'ять не розчислювала. Це ж моя єдина нитка до чоловіка, і загалом до підпілля, відколи обірвався зв'язок з Наталкою. Зміст листа не був нічим підозрілий. Я поклала лист до кишені.

Смеркалось, і ми обі вже збирались від'їжджати зі Львова. Я плянувала поїхати в Самбірщину, до Ірини, щоб змилити за собою сліди, бо в Бережанщині, хоч люди добрі, але вже забагато знало, що я жінка Василя Галаси. Аби но дотягнути до весни. А щойно січень...

Ми були вже вдягнуті до відходу, коли нараз почувся стукіт у двері, відтак увійшла Зоя. Побачивши її перед собою, я інстинктивно злякалась, але це була лиш мить, і тоді радість перемогла страх. Вона ж моя найкраща подруга з матурального курсу, опісля з підпільних років. Доглядала мене, коли я хвора лежала в гірському селі, завдяки їй і вижила. Ні з ким з подруг я так інтимно не спілкувалась душею, як з нею. Зоя теж радісно віталася. Ми обнялись, розцілувались. Вона змарніла і виглядала дуже затурбованою. Запропонувала вийти на вулицю, поговорити. Вийшли втрьох. На розі я попрощалась із сестрою, вона подалась на Підзамче, а ми пішли вулицями.

Минула хвиля радости, і я вже думала тверезо. Якщо Зоя прийшла з доручення МҐБ, то вони стежили з часу, відколи я тут появилась. Настка знала Зою, довіряла їй і, певне, подала дату, коли я буду. Інакше як вона могла так трапити на мене. Тепер вже не становило різниці, перебуватиму я в хаті чи на вулиці.

Вечір був дуже морозний. Скоро я вся промерзла у своїй куфайці та спідничці, а Зоя мала на собі теплий зимовий плащ і велику вовняну хустку. Бачучи, що мені холодно, вона забідкалась і запропонувала обмінятись хустками, в мене була мала. Я відмовлялась. Тоді вона сама мене розв'язала й наклала на голову свою теплу хустку, як бувало в підпіллі, коли ми одна одній помагали.

- Яким чином ти тут взялась? - було моє перше питання до неї. - Ми ж знали, що ти була арештована.

Зоя стала розповідати в деталях свої пригоди після арештування. Вона подала себе за спекулянтку. В неї документи замешкання були з Варшави, тож з Єлєньої Ґури, де була арештована, її завезли до Варшави й там посадили до в'язниці. Вирятував її звідтіль якийсь там працівник англійського консуляту, якого вона знала давніше, коли доставляла йому підпільну літературу. Він доручив їй перейти в Україну і дав зв'язок до одного жида у Львові, який вистарався для неї пашпорт. Сказала, що не може бездіяльно довше жити і хоче нав'язатися з підпіллям.

Я могла була повірити Зої, але не в таку ж неймовірну історію. Скоро побачила, що їй і не залежало на тому, чи повірю їй. З кожним її словом я відчувала все більшу небезпеку і намагалася вернутися до хати. Однак вона вперто мене притримувала, просила ще не йти, бо всього не розповіла мені.

Взявшись під руки, ми простували вулицями, поки не вийшли на початок Личаківської. Ледве пройшли кілька кроків, як зненацька високий мужчина ззаду силою увірвався між нас і схопив міцно попід руки. В тім же моменті два інші, вони всі були в чорних пальтах, схопили нас під другу руку. Я рвонулась, намагаючись вирватися, але даремне. Мене міцно тримали.

"Спакойно, пайдьомтє с намі", - наказав середущий. Нас посадили в "Побєду", що чекала з боку вулиці.

Упродовж усього проходу із Зоєю я була напружена і приготована на найгірше. Проте сама дія спіймання відбулася так несподівано, що мені зашуміло в голові і я почувалась, наче уражена громом. Не сприймала дійсности. Коли людину нагло стріне велике лихо, перша протидія свідомости - не сприйняти його, геть відкинути. "...Це неправда! Мені лише сниться... Невже всьому кінець?.. Як вона могла?.. Мені б не стало нервів так холодно і так довго загравати. Ні, це тільки марево!.."

