Тисяча доріг

ЛІТО НА РІВЕНЩИНІ

Уліян суворо додержував засад конспірації. Криївка маленька, навіть випростатися в ній не можна було на повний зріст, проте дуже добре замаскована. Всередині обладнання аж надто скромне. Вхід до неї влаштовано у хаті, й таку криївку можна було відчинити кожної ночі, але тут її відкривалось лиш раз на кілька ночей, коли треба було вийти на зв'язок або подати свіжу воду. Живилися повстанці сухими харчами.

Хоч як важко було жити в суворо визначеному режимі Уліяна, однак повстанці, що з ним проживали або лише спілкувались, дуже його любили й поважали. За невигоди він винагороджував їм щирістю, теплом в особистому наставленні та батьківською турботою за кожного вояка. Душа - не провідник, казали хлопці.

Уліян, якого справжнє ім'я було Анатолій, походив з села Кустин, Рівенської области. До війни був студентом політехнікуму в Познані і, мабуть, з того часу заанґажовании в ОУН. За німецької окупації вже займав визначний пост обласного референта Служби Безпеки. Тепер Уліян був окружним провідником Рівенської Південної Округи. Його скрупульозна конспірація мала також і негативний бік, вона обмежувала діяльність. Уліян дивувався Орланові, що той виходить узимку на зустрічі до цивільних людей. Також дуже стисло розглядав, кого висилати в сусідні східні райони з літературою, через що висилав рідше ніж інші провідники на такому ж, як він, становищі. Досвід, який набув у Службі Безпеки, позначався і впливав на його діяльність. Уліян не довіряв цивільним зв'язкам, волів висилати літературу підпільним шляхом, хоч воно тривало довше, але, на його думку, було певніше.

Я вже доволі наслухалась про нього від Орлана, який уважав Уліяна одним з найпомітніших керівників на ПЗУЗ, тож, зустрівшись/ віталася із загостреною цікавістю. Переді мною був чоловік, мабуть, у другій половині тридцятки, середнього зросту, русявий, з ясними очима і таким же ясним поглядом, з характерним, наче стесаним назад чолом. Його мова була пересипана дотепами і здоровим гумором, що в ті часи вже нечасто траплялося серед виснажених повстанців. Тим він відразу створював свобідну атмосферу. Але за привітністю я не могла не запримітити також і його допитливого погляду, яким мене дискретно час від часу наділяв, наче запитував: цікаво, яка то ти у своїй подвійній чи потрійній ролі.

Вони всі дивляться спочатку на тебе трохи йнакше, не так, як на свого побратима. Куди не проходиш, усюди мусиш проломлювати льодок повздержливости чи застереження, змішаний з цікавістю. Сприймають тебе як жінку, а не як подругу спільної долі. Зчасом звикнеш до того і набудеш техніки усування бар'єра, який тебе відсепаровує від них. Техніка аж ніяк не складна, коли жінка веде себе по-товариськи, привітна до оточення, деколи зажартує або й понарікає на невигідні чоботи. Така невимушена поведінка згодом стане частиною твоєї природи, і тоді ти вже забезпечена, ти осягнула універсальний ключ, яким легко прихилити до себе людей.

По всьому видно було, що це бункер зв'язкових, які затримувались у ньому тільки на короткий час. Навіть у сорок дев'ятому році не був він відповідним місцем для перебування провідника. Як виявилось, Уліян опинився тут непляновано, після того, як вирвався живим зі свого бункеру в 3долбунівському р-ні. Він розповів нам свою зимову пригоду.

Господарі, на хуторі в яких мав приготовлений бункер на зимування, були прекрасні люди. Ця родина помагала УПА і підпіллю ще з часів німецької окупації. А вже найбільше клопоталась ними господиня. Розповідала з гордістю, що ще в Першу світову війну, "за України", молоденькою дівчиною переносила Петлюрі пістолет до Здолбунова. Коли минулої осени Уліян закінчив будувати бункер, вона зі свяченою водою спустилася драбинкою всередину і покропила їх житло, промовляючи: "Благослови, Всевишній, щасливо перезимувати нашим хлопцям". Щовечора відкривала криївку, щоб подати їм теплу страву.

У господарів була донька, така ж привітна, як і її мати, їх любили в селі, і молодь сходилася до них на вечорниці. Прийшли також на Андрія, стали співати, виливати віск, ворожити собі долю. Господиня тим часом ходить невдоволена по хаті, нервується, що вечеря хлопцям вихолоне. "Скільки я вже їм не наказував, просив, - обурювався Уліян, - не змінювати жодних досі звичних у хаті режимів. Якщо молодь давніше сходилась на вечорниці, нехай надалі приходить. Краще не відкривати такого вечора бункеру, як викликати на себе підозріння. Однак мої говорення не помагали". Того вечора господиня ще трохи почекала, поки не увірвався їй терпець. Тоді дала молодим до зрозуміння, щоб уже забиралися з хати, бо в неї є важливіші справи за їх вечорниці.

В околицях, де діяли повстанці, людям не треба було пхати пальців у рот. Хто був кмітливіший, догадався, що в тієї родини, мабуть, зимують підпільники, але ніхто не збирався доносити до МҐБ. Зате котрийсь чи котрась поділився своїми спостереженнями зі знайомими, і так пішло від одних до інших, поки не дійшло до сексота.

