Тисяча доріг

В ГУЩІ НАРОДУ

Після відходу Орлана я з Наталкою вийшла з лісу і пішла в село Гранки, Ходорівського р-ну. Ми зайшли до знайомих їй господарів, які недавно повернулися з поля. В селі не було того дня опергрупи ні нікого з районної адміністрації, тож господарі поводились спокійно, прийняли нас, вгостили.

У Гранках я впорядкувала свої документи. В селі замешкували переселенці з Брилинець на Закерзонні. Селяни не мали пашпортів, тільки в чоловіків були військові книжки. Не так було по містах, в тому в районних центрах, де вже всім видано пашпорти. Свій документ я оформила як переселенка з Брилинець. Коли б одначе схотіла поїхати кудинебудь, треба було мати посвідку з сільради. Через знайомих у селі Наталка постаралась мені таку посвідку. Вона також подарувала дещо зі свого одягу, бо в мене не було жіночої одежі. Всю зиму й дотепер ходила в штанах і чоботах. Забезпечена, отже, документами й одягом, на другий день я вирушила у світ, в дорогу до Самбора. Подалась пішки до найближчої залізничної станції в Бориничах і звідти, пересідаючи кілька разів, повинна була добитися до місця призначення.

На приміський поїзд можна було купити квиток відразу в обі сторони, якщо пасажир вертався того самого дня. Тому всі ті, що стояли в черзі перед і мною, заявляли касієрці: "Обратний". Мене обурювало таке обросійщення мови, і я не витримала.

— Чому всі кажуть "обратний", - звернулася до дівчини, що в черзі за мною. - Чому не скажуть по-українськи?

— З тим уже була ціла кумедія, - відповіла вона. - Недавно одна жінка, замовляючи білет, сказала: "Дайте мені туди й назад". А хлопи, що стояли за нею, як почали реготатись, як почали робити собі з неї всякі жарти, так що після того вона, бідна, певно також казала "обратний".

З Ходорова я заїхала до Стрия і звідти щойно ввечері сіла на поїзд до Самбора. В Стрию станція, збомблена під час війни, ще й досі не була відбудована. Ворота прямо з вулиці вели на перон, і біля них перевіряли квитки, які треба було купити в сусідній кам'яниці.

Я підійшла до воріт аж тоді, коли мали впускати пасажирів на поїзд, а до того часу проходжувалась у місті. Серед людей крутився міліціонер, і, коли я пройшла крізь ворота, до нього підійшов молодий чоловік, вдягнений у порядний цивільний одяг, щось йому пошептав. Після того вони стали придивлятися до мене. Бувши весь час настороженою, я це зразу завважила, але затримала рівновагу, не показуючи назверх, що нервуюсь. І все ж думка весь час надокучувала; "Хто він такий, той у цивільному? Може, знав мене давніше і тепер пізнав?" Опісля я побачила, що міліціонер, розпихаючи натовп, пробирається до мене.

- Ваші документи?

Я помало, спокійно витягала посвідку з сільради. Але що за непростимий промах - нараз забула своє нове прізвище! В тій критичній ситуації вирішувалась моя доля. Розгортаючи повільно посвідку, я блискавично прочитала прізвище, поки передала її в руки міліціонера. Він розглянув її, уважно прочитав, відтак запитав:

- Фамілія? Год рождєнія? Дєревня? Куда єдєш? Відповіла йому на всі запитання, і він віддав мені посвідку. Якби міліціонер узяв посвідку з моїх рук, поки я її прочитала, була б провалилася. Так першого дня я дістала добру научку і дякувала Богові, що все закінчилося щасливо. Таж знала, що в тій поліційній державі, де не тільки документи, але й думку людини намагались контролювати, не можна допускатись помилок, якщо бажаєш вижити.

До Самбора приїхала вже вночі. Там станція була також збомбардована під час війни, і люди, які чекали на досвітній поїзд до Львова, куняли прямо на землі перед станцією. Хто приїхав пізнім поїздом, як от я, сиділи на траві й чекали ранку. Від часу, як надворі темніло, аж до ранку, поки не розвиднювалось, люди боялись ходити по вулицях, бо в місті було багато злодіїв і п'яних солдатів, які грабували, побивали, а то й убивали.

