Тисяча доріг

НА ПОЛІССІ

У липні ми залишили наш бункер і відійшли на північний схід, у Котівський ліс. Це вже Поліська низовина, але влітку, як повисихають мокляки, тут ще можна було вибрати неглибоку криївку принаймні для магазинування літератури, що проходила зв'язком. Ми розквартирувалися в лозяних гущаках і в них кілька днів упивалися вологуватим свіжим повітрям та без кінця зводили бої з цілими дивізіями комарів. Чекали на дату зв'язку з районовим Кручею.

Ось прийшов він зі своїм заступником Завзятим. Оба поліщуки, вояки УПА від самого початку її заснування за німецької окупації. Круча низького зросту, міцної, як корінь, будови, з кучмою густої, солом'яного кольору чуприни і такими ж густими бровами. З-під них сміялися двома квітками зацві-лого поліського льону його ясні очі. Він дослужився в УПА до ранги чотового, а після реорганізації йому доручено пост провідника Ківерецького р-ну.

Тут повстанці мали свої бази в лісах і зимували в них по бункерах. Однак вони недовго проживали у криївках, всього кілька місяців, поки лежав сніг. Напровесні, як тільки з'являлись у лісі перші чорні латки, залишали бункери і не вживали їх до наступної зими. Тому й фізично були здоровші за підпільників на Волині, а впарі з тим більш життєрадісні. Не те, що не могли б знайти місця на бункери в селах. На Поліссі населення ставилося до повстанців дуже прихильно. Оточені лісами, люди начебто менше боялися большевицьких репресій. Вони самі деколи ховалися в лісі, особливо під час вивозів на Сибір. Однак не визнавали конспірації. "Я б не будував криївки в селі навіть тоді, коли б мав пересидіти зиму на снігу в лісі. Через два дні про криївку знало б усе село", - нарікав Круча.

Та й самі повстанці вели себе ще по-партизанськи, і через те їм доводилося воювати частіше за інших. "Мені то більше до серця по-старому: раз боротьба, так ми повинні воювать, як полагається воякові", - доводив Круча. Його група минулого місяця затримала на дорозі авто, що везло гроші до району. Залякані службовці повискакували з авта і скрились у лісі, а хлопці здобули доволі значну кількість грошей. Немала підмога, але Круча не був надто захоплений здобутком, бо "розумієте, провідники зараз хочуть звітів. Два рази зробив би стільки, аби лиш не писати про це опісля. Мені воно ніяк не складається на папері".

Поки Орлан обговорював справи з Кручею, його заступник, Завзятий, розказав мені про себе. Старший брат Завзятого загинув в УПА, дружину і батьків вивезли большевики на Сибір, а донечка в районному містечку в чужих людей. Люди погані, кривдять дитину, і їй там дуже важко.

Дотепний Круча розповідав нам, яку то він має мороку з двома юнаками, яких прийняв у підпілля:

- Хлопці нічого, тільки вже забагато начиталися нашої літератури і відразу рвуться усвідомляти всіх, хто ще залишився несвідомим. Послав я їх та ще з одним старшим друзякою в село за харчами. У школі того вечора йшла вчительська забава, а на таке то в нас заїжджаються вчителі майже з цілого району, серед яких багато походить зі східніх областей. Довідавшись про забаву, мої новаки причепилися до старшого: "Ходімо та ходімо на забаву, а нумо усвідомимо вчителів". Вони знали, що там будуть переважно вчительки. І що думаєте? - намовили старого.

Двох увійшли до клюбу, один, як водиться, на стійці. Зразу стримали музику. Всі присутні насторожилися: чого вони тут зайшли і що від них хочуть? А хлопці до роботи, не марнують часу: зривають зі сцени портрети вождів, всякі там лозунги і рівночасно виголошують:

- Все, що тут поналіплювали, - брехня! Цілковита брехня! Україна поневолена російсько-большевицькими імперіялістами!

- А Лєнін сказав, що тільки в злуці з Росією вільна Україна можлива, а без такої злуки й мови бути не може, - завважила одна, сміливіша, зі східнім акцентом.

