Тисяча доріг

ЗНАЙОМСТВО З КОМАНДИРОМ ДУБОВИМ

В Луцькому р-ні підпілля діяло дуже активно, але також не менш активне було МҐБ. Тут, як і в інших теренах, до криївок, що були збудовані на хуторах, підходилось босоніж, тихцем, щоб не розбудити собак і не лишати за собою слідів чобіт, бож мешканці хуторів улітку ходили босоніж. Ми зайшли до криївки в селі Рікані Малі. Ця криївка належала до зв'язкових, але в ній тепер перебували дружина Ата Оксана й Мала - жінка одного з районових у Луцькій окрузі.

Увечері прийшов до нас надрайоновий Луцького н-ну Де-м'ян зі своєю охороною, і з ними Орлан відійшов до бункеру командира Дубового. Я залишилася з жінками в криївці. До бункеру, де постійно перебував хтось з керівних людей, мене Орлан звичайно не брав без попереднього порозуміння і згоди власника.

Ми, жінки, отже, залишилися самі. У цьому бункері я прожила тиждень, протягом якого помагала у переписуванні та коректі матеріялів. У криївці було так гаряче, що ми сиділи лиш у білизні. Оксана встановляла норму виробітку на кожний день і точно її придержувалася. Вона часто встановляла собі норми, це, мабуть, був залишок з її комсомольського виховання: виконати і перевиконати плян. У вільних хвилинах розповідали одна одній пережиті пригоди, ділилися особистими справами. Ми всі були заміжні, і я в душі жаліла їх, розлучених зі своїми чоловіками. Восени Орлан зарядив, щоб вони повернулися до своїх подруж і з ними зимували.

Вже самі оті норми виробітку вказували, що Оксана дуже працьовита і продуктивна молода жінка. Вона мала письменницьке обдарування, якраз тоді викінчувала збірку оповідань під назвою Його Спадкоємці, присвячені пам'яті Вівчара. Збірка була видана в підпільній друкарні взимку 1949/50 року під її літературним псевдом М. Перелесник. Друкувалась у підпільних виданнях, головно на Волині. Співпрацювала з Орланом у випуску журналу для дітей Юні Друзі. її пера нарис Повстанська Торба. Найобширніша Оксанина праця - оповідання Над Дніпром, автобіографічний твір, в якому відобразила життя юнака комсомольця. В цьому оповіданні старалася схопити всі кризові переживання молодої людини, яка вкінці знайшла своє місце в повстанській боротьбі проти окупанта. Писати Оксана мала про що.

Правдиве її ім'я Людмила Фоя, 1922 року народження. Походила з містечка Ставище Київської области. До війни була комсомолкою, закінчила середню школу й за німців почала навчатись у Київськім медінституті. Тоді вступила в Організацію Українських Націоналістів. Людиною, яка зазнайомила її з ідеями ОУН і стала першою провідницею, була Наталка Винників із Винник під Львовом. Молоденьку студентку, Наталку заарештувало НКВД у Львові 1940 року, і вона була засуджена за приналежність до ОУН. З вибухом війни чудом вирвалася живою з тюрми та знову приєдналась до боротьби, тепер вже протинімецької. Організація вислала її в похідній групі у Схід-ню Україну, з призначенням на Київ. При помочі агентури, гестапо її арештувало та розстріляло в Києві. Приєднавшись до підпільної боротьби, Людмила проводила освідомну роботу серед молоді в медінституті. Коли німці розв'язали медінститут, вступила в сільськогосподарський інститут і там поширювала самостійницькі ідеї серед студентів.

З поворотом большевиків у Києві відбулись масові ареш-тування серед молоді за приналежність до ОУН. Арештована була також Людмила. За ціну волі її примусили підписати заяву співпраці з НКҐБ. Післали її на Волинь нав'язати контакт з підпіллям від імени відомого члена ОУН, що діяв у Києві, псевдо якого мені вже призабулось. Фактично це був ґебів-ський провокатор, він за німців пропхався в ОУН у Києві, і через нього загинуло чимало молоді як з рук гестапо, так опісля з рук НКҐБ. Зарекомендував себе дуже здібним у своїх чорних ділах, і НКҐБ хотіло ще більше покористуватись ним. У Людмили були можливості нав'язатися з підпіллям на Волині, за німців приїжджала на зв'язок до Луцького, про що зізналася на слідстві.

