Тисяча доріг

НА ПЕРЕЛОМІ СТОРІЧЧЯ

1950 рік завітав у наш бункер веселими російськими піснями, що неслися з радіоприймача. Очевидно, вони були перемішані обіцянками виконати й перевиконати всі трудові пляни на благо партії і "государства" в новому році. Всі ті лящання проходили попри нашу увагу - ми жили на іншій плянеті, яка мала відмінні критерії успіхів і "трудових плянів". Позаду за нами був ще один рік непосильно важкої боротьби, яку могли продовжувати тільки завдяки підтримці народу.

Ми робили свої підрахування. За нами був рік великих утрат і рядових, і керівних членів підпілля, рік переслідувань населення, арештувань та вивозів на Сибір. Одначе той рік боротьби не пройшов безплідно. Кожний видрукуваний листок підпільної літератури, що його в поті чола несли в східні області виснажені, хворі повстанці або розповсюджували біля військових гарнізонів, у школах у Західній Україні, - усе посіяне нами зерно правди. Ті проведені з населенням розмови, що пробуджували національну свідомість, - це теж наш успіх. Мусіла ж наша визвольна ідея бути дуже дошкульною для окупанта, якщо на поборювання її носіїв він змобілізув таку могутню і коштовну машину. Ми знали, що цей новий рік буде важчий за всі попередні, що кожна свіжа втрата в наших проріджених рядах відчуватиметься ще гостріше. Але ми й надалі були рішені сповнити наш обов'язок до кінця. Тому в цей день Нового 1950 року взаємно побажали собі лиш одного: хай Господь кріпить наші сили та поможе витривати на обранім нами безмірно важкім шляху.

Вже Різдво за дверима, а сніг тільки ледве притрусив, так що ми були певні, що наші колядники прийдуть до нас. їхні відвідини радістю наповняли бункер, особливо коли приходив Дорош. Як лиш опускався по драбині, ще в темному коридорі його обличчя сіяло усмішкою, наче без слів говорило: ось ви і ми ще живі, та й тому я радий. Потім, увійшовши в кімнату, випростається на весь зріст, по-вояцькому виструнчить свою вродливу постать (а головою майже торкає стелю), цокне закаблуками: "Слава!", опісля стисне нам правицю і не перестає приманливо усміхатись. Я всякий раз милуюся ним і всякий раз думаю собі: чи знаєш ти, чи сказала тобі котрась, який же ти вродливий, міцний, який привітний.

Дорош походив із Шумського р-ну, віком був у пізній двадцятці. Виростав у вбогій сім'ї матері-вдови, що мала їх чотирьох синів. Деколи оповідав нам про своє напівголодне сирітське дитинство та юні роки. "Приморозки вже добре припікали п'яти, а ми ще й далі босоніж бігали до школи, бо на нас чотирьох було лише дві пари чобіт. Бог його знає, як мати зводила кінці, однак ми виплекались, не хворіли та всі чотири виросли як дуби". Також розказував, що коли за німців стали організувати в їхнім та сусідніх селах УПА, то їх трьох братів пішли туди. Хотів іти четвертий, але одному треба було залишитися вдома з матір'ю. Казав, що небагато він тоді ще знав, проте зрозумів одне - поки не станемо господарями на своїй землі, наше життя буде злиденне. Цього знання йому вистачало, щоб піти до УПА.

Дорош був славний вояк, боровся проти німців, опісля - проти загонів большевицьких спецвійськ НКВД. Виріс у боротьбі, досягнувши ранги заступника сотенного командира. Його два брати загинули в боях з "червоною мітлою" 1944 року.

День перед Свят-вечером господар відкрив у незвичній порі криївку, і до нас влізла бліда як смерть його донька. З її вигляду відразу зрозуміли, що приносить погану вістку.

- Опергрупа знайшла сьогодні під час облави бункер у Несвічі, в ньому було трьох повстанців...

