Тисяча доріг

НА ПОРОЗІ НЕВІДОМОГО

Настав 1954 рік. Уже в січні викликав мене декілька разів слідчий Птічкін, розпитував ще раз, кого знаю в Закордонному Представництві УГВР і Закордонних Частинах ОУН. У своїх відповідях тепер я була точна, не скупила інформацій щодо моїх знайомств, хоч насправді в мене їх не було так багато.

- Чи втримував Орлан безпосередній зв'язок з націоналістичними представниками за кордоном?

- Ні, напевне ні, а то я була б зорієнтувалася, бо завжди приготовляла до висилання його пошту.

- У переслухуваннях ти дала зрозуміти, що він плянував висилати кур'єрів за кордон. Яким способом?

- Він думав висилати мене з ними - я знаю людей особисто, і там повірили б мені. В бункерах я все частіше занепадала здоров'ям, тому мій чоловік ще й з цієї причини хотів мене туди вислати.

Найкраще будувати всякі пляни, коли вони виростають на базі хоч зерна правди. Тоді відпадає небезпека, що хтось може їх повалити. Колись Орлан справді говорив зі мною про такі наміри і, можливо, був би пробував їх здійснити, очевидно, в порозумінні з Лемешем. Тепер воно мені дуже придалося. Я була певна того, що якщо будуть запитувати про це Орлана, а питати будуть, він скаже їм те саме. На протоколах моїх зізнань завважила тепер напис: "По особєнно важним дєлам".

Одного захмареного пополудня викликав мене до свого кабінету Птічкін і повідомив, що повезуть нас у Запоріжжя показати індустрію. Я дуже врадувалась новиною, маючи на те свої причини.

Увесь час слідчі натискали на мене, щоб помогла Орланові змінити його політичні погляди. Мовляв, йому важко, він був дуже віруючим націоналістом, а ти його жінка, він любить тебе, тож поможи йому.

- Не можу вплинути на нього, коли так зрідка даєте нам побачення, - відповідала я і ридала душею. Дайте хоч деколи побути нам разом. Хоч поговоримо собі, скріпимось душею до неминучого кінця... й обіцяла їм говорити до Орлана. В лютому, за день до поїздки, дали нам побачення.

Привели його, опісля мене до кабінету Птічкіна і залишили самих на хвилин п'ятнадцять, упродовж яких Птічкін зайшов ніби за чимось один чи два рази. Але ще поки нас залишили самих, відбулась словесна перепалка між Орланом і Птічкіним.

Орлан був зодягнутий у новий костюм, вже з нормальною довжиною рукавів, і я це вголос запримітила.

- Тепер большевики поробились буржуями, дивись, як порядно вдягаються, не так, як до війни. Ще й з мене хочуть зробити буржуя, - кепкував собі Орлан. Приглянувсь мені.

- Бачу, ти теж погладшала. Дають кращі харчі?

- Дають.

- Я спочатку підсміхався, думаючи: хоче МҐБ купити мене котлетами. Опісля подумав, що вони забрали від нас понад 20 тисяч карбованців, і тоді вже їв зі спокійною совістю. Ми й так не встигнемо їх з'їсти.

На його неприємний жарт, точніше - правду, відозвався вже поденервований Птічкін:

- Те, що вам дається, не має жодного стосунку до грошей, які ми від вас забрали, вони пішли в "государствєнную" касу. Зрештою, хіба це ваші гроші? Це народні!

- Народні, це правда, але народ нам дав їх. А ви за чиї гроші живете? Теж за податки бідного робітника і колгоспника. Навіщо тоді купуєте мені, що сидить у тюрмі, отакий одяг за народні гроші?

- Для держави це краплина, - на те Птічкін. Він уже був розсерджений і не приховував цього. Шпортаючись у бюрку, напоровся на одну з підпільних графічних відбиток.

- Вас би так запрягти, щоб більше такого не малювали, - злісно кинув. Він тримав у руках відбитку "Людей у ярма запрягли".

- Запрягайте, для нас це буде тільки честю, - відразу відрубав Орлан. Він теж розсердився. Тим разом я не стримувала Орлана, нехай каже йому, як хоче.

Врешті залишили нас ніби самих. Взявшись за руки, хвилину мовчали, лише гляділи на себе, говорили очима. Ми не знали, якими словами почати підслухувану мову і все таки сказати найважливіше.

- Як стоять наші справи, Василю? Що думаєш далі робити? - врешті спитала я.

- Вони думали, що їм так легко вдасться зловити Лемеша, - інформував мене Орлан. - Минулої осени висилали своїх на зв'язок до нього, але з того нічого не вийшло, він їм не попався. Тепер хочуть нав'язувати контакт із закордоном і висилати ніби від мене своїх кур'єрів. Я їм кажу, що не маю зв'язку, а якщо й колись думав висилати туди кур'єрів, то хотів з ними післати тебе. Вони нам не довіряють, тільки хочуть скористатись з моєї позиції.

- Я маю помогти їм тебе переконати, - гірко усміхаючись, дивилась йому прямо в вічі.

- Переконуй, - усміхнувся і він. Тоді вже поважно: - Нехай вони це роблять, не ти.

Побачення було коротке, однак ми встигли розповісти одне одному зміст розмов з начальниками, зорієнтуватись, куди вони ведуть, і також розказати про поїздки по місту. Він уже знав, що нас повезуть до Запоріжжя.

Другого дня досвіта повезли нас автом на летовище, призначаючи на охорону чотирьох конвоїрів. Летіли пасажирським літаком Київ - Дніпропетровське - Запоріжжя. Конвоїри постійно були біля нас, в їхній присутності важко порозумітись, однак нагода завжди знайдеться, якщо її шукати, і під час лету ми обмінялись словами декілька разів.

