Тисяча доріг

ПЕРЕХІД В УКРАЇНУ

Тихенько наближалась у Корманицькі ліси спокійна, ще повна сонця осінь 1947 року, а з нею наша пора відходу в Україну. Ми прощались з друзями, серед яких проминуло важке останнє наше літо на Закерзонській землі. Незабаром одні з них підуть услід за нами, в Україну, інші залишаться на місцях. З Перемишля прийшла в ліс попрощатись з нами дружина Тараса, Святослава, моя добра подруга, що разом зі мною оплакувала мого сина. Не передбачали ми, що не лише наші вінчання, але й долі будуть подібними, тільки, о Боже мій, її куди жорстокішою...

З нами відходили також Птах та двоє бойовиків, Ігор і Буква. До границі провів нас Орач зі своєю боївкою, а через кордон мав перевести Сокіл з двома своїми бойовиками, опісля передати нас наступній зв'язковій ланці, вже в Україні.

Підходили до кордону, оминаючи пусті, виселені села, ще виповнені духом недавньої повстанської боротьби. Далеко за нами, в чужому місті залишився наш синочок, а тут ось - дехто з живих друзів та безліч могил полеглих... Спи спокійно у братній могилі, дорога Богдано, і ти, мій друже, Вадиме... І всі ви, до болю рідні та близькі мені, і ти, срібна земле Перемиська. З вами я залишаю частину свого серця, а з собою понесу теплу пам'ять про вас, мою молодість, щасливі хвилини, переткані трагедіями...

Було якраз свято Успіння Богородиці, коли ми заднювали в лісі на горбку, майже над самою границею. В долині протікала річка Вігор, а кількадесят метрів за нею простягалась границя. Далі смугами лягли городи, за ними хати, вулиця. Це село - Військо. Упродовж дня ми обсервували крізь далековид рух на кордоні та в селі. День був соняшний, вулицями проходжувались святково вдягнені дівчата, а на призьбах хат сиділи старші жінки. Молодих чоловіків не було видно, багато їх з того села, як і з довколишніх, воювали в УПА, а тих, що залишились, змобілізовано до ЧА. Сокіл розпізнавав дівчат, це ж його родинне село. День тягнувся в безконечне, певне тому, що ми від ранку напружено чекали вечора. Ми гляділи на зорану приграничну смугу, на дроти, думаючи: "Чи перейдемо?" Вже який Сокіл завжди зрівноважений, але я запримічувала, що й він хвилюється. Тож запитала:

— Завжди денервуєтесь при переході кордону?

— Важко бути зовсім спокійним... Розуміється, інша річ, коли переходиш лиш сам, з боївкою, а йнакше, коли перево диш людей, тим більше когось з провідників. Та й ви, жінка...

Тільки добре смерклось, ми, перечекавши, як пройде патруля, вирушили до границі. З нами днювала також Орачева боївка. Бойовики мали із собою граблі, щоб заскородити за нами сліди на зораній смузі. Також якщо б ми напоролись на кордоні на пограничну стежу, тоді Орач зі своїми людьми мав зайняти позицію, дати вогонь і вможливити нам відв'язатись від прикордонників.

Визувшись, ми переправились босоніж через Вігор, там вода лиш по кістки. Перейшли крізь зорану смугу, потім хильцем обережно просувались в напрямі городів. Передні перевіряли перед собою руками землю, де ступали ногою, щоб не зірвати ракетних дротів. Першим ішли Сокіл з Ігорем, вони намацували дроти, попереджали нас, і ми обережно їх переступали. Знаючи, де вже немає дротів, Сокіл сказав нам піднятись.

"Тепер бігом!" - скомандував, і ми побігли крізь городи в напрямі хат, де нас не можна було помітити від границі.

"Ну, одне вже за нами, але воно ще не все", - завважив Ігор. Задихані, ми витирали піт, що заливав нам очі.

Проходячи одним подвір'ям, стрінули господаря. Сокіл спитав, яка ситуація в селі.

- Хіба можна мати хоч одне свято спокійне? - нарікав селянин. - Лазять по хатах, щоб давати їм їсти або напитись чого. Ото жебрацька держава!

Ми перетяли село впоперек і знову вийшли на поля. Там терен горбкуватий, тут-і-там порослий корчами, деревами, поперетинаний ярами. В ньому добре маскуватись, партизанський терен, але важкий до маршу, тим більше, коли спішиш.

