Тисяча доріг

ПРОВОКАЦІЇ ТА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

У Калинові мені не щастило. Якщо траплявся в селі поганий випадок, до якого була причетна режимна власть, він впливав також на мою ситуацію.

Один чоловік з Калинова був покликаний в армію, але не пішов і переховувався в Рудецькому районі у свояків, теж переселенців. За такий крок його авторитет зріс непомірно серед калинівців. Цей високий авторитет перенесено і на його жінку, якій довіряли всі секрети в селі. Жінка ця часто відвідувала свого чоловіка й, очевидно, переказувала йому все, що діялося в селі. Коли дівчата раніше розказували про неї, я їх остерігала, щоб нічого їй про мене не говорили. Вона загрожена і кожного дня може бути арештована.

Посидів той чоловік без діла по горищах півроку і довше не міг так жити. В підпілля не зголошувавсь. Він розумів, що там ще небезпечніше, як в армії, бо звідтіль, мабуть, ніколи не вернувся б. Тим часом МВД зчаста заходило до його хати або викликувало жінку до Самбора і намовляло, щоб схилила чоловіка вийти з укриття, обіцяючи не покарати його за непослух законові. Зневірений безнадійними обставинами, він вернувся до Калинова і примирився з владою.

"Примирення з владою" - це типовий клич МВД, звернений до українського населення західніх областей в ті роки. Таких, як цей чоловік, було багато. Може, неодин з них втомився ховатись на власну руку, але боявся покарання, не довіряв МВД і далі ховався. Треба було владі на прикладах показати, що, мовляв, живи собі, тобі нічого не буде, тільки вийди з укриття. Може, той чоловік з Калинова і був одним з тих, яким хотіли переконати інших. Після уявлення все село зненавиділо його.

Тут, як колись на Закерзонні, ще діяв станичний, про пост якого знали всі переселенці в селі. Він знав, що я підпільниця, бо, мабуть, при його помочі знайшли мені помешкання, і деколи навіть заходив до нас. Тепер, наляканий, прибіг до мене і щойно тоді сказав, що жінка зголошеного дезертира знає про мене і треба сподіватись, що сказала своєму чоловікові. "А все ж, видно, що не цілком свиня, якщо дотепер ще не сказав МВД про вас. Але може сказати", - боявся хлопець.

Мені не можна було ні одного дня довше задержуватись у Калинові.

Перед тим, коли все те сталося, я мала зустріч з Іриною в Самборі. Вона була дуже опечалена. її брат, Чорнота, загинув на засідці. Мені разом з нею серце рвалось з болю на ту вістку. Я знала всю їхню сім'ю, колись у хаті її батьків знаходила захист під час облав. Тепер старалася, як тільки могла, її розрадити. На жаль, у такім великім горі потішити не можна, тільки можна поділяти біль...

Недаром кажуть, що лихо ходить у парі. Було два місяці до родів, коли я знову залишилась без притулку. До того, ще й захворіла і спізнилась на стрічу з Наталкою у Гранках. Вона чекала весь день і відійшла, побоюючись, чи мене не арештували. Сказала господарям, що підшукала мені хату в гарної родини. Я була в розпуці. Рішила очікувати Наталку, хоч би кілька тижнів, бо йти не мала куди.

В тій порі я часто занедужувала. Постійні турботи, непевність мого становища, а також хвилювання, коли в село наїжджали загони МВД та всяка інша наволоч з району з військовою охороною, - все те впливало на мене пригноблююче, і я ніколи не визбувалась внутрішнього смутку. Боялась, щоб мій психічний стан не позначивсь негативно на дитині, і молилася, щоб вона вродилась здоровою. До того ще добавлялась безнастанна журба за чоловіка. Вона зайняла частину мого мозку, там розгосподарилась на постійне і всевладно домінувала над всією моєю істотою. Та журба мені деревами шуміла, річками струменіла, годинником вибивала одне кардинальне питання: "Чи ще живий він???" Тільки жінка повстанця, а також і мати, випили до дна всю гіркоту отих дум-тривог. З війни, хто залишивсь живим, повертався, а з повстанців...