При кінці зими наїхав на хутір спецвідділ МҐБ, оточив господарство і взявся до детального перешукування, що його гебїсти завжди проводили на підставі доносу та під час яких звичайно падали бункери. Рили й перекопували кожну п'ядь землі, знайшли навіть закопаний на городі бутлик самогону. Принесли до хати з наміром попити собі, а господиня, вирвавши їм з рук, кинула бутлем об долівку: "А смоли гарячої напийтесь, не мого самогону!"

- Ух, ти вредна бандьоровко! - лаялись гебісти.

В час, коли військо рило та шпигало шпичками по подвір'ї, двоє старшин сиділи в хаті й обсервували поведінку родини. Господиня ходила по хаті й заглядала у вікна, слідкуючи за тим, що діялось на подвір'ї. Коли побачила, що одна група війська копала яму вже недалеко вічка, що накривало вхід до бункеру, стала судорожно заломлювати руки і споглядати в протилежне вікно. її поведінку зразу запримітили офіцери, що були в хаті, і дали війську наказ пильно обшукати протилежну частину подвір'я. Побачивши це, господиня ще більше розхвилювалась, навіть стала молитися.

Тепер ґебісти шукали з найбільшою точністю, не залишаючи не перевіреним ані куточка на тій частині подвір'я. Нараз вчинився рух, і вони всі позбігались в одне місце. Побачивши це, офіцери також вибігли з хати. Військо знайшло вхід до криївки.

Відразу випровадили з хати господаря і стали допитувати, хто в ній сидить. Не повірили, що там нікого немає, тому не наважувалися влазити всередину. Стали розкопувати криївку зверху. Робота ішла помалу, земля каменем замерзла. Поки докопались, було вже надвечір. Ґебісти прислухались, але зсередини не доносилось жодного звуку ані руху. Врешті зважилися влізти всередину. Там знайшли кілька пудів збіжжя, яке господарі заховали перед здирством зернопоставок.

На подвір'ї, отже, була ще одна, стара, криївка, викопана для сховку родини під час фронтових дій. Саме на неї господиня, зиркаючи у вікно, старалася привернути увагу солдатів. Короткий зимовий день добігав кінця. Ґебісти заарештували господаря та дочку і від'їхали до Здолбунова. Господиня ще трохи вичекала і, впевнившись, що вони вже доволі віддалилися, відкрила криївку. Того ж вечора Уліян враз зі своєю охороною залишили місце свого зимування.

- Ех, закурив би, - Уліян помацавсь по кишенях, але, глянувши на годинник, змінив думку. Було зарано, ще міг хтось із сусідів зайти в хату і зачути крізь продуху дим з цигарки. Тоді далі оповідав.

Незважаючи на родинну трагедію, щаслива, що хлопці не погинули, господиня не падала духом. Що кілька днів носила в тюрму передачі чоловікові й дочці, а одного разу навіть ухитрилася передати чоловікові записку. В ній писала, щоб не журився нею і господаркою, вона якось дасть собі раду, а накінці додала: "Хлопці передають тобі привіт".

- І що ти з нею вдієш, - закінчив Уліян, у словах якого перепліталось незадоволення з теплом і любов'ю.

Випереджаючи події, додам, що через рік від часу, коли Уліян нам розповів про свою криївку, в одному з листів до Орлана він дописав:

Орлан скінчив зачитувати, і в моїй уяві зринув образ жінки, що одинока сидить на відкритому вантажному авті, оточена зграєю озброєних ґебістів. Авто мчить, вітер висмикує з-під хустини пасма її сивого волосся, а вона з гордо піднесеною головою їде без каяття назустріч страшній долі. Наче символ нескореного народу...

Після обговорення з Орланом ситуації в його окрузі, Уліян відійшов зі своєю охороною, залишаючи Орлана і мене в криївці.

Підпільникам в Олександрійському р-ні доводилось діяти в обставинах важчих, як в інших теренах. Минулої зими тут впало три криївки, в одній з яких загинули дві підпільниці. У цьому районі начальником оперативної групи МВД був поляк, колишній червоний партизан. Він був родом з Волині, по-звірячому ненавидів українців. Сам уже туберкульозник, кров'ю кашляв, а все ще цілими ночами лежав у снігу на засідках, чатував на повстанців. З населенням поводився брутально, під час облав побивав людей і тортурами добивався від них співпраці з МҐБ. Бувало, коли арештований не хотів підписати заяви, він пропонував слідчому віддати впертого в його руки на кілька годин. Був пострахом для населення, ніколи не вживав української мови, а якусь польсько-російську мішанину.

На третій день Великодня прийшли по нас зв'язківці, і з ними ми відійшли під Рівне. Ішли кілька ночей, заквартирову-ючи на день на горищах по хуторах. Власники хуторів, хоч тривожились, що може грянути облава, все ж приймали нас гостинно. Вони вже давно не бачили жінок-підпільниць. Ті нечисленні, що залишились, були переважно закріплені в певних осередках і рідко проходили зв'язковими лініями. Коли в селі було спокійно, мене, бувало, просили зійти під вечір з горища до хати, щоб діти подивились на "партизанку". Я собі поговорила з дітьми, розпитала, як вчаться і чи підуть у повстанці, коли виростуть, на що вони радо відповідали позитивно.