За який кілометр від границі простягалась дротяна засіка, заввишки метрів три і стільки ж широка, з обмотаними на всі сторони колючими дротами.

Хлопці несли зі собою дві пари великих ножиць. Поперетинали дроти, позагинали, зробили діру в засіці й нею ми поперелазили на другу сторону. Все це треба було робити швидко, бо впродовж ночі прикордонники їздили верхи і перевіряли, чи не зачепивсь на дротах який "враг отєчества".

Дві найважчі перепони були за нами. Недалеко ще лежало шосе, теж стережене, і треба підходити до нього рівним полем. Обережно ми підійшли - і шосе за нами.

А тепер знов бігти, якнайдовше, щоб якнайдалі відбитись від границі. Очевидно, прикордонники рано побачать сліди на ріллі - Орач не міг уночі заскородити так точно, як було перед тим, їх загорталось лиш на те, щоб нічна патруля не завважила і не перетяла нам дороги перед дротяною засікою. Побачить патруля також діру в засіці. Ми бігли аж у горлі пересохло, вся спина була мокра від поту, але бігу не сповільнювали, і не знаю, звідки бралась така нелюдська сила, бо ще й усі несли певний вантаж. Одна така ніч - це кілька років життя... Тепер щойно я повністю зрозуміла, чому Уманець, з його хворими ногами, не міг відійти зв'язком на Україну.

Відбившись якнайдалі від границі, вдосвіта зайшли в якесь село, заквартировуючи у двох сусідніх хатах, в які запровадив нас Сокіл. Потомлені докраю, голодні, але щасливі, що вже по тім боці. Упродовж дня відпочили і, нагодовані привітною господинею, увечері подались на домовлену Соколом зустріч зі зв'язківцями. На зв'язок вийшов Хмара зі своєю боївкою. Як і Сокіл, він був командантом зв'язку через границю, тільки з другої, української сторони. Тепер ми всією численною братією подались квартирувати в невеличкий ліс.

Ледве на світ занеслось, як ми почули шерех та тріскіт сухих галузок під ногами. Хтось був у лісі й наближався. Невже сексот запримітив нас та встиг уже повідомити МВД? Неможливо! Ми прибули сюди вдосвіта, замало часу, щоб стягнути на нас облаву, та й було б більше руху в лісі. На всякий випадок, коротке розпорядження - і зброя готова до пострілу. Двоє бойовиків Хмари висунулись на передню стежу, звідкіля доносивсь шерех, а ми всі залягли й чекали.

За кілька хвилин вернулась наша стежа, але не сама, а з двома жінками. Вони прийшли в ліс по гриби. Ми й забули, що саме тепер був сезон на гриби, так що до дев'ятої ранку найшло на нас з десять жінок. "і що з ними робити?" - турбувався Орлан. Не можна було їх тримати весь день. Затривожені відсутністю, їхні родини подумають, що їх половили прикордонники, нароблять руху, підуть розшукувати у районне МВД. А там зразу догадалися б, що якщо це не їхня робота, то повстанців і - до вечора облава на оцей лісок гарантована.

Одначе місцеві повстанці не хвилювались так, як ми, закерзонці. "Нічого журитись, це жінки певні, ми до них заходимо. Відпустимо їх додому, а вони ще й обід нам принесуть. Тримати їх до вечора було б гірше", - сказав Хмара. Орлан дуже нерадо пристав на пропозицію Хмари. ("Це ж безглуздя віддавати нас усіх в руки десятьом жінкам, і то з кількох сіл нараз. А ну ж котрась не витримає, виляпає перед сусідкою. Тепер тільки ранок і навіть нема куди вийти з того ліска...") Насправді ж не було іншої ради. Поговорили з жінками, попитали про новини в селах і відпустили всіх додому, перестерігаючи, щоб мовчали. Побачимо, це не вперше нам бути в руках цивільного населення.

Хмара знав своїх людей. Справді, сполудні вони стали знову "насувати" на нас, кожна з кошиком по гриби, а в ньому і курка, і борщ, і вареники, печені пиріжки. МіЙ Боже, не обід, а бенкет! По місяцях голодного життя ми втинали аж за вухами лящало, прихвалюючи притому господинь, а вони: "їжте, хлопці, на здоров'я, вам треба багато сили. Доки в нас ще своє, поділимося з вами".