Був кінець серпня - початок вересня. В Ходорівщині, як і в більшості теренів Західньої України, було дуже неспокійно. Впродовж трьох тижнів війська МВД проводили великі облави в Миколаївських лісах. Вони також творили провокатив-ні групи з колишніх червоних партизан і під маркою повстанців тероризували населення, особливо в підлісних селах. Люди їх скоро "розкусили". Вони, хоч і завчили місцевий діялект, часто вживали до людей грубої мови, проклинань, а коли забувались, то й матюкали, що взагалі не було прийнятим не тільки серед повстанців, але й серед місцевого населення. Бували, однак, виняткові випадки, що провокаторам повірили, і знову таки насамперед серед переселенців із Закерзоння.

Зайшли в Гранках до одних переселенців, у яких донька та син співпрацювали з підпіллям. Син був в "істребітєльном батальйоне", стрибком називали люди такого. Провокатори залишили в їхній хаті ніби записку до одного повстанця, який, вони підозрювали, заходить у село. Сказали, що відорвались від групи під час облав і тепер шукають зв'язку. Дівчина відперлась, кажучи, що не знає нікого з повстанців, і не прийняла записки. Зате брат повірив їм, прийняв записку й обіцяв доручити, та ще й сказав до сестри в присутності провокаторів, що немає чого боятись. Незабаром після того зайшли в село повстанці. Вони вже довідались про провокаторів та прийшли остерегти людей, щоб з ними не зв'язувались. Коли їм розповіли про згаданий випадок, сказали, що ніхто не відорвався і не шукає зв'язків. Опергрупа потримала якийсь час засідку біля згаданої хати і, не діждавшись повстанців, заарештувала хлопця.

Провокативні групи брались ще на інші способи. Забирали запідозрених у співпраці з підпіллям людей до лісу, до побудованих для цього криївок. Там проводили над ними слідство, звинувачуючи їх у співпраці з МВД. При допитах вживали тортур. Траплялось, що здезорієнтована людина повірила, що то повстанці й виправдувалась, доводячи, що вона співпрацює з підпіллям. У селі багато знали одні про одних, і, коли хтось повірив провокаторам, він не тільки розповів про себе, але як запитували, а питали напевне, то й розказав про інших, до кого заходили підпільники. Наслідків не треба було довго чекати. Після того приходили арештування.

Метою провокацій було обірвати співпрацю населення з підпіллям. МВД хотіло настільки здезорієнтувати людей, щоб вони ніколи не були певні, з ким мають діло й кому помагають. Вкінці населення буде знати, що мало діло з провокацією. МВД само старалося, щоб люди довідались і після таких випадків нікому не довіряли.

Облави по лісах у ту пору відбувались ще й тому, щоб перешкодити підпільникам приготувати собі свіжі бункери на зиму і забезпечитись харчами, на що якраз був сезон.

Хоч літо не було легке, але тепер стало ще важче. Я жила в постійній напрузі. Село лежало недалеко лісу, і через постійні облави в хаті було небезпечно. Тому доводилось ночувати на горищі або в клуні. Одного пополудня над'їхали зі сторони лісу вантажні авта, повні військ МВД. Задержались коло хатів і стали злазити з авт. Вглядівши їх, я подалась на городи. Недалеко стояв ще не вижатий овес, в який і зайшла. До мене доносивсь гавкіт собаки мого господаря, а також сусідських собак. Це давало мені знати, що військо зайшло вже на їхні подвір'я.

Звечоріло, а далі зовсім потемніло, а собаки не переставали заливатись по всьому селу. Затримались, значить, у селі наніч, а ранком, може, й почнуть облаву. Мало того, що під осінь ніч вже холодна і я дриґотіла в моїй легкій сукенці. По півночі ще й пустився дощ, промочивши мене до нитки. Так просиділа до полудня другого дня, поки не від'їхали емведисти й не прийшла по мене дівчина господаря.

Наталка не показувалась до Гранок. Може, через облави, а може, думала я, вже відійшла з провідником Федором на зимування в глиб лісів. Більше я її ніколи не бачила. Потім глибокою осінню ходили тривожні чутки, що в Городоцькому районі в лісі загинув високої ранги провідник підпілля враз зі своєю секретаркою. Говорили, що в неї були довгі чорні коси.