Приїхавши на Волинь, Людмилі вдалося зв'язатися зі Смоком. З того, як вона говорила, він зорієнтувався, що з нею неясна справа і сказав це їй одверто. Тоді вона йому призналася у всьому, розповіла, хто арештований, хто потерпів. Вислухавши Людмилу, тепер уже Смок дав їй завдання: привезти провокатора з Києва до нього на зустріч, подаючи дуже поважні на те причини. Отже Смок відіслав її назад до Києва.

НКҐБ вагалося деякий час, чи слід рискувати провокатором, але вкінці вирішило - нехай їде. Під час пере-слухань виявилося, скільки він людей запропастив. Також з'ясувалося, що він росіянин, жив в Україні довгі роки, вдаючи українця, прекрасно володів українською мовою. Людмилі не було вороття до Києва, вона залишилася в підпіллі на Волині, однак завжди мріяла відійти на підпільну працю у Східню Україну.

Через тиждень прийшов районовий Луцького р-ну Антон і відпровадив мене до криївки командира Дубового на хуторі села Гірко-Полонка, Луцького р-ну.

Вхід до бункеру був з горища хати, звідки сходилося вниз по драбині вузькими сутками між двома стінами, зовнішньою стіною та перебиткою, побудованою в коморі. Далі спускалось ще кілька метрів під землю і входилося в коридор. Вхід був добре замаскований, дошки, що накривали вхід на горищі, прикріплювалися цвяхами, і на поду не було ніякої різниці. Властиво, органи безпеки вже знали про будову таких входів-перебиток і деколи під час облав перемірювали ззовні та зсередини стіни в підозрілих їм місцях. Якщо знаходили різницю у вимірах, розвалювали стіну. Тут, однак, комора була така вузька, що годі було на око запримітити перебитку.

В бункері я застала Орлана і машиністку Ганну. Дубового не було, він уже відійшов на південь на зустріч з провідником Лемешем. З ним пішла також його секретарка Катерина. Вони мали в пляні звінчатись і з конспіративних причин хотіли це зробити подалі від місця свого зимування.

Рідко вже стрічалося в ті часи бункер, що його мав командир Дубовий. Він складався з двох кімнат, з'єднаних довгим коридором, посередині якого в стіні було видовбане місце на умивальку та ще одне на магазин. Обі кімнати вибілені вапном, на стінах - портрети у вишиваних рушниках. Над ліжками розвішані килими й ліжка вкриті вовняними килимками, які виробляють жінки на Волині та які тут можна побачити чи не в кожній хаті.

Менша кімната становила кабінет Дубового, тут стояло і його ліжко. Тепер її окупував Орлан. У просторнішій кімнаті писали на машинках Ганна та Катерина, і там вони спали. Було ще складане ліжко, яке вживалося, коли навідувались Дем'ян або Антон і їм треба було тут задержатися на один-два дні. В кабінеті Дубового була також доволі гарна бібліотека зі' значною частиною військової літератури.

Ми пробули з Ганною близько двох тижнів, упродовж яких Орлан користувався з догідних умовин праці. Потім одного дня вдосвіта донісся до бункеру домовлений звук, і вслід за ним зашаруділо на горищі біля входу. Спочатку з'явивсь у коридорі Антон, за ним командир, а накінці Катерина. На привітання Дубовий кріпко потиснув долоню, і широка білозуба усмішка так і розпливлась по його обличчю. Він був середнього зросту, в якій тридцятці з половиною, брюнет з вогняними карими очима. Чітка хода та всі порухи зразу прозраджували в ньому військовика, навіть мова в нього різка, голосна, заголосна на криївкові обставини, і такий же голосний, розлогий був його сміх.