Одна з дівчат найбільше доглядає Ігоря, який сипле, як з рукава, жартами і не дає нам спокійно з'їсти. "Годі, Ігоре! Мене живіт розболівсь зі сміху" - дорікаю йому. Однак даремне, він такий удався. Вже як безнадійно було влітку, а він навіть тоді, серед облав, умів відмічувати щось комічне і своїми дотепами вносив дрібку розради.

Ми вже пообідали, жінки порозходились, а дівчина, що доглядала Ігоря, не спішилася відходити. Вона шпортала прутиком листя на землі, отягалася, хотіла щось сказати, але не знала, як почати. Врешті відважилась:

- Підіть до того вдівця, - назвала його ім'я, - і накажіть йому, щоб залишив мене в спокої. Життя від нього не маю, вже й не знаю, куди мені дітись. Хоч не виходь на вулицю. Була я недавно на весіллі, а він як причепився, то й потанцювати не дав з іншими хлопцями. Хіба мені його треба? Та я за нього не вийшла б, щоб він один був на світі, - і принадливо кидає очима на Ігоря. Той добре розуміє її мову, але удає, шибеник, відповідає повагом:

— Та не цурайтесь так його. Може, він і добра людина, буде вас любити. Бачите, тепер хлопців зовсім обмаль...

— Не хочу його і кінець! - аж благала очима.

Не знаю, чи Ігор поміг дівчині відв'язатись від жениха, але оті розмови з жінками, їхні звіряння нам своїх клопотів, і взагалі зв'язок з народом, були нам дуже важливі. Повстанець без населення, що йому симпатизує, як риба без води - не проживе.

Цього вечора ми розійшлись із Соколом та його бойовиками. Вони вертались на Закерзоння, тобто через ніч знову мали переходити границю, а наш маршрут був на південний схід, у Карпати, де Орлан мав зустрітися з членами Проводу ОУН, Петром Полтавою і Осипом Горновим. ... Востаннє кріпко тиснемо одні одним долоні. Він, стрункий, вродливий, справжній сокіл, усміхається своєю чарівною усмішкою. Ми були знайомі більше двох років, зустрічались нераз, коли приводив кур'єрів чи проносив пошту з України. А відтепер наші дороги розходилися, мабуть, назавжди.

Була осінь, а настала зима, і Сокіл враз зі своїми бойовиками загинув таки в своїм родиннім селі, Війську. Та куди б я не проходила, коли вчула, як повстанці наспівують Думу про Сірка, перед моїми очима виринав усміхнений Сокіл, безстрашний зв'язковий через кордон, лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 1 кляси.

Опинившись серед місцевих повстанців, ми розпитували про їхні обставини життя й боротьби, про ворожі акції, бож відтепер нам доведеться діяти в тій самій дійсності. Це пограниччя, отже їм доводилось важче за всіх, мусіли воювати не тільки з військами МВД, але й з прикордонниками.

Повстанці Добромильщини - це особлива порода партизан. "Прикордонники", як ми називали їх на Закерзонні. Командант боївки Хмара був у сороківці, лисий, з довгими козацькими вусами. Мав різку вдачу і був відважний до нерозсудливости. Він знав границю як свою долоню, може й краще за Сокола. Проте при переправах мав куди більше за Сокола сутичок з погранвійськом. Якщо пощастило йому пройти без сутички, то, коли вже опинивсь на зораній смузі перед границею, звідкіля рукою сягнути до Закерзонських лісів, вистрілював кілька ракет, викликуючи алярм на прикордонних заставах. Через кільканадцять хвилин прикордонники вже гарцювали на конях уздовж границі, проклинаючи повстанців, а Хмара залягав з хлопцями в лісі й.любувався їхньою люттю. Допіро після того подавався далі. Коли ж напоровся на границі на патрулю, то, крім мови куль, ще й лаяв їх на чому світ стоїть.

- Навіщо розконспіровуєш місце переправи? - звертали, бувало, йому увагу.

- Нічого я не розконспіровую, ранком і так побачать, що переходив, - відповідав.