Відтак пригадала, що при мені лист і адреса від Орлана. Думка ця з електричною швидкістю привела мене до свідомости. "Зроблять коло хати засідку, уб'ють або й живими зловлять... Жахливо, що не зможу нічим запобігти цьому".

Нас привезли на вул. Пелчинську до обласного управління МҐБ. Брама важко розкрилась, і "Побєда" в'їхала на тюремне подвір'я. Ще важче брама закрилася, а з нею - моя надія на життя. Тільки той, за ким замикалася брама совєтської державної м'ясорубки, може зрозуміти весь трагізм приречення долі.

Вивели нас з авта й повели сходами на третій поверх, відтак затримали в сліпучо освітленім коридорі. Тут я раптом обернулась до Зої і глянула презирливо їй прямо в вічі. Хотілося спитати: "Як тобі буде спатись цієї ночі?" Завинена в мою хустину, з неприродно виряченими заляканими очима, вона дивилась на мене благально, наче говорила: "Прости". Завваживши нашу німу мову, в одну мить один з гебістів став поміж нас і заслонив її від мене своїми плечима. Тоді забрали Зою, а мені, тут же, в коридорі, обшукали кишені куфайки, мабуть, щоб упевнитися, чи я не маю при собі зброї. Потім увели в кімнату, де вже чекали дві жінки. Вони розібрали мене догола, розплели волосся, пороли кожний грубший рубець в одежі, повитягали, що знайшли заховане, і після того сказали мені вдягнутись.

Мене перевели в просторий кабінет. Прийшли два слідчі та зразу стали допитувати, хто я. Відповідала їм згідно з переселенчими документами, що знайшли при мені. Слухали байдуже, а тоді один з них приніс кілька світлин і показав їх мені. На груповій фотографії серед підпільників із Закерзоння були Орлан і я.

— Навіщо нам гратись у піжмурки? Ми ж знаємо, що ти "Марічка", жінка Орлана.

— Такої я не знаю.

Вони сміялись мені в вічі. Я розуміла, що мої відповіді абсурдні. Вони не врятують, мене ж видала Зоя! Але мені тоді вже було байдуже, що я їм плела.

Перші запити були про місце перебування Орлана. Чи знаю, де його бункер, на який зв'язок він вислав мене до Львова.

- Нічого не знаю.

Тієї ночі більше їм не відповідала. Вони ж знайшли при мені Орланового листа, з якого самі дізнались, що в тій порі я не жила з ним. Вже така іронія долі або Божий палець, що лист, який мене, з одного боку, обтяжував, з другого - помагав. Було вже дуже пізно, і слідчі бачили, що зі мною ні до чого не договоряться. Вони позсували докупи кілька крісел і казали мені лягти відпочити. Самі забрались, залишивши в освітленому кабінеті двох озброєних вартових.

Вимотана з решток сил, я примкнула очі від різкого світла, проте до ранку не задрімала ні на секунду. В голові хмарами клубочились чорні думи: "Що тепер зустріне мого чоловіка і тих, що біля нього?.. Він і не знатиме що сталося зі мною... Син у мами, так і поїде з ними на Сибір... А може, й відберуть і примістять в страшному дітбуді..."

Щойно коло 10-ої ранком з'явився слідчий. Подав мені папір і розпорядивсь, щоб написала автобіографію. Я взяла в руки олівець та стала відрухово малювати Богзна-що, а він мене обсервував, час від часу нагадував, щоб писала, але не дуже наполягав. Як я опісля зорієнтувалась, не був слідчим, тільки змінив вартових, поки не прийшли інші. Щойно пополудні появилось їх більше. Входили до кабінету, оглядали мене, наче рідкісну знахідку, і відходили. Щойно ввечері слідчі почали свій робочий день, що кінчався досвітком.

