Тисяча доріг

КРАКІВСЬКИЙ КОТЕЛ

Прожила я в о. Граба понад тиждень. Наближалась дата, коли мала приїхати Ґена. Я чекала її як на вогні, бо була свідома того, що живу, наче на підмінованому острові. В ту пору переслідувань багато українців із Закерзоння перебралося до Кракова. Навідувались туди також українці з Катовіц та інших міст Польщі, щоб стрінутись зі своїми людьми. Всі вони насамперед заходили до священика, де, на їхню думку, найкраще можна було довідатись, що діється між українцями, і дізнатись про своїх кревних чи знайомих. Очевидно, польське УБ слідкувало за українською церквою і за всім, що діялось довкола неї. Не було сумніву, що одного дня вони знищать цей український острів у Кракові. Розуміючи обставини, я хотіла покинути дім священика, та не мала де подітись. У місті жили дві знайомі родини, однак вони були загрожені і боялись нас прийняти. Не було іншої ради - я чекала на приходстві.

Тим часом довідалася, що о. Гоза, який враз із о. Грабом вінчав мене, заарештований. Отець Гоза виробив собі документи під чужим прізвищем і вже виїжджав до Америки, коли в Ґдині, перед входом на корабель, його заарештувало УБ. У великій мірі він сам наробив собі лиха, був необережний і всім розповідав про свої пляни. Знало про його виїзд не лише ціле село, де він мав парафію, але й уся околиця. Орлан остерігав його перед наслідками, однак це не помагало, така вже була в нього балакуча вдача. Отець Гоза приятелював з о. Грабом і нераз відвідував його у Кракові.

Було це вранці, у понеділок 11-го травня. Крізь вікно я запримітила, як четверо чоловіків, у цивільному одязі, перетинали вулицю, уважно споглядаючи на вікна приходства. Мене вкололо в грудях. "Чи не емведисти", - подумала, інстинктовно відчуваючи, що саме оці люди несуть нам лихо.

Довго не довелось чекати. Через кілька хвилин агенти УБ та МҐБ були вже на приходстві. Отця Граба відразу заарештували та відвезли в тюрму, а в усіх інших перевірили документи і затримали в помешканні. Я виказалась своїми документами і на запитання що я, полька, тут роблю, віповіла: "їду в Західню Польщу шукати праці й тут затрималась тільки проїздом". На приходстві мешкала Іванка, дочка священика з Гребенова, інтелігентна, доброї вдачі молода людина. Жила там легально, працювала в банку і не була пов'язана з підпіллям. Вона вже була пішла до праці, але, коли ввечері вернулася, її теж заарештували. Там проживали ще о. канонік Микола Денько й монахиня з Любачівщини. Вона втекла сюди від польських переслідувань і сповняла обов'язки куховарки.

На приходстві УБ зробило "котел" - впускало в помешкання всіх, хто приходив, але нікого не випускало. Двері відчиняв убіст, і коли свіжа жертва опинялась всередині, зараз же замикав їх на ключ. Отже ніхто не міг вирватись, остерегти інших. До вечора убістам вдалося затримати близько п'ятнадцяти осіб. Між спійманими була Людмила Кот, що походила з Перемишля, а тепер жила у Кракові. Вона моя шкільна товаришка, і коли довідалась, що я затрималася у Кракові, вже декілька разів мене відвідала. Зайшла ось і тепер і попалась. Усі затримані були українці, що втекли від переслідувань, або й місцеві українці, які помагали в церкві та зайшли відвідати священиків.

Убісти тримали нас у помешканні до вечора і, щойно коли надворі стемніло, повезли затриманих автами до в'язниці. Залишили тільки хворого о. Денька, який не міг встати з ліжка, сестру монахиню і мене з дитиною. Вдень я хотіла вийти купити молока дитині, але мене не пустили. Один з убістів узяв від мене гроші й сам пішов на закуп. Наніч залишилось в освітленому всю ніч помешканні троє убістів.

Не знаю, чому не вивезли мене враз з іншими ще першої ночі до в'язниці. Повірили моїм документам чи, може, з огляду на дитину? Убісти більше перебували в середній кімнаті, але один з них постійно заходив до мене, розмовляв привітно, як з полькою, і навіть забавляв Зенчика. Говорив, що в нього теж є немовля та потішав, що, "коли усе те скінчиться", мене випустять звідти і поїду собі, куди намірена. Тільки надалі йому не вкладалось в голову, чому я затрималася в українського священика.