Мені пощастило підшукати в селі родину, здавалося, не підозрілу в очах совєтської влади, в якої я й оселилася. Син і донька господарів працювали в районі, через що їм жилось трохи легше за інших селян. Це скоро винюхали районні чиновники і при кожних відвідинах села, а приїжджали вони часто, вступали до мого господаря, щоб у нього поїсти, а то й попити. Зайшов раз агент від збирання зернопоставок. Зустрівшись з ним на подвір'ї, господиня облесливо привітала його: "О, гості до нас". - "Дідько забрав би вас", - сміючись, відповів агент, українець зі східніх областей. - "Та де ж би я таке сказала!" - "Не сказали б, звісно, але подумати, то подумали. Ви тут усі нас любите як пси діда на перелазі".

Візити тих чиновників коштували мене чимало нервувань. Як на час доглянула, що над'їздили, виходила на город. Проте нераз не могла проховзнутись крізь подвір'я. В сорок восьмому мало хто з районної адміністрації показувався в село без охорони озброєних емведистів. Бувало, "начальство" вгощається в хаті, а бійці швендяються по подвір'ї, нишпорять кругом забудувань. Саме ті віддані режимові рядові солдати найшвидше мене завважували та цікавились, хто я.

Зробивши свою роботу, провокативні групи перестали лазити ночами по селу. Зате МВД впадало вночі на своїх автах і виарештовувало людей. Вдень же лазили по селу, здираючи всякого роду поставки. При здирці кожний агент старався ще й сам запастись продуктами. Збирачка молока у Гранках, росіянка, яку направили в село на роботу, ошукувала селян і навмисне ставляла нижчу процентність молока, через що кожна родина мусіла здати його набагато більше, як спочатку було накладено на неї. Дійшло до того, що селяни купували на базарі масло і здавали його, замість молока, бо так було легше виконати норму, - парадокс совєтської дійс-ности. Важко уявити, чи була на світі ще така система, в якій продуцент купував за високу ціну свій власний товар на те, щоб його здати державі.

Селяни своїм способом шукали виходу з тяжкого становища й обманювали "власть", де тільки вдавалось обманути. У випадку високої норми здачі молока, яку не могли виконати, доливали води. Тоді влада назначила процентність жиру як протидію, а знову чиновники, щоб собі вкрасти, ошукували в процентах. Кінець-кінців, найгірше на тому виходив таки селянин. Здаючи на заготзерні збіжжя, дядько, висипаючи з мішка, придержав по пригорщі збіжжя в рогах і вдома витрушував "украдене в держави". За таку крадіжку неодин селянин заплатив десятирічним ув'язненням. Однак це йшла боротьба за життя, за прогодування сім'ї, й режимові ніколи не вдалось її зліквідувати.

До грабунку селян державою ще долучався грабунок апаратчиків, які особисто наживлялись. Воно легко було робити агентам по всяких поставках, але й інші, які займали в адміністрації пости районних і обласних начальників МВД, прокурори і їм подібні, робили те саме. Вони завели собі в районі господарки, тримали корів, свиней, домашню птицю, а нічого не мали, щоб їх прогодувати. Тобто мали все, лише воно не було придбане власним трудом. Дуже просто - накладали на села свій контингент. Приїжджав такий прокурор чи начальник МВД в село і поговорив собі "по-товариськи" з головою сільради, а в майбутньому, як завели колективізацію, з головою колгоспу. Мовляв, достав мені фіру сіна чи соломи, чи картопель, а я колись тобі теж зроблю прислугу. Звичайно голова доставляв. Хай би не послухався. Якщо був місцевий, то робив це не задля винагороди, а ради святого спокою, щоб із пімсти не пришили йому зв'язку з "бандєровцамі". Таким чином апаратчики запасались в одному селі соломою, в іншому - картоплями. Вони мали своє м'ясо, набіл, не здавали поставок, ще і їхні жінки продавали збиток на базарі за спекулятивними цінами. Не пройшло багато часу, як апаратчики доробились власних хат, мали легкові авта й жили як пани. Такий стан не змінився, коли понасаджувано колгоспи в Західній Україні. Навпаки, тоді легше було домовитись з колгоспним начальством, бо те вже крало для себе і рука руку мила.