Біля мене сіли два дуже молоді військові старшини, вони їхали на відпустку до батьків у Запоріжжя. Один з них заговорив до мене, спитав, звідкіля я. Відповіла йому, що із Західньої України.

- А я ще з дальша, з того світу.

На потвердження "того світу" витяг пачку німецького шоколяду і вгостив мене та іншу жінку, що присіла біля мене. Мені виглядало, вона теж належала до нашої ескорти, її ніби принагідно зустріли охоронці на летовищі. Нам сказали, що це їхня знайома медсестра, яка також летіла до Запоріжжя. В літаку з нею заговорювали і в Запоріжжі помагали їй дістати номер у готелі.

У Запоріжжі на летовищі чекали дві "Побєди". Ними повезли нас до запорізької тюрми і примістили в ізоляторах. У тій тюрмі ми прожили близько десяти днів, точніше ночей, бо вдень нам показували досягнення радянської влади в галузі металевої індустрії. Побачені на власні очі чудеса повинні були нас переконати, наскільки злочинною була наша боротьба проти системи, яка піднесла Україну на вершок її індус-тріяльної могутности.

Запорізька тюрма заслуговує точнішої уваги, її згадую, як важку примару. Розміщена в підвалах, стара, ще з царських часів, горішні поверхи займала міліція. Тюрма була під зарядом обласного управління МВД, що мало в сусідстві новий триповерховий будинок. Начальник тюрми - з грубими рисами обличчя, постійно насуплений і надто зарозумілий у поведіці. Він був особистим приятелем Птічкіка. Вартові ходили з пістолями при боці, тоді як у київській тюрмі їх не носили.

З контори начальника повели нас коридорами в підвали. Моя камера була велика, але дуже низька, побілена сірою глиною чи, може, довго не білена і виглядала сіро. Долівка залита цементом, вгорі на зовнішній стіні - двоє маленьких заґратованих вікон, що виходили в прокопані ями. Денне світло прояснювало яму і трошки відбивалось у вікно. Попід вікнами проходила труба, що служила за огрівання. Грубі стіни до полиску були витерті, мабуть, рукавами та спинами в'язнів.

З важкою думою віднотовувала свої спостереження: скільки то людей тут поневірялось за царської Росії, а скільки, у стократ більше, за нової...

Київська слідча тюрма в порівнянні з цією була взірцева щодо чистоти та влаштовання в камерах. Зате тут дисципліна була слабша, я чула, як в'язні сварилися з вартовими, нераз то й плакали. Тюрма стара, двері в камерах не зачинялися щільно, і можна було зачути багато. Один в'язень просив води і не міг допроситися. Надворі стояли сильні морози. Як сторожа вела попри мою камеру якогось в'язня на прогулянку, він по дорозі жалівся, що йому холодно без фуфайки. Інші домагалися купальні, сварились, що дістають погані харчі.

Сторожа, як усюди, говорила по-російськи, зате в'язні сварились часто по-українському. Одного разу надвечір вели нового в'язня, мабуть, старшого віком. "Господи, я тут пропаду", - зачула його слова, коли проходив попри мою камеру. "Тіше", - зашипів люто вартовий, опісля заскреготав у старім замку ключ, і тюрма проковтнула в'язня.

Місяць лютий був справді лютий, припікали страшні морози, і я простудилась у своїм лихенькім пальтечку. Не було ради, мусіли залишити мене на один пополудень у камері та їхати тільки з Орланом на запляноване "турне".

В'язень у сусідній камері став вистукувати в стіну. Він уже раніше постукував деколи в трубу для огрівання, випробовував, чи не відстукаю. Я зорієнтувалась, що він вистукує азбукою Морзе, однак, не знаючи її, не розуміла, що казав. Все ж мені було цікаво, і я відстукала кілька разів, лиш щоб він знав, що чую його. Після того він вистукував ще завзятіше і затихав тільки тоді, коли зачував кроки вартового. Однак було також можливе, що МҐБ випробовувало мене, чи не схочу передати про себе вістку. Хто зна, чи їм був би не вдався трюк, якщо б я була знала азбуку Морзе.

На всіх екскурсіях Птічкін нас представляв як колгоспну делегацію із Західньої України, Очолював "делегацію" він, Птічкін. До помочі взяли собі ще одного місцевого працівника МҐБ і мали до розпорядження два авта.

На заводі Запорожсталь, в якому плавили сталь, ознайомили нас з процесом виробництва. Виплавлене залізо в різних видах висилали звідси на заводи в Москву і Ленінград, а також на Харківський тракторний завод. З частини його продукували бляху в Запоріжжі.

- Бачите, яка промисловість в Україні! - чванився Птічкін. Він не додумався, що ми також побачили, що в Запоріжжі розвинули насамперед важку, видобувну промисловість. Значна кількість півсирівцю відправлялася до фабрик у Росії.

Робітники з цікавістю приглядалися нам. Птічкін заздалегідь нас попередив, щоб не нав'язувати з ними розмов. Він звертав увагу екскурсоводам, щоб говорили до нас по-українськи, та вони здебільшого не володіли українською мовою, з чого гебістам було трохи ніяково, це ж для Орлана аргумент: в Україні не вивчають української мови.

Близько другої години після полудня закінчили екскурсію по Запорожсталі. Птічкін про щось пошептався з нашим проводирем, відтак заявив, що через півгодини підемо на обід у робітничу їдальню. "Побачите, як харчуються робітники і які тут дешеві обіди".