День і ніч і другий день і ніч я прожила з напнутими до краю нервами, в передчутті неминучої трагедії, боячись кожної хвилини, що мене розкриють. Серед заарештованих було зо п'ять осіб, які знали, хто я, тож боялася, що хтось з них під час зізнань скаже про мене. Підпільників у той час судили на кару смерти, вже кількох прилюдно повісили в Перемишлі. Я не плянувала втечі, бо не залишила б дитини, поки жевріла хоч би малесенька іскра надії, що, може, ніхто мене не прозрадить і вирвусь з їхніх лабет та збережу сина.

На третій день, перед полуднем, зупинилось біля приходства легкове авто. Всередину ввійшли троє чоловіків у цивільному. По елегантнім авті, яким приїхали, по їхньому порядному одязі й з того, що не чекали до вечора, я догадувалась, що це начальство і справа для них пильна. Відразу знала, по кого вони приїхали...

Вони не затримувались, як усі попередні, в середній кімнаті, тільки прямо подались до мене. Їхні обличчя блистіли дикою радістю.

- Здрастуй, Марічка, як поживаєш? - заговорив до мене українською мовою бльондин у сірому костюмі.

- Не знаю жодної Марічки, - відказала йому по-польськи. Він весело розсміявся і запитав, хто ж я тоді.

Хоч уже було очевидним, що моя легенда мені не поможе, я вперто її трималася.

- Таж ми все знаємо, вас вінчали Граб і Гоза. І до чого здалася твоя впертість? - Вони були у веселому, піднесеному настрої.

Потім емведист у сірому костюмі розпорядивсь зробити в кімнаті обшук. У моїх речах знайшли кілька знімків Орлана в цивільному одязі, гроші та документи. Тим часом емведист підійшов до Зенчика, що водив очима по кімнаті, приглядаючись усій тій метушні. "Ну, що там, мале Орланятко", - кинув до дитини.

Після першого шоку мене огорнула апатія. Я зрозуміла, що все скінчене. Глянула на дитину, і гострий біль прошив серце. "Що тепер станеться з тобою, моє янголятко?.. Хто заопікується тобою?.." Я сіла біля візочка, що служив йому колискою, і очей не зводила з нього. Тоді, вперше в житті, кинула собі важкий докір: "Як сміла я хотіти дитини..." А душа кричала-заперечувала, домагалась свого права, але жорстока, як вовчиця, дійсність глузувала з мене. Я знала, що це мої останні хвилини з сином, мене ув'язнять, а його... Звідки мені знати, де його примістять.

Закінчили обшук і зразу наказали мені збиратись.

- А дитина? Що з ним буде?

- Це вже не для тебе, ми заопікуємось.

Я наче пробудилась, отряслася з апатії і, мабуть, щойно тоді повністю усвідомила своє становище.

- Поки мене заберете, мушу ще скупати дитину. - Я не питала їх, лиш повідомила і пішла до кухні по воду.

Їх усіх, враз із новоприбулими, було шість у помешканні. Вештались по всіх кімнатах, але під час трусу всі позбігались до моєї кімнати і приглядались мені, як новинці. З їхнього здивування я побачила, що оті місцеві щойно тепер дізнались, хто я. Вони не дуже звертали увагу на моє ходження туди й назад до кухні, будучи певними, що не вимкнусь їм з рук. Це ж був другий поверх, всі двері замкнені під ключем, а між кімнатами - навстіж відчинені. Все ж один з них пішов за мною до кухні.

В кімнаті, що прилягала до кухні, лежав у ліжку хворий о. Денько. Блідий, схорований, він з жахом споглядав на мене, коли я ввійшла. Вікна з його кімнати виходили на рухливу, з простягнутими дротами трамвайних ліній вулицю Вісльну. Звернувшись до нього, я прошептала якнайрішучіше: "Відчиніть вікно, я вискакую!"

"Тут неможливо", - хотів ще сказати чому, але якраз саме тоді прийшов за мною убіст. Я набрала з крана води і вернулась до своєї кімнати. Поставила посудину з водою, взяла сина на руки, пригорнула цілуючи: "Зараз, зараз викупаю тебе, не плач". Поклала його у візочок і знову подалась до кухні по ванну.

Мене охопила думка втікати, хоч би й загинути при тому, лише не потрапити живою в їхні кігті. "Вони будуть мене тортурувати за мого чоловіка, мучити, щоб видала його. А дитина? Як же я можу його залишити??? Та вони вже відривають його від мене, заберуть і більше його не побачу. А може, й принесуть його до мене під час тортур і покажуть, щоб ослабити мою волю, щоб ним помогти їм дістатись до його батька. І без чоловіка мають за що мене судити або й замучити. Вже не діждатись мені вернутись до своєї дитини".