З Волині вели дві зв'язкові лінії до Галичини - до Головного Проводу. Дубовий подався західнім зв'язком, що йшов через Сенкевичівський і Берестечківський р-ни. Однак на границі Галичини зв'язкова лінія була перервана, там недавно погинули зв'язківці, і треба було чекати, поки наладнається зв'язок. Дубовий не знав, як довго доведеться йому чекати, тим часом був уже вересень. Не хотів зимувати десь по дорозі в принагідній зв'язковій криївці, тож вернувся назад. Він уже був звінчаний з Катериною. У дорозі, в Берестечківському р-ні, зайшли вночі до священика, який і сповнив обряд вінчання. Це вже третя молода пара, що мені довелося її зустріти в цьому ж, сорок дев'ятому році. Не зважаючи на преважкі умовини підпільного життя і боротьби, а може саме тому, приходило усвідомлення, що кращих часів на влаштування особистого життя не діждатись. Тоді приймали рішення спільно ділити в любові ті дні й місяці чи скільки то їм приписано в книзі життя. Хоч уже яке то життя, проте ми в нього вірили, культ смерти був нам чужий, він не відповідав психіці повстанця. Коли доводилося вибирати смерть, то лишень як останній і єдиний чесний вихід із трагічної ситуації.

Після командира Клима Савура, який загинув 1945 року, Головне Командування УПА призначило Дубового Командиром УПА-Північ. Він займав цей пост до часу, поки УПА реорганізувалася, вливаючись у підпільні форми боротьби. Коли загинув Вівчар, обов'язки заступника провідника ПЗУЗ сповняв Дубовий. Проте підпільні кадри, багато з яких були колишніми вояками УПА, надалі звали його командиром, і він, здається, був тим вдоволений. Його ім'я Іван Литвинчук, родом з села Дермань. За польської окупації спочатком навчався в Кременецькій духовній семинарії, відтоді ж належав до ОУН. За те й був заарештований поляками і посаджений до в'язниці в Самборі. Одного вечора розповів нам цікавий епізод з часу ув'язнення.

У Самборі посадили Дубового в ізолятор і водили кожного дня на допитування. Він відмовлявся складати зізнання, і поліцаї стали його бити. Такого пониження не міг стерпіти і став відбиватися. Бився один проти кількох поліцаїв доти, доки не скатували його так, що кроку не міг ступити, пальцем ворухнути. Принесли Дубового в рядні до ізолятора і кинули, як колоду. Він почував, що так жити і сприймати стільки знущань не в силі. Вирішив накласти на себе руки. Вже став робити приготування, дерти пояси з простирала, щоб всукати шнурок, коли нараз хтось опустив на нитці записку до його вікна. Виявилося, поверхом вище сиділи наші дівчата-політ-в'язні. Писали йому, що почуваються бадьоро і бажають йому сили та витривалости під час слідства. "їхня записка мене присоромила, я був зовсім упав духом, а вони ось, дівчата, проявили більше за мене витривалости. Відтоді я вже більше не думав про смерть", - закінчив оповідати Дубовий.

Навчання в духовній семинарії, здається, не мало на Дубового великого впливу. Завжди говорив з прикрістю, коли в розмові заторкувалось релігійні проблеми. "Православна церква на Волині відограла дуже незначну ролю в національному відродженні. На жаль, вона не взяла собі прикладу з церкви в Галичині", - казав і наводив факти про русофільські настанови серед духовенства на Волині.

Катерина була на кілька років старша за мене, їй доходило, мабуть, 26 років. Середнього зросту, зграбненька синьоока білявка з яснозолотистими косами, викладеними на голові короною. Глянувши на неї, важко було уявити, що ця тендітна, з ніжним голосом жінка вже здавна заглядала смерті в вічі, а також пережила велику особисту трагедію. За німецької окупації, коли в її родинних сторонах, на Рівенщині, формувалась УПА, Катерина зголосилася медсестрою, пройшовши спочатку санітарний вишкіл. Перші випробування в повстанській боротьбі випали їй в одному з відділів Південної Воєнної Округи, що нею командував Петро Олійник ("Еней"). Була красуня, тож не диво, що незабаром вийшла заміж за одного з сотенних УПА. Заледве пройшов рік, як Катерина стала вдовою, чоловік її загинув у боях з "червоною мітлою" 1944 року. Того ж року загинув у сутичці з енкаведівськими спец-військами також Еней. Оповідала мені Катерина, як повстанці виносили його під градом куль смертельно пораненого з поля бою. Еней бачив, як ворог все більше натискає своїми силами, і знав, що вже не виживе. Щоб влегшити відділові відступ, тихцем витягнув пістолю і дострелився таки на руках своїх вояків. "Це були часи, коли зводились бої за боями, без перестанку, і не було можливости подати лікарську поміч, ні дістати ліків", - казала Катерина. Вона й дотепер ходила з автоматом, хоч воно вже віддавна не практикувалось серед жінок. Командир деколи завважував їй, мовляв, навіщо тобі довга зброя, а вона відповідала: "Побачиш, як найдемо на засідку".