У боївці Хмари був хлопчак, років чотирнадцяти. Він любив його як рідного сина. До батьків заходили повстанці, і за те большевики їх вивезли на Сибір, а хлопчина втік і зголосився в повстанці. Хмара розказав нам, яку пригоду мав його наймолодший козак два тижні тому. Він враз із двома повстанцями заднював у селі, на горищі в одній хаті. Коли вже смеркало, господиня попросила їх до хати повечеряти. Першим зійшов до хати хлопець, а Хмара з другим ще затримались на горищі. Аж тут зайшли в хату двоє прикордонників. Побачивши хлопчину зі зброєю, намагались відібрати її від нього, а його взяти живим. Але малий не злякався, вистрілив два рази, поранивши одного з них в живіт. Той повалився на долівку, зате другий прискочив до хлопця, вхопив автомат і тягнув до себе. Був би напевне вирвав хлопцеві зброю, але наспів Хмара і прикінчив прикордонника. Оце й було бойове хрищення його наймолодшого вояка.

У боївці Хмари був теж Чорнота, брат Уляни з Селиськ, районової УЧХ Мостиського р-ну, що обняла цей пост після мого відходу з Мостищини. Уляну зловили ґебісти під час облав і засудили на 25 років тюрми і концлагерів. Чорнота був тихої вдачі. Замість одягу, носив у торбі повно книжок, і вдень, коли інші розповідали собі всячину, він витягав з тої торби книжку і затоплювавсь у ній.

Хмара допровадив нас зв'язком у Самбірський район, де вже чекав нас районовий Інгул зі своїми бойовиками. Інгул був наш давній друг, односелець Птаха. Вони - вірні приятелі ще з юнацьких років, і зростом однакові, і вдачами - палкі, поривні, нескладні. Коли з кимось подружать, сорочку з плеча віддадуть, прийдуть завжди з поміччю. Але коли не злюблять, не вміють затаїти своїх почуттів, зразу покажуть. Тож, як можна було сподіватись, Інгул розцілував нас палко, зі сльозами радости в очах.

Ми стали розповідати йому про події на Закерзонні, нашу переправу через кордон. Він нас слухав, однак нетерпляче, наче б чекав ще іншої вістки. А тут Орлан і Птах, раді зустрічі, розговорились і не догадуються, що він сидить як на тернях і насамперед хоче довідатись, чи його жінка вже народила дитину. Пішла я на порятунок, перериваючи розмову, взяла його долоні в руки: "Поздоровляю, у вас народилась донечка". Він аж затремтів зі зворушення. Тоді зірвав шапку з голови, кинув угору, тиснув нам ще раз долоні, сміявся і плакав з радости. Я не бачила в житті щасливішого батька, як Інгул тоді. В них уже двоє дітей повмирали немовлятами, і вони дуже надіялись на оту третю дитинку. Ми пробули з його групою три дні, поки не наблизилась дата нашого відмаршу зі зв'язківцями на схід. Звірився мені, що попросить свого провідника, щоб відпустив його перезимувати на Закерзонні.

Та не довелось Інгулові побачити свою новонароджену дитину, не судилось навіть здалеку втішатись родинним щастям. Усього через кілька днів після нашого відходу він загинув. На хату, в якій заквартирували їх трьох, наскочило ранком військо МҐБ. Мабуть, сексот підгледів, як вони зайшли туди, і доніс. Оточили хату і намовляли їх здатись. Не маючи шансів пробитись білим днем з оточення, вони відбивались з горища, поки не вистріляли весь запас амуніції, залишаючи останні набої для себе... Одначе про це ми довідались щойно за кілька тижнів, коли були вже в глибині Карпат.

А вона там, у Перемишлі, далі чекала вістоньки. І сьогодні наче бачу їх, двох вагітних жінок, Ірину, дружину Інгула, і Лілю, що приносять нам харчі в ліс. Кожного разу, здоровкаючись з нами, з її очей пробивалось одне і те саме питання: "Чи живий мій чоловік?" Потім, вичуваючи, що нічого поганого не прозраджуємо, вспокоювалась і ніби принагідно запитувала, чи не принесли "щось" для неї. Мала на думці листа-записку, бо Інгул інколи висилав до дружини листа підпільною поштою. А як одержала записочку, скручену тісно цигаркою, пропочену в кишенях кур'єрів, з пообдираними кінцями і затертою адресою, сонцем сіяла, тримаючи її в руках. Тоді відходила трішки подалі від нас і прочитувала, скроплюючи лист сльозами. Ото й було все її щастя, химерне, невловиме. Жінка повстанця одного лише благала в Бога і долі - щоб чоловік залишився живим. Все інше в її обставинах, як багатство, слава, достатки, не мали вартости. Тим часом одружений повстанець у тих ненормальних обставинах нічого, крім тривоги, не міг дати своїй дружині, його бо доля окреслена в пісні: "Здобуду волю, то вернуся, а не здобуду, то... не жди".