В дорогу я вибралася в суботу. Тепер вже була неділя. Як розвиднілось, пішла шукати хати батьків Старого, знаючи, що живуть десь на передмісті. Шукала, розпитувала людей, обходила кругом Самбора і не знайшла навіть приблизно подібної назви вулиці, на якій вони мали б жити. Не було іншого виходу, лише треба відшукати Ірину, може, вона знає їхню точну адресу.

Розпитала дорогу в село Нагірне, знайшла хату господаря, де проживала Ірина, але не застала її вдома. Господар зустрів мене стримано, з недовірям. Він не знав мене, але, коли жив на Закерзонні, знав Орлана і Птаха. Тож показала йому світлину, на якій я була з Орланом. Він зразу змінив своє наставлення, став привітний і пообіцяв помогти розшукати батьків Старого. Для цього обоє вибрались до Самбора до церкви на богослуження. Поки я добилась до села, а відтак ми вернулись до Самбора, було вже доволі пізно, в церкві майже кінчалась богослужба, тому вже й не заходили всередину. Під церквою господар зустрів знайомого переселенця, який знав адресу батьків Старого, і після богослужби ми троє подались туди.

В тих роках ще легко було розпізнати переселенців серед місцевого населення, навіть не бравши до уваги різниці в говірці. На відміну від місцевих людей, вже навчених понад трирічним гірким досвідом, у переселенців ще було велике довір'я один до одного. На це склались свої причини. Від 1944 року до часу виселення в Україну, на Закерзонні, паралельно з польською окупацією, великий вплив на життя населення мала підпільно-збройна боротьба. Воно, населення, дало великий вклад у цю боротьбу, а хто не пішов до УПА, то співпрацював з нею. З офіційною владою зустрічались, як з ордою - при наїздах на села, облавах, боях. Такий стан не створював ворогові можливости надто успішно розвинути свою агентуру і також сприяв витворенню довір'я між населенням. Підпілля й УПА були якось пов'язані чи не з кожною родиною, боротьба стала частиною навіть особистого життя. Однак у парі з тим була послаблена конспірація.

З таким ось наставленням переселенці з Закерзоння опинились у підсовєтській Західній Україні, де МВД уже вспіло розвинути свою агентуру. Вони, "закерзонці", і надалі одні одним довіряли, ділились таємницями, поводились необережно і якось не здавали собі справи, що живуть у змінених обставинах і що МВД приглядається теж до них. За своє нерозуміння згодом дорого заплатили. Мені особисто це створювало в майбутньому великі труднощі. При всій їхній добрій волі, було неможливим законспіруватись серед них.

Батьки Старого також тількищо прийшли з церкви. З ними проживала їхня невістка, жінка найстаршого сина, який відійшов на еміграцію, та її п'ятирічна донечка. Моїх супутників старенькі знали, а мені приглядались з цікавістю, мовляв, хто вона така. Тоді господар з Нагірної сказав, що я принесла їм листа від Івана. Аж затремтіли старенькі від новини, вимовляючи майже водночас: "Боже милосердний, він живий, наш Іван", - і сльози радости текли по їхніх стомлених обличчях.

За тим пішли розповідання на хвилину щасливої матері про те, якою золотою дитиною був її Івась ("Старий"), як у всьому помагав їй. Зразу стали розпитувати про Василя ("Орача"), їхнього другого сина, що теж у повстанцях. Я заспокоїла їх, сказала, що він живий, але з ним тепер не стрічалась. Тоді стали виливати передо мною своє горе, трепетні думи, з якими ховались перед людьми. Розповіли, що приготовлялися до вивозу на Сибір і зі страхом сподівалися його з дня на день. Я вислуховувала їхні болі, такі подібні до тих, що і в моїх батьків, і боліла, як над своєю родиною, бо вони насправді були мені дуже рідними. Розпитували мене докладнісінько про своїх синів. Старалась розповісти їм якнайбільше деталів, пригадувала собі кожну подробицю з їхнього життя, бо бачила, з якою насолодою вони вбирають у себе мої оповідання. Для них це була хвилина щастя в їхній сумній старості. Старенькі хотіли написати листа Іванові та передати гостинець. Я пообіцяла вступити до них перед від'їздом, але відрадила писати листа, зате пообіцяла все йому про них розказати.