Це бувало в дорозі, однак як тільки вернулася до бункеру, Катерина цілковито перемінилася. Викупавшись, зразу змінила штани на спідничку, чоботи на мешти з високими закаблуками, шкарпетки на нейлонові панчішки, підпудрилася, запахнилась одеколоном і не тільки що не подобала на вояка, але взагалі не вкладалася в інтер'єр бункеру. Була дуже охайна не лиш біля себе, але й в усьому, що робила. Раз якось сказала: якщо смерть зустріне мене в бункері, я переодягнусь у все чисте.

Раніше Катерина нераз сповняла функцію кур'єрки від Дубового до Головного Проводу в Галичині. Під час обіду ділилася своїми пригодами, завважуючи між іншим, що повстанці в Галичині зверталися до неї через "пані". "Вони там більше шанують жінок, як у нас", - зробила свій висновок.

- А може, ти б хотіла, щоб повстанці тебе ще й в руку цілували! - з обурення мало не вискочив з крісла командир.

Ми обоє, Орлан і я, розсміялись: і таке там бувало...

В Луцькому р-ні, де доволі високий рівень життя населення, також його національна свідомість була вища, як в інших районах Волині. Тому там і повстанцям жилося краще, і не тільки Катерина, а всі вдягались порядніше, що зразу вирізняло нас обох серед них. З чоловіків найбільшим педантом був надрайоновий Дем'ян. Високий на зріст, гарно збудований, він ходив у пошитому на замовлення мундирі, хромових чоботях, почищених до блиску, і з такою ж почищеною зброєю. Хотів закупити нам новий одяг, однак Орлан відмовився. Своєю поведінкою і нашим стилем життя Орлан тактовно дав їм до зрозуміння, щоб одягалися скромніше. Місцеві повстанці, не лиш у бункері, але й ті, до кого Орлан виходив на зустрічі, дуже скоро це запримітили, і живий приклад мав на них більший вплив, ніж мали б слова. Ще за нашого перебування там уже почалися зміни. Треба було мати на увазі, що з кожним роком населення біднішало і чим далі, тим важче було йому давати нам матеріяльну підмогу.

Через декілька днів по прибутті Дубового ми відійшли зв'язком у Сенкевичівський р-н. По нас прийшли районовий провідник того ж району Дорош та два його бойовики, Борис і Тиміш.

По нічному марші ми заднювали в бункері, що був викопаний на городі в господаря в селі Несвіч. Наступного вечора Орлан відійшов у Горохівський р-н на відправу з окружним проводом Луцької округи. Зі мною залишився Борис, і в тому бункері я прожила два тижні. Вечорами заходили до нас господарі та їхній син, який тоді був учнем 8-ї кляси середньої школи. Тим часом навідалися Дорош і Симон, якого я зустрічала на зв'язковій лінії по тім боці Стиру. Вони вернулися зі зв'язку і принесли пошту для Орлана. З поштою прийшов також пакунок для мене. В ньому були чобітки та альбом з теплими словами від Оксани враз із карткою-поба-жанням на день народин, підписаною нею та Атом. Вона знала мою дату народин - перебуваючи разом, ми розповіли одна одній про вік і місце народження і назвали наші справжні імена. Зайвим було таїтися з тим, що вже не було таємницею для ворога.