Коли в означений час ми ввійшли в їдальню, там дівчина, боса, з підтиканою спідницею, якраз кінчала мити підлогу. Вона ж і кельнерка. Зніяковіла, бідняга, стала прохати вибачення за непорядок, але їм "сказано на третю, а це щойно друга сорок п'ять".

Їдальня мала дві кімнати, нас повели в меншу. Столи вкриті білими скатертями, а посередині стоять вазони. Зразу видно, що кімната для начальства.

До нас прийшла завідувачка їдальні, також стала прохати вибачення, що обід ще не готовий, але їх "пізно повідомлено про приготування".

Наші охоронці трохи зніяковіли. Ми ж мали їсти той самий обід, що й робітники, а тут побачили, що його спеціяльно готували для нас. Я тільки підсміхалась до Орлана, так і свербів язик сказати Птічкінові: "давольно шутіть!" ми не якісь там закордонні туристи, нас так легко не проведеш.

Хоч подали доволі багате меню, проте замовляв тільки Птічкін. Я підозрювала, що "вибрав" те, що замовив раніше. Обід був дуже смачний: український борщ і котлети зі свіжою городиною. Останнє - це люксус, в жодному міському ресторані не можна було взимку дістати свіжої городини.

Поки пообідали, було вже коло четвертої пополудні, а в їдальні ще не з'явився ні один робітник. Вона розмістилась на другому поверсі, і коли ми вийшли, то побачили, що під дверми і поздовж сходів робітники вичікують своєї черги ввійти всередину. Втомлені, понурі, вони дивились на нас вороже, ми були причиною затримки їхнього обіду. Птічкін не хотів, щоб ми побачили, що їдять робітники.

Поспіхом пропихали мене і Орлана серед юрби.

Возили нас на алюмінійовий завод. Ми знову попитали, куди відправляють алюміній. "Звідси відсилають його в брилках на заводи літаків у центральну Росію", - інформував нас екскурсовод.

У цьому зрусифікованому промисловому центрі важко було гебістам винайти бодай огризки українства, щоб нам його показати.

На оглядинах Дніпрогесу ми мали аж двох провідників, росіянина та українця. Перший заявив, що він "за времєн українізації тоже учілся по-украінскі, но забил уж". Вони звернули нашу увагу на те, що деякі турбіни американського виробу. Обурювалися, що союзники їх обманули. Свої, ленінградського виробу, набагато кращі, працюють на воді, тоді як американським потрібно "масла". Дніпрогес забезпечує електрикою Криворізький басейн, Донбас, озівський промисловий осередок, ну й запорізьку промисловість.

Ми переїжджали декілька разів Дніпровською греблею. Більшість шлюзів була замкнена, бо електрівня працювала тільки двома чи трьома турбінами. Зима в тому році була гостра, і Дніпро замерз по боках. Коли їхати із Запоріжжя, по лівій стороні на Дніпрі є острів Любови, а далі - Хортиця. Тиха, сповита пеленами снігу Хортиця.

Туди нас найбільше тягло, хотілося хоч ногою стати на землю, де виколисалась козацька воля. Шкода, що була зима, я завжди асоціювала козаччину Зі степали, вкритими високими травами в літній порі. Нагода трапилась, нас повезли на Хортицю оглянути сільськогосподарський інститут.

Майже весь острів замінений на сад, що належав до інституту. Він був обведений високими стінами живоплоту, який охороняв дерева від вітрів і морозів.

Нашим провідником був один з викладачів інституту, українець. Почувши нашу мову, спитав потиху Птічкіна: "Це бандерівці?" Той підсміхнувсь і відповів, що ми з колгоспу. Нам це розповів сам Птічкін, коли вже виїхали з Хортиці: "Бач, як угадав, він знає бандеровців, на Лемківщині брав участь в облавах на вас, коли його частина верталася по війні з фронту".

На Хортиці показали теплиці, де вирощувано городину. Ми спитали, куди її взимку відправляють. "В Москву і Ленінград", - була відповідь.

МҐБ заплянувало показати нам у Запоріжжі не тільки індустрію, але також життя робітника і те, наскільки влада піклується його матеріяльним забезпеченням, дбає про культурний розвиток. Отож показували також школи.

В гідроелектротехнічному інституті, що стоїть по правім боці Дніпра, Орлан спитав, у якій тут мові навчальні підручники. Бібліотекарка відповіла, що вся наукова література в російській, так же і більшість художньої, але частина її є й в українській мові. Яка викладова мова? Російська, відповіла вона.

В одному з робітничих кварталів Запоріжжя показали новозбудовану середню школу, російську, не зважаючи на те, що робітники переважно вербувались з автохтонів. Нових українських шкіл, видно, не будувалось, а то напевне були б нас до них повезли. Ця російська школа гарно виглядала, діти поводились чемно.

Потім повели нас у дитячий садок, призначений для дітей робітників. Там чисто, охайно, тільки все в російській мові: і розмови, і пісні, і книжечки, - аж серце нило.

Побували в магазинах - силувались переконати нас, що держава піклується промисловими осередками, забезпечує робітників усім потрібним до життя. Однак насправді так не було. Може, тут мали більше товарів, як у непромислових центрах, проте набагато менше, ніж у Києві, і товари були гіршої якости.

Ми усвідомлювали, що нам показують найкращі зразки життя пересічної людини. Однак виходило, що в Запоріжжі немає ані однієї української школи, ні садочка, які варто було б нам показати. А в Києві нам доводили, що Україна багатіє економічно і всюди розвивається наша національна культура.