В обласному МҐБ мене протримали декілька днів, упродовж яких не тільки допитували, але й намагались "перевиховати". Слідчі, хоч не ввічливі, однак вели себе коректно, і я скоро збагнула, які в них пляни. Очевидно, через мене вони хотіли дістатись до мого чоловіка. З листом упала зворотна адреса Орлана. Маючи мене в руках, хотіли максимально використати одне й друге. Найбільше, що могли досягти самі, це зробити коло хати засідку і чекати, коли зайдуть зв'язківці від Орлана по лист. Тоді опергрупі вдалося б бодай одного зловити або убити. Також не мали запоруки, що навіть те їм удалося б, бо, підступаючи до хати, підпільники теж враховували можливість засідки. Звичайно повстанці ходили по двоє-троє, вистачило, щоб один врятувався і це перекреслило б усі їхні шанси. До того, ще й була зима, Орлан міг відійти хтозна в які терени зимувати, не конче там, звідки писав. МҐБ вже надто добре вивчило тактику підпілля, щоб не взяти до уваги всіх за і проти в даному випадку. Снувало амбітніші пляни, в яких, як я опісля зорієнтувалася, брало участь республіканське МҐБ.

Слідство ледве розпочалось, як перед північчю мене повели в кабінет начальника МҐБ Львівської области, що був у ранзі генерала. Першого разу говорив небагато, мабуть, хотів тільки подивитися, з ким має діло, поки візьметься до конкретних справ зі мною. Сказав лише, щоб я добре задумалась над своїм становищем, якщо хочу вийти з нього.

Факт, що восени в мене народилась дитина, дуже влегшив мені складання зізнань. Вони не присвячували багато часу періодові боротьби на Закерзонні, який уважали закінченим, а цікавились боротьбою в Україні. Зиму я перебула в глибоких Карпатах, де завагітніла, а весною залишила підпілля. Знала, що вони не мали конкретних свідків проти мене. Тому зовсім логічно зізнавала, що переселенчі документи помогли мені влаштуватись на квартиру, за яку господарям платила. Це був час, коли наїхало багато переселенців, і моя історія виглядала правдоподібною, тим більше, що вона в якійсь мірі була оперта на дійсних фактах. Я оминула тільки всі "деталі" про підпільників, які їх найбільше цікавили б.

Кожний раз, написавши трохи протокол, слідчі починали розмови, метою яких було, за їхніми словами, "відкрити" мені очі на дійсність. Я повинна була усвідомити собі, що радянська влада настільки сильна, що скоріше чи пізніше зліквідує підпілля. Пора мені подумати про дитину, чоловіка, родину і помогти їм усім зажити нормальним життям.

У ході тих розмов одного разу слідчий витягнув з течки дві-три світлини і простяг до мене.

- Пізнаєш?

Глянула - і біль мечем прошив серце. Це був наш син Зенчик. Я мовчки приглядалася світлинам, всотувала в пам'ять кожну рисочку його обличчя, його вигляд. Був у зимовій одежі, й це мені говорило, що фотографії свіжі, зроблені, мабуть, цими днями.

— Йому живеться непогано, має добру опіку.

— А ви повернете нам його, коли ми заживемо нормальним життям?

— Це, бачиш, справа трудна. Його усиновила високопоставлена в уряді людина, яка була бездітна. Не можемо аж так втручатись у справи іншої країни. Ми лиш хотіли тебе повідомити й успокоїти, що він добре влаштований.

Не сказав мені нічого нового. Ще поки відійшли із Закерзоння, ми довідалися, що нашого сина адоптував начальник краківського УБ. А тепер слідчий мене потішав, що він виростає у вигодах. Слухала його і з розпачем думала, що наш син, виношений у моїй утробі по лісах і бункерах, виросте і навіть знати не буде, хто він, яких батьків та за що вони карались. Прізвища начальника слідчий мені, певна річ, не сказав.