В середині жовтня Дорош перевів мене до бункеру на хуторі села Бископичі, Сенкевичівського р-ну. Там я вже застала Орлана. Бункер викопано у господаря на прізвище Корець-кий, на городі біля хати. Це була свіжо вибрана криївка, ще не зовсім викінчена, вхід до неї обладнано з комори, під одним дахом з хатою. Комора невеличка, в ній одна третина підлоги з дощок, а решта - земляна долівка. Вхід містився під дошками, які не були прибиті, але на випадок облави їх належало забити цвяхами. На дошках нічого не стояло, господар не мав збіжжя, бо родину вже змушено вступити до колгоспу.

Мені дуже не подобалося розміщення входу. Навіть якщо на час облав прибити дошки, то це було ненадійною запорукою безпеки - спецвійська часто зривали підлоги. Досить зірвати кілька дощок, вкопати кілька штрихів землі - і вхід до криївки відкритий. Розуміли це й інші, але в тій обстановці не можна було придумати кращої розв'язки. Під ту пору Сенкевичівсь-кий р-н був слабо опанований підпільним рухом, тут погинуло багато повстанців, тому й ґебісти трохи рідше проводили облави. Важкий на прожиття підпільникам терен, зате краще законспірований, правда, до часу, поки десь щось не провалиться.

У Бископичах був уже закладений колгосп. Хоч у колгоспі з родини Корецьких працювало чотири робочі сили, які виробили понад 500 трудоднів, за їхню працю вділили їм всього корець не чистого збіжжя, а посліду з кукілем, якого навіть не приймали на держпоставку. На такій заплаті мала вижити родина до другого врожаю.

1949-51 роки - час закладання колгоспів на Волині. Совєтській адміністративній машині було важче сколективізу-вати Волинь, як Галичину. Місцеве населення тут жило переважно по хуторах, йому було догідніше ховатися, коли в села наїжджало військо і районна адміністрація закладати колгоспи. Назагал на Волині застосовувано таку саму тактику вербування в колгосп, як і в Галичині. На поміч адміністрації приходили спецвійська. Вони ловили селян і замикали в голоді в будинках сільради на кілька діб, тоді агітували, погрожували, били, тортурували, а найстійкіших вивозили на Сибір. Стан такий тривав до часу, поки не сколективізували Волині.

В Острожецькому р-ні спецзагони так катували одного селянина, що повідбивали йому нирки. Він, до речі учасник "вітчизняної війни", важко захворів і пішов до лікаря до Луцького. Лікар ствердив, що в нього поганий стан, однак, коли селянин попросив у нього посвідчення про його стан, він, перш ніж видати посвідку, спитав, хто його побив. Довідавшись, що це зробили емведисти, відмовився написати посвідку, оправдуючись тим, що "ще хоче жити".

В бункері у Бископичах ми плянували провести зиму. Щоб Орлан мав біля себе теренового, з нами зазимував Тиміш. Протягом жовтня і листопада ми пристаралися трохи харчів, закупили шестилямпове радіо, а також інші речі, потрібні до життя і праці. Діставати речі доводилося дуже важко, радіо транспортовано аж з Луцького р-ну. Навіть харчі треба було організувати в подальших околицях, щоб не робити руху поблизу криївки.

Наш господар мав близько п'ятдесяти років, був удовець - жінку вбила бомба на подвір'ї під час війни. Був дуже цікава людина. З приходом большевиків його змобілізовано до ЧА, воював на фінляндському фронті. Був обізнаний зі світовими подіями. Коли приходив з роботи в колгоспі, вечорами читав книжки, які позичав у бібліотеці. Одна тільки біда з ним, що був надто відвертий у висловлюванні своїх думок, особливо, коли нервувався. Найчастіше воно траплялося в колгоспі, куди гнали його на роботу і нічого не виплачували за неї. Тоді проклинав совєтський лад, таки ж у присутності колгоспних головачів. Після таких сцен заходив до нас до бункеру та нарікав, які то вже ті большевики підлі, казав, що він просто хворий, коли не відповість, не скаже правди в вічі всякій наволочі.