Ще в Самбірщині на зв'язковій лінії Орланові доповіли, що в лісі, недалеко від нас, квартирують сотні Хріна й Мирона, які недавно з боями прорвались через границю з Лемківщини. З ними прийшли також дві районові УЧХ на Лемківщині - Марта і Марійка. Як і вся УПА на Закерзонні, ці дві сотні пройшли пекло, поки опинились тут. Орлан, як тільки його повідомили про їхню присутність у лісі, зараз же ввечері пішов до відділів. Він побув серед вояків день і наступної ночі вернувся. Я спитала про дівчат.

— Нічого, тримаються, але Марійка прибита. Вона надіялася зустріти тут Мара. - Щось подумав, потім додав: - Вишлю їх обидві з поштою за кордон, ще цієї осени, як тільки дійду до ГОСП'у.

— Ти що, таж зима за дверима. Як їм тепер переходити границю і пробиватись пустими селами на Закерзонні?

— Границю перейдуть зв'язком, а там у них є ще знайомі родини, поможуть. Не буде їм дорога легкою, але, якщо пройдуть, будуть жити вільно на Заході, а загинуть... Тут теж загинуть або й гірше - попадуть живими в руки. Зрештою, вони радо згодились на мою пропозицію.

"Туди подався Мар, а Марійка його наречена", - пояснила я собі по-своєму.

Орлан вернувся не сам. З ним прийшли до нашої групи сотенні Хрін і Мирон. їх викликав на стрічу майор УПА Полтава, так що нам складалась одна дорога. Тож Орлан вирішив іти разом. Під час дороги, коли вдень відпочивали, вони розповідали нам про жахіття, що пережили їхні сотні протягом усього літа під час бльокади на Лемківщині. Переслідувані численними військовими з'єднаннями, вони в безнастанних сутичках промощували собі траси перемаршів, з боями здобували харчі, а також з боями пробивались через границю. Вже й по цім боці, в самбірських лісах, їхні сотні набагато частіше зводили бої з військами МВД, ніж місцеві повстанці. Головною причиною такої ситуації було більше згуртування людей, яким важче законспірувати місця постоїв і прохарчуватись, тоді як місцеві відділи діяли меншими групами. Про свої пережиття і пригоди Хрін написав у спогадах.

"Стара война!" - радувався Хрін, коли ми зустрілись. У нього був прекрасний настрій. Після всього пережитого він почувався героєм серед місцевих повстанців. На його радісне почуття також вплинула у великій мірі вістка, яку недавно одержав у пошті, - УГВР повідомляла, що він нагороджений найвищим відзначенням - Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1 кляси. Все одно, його надмірна веселість якось дряпала мене по душі. Ніхто з нас не падав духом, тримались бадьоро, деколи жартували, сміялись, але на всіх нас, "закерзонцях", був помітний слід важких переживань. Кожний з нас утратив близьких друзів. До того ж, я була повірницею найбільшої таємниці санітарки Богдани, таємниці, яку знав Хрін. Ця незвичайно шляхетна дівчина не тільки врятувала Хрінові руку від ампутації, заліковувала йому та його воякам рани, але й студеними зимовими ночами продиралась лісами до гірського села, щоб занести харчі його донечці та дружині, знаючи що він далеко, на Лемківщині, і не в силі їм допомогти. Робила це з любови до нього і мучилась, почуваючись винною. Хрін не був щасливо одружений, але ніжно любив дитину і журився її долею. Тепер я дивилась на нього і думала, що й Богдана не залишила глибокого сліду в його душі.

Не завжди так бадьоро тримався Хрін на Закерзонні. До Орлана приходили звідомлення з Лемківщини, з яких довідувався, що в тій диявольській ситуації Хрін нераз впадав у депресію. Такий він тоді ще був - горів і погасав, блискучий командир, але повний несподіванок. Він був цікава людина, поєднання вояка і поета. Ніхто не вмів розповісти про свої бойові пригоди так кольоритно, як Хрін. У його боях, крім вояків, була заангажована вся природа - сонце, вітер, звірі, пташки, а вже найбільше ліс. Слухала нераз його, і вчувалося "Слово о полку Ігоревім", лише без "Плачу Ярославни". Щойно коли Хрін опинився в Україні, важкі не партизанські, а вже підпільні умовини боротьби остаточно викували і завершили Хріна-революціонера, бо вояком він був давно.