- У вас є тут друга дитина, і ми хотіли б дати тобі нагоду виплекати його, але... - і тут висувалось кардинальну умову: за це я мала б "виправдатись" перед радянською властю, довести, що каюся у моїх проступках.

Думка гарячково працювала. Я усвідомила собі, що в одній точці ми сходимося думками - нам доцільно домовитись, дарма що кожна сторона мала в тому відмінні інтереси. Вони хотіли зліквідувати підпілля, я, скільки лиш у моїх силах, не допустити, щоб емґебе на власну руку діставалося до Орлана. Я була свідома того, що коли не пристану на їхню пропозицію, тоді вони без мене до максимум використають нагоду.

— Безсумнівно, я прагнула б зажити нормальним життям, як усі інші люди, - відповідала їм. Це я говорила щиро, бо хто собі цього не бажав би? Тоді по надумі договорювала: - Ви ж бачите з листа, що я була з дитиною, а не з чоловіком. Якщо мене будете тут довго тримати, то в підпіллі дізнаються, що я пропала і догадаються, що заарештована. Тоді вже нічим не зможу вам допомогти, навіть якби й хотіла.

— Ми постараємось не затримувати тебе довго. Очевидно, якщо переконаємося, що говориш нам правду.

Власне, про те мені найбільше йшлося, щоб не "затримували" довго.

Незабаром знову повели мене в кабінет обласного начальника МҐБ. Він був дуже добре обізнаний з нашою боротьбою, говорив про підпілля без гидких газетних епітетів, навіть переконливо для когось, хто не знав би правди про нашу боротьбу, як знала її я. Недаремне сидів у Львові. Москва і Київ посилали туди найздібніших, що були в "органах". Але й він повторював тільки ті самі фрази, що їх уживали слідчі. Вони, з одного боку, відкривали перед моїми очима марево неминучої смерти, а з другого, подавали надію на "нормальне" життя. Під час розмови начальник МҐБ сказав:

- З листа бачимо, що Орлан тебе дуже любить. Ти маєш на нього вплив?

- Залежить в яких випадках, - але я зразу спохопилась і додала: - Думаю, що маю.

Тоді він витягнув з бюрка записку, писану на вузькій довгій бібулці. Я відразу зорієнтувалась, що це підпільна "штафета". Не випускаючи з рук, простягнув її в мою сторону.

- Пізнаєш письмо?

Лист був писаний добре мені відомим почерком Полтави.

- Ні, не пізнаю.

Начальник не наполягав, тільки підсміхнувсь. Розвернувшись у вигідному фотелі, поінформував мене: "Це лист від ВОЛИНСЬКОГО, писаний до Орлана. В наші руки попались його кур'єри". Підсунув листа догори і зачитав накінці: "Поздоровлення для пані Марічки". Потім, роблячи жест рукою, що було неймовірно точним наслідуванням рухів Полтави, сказав з елегантною манерою:

- Отже, передаю поздоровлення від пана Волянського.

Не зважаючи на явну іронію, яка бриніла в його словах, цей генерал не здавав собі справи, як вони вплинули на мене. Показуючи лист від Полтави, він хотів послабити мою волю вісткою, що їм попались (а може, загинули) кур'єри, мовляв, такий кінець буде вам усім. Адже мали в руках сильніші карти, якими могли мене зломити: реальну загрозу, що повисла над моїм чоловіком, підсування мені перед очі світлин наших дітей, врешті доля, яку готували моїй родині. Вони поставили мене перед дилемою: рятуй їх або підписуй важкий їм вирок. У критичній ситуації, щоб не збилась з путі, Боже провидіння післало мені в кабінет начальника підкріплення від Полтави, найблагороднішої людини, яку я зустрічала в житті. Не уявляв собі емгебіст, як він мене підбудував отим поздоровленням. Водночас я побачила, як докладно вони нас вивчали, особливо провідних людей, враз із їхніми навичками. Проте навіть ворог говорив про Полтаву з дозою гідности, хоч погрожував, що його знайдуть й уб'ють.