На другий день повернулася з дороги Ірина. Вона їздила в Добромильщину до свого брата Чорноти та його друзів-підпільників, яким робила закупки в місті. Ірина розповіла мені про своє гірке життя серед людей, які не завжди розуміли молоденьку самітню дівчину. її родина вся розбита - мати на Сибірі, сестра "Уляна" в тюрмі, вже вивезена до лагеру. Рік тому ще писала, що працює важко в шахтах і захворіла на туберкульозу. З того часу не було більше від неї вістки. Батько, після перебування в УПА, ніби десь осів у Західній Польщі, куди вивезли його разом з іншими українцями, коли ліквідували українські села на Закерзонні. Вона також не знала, яка його тепер доля, боялася, чи він не арештований поляками. Єдиним ясним промінчиком у її житті були оті зустрічі з братом і підпільниками.

Ірина тут не знала людей, щоб помогти мені приміститись, а в Добромильщину я не хотіла їхати. Це прикордонна зона, і там важче було б залегалізуватись. Я навіть не могла б туди дістатись. Квитки на поїзд видавали тільки за пашпор-тами або учнівськими квитками, який мала Ірина, бо вже рік ходила в Самборі до десятирічки. В Самбірщині жило доволі багато переселенців. Господар з Нагірної знав їх і пообіцяв помогти мені піднайти родину, в якої я могла б прожити, аж поки не родитиму дитини.

Я вирішила зустрітись з Наталкою і, якщо вона до того часу не піднайшла для мене хати, встановити з нею надалі зв'язок, вернутись у Самбірщину та влаштуватись там при помочі тих людей, з якими я вже зв'язалась. Так і зробила. Ще забрала від батьків Старого пакунок для нього, в який вони вклали харчі, білизну і передали двадцять карбованців, бо більше не мали, та поїхала до Гранок. У домовленому дні зустрілась з Наталкою. А вона мала для мене тільки невеселі новини, такі питомі в підпільних умовинах.

Після того як я покинула ліс, група командира Бора змінила місце постою. Днів через кілька вартовий зловив досвітком сексота, який якраз зарізував знаки на деревах, щоб позначити, в якому напрямі пішли повстанці. Бір обслуговував зв'язкову лінію до крайового провідника, і його люди майже кожної ночі ходили на зв'язки. Сексот попереднього дня вислідив частину дороги, але не дійшов ще до місця постою. На допитах, що їх проводив Старий, який працював на Закерзонні у Службі Безпеки, сексот признався, що про свої вчорашні спостереження повідомив МВД.

Кілька годин пізніше емведисти наскочили на постій. В першій хвилині замішання сексот вхопив автомат Старого і зразу націливсь у нього. В цей момент один бойовик заступив Старого своїми грудьми й вистрілив у сексота з пістолі. Вони вистрілили одночасно, й оба загинули, бойовик і сексот. Група Бора звела бій з емведистами та прорвалась з оточення. В бою були поранені Старий і Рута. Руті прострілили ноги, і треба було її виносити з прориву. Наталка мусіла зайнятись раненими, тому не виходила з лісу і не полагодила нічого для мене.

Старий дістав відрядження також на Волинь, куди й відійшов незабаром після моєї зустрічі з Наталкою, хоч рани йому ще не вигоїлись. Як я пізніше довідалася, дігнав на зв'язку Орлана і вони пішли далі разом.

З Наталкою я домовилась зустрітись через місяць, а пізніше - знову через місяць. Не так уже розчислювала на її поміч, як хотіла за всяку ціну не перервати нитки зв'язку з підпіллям. Одначе наші домовлення нічого мені не гарантували. Вистачило, щоб з Наталкою щось сталось, могла ж бути арештована, а то й загинути - і нитка переривалась. Тому Орлан і я взяли це до уваги. Ми домовились, що він напише до мене з Волині на адресу мого дядька в селі Полюхів, Глинянського р-ну. Батьки забиратимуть листи, і з ними я домовлюсь, де їх доставляти мені. Коли не матиму можливости сама виховувати дитину, постараюсь примістити її у людей і вернусь у підпілля до Орлана. Покищо хай хоч отримаю вістку, що він живий, і мені легше буде переносити все, що життя накине.

Домовившись з Наталкою, я поїхала з Гранок до Львова і там зустрілась з татом. Поінформувала його в справі кореспонденції, повчаючи при тому, як переховувати листа до нашої чергової зустрічі, як його перевозити, і домовилась, коли вдруге побачимось. Зі Львова вернулася в Самбірщину. Так почалося моє ходження по людях у пошуку притулку.