У тих критичних секундах у моїй душі розігравалась страшна баталія, що кожним своїм висновком розуму розривала на куски моє серце. Тільки тверде переконання в тому, що вони мене вже відорвали від дитини на довгі роки в'язниці, або й до смерти, перемогло мої вагання, і я готова була радше загинути, вириваючись їм з рук, аніж бути заарештованою.

Прийшовши вдруге до кухні, я знову звернулась, тим разом уже різко, до о.Денька: "Відкривайте вікно, але вже!" Тим часом з шумом спускала з крана воду, щоб убісти чули, де я. Коли вікно буде відчинене, плянувала скочити в кімнату і кинутись з нього на вулицю.

"Тут недобре. Вб'єтесь або вас зразу зловлять", - відповів стиха о. Денько. Він повів зором у задній коридор, яким мало коли мешканці користувались. Тоді кинув: "Ось там".

Справді, а мені й на думку не спало... З кухні йшов коридорчик до сходів, що вели одні до церкви, а другі на горище. З тих, що вели на горище, виходило віконце на подвір'я.

Блискавкою вбігла в коридор, проскочила сходи і, відчинивши віконце, плигнула. Жінка з протилежної кам'яниці стояла у вікні й з цікавістю слідкувала за мною. Я прожогом кинулась до брами тієї ж кам'яниці, щоб продістатись на вулицю. Одначе брама була замкнена. "От зараз або вискочать за мною убісти, або посиплять по мені стріли", - промайнуло в голові.

- Пані, рятуй мене, відчини браму, - звернулась з проханням до жінки у вікні.

- Хай пані біжить у сусідню браму, - і вказала мені рукою напрям. Подовгасте подвір'я належало до двох кам'яниць, але в тих критичних хвилинах я нездатна була відразу зорієнтуватись. Пробігла подвір'я, увійшла в браму другої кам'яниці і вийшла, опанувавши себе, на бічну вулицю.

Щойно опинившись на вулиці, я стала гарячково придумувати вихід із ситуації, до якої була зовсім не підготована. Попри весь трагізм подій у тих останніх днях, я все ще без надії надіялась, що, може, не дізнаються, хто я, і випустять мене з дитиною з "кітла". Я не мала пляну втечі. Він зродився в останній хвилині, і в той час я не думала про дальші кроки. З обдертою об мур шкірою на ногах, у мештах на голі ноги, сукенці з короткими рукавцями, без гроша, без документів, я з поспіхом віддалялась від місця трагедії та йшла... в нікуди. Покищо я була вільна, але що мені було робити з такою волею?

Втім, я знала, що робити, і знала, куди іти, ліш не мала як і чим туди дістатись. Треба було якнайскоріш повідомити Орлана і Стяга про краківський котел, щоб вони не висилали нікого на цю адресу. МВД також знало, що саме те я й буду робити, і постарається переловити мене по дорозі.

Це був третій день кітла, 13-те травня. На 15-те травня визначений зв'язок з Орланом - моя одинока можливість з ним зв'язатись. По селах уже не було населення, бункери, що їх я знала в лісі, опустіли, місця постоїв позмінювані. Отже, я мусіла встигнути на 15-те травня на зв'язок під Перемишлем. Не було мови, щоб за несповна півтора дня я могла пройти пішки 250 км. На транспорт не мала ні грошей, ні документів.

Так я ішла й гарячково випорпувала в пам'яті хоч порошинку, за яку могла б учепитись. Аж нараз у голові проясніло. Пригадала собі, що у знайомої польки в Кракові я минулої осени залишила костюм мого чоловіка, в якім він вінчався. Одяг був тоді дорогий у Польщі, а убрання в доброму стані. Орлан дав мені його, щоб продала на прожиток, коли нам доведеться важко. Тепер воно мені придалося.

Оминаючи головні вулиці, дісталась до жінки, продала їй штани за 500 злотих, що становило половину їх вартости, а жакет вдягла на себе. Ним хотіла хоч трохи прикрити мою сукенку, через яку УБ буде мене ідентифікувати. Та й ночами буде холодно в самій сукенці. Жінці нічого не сказала про те, що мене стрінуло, лише подякувала і відійшла.

Тепер придумувала, як мені дістатись до Перемишля. Не мала жодних документів, хоч вони мені багато не помогли б, якщо б попалась у руки тих, що мене шукали. Взяти автобус до Ряшева було нерозумно, бо УБ шукатиме мене саме на залізничних та автобусних лініях. До того, УБ часто перепиняло автобуси і перевіряло документи пасажирів, коли ми з Ганею їхали до Кракова. Однак у мене третього способу не було: якщо відпадав автобус, залишавсь тільки поїзд. Інакше не доберуся до Перемишля за півтори доби.

Насамперед треба було вирватись з Кракова, щоб ще тут УБ не зловило мене. Бічними вуличками дійшла до мосту на Віслі біля Вавелю, перейшла на Завісля і надалі малими вуличками подалася на схід. В мене, очевидно, не було мапи, але тут пригодився недавній досвід. Минулого літа Орлан кілька разів висилав мене до Кракова на зв'язки, чи то з кур'єрами вГд Стяга, чи зі зв'язковими, що проживали в Західній Польщі. Тоді доводилось вивчати з карти різні частини міста, в тому також і Завісля, так що тепер мала загальне поняття, куди прямувати. Вже сонце сідало за обрій, коли я врешті залишила за собою місто й опинилась на шосе, що вело з Кракова на схід.

Голодна та знесилена, присмерком добилася до першого за Краковом полустанку. Не плянувала брати квиток на поїзд безпосередньо до Перемишля, бож будуть саме в такому поїзді шукати мене. Вирішила взяти спершу ряшівський, потім пересісти на поїзд Ряшів - Перемишль.

Закуповуючи квиток, довідалася від касира, що поїзд відходить щойно завтра вранці. Воно було мені дуже не на руку, хотіла їхати вночі, коли поїзди слабо освітлені, та не мала іншої ради, треба було чекати до ранку.

В почекальні було кількоро осіб, що чекали на поїзд до Кракова. Присіла біля них. Та ось навинувся залізничний поліцай і, розглянувшись, причепивсь до мене. Не пройшло яких двадцять хвилин, як він, з притаманною полякам наївністю, став говорити мені компліменти, потім відразу залицятись. Я мусіла поводитись спокійно, приймати з усмішкою компліменти, бо все ж було краще, коли з кимось говорила і тим відвертала увагу поліції, якої там, на малім перестанку, було багато. Один Бог знає, які це були душевні тортури для мене. У вухах бринів безрадний плач мого сина, останній плач, що супроводжував мене, і моє серце скапувало кров'ю в розпуці. Три дні, відколи УБ зробило "котел", я майже не їла і не спала. Потовчені, як вискакувала з вікна, коліна напухли, а тепер ще й ноги боліли з дороги, В такому розбитому душевному і фізичному стані я терпеливо вислуховувала дурні історії отого поліцая. Розповівши, звідки походить, став звірятись в інтимних справах, говорив про свою дівчину, з якою жив як з жінкою, але розійшовсь і ніяк за нею не жаліє. Тоді поясняв, чому він так зразу в мені закохався, та впевняв, що в нього серйозні наміри. Домагався моєї адреси, бо вже в цю неділю приїде відвідати мене. Не було ради, подала йому адресу, хай шукає.

Вранці сіла на ряшівський поїзд і доїхала щасливо до останньої станції перед Ряшевом. Там висіла, зайшла пішки до Ряшева, пройшла містом і подалась до першого полустанку за Ряшевом. Проходячи в місті попри костьол, вступила помолитись, просити в моїм становищі помочі в Того, Хто єдиний міг мені допомогти. Ряшівську станцію, де треба було змінити поїзд, поминула. Там поліція певно перевіряла документи, яких у мене не було. їсти не хотілось, купила в місті морозиво, і це була вся моя їжа.

Була свідома того, що чим ближче до наших сіл, тим важче буде мені проїхати. Я вже наближалась до теренів, де поліція слідкувала із загостреною пильністю за всіма проявами руху населення, особливо на транспортних лініях. Пополудні добилась до полустанку, маленької будки в полі, віддалік села. Від чергового дізналася, що пополудні буде поїзд на Перемишль, який приїжджає раз на день. Це той самий потяг Катовіце - Перемишль, який їхав через Краків що його я так дуже хотіла оминути. Нічого, однак, вже не могла придумати. Завтра п'ятнадцяте, а я була така виснажена, що не могла здолати дев'ядесят кілометрів за один день. Отже рискнула брати той поїзд.

Він незабаром прийшов. Сіла я в один з вагонів і старалась поводитись якнайнормальніше, хоч уся була напружена. В тих кількох годинах мала вирішитися моя доля - переїду щасливо чи зловлять мене агенти УБ. Це був товарний поїзд, що обслуговував пасажирів. У таких неперегороджених нічим вагонах можна було, якщо вони не переповнені, легко розглянути кожного пасажира. Доїхавши до Ряшева, поїзд дуже спорожнів, так що майже всі пасажири могли зайняти місця на кількох лавках, прибитих до стін вагона.

Біля дверей стояв гурт чоловіків. Пройшла повз них, знайшла в глибині, при подальшій стіні, вільне місце, сіла та старалась не звертати на нікого уваги. Була, однак, дуже чуйна, тому відчула на собі чиїсь погляди. Я підвела очі й запримітила, що двоє чоловіків з гурту біля дверей уважно мене оглядають. "Це лиш моя уява, - заспокоювала себе. - Я перевтомлена, напружена, і через те мені видається, що мене обсервують... проте чому вони швидко відвертали голови, коли я на них дивилася?"

За деякий час оба відступили від гурту і стали перешіптуватись, а на черговій станції один з них висів. "Ну, слава Богу, а то думала..."

Яке ж було моє розчарування, коли на другому перестанку той, що висів, вернувся, але тим разом не сам, а ще з двома чоловіками. Тепер уже їх чотирьох приглядались мені пильно, а на мій погляд відвертали зір. Я все ще заспокоювала себе, що воно мені тільки здається, але чим довше слідкувала за їхньою поведінкою, тим все більше доходила висновку, що знову попалась в убівські руки. Вагони мали двері по двох боках, і тепер уже на кожній станції вони вискакували по одному в кожні двері, опісля влазили всередину, коли поїзд рушав. Спочатку я й те списала в думці як нормальний факт: деякі з чоловіків, особливо якщо їхали здалеку, висідали на станціях, щоб розрухати ноги. Ніхто, однак, крім тих чотирьох, не повторював такої "процедури" на кожній, навіть маленькій зупинці.

Я дедалі більше впевнялась, що мене впізнали агенти УБ. Покищо не зачіпали, тільки пильнували, щоб не прослиз-нулась їм на котрійсь станції і не втекла. А в Перемишлі, тільки висяду, заберуть мене просто на УБ. У тому, що в цьому поїзді їхали і шукали мене агенти УБ або й МҐБ, я не сумнівалась. Щойно вчора вирвалась їм із рук, і якщо не знайшли мене у вчорашньому нічному поїзді, то цей поїзд був черговий, що ішов на Перемишль з Кракова і взагалі зі заходу. Вони були певні, що добиватимусь до Орлана, і запримітити мене було неважко. По стількох неспаних ночах і всіх переживаннях я напевне виглядала ненормально та ще й була вдягнена в тій самій одежі, в якій вони мене останньо бачили.

Що краще я усвідомлювала собі ситуацію, тим більша розпука мене огортала. Не датись їм живою в руки, загинути - визрівало в мені розпачливе рішення. Розглядалась довкруги, шукаючи чогось, що помогло б заподіяти смерть. Може б, попросити в чоловіка, що сидить біля мене, жилетку, піти до туалету і прорізати собі жили... Та роздумала, не сміла до нього звертатись, він здивувався б таким проханням і хто зна, чи є в нього жилетка. Втікати на котромусь з перестанків теж було рисковним. Це лише прискорило б арештування. Однак треба було діяти, поки моя доля була ще сяк-так у моїх руках.

У тій весняній порі двері у вагонах були навстіж відчинені навіть під час руху поїзду. Погода гарна, і пасажири сиділи у дверях, спустивши ноги, і так їхали, розсуваючись лиш на станціях, щоб зробити місце тим, що висідають. Мені блиснула думка: може б, скочити з поїзду, коли він у повному русі... Двері тут дуже високо, напевне уб'юсь. Сіла і я собі в дверях. Через хвилину оглянулась, агенти стояли за мною. Мене пильнували, і треба було якось притупити їх чуйність.

У Ярославі можуть мене арештувати, це вже Закерзоння, роздумувала я, і вирішила вискакувати перед Ярославом. Мною вже всеціло заволоділа тверда постанова: не датись їм живою в руки. Поки доїжджала, востаннє хотіла наглядітись на рідні поля, на їхні змарнілі на пісках ще зелені збіжжя. В лагідній пополудневій порі проминали перед очима села і хутори, втоплені у свіжу зелень дерев. Як на екрані, просувалось переді мною моє життя. Ось зближається друга річниця нашого вінчання, але мене вже не буде... Пригадавсь день перед вінчанням. Я була з Орланом, і того ж дня ми прирекли одне одному бути вірними до смерти нашій правді. А тепер ось прийшов кінець... "Господи, пошли долю нашому синові! Пресвята Мати, огорни його своєю ласкавою опікою, бо більш нікого в нього немає..."

"Жити!" - кричало в розпуці все моє єство. Але рішення було незмінне.

Поїзд минув останній полустанок і наближався до Ярослава. На закруті доглянула контури міста. Довше не можна було відтягати.

"Падати головою, усім тілом, щоб убитись, - була моя остання думка. - Але вискакувати в напрямі бігу поїзду", - ще мигнуло в голові після того, вже в останній секунді. Оце найостанніше - то був промінчик надії на життя: "А все таки, може..."

В одній миті підсунулась на краєчок і плигнула.

... Лежала простягнута поряд залізничних рейок, а біля мене вихором мчали вагони, завіваючи сукенку на голову. Я почувалась дуже спокійно, наче б засипала. Однак навіть у півсонному стані думка невтомно працювала. "Врешті все скінчилося, все за мною. Тепер можу відпочити... тут так спокійно... І вмирати не так страшно, як думалось..." - солодко дрімала в напівсвідомості.

Мабуть, сильний протяг проминаючого поїзду скоро привів мене до притомности. Після першої хвилини отупіння я освідомила, що думка працює. Рухнулась: "О, Боже! я жива!" - і зразу захотілось рятуватись, утікати геть звідсіля. Але одночасно мене опанував страх, чи зможу встати, чи не поламала собі ніг. Того боялась більше від смерти.

Я підвелась - була ціла, нічого собі не зломила, тільки крутилося в голові й не бачила на праве око.

"Жити!"

Блискавкою оглядаю терен і накреслюю напрям маршруту. Щоб змилити сліди, збігаю з насипу залізниці в один бік і перебігаю тунелем на другий, а тоді пускаюсь все ще бігом у напрямі хуторів, що виднілись здалеку.

Бігла я в одчаї, з останніх сил. Та в мене вже й тих останніх не було. В горлі давило, душило в грудях, в очах чорніло, і світ коливався, а я все ще бігла. Я хотіла згубитись з виду, заки зупинять поїзд і убісти поженуться за мною.

Поки зупинили поїзд, він пробіг ще добрий кілометр від місця моєї втечі. Оглядалась раз-у-раз на поїзд і бачила, як кілька чоловіків бігло насипом до місця, де я зіскочила. Але я вже була далеко в полях. Схоронитись, однак, не мала де, збіжжя о тій порі були ще низькі, мізерні, і я в розпачі далі добивалась до хуторів.

"Хай пані втікає! Втікай скоріш, бо за тобою біжать!" - тут і там селяни, що працювали на полях, гукали до мене по-польськи і своїми пересторогами ще більше підганяли мене.

Добігла до найближчого хутора, а там собаки, побачивши мене, так розбрехались, аж заливаються, і не сниться їм затихнути. Проминула я цей хутір, пробігла ще шмат польовою доріжкою й увійшла в жито, що ледве доходило до колін.

Впала безсила серед жита лицем до землі: "Хай тепер діється Божа воля".

Лежала я в цьому житі нерухомо годину, може, дві, нічого не почуваючи, ні про що не думаючи. Я вже давно витратила останню краплину сили й усю ту запасну енергію, що дає сила волі, коли вже вичерпана фізична витримка. Була лиш одна свідомість: "Ось вони скоро мене знайдуть і заберуть. Але я не встану. Кігтями буду триматись землі, хай уб'ють на місці". Не дуже далеко від хутора проходило шосе, звідкіля доносивсь гуркіт машин, на яких польське військо возило українців до лагеря під Ряшів. Кожного разу, як проїжджала машина, мені здавалось, що вже їдуть по мене. Та піднятись із землі не було сили.

Минали години, і я потрохи приходила до себе. Перше відчуття - відчуття болю. Боліла права сторона голови, на яку я упала з поїзда, далі не бачила на око і не знала, чи не втратила його. Боліли коліна й лікті, що їх позбивала при втечі й на яких була здряпана шкіра ще у Кракові. Вони відразу напухли, а чорний жужіль із залізниці, що повстрявав у коліна, так і залишивсь пам'яткою на все життя.

Так я пролежала лицем до землі, не підводячись з жита, до вечора. Вже ось сутінки запали, і я починаю обдумувати, як далі пробиватись до Орлана, якщо мене не знайдуть до ночі.

- Вставай, чого тут вилежуєшся! - почула над собою чоловічий "польський" голос. Хтось торкав ногою мою ногу.

Я не ворохнулась, не відзивалась. Вкінці таки знайшло мене УБ, подумала з опущеною останньою надією.

— Ну, чого спиш, не відзиваєшся?

— Що хочете від мене? Я з цього місця не ворушусь, - відказала українською мовою. Мені вже було все одно, і не бачила потреби прикидатись полькою.

— О, то пані? Це ти вискочила з поїзду? - спитав зашокований знахідкою чоловік. - А я думав, що це моя сусідка Ганка прийшла з поля та й пішла спати в жито. Хай пані мене не боїться, - заспокоював, - я не УБ. Вони то розпитували людей, але ніхто не показав їм, куди ти побігла.

Я зразу підвелась із землі, сіла. О, Господи, як мені Тобі подякувати...

Чоловік завів мене до недалекої хати, що стояла самітньо в полі, далеко від дороги, та попросив якусь жінку переночувати мене. Вона була вдова, баптистка, дуже вбога і не мала нічого, щоб мене нагодувати, окрім кварти кислого молока, що поставила переді мною. Я й так не відчувала голоду. Прокуняла ніч на землі, на голій соломі, бо навіть ряднини не дала, і досвітком, ледь розвиднілось, подалась у дорогу. Вийшовши у свіжі поля, гаряче молилась, просила Бога: "Ти допоміг мені вийти живою, тож не залиши мене в цей останній день моєї хресної дороги..." Були польські Зелені Свята, і поля стояли в тиші, незаймані. Мені треба було подолати яких тридцять кілометрів, щоб до вечора встигнути на зв'язок під Перемишлем, по тім боці Сяну. Вже було 15-те травня.

Жодним транспортом я більше користуватись не могла. До того всього, ще й грошей не мала, залишила в поїзді, в кишені Орланового жакета. Треба було оминати населені пункти та головні дороги, щоб не напоротись на поліцію. Я йшла полями, що простягались між залізничною лінією і шосе, орієнтуючись по залізниці щодо напряму. Під Радимном зайшла до якоїсь хати попрохати щось з'їсти. Мені дали каву, засолоджену буряковим медом, і кусок хліба. Це й була вся моя пожива до кінця дня. На їхнє питання, що сталось з моїм оком, відповіла, що кінь ударив, і вони більше не розпитували. Ішла я весь божий день. А тут, як на збитки, сонце пражить немилосердно, висохло в роті. По дорозі шукала рівчаків і припадала до брудної застояної води, щоб хоч змочити горло.

Вже надвечір дійшла під Перемишль, на Засяння. Обійшла місто і дійшла до Сяну. Весь день журилася, як переправитись через річку. Міст на Сяні був зірваний під час війни, і люди користувались перевізним човном. їхати човном було небезпечно, та й не мала чим заплатити за перевіз. Як погано, що не вміла плавати, а то денебудь за містом могла б переплисти. Пригадала собі, що горі річкою, над Перемишлем, є брід, та не знала, в якому саме місці. Зійшла до річки за останніми хатами і спитала стрічного хлопчину про брід. Він показав мені рукою місце. Був вечір, якраз пора, коли бродом переганяли корів з пасовиськ по тім боці річки. Я затрималась, щоб вивчити і запам'ятати розміщення броду. Сян - рвучка гірська річка, він тут уже глибокий, а брід ішов коліном. Хто добре не знав рельєфу дна річки, міг утопитись.

Яка ж я була щаслива, коли станула на другий берег Сяну! Тепер тільки перейти пагорбками під Пикуличі, до могили Січових Стрільців. Там був визначений на цей вечір зв'язок.

Вже зовсім стемніло надворі, коли я добилася на місце стрічі. Сіла віддалік стежки і чекала на зв'язкових, які повинні були з'явитися пізнім вечором. На цю стрічу мала вийти не я, а Ганя, отож прислухалась, чи не прийде вона, але навкруг панувала тиша. Пройшло доволі ночі, і я занепокоїлась: чи не сталося чого поганого з Орланом і його групою, чи не загинули... Та ще й ніч холодна, хоч удень стояла спека, я змерзла у своїй сукенчині і дзвонила зубами. Що ж мені тепер робити?

Щойно коло півночі зачула рух, потім голос пугача - кличку зв'язкових. Відповіла і кинулась в їхню сторону. Це був Птах і Лютий. Опісля до нас підійшли Ганя Ґула і Арета, зв'язкова з Лемківщини. Вона поїздом привезла до Орлана пошту і хотіла зв'язатись через Ганю з Орлановими зв'язковими. Обі прийшли з коцом, накрились гарненько і чекали в теплі, не сподіваючись тут мене. А Птаха і Лютого, які знали цю околицю як свою кишеню, вчепивсь блуд, і вони годинами ходили вколо, зайшли аж на цвинтар до Перемишля, а могили не могли знайти. Тому й спізнились.

— Де ви тут взялися, що сталося? - спитав мене занепокоєний Птах, коли я повисла на його шиї. Нарешті, по всіх кошмарних переживаннях, я була з рідними, дорогими мені людьми.

— Добре, що я вже тут, з вами, - повторювала і не знала, як і з чого почати. Тоді хаотично розповіла, що сталось у Кракові, потім - про мою дорогу сюди. Вони слухали як громом вражені. Я закінчила, а вони далі мовчали, бо й якими словами можна було розрадити мене? Тільки Птах потис мені долоню і стиха промовив: "Я гордий за вас". Він скинув свою військову маринарку і подав мені, щоб вдяглась. Ми всі подались до лісу.

Та я вже не могла іти. Силою волі ще дотяглась до могили, а після зустрічі мене огорнула смертельна втома. Тепер волокла ногами, спотикалась на межах, падала. Бачачи це, Птах і Лютий взяли мене під руки і так донесли до краю лісу, що був кілька кілометрів від місця стрічі. По дорозі розповідали про облави, що проходять в лісі кожного дня, бої, які зводять сотні, про загрозу голоду, що починає все частіше навідуватись у відділи УПА. На краю лісу ми очікували Орлана. Тієї ночі він пішов під Перемишль на зустріч з кур'єром, який прибув від Стяга. Тереновим зв'язком було дуже важко пробиватись під час ворожих акцій, тому Стяг вислав кур'єра поїздом.

Удосвіта вернувся Орлан. Побачивши мене, зжахнувся:

- Де дитина?

Його питання було зовсім природне, проте воно ножем врізало по серці. Мене ні на хвилину не покидали розпач і тривога за долю дитини, хоч розуміла, що з хвилиною, коли прийшли по мене, його доля перестала бути в моїх руках. Спитав би, що мене сюди привело, а не роз'ятрював отак прямо болючу рану...

Ми не зразу відходили в глибину лісу, чекали, поки стане видніше, щоб можна було пройти обережно, не залишаючи слідів на росяній траві. Зранку у лісі вже буде нишпорити польське військо, і по залишених слідах воно могло б вислідити місце нашого постою.

А місце було недалеко, під самим носом ворога, в гущаку, що висунувся в поле і лиш однією стороною притикав до лісу. Квартирувати в гущаку було майже зухвало, його легко можна відтяти від лісу, оточити і перечесати. Єдина перевага - неправдоподібність добору такого невідповідного з погляду оборони місця.

Вже на місці постою ми обоє сіли віддалік від групи і щойно тепер я докладніше розповіла йому про події у Кракові та мою дорогу до нього. Орлан слухав, потрясений до глибини. Потім пригорнув і ніжно обціловував моє обпухле, в синцях обличчя, а сльози, що тихо спливали з його очей, змішувались з моїми й обпікали рани на лиці. Ми вгинались під нашим хрестом...

Однак падати в розпуку не сміли, не мали на це права. Не смів головно Орлан у пору, коли очі повстанців усього південного Закерзоння були звернені саме на нього. Він розраджував мене, вмовляв, щоб не мучила себе докорами сумління, бо моя постава і рішення в тій ситуації були правильні. Обіцяв, що використає всі можливі канали, щоб довідатись, де примістили нашого сина. Може, нам вдасться дістати його назад через знайомих людей у Кракові. А покищо треба кріпитись і знайти силу жити з нашим горем.

Проте я не була наївною і розуміла, що Орлан давав мені промінчик надії лише на те, щоб мала за що учепитись. У тих трагічних часах жорстокого переслідування і винищування повстанців у нього не було ніяких можливостей провідати, яку долю зготувало УБ нашому синові. Одначе ми незабаром довідалися про його долю, але про це згодом...

Орлан казав мені: "Тільки глянь кругом - ми не одні утратили. Немає дня, щоб УПА не зводила нерівних боїв, у яких гинуть десятки повстанців. Усі вони теж діти своїх матерів, які їх плекали, надіялись притулити коло них свої голови на старість". Тоді він оповідав мені про останні пригноблюючі події, згадував повстанців, а між ними наших особистих друзів, що вже загинули. Я вислуховувала все це, і моя зболена душа ще більше набрякала болем. Відчувала, як наша особиста трагедія потічком вливається в широку ріку спільного народ-нього горя. Оте поділяння спільної долі враз з іншими, зі знедоленим людом, давало мені силу жити. Минуло доволі часу, поки встала на ноги. Все ж завдяки терпеливій любові та глибокому вирозумінню, яке виявив мій чоловік у цей преважкий для мене час, я могла зібратися на силі.