На хуторі під Рівним ми застали в криївці Уліяна. Він якраз закінчив писати свої звіти, і звідси вислано від Орлана та Уліяна пошту до Головного підпільного проводу. Невеличка криївка не вміщала нас усіх, тож частина перейшла до криївки зв'язкових, улаштованої на городі сусіднього хутора. В господарів було дві дівчини, обі наречені підпільників, власників криївки. Одна з них працювала в Рівному в кравецькій артілі, і через неї ми робили в місті закупки. Опісля довідалися, що влітку загинув на засідці один із тих зв'язківців. По смерти повстанця його наречена хотіла йти в підпілля. Мати протиставлялась її рішенню, але вона не послухалась. Спакувала свїй одяг і втекла з дому, чекаючи у знайомої родини, поки зайдуть повстанці. Вони зустрілися з нею, поговорили, однак у підпілля не взяли. Жінки сповняли обов'язки машиністок, працювали в секторі пропаганди, доглядали поранених та хворих повстанців. У тих ділянках у дівчини не було знання, і брати її в підпілля та наражати на смерть було б безвідповідально.

Підпілля на ПЗУЗ ще придержувалось адміністративного поділу, встановленого за німецької окупації. Тут було два краї: "Дніпро" та "Одеса". Край "Дніпро" займав приблизно територію Волинської области та сусідні на півночі терени захід-нього Полісся. Останні були замешкай і українським населенням, одначе за совєтським адміністративним поділом належали до Білоруської ССР. Край "Одеса" простягався на схід від річки Горинь, тобто займав Рівенську область і примежні на півночі райони Полісся з українським населенням, що також були прилучені до Білорусі.

Група Далекого діяла в північній частині краю "Одеса". Всі інші терени були підпорядковані крайовому провідникові ПЗУЗ. До приходу Орлана цей пост займав Смок, який мав організаційну мережу також у теренах дій Далекого. Призначаючи Смока заступником Орлана, провід підпілля хотів, щоб він сприйняв це зі зрозумінням, тому ще того ж літа 1948 року викликав його на зустріч, щоб персонально з'ясувати йому ціль приходу Орлана. Терени підпільних дій поширилися, крім вищезгаданих країв, до них тепер належали також області Житомирська та Київська. В такій ситуації пост заступника був дуже відповідальний.

Після повернення Смока із зустрічі, Орлан восени 1948 року відбув нараду з керівництвом ПЗУЗ. В ній брали участь Смок, який тоді прибрав псевдо Вівчар, Уліян і командир УПА-Північ Дубовий. Також був викликаний референт Служби Безпеки краю "Дніпро" Залісний, одначе з невідомих мені причин не міг взяти в ній участи. На тих нарадах Орлан точно зорієнтувався, який стан підпілля на ПЗУЗ, обсяги його діяль-ности та, очевидно, довідався точніше про справу Далекого. Доповнено склад проводу ПЗУЗ і призначено Залісного референтом СБ на ПЗУЗ. Від часу відірвання Далекого, який був референтом СБ на ПЗУЗ, цей пост фактично не був досі заступлений, і всі справи СБ полагоджував сам Смок-Вівчар. Тоді то під час нарад змінено тереновий поділ, знесено краї, а натомість установлено п'ять округ: Берестя (не пригадую псевда окружного провідника), Ковельська, з окружним Ярим, Луцька - окружний Аркас, південна Рівенська - Уліян, північна Рівенська - Шлюсар.

На нарадах порушено справу підсилення підпільних кадрів, визначено кількісні обсяги набору молодого контингенту. Також порушено справу покращання пропагандивної роботи серед населення. Учасники нарад приділяли особливу увагу посиленню підпільної ді-яльности в сусідніх східніх областях. Рівночасно плянували використати можливосі пропа-гандивної роботи серед людей, що прибули на ПЗУЗ зі східніх областей на працю. У зв'язку з тим, вирішено розбудувати більше підпільних друкарень.

Кількість підпільників на ПЗУЗ, яку застав Орлан у 1948 році, була куди менша, як у Галичині. Опісля її ще доповнено набором молоді. Причина числової диспропорції полягала в трохи відмінній організації боротьби. На Волині була ширше зорганізована УПА, підпілля ОУН натомість діяло тут слабше. УПА вела збройну боротьбу, зводила численні бої, особливо в час і після фронтових дій, і через те понесла великі втрати в людях. Також розвинена в її середовищі большевицька агентура та боротьба з нею потягли численні жертви.

Орлан, коли прибув минулої осени до округи Шлюсара, хоч була вже пізня пора, ще зміг зорганізувати там друкарню. В ній упродовж зими 1948/49 років видрукувано кільканадцять тисяч примірників підпільної літератури, а саме: Чи большевики ведуть до комунізму, Колоніяльна політика большевиків на Україні, Наше відношення до російського народу, За що бореться УПА та інші брошури і летючки. Література, друкована в терені Шлюсара, була призначена головним чином до висилання в суміжні східні області. Частину її, власне, транспортував на весні підпільним зв'язком Богдан зі своєю групою. Другу частину Шлюсар висилав молодими людьми, які розвозили згадані видання до міст східніх областей і там розповсюджували. Проте, при частих ревізіях у поїздах, було надто рисковно перевозити більшу кількість літератури, тому найбільше її висилалось таки підпільними зв'язками. І все ж найкращі результати приносило живе слово, безпосередні зустрічі з населенням і мозольна підпільна робота на місцях у сусідніх східніх теренах.

Застосовувано також інший спосіб кольпортації. Ті підпільники, які походили зі східніх областей, висилали літературу поштою до знайомих їм людей, нераз дописуючи від себе листа, якщо знали, що їхні родини вже репресовані. Також відписувалось адреси з усяких українських газет та журналів і на них висилалось літературу. Однак такий прийом застосовувано недовго, це були адреси переважно номенклятури, льояльних виконавців директив Москви. МВД це скоро розкрило і стало переловлювати таку пошту, зрештою, самі відборці їх повідомляли, так що зайвим було даремне витрачати літературу.