По дорозі до Самбора на одному полустанку всіли до вагона два юнаки. їм було десь по сімнадцять років, мали з собою дерев'яні валізки.

— Куди їдете, хлопці? - поцікавивсь хтось у вагоні.

— Висилають нас на Донбас. Хочуть створити нам "щасливу молодість", - відповів з іронією один з юнаків, докинувши до того: - Це не те що в капіталістичних країнах. Ось в Англії молодь нашого віку ходить до школи, займається спортом, а ми - до Донбасу.

Серед переважно місцевих пасажирів вирізнявсь у вагоні молодий мужчина, вдягнений в уніформу залізничного чиновника. На те він озвався різким тоном:

— А ти что хотєл? Надо работать для родіни! Кто будєт?

— А такі, як ти, - з сарказмом відпалив йому юнак.

Люди у вагоні лиш посміхнулись схвалююче.

Навпроти мене сидів на лавці чоловік у початковій тридцятці, в цивільному пальті, під яким виднілась військова "рубашка". Він опер голову об стіну, зажмурив очі, вдаючи, що спить. В міру того, як юнак викпивав свою "щасливу" молодість, чоловік цей червонів з люті, аж щелепи йому дрижали. А вже коли юнак відпалив москалеві, не витримав довше, зірвавсь як обпарений, підступив близенько до хлопця і, вимахуючи йому п'ястуком під самим носом, зашипів: "Молчать! А нєт - так палучиш двадцать п'ять".

У вагоні люди тільки переглянулись між собою, а попередній оборонець "родіни" почувся певніше. "Двадцать п'ять" вистачило, щоб усі замовкли. Тільки юнаки далі посміхались недобре. Хтось з пасажирів щось шептав одному з них, а він відповідав уголос: "Мені все одно. Хіба я повернуся колись звідтіль?"

Це були роки гарячкової відбудови Донбасу. Як недавно німці ловили молодих людей і вивозили на невільничу роботу в Німеччину, так тепер большевики примусово висилали молодь на Донбас. Умовини життя і праці були там жалюгідні, тому ніхто туди не їхав добровільно. Особливо погано ставились, на Донбасі до західніх українців. У листах додому хлопці писали, що, коли приїжджав ешалон із Західньої, за ними викрикували, що "бандєровци прієхалі".

У Самборі я пробула тиждень у батьків Старого. Вони самі запропонували мені побути в них, коли відвідувала їх перший раз. Одначе затриматись надовше не було можливим, їх кожного дня могли вивезти на Сибір. їхніх синів знало багато переселенців з Перемищини, з-поміж яких деякі були вже тут арештовані, й можна було припускати, що хтось з них міг назвати їх. У них була доволі багата Іванова бібліотека, переважно видання Наукового Товариства ім. Шевченка, яку вони цінували, але боялися тримати в хаті, і книжки заховали на горищі. Пропонували мені забрати їх із собою, на що я радо була б згодилася, якби могла доставити їх у підпілля. А тепер не мала де їх подіти. Крім кількох сусідів, до них мало хто заходив.

Аж тут одного пополудня ми побачили крізь вікно, як відкрилась фіртка і на подвір'я зайшло двоє емведистів і третій в цивільному. Я ту ж мить щезла з кімнати і вилізла драбиною на горище, приготована, що це, може, останні мої хвилини на волі. Звичайно я виходила в город, коли завважувала когось зі сторонніх. Але тепер було вже запізно йти через подвір'я. Вистачило було комусь з емведистів тільки глянути на горище, що вони часто практикували, і я була б пропала. Не помогли б мені документи, бо ніби чого втікала від них?

Емведисти довго не виходили з хати. Врешті забрехав собака, й незабаром невістка покликала мене до хати. Там я застала плач і голосіння. Емведисти спочатку поцікавились, чи господарі здали поставки, потім питали про синів. Попитали тільки от так собі, про око, бо їм вже все було відомо. Самі сказали батькам, що два їхні сини в повстанцях, а третій - за кордоном. Запитували, чи ті, що в "бандєровцах", не відвідують їх ночами. Старі мовчали або відмовлялися, а емведисти сміялись їм увічі. Більш нічого не говорили, виходило, прийшли тільки їм сказати, що знають про них.

Тепер уся родина стала конкретно підготовлятись до вивозу на Сибір. Обдумували, що продати, що лишити - і все робилось з плачем, з бідканням, але без нарікань, без єдиного слова докору синам... Очевидно, я не могла в них довше перебувати і ще цього вечора відійшла на село до Ірини.