Через кілька днів закінчили слідство і ще раз повели мене до начальника. Тепер він уже конкретно сказав, чого від мене хочуть. Вони вирішили мене звільнити, точніше, не звільнити, лишень дати можливість "виправдати себе" перед радянською владою. Тому висилають до Орлана, щоб нахилила його до співпраці з ними.

Начальник сказав приблизно таке:

- Вплинь на нього так, як може жінка, коли вона постарається. Даємо вам реченець - перше березня. До того часу ти повинна вернутися до нас з відповіддю від Орлана. У вас дитина, тож твоя поїздка не повинна викликати жодної підозри. Як він згодиться на нашу пропозицію, тоді опрацюємо плян, у який спосіб втримувати з ним контакт. Нехай він сам подасть свої думки, і ми вже домовимось. Якщо це зробите, забезпечимо вас гарною квартирою та влаштуємо на працю. Будете собі жити і не бракуватиме вам пташиного молока. Коли ж Василь не згодиться, то залишить тебе біля себе, в бункері. Може, проживете ще рік-два, а вкінці все одно знайдемо вас і вб'ємо! Ваша дитина залишиться без батьків, і родина через вас постраждає. Зрозумійте, що ви всі приречені на смерть, а ми ось даємо вам нагоду жити. Ну що - згідна виконати наше доручення?

— Я постараюсь зробити все, що в моїх силах. Але ви знаєте, що рішення буде за ним.

— Ми знаємо і свідомі того, що рискуємо. Та те, що засудимо тебе, не принесе нам великої користи. Рискувати нам не першина. В найгіршому випадку ще трохи поживете, - відповів.

Розмова, як завжди, відбулась уночі. Удосвіта, ледь на світ зашарілось, в кабінет прийшов зодягнутий по-цивільному слідчий (раніше вони всі були завжди в мундирах емгебістів) і випровадив мене за браму, на мертво-безлюдну о цій порі вулицю Сам зразу подався в протилежну сторону. Щойно тепер я повірила: емгебісти справді випустили мене зі своїх кігтів, надіючись, що клюну на їхню обіцянку щасливого життя, в якому не буде мені бракувати "пташиного молока".

"Органи" не взяли до уваги, що мене ніхто не втягнув у підпілля силоміць. Я свідомо та добровільно обрала свою долю, яка з самого початку не обіцяла життєвих вигод.

Опинившись на пустій вулиці, ще раз оглянулася довкруги й перехрестилася: "Господи, дякую Тобі, що я вже поза тією брамою!"

У мене був місяць, впродовж якого повинна була віднайти Орлана. Нелегко це зробити. Взимку повстанці нераз понад місяць не відвідували людей по селах. Околиця, де перебував Орлан, була мені незнана. Однак перед тим, поки відшукаю Орлана, треба було подбати про Тарасика, забрати від батьків і влаштувати в когось. Я знала, без порошинки сумніву, що ми не підемо на співпрацю. Тож, як мине місяць і я не з'явлюся до них з відповіддю чи радше згодою від Орлана, прийде пімста не тільки на підпілля, але й на мою родину. їх вивезуть на Сибір.

Коли Зоя зайшла до хати Настки, я ще не відходила до поїзду, лише вийшла з нею надвір, ніби на кілька хвилин, залишаючи свою торбу. Тим часом не повернулась. Зажурена жінка ранком поїхала поїздом до Задвір'я повідомити родину, що я пропала. Розуміється, вдома всіх обняла тривога. Мама вже й раніш прочувала нещастя, всю ніч не спала, відколи Леся розповіла їй про відвідини Зої. Тепер, опечалена, бідкалася і зразу стала готувати мені передачу з харчами та з нею мала вислати тата, щоб ішов попід в'язниці Львова, може, побачить мене крізь вікно. Вона й не знала, що вікна, які колись виходили на вулиці, тепер замуровані... Все те мені розповіла Настка, коли зайшла до неї раннім ранком забрати торбу.