Щоб показати одробину з історичного минулого, яким просякла тут кожна п'ядь землі, нас повезли на правий бік Дніпра, до старезного дуба. Він відображений у славній картині Рєпіна. За історичним переказом, під ним запорожці писали листа до турецького султана. Це справді велетенське дерево, навіть у зимовій порі, коли було наге і сіре, справляло імпозантне враження. Дуб був обгороджений залізними штахетами, а прибита на ньому меморіяльна таблиця написана російською мовою. Оце на українській історичній пам'ятці... Орлан і я лиш переглянулись, так як робили усюди - в школах, в місті, на заводах.

Цей день виявився не тільки дуже холодний, але й непривітний, вітряний, похмурий. Була рання пополуднева пора, а здавалось, наче вже насуваються сутінки. На захід розвернувся в далечінь голий безкрайній степ, укритий снігом. Тільки широка лінія електричних дротів простягнулась над ним дороговказом на Кривий Ріг.

Вдалині, серед снігової пустелі, я догледіла самітню постать жінки. Закутана у велику хустку, вона прямувала полями. Вітер, розгулюючи по степу, обкручував її снігами, зривав з голови хустку. Вона приставала, закутувалася щільніше і, набравшись сили, знову пускалась іти, певне, до якоїсь оселі, що її звідсіль не було видно.

Я дивилась за нею услід...

Ось-ось западуть сутінки, а вона все ще буде змагатися з вітром, поки не знесилиться і впаде. Сніги завіють її серед степу, навіть знати ніхто не буде...

... Як наша загублена доля... навіть знати ніхто не буде, де пропав слід по нас...

З того часу в моїй уяві запорізькі степи більше не зринають у травах і збіжжях, залиті сонцем. Я все бачу безкраї сніги, над ними дроти і самітню, загублену постать жінки...

Харчували нас в ресторанах, там нераз ми були свідками бурхливих сварок відвідувачів з кельнерками за припсуту їжу або за ошукування в цінах. Мене вражала груба поведінка з обох сторін. Видно, люди були такі сприкрені життям, що зовсім не турбувались, яке враження справляють на оточення.

Показали нам також історичний краєзнавчий музей. Хоч яке багате Запоріжжя на історичні пам'ятки, однак у музеї їх було дуже мало. Переважали експонати з сучасного, радянського періоду - про Дніпрельстан, колективізацію, пам'ятки з "вітчизняної" війни або ж російські довоєнні експонати.

Вечорами водили нас до кіна або театру. В тій порі гостювала в Запоріжжі капеля бандуристів, ми слухали її концерт. Це був 1954 рік, присвячений "воссоєдінєнію", отож у репертуарі переважали нові пісні на цю тему, а також пісні про партію, російські пісні. Українських було лише декілька. Протягом дня ми всі грали свої ролі, але, коли в театрі приходило до оплесків, вилазило шило з мішка - наші конвоїри все кричали "біс" за російськими піснями, я з чоловіком - за українськими.

Хоч би куди ми ходили, двоє вартових завжди йшли попереду нас, а двоє - позаду. Проте одного разу, як виходили з магазину, натиснула юрба, і попереду опинився лиш сам Птічкін, за яким ішли ми.

Надійшли дві гарненькі дівчини й жваво розповідали собі про щось.

- Хахлушки, потому что "Галина", - завважив Птічкін, думаючи, що говорить до конвоїра. Оглянувшись, побачив, що сказав це до нас, і йому стало ніяково. Взявся щось там заговорювати, але ми не відповідали. Мені часто вимагало більше зусиль змовчати, як відповісти.

Повели нас у кіно оглянути фільм "У ніх єсть родіна". Фільм показував, як то після війни альянти не хотіли віддавати совєтських дітей на "родіну". Коли виринула проблема з українською дитиною, представник альянтів заявив, що немає такої нації. Проти його заяви різко запротестував, очевидно, росіянин, доводячи, що в дитини "єсть родіна". Цей фільм, дуже образливий для українців, довгий час, знаючи його ефект, висвітлювано по всій Україні.

Одного вечора нас завели в будинок обласного МВД, до кабінету начальника. Там влаштували для нас доповідь професора-історика про минуле і сучасне міста Запоріжжя.

Доповідач заявив, що буде викладати дві години - одну про минуле, другу про сучасну історію міста. Почав з поганських часів, від походження назви острова Хортиці. Загалом насвітлював історію згідно з совєтською історіографією, постійно зв'язуючи й узалежнюючи події, які відбувались на Україні, від розвитку історичних процесів у Московії. Проте, коли дійшов до козацької доби, так захоплено насвітлював цю історичну добу, що часто забував про "лінію". Розказав нам, наприклад, що в турецькій історії занотовано такий факт: татари посилали на стежу десять їздців, а козаки лише двох. Коли вони зустрічались у степу з татарами, то сором був ставати двом козакам проти десятьох, лиш один йшов з ними битись. "Отже, - робив професор висновок, - один козак проти десятьох татар, тоді як один татарин побивав п'ятьох вояків московської держави".

Таке порівняння було дуже не по душі нашим конвоїрам. На половинній перерві Птічкін буркотів: розвівся з історією, а то краще розказав би про теперішнє життя.

Професор справді "розвівся". Спостерігши наше захоплення його викладом, він і під час другої години далі говорив про козаччину і не присвятив сучасному більше як двадцять хвилин. Говорячи про досягнення, поінформував нас, що до революції було в місті всього три триповерхові будинки, з яких два тепер належать до - він "не хоче назвати кого". За радянського ладу виросло Нове Запоріжжя та розвинулась величезна металюрґійна промисловість.