- Ото знайшла ким підпертися, - зневажливо засміявся мій новобранець. - Лєнін такий самий російський імперіяліст, як були царі, тільки що він перефарбувався на червоно, понімаєш? Мені не важно, що сказав Лєнін, він думав як воно краще для Росії, та лихо в тому, що ти повірила йому!

Стійковий повідомив, що наближається авто і наказав хлопцям залишити залю. Мабуть, чиновники з району їхали на забаву.

- Може, воно не все було проведене як слід, тобто згідно з інструкціями, - розмірковував Круча. - Вони ж не плянували наперед, це їм трапилось по дорозі. За кілька днів вістка рознеслася по всьому району, а вчительки ще й свого добавили, здраматизували, так що в кінцевім висліді хлопці вийшли героями.

Незабаром Орлан сконтактувався з окружним Ковельської округи Ярим, і з ним ми обоє відійшли на Ковельщину. Ярий був у віці Орлана, тобто з якого 1920 року, худорлявий, середнього зросту, русявий. В нього була середня освіта, але в розмові помічалося, наскільки більше він навчився поза школою, з самого життя. Народився та виростав на Ковельщині. Високий пост не перешкоджав йому жити з рядовим кадром, як кажуть, на серце, за що й був дуже популярний серед підпільників. Ми йшли разом протягом кількох ночей і мали нагоду запізнатися трохи ближче, поділитися своїми пригодами. Цікаво було вести розмови з тією розумною, веселої і привітної вдачі людиною, послухати його розповіді про особливості праці в поліських теренах.

Це власне Ярий минулої осені 1950 року організував рейд повстанців на Литву. Зайшов з групою рейдуючих у глиб Білорусі, але справи вимагали його присутности в окрузі, і він повернувся зі своєю охороною. Тепер розповідав нам про рейд.

Спочатку їм неважко було просуватись лісами крізь сусідні білоруські райони, там у них були, знайомі люди, але як опинилися в лісах Мінської области, справа утруднилась. Обвантажені літературою, рейдуючі не мали змоги взяти більшої кількости харчових припасів і тепер вибирали навгад садибу поблизько лісу й заходили за харчами. Якось зайшли ввечері у хату. Застали господарів, їхнього сина і доньку. Син - механік, а дочка - студентка вузу. Була якраз субота, і вони обоє приїхали додому з міста. Як годиться, повстанці сказали їм, хто вони, з якою метою прийшли на Білорусь, і запропонували запізнатися з підпільною літературою, де точніше з'ясовано наші цілі боротьби.

Вислухавши їх, господар покрутив заперечливо головою, відмахнувся руками: "Політика не моє діло, - каже. - Хочете пол іти кувати, так їдьте до Москви, в нас такими речами не займаються".

На те йому син: "Заспокійся, тату", - відтак попросив повстанців, щоб показали йому свою літературу.

Взяв по летючці, собі й сестрі. Прочитавши її, сказав: "Хоч ми комсомольці, однак ідея самостійної Білорусі нам до душі. Завтра вихідне, і ми будемо вдома, тож залишіться в нас на день. Розкажете докладніше про українську боротьбу, може, ваш досвід і нам придасться".

- Ми так і зробили, - розказував далі Ярий. - Нас кількох заквартирувало на горищі, а решта групи відійшла у ліс. Ми розповідали їм про нашу підпільну боротьбу, а вони ділилися з нами про життя і недолю їхніх людей. Син нарікав, що старі, так ось як його батько, всього бояться. Просив залишити йому летючок, він розповсюдить їх серед молоді.

В суміжних білоруських районах повстанці з Полісся мали чимало симпатиків серед населення. В поворотній дорозі Ярий вступив до знайомої йому родини. Побачивши його, господиня врадувалася, стала розповідати свої клопоти і на дорогу обдарувала картопляними бубликами. Коли вже відходили з хати, важко зітхнула, мовивши: "Ех, хлопці, як вас не знала, то і серце не боліло. А тепер, як лиш почую стріли, завмираю і думаю в тривозі - це по вас вони стріляють".

Ярий говорив вже про щось інше, а мені не сходила з думки білоруська жінка. "Як вас не знала, то і серце не боліло..."