Кожний день був дорогий, тому ще цього ранку залишила Львів. На головному двірці, купуючи квиток, перемовилась з касієркою. Звернулась до неї за квитком, а вона запитала мене з сарказмом: "Как? Нє панімаю!" - і не видавала квитка, дарма що за мною стояла довга черга людей, яких повинна була обслужити. її нахабство мене до краю розлютило: "Тоді хай тут сяде хтось, хто нас "панімає", а ти йди назад, туди, де тебе "панімают"!" - відказала я їй таким же тоном, як вона до мене. Касієрка з ненавистю кинула квиток. Мені було нічого її боятись, я вже "там" була. Пізніше думала собі гірко, що ось так вони туго вкручують у нашу землю кожний найменший гвинтик окупаційної машини. Як воно буде, коли настане час їх знову повідкручувати. Чи не занадто вже буде зритою і подірявленою наша земля?..

Цього дня поїхала в Гранки забрати свій одяг і ввечері знову вернулася до Львова, зразу пересівши на двірці на поїзд до Задвір'я.

... П'ять років пройшло з часу, коли я востаннє відчиняла цю хвіртку. Тоді також була ніч першої зими під поновною большевицькою окупацією. Тихенько, щоб не розбудити собак, пройшла подвір'я. Тиша довкола, тільки серце несамовито товкло в грудях. Застукала легенько у вікно.

В хаті заворушились і через хвилину побачила у вікні сильветку батька.

- Хто там? - спитав притишеним голосом.

- Я, - відповіла теж тихо.

- Боже мій! - ледь донеслось крізь вікно, і батько пішов відчиняти двері, а мама вже заслонювала вікна, засвічувала лямпу.

Хвилину, поки блимнуло світло, я стояла тихо, наслуховувала. Коли засвітилось, кинула очима по хаті й кинулась до колиски, де спокійненько спав Тарасик. Припала до нього й завмерла: "Сину мій! Ще день тому я думала, що ніколи-ніколи тебе не побачу!"

Підступив тато:

- Ти з морозу. Вважай, щоб не простудила його.

- Хай, залиши її, - відказала мати.

Я піднялась над ним обережно, щоб не розбудити. Тоді привіталась з батьками, сестрами, братами. Потім розповіла їм усе, що мене стрінуло.

Після переживань останніх днів і майже неспаних ночей була дуже виснажена. Рішила відпочити вдома хоч один день, а тоді відвезти Тарасика до Олесина, до тієї ж Насті, родички Орлана. Вони, дуже добрі люди, мають лиш одного десятирічного сина, і я надіялась, що порятують мене й заопікуються Тарасиком.

Цей день, однак, був для мене важкий. Гірко й образливо критись у рідній хаті, коли хтонебудь із сусідів заходив, боляче ховатись від близьких тобі людей, серед яких зростала. Пройшли перші хвилини радости з того, що я на волі, і вже з очей усіх в родині пробивались зажуреність і тривога: "Що тепер нас чекає?"

"Хоч би не розбивали нас, не арештували, а вивезли всіх разом", - турбувався тато.

Другого дня ввечері я спакувала клунок дитячих речей і збиралася враз із Тарасиком і Стефою відходити до поїзду. Вже попрощалась з усіма, а все ще стояла, мов магнітом прикута до підлоги. Я ж добре знала, що це останній раз, коли я з усією родиною в цій хаті, і мені хотілось стримати час, розтягнути якнайдовше наші останні спільні хвилини. Також зволікала, бо мала ще їм щось сказати, дуже важливе, чи, може, просити. Мені важко було почати, слова застрягли в горлі, але, глянувши на годинник, що безжалісно мене підганяв, врешті заговорила:

- Як мені з вами попрощатись, якими словами розрадити в тому, що вас чекає попереду? Що б я не сказала, воно вже не змінить нічого. Одне вас благаю - не кленіть мене. Я так робила, як мені наказувало моє серце та сумління. Пішла в підпілля, бо почувала, що повинна була піти. А де боротьба, там і жертви. Вони не минули і нашої родини.