Ми здригнулись.

- Бункер був на городі, мав два входи - з клуні і з городу. Оперативники знайшли вхід у клуні. Поки докопувались до бункеру, хлопці відкрили зсередини другий вхід, і всі по вискакували ним наверх. Солдати їх зразу запримітили серед голих городів і спрямували на них кулеметний вогонь...

Опісля ми довідалися більше деталів. Бориса, що вискакував з бункеру останнім, скосив кулемет зараз же біля входу. Симона догнала куля у полі за півкілометра. Тільки Дорошеві пощастило добитись до сусіднього хутора, там він захопив коня і помчав у напрямі лісу, що був від бункеру за кілометрів десять.

Ґебівським загонам нетрудно було зорієнтуватися, куди добивався Дорош. Улітку він міг би відв'язатись від погоні, скритися на хуторі або у збіжжі в полі, а в тій порі тільки ліс залишався йому єдиним порятунком.

Тим часом переслідувачі радіозв'язком заалярмували оперзагін з Горохівського р-ну, і ті погналися на автах, загороджуючи Дорошеві дорогу до лісу. Під час погоні гебівська куля прошила йому плече, але, будучи фізично витривалим, він усе ще гнався на коні, тільки час від часу спинявсь і відстрілювався, сповільнюючи тим погоню. Вже ось-ось достигав лісу, коли розривна куля від горохівських оперативників, що заступили дорогу спереду, розпанахала йому живіт. Притримуючи рукою роззявлену рану, він гнався далі, поки не ранили коня. Тепер уже ворог оточував його з усіх боків.

З раненим конем Дорош ще заволікся на подвір'я недалекого хутора. Побачив на порозі хати перелякану жінку, що ховалась за одвірок.

- Ось і кінець, тітко, - промовив безкровними вустами у смертельній знемозі. Так опісля розповідала людям жінка.

Дострелив раненого коня, щоб не мучивсь, а тоді приклав пістоль до своєї скроні...

Траурною колядою рознеслось по селах:

В тій нерівній боротьбі смерть навідувалась до нас усе частіше. Але годі було звикнути до неї, і кожна свіжа втрата сповняла душу безмежним смутком і болем. Тепер у нас в бункері стало ще тихше, ми навіть поміж собою мало розмовляли.

Не було сумніву, що трагедія ще не закінчена й упадок бункеру в Несвічі потягне за собою жахливі наслідки. Ґебісти відразу арештували господиню і сина. Господар, який під ту пору був у млині, навіть не вертався додому і з того часу став переховуватися по людях. Вони і його, скоріш чи пізніш, дістануть у свої руки, але й від тих двох, що вже мали, побиттям і погрозами таки дізнаються про моє перебування в бункері пізньою осінню. Отже устійнять, що Орлан десь тут зазимував... Нам не довелося довго відгадувати їхні пляни.

18-го січня, на Щедрий Вечір, затривожений господар повідомив, що в наше й довколишні села наїхали автами війська МҐБ. З ними є кілька легкових авт, що вказувало на присутність високого начальства. Привезли з собою кухню і собак - певний знак що облави будуть тривати довший час.

Всі села Сенкевичівського р-ну були охоплені облавами. Проводили їх спецвійська з Волинської, Рівенської та Львівської областей. Перешукували ґрунтовно, так, як шукають, коли впевнені, що в даних місцях перебуває провідник, особливо коли він високої ранги. Перешукували всі господарства, без вийнятку, навіть своїх сексотів не оминали, а також ні голів сільрад та колгоспів. В облаві не брала участи місцева районна опергрупа. Обласне начальство знало, що районні оператив-ники подекуди ставляться поблажливо до довірених їм родин. У тій акції вони хотіли запобігти всяким недоглядам.