Поки ми ще не відійшли далеко, Орлан відбув раніше запляновану відправу з провідником Луцької округи Ярошем, знаним також під псевдом Аркас. Крім організаційних справ, була ще справа дереворитів Зота, які залишилися в бункері у Лаврові. Після мого відходу господар наглухо забив землею вхід. Під час облав нерозважно було розбивати криївку, а тепер Орлан доручив Ярошеві забрати звідти всі матеріяли, а дереворити переслати йому.

Ярош приніс Орланові пошту, що йшла з Галичини західнім зв'язком через його округу. В пошті було повідомлення про смерть заступника голови Генерального Секретаріяту УГВР, члена Проводу ОУН Осипа Дякова-Горнового. Повідомлялося, що загинув 28 листопада 1950 року в Івано-Франківському р-ні, Львівської области.

Вістка нас ножем прорізала. Знову не стало чільного представника підпільної боротьби, а ми утратили вірного друга, з яким Орлан виростав з юних років. До Орлана, що був територіяльно віддалений від Головного Проводу, який зосереджувався в Галичині, не всі вісті доходили. Осип завжди знаходив час і місце у своїх офіційних листах накінці розказати Орланові про нашого сина, про долю знаних нам людей, переказати вістки із закордону, яких не публіку-вано офіційно, та ще інші справи, що нас цікавили. Ми завжди трепетно очікували листів від нього. Більше вони вже не прийдуть...

Через Стир переправились човном, замінилися зв'язкові, і ми подались поліськими лісами на захід. Лісові смуги влегшували підпільникам перебування, проте "органи" добрались і до лісів. Тут часто простягались багна, так що пройти можна було тільки певними місцями. Саме на тих місцях, дорогах і перехрестях опергрупи тримали засідки. Цього літа по лісах вешталися картографи, вимірювали місцевість, а з ними завжди опергрупи з собаками - на випадок, як натраплять на повстанців або повстанці на них. Минулої осени ми мало що не найшли на них.

У Колківському р-ні ми зустрілися з районовим Лисенком. Він був кремезний чоловік, під п'ятдесятку, лисий, з чого, мабуть, і пішло його псевдо. Походив з того ж району, за спокійних часів авторитетний господар, він і дотепер мав повагу серед населення. Лисенко робив враження дуже серйозної людини; зодягнутий у порядну одежу, одне слово - поліський аристократ. Однак під його зовнішньою строгістю крилася батьківська душа. Дбав про своїх підпільників, як про рідних дітей, і в розмові зі мною його бойовики не жаліли слів признання для нього.

Тут, на Поліссі, повстанці не хлопці, а щире золото. Вони не тільки поможуть один одному, поділяться з тобою, але й віддадуть останній кусок свого чорного хліба. Та хіба ж тільки тут? Куди не проходила, а пройшла немало, всюди помічала, як то важка боротьба з'єднала нас в одну родину, наче перших християн у катакомбах. Побачивши, що вночі кульгала в дорозі, ранком, хоч які були втомлені, але, поки лягли поспати, сплели мені постоли. "Далі буде ще більше мокляків. Ось маєте постоли, в них буде вам легше йти, як у чоботах, та й вони висушуються скоріше".

У Мельницькому р-ні ми розсталися з Ярим, він передав нас районовому Турійського р-ну Хомі, що прибув з бойовиком Дмитром. З ними відійшли до їхньої криївки, що була на хуторі в молодого господаря в селі Ставок.

У криївці застали Олексу. До УПА він вступив ще за німецької окупації і в 1943 році був важко поранений в ногу в бою з військами гестапо. Його напрямили до шпиталя в Сокалі, але поки туди доставили, кинулась гангрена і треба було ногу ампутувати. Опісля повстанці перевезли Олексу, вже інваліда, в Грубешівщину, де він прожив до 1946 року, коли почалася репатріяція українського населення. Під час перебування на Закерзонні співпрацював з підпіллям і УПА. Підпілля постаралося йому про документи, з якими він переїхав враз із переселенцями в Молдавщину. Не хотів жити, як казав, на чужині, тож повернувся в Ковельщину, його родинні сторони. Тут нав'язав контакт з підпіллям, оволодів письмовою машинкою і сповняв функцію машиніста у Хоми. В Олекси були жінка і восьмирічна доня, однак він не навідувався до них, щоб їх не наражати. Отже, ми стрінули "закерзонця".