- Що ж, трудно, ми не перші, - відповів на це батько. А мати, сердешна, тільки оглянулась по хаті, на дрібних дітей, на колиску, зідхнула важко й нічого не сказала.

Допомогли нам дістатись на станцію, посадили на поїзд, і вночі ми з дитиною приїхали до Золочева. Там станція ще з війни не відремонтована, і треба було чекати в неогрітій почекальні аж до ранку на поїзд до Тернополя. Цей поїзд стояв уже на станції, і ми ввійшли до нього. Там було тепло і затишно. Зачувши, мабуть, підозрілі звуки, з'явився заспаний керівник поїзду і з криком прогнав нас з вагона. Я просила його, переконувала, що в почекальні нестерпно холодно, це ж зима, а в мене на руках немовля. Однак ніщо не помогло.

"Ето дєло не майо! - була відповідь. - Собірайсь отсюда і не разгаварівай! Зарано пускать - панімаєш?"

Я притулила до себе дитину, вийшла й аж зубами заскреготала у безсилій люті. Оте відчуття безсилля, найбільш пригноблююче і демобілізуюче почуття, володіло мільйонами громадян тієї рабської країни. А мені однієї такої ночі вистачало, щоб до болю переконатися, що людина, яка затратила останню крихітку співчуття до ближнього, стає зміюкою.

В Тернополі ми зробили ще одну пересідку і щойно вполудень доїхали до Козови. Молоко, яке я везла у флящині, давно захололо, і Тарасик плакав, голодний і мокрий, бо й перевинути не було де. Не мала іншого виходу, треба було його доглянути. Залишивши станцію, ми зайшли в чиюсь хату (щоб хоч не жив тут який міліціонер або емведист, подумалось мені). Здивована господиня спитала, чого хочемо.

Я попросила її, чи могла б у них перевинути дитину й підогріти молоко, а також, чи дозволять сестрі почекати в хаті з дитиною, поки я сходжу на базар, там на нас чекають сани до села. Це вже був час, коли люди почали не довіряти чужій людині, тому зрозуміло, що господарі трохи злякалися нас. Проте не мали серця нам відмовити, коли надворі тріщав мороз.

Розуміється, ніхто на нас не чекав, але я все одно подалась на ринок. Був якраз базарний день, і я надіялася, що, може, зустріну якого знайомого дядька з Олесина і зможемо присісти на його сани.

Було вже сполудні, селяни стали роз'їжджатися з базару. Однак не побачила там нікого зі знайомих, а тут день як на гріх - вітряний, морозний.

Не було чого чекати, я пустилася в дорогу. Ішла проти вітру, він пролазив під одежу в кожну шпарину, шмагав у лице, з ніг звалював. Але якась надлюдська сила гнала мене вперед, загублену серед голих піль. На віях замерзали сльози. О, не були мої сльози витиснені тільки гострим вітром. Це були сльози великої кривди. Обвела зором по заметеній снігом подільській ширині, і розпука розривала мені серце: "Ех, Мати Божа, як Ти втікала зі своїм Сином, Тебе хоч не збивала з ніг снігова заметіль. З Тобою був Йосиф, Ти ще мала осла... А тут такий розлогий край, стільки народу, і я не маю де заховати від катів своєї дитини. Невже Ти, Боже, загубив мене серед сніговії? Ти холодний, як цей день, байдужий на людське горе". Але тут же озивався в душі інший голос: "Не нарікай! Ти ще на волі й маєш свого сина".