Однак і це місце не було відповідне для мене, бо і господар, і Ірина жили під прибраними документами, втримували контакт з підпіллям, отже хата непідхожа. Опергрупа робила вже кілька разів засідку недалеко, мабуть, щось про-нюхували. Господар старався підшукати відповіднішу родину, а покищо примістив мене тимчасово на периферії Самбора, також у сім'ї переселенців. Я ще не замешкувала в таких людей. Це були бідні маломістечкові пролетарі, що жили всією родиною в одній-однісінькій кімнаті, яка служила їм кухнею, спальнею, вітальнею та ще й шевською майстернею.

Увійшовши в їхнє помешкання, я аж ахнула від заскочення і розчарування. Одначе, не зважаючи на страшну тісноту, ці чудові люди прийняли мене з найбільшою привітністю і щирим серцем, А мені, особливо в ту пору, воно було дуже потрібне. Добросердна господиня старалася приготувати мені їжу кращу, як своїй сім'ї, завважуючи: "їжте, вам треба сили". Мали двох дочок і сина, старша дочка вчилася в педшколі. Вона і брат були інтелігентні молоді люди, щирі патріоти. Молодшій дочці минуло десять років.

Мало того, що їх там жило п'ятеро, цей "колгосп" відвідувала незчисленна кількість їхніх приятелів і знайомих, бо були дуже гостинні. Постійно навідувався якийсь солдат, росіянин. Ті солдати часто лазили по хатах, і йому, видно, припала до серця якраз ця родина. Зчасом приходив уже не сам, а приводив більше товаришів з собою. Він був зовсім простий хлопчисько, казав, що дуже хотів би оженитись "на западнячке" і водив очима за донькою. А вона як кров з молоком -¦ вродлива, весела і співуча, такими женихами, як кажуть, плоти підпирала. Мене турбували його часті відвідини, але хатні заспокоювали, кажучи, що він призвичаєний бачити в їхній хаті нових людей.

Було свято Петра і Павла. Я з донькою господарів вибралась до церкви. Пішов до церкви також і син, але сам, не з нами. Після богослужби він привів у хату чотирьох чоловіків, усі переселенці, і по дорозі вже їм сказав про мене. Я була заскочена, що його знайомі вітались зі мною з "помпою", цілуючи в руку. Зразу догадалась, що це його робота, і глянула на нього з докором. Очевидно, всі хатні, крім найменшої доні, знали, що я підпільниця. Інакше були б мене не прийняли, бо самі не мали де поміститись. Але я їм стільки разів втовкмачувала в голови і наказувала, щоб нікому не говорити, щоб казали, що я товаришка доньки, та ніщо не помагало. Опісля хлопець запевняв мене, що "то всі певні люди і нема чого вам боятись".

Оті його гості випили по чарці та почали розмову, відверту, щиру, так, як говорилось з повстанцями. Всі вони були розумні молоді люди, напевне й чесні, але я знала, що серед них мені не загріти місця. Незабаром врешті пощастило Ірині підшукати мені квартиру в Калинові під Самбором.

Їх було три сестри та один брат, на прізвище Янківські. Вони були круглі сироти, переселенці з Закерзоння, із села Тисова. Найстаршій, Софії, було двадцять з прибавкою, а наймолодшій, Гані, певно, десять років, і вона влітку пасла корову. Брат починав уже парубкувати, часто не спав у хаті, тільки на горищі або в саду. Не через парубкування, а тому що міліція ловила ночами хлопців його віку і висилала на роботу до Донбасу. Він уже дістав був "призов на роботу", однак, як більшість молоді, зігнорував його і не поїхав: "Як зловлять, трудно, пропало. А поки не зловили, ще поживу трохи".

Не зважаючи на те, що вже була половина сорок восьмого року, совєтська влада ще не була солідно закріплена на селі. Населення не тільки що ставило опір колективізації, але навіть в армію не всі йшли, коли їх покликували, хоч за те суворо карали. Переховувались деякий час, опісля змінювали місце праці, нехтуючи всякими "трудовими дисциплінами".

Дівчата прийняли мене чим хата багата, проте хата була дуже вбога. Ми незабаром ізжились, призвичаїлись одні до одних, і я могла була б увійти за їхню двоюрідну сестру, якби не ота питома їм говірка, якої ніяк не могла повністю опанувати.