Одна лінія зв'язку, командантом якої був Богдан, ішла з Полісся до Житомирської области. Навесні 1949 року також Уліян одержав завдання змонтувати зв'язкову лінію від своєї округи, яка проходила б південними лісами, через Мізоцький район, Остріг і далі на схід. В сумежних східніх районах була вже здавна розбудована підпільна сітка.

Командантом нової лінії і зв'язковим безпосередньо до Уліяна призначив Уліян командира своєї охорони Мороза. Його постійне місце перебування мало бути на сході. Мороз був з 1923 року народження, з Рівенщини, мав середню освіту, начитаний, добрий пропагандист і першорядний вояк. Ходив з кулеметом і в сутичках з опергрупами завжди останній відступав, прикриваючи кулеметним вогнем відв'язання від ворога. Через те повстанці називали подекуди його Кулеметчиком.

У середині травня ми відійшли в західню частину Рівенського р-ну. З огляду на місячні ночі, затримались у бункері зв'язківців Високого та Андрія. В той час з ними також перебував Назар, колишній чотовий УПА, а тепер шеф волинського відтинку головної зв'язкової лінії, що вела до Галичини, до Головного Проводу. Цей терен був найрухливіший центр зв'язків, тут також перехрещувалися зв'язкові лінії ПЗУЗ схід - захід і північ - південь, і Назар теж їх обслуговував.

Під час перебування у Високого Орлан написав листа до Ганни до Дніпропертровського й викликав її на зустріч. Одначе зустріч не відбулася, а біля визначеної хати спецгрупа тримала ночами засідку. Опісля Орлан довідався, що Ганна була арештована і засуджена на довголітнє ув'язнення за співпрацю з підпіллям. Як вона там провалилася, про це ми ніколи не дізналися.

Тут, у бункері Високого, Орлан відбув зустріч з Атом. Віком він виглядав мені в пізній тридцятці, колишній студент духовної семинаріЇ, в підпіллі ще з часів творення УПА за німецької окупації. Ат був інтелігентна, побожна й дуже тактовна людина, книжка стала його постійним супутником. Давніше він помагав Вівчареві редагувати журнал За волю нації. В той час Ат не займав теренового поста, лише завідував технічними справами, організовував друкарні та циклостилі. Минулої зими він зимував разом із Вівчарем і тепер розповів нам точно про обставини його загибелі.

Вони мали свій бункер в Острожецькому р-ні, Волинської области. Про їхнє перебування в тих теренах не знали місцеві повстанці. З конспіративних причин високопоставлені провідники затаювали свої місця перебування навіть перед підпільниками. У цьому ж районі одній групі повстанців не вистачило взимку харчів. Вони пішли подалі від свого бункеру, на хутір, і там в одного селянина забрали кабанця. Син господаря служив в "істрєбітєльном батальйоне", або, як їх називало населення, у "стрибках", і тому ця родина жила заможніше за інших селян.

Склалося так, що в сусідстві з тим господарем Вівчар мав свій запасний бункер, де тримав архівні матеріяли і бібліотеку. Під час праці йому треба було дістати з бункеру якісь документи. Вибрався туди з трьома своїми бойовиками, не знаючи, що минулої ночі повстанці забрали в сусіда кабанця. На лихо, у "стрибка" якраз була на подвір'ї опергрупа. Запримітивши повстанців, що зайшли на сусідське подвір'я, вони причаїлись та стали слідкувати. Була зима, довкруг пустинно, біліє сніг, і видно кругом. Оперативники запримітили, як повстанці відкрили вхід та влізли до бункеру. Вони не чекали до ранку, лише зразу наскочили, відкриваючи вогонь по входу до криївки. Стійковий устиг відбігти у відкрите поле, де й був скошений кулеметом при світлі ракет. Двом бойовикам, що були всередині, Вівчар наказав пробиватись, а сам навіть не пробував, казав, що має важливі записки, які мусить понищити, щоб не попали в руки тебе. Знищивши все потрібне, Вівчар своїм пістолем відобрав собі в бункері життя. Одному бойовикові, Лебедеві, вдалося вирватись пораненому, а другий загинув під час відступу. Вівчар - старий революціонер, з великим досвідом у підпільній праці. Його смерть була дошкульною втратою не тільки для ПЗУЗ, а й для всієї підпільної боротьби.

Влітку, коли в землі холодніше, як наверху, по бункерах була дуже погана виміна повітря, в наслідок чого часто відчувався брак кисню. Вхід до криївки, в якій ми під ту пору задержались, був на подвір'ї. Вдень неможливо було його відкривати — хтонебудь міг надійти або над'їхати. До того, ми ще й мусіли собі варити їжу раз на день на примусі. У теплі дні кисню було так мало, що й без варення нафтова лямпа ледь блимала слабим язичком. Коли запалювали примус, вона зовсім гасла. В тій криївці я жила весь час запаморочена й ще мусіла переписувати на машинці матеріяли для Орлана, щоб готові були на визначену дату зв'язку. Це ж літо — гарячий сезон праці.