Вже сутеніло, коли вкінці добилася до Настиної хати в Олесині. З трудом відкрила двері задубілими від холоду руками.

Хатні були заскочені моєю появою, зразу збагнули, що якесь велике горе привело мене до них у такий вечір. Мені горіло під ногами, не могла ні хвилини втрачати, тому приступила прямо до діла.

- Мої батьки загрожені вивозом на Сибір. Я мусіла забрати від них дитину. Прийміть нашого сина, благаю вас, - сказала.

Глянули на мене Зі співчуттям.

"Та ж ви ледве живі!", - сказала Настина мати. Тоді озвався її чоловік: "Не залишимо ж так дитини. Виховали одного, виховаємо ще й другого". Він вийшов ладнати сани, а Настя тим часом вдягалася в дорогу.

Я вся тремтіла тривогою, що там діється в Козові, чи застану ще мого сина і сестру. Не дочекавшись мого повернення з базару, залякані господарі могли зголосити на міліцію.

Ми спільно придумали історію, звідки то в Насті взялась дитина, тоді накінець попросила їх охристити Тарасика.

— Як хочете його назвати? - спитала.

— Назвіть Тарасом. Від самого народження я дала йому оце ім'я.

— Ні, воно занадто панське. В нас на селі треба простіше. Може, назвім Петро?

— Якщо так буде краще для нього, що ж, хай буде Петрусь, - згодилась я, хоч не без жалю, бо вже звикла була до Тарасика. Потім подумала, що мій тато зветься Петро, і це мене заспокоїло.

Хотіла залишити Насті трохи грошей, щоб мала "на цукор для дитини", але вона рішуче відмовилася взяти їх.

- Та що ви? Ми якось дамо собі раду. Вам ті гроші більше потрібні, як нам.

Господарі в Козові, дуже занепокоєні моєю довгою відсутністю, зраділи, побачивши нас. Треба було поспішати й залишити цю хату. Я обгорнула дитину, тепло завинула в коц, що Настя привезла, і, пригорнувши сина, вийшла з хати, подякувавши добрим господарям за їхню людяність... Не було довше сили приховати своєї розпуки: "Яка доля тебе чекає, мій скарбе...", - шептала про себе, схлипуючи. В сінях попрощалася з Настею і передала їй дитину. На мент затримала її руку в своїх долонях, вимовляючи з трудом слова. Це вже друге болюче прощання в двох, а для мене ще одному дні:

— Настю, коли не стане серед живих його батька і мене, розкажіть йому про нас, як виросте, - тихо мовила.

— Не говоріть такого, - просила добра жінка. - Ви ще самі діждетесь виховати його.

Однак ми обі дуже добре розуміли, що воно так не буде.

Я вийшла з сестрою на дорогу і гляділа за саньми, що заникали в темряві. Стояла задеревіла, вилущена з усіх сил, вже нездатна відчувати навіть утому. Добре хоч, що була зі мною сестра. Вони всі в родині завжди приходили мені з поміччю.

Доїхали разом до Красного, і там розійшлись наші дороги, наші долі... Прощай, дорога Стефо. За твоє добре серце, за те, що подала сестрі руку в біді, тобі треба буде заплатити десяткою років концлагерів у Магадані...

Примістивши в добрих людей сина, тепер їхала до свого чоловіка, щоб остерегти і від нього самій зачерпнути силу нести тягар жінки-підпільниці. їхала поділяти з ним і його труди, ділити спільну долю. Тільки як мені відшукати чоловіка серед зими ген під Поліссям? Забилась на лавці у куток вагона, і важкий сон скоро склеїв мені очі. Останні думки догоряли у свідомості: "Тарасик у надійних руках... Батьки, родина... їм не в силі зарадити... Тепер мушу віднайти його, маю несповна місяць часу, поки стануть атакувати..." "Де-він-де-він-де-він-де-він" - вистукував у мозку своїм ритмом поїзд, як слідчий на допитах.