В господаря було три доньки Ольга, Ніна й Галинка, такі ж щиросердні й працьовиті, як їхній батько. Найстарша, Ольга, мала чудовий голос сопрано. В інших обставинах та в іншій країні з неї була б славна співачка, а тут її закопаний талант пробивався крізь намул невільного життя лиш маленьким променем, коли до їхньої хати зрідка сходилися дівчата на вечірки. Тоді через продуху до нас долинав їхній спів, у якому вирізнявся солов'їний голос Ольги. В такі вечори не можна було відкрити криївки, щоб подати вечерю. Ми не мали сухого запасу харчів, тому відкривали криївку вранці та ввечері, і господарі подавали теплу їжу. Таким чином харчі коштували нам дешевше. Також ранком ми могли вилізти на короткий час наверх, поглянути на денне світло й подихати свіжим повітрям. Кожний раз під час нашої вилазки хтось з хатніх сторожив надворі. Серед голого поля кругом хутора можна було здалеку завважити, чи хто наближається.

Сніг тієї зими не випадав доволі довго, і Дорош, Борис або Симон декілька разів навідувалися до нас, доставляли Орланові запізнілу пошту (може, через облави, а може, хто загинув і був перерваний зв'язок) або мали й інші справи. Вони ще перебували в бункері в Несвічі, але насправді частіше квартирували наверху по хуторах, а криївка була їхньою базою. Якраз тому, що часто до неї заходили й виходили, була більше загрожена на розконспірування. Підходячи до бункеру, деколи розбуджували собак, а то й прямо хтось міг їх підстерегти. В них був уже викопаний новий бункер на зиму. Орлан постійно наполягав, щоб перенеслись туди жити і не чекали, поки впаде сніг. А вони відкладали, бо треба було перенести зі старої криївки багато речей, потрібних до життя, а також доведеться далеко ходити на зв'язки. До того, ще й люди гарні, звикли до них. Одне слово, старе місце було нагріте, вигідніше.

Вже перевалилася половина грудня, а Дорош і Борис все ще зайшли до нас. Обіцяли прийти заколядувати на свята, якщо, певна річ, не буде снігу. Між тим розповіли, що недавно, вертаючись досвітком до криївки, стрінули на дорозі біля сусіднього хутора дівчину, яка верталася від поїзду. Задержали її, наказали, щоб нікому про них не говорила, і відпустили. Дівчина була комсомолка, через те мала погану славу в селі, й не знати було, чи послухалась їх і не зголосила до МҐБ. Хлопці, однак, думали, що вона цього не зробить. Почувши про випадок з дівчиною, Орлан знову звернув Дорошеві увагу, щоб вони не легковажили і вже перенеслися до нової криївки.

Обстанова в нашім бункері, як і харчування, були дуже скромні, але ми пристосувались, увійшли у триб такого життя і взялися до щоденних діл. Орлан прочитував звіти з літнього сезону праці та на їх підставі виготовляв свої звітування, писав статті до журналів, редагував надіслані статті, а я переписувала все те на машинці.

Узимку Орлан одержав цивільним зв'язком пошту з північної Рівенщини. Його повідомляли, що наприкінці листопада у Совпенському лісі загинув окружний провідник Шлюсар і надрайоновий Микола. Оба з групою повстанців перебували в лісі на постою. Мабуть, опергрупа або сексот їх підстежили, бо вже вдосвіта групу оточили спецвійська. Прориваючись з ворожого кільця, Шлюсар і Микола та ще один бойовик загинули. Жорстокі закони боротьби. Ще минулої зими ми проживали разом в одному бункері...

Щоб ширше орієнтуватися в подіях і ходах режиму, Орлан передплачував Радянську Україну, що приходила на адресу господаря. В тій хаті можна було собі дозволити на передплату газети, не викликаючи підозр. Усе село знало, що за всяких часів до нашого господаря приходили газети. Якщо квартирувалося в родини, яка досі не цікавилася пресою, тоді передплачувалось її подалі, часто на інших селах, і час від часу по неї заходилось.

Навіть сколектовані газети небезпечно було тримати в хаті. На випадок облави, це майже те саме, що підпільна література, гебісти догадувалися, для кого їх відкладалося. По селах уживали газету для курення цигарок з доморослого тютюну. Передплатник не тільки сам користувався нею, але й сусідів обслуговував, тому колекція газет, хоча б з одного тижня, була вже ґебістам підозрілою. Зараджувалося в той спосіб, що до часу, поки з'являлися повстанці й забирали газети, господиня застеляла ними в шафах, скринях, бо також і на те їх уживали по селах.