У розповіді про сучасне заторкнув злощасну проблему історичних пам'яток:

- Недавно сюди приїжджала комісія з київської Академії Наук оглядати історичні пам'ятки. У склад комісії входив і я, їздили до Капулівки, де стоїть могила кошового Запорізької Січі Сірка. Могилу оберігає само населення, як дорогу пам'ятку. Люди жалілись перед нами, що торік у листопаді, на жовтневе свято, п'яний міліціонер декілька разів вистрілив у пам'ятник на могилі Сірка й, очевидно, завдав шкоди. Я про це ніде не розказував, але коли я в "цій установі", то звертаюсь до вас, - він звернувся до обласного начальника МВД, що також був присутній на викладах, - щоб не лише ми, науковці, але й ви охороняли такі пам'ятки.

Створилась неприємна атмосфера, не через учинок міліціонера, а через те, що вчинок став нам відомий. Коли вийшли з викладової кімнати, Птічкін сказав: "Ну, тепер міліціонер посидить у тюрмі". На те я подумала собі: хай не пускає нам диму в очі. Пройшло вже чотири місяці від випадку, а влада, яка так радо за все карає, тут не поспішала з покаранням. Може, й намовила його до того діла, прикриваючись сп'янінням виконавця.

Проходячи вулицями, ми стрічали чимало жебраків, часто дітей, а переважно були то інваліди, мабуть, з війни. Бачили часами похоронні процесії, що вражали своєю бідністю. На відкритому вантажному авті везли домовину, кругом якої сиділи дорослі й діти.

Одного дня повезли нас оглянути Дніпропетровське. У місті повели до будинку культури для студентів, побудованого вже по війні. Як можна було сподіватись, він виявився будинком не просто культури, а специфічно російської культури - всі написи по-російськи, стіни обвішані портретами російських діячів науки і культури. Там і зі свічкою не знайти нічого з культури "тубільців".

Ще перевезли нас у Дніпропетровському через новий робітничий квартал і завернули назад до Запоріжжя. По дорозі зустрічали людей, переважно жінок і дівчат, що вертались до сіл з роботи в місті. День був холодний, у степу гуляла снігова метелиця.

- Взяли б та й підвезли нас трохи, - гукнула дівчина з гурту, як авто їх минало.

- Послє, ¦- в усмішці вишкірив зуби шофер.

Нас везли автострадою Харків - Симферопіль, при якій майже не бачили сіл. Якщо колись вони були, їх відсунули в степ. Проїжджали через районні центри, в одному з яких, Новомосковському, красувався величний собор. Не знати, який він виглядом усередині, але зверху виглядав імпозантно.

Ця екскурсія з тюрми до промислового центру робила на мене пригноблююче враження, я наявно побачила безмежне провалля між багатством держави і вбогістю населення. Як слабо наші тюремники знали нас, коли сподівалися, що такими "показухами" відкриють нам очі й доведуть, що наша правда далека від дійсності. "Подивитеся на сучасну Україну й самі переконаєтесь, якщо ви хочете переконатись", - ще до поїздки запевняв мене Слон.

Тим часом ми переконались лиш у тому, що вони не мали чим нас переконати. Ми й перед ув'язненням знали, як живе колгоспник, робітник, інтелігент. У Запоріжжі показали нам зразок життя в індустріальних центрах України. Самі показали, як експлуатують і куди вивозять природні багатства нашої землі. "Ось де треба нашого підпілля - не в Західній, а тут", - завважив Орлан. Крім метеріяльного убозтва населення, в Запоріжжі, більш як де, відчувався тиск русифікації. Тут усе було запряжене до її воза - дитячі садки, школи, вузи, музеї, театри, кіно, заводи, в яких керівні позиції займали росіяни. Мала враження, що я не на рідній землі, а в російській твердині.

Хоч у Запоріжжі ми мали більше "волі", бо вдень перебували поза тюрмою і тільки наніч нас туди завозили, проте нетерпеливились повернутися до Києва. З болем і важким серцем готувались до свіжого, перфідно-жорстокого випробування.

З якогось уже часу слідчі принагідно запитували мене, чи хотіла б побачити сина Петруся. Вже само питання я розцінювала як безсердечне, бо яка мати не схотіла б побачити своєї дитини. Тим часом вони лише про око запитували мене і також мого чоловіка - в них уже були свої пляни: привезти Петруся взимку до Києва, примістити в дитбудинку і водити нас до нього з тюрми на відвідини.

Ми не сумнівалися, що МҐБ робило це не з альтруїзму, тільки хотіло покористуватись дитиною, запрягти і його до свого воза, щоб нас зломити. Орлан і я старалися всяким способом не допустити до цього, вишукували різнорідні аргументи, щоб переконати слідчих, наскільки це був би рисковний крок і які небажані наслідки міг би принести. Я казала їм: якщо Леміш довідається, що забрали дитину, то буде припускати, що з нами скоїлося щось погане, і не прийде до Орлана в Хмельницьку область. Насправді ж була свідома того, що забрання дитини від родини нічим не привернуло б уваги Лемеша, він, мабуть, і не знав би про це, діючи у віддаленому терені. Хоч у невигодах, Петрусь все таки виростав у теплій родинній атмосфері і звик до Насті, як до рідної матері. Як же він буде почуватись тут, у далекому і чужому йому місті, де все незнане, де навіть рідної мови не почує... А що зроблять з ним після того, як нас засудять, хто тоді його відвідає? Що більше роздумувала, то більше попадала у відчай.

А все ж... були моменти, коли я в тому ізоляторі в думці відштовхувала від себе кошмарну дійсність, на хвилину забльоковувала розум і, примкнувши очі, впивалась мрією пригорнути, хоч один разочок пригорнути до грудей свою дитину.