Дмитро був з 1922 року народження, теж з Ковельщини. Тихої, м'якої вдачі, рідко сердився, та й то якось без злости. Його жінку і доню, якій тоді було років дев'ять, вивезли на Сибір, уже другий раз. Після першого вивозу, по двох роках жінка втекла з дитиною з Сибіру. Виснажені, змарнілі, вони переховувались у своїх знайомих. Коли Дмитро довідався про них, прийшов їх відвідати. "Як тільки я ввійшов у хату, вона простягла свої худенькі, як патички, рученята і з криком "тату!" кинулась мені в обійми і так пригорнулась, так прилипла, якби ніколи не хотіла від мене відорватися", - оповідав мені. Жінка з дитиною не наховалися довго, по кількох місяцях МВД віднайшло їх і знову вивезло. Ось така одіссея сім'ї Дмитра.

Я слухала його, і біль кліщами стискав мені серце за його жінкою, дитиною, за моїми, за всіма нашими дітьми, що ніколи в житті не пригорнуться до своїх батьків і матерів.

Хома належав до трохи молодшого покоління, був з двадцять сьомого року народження, теж з Ковельщини. Якщо судилось йому нескоро загинути, перед ним стелився широкий шлях, і він вже сміливо, з вірою в свої сили вступав на нього. Високого зросту, ставний, повен енергії, з інтелігентним вродливим обличчям. Це була розумна молода людина з широким колом зацікавлень, яка любила вчитися і пізнавати життя. Мріяв бути призначеним на працю в східніх областях. Взагалі, то були часи, коли підпільники ставали одержимі бажанням працювати на тих теренах. Нераз, маршуючи темними ночами, я снувала в уяві чернігівські ліси, Дніпро, Київ, зводила дискусії з комсомольцями. Чого то не насновувалось-намріювалося в тих мандрівних ночах...

Оба вони, Хома і Дмитро, були постійно в терені, до нас навідувались тільки тоді, коли приносили Орланові пошту зі зв'язку. Одного разу мало не загинули. Зайшли на хутір та заднювали там у клуні. Сполудня в'їхало нараз на подвір'я вантажне авто, повне емведистів, і стали обшукувати. Правдоподібно, їх підглянув сексот, коли надранком підходили до хутора. Вже не було де схоронитися, вони стали при стіні, зачаївшись за тонкою верствою соломи. Емведисти прошивали шпичками солому і треба було відповідно маневрувати, змінювати позиції, щоб не бути проколеними шпичкою. їхні автомати були вже відтягнені до стрілу, і Дмитро став нервуватись, але Хома привів його до ладу.

Їх не знайшли, і емведисти подалися на сусідній хутір, певне, думаючи, що сексот міг помилитися. Хома був свідомий того, що якщо шукали на підставі доносу, то ще раз вернуться і наново будуть шукати. Вирішили відійти до недалекого лісу. По дорозі зустрічали людей, що працювали на полях. Ті переставали робити і дивились їм услід, бо давно вже не бачили повстанців, що ходили б у білий день. Крім зброї, ще несли наплечники літератури, яка прийшла зв'язком. Не взяли палаток, їх залишили на хуторі, щоб легше було відступати.

Військо дійсно знову вернулося на той же хутір. Перешукуючи докладно, знайшли палатки. Заарештували господаря, забрали в район і зобов'язали повідомити, коли хлопці прийдуть за палатками. Для цього заінсталювали в хаті надавчий апарат (апарати мали також сексоти), яким господар повинен був негайно повідомити, коли Хома зайде до нього. Господар мав затримати хлопців, дати їм повечеряти, потім розповідати новини в селі, а тим часом опергрупа прижене з району і їх накриє. Якщо господар не виконає накладеного зобов'язання, його сім'ю вивезуть на Сибір.