Дуже важко доводилося здобувати папір для друкарень. У західнїх областях неможливо було навіть купити паперу до машинописання без посвідки з бюра, яке замовляло папір. Його можна було дістати тільки в більших містах. У східніх областях було легше із закупкою, зате важче було його звідти перевезти. Небезпека напоротись на трус і зразу бути арештованим чигала на перевізника, якщо він не мав відповідної виказки. Доходило до того, що в деяких теренах підпілля використовувало шкільні зошити для друкування літератури, але й зошитів часто бракувало по крамницях.

У нас на ПЗУЗ найчастіше здобувалось папір наскоками на фабрики паперу, які були на Поліссі. Один з таких наскоків, пригадую, був на фабрику в Моквині. Звідтіль повстанці забрали кільканадцять центнерів паперу. В додатку, на Волині був ще запас, зроблений під час німецької окупації, і ним подекуди ще й до того часу поганялось у друкарнях та цикло-стилевих розмножувачах. Теренові клітини мусіли власними засобами забезпечувати себе папером.

Літературу та інструктивні матеріяли, що надходили від головного керівництва, і те, що Орлан сам видавав, я помножувала на машинці. Писала лише в кількості, якої треба було, щоб розіслати до членів Крайового Проводу ПЗУЗ та окружних провідників, отже, близько дванадцяти примірників. Переписувала на всілякому папері, почавши від першорядної мок-винської бібулки, скінчивши на шкільних зошитах, залежно від обставин і теренів, де перебували.

Попри прочитування газет і совєтських журналів, ми регулярно слухали новин по радіо, удень із Києва і Москви, а ввечері із закордону. Слухали передачі БіБіСі польською та російською мовами, тими ж мовами - Голос Америки, а деколи нам удавалося зловити передачі з Парижу й Мадриду. Нашу увагу найбільше притягали польські передачі БіБіСі, їх високий рівень та вдумливі об'єктивні коментарі. Замітніші вісті занотовували. Вони, а також прочитування преси, служили Орланові джерелом для Огляду міжнародних подій. Його він видавав що кілька місяців. Орланові Огляди мали широку популярність серед підпільників, які завжди цікавилися розвитком міжнародніх подій. Також населення, обмежене до режимної пропаганди вної преси, прочитувало їх із зацікавленням.

Одного вечора, слухаючи Голосу Америки російською мовою, ми почули повідомлення, що Голос Америки починатиме передачі українською мовою. Яка ж це була для нас радісна вістка! Ми тішились, як діти, що нарешті залунає в етері українське слово з вільного світу. Нетерпляче очікували того дня і пробували передбачити які то будуть оті передачі. Стануть вони моральною підтримкою народові в часи лихоліття? зогріватимуть його надією на краще майбуття? скріплять нас морально в нерівній боротьбі? і врешті - чи поможуть українські слова з вільного світу ширити правду в народі, за яку ми платили таку високу ціну?..

Врешті прийшов довго вичікуваний вечір. До бункеру зійшлися також усі хатні, крім Ніни, яка залишилася сторожити. Настроєні по-святковому, ми всі вслухались із запертим віддихом у кожне слово. Звук рідної мови з вільного світу бринів нам чарівною музикою. Мені нічого не запам'яталося з тієї першої передачі, мабуть, не було в ній захоплюючої думки, що вкарбувалася б у пам'ять, але ми ще не брались осуджувати. Потішалися, що це початок, а він завжди важкий.

З того першого дня систематично слухали передачу, занотовували події з українського життя у вільному світі, і Орлан їх редагував, щоб ширити серед народу. Проте за час, доки ми мали можливість слухати ці передачі, вони не піднялись до вищого рівня. Були вкрай слабкі. Українського в них було дуже мало, крім мови і декілька доповідей, присвячених котрійсь історичній постаті або події. А вже найжалюгідніше звучали різнорідні інтерв'ю зі старими поселенцями в Америці, під час яких вони вихваляли свої авта і холодильники.