Наші аргументи, видно, не переконували МҐБ, вони таки взялись реалізувати свої пляни, але перестали про це з нами говорити. Ми з полегшою зідхнули, надіючись, що вони роздумали.

Аж ось у Запоріжжі Птічкін об'явив нам, що, коли повернемось до Києва, там уже буде Петрусь. Примістять хлопчика в дитбудинку і даватимуть нам змогу його відвідувати.

Важко словами передати буревій почувань, що розшматовували мені серце. Це була суміш болю, тривоги за долю дитини і безмежного бажання глянути, діткнутись до нього. Тож зрозуміло, що після нашого повороту в київську тюрму я жила, як туго напнята струна, що ось-ось увірветься. Слідчий викликав мене декілька разів, розпитував про враження з поїздки до Запоріжжя, знову списував про закордонні зв'язки, а про сина не обмовився ні словом. Він прекрасно знав, у якому душевному стані я перебуваю, але зумисне не згадував, садист, хай мучуся. Я довше не могла витримати і сама спитала.

- Ні, не привезли сина, поки що це не актуальне.

"Господи, Ти й сьогодні твориш чудеса. Як Тобі подякувати за те, що Ти зглянувся над нашою дитиною, над нами... Прости мені зневіру, що деколи закрадалась до мого серця", - яв молитві змочувала тюремну подушку сльозами вдячности.

Це був останній раз, що слідчий мене викликав.

Закінчився лютий, пройшов березень, частина квітня, а про мене наче забули. Не давали більше побачень з чоловіком, але й не було розправи. Слідкуючи за камерою Орлана, зорієнтувалась, що і його більше не виводять з неї. Знову навернулись осінні важкі думи. Може, вже зловили або загинув зимою Леміш, а може, підготовляються до нашої розправи. Одного дня подадуть мені тільки тюремну баланду і вартовий пробурмоче: "Нєльзя ложиться в кровать". Я знову психічно переставлялась на двадцять п'ять років неволі, однак відчувала душевну втому. Ніколи не зникала тривога за долю Орлана, дитини і тих, що ще залишилися в підпіллі. До того, постійна напруга нервів під час слідства, розмотування і розгадування плянів МҐБ - все воно висмоктало останні мої сили. Навіть сни стали примарними, в них з'являлись картини розправи, переживала уві сні драматичні останні хвилини життя, а то й навіть наснилось, як розстрілюють мене в підвалах.

Нехай уже діється, що хоче, лиш би настала якась розв'язка. "Коли доброї жаль, Боже, дай хоч злої" долі. Опісля дізналася, що під час застою в слідстві відбувалась зміна персоналу в міністерстві у зв'язку зі справою Берм. Донедавнє МВД знову роз'єднано на два міністерства, створено КҐБ. У Києві на перші місця висунулися львівські гебісти, їм підвищено ранги. Серед них стрінула одного колишнього мого слідчого. Тоді він був у ранзі майора, а тепер, уже підполковник, займав у міністерстві значне становище. Якось навесні, коли мене викликали до міністерства, побачила його. Спитав, чи пізнала і, розуміється, чому їх "обманула".

- Мене стільки вже про це запитують, що й не хочеться відповідати.

- Повинна розуміти, що мене воно особливо цікавить, - відказав. - Коли я вивів тебе тоді за браму і ти опинилася сама, напевне перехрестилась і сказала: "Слава Тобі, Господи, що вирвалася з їхніх рук". Що? Признайся.

Нічого йому на те не відказала, лиш посміхнулась, згадуючи, що зробила точнісінько так, як він відобразив.

Те, що до голосу прийшли львівські гебісти, мене ще більше пригноблювало. Вони не простять нам "обмани" в сорок дев'ятому році. Одначе КҐБ, поки не досягло своїх цілей, не могло покінчити з нами. Виглядало, що Леміш ще діяв, ну й створювалась нагода нав'язати контакт із закордонними угрупованнями. Можливо, Орлан - їхня єдина нагода, може, їм ніколи не вдасться дістати Лемеша живим у свої руки.

Із середини квітня нами знову зайнялися, стали водити в місто.

Прийшло 1-ше травня. Вранці вивели мене з камери, а на вартівні вже чекали з Орланом двоє гебістів. "Куди нас ведете?", - спитав Орлан. "На Хрещатик, покажемо вам парад". їх було чотирьох охоронців, усі вдягнені святково, по-цивільному, в веселому настрої, навіть цукерок купили по дорозі й обдарували ними мене з нагоди свята.

Вивівши нас на Хрещатик, затримались на хіднику, що був уже заповнений глядачами. Біля мене стояла жінка з восьмиріним сином. Я і Орлан, а через нас то вже й наші наглядачі, спілкувались українською мовою. Почастувала я хлопчину цукерками, жінка подякувала, завваживши при тому, що ми, певне, із Західньої України, і спитала, чи проживаємо в Києві.

- Ні, тут важко дістати помешкання, але Київ нам дуже подобається.

- Так, тут гарно, - відповіла в задумі. - Вся Україна хороша і багата, тому так багато наїхало їх сюди з Росії і не хочуть вже туди повертатись. Товпляться в Києві цілими роди нами в одній кімнаті, а не покинуть його. Всім подобається наша земля, а для нас немає місця, нема жител.

- Так, воно правда, - я радо згодилася з її висновком.

- У вас в Західній усі такі тверді українці, що зразу вас пізнати.

Нашої розмови не чули охоронці, вони оточили Орлана і з ним говорили. До того, вже зрання потягнувши горілки, були ввічливі, в доброму настрої. Хто знає, може, їм теж набридло постійно встрявати в наші розмови, підслуховувати, наглядати.