Через кілька днів Хома таки зайшов до господаря. Він не знав, чи гебісти знайшли палатки. Нові важко було дістати, а без палатки неможливо повстанцеві обійтися. Зайшов ще й тому, що довіряв людям і був певен, що не видадуть його. Господарі все йому розповіли, про апарат теж, і віддали палатки, які гебісти навмисно залишили. Сказали Хомі, що доносити не будуть: "Вже краще нехай нас вивозять на Сибір, чим вас видавати. Тільки не заходьте більше, бо загинете, як зроблять засідку", - попрощався з ними господар.

Хома мав своїх симпатиків серед совєтської адміністрації, учителів, навіть міліції. Довіряючи людям, не був добрим конспіратором. З оповідань Олекси ми зчасом довідалися, що про криївку, в якій ми перебували, знала ще одна родина в іншому селі, до якої Хома нераз заходив. Господар з сусіднього села був знайомий з нашим господарем Савкою, і вони навідувались один до одного. Під час таких відвідин пізнав носові хусточки Хоми і Дмитра, які раніше прала його жінка, а тепер сушились на подвір'ї, де була криївка. Раз він навіть привіз хлопцям сала і просив господаря передати. Коли той відпирався, що не знає, де їх шукати, відказав, щоб "не говорив йому дурниць", і все одно залишив сало. Також, коли хлопці давали нашому господареві літературу до читання, він неділями покличе собі довіреного товариша і читають разом, а товаришеві каже, що, мовляв, знайшов під лісом оцю книжечку.

Як Орлан про все це довідався, і то принагідно, від Олекси, бо хлопці собі легковажили, він наче наступив босоніж на гарячу бляху. Давно вже не перебував у такій розконспірованій криївці.

Вхід до криївки був із льоху, що стояв з боку подвір'я. Неділями в дополудневих годинах господиня приносила нам теплої води в льох, і ми виходили по одному наверх покупатися. Однієї неділі, вже після купелі, я затрималася в льоху і розмовляла собі з господинею. Напроти, біля хати, стояв стіжок сухого сіна. Я дивилась через щілинку в дверях на подвір'я і бачила, як хатній хлопчик, йому могло бути років чотири-п'ять, бавився сірниками. Враз черкнув і кинув сірник набік, мабуть, обпік собі палець. Спалахкотів вогник, і полум'я блискавично, на моїх очах розповзлось по сіну.

- Вогонь! - затривожено промовила я тихо. Господиня кинулася на подвір'я.

- Люди, рятуйте, вогонь! - кликала в розпуці. З хати вибіг господар, старший син, стали збігатися сусіди. Стіжок майже притикав до хати. Вже не рятували сіна, тільки чоловіки вилізли на стріху, щоб не допустити вогню, інші виносили з хати все, що можна було винести, ще інші розгортали сіно, тягли воду з криниці. На подвір'ї повно людей, прийшов участковий міліціонер. А криївка не закрита, і вхід так побудо ваний, що зсередини не можна його замаскувати. В нещасті, родина й забула про нас. Щойно коли сусіди хотіли складати в льоху одяг, господиня спам'яталася, прибігла і замаскувала вхід. До того часу ми не знали, чи враз із вогнем не про валиться криївка. Через продухи до нас найшло повно диму, ми душились від нього, але, Богу дякувати, хату врятовано, пропало лише сіно, не буде чим прокормити корови через зиму.

В Ковельщині багато сектантів. Один з них, що належав до Свідків Єгови, крав набої у війська, яке розквартировувалось в його садибі на час облав, і передавав повстанцям. "Хоч нам не дозволено брати зброю в руки, але якщо я беру її на те, щоб передати тим, які борються проти сатани, то мені Господь простить, - передаючи набої, оправдувався перед Хомою. - Ви праведніші за нас, бо за свою віру і любов даєте життя, а ми лиш слово".