Одного разу, коли ми варили юшку на примусі, через брак кисню витворилось повно газу, так що не стало чим дихати. Я відчула запаморочення і підійшла під вентилятор, щоб уловити хоч краплину кисню. Надворі день був теплий, тихий, без найменшого поруху вітру. Не зчулася, як зомліла. Обприснули мене водою, однак я не приходила до пам'яти. Не було ради, треба вибивати зсередини вхід, не знаючи, що діється наверху. Не вмирати ж так безглуздо. Однак наверх мене не виносили, тільки положили всередині біля входу. За деякий час найшло трохи свіжого повітря, я опритомніла, тоді по драбині дісталася вгору і висунула голову на "світ". Господарів тим часом уже повідомлено, що криївка розкрита, так що хатні дівчата сторожили, чи не наближається хто до хутора.

Відколи ми покинули Совпенський ліс, вже цілий місяць я не бачила соняшного світла, за винятком тих кількох днів, коли треба було квартирувати по горищах. Вдень жили в бункерах, а ночами маршували. І тепер, висунувши голову з отвору криївки, я милувалася божим світом. Який же він був прекрасний у цю пору. Хату обступив вишневий садок, що весь забілів у цвіті, довкіл божественна тиша, як у раю. Я насолоджувалась красою хутора і піль, міркуючи, яке щастя дихати повітрям на повні груди, бачити денне світло і ходити собі по подвір'ї, стежці, дорозі скільки хочеш... Не можна було не тужити за такими простими речами, без яких, однак, неможливе людське існування. Що там гроші, багатство, дайте лише нам удосталь повітря, сонця і води.

Господар з довгою бородою і лагідними очима нагадував Василя Великого з образу в церкві мого родинного села. З його очей пробивалась глибока печаль. Спитав, чи почуваюсь краще, потім похитав головою і мовив гірко: "Ех, діти, за що ви так мучитеся".

Через кілька років, коли знову перебували в тих сторонах, розповіли мені повстанці, що мешканці цього села були сектанти, і большевики насильно виселили все село в Херсонщину. Господар, у якого ми перебували, не хотів виїжджати і повісився з розпуки. Говорили люди, що вже з якогось часу страждав. Може, дивлячись на нас, він страждав ще глибше і не міг пережити кривди та несправедливости, а насильний вивіз був останньою краплею до його гіркої чаші...

Орлан плянував зустрітись з командиром Дубовим, поки той відійде на нараду до Василя Коваля, заступника Тараса Чупринки. Дотепер Орлан уже ввійшов у місцеві справи, запізнався з проблемами, і багато чого йому треба було переговорити не тільки з тереновими керівниками, але і з Проводом. Не всі справи можна було полагодити письмово. Він хотів скористатись Дубовим та з'ясувати їх йому, щоб той переказав Ковалеві. Як я опісля зорієнтувалась, Дубовий перебував у Луцькому р-ні.

Тут Орлан також взявся до налагодження справи Далекого. Він уже раніш був видав летючку, в якій з'ясовувалося становище Генерального Секретаріяту УГВР і Проводу ОУН щодо поведінки Далекого. її не розповсюджувано серед населення, лиш адресувалось до поодиноких керівних осіб з групи Далекого й залишалось у запечатаних ковертах у хатах, куди заходили люди Далекого. Ті забирали летючки, читали або передавали адресатові. Повстанці знали, куди заходять далеківці, бо часто відвідували ті самі родини ще з часів, коли не було непорозуміння. Місцеві підпільники з обох груп, особливо на нижчих постах, надалі втримували неформальний зв'язок між собою. Після видання летючки поодинокі повстанці з групи Далекого переходили на сторону справжнього підпілля. Однак цю проблему треба було цілком розв'язати. Для цього Орлан плянував зустрітися з середнім керівним складом групи Далекого, щоб особисто з'ясувати їм позицію Проводу і наладнати перебрання людей.

З криївки зв'язкових ми перейшли до бункеру Назара, що був збудований у невеличкім ліску. Бункер був зладнаний тільки на тимчасове перебування під час незимового сезону, і з минулого літа в ньому ще ніхто не жив. Очевидно, він був увесь вогкий усередині, покритий цвіллю, так що насамперед ми взялись його відчищати. Поживши в ньому тиждень, висушили його своїми легенями. Нас привели сюди Назар і Савка, опісля прибув ще один зв'язківець, Орлик, щоб один з них міг залишатись з нами в бункері, тоді як два інші відходять на зв'язки або полагоджують всілякі справи.

Побудовані в лісах, особливо в малих лісах і гаях, бункери провалювались деколи не тільки під час облав, а й зовсім випадково. Нераз пастухи, шукаючи лисячих нір, натрапляли на продухи-вентилятори, що виходили з криївок. Запихали туди грубий кусок димлячого дерева, надіючись викурити лиса. Добре, коли встигалось вискочити з бункеру і зловити "мисливців", тоді принаймні знали повстанці, чиї це діти, чи можна наказати їм, щоб мовчали, чи треба зразу покидати бункер і відрікатися від нього назавжди. Одначе діти нераз розбігались по лісі, і годі було озброєному повстанцеві шукати їх у білий день. Отже коли не знали чиї діти, також залишалось бункер.

Бувало, натрапляли на продухи, а то й віднаходили входи до бункерів жінки, що шукали грибів або ягоди. Те саме було з дроворубами. Минулого літа селянин зрубав деревце, що його Назар посадив у ящику, яким накривав вхід до свого бункеру. Через те ми обоє ніколи не залишалися самі, а завжди з нами перебував хоч один повстанець, що знав околицю і мав зв'язок з іншими групами.