Ми ішли разом до річки Стрий. Враз зі зв'язківцями наша група начисляла шістнадцять чоловік. Тут умовини підпільного життя були вже дуже важкі. Одначе хлопці не падали духом, знаходили час пожартувати. Тоді вони мали найбільше клопоту зі мною, бо я ще не навчилась тихо сміятись.

"Тихше", - шипів до мене Орлан. І починались нарікання на жінок: "вони" всі рішуче заголосно говорять, а ще голосніше сміються і тим розконспіровують місця постоїв та криївок, "вони" вічно папляються у воді, як качки. Недавно ось завели собі в Карпатах нову моду носити штани і светри, як амазонки які, і навіть не приступай до "них". Першу скрипку в таких дискусіях грав надрайоновий референт СБ Самбірщини Зимний. Вже такий був дотепний, так воно все йому плавно виходило, що хоч мене злостили його жарти, але не витримувала і вибухала сміхом разом з усіма хлопцями. Йому вторував наш Ігор, зрештою, ніхто з них не лишався в боргу. Я, отже, мала проти себе одностайний фронт і з усім завзяттям обороняла жіночі позиції. Часом мене й боліли їхні немудрі жарти, жінкам у таких умовинах доводилось терпіти багато невигод, а тут ще й вислуховуй усякі дурниці, кинуті на нашу адресу.

Проте гніватись на хлопців не могла, бо в глибині серця я їх розуміла. Голодній кумі хліб на умі, тільки мали потіхи, що пожартувати собі. Молоді вони і зреклись багато з того, чим втішались їхні ровесники в нормальних умовинах життя. Були нам вірними друзями, копали для нас бункери, ходили в забльоковані села, щоб роздобути нам харчів, виносили поранених з поля бою. Та й тепер ось пожартували собі, здорові, а побачивши, що починаю лагодити вечерю, одні чистили картоплі, інші йшли по дрова, а до мене: "Ви лише кажіть, що робити, а ми вже самі..." Коли ввечері ми вирушали в дорогу, то підходив котрийсь з них: "Дайте мені свій наплечник". - "У вас є свій, сама понесу". - "В горах важко маршувати, втомитесь", - і брав від мене наплечник. Спрагнені в дорозі, коли залишилась остання баклажка води на всіх, найперше давали мені. Те саме було при переправах через річки чи болота - всюди помагали. Вони щирі, безпосередні, як рідні брати, і мені, прости Боже, легше з ними дружити, як з жінками. Ті переважно комплікували все та вже надто суб'єктивно підходили до всіх справ. Так що, може, воно й правда, що з нами, жінками, більше мороки...

Улюбленою розривкою для повстанців також була пісня. Вірна супутниця всього нашого тернистого шляху, вона змінювалась, залежно від обставин, але ніколи нас не покидала. Спочатку гриміла бойово у відділах УПА, потім у суворіших підпільних обставинах ставала поважнішою, змістом глибшою. З часом найчастіше можна було почути історичні пісні, думи й замітніші народні пісні. Вони витіснили з репертуару повстанців стрілецькі пісні з доби Визвольних змагань, а навіть і повстанські марші.

Одного разу, коли після відправи, яку провів Орлан з місцевими тереновими провідниками, вони зі своєю охороною вже збирались відходити від нашої групи, Хрін запропонував заспівати разом на прощання. Він дуже любив співати. Пісня була його пристрастю, хоч не втішався особливо гарним голосом. Стали гуртом, і один з них тенором затяг сольо Думу про Сірка, Як дійшло до: "гей, димом небо вкрило" - влились усі голоси, і могутня чарівна дума полинула серед лісу. Я слухала заворожена, міркуючи: "Стрінулись уперше в житті, ніхто ними не диригує, не подає ноти, навіть не знають, хто яким голосом бере, а, як заспівають, аж мороз іде поза шкуру. Хоч того дару нам не пожаліла природа".

- Ну, завтра тут напевне буде облава, - завважив Птах, коли закінчили співати.