Почалась парада, на Хрещатику розтягнулась довга черга різнорідних груп, щоб дефілювати перед трибуною, заповненою республіканськими представниками влади. Коли проходила попри нас шкільна молодь, моя сусідка знов заговорила:

- Ах, ті діти... Як вони вірять у все, чого їх навчають у школі. Тоді виростають і розчаровуються.

День був холодний, її син, вдягнений у легке лихеньке убрання, тремтів від холоду. Мати намагалась накрити його полою свого плаща, але хлопчина соромився і не давався. Побачивши його протест, один з наших конвоїрів зауважив звесела: "Нехай гартується". "Вони в нас вже зарання загартовані, більше не треба", - відказала мати іронічно.

Видно, начальство розщедрилося і заплянувало для нас справжнє святкування, бо після паради повели мене й Орлана в літній ресторан "Кукушка" (не "Зозуля"), розміщений у парку, з чарівним видом на Дніпро. Очевидно, щедрість мала принести їм свої плоди. По дорозі майор Петченко, що був між конвоїрами найстарший за ранґою, взяв мене під лікоть, і, сповільнивши ходу, ми пішли позаду всіх.

- Поговори з чоловіком, як він думає далі чинити? Прийшла весна, треба щось робити, якщо хочете вийти на волю.

Ось чому повели нас на параду...

Вийшовши з ресторану, я взяла Орлана під руку, і ми пішли тільки двійко. Розуміється, нас охороняли спереду і позаду.

- Як стоять справи? - спитала його.

- Далі намагаються дібратись до Лемеша, але починають говорити також про зв'язок із закордоном. З їхніх розмов бачу, що вони не думають тебе туди посилати, лишень хочуть, щоб я виготовив їм пошту, а вони вишлють своїх людей.

Наша розмова не пливла свобідно, про найголовніше говорили уривками, тоді, коли з гуркотом над'їжджав трамвай і неможливо було нас підслухати.

- Ти ведеш розумну лінію, - завважив Орлан. Опісля сказав мені, що весною і літом є ще домовлені запасні зв'язки з Лемешем, занотовані в його записнику. Він дуже журився наслідками.

У парках і на Хрещатику гомоніла святкова юрба, Київ веселився робітничим святом, а для нас маскарада закінчилася, відвели в камери. Коли по таких вилазках у місто за мною замикалась тюремна брама, мене щоразу огортало нестерпне почуття психологічної перестанови. Ходячи по людних вулицях і парках, я ні на секунду не забувала про мій статус в'язня, однак нераз почувалась так, наче б напилася міцного вина. Потім, коли заскреготав ключ у дверях камери, вивітрювався з голови хміль і я переставлялася в інший світ, де тижнями, місяцями та, певне, роками панувала гробова тиша. Кожний виїзд чи вихід поза тюремні мури спричиняв перестанову, і вона ставала все труднішою.

Опісля нас ще водили дивитись на свято 300-річчя "воссоєдінєнія" України з Росією. Воно було копією першотрав-невого святкування, з деякими відмінними транспарантами і додатковими представниками з Москви. Вони владно стояли в центрі трибуни, перед якою дефілювали "тубільці", радіючи й дякуючи "старшому братові" за оте возз'єднання.

27-го травня повели мене враз із чоловіком до міста. Не знаю, був це тільки сліпий випадок чи вони взяли до уваги те, що якраз випала річниця нашого вінчання. Опинившись за тюремною брамою, Орлан побажав мені "вийти на волю".

- Зумисне почекав, поки вийдемо за браму тюрми, хай моє побажання буде символічне, - тихцем додав.

Цього дня нас повели оглянути музей Леніна.

Я проходила по кімнатах музею і почувала, наче йшла слідами історії. Поверталася думками на кілька десятиріч, коли тут правила Центральна Рада і по тих кімнатах ходили вільні люди вільного народу. Треба ж було назвати якраз цей будинок іменем того, хто знищив нашу державу... Але й за те була вдячна долі, що в роковини нашого вінчання ми ставляли кроки саме тут. Згадала тих, які будували тоді нашу державу, опісля полинула душею до тих, що далі боролись за неї. В пам'яті зринуло наше вінчання в гурті повстанської родини, згадались усі друзі, сотні УПА, що нас охороняли під час вінчання. Воно все було зв'язане в моїй душі золотим ланцюгом спогадів, усе мало прямий стосунок до тієї святині. Я переживала історію мого народу, а до портретів Леніна та порозкладаних по кімнатах його проклямацій мені не було діла, вони лиш свідчили про окупацію.

Орлан не стерпів і шепнув:

- Тут була Центральна Рада.

- Хіба я не знаю?

... Наближалась дата зв'язкової зустрічі на лінії до Лемеша. Я знову стала хвилюватись, журилася, що робитиме Орлан. Ох, не хотіла б я бути в його становищі. Вже раніше, під час побачень, він сказав мені дату зв'язку, і я наполягала, щоб не писав від себе листа, бо Леміш йому довіряє і прийде їм прямо в руки. Тепер запримічувала по кроках, що його часто викликають, тоді як мене - лиш зрідка.

Аж ось за кілька днів перед датою зустрічі мене повели в кабінет слідчого і зарядили запакувати цидулку. Це Орлан написав до Лемеша і сказав їм, що я завжди запаковувала своїм способом його записки. Розуміється, тут хотіли, щоб не було найменших помилок, тож і доручили мені запечатати її.