Нераз апаратчики пересварились за територіяльний розподіл, нераз конкурували за наживу. Тієї осени ходорівський районний прокурор наказав голові сільради з Гранок, щоб той доставив йому фіру соломи на підстилку для корови. Його, прокурора, ненавиділа молочарка з Гранок за те, що її викрито в шахруванні процентности молока. її вправді не арештували й не судили, навіть з роботи не звільнили, бо була сюди наслана. Все ж воно недобре виглядало на її партійному квитку, і за те вона не простила прокуророві.

На дорозі до Ходорова молочарка зустріла дядька, що віз солому.

— Кому везеш? - впізнала дядька з Гранок.

— Прокуророві везу до Ходорова.

— Давай назад! Дамой! Он, сволоч, нє імєет права брать солому.

Дядькові того тільки й треба було почути. Він завернув "дамой".

Другого дня голова був за чимось у районі. Його стрів прокурор і вилаяв, чому не доставив соломи. Голова виправдовувався: "Молочарка казала, що вам не належиться соломи". Прокурор скипів з люті: "Гдє ж еті бандєровци падєлісь! Зачем нє уб'ют ету б...!"

Ось де шукав прокурор караючу руку. Солома, очевидно, була доставлена.

Переважну більшість апаратчиків на вищих становищах становили росіяни. Якщо були між ними українці із земель поза Збручем, вони часто вживали російську мову. їхня мова була виразником окупації. Тому місцеве населення розглядало совєтський режим як режим росіян, в його лексиконі - москалів, що прийшли на чужу землю грабувати та поневолювати.

Вересень уже добігав до кінця, наближався час родів, і я ще раз зустрілась зі своєю сестрою Лесею, щоб дізнатись, чи немає вістки від Орлана. Тим разом вона мала що мені розказати.

В середині вересня прийшов від Орлана лист. Написав, щоб я до нього приїхала, а якщо мені вже затрудно, нехай приїде сестра. Визначений ним реченець кінчався ще до моєї зустрічі з родиною. Я їм не подавала місця мого перебування, і вони не знали, де мене шукати. Тому до Орлана поїхала Леся.

Зв'язок був поданий у селі Здолбунівського р-ну. За нею прийшов Птах з ще одним повстанцем. Вивели за село, зав'язали хустиною очі та "повели під руки, як молоду до вінчання", розповідала вона мені. При вході до криївки розв'язали очі, і вона влізла всередину. Це була її перша і, зрештою, остання криївка, яку бачила в житті. Не диво, що з цікавістю розглядала, як то живуть підпільники. "Низька, не можна було в ній навіть встати на повний зріст", - казала. Я догадувалась, що то була переходова криївка, на день-два, й Орлан використав її на побачення. У криївці застала Орлана. Він дуже зрадів Лесиним приїздом та випитував про мене: чи здорова, чи маю де жити, як почуваюсь.

Була ще інша причина, задля якої викликав її до себе. Зверхник Орлана домовився з ним про зустріч їхніх зв'язкових у Львові, на якій Орлан мав передати йому свого листа-штафету. Зближалась, власне, дата зустрічі, і на неї Орлан висилав Лесю. Записку Птах уклав у закаблук її мешта, вижолоблюючи в ньому діру, яку потім прибив наверха гумою. Місце і кличку Леся завчила напам'ять.

У криївці вона затрималась два дні, відповідаючи на розпитування Орлана про школу, настрої серед молоді й те, як налагоджувалось співжиття з учителями зі східніх областей. Після повернення відбула стрічу у Львові. Казала, що зв'язковою була жінка, років тридцяти п'яти, говорила повільною мовою і зверталася до неї через "доню". Вона забрала Орланову записку і домовилась про ще одну зустріч через два дні на випадок, якщо б була відповідь. Відповіді не було, бо так домовлено, чого кур'єрка не знала. Тепер Леся все це мені розказала та передала Орланового листа. Я жаліла, що так склалось, що сама не полагодила зустрічі, але була щаслива, бо мала вістку від чоловіка. Леся не знала, до кого везла листа. Можливо, довідалась щойно тоді, коли її арештували і звинуватили у співпраці з підпіллям.