У середущої сестри, Устини, була трирічна донечка, Іванкою звалась. Вона прийшла на світ ще в їхньому рідному селі, Тисові. Але й дотепер ніхто, крім Устини, не знав, хто батьком дитини. Софія нарікала: "Вже скільки ми її не випитували, не просили, а вуйко то вже й усяко її ганьбив - а вона таки не призналась. Устала була раненько корову доїти, покрутилась по хаті, постогнала, тоді пішла до ліжка, лягла і вродила. Сама, без акушерки. Вона й не лежала довго. Ще того самого дня варила нам їсти. Не знаю, чи навіть на сповіді призналася, така вже завзята. Відтоді і не дуже здорова, мусит, щось обірвалось їй всередині". (Я запримічувала, що Устина часто бралась за долішню частину живота, наче щось долягало їй. Однак ніколи ні словом не пожалілася).

Коли ще жила в рідному селі, Устина мала нареченого. Він був в УПА і там у боях пропав безвісти. Вона не знала, чи загинув, чи, може, захопили його пораненим. Тоді впало в Тисову військо, насильно переселили людей, і Устина так і не дізналась про його долю. Догадувалися люди, що дитина ніби від нього. Одначе вона ніколи цього не підтвердила. Говорила небагато й завжди знаходила собі роботу, наче знущалась над собою і в праці хотіла втопити свою печаль, а може, і сором. "і чого аж так забиватись, - розраджувала її сусідка. - Трудно, таке може кожному притрапитись. Дивись, яка файна дитина, як янгол. З гріха то все таке файне вийде, аякже. Але ти собі з того нічого аж так дуже не роби - ти не перша, і ти не остання".

Вставала вона вдосвіта, запорювала вбогу господарку, наварювала їсти і йшла в поле на цілий день. Вилущена з решток сил, верталась увечері додому і, коли все поробила, сідала з Іванкою на порозі. Клала собі на коліна її голівку і ніжно гладила золоті, наче янгольські, кучері, а на лиці засвічувалася ласкава усмішка. Тоді в неї розгладжувались перед-вчасні зморшки на чолі та біля вуст і вона виглядала молоденькою. Мені здавалось, що саме оті вечірні хвилини, просиджені з дитиною на порозі, становили все її щастя.

Якось спитала її, чому вона задумана постійно, чи не долягає їй щось. Порадила звіритися у своїм горі хоч одній людині і легше стане на душі.

— А що воно мені поможе? Хіба чиїсь слова вернуть мені його?

— Його не повернуть, але ти ще молода, перед тобою все життя.

— Передо мною тільки одне, виховати Іванку. А щастя? Не говори про нього...

Я гляділа на неї і з болем думала про її "в сімнадцять літ розстріляну любов", думала, як страшно жити, коли в її віці вже не залишилося нічого більше сподіватись від життя. Зовсім недалеко звідси, в сусідньому містечку, встановлювались нові норми. Понаїжджали чужі люди з чужою мовою і заводили свої порядки. Устина не сприймала їхніх норм, знати їх не хотіла і воліла жити далі в своєму світі, зі своєю важкою ношею.

Не зважаючи на дуже високі зерноздачі, які наклала влада на приватні господарства, дівчата якось в'язали кінці докупи. Високі поставки були додатковою формою пресії на тих, що не вступали в колгосп. Зрештою, підійшли вже жнива, сушили на скору руку свіжовижате жито, мололи на жорнах, і хліб був до якогось часу.

У моїх документах я була оформлена як незаміжня. Спочатку було мені неприємно прикидатись перед сусідами, але помалу вони до мене звикли і залюбки заходили поговорити. Одна навіть хотіла засватати свого одинака. "То ніц жи буде дитина, що зробиш, так часом вийде. Зато вона файнє говорит і ми сі подабат". До мене не сміла йти з пропозицією, лише переказала через Софію, а та мала принести відповідь. Не знати, чи вона хоч спитала сина, чи сама вирішувала за нього.

Спочатку ніби все виглядало впорядку. Я зареєструвалась у сільраді й вирішила тут перезимувати. Думала, підплекаю кілька місяців дитину, а навесні приміщу її в більш підходящій родині. Тим часом поїхала на домовлену з родиною зустріч, а також зутрілась з Наталкою, яка привезла мені листа від Горнового. Він запитував, як влаштувалась, і нагадував, якщо буду в потребі, щоб контактуватися з ним. Повідомив мене, що Орлан зайшов щасливо на Волинь.