- Але вже нас тут не буде. Якщо чули нас селяни або пастухи, то тільки раді були, що ще співаємо, - відказав надрайоновий провідник Самбірщини Зов.

Повстанець відмовився від багатьох речей, однак не міг відмовитись від усього, бо тоді він перестав би почувати, просто перестав би бути людиною.

За тих кілька днів спільного квартирування ми зжились з групою Зова більше, ніж з іншими повстанцями по дорозі. Я особливо подружила з Тарасом. Він був у вишитій сорочці, і це помогло мені пригадати собі його з львівських часів. За німецької окупації Тарас був студентом львівської політехніки. Завжди носив чудово вишиті сорочки, стрункий, чорнявий, дуже вродливий, з ніжними рисами обличчя. На жаль, Тарас хворів на туберкульозу. На його щоках горів нездоровий рум'янець, головно над ранком, коли був перевтомлений нічними маршами. Однак тримався бадьоро, ніколи не жалівся і навіть у незавидних підпільних умовинах займався інтелектуальною працею. В ту пору він працював над темою "Українське право", вже систематизував матеріяли з княжої та козацької доби. Писав це минулої зими і думав закінчити наступної, бо влітку, працюючи в терені, не мав часу присвячуватись писанню. Тарас попросив Орлана прочитати його конспект і висловти свою критичну думку. Мені було цікаво опісля почути опінію Орлана.

"Це нелегка тема, і Тарас не має можливости опрацювати її глибинно. Він не має доступу до потрібних джерел. В наших умовинах не можна й думати про підготову такої праці. Він хлопець розумний і навіть те, що напише, буде цікавим для рядового підпільника, а головне молоді, яка не має доступу до добрих книжок", - міркував Орлан.

Надрайоновий СБ Зимний був розважна і життєрадісна людина. Розповідав нам багато про емведівські прийоми, їхні способи вербування агентів, особливо з-посеред дівчат. Цікаві були його відносини з начальником обласного МВД у Дрогобичі, Сабуровим. Той писав до Зимного листи і залишав у запідозрених хатах. Писав, що знає, в які села заходять повстанці групи Зимного, навіть подавав дати, коли вони там були і коли прийдуть знов. Іншим разом писав, що Зимний даремне підозрює такого то селянина в агентурній роботі, також, що ще цього року зліквідує такого то повстанця і називав псевдо. Взагалі листи Сабурова були безличні, само-впевнені, писані з метою психічно тероризувати Зимного, а також з наміром посіяти недовір'я до населення, а то й у самому середовищі повстанців.

Слухаючи його, ми, "закерзонці", здивовано вигукували і твердили, що в нього є "внутренник", або агенти серед людей, до яких заходить. Зимний лише посміхався: "Все перевірене". Видно було, він мав свої пояснення, але не поділявся ними. Сабуров навіть "просив" Зимного "свіжої літератури". Зимний йому відписував, мабуть не менш зухвало, як писав Сабуров до нього, і до листа долучав свіжу літературу. Нехай читає, ми не ховали наших писань, вони були в нас найсильнішою зброєю.

Проте ми знали, що наша правда не впливає на сабурових, у них були свої інтереси. Він не тільки що належав до панівної кляси большевицьких вельмож, але ще й був російським шовіністом. Обласний начальник МВД - це наймогут-ніша фігура в області, особливо в теренах дій повстанців, сильніша навіть за секретаря обкому. Свою владу сабурови заздро берегли за всяку ціну, й оце почуття всевладности було сильним імунітетом проти таких моральних вартостей, як правда і справедливість.

Зов, на відміну від Зимного, був тихий, діловий, не говорив багато. Проте підзвітні уважали його справним організатором.

Військовий референт надрайону був віком у пізній сороківці, високий, смаглявий, з вусами, густими бровами і лагідним голосом. Не запам'ятався мені його псевдонім, але розповідали, що він був ще членом УВО і став членом ОУН від її заснування. Серед повстанців був як батько, добряга, тільки усміхався, як хлопці жартували. Під ту пору ходив дуже зажурений. Недавно МВД арештувало його жінку, що проживала під прибраним прізвищем. її вже засудили в Дрогобичі й невдовзі мали вивезти на заслання у Сибір. Він старався передати їй теплу одежу, бо, крім нього, не мала більш нікого з родини. Був взірцева людина, його заслуги відзначено у статті, присвяченій 20-річчю ОУН, уміщеній у випуску Бюро інформації УГВР. Зважаючи на вік, керівники запропонували йому відійти за кордон, на Захід. Він відмовився, хотів залишитись до кінця на полі бою.