Аж обімліла, коли це вчула. Навіщо ти ще й мене до того втяґуєш? Вже як писав, було собі й запечатати, в розпуці, гнівно подумала про Орлана. Взяла цього листа, і руки задрижали. З поспіхом розгорнула, хотіла бачити, що писав, однак далі двох слів "щасливо перезимував" не прочитала - Птічкін узяв його з моїх рук і склав назад:

- Тобі не треба читати.

Бачила, що лист коротенький, половина малого листка, записаного рукою Орлана. Запакувала його мовчки тремтячими руками. Яка вже різниця, лист і так піде, хто б його незапакував. Чому Орлан хотів, щоб я його запечатала? Таж це була неправда, що тільки я це робила. Він сам часто запечатував свої листи, навіщо давав мені знати, що не вистояв і написав?

Повернулася я в камеру і світу не бачила. В мені кипів і жаль, і злість, і страшний біль... розчарування своїм чоловіком. Як він смів написати! А що, як їм удасться спіймати Лемеша?! Навіщо він це зробив! Не могла знайти собі місця в камері й аж горіла з нетерпеливости, щоб діждатись побачення і почути, чим він буде себе оправдувати.

Нагода випала, незабаром дали нам побачення й повели до зоологічного парку. На одній з алей конвоїри дозволили нам іти попереду, а самі, вони завжди ходили до міста в цивільнім одязі, йшли позаду. Почавши від травня, гебісти частіше давали нам нагоду приватно розмовляти одне з одним, створюючи тим мені можливість схиляти чоловіка до співпраці з ними. "Ти його жінка, знаєш, як заговорити до нього, тож поможи йому", - постійно нагадували мою місію.

Крім того, що одержали такі вказівки - давати мені мож-ливіть "попрацювати" над Орланом, можливо також, що наші конвоїри, переважно завжди ті самі, вже звикли до нас і зчасом стали менш скрупульозні у виконуванні" своїх функцій. Від начальства вони дістали зарядження бути ввічливими і тактовними супроти нас. Часом важко встановити межу, де кінчиться тактика і беруть гору суто людські почуття. Дехто з них, бувало, поділявся з нами навіть своїми сімейними справами.

Ледве ми відбились від конвоїрів у зоологічному парку, я відразу спитала Орлана:

- Навіщо ти писав їм записку?

Тепер він розповів мені всю історію з листом.

Перед датою зв'язку його викликали по два рази кожного дня і наполягали, щоб виготовив пошту до Лемеша і подав свої сугестії. На те він їм відповів, що не знає, які кроки зробило КҐБ від часу нашого арештування, отже не може їм нічого дораджувати. Вони ще минулої осени сказали Орланові, що зв'язківець Чумак, якого спіймали враз із нами, вже на волі. Якщо так, значить, виходив на зв'язки, щось їм видав, але Орлан не знав точно, як багато. Слідчий не хотів інформувати Орлана про їхні успіхи, однак трохи розказав про наявну ситуацію.

Восени 1953 року або навесні 1954-го гебісти вбили зв'язкових у Кременеччині, Бурого та Олеся, потім вислали Чумака, в товаристві агентів із групи Скоба, на південь, на зв'язок до Лемеша. Зустріч, однак, не відбулася, зв'язок перервався, бо ще минулого року загинула наступна зв'язкова ланка в Галичині.

Маючи Чумака і також нотатник Орлана із запасними зв'язками, КҐБ було рішене використати їх за всяку ціну. Коли б не вдалося їм втягнути у свої пляни Орлана, то наступатимуть і без нього. На останнє в них було два способи. Оточити військом місце запасного пункту і схопити живими Лемешевих зв'язківців або вислати на цей зв'язок Скоба, щоб той домігся зустрічі з Лемешем і нахилив його прийти на схід так, як нахилив Орлана.

В такій ситуації Орлан уважав, що меншим лихом буде самому написати листа до Лемеша, навіть з тим, щоб дораджувати йому прийти в Хмельницьку область. Лист, міркував Орлан, купить Лемешеві час, дасть нагоду подумати над змістом і тоді вирішити, чи іти йому туди.

Під час компонування листа між Орланом і гебістами точилася боротьба не за речення, а за кожне слово. Хоч в їхні руки трапив шифр, проте не дозволили ним користуватись, їхнім рішенням Орлан був вдоволений, надіючись, що вже самий зміст листа і його форма мають насторожити Лемеша. В нормальних підпільних умовинах Орлан, прибувши в новий терен, повинен був обширно позвітувати Лемешеві й обов'язково вжити шифр при подаванні певних інформацій, а вже тим більше, коли дораджував йому прибути в Хмельницьку область.

Не хотів Орлан допустити, щоб спецвідділ КҐБ оточив місце зустрічі та схопив живими Лемешевих зв'язківців. Також дуже не хотів, щоб КҐБ вислало Скоба до Лемеша, знаючи, що Леміш довіряє Скобові.

Вислухала я Орлана, і стало прикро, що в мене закрався був сумнів щодо нього. По деякому часі слідчий сказав Орланові, а він мені, що із зустрічі нічого не вийшло, з і сторони Лемеша ніхто не з'явився. Правду казали чи брехали, нам годі було устійнити, але навіть неперевірена вістка трошки заспокоювала. Богу дякувати, зідхнула я з полегкістю, надіючись, що загроза Лемешеві значно послабла. Одначе наші висновки базувались більше на бажаннях, як на тверезій оцінці ситуації. Бачивши, з якою нехіттю ставиться Орлан до їхніх вимог, вони там, у міністерстві, не були наївні й відповідно оцінили його поради, а Орланові оповідали, що хотіли. Зрештою, в них уже був чималий досвід у розставлюванні тенет на повстанців, Леміш не був їхнім початковим проєктом.