... Зайшов щасливо, живий..., і сіризну мого життя прошив один золотий промінчик. Тоді розповіла Наталці, в якому середовищі я опинилась. Вона потішила мене, що вже підшукала родину, де зможу замешкати, тільки з якихось-там причин треба ще почекати. Ми домовились зустрітися наприкінці серпня, а покищо я поверталася поїздом назад до Калинова.

Надмірно переповнений потяг мчав зі Львова на Самбір, на кожній зупинці вивертаючи зі свого нутра обладованих кошиками та клунками селян. Коли по декількох полустанках у вагоні трохи прорідло, на спорожніле біля мене місце на лавці присів молодий хлопець. Йому не було більш як дев'ятнадцять років, і вся його поведінка, а також густий рум'янець на щоках прозраджували несміливу вдачу. Проте неважко було запримітити, що хлопцеві дуже хотілось нав'язати зі мною розмову, тільки не знав, сердега, з чого почати. Розглянувся кругом, відтак зосередив свій зір у вікно, на поля, що швидко пробігали за вікном.

— Дивно мені виглядають ваші вузькі нивки. У нас лани широкі, як море, - завважив, звертаючись до мене. Його мова вказувала, що він не місцевий. Завдяки опорові, що його ставили колективізації селяни Західньої України, в тих роках поля ще рясніли "вузькими нивками".

— Проте з ваших ланів, як море, приходили люди за хлібом сюди, де лани вузькі. І ми були всилі ще і їм до помогти, - не без іронії відповіла йому.

— Але ж голод у сорок шостому не був наслідком колективізації. В нас була засуха, а тут, в Західній, її не було, - він мені на те.

— Це правда, у вас була засуха, але чому влада навіть під час неврожаю здирала з колгоспів поставки, не залишаючи людям хліба на прожиток? Чому не заопікувалась колгосп никами і не прислала їм хліба з областей, де не було посухи? - не попускала я йому.

В підпіллі ми могли думати самостійно і не боялись висловити своїх думок. Так уже я звикла до того, що навіть коли опинилася в іншому світі, як ось у поїзді, нелегко було мені пристосуватися до нової дійсности. Я вже не могла здержатись.

- Якщо бракувало хліба в цілій країні, - провадила я далі, - тоді чому влада не позичила в іншої держави, щоб лише врятувати своїх громадян від голодової смерти? Так роблять інші країни, коли їх стріне подібне лихо. Таж Сталін сказав, що людина - найбільший скарб. Тим часом влада не тільки що не помогла, а навпаки, ще й забороняла голодуючим іти в Західню за хлібом і самим себе по змозі рятувати від смерти.

Збентежений юнак мовчав і більше не намагався обороняти власть. Щойно тепер я запримітила, що до нашої розмови прислухались пасажири із сусідньої лавки. Там сиділи чоловік, йому було під шістдесятку, з двома доньками в віці, одній близько тридцятки, другій, з надмірно розмальованим обличчям, десь доходила двадцятка. Він втрутився в нашу розмову, розповів, що вони з Київщини і прибули в Західню ще за перших большевиків, додаючи: "як тут кажуть". З того часу він і старша донька, чоловік якої загинув на німецькому фронті, вчителювали на Підкарпатті. Молодша й надалі жила на Київщині й тепер ось приїхала до них на відвідини. Цікаво було спостерігати їхню розмову, в якій батько і старша донька говорили українською мовою, а молодша підкреслено відповідала їм по-російськи.

Коли ми вже менш-більш познайомились, чоловік, як і раніш мій сусід-юнак, оглянувсь по пасажирах, тоді до мене притишинем голосом: "Ви праві, без колгоспів людям краще живеться. Селяни всюди ненавидять колгоспи".

Підбадьорена його признанням, я знов узялась критикувати совєтський режим, поки нараз не спам'яталася. "З ким то я так завела мову? Хто вони всі? Ось хтось з них може вийти в коридор і вернутись з емведистом та вказати на мене", - майнула в голові тривожна думка. Щоб якось відв'язатися від теми, я кинула з удаваною байдужістю:

- А втім, я не знаю, як краще...

Моя регресія явно не подобалася юнакові.

- Ось спочатку говорили наче все як слід, потім самі засумнівались. Тоді, на ділі, як краще? - запитав з обуренням.