Далі на лінії зв'язку на схід ми ще зустрілися із заступником окружного провідника Дрогобицької округи Славком. Він, колишній студент медицини, вище середнього зросту, русявий, років під двадцять п'ять. Славко був трохи інакший за інших. Мені здавалось, що він психологічно ще не зовсім переставивсь у партизанський світ, зберігаючи багато звичок зі студентського та взагалі міського життя. Постійно підходив до мене, жартував, ми багато говорили, згадуючи колишні роки. В такі хвилі я завважувала: мої друзі із Закерзоння, Птах, Ігор і Буква, ображаються, що я не звертаю на них уваги. Вони хмурились, тоді відходили набік і шепотались між собою. Маючи, однак, товариство дотепного і пристійного Славка, не надавала їхній поведінці багато ваги. Тим менше звертав на них увагу Орлан, що був постійно зайнятий людьми, яких зустрічав на трасі зв'язку. Але по кількох таких "таємних нарадах", мої друзі пішли, схвильовані, до Орлана й попросили вділити їм час на розмову.

- У чому справа? - спитав здивований Орлан.

Вони стали жалітись, що я цураюсь їх, розмовляю переважно з іншими, бо ті - провідники і замітніші за них. Може, вони, тобто хлопці, не вміють так панькатися, як дехто (натяк на Славка), може, не кланяються з вихилясами, але у важких хвилинах були і залишаться кращими за інших моїми друзями...

Були такі певні, що Орлан їх зрозуміє і не займе моєї сторони лише тому, що я його дружина. Птах добре знав, що якраз тому Орлан ставив до мене більше вимог, як до інших, і скоріш перетягне струну в їхню сторону, як у мою. Тим разом, однак, помилились. Орлан усе запримічував, навіть як і не мав часу для нас, "своїх". Він не бачив великої провини в тому, щоб поговорити з новими, нераз дуже цікавими людьми. Все одно Орлан закликав нас усіх і переказав мені почуте. Ті скарги мене не лише заскочили, але й заболіли. Ще на Закерзонні ми близько здружилися, і мені й на думку не приходило, щоб давати іншим перевагу над ними, а вони ось що...

З незначного, здавалось, випадку ми всі засвоїли значну науку. Я глибше усвідомила собі, що не слід легковажно сприймати правдиву дружбу, її, як любов, треба плекати. Хлопці теж почувались ніяково за свою дітвакуватість, як це окреслив Орлан. Ми, однак, скоро про це забули, бо всі хотіли забути.

Зв'язківці довели нас лісами у Скільський район, до кущового Бора. Йому було близько 38 років, розсудливий, лагідної вдачі, походив з котрогось Синевідська (було Вижнє і Нижнє) або з Коршева. Звідси Орлан написав листа до члена Проводу ОУН Петра Федуна - "Волянського", відомого ширше під його публіцистичним псевдонімом Петро Полтава, повідомляючи, де він перебуває. Ще на Закерзонні Орлан одержав від Тараса Чупринки наказ іти до Полтави і Горнового, які мали помогти нам перезимувати в Карпатах. Через кілька днів від Полтави прийшла відповідь. Орлан і я мали прибути до бункеру Головного Осередку Пропаганди, а хлопців залишити в кущі Бора.

Наступного вечора ми розпрощались з нашою охороною і сотенними Хріном та Мироном. Тут, у кущі Бора, вони чекали на стрічу з Петром Полтавою, який також займав пост начальника політвиховного відділу ГК УПА. Через день або два після нашого прибуття до бункеру Головного Осередку Пропаганди Полтава виходив на стрічу до Хріна і Мирона.

Ще тієї ночі ми переправились убрід через річку Стрий біля Синевідська. Річка рвучка, з кам'янистим дном, і вода в горах у жовтні вже ледяно холодна. Перед нашими очима в місячному сяйві розгорнулась казкова долина річки, сторожена з обох боків лісистими горами. По тім боці змінились зв'язківці й повели нас глухими борами у верхи гір. Йшли всю ніч, затримуючись лише раз у порожній колибі. Перепочили, ще раз замінились зв'язкові, і ми рушили далі. Щойно над світанком добилися до ГОСП'у.