Ми перебули в тому ж бункері у ліску до дати зв'язку, що йшов на захід, до Луцької округи. В день нашого відходу, враз із Назаром і двома зв'язковими, вранці залишили бункер та заднювали наверху в лісі. На цей день Назар домовився про зустріч з двома юнаками, які незабаром мали вступити в підпілля. Вони поодиноко приїхали в ліс, ніби по дрова, на випадок, коли б напоролись на опергрупу. Насправді то Орлан через Назара визначив цю зустріч, хотів поговорити з хлопцями, морально підготувати до важкого шляху боротьби, на який вони зважилися вступити. Орлан та Назар побули віддалік з юнаками кілька годин, їх я не бачила.

Ще попередньої ночі прибули із заходу зв'язківці Лебідь, той, що вирвався ранений під час наскоку на криївку сл. п. Вівчара, і Лемко, з якими ми мали відійти в Коритинський ліс. З огляду на те, що терен загрожений, нас відпроваджали всі п'ятеро зв'язківців. Дорога була важка, мокляками, та ще й переправа через річку, а ніч коротка. Перед дорогою завжди встановлювалось певний порядок у марші й домовлялося про збірний пункт на випадок ворожої засідки. Тим разом зв'язківці звернули особливу увагу на те, що на трасі бувають засідки опергруп, які пильнують місця переправи через річку і мокляки.

Ми минули хутори Довгошиї та полями наближались до низини річки. Керівник групи Назар затримав нас, насторожуючи, щоб підходили до річки обережно. Ми мусіли її тут перейти, бо іншої переправи не було поблизу. Назар, Орлик і Лебідь пішли рідким гусаком наперед, за ними - Орлан і я, за нами - Савка і Лемко.

Перша стежа вже добилася до річки, коли нараз до нас донеслось:

- Стой! Кто йдьот?! - і зразу ж ракети освітили, як удень, долину і вслід заторохкотіли скоростріли, посипались автоматні серії. Ми всі - де хто ішов - залягли. Назар не тратив часу, пустив вогонь зі свого автомата. За іним зробили те саме Орлик і Лебідь. Вони спрямували вогонь на себе, щоб нам дати можливість відступити і не зв'язуватись боєм. Однак шалена стрілянина і свист куль над головами внеможливлювали відступ, змушуючи нас постійно залягати.

Заскочена зненацька й, очевидно, перелякана, я не могла ворухнутись. Як залягла, так і не в силі була підвестися. Мені здавалося, що опергрупа спрямувала всі ті серії куль прямо на мене. Це перший раз я найшла на засідку, всі інші вже були в такій ситуації раніше. Ми сходили до річки, а тепер треба було відступати під гору. В мене були завеликі на мої ноги чоботи та совєтський військовий мундир, у них я раз-у-раз зашпортувалась. Коли нас знов освітили ракетами і я залягла, лише тріпнула ногами і зразу позбулася своїх чоботиськ. Те саме зробила з жакетом. Ну, тепер, босоніж, без важкого мундиру, було багато легше відступати з-під вогню. Двоє задніх зв'язківців, трохи відбігши, вичікували нас.

Тим часом три перші, надіючися, що ми вже повинні були відв'язатись від обстрілу, перескочили невеличку річку і стали добиратися до Коритинського лісу. За річкою простягались мокляки, хлопці не могли бігти, й оперативники, переслідуючи їх вогнем, ішли вслід. Однак через те саме багно не могли догнати. Отже наші хлопці простують попереду, відстрілюючись, а солдати - услід за ними, стріляючи та намовляючи, щоб здались у полон. Це розповів нам опісля Назар.

Очевидно, нам у ту ніч переправлятись через річку було немислимо і нерозважно, в Коритинському лісі завтра може бути облава. Також недобре було затримуватися в терені поблизу засідки. Орлан вирішив повернутися до лісу, звідкіля ми вийшли звечора. Літня ніч, і треба було таки форсованої ходи, щоб добитися туди до ранку. Сама не знаю, де взялось у мене стільки сил, бо ще поки доходила до місця засідки, вже ледве ноги волочила, а тепер ішла перша, ще й інших підганяла. Коли доходили до лісу, був уже ясний ранок, впала роса, і ми залишали за собою сліди на сінокосі під лісом. Вони будуть виднітись на траві, поки сонце не висушить роси. Якщо завважить їх сексот або опергрупа, що, можливо, вночі тримала під лісом засідку, то... Однак не було іншої ради, це не вперше ми лявірували поміж дощем.

До криївки не заходили, тільки заквартирували в лісі. Мали трохи сухих харчів, щоб перебути день. Був той день сповитий журою за долю наших трьох друзів - врятувались вони чи загинули... Увечері відійшли до бункеру Назара, що приміщувався на городі хутора. Якщо хто з них трьох вийшов живим із засідки, прийде сюди нас шукати. Зв'язок до Луцького р-ну і так уже зірваний на цей місяць, і треба чекати місяць на наступний зв'язок. Вправді того дня був ще запасний зв'язок, але після вчорашньої сутички спецгрупи густо понастромлюють засідки на відтинку нашого маршруту, й Орлан бажав уникнути пасток.

Сталося так, як ми передбачали, - днів через два прийшли до нас Назар та Орлик. У Назара було забандажоване праве рам'я і рука перевішена на косинці. Був ранений в горішню частину руки, майже при рамен і, куля прошила м'яз і вийшла. Ще дотепер не мав зробленої як слід перев'язки, бо поспішав сюди, щоб довідатись, чи ми вийшли живі із засідки. Орлик не був ушкоджений, але Лебедя поранено у плече важче за Назара. Він залишився в Острожецькому р-ні, де перебувала санітарка. Доглядала його рану Оксана, колишня секретарка сл.п. провідника Вівчара, яка була також і доброю санітаркою. За німецької окупації навчалась у Київському медінституті, потім набрала практики, лікуючи повстанців. Лебедеві ще була не вигоїлась рана у стопі, завдана під час наскоку на бункер, у якому загинув Вівчар.