Моє перебування в Гранках з кожним тижнем ставало дедалі загрозливіше. Бачила, що не вдасться там довго протриматись, бо вже й сусіди забагато мною цікавились. Я не знала, що зроблю після того, як прийде на світ дитина, тому хотіла за всяку ціну затримати нитку зв'язку з моєю родиною. Ніколи не розповідала їм про моє поневіряння по людях. Вони й без того дуже мною турбувались, але все ж залишала їх як останню дошку рятунку. Тепер домовилась зустрітись з ними в середині листопада.

Вісімнадцятого жовтня прийшов на світ наш син, якого назвала, точніше хотіла назвати, Тарасом. В породах помагала акушерка з сусіднього села Березівці. Вона походила зі східніх областей, була колись заміжня за чеха-колоніста, який загинув на війні. До Березівець приїхала ще за перших большевиків і з того часу там жила. Крім праці в лікарні, обслуговувала приватно і тим собі доробляла. Та жінка вміла достосуватись до трудних обставин. І з номенклятурою жила в злагоді, навіть по-приятельськи, і до неселення непогано ставилась. Давала собі раду, бо мала виховати двоє дітей. Однак її приязнь з адміністрацією викликала в людей застереження, а то й недовіру. Я нерадо згодилася на її послуги, але не мала іншого виходу. Господиня щось там їй сказала, хто я, і вона нічого не випитувала, але, коли я сіла після родів і вона подала дитину, приглядаючись мені, завважила: "У вас ніжні руки, це добре для дитини". Як відходила, в кухні сказала до господині: "В неї руки не селянки, - і відразу додала: - Але це мене не обходить".

В мене руки зовсім не були аж такі виніжнені. Де б я не перебувала, всюди помагала в хатній роботі, оббирала картоплі, мила долівку, хіба що не ходила в поле на роботу. Але вони мене все одно прозраджували, і заввага акушерки вказувала, що моя судьба в якійсь мірі опинилась і в її руках. Хоч яка я була обережна, все одно неможливо було довше прожити на одному місці, не звернувши на себе уваги сторонніх людей.

Зближення між західніми і східніми українцями в перших повоєнних роках проходило доволі повільно. Поминаючи історичні фактори, наявний стан подвійно не сприяв такому зближенню. З одного боку, західні українці ставились майже поголовно вороже до советської влади. З другого ж - влада насилала в Західню довірених і перевірених людей, якими заміщала адміністрацію, шкільництво та ін. Режим був заінтересований у тому, щоб дві вітки народу не зближувались між собою й усяко підсилював недовір'я. Зближення все таки відбувалось, насамперед між освіченішою верствою населення, по містах, у школах. Одначе село відставало.

Підпільний провід добре розумів причину політики відчуження, інспірованої режимом. Отож підпілля повело акцію за зближення між українцями з усіх земель. Цю тему порушувано в підпільній літературі, а також у розмовах з людьми наголошувано конечність ближчого співжиття. Згодом відносини стали налагоджуватись на краще. Приписувати в тому процесі забагато заслуги підпіллю було б неправильно. Само життя і спільна історична доля зближували людей, але своєю поставою і прикладом підпілля дало великий поштовх та прискорювало процес взаємопізнання.

Осінь 1948 року пам'ятна для селянства західніх областей. Це був час закладання колгоспів, отже, разом із тим час сильного тиску й терору. Кампанія вже була почалась раніше, але тепер влада взялася до діла з усією рішучістю і притаманною їй жорстокістю, не послаблюючи тиску, поки не сколективізувала всіх сіл.

У перші чотири роки по війні режим був настільки заан-ґажований поборюванням УПА та підпілля, що не мав мож-ливости заводити колективізацію в тих областях. Хоч досі він ще не зліквідував до кінця руху опору і в боротьбі проти нього також поносив значні жертви, але вже зумів завдати рухові дошкульних втрат. Під тиском збройних репресій МВД, форма боротьби змінилася з партизанської на підпільну і через те стала менш наявною в очах народу.