З кінцем вересня Орлан викликав на зустріч провідника північної Рівенської округи Ата і вже не вертався до бункеру, тільки з початком жовтня я долучилася до них у лісі. Господиня обдарувала мене на дорогу коржиками та іншими ласощами, й ми тепло розпрощались. Важко, завжди важко було прощатися з людьми, які давали нам стільки серця, як і шкода було розходитися з отими трьома привітними і легкими до співжиття повстанцями. Орлан і я відходили з Атом у східню Рівенщину, а звідтіль, ще тієї осени, в Житомирщину або й Київщину, залежно від того, як постелиться дорога. Нарешті! - раділа я.

Минув уже рік, як восени 1950 р. загинула в Совпенському лісі Атова дружина Оксана. Ми ще торік знали про це, а тепер Ат розповів нам точніше про обставини її смерти.

Їхня група, чоловік шість, була оточена оперативною частиною під час постою в лісі. На нещастя, Оксана в тій порі хворіла на грипу, лежала з підвищеною температурою. Вони всі прорвалися з облоги, і чотири з них щезли в лісі, а Оксана та ще один стрілець пробивалися в протилежному напрямі, іх завважило військо МВД і стало замикати в кільце, намагаючись спіймати живими. В перестрілці смертельно поранили її друга. Оксана взяла від нього автомат, залягла в бойовій позиції й відстрілювалася. Коли до неї наближався солдат, щоб схопити живою, вона його скосила з автомата. Вороже кільце затискувалось все тісніше. Вистрілявши всі набої, вкінці обоє відобрали собі життя власними пістолетами. їхні тіла гебісти виставили на подвір'ї МВД в Рівному, щоб люди зідентифікували їх. Коли гебісти впізнали в Оксані Людмилу Фою, самі признали, що геройсько воювала, "видно, що колись була комсомолкою", говорили.

Ат дуже любив свою дружину. Відколи вона загинула, змарнів, постарівся, став наче суворіший. З собою він приніс Орланові пошту від заступника Орлана "К-13" і від окружного Київщини Будька. З листами прийшли звідтіль також зразки друкованої підпільної літератури та виготовлені там на місці графічні відбитки. Округа Ата межувала з Житомирською областю, і від нього, а ще більше з листів Орлан довідався, що повстанці, які туди відійшли минулого року, закріпилися на новому терені й поступово розгортають свою діяльність.

Тепер ми йшли поворотним зв'язком у Ківерецький р-н. В дорозі, поки туди дійшли, Орлан одержав пошту від надрайонового Віктора, нашого співжителя у криївці минулої зими. Він повідомляв, що недавно опергрупа спіймала заступника районового Ківерецького р-ну Завзятого. Його враз із Кручею ми зустрічали, як відходили в Ковельщину. Трьох їх заквартирували на хуторі, двох емведисти убили, а його взяли живим. Знайшли при ньому нотатник із зустрічами. Спочатку не показували Завзятого людям, і повстанці не зразу довідалися про його долю. Коли прийшли дати зв'язків, гебісти спрепарували пастку і на однім зв'язку спіймали живими Самуїла, який з нами зимував, й підпільницю, що була сестрою загиблого Андрія.

Самуїл вже кілька років хворів, у нього була шлункова грижа. Я бачила минулої зими, як він мучився в болях. Через хворобу не був фізично витривалий, і Віктор побоювався, чи витримає він побої, знущання і психічний терор під час слідства.

Ми просувалися зв'язком захід - схід, що проходив лісами. Знову мої чоботи так намуляли мене по двох ночах маршу, що на ногах витворились рани. А босоніж у лісі, по штурпаках, неможливо йти. Зв'язкові сплітали мені щодня свіжі постоли. Хоч вони в багнах намокали, і ноги все одно були мокрі, все ж охороняли від пробиття.

Від Кручі нас перебрали зв'язківці з Тростянецького р-ну, де керівником групи був Іван. До нас приєднався бойовик з охорони Ата, Колодка, його Ат тут залишив по дорозі, як ішов на зустріч до Орлана. Колодка колишній "далеківець", донедавна бойовик в охороні Зінька, що був заступником Ата. Зінько загинув того ж року в травні, на засідці над річкою Горинь, в Деражненському р-ні. Ат розповів нам про ту засідку, кажучи, що в ніч, коли загинув Зінько, він мав поганий сон.