Мені стало ніяково з його докору, але також його розхитана нерішучість розсердила мене. Очевидно, він від дитинства виховувався на "директивах" і так уже звик до штампованої думки, що розгубився, коли стрінувся з відмінними поглядами на якусь справу і взагалі життя.

- А ви візьміть і самі подумайте у своїй голові, що і як краще. Кожна людина сама повинна зважити всі за і проти та не приймати чужих висновків, тільки зробити свій. На те ви ж ходили до школи, яка повинна навчати молодь думати самостійно.

Наша дальша розмова зійшла на побутові звичаї в їхніх і наших сторонах. Літній чоловік хвалився своїми хвацькими пригодами з молодих літ, а юнакові дуже хотілось послухати про наші весільні звичаї, питав, чи заведено в нас так, як у них, де після першої ночі виносять з комори рядно, на якому спали новоженці. У відповідь всі розсміялись, враз із ним самим. Видно було, що він десь чув або читав про таке і в його сторонах давно того не водилось, а сказав, щоб посміятись. Тим часом настав полудень, дехто повитягав з торбів, що мав приготоване, при тому частуючи одні одних. По обіді юнак присунувся до мене і, щоб не почули його навіть найближчі сусіди, заговорив стишеним голосом.

Насамперед розповів мені, хто він та що він. Походив з Житомирщини, одинак у батьків, тато - голова колгоспу. Вдома у них хороший садок: "Оте яблуко, що ним вас почастував, це з нашого садку. В сорок шостому в нашій сім'ї не було голоду". В минулому шкільному році навчався на бухгалтерій-ному курсі в Тернополі. Все ішло як слід, та ось недавно, улітку, бандерівці зробили наскок на промсоюз у Тернополі, забрали з каси гроші, а також взяли з собою одного партійця. Довідавшись про те, його батько ^ налякався, та й він сам боїться залишитись у Тернополі. Йому, одначе, .дуже подобається жити в Західній, і він хотів тут залишитись. Тепер мав у пляні переїхати до Самбора і там далі навчатися, потім стати бухгалтером у колгоспі. "Тільки не знаю, як воно там, чи також там діють бандерівці. Чи не вбили б мене, коли б став на роботу в колгоспі". Він був очевидячки заклопотаний і шукав у мене поради.

Я не в силі була приховати усмішки. Ну й натрапив, подумала. Мабуть, у цілому поїзді не знайшов би більш автентичного дорадника в цій справі. Але, поки давати йому поради, мені треба було трохи більше взнати від нього.

— Кажете, чули про бандерівців, що десь там напали, щось забрали. Скільки ви самі знаєте про них? Як собі їх уявляєте?

— А це, знаєте, більшість чоловіків тут це напівпартизани, тобто бандерівці. Днем вони вдома, наче нічого собі, орють, сіють, а прийде ніч - витягають винтовки і йдуть робити своє діло.

— Воно, може, не все так, як говорите, - почала я, засміявшись з його нереального образу повстанців. - Ті, про кого ви оповіли, можливо, їхні помічники, а повстанці - це професійні підпільники, вдень і вночі. Вони поставили собі за ціль здобути українську державу, без зверхности над нею Росії, розумієте? Очевидно, населення їм помагає, бо в партизанах їхні сини, батьки, брати. Вони даром, без вини, нікого не вбивають. Бувають кар'єристи, які коштом населення ви- слуговуються перед властю, і саме їм треба боятись партизан... А ви комсомолець?

Глянув на мене, потім опустив додолу зір: "Так", - і ще густіше почервонів. Чи не вперше в житті він почувався ніяково за свій комсомольський квиток.

- Вам нічого боятись бандерівців, - заспокоїла я його. - Якщо будете чесні та привітні до людей, вам у Західній нічого поганого не станеться.

Хмарина затурбованости зсувалася з лиця юнака. Він став прояснюватись як день. Готовий був знову жартувати, але моя дорога кінчалась, поїзд наближався до полустанку, де мені треба було висідати.

- Будьте здорові, до побачення! - махав рукою з вікна вагона.

Я йшла вузькими межами вузеньких підкарпатських нивок і пестила долонями марне колосся достиглих ланів. Будь і ти здоров, юначе. Якщо наша розмова розворушить твою думку і спонукає задуматися над життям твоїм і долею твого народу, тоді я вдячна долі за такі зустрічі.