Совєтська влада побачила, що доки підпілля знаходить підтримку в населенні, важко буде його знищити. Також влада розуміла, що населення, доки матиме чим, буде матеріяльно допомагати підпіллю. Так довго, як селянин жив на приватній власності, він зміг заховати для себе частину продуктів, не здати всього державі та ще й мав чим поділитися з повстанцями. Крім того, що колгоспи були дуже вигідним знаряддям експлуатації селянина і вможливлювали державі безконтрольний грабіж його праці, в західніх областях вони мали сповнити ще додаткове завдання - послабити протибольшевицьку боротьбу. Треба було довести населення до такого матеріяльного зубожіння, в якому воно не мало б чим допомагати підпіллю. До такого стану його можна було довести тільки колгоспами. Вони і сповнили своє призначення. Опісля прийшов час, коли забезпечення харчами ставало кардинальною проблемою підпілля.

Західні українці вже до того часу багато знали про злиденне життя колгоспників у східніх областях і всякими способами опирались колективізації. Підпілля, зі свого боку, підтримувало селян і допомагало їм у боротьбі, спонукаючи якнайдовше ставити спротив. В окремих випадках повстанці перестерігали, а то й карали завзятих вислужників по селах, щоб залякати коляборантів і тим самим сповільнити колективізацію. Підпілля було свідоме того, що колективізація остаточно буде доконана, але вважали, що народ повинен поставити окупантові активний спротив і мусить боротись за своє існування.

Одначе найсильнішою спонукою до розпучливого опору колгоспам був голод 1946-47 років у південних областях України. Саме тоді селяни побачили в усій наготі страшні наслідки колгоспного ладу.

Ще добре не відшумів гул фронтових канонад, як Україну вже навістило чергове лихо - голод. Він охопив південні області та Молдавію, де була велика посуха. Упродовж двох років валки за валками голодних колгоспників заливали Захід-ню Україну. Ті нещасні люди приносили своє мізерне надбання, все, що тільки могли взяти з собою, щоб виміняти за буханець хліба, кварту муки чи трохи картопель. Приносили хустини, спідниці, рядна, а то і ножі й тарілки, як вже більше нічого не мали. Вони жалілись перед людьми й нарікали на злиденне життя в колгоспах, розказували, які кривди їм робила влада, й остерігали не вступати до колгоспів. Оті голодні колгоспники найбільше підготовили західньоукраїнського селянина поставити опір колективізації. Вони стояли перед його очима і не давали йому скоритися.

Де б я не бувала, в кожному районі Західньої України я багато наслухалася від людей, як ті, що голодували, розпуч-ливо старалися зберегти життя своє і своїх дітей. Деякі фрагменти тих розповідей запали в пам'ять на все життя.

Як тільки стали голодуючі напливати в Західню Україну, підпілля поставилось до них з великим співчуттям. На особистих зустрічах і в масово розповсюджуваних листівках воно зверталося до населення із закликом помогти голодним у нещасті, поділитися з ними харчовими продуктами і не відмовляти їм нічлігів.

У ті роки завданням підпілля було допильнувати, щоб селяни допомогли голодним землякам. Повстанці не тільки наглядали, щоб населення ставилось як слід до тієї трагедії, але й самі проводили збірки харчових продуктів і розподіляли між голодних, а подекуди також допомагали і грошовими датками. Після переходу із Закерзоння ми бачили в лісах Самбірщини випалені вогнища. Я знала, що повстанці завжди маскують за собою місця постоїв, тому спитала зв'язкових, хто тут був. Мені відповіли, що це голодуючі квартирували, таких місць у лісі було більше, бо голова сільради не завжди приймав їх наніч до села. Часом находило голодуючих у село так багато, що частину він відсилав, і тоді вони заночовували в лісі. "Як ми їх надибували, завжди нагодували і поділились чим могли".

Вияв солідарности з голодуючими був не під смак режимові, і він старався стримати їх наплив у західні області. Влада не дозволяла колгоспникам у голодуючих районах залишати місця проживання, не видавала посвідок, без яких вони не мали права покинути села. Але близька смерти людина не чекала на посвідку: "В Західню - там ще нема колгоспів", - і йшли. Тоді "власть" узялась на інший спосіб - не допускала вживати транспортні засоби. МВД і міліція силою викидали голодуючих з поїздів і вантажних авт, що їхали в Західню Україну. Однак і такий засіб не стримав хвилі голодуючих.

З другого боку, МВД старалось різними провокаціями наставити населення проти голодуючих. Здорові, вгодовані емведисти переодягалися в лахміття і йшли просити хліба. Заночувавши в хаті, ограблювали господаря і втікали.