Звичайно в кожному бункері зберігалося аптечку, а також кожний повстанець носив зі собою кишенькову аптечку, забезпечену найпотрібнішими речами на випадок поранення. Тут у криївці було трохи медикаментів, і я зайнялася лікуванням руки Назара. Ця робота не була мені незнаною, як більшість жінок у підпіллі, я пройшла санітарний вишкіл. Однак уже давненько перевивала рани, ще під час перебування в УПА. Тепер взялася за це діло не надто впевнено.

Рана у Назара стала назовні затягатись, та всередині була занечищена. Там уже витворювалась інфекція, і йому довелося добре потерпіти, поки я обчистила її. Найгірше було, коли протягала бандаж крізь "тунель", від входу до виходу кулі. Вхід був уже майже затягнений, і довелось його відкрити, щоб рана залікувалась усередині. Пробиваючи вхід, бачила, як судорожно затремтіли в Назара уста, а у виразі обличчя було стільки зосередженої сильної волі, що я аж сама відчула, як йому безмежно болить ота процедура. Він дуже не хотів, щоб я запримітила його терпіння. З його болю мені зробилося слабо-слабо, в очах почорніло, так що Орлан узявся сам докінчувати перев'язку. "Яка з тебе санітарка, коли треба насамперед тобі давати першу поміч, поки поможеш раненому", - посміхався опісля. Одначе скоро звикла, далі йшло мені краще, рана гоїлась, і я таки вилікувала Назареві руку. Він по-геройськи приймав усі ті випробування на ньому, ніколи навіть не ойкнув. Але коли бачила, як усміхається тремтячими устами, мені ставало гаряче, я знала, що тоді йому дуже болить. Рана ще не зовсім вигоїлась, а Назар уже ходив на зв'язки та виконував всі інші свої обов'язки.

Повернувшись одного разу з хуторів сусіднього села, Назар приніс Орланові листа, який був адресований до "Проводу ПЗУЗ". Лист цей залишив на цивільному зв'язку Зінько, надрайоновий провідник групи Далекого у Клеванському над-районі. Він писав від імени всіх провідників вищого і середнього стажу групи Далекого. В листі заявляв, що вже від довшого часу вони стали усвідомлювати собі ненормальність ситуації, спричинену припиненням живого зв'язку з керівництвом Організації та її тереновими клітинами, які діяли на Волині. Проте, маючи беззастережну довіру до свого провідника Далекого, його чеснот, залишились льояльними супроти нього. Тепер, однак, уже немає провідника Далекого, він загинув або й попав живим у руки МҐБ минулої осени. Тому навесні провідний кадр його фракції відбув нараду і рішив назад приєднатися враз зі своїми людьми до властивого підпілля та підпорядкуватись підпільному проводові на ПЗУЗ. Вони завжди вважали себе членами УПА і ОУН і не хочуть увійти в історію новітніми махнівцями. Однак, займаючи у групі Далекого провідні пости, готові прийняти консеквенції за свою поведінку. Низові ж підпільники не поносять вини, і їх не слід притягати до відповідальности. Накінець Зінько просить з ними зустрітись і дати їм нагоду передати своїх людей та позвітувати про дотеперішню діяльність.

Орлан відразу відповів Зінькові обширним листом. Далеківці ще не знали його, отже він відрекомендувався, назвав, яку позицію займає у підпіллі на ПЗУЗ. Рівночасно листовно передав постанови УГВР і Проводу ОУН в справі групи Далекого. Орлан зазначив у листі, що відповідальність за відрив поносить Далекий і вона не стосується до провідного та рядового складу йому підпорядкованих людей. Зустрітись із Зіньком Орлан покищо не поспішав, зате заплянував нав'язування контактів між тереновими провідниками на середніх постах. Причиною максимальної обережности Орлана було, мабуть, те, що підпільники Далекого діяли доволі некон-спіративно, як на ті роки. Допускалась можливість вербування серед них агентури, і якщо їх ще дотепер опергрупи МГБ не знищили, то, можливо, в інтересі МҐБ було затримати далеківців на деякий час як противагу до сильнішого підпілля і тим вносити заколот у теренах спільних операцій. Самі ж люди Далекого опісля говорили, що він попав у руки державних органів безпеки через внутрішню агентуру, його, правдоподібно, взяли пораненим.

Щоб перебрати кадри Далекого і приєднати їх до властивого підпілля, слід було перевірити кожну людину, аби не придбати собі троянського коня. Отже провід ПЗУЗ вирішив входити з ними у зв'язки в кожному районі, але людей не мішати. Нехай обі групи діють паралельно, виконують скоординовано призначені їм завдання до часу, поки не пізнають одні одних ближче в дії та поведінці й тоді ступнево з'єднаються. Однак були серед далеківців люди, до яких Організація відразу мала повну довіру, і до таких людей належав Зінько. Як виявилося в дальших роках, повстанці Далекого переважно були чесні люди, вони, як багато інших, загинули в боротьбі з окупантом.

Ще до свого розриву зі Смоком, Далекий висилав підпільників на роботу в сусідні східні області. Віддалені від осередку подій, ті люди не мали точної інформації про конфлікт між провідниками на ПЗУЗ, тому й надалі підпорядковувались Далекому. Підпільники, закріплені в східніх областях, були дуже важливі у плянуванні діяльности в тих теренах, тому Орлан насамперед вимагав звітів саме з їхньої діяльности. Він написав через Зінька листа до зальокалізованих там провідників і викликав на зустріч окружного Житомирської округи Будька - якщо можливо, прибути ще того ж року.

Літо - найактивніша пора підпільних дій. Чекаючи місяць на зв'язок до Дубового, Орлан не сидів бездіяльно. Хоч би де він був, за ним ішли всі справи і проблеми, зв'язані з керуванням боротьбою, і він їх повсякчасно сповняв, вирішував, розв'язував. З нами також нероздільно "йшла" письмова машинка, вірний показник, що в дорозі і я не сидітиму без діла. Місяць у бункері Назара був щільно виповнений працею: Орлан розсилав у всі терени інструкції, доручення щодо літніх та осінніх операцій, редагував матеріяли, виходив на зустрічі до підзвітних, а декого то й стягав до бункеру на нараду. Тоді я враз зі зв'язківцями залишала бункер, і ми просиджували ніч у лісі. Одна з таких ночей була вороночорна, холодна і дощова. Наклавши на землю нарізаних мокрих галузок, ми лягли поряд, я, щоб тепліше, - всередині й накрились мокрими палатками. Під шум дощу шепотом розповідали одні одним усяку всячину, і ніч, з її холодом і дощем, наче кудись відступила.

У серпні ми відійшли з бункеру Назара, він сам враз зі зв'язковими відпровадив нас до Піянського лісу, Острожецько-го р-ну. Мені сумно було з ним розставатися. Спільне перебування, а ще більше доглядання його рани нас дуже зблизило. Я відчувала, що між нами вже виросла не тільки дружба, але й простяглася тендітна нитка інтимности, яка мислима тільки між людьми різних статей. У наших особливих обставинах виростали також і особливі почуття, які не були коханням, однак були сильніші за дружбу, бо тут входив ще й елемент фізичної привабливости. Таких симпатій у мене було декілька протягом років. Вони також доповнювали моє життя, несміливо доторкались у душі струни, що бриніла чистою мелодією, і тим збагачували будні, вливали поезію в життя.

Назар - один з визначніших повстанців середнього складу на Волині. Це була людина діла, не говіркий, кожне своє завдання сповняв точно і сумлінно. Його знали провідники на Волині, він колишній чотовий УПА, тому доручали йому нераз трудну і важливу роботу. Назар не тільки відповідав за функціонування головних зв'язкових ліній, але також забезпечував друкарню папером, фарбою і всім потрібним, а то й Організував працівникам харчові припаси. Він також проводив грошові збірки серед населення. В поведінці прямолінійний, вродливий на вигляд, мав дар привертати до себе людей. Особливо липнули до нього дівчата, через що не мав труднощів з пошуками місця для бункеру. Виглядало, однак, що не витрачував на дівчат багато часу.

В Піянському лісі ми зустрілись з Атом, який тоді перебував в Острожецькому р-ні. Ще на попередній зустрічі з Орланом Ат попросив у нього дозволу звінчатися з Оксаною. Тепер був уже жонатий, але Оксани тут не було, відійшла до командира Дубового. Сюди до лісу прийшли зв'язківці з-за Стиру, з Луцького р-ну, і вже на чергову ніч ми переправились через річку Стир.

Річкові переправи були для Орлана і мене справжнім лихом - ми не вміли плавати. Нераз доводилось переправлятися в місцях, віддалених від населених пунктів, і туди небезпечно було тягнути човна, бо при річці влаштовувано ворожі засідки. Саме в таких місцях, як річки, шосе, залізничні лінії, що їх ми мусіли проходити, опергрупи тримали засідки найчастіше. Кожний зв'язковий на трасі через річку вмів плавати і не мав тієї проблеми, що мали ми. Однак зв'язком ішли теж пакети літератури, і на це треба було також організувати переправу.

Проблему річкових переправ розв'язувалося по-різному, залежно від терену. Коли ми переправлялись через Горинь, зв'язківці домовилися з одним селянином і він залишив нам свій човен у визначеному місці. Деколи перевозив нас сам господар, власник човна. В загроженіших теренах треба було поводитися конспіративніше. Там зв'язківці мали гумові човни або ж напомповували гумові колеса, прикріплювали між ними дошку і на ній перевозили пакунки пошти, а то й людей. До такого каравану прикріплювалось два шнурки, один зі зв'язкових перепливав на другий берег і притягав вантаж на свою сторону, тоді як другий попускав шнурок. На випадок, коли б один зі шнурків обірвався, другий притягав вантаж до себе. Таким чином і ми переправилися через Стир.

Раніше зв'язківці мали свій гумовий човен, але минулого місяця напливли на засідку і, вискочивши з нього, врятувались, але човен пропав. Засідка на річці була зроблена зараз після засідки, на яку ми найшли. Тоді то ранений у плече Лебідь, вириваючись з-під обстрілу, був змушений покинути наплечник, у якому, крім письмової машинки, були ще й рукописи Орлана. Знаючи його почерк, МҐБ зорієнтувалося, в якому напрямі він ішов, і поробило густі засідки здовж річки на цьому відтинку. Зв'язківці по тім боці ще цього не знали, тому й були обстріляні та втратили човен.