У Бископичах облава почалася з другого кінця хуторів, і кожного дня хатні нам доповідали, наскільки вона вже наблизилась до нас. Оповідали, в кого порозвалювали печі, де зривали підлоги, як копали в сінях, у льоху. Нас дуже непокоїв наш вхід до криївки. Тепер щодня дошки прибивано цвяхами, однак ми були свідомі того, що при таких точних облавах воно нічого не значило.

На другому селі, у Шклині, була ще одна невживана криївка, саме та, яку Дорош приготував на зимування для своєї ланки. Тиміш, що був з нами, знав її місце - він помагав її будувати. Те село також було охоплене облавами, але ми надіялись що, може, там уже перешукали. Я найбільше наполягала, щоб забратися з нашого бункеру, бо не вірила, що він устоїть в облавах. Також для родини спокійніше, коли всередині не буде живих людей. Наймолодша донька, Галя, якій було дев'ятнадцять років, вже так боялася, що розхворілась, бідна. Ми побоювались, що під час облави, коли один з гебістів тільки те й робить, що слідкує за поведінкою родини, по нервуваннях Галі може зорієнтуватися, що в них живуть повстанці.

Ніч була ясна, з тріскучим морозом, але, на щастя, на полях тільки забіліло, та не лежало ще багато снігу. Вдягнувшись у білі маскувальні плащі, ми залишили наш бункер. Такий плащ мав на зиму кожний повстанець на випадок, коли треба вийти з криївки. Підпільники, що зимували по хуторах, доволі часто ходили взимку між населення. Ми сказали нашому господареві, в який спосіб краще замаскувати вхід і, що, коли пройде облава, повернемось назад.

Полями добилися до хутора у Шклині, розбудили господарів. Ті розказують нам, що й тут ще шаліє облава, два дні тому шукали на цьому хуторі, але, Богу дякувати, обійшлось без лиха, нічого не знайшли. Тоді ми повідомили, що залишаємось у криївці.

До криївки влазилося з повітки, в якій стояв віз та інший господарський реманент. Вхід, довго не вживаний, замерз, як скеля, і тепер неможливо було його відкрити. Довелося добре гатити сокирою, поки підважили віко, а тут ніч тиха, тільки зрідка по хуторах погавкують собаки. В такій тиші луна від гупання по замерзлій землі хтозна-як далеко розходилась кругом. Ранком можна було сподіватись облави. Проте ми не мали іншої ради. Врешті відкрили криївку. Одначе на тім не закінчилася проблема, треба ще вибити всередині продухи, які так само цупко забиті землею й замерзлі. Без продухів у криївці не прожити - їх вибивано залізним ломом зсередини. Знову почались гуки, стуки, вкінці й це подолали.

Взяли з собою досередини хліб, сало, воду, і господар закрив за нами вхід, трохи заливши віко водою, щоб земля замерзла до ранку. Криївка невживана, сира, не висушена легенями її мешканців, повітря важке, однак холодне й тому не вимінювалося продухами. Через півгодини по закритті входу погас каганчик. Спочатку його світляний язичок меншав, тоді хлипнув раз-другий і погас. У криївці настала чорна темінь. Ми почувалися, наче живі люди в гробі, виповненім глухим звуком наших важких віддихів. Забракло кисню, ставало щораз важче віддихати. Було холодно й волого, на ліжку лежала покрита цвіллю солом'яна мата. Господарі дали два коци, ми лягли втрьох, накрившись тими коцами, щоб хоч трохи зогрітись. Нікому і в думці не було заснути. Надворі ще темно, ще не скінчилася ніч, і я думала в безнадії, як воно далеко до наступного вечора, коли можна буде відкрити вхід і подихати повітрям, і то ще не знати, чи й увечері можна буде відкрити криївку...

Ми не лежали довго, треба було щось зарадити, а то подушимось. Насамперед мусіли зрушити важке повітря, випхати його продухою наверх, щоб другою продухою хоч трохи найшло свіжого повітря. Чергуючись, двоє махали газетою, робили вітер у криївці, а третій дув у продуху. Після години-півтори виснажливих зусиль, ми могли засвітити сірник і ще черед деякий час запалити каганець. Коли він потахав, знову піддували в продуху і так перетривали до вечора.

Проблема достачі кисню в криївках була дуже клопітлива. Вхід ще можна було замаскувати, забити землею на метр товщини, але продухи мусіли бути відкриті, їх тільки примасковувалось зверху в різний спосіб. Саме продухів спецвійська найбільше шукали під час облав, послуговуючись спеціяльно витренованими в тому ділі собаками. Якщо продуха виходила надвір або в холодний будинок, взимку над нею осідав іней і його треба було змітати щодня. Місце криївки та розміщення в ній продуховин також впливали на добру або погану виміну повітря всередині криївки. В бункерах, у яких перебувалось довше як кілька днів, звичайно був спрепарова-ний коло однієї з продуховин вентилятор. Ним, при помочі колеса, втягалось або випихалось з криївки повітря. В Бископичах ми мали в бункері такий вентилятор, і нам ніколи не бракувало кисню. Розв'язка була доволі примітивна, але умовини, які нам створила поліцейська система окупанта, не давали багато до вибору.

По всіх наших нічних гупаннях ми тепер чекали облави вдень. Морально готувались на найгірше, на смерть. Хоч як палко любили життя, але рівночасно плекали в душі святість, яка була дорожча за життя. Слава Богу, день пройшов без облави на хуторі, і господар кілька разів озивався до нас крізь продуху. Орлан сказав йому, щоб не розкривав криївки ввечері, не зрушував замерзлого входу. Упродовж того критичного дня ми майже не їли, тож мали ще харчі, і з повітрям покращало, коли бункер трохи нагрівся нашими тілами.

Другого дня в полудень знову заговорив господар. Орлан, як завжди, насамперед спитав, чи хтось вартує на подвір'ї, коли він з нами говорить. Господар його заспокоїв, сказав, що донька наглядає. Потім нагло перервав розмову й відійшов. Ми догадувались, що хтось зайшов на хутір, тільки не знати нам було, чи запримітив його, нахиленого над продуховиною, чи не чув його мови. Ми чекали в напрузі. Через деякий час господар знову заговорив, і вже самий тон його голосу про-зраджував тривогу. До них зайшов сусід, і донька його не запримітила, бо стояла біля батька, щоб послухати, про що він з нами говорить. Як на лихо, навіть собака не забрехав. Питає Орлан, яка людина, отой сусід. "Чи я знаю, який він тепер? За Польщі був комуністом, а тепер сидить тихо, але не знаю, що в нього на думці". А все таки, не можна було бути поза всяким сумнівом впевненим, що він запримітив. Був щойно полудень, і нам не лишилось нічого більше, лише чекати до вечора і своїм життям перевірити, наскільки чесний сусід... Вирішили покинути ввечері, якщо переживемо, криївку і повернутись до старої. Було б нерозважно жити в бункері, не знаючи, чи ми не в руках сторонньої людини.

Ота родина у Шклині, де обладнано криївку, то були щирі та віддані нам люди. Вже який тривожний був час: шаліли облави, знущались з людей, руйнували оселі, а вони без одного слова бідкання чи скарги прийняли нас. Бачили, що ми опинились у важкій ситуації, та готові були враз із нами ділити тривогу цього критичного часу. Вони вже знали, що повстанці, які мали в них зимувати, погинули. Особливо господиня була дуже добра і привітна жінка, при тому розсудлива. Стільки я їх надибувала на нашому тернистому шляху, отих чесних, добросердних українських людей. Не знаю, чи є на світі інший народ, який з такою стійкістю, і відданістю, і жерт-венністю обороняв би свою правду, як обороняв і вставав за неї мій народ. Поки відійшли, господиня нагодувала нас теплою вечерею, пиріжками й поблагословила на дорогу.

Ми потрапили з дощу під ринву в Бисковичах за час нашої відсутности пройшло вже дві навали облав, два рази обшукували на хуторі. Як прийшли другий раз, Ольга завважила до них, що тут вже шукали одні кілька годин тому. "Оні плохо іскалі, ми поіщем лучше", - відказав їй начальник групи. Порубали підлогу в хаті біля порога і в сінях, але обійшлося щасливо. Облави начебто просунулись, і тепер хатні трохи заспокоїлися. Вони, облави, однак, ще й далі тяглися, по селах далі нишпорили спецзагони. В такому то стані ми прожили до початку лютого.

Одного дня пополудні почули домовлений знак тривоги. Згодом крізь продуху донісся заляканий голос господаря:

— Облава, вже шукають у сусіда.

— Загатіть продухи землею! Поводьтеся спокійно! - поспішно відповів Орлан.

Одна продуха виходила в комору, і ще була змога її замаскувати. А поводитися спокійно в час, коли життя не тільки наше, але й всієї родини висить на волосинці, бути свідком плюндрування житла і перекопування долівок, спостерігати, як розігрується велика драма, і знати, що з кожним штихом викопаної землі наближається її фінал, - це завелика вимога. Щоб сповнити її, треба було насамперед мати залізні нерви й не менше сили духу. Однак ми вірили, що родина нас не підведе.

Незабаром зачули лайку господарового собаки. їй відповів інший собака, що його привів із собою спецвідділ. Щоб собака не пронюхав газу, ми вже раніш погасили нафтову лямпу і залучили до радіобатерій електричну жарівку.

Над бункером пронісся стукіт важких солдатських чобіт, потім зачувся гуркіт і стукотіння біля продухи. Господар устиг продуху замаскувати, ще й засунув на неї бочку з капустою, й оце, мабуть, її відсували. Тоді донеслось всередину штовхання ломом та звук копання долівки біля продухи. Зрушені ломом грудки землі посипалися продухою в криївку. Миттю затикаємо продуху зсередини, щоб наверху не зачули грюкоту. Ми свідомі того, що воно вже нам не поможе, якщо опера-тивники зорієнтувались, що тут продуха, але заткати треба, щоб не кинули всередину загазованої гранати, не затруїли нас і не взяли живими.

Майже рівночасно з гуркотом біля продухи, донеслися сильні удари лому в комірці, де був вхід до бункеру. Від входу вів у кімнату доволі довгий коридор, і в ньому удари лому тепер відбивались голосною луною. Звук ставав дедалі голосніший, аж нараз з гуркотом посипались товсті груди землі із входу в коридор.

Ми зрозуміли, що прийшов кінець. Стали готуватись до смерти.

Орлан виклав на стіл всі важливі документи, листи, інструкції, що їх треба було знищити, щоб не попали в руки ворога. Також підлягали знищенню світлини, записки з різними домовленнями та гроші. А записник із зашифрованими місцями і датами весняних зустрічів треба було покищо залишити, бо зв'язки - це нерв наших дій, його Орлан знищить уже останнім, перед самою смертю.

В криївці ставало обмаль кисню, і неможливо було палити відложені на знищення матеріяли. Ми дерли їх на малесенькі часточки, відтак зливали водою і змішували ногами з землею. Гроші залишили накінець, вже нам неважно навіть, як і заберуть їх собі. Тоді я взялася до своєї колекції світлин.

... Сирітоньки наші, прощайте. Серцем востаннє пригортаю вас. Хай Мати Божа ніколи не лишає вас без своєї опіки... простіть нам.

... Тато сумно дивився на мене, і я, враз зі світлиною, себе розривала на шматки. Мама... Де ти, завіяна снігами в Сибіру? Чи відчуваєш, мамо, що прийшли мої останні хвилини? Ти казала, що материнська молитва з дна моря вирятовує. Молись тепер, мамо...

Поблідлі, мовчки сповняли останній обов'язок