Все ж навіть тих зморених голодом нещасників "органи" використовували в поборюванні підпілля. Вони знали, що повстанці зустрічаються з голодуючими, тож під маскою голодуючих перебрані емведисти висліджували, до яких родин заходять повстанці. Після того тримали коло хатів засідки, вивозили родини на Сибір.

Нелегко і деколи дорогою ціною доводилось платити повстанцям і місцевому населенню за те, що подавали таку поміч. Проте вона в стокроть винагородилася. Врятовано сотні тисяч земляків від смерти, отже, збереглось фізичне існування загроженій голодом частині народу.

З дня на день мешканці Гранок сподівалися наїзду військ МВД. Військо вже було в сусідніх селах, і звідти доходили страхітливі вістки про закладання колгоспів.

Процедура починалася тим, що вночі, коли село спало, впадав загін МВД і військо зразу розбігалось по хатах. Ловили господаря, а якщо його в хаті не застали, брали жінку або й діда старого та затягали до сільради. Там замикали всіх наловлених під ключ.

Передбачаючи лихо, селяни ховались, хоч насправді не мали де. Була вже глибока осінь. Поля лежали нагі, а в лісах проводили облави, там ще більше було небезпечно. Все одно скривались таки в селі. Тому нічні напади тривали зо два тижні. Кожної ночі наловлювали кількох людей, а ранком до них промовляло районне начальство, намовляючи записатись до колгоспу.

Та охочих не було.

Тоді вводили по одній особі в окрему кімнату, вручали готову заяву, впихали дядькові в руку олівець та налягали, щоб підписався. Він упирався, казав, що неграмотний. Тоді вимагали, щоб лише поставив хрестик на заяві, а вони його підпишуть.

Коли ж селянин надалі упирався, організатори бралися до інших засобів: визували його і наступали грубими солдатськими чобітьми на босі ноги. Або роздягали до сорочки і до ранку тримали надворі в холоді. То знову замикали на всю ніч в сирий льох, а ранком, відхиливши двері, запитували, чи роздумався, і, коли давав негативну відповідь, не випускали з льоху.

Потроху влада назбирала заяв, підписаних руками стероризованих, доведених до півбожевілля селян.

Через кілька днів у ходорівській районній газеті з'явилась надрукована товстим шрифтом вістка: "Ще одне село району, з великим піднесенням, гідним радянських людей, зорганізувало колгосп".

Закладаючи колгосп, влада намагалася втягнути до нього насамперед заможних і середньозаможних селян, щоб від них набути худобу і господарський реманент. Характерно, що найбільший опір колективізації ставили середньозаможні й убогі селяни. Зате з багатшими відносно легко впоралися. Ті, що були залічені до кляси куркулів, боялися вивозу на Сибір і, коли їм давали до вибору - колгосп або Сибір, вибирали перше.

До речі, після війни заможне селянство як соціяльна кляса у західніх областях майже не було репресоване, як бувало давніше, до війни. У зв'язку з широко закроєною підпільною боротьбою, головним критерієм, за яким режим застосовував репресії, було не так соціяльне походження людини, як її наставлення до радянської влади. Арештували та вивозили на заслання насамперед тих, в кого хтось із родини був учасником підпілля або давніше в УПА, а також тих, що співпрацювали з підпіллям. В основній масі, учасники руху опору складались із середніх і нижчих соціяльних верств, тому саме вони були репресовані найбільше.

За всяких часів, до колективізації і після неї, вбоге та середньозаможне селянство співчувало протибольшевицькій боротьбі більше за багатих. Воно ділилося з нами своїм скромним куском хліба, наражалося на небезпеки, а то й великий риск, даючи нам притулок у своїх хатах і господарствах. Серед багатих також були наші прихильники, але й було чимало егоїстів і боягузів. Цей факт слід зафіксувати в ім'я правди, яка цілковито суперечила большевицькій пропаганді, що приписувала учасникам підпілля буржуазне або куркульське походження. Що важчою з кожним роком ставала боротьба і що тяжче жилось населенню, то більше ми зближувалися з убогими людьми. Вкінці не матеріяльний стан, а ідейність, національна свідомість і здібність до посвяти даної одиниці визначала її ставлення до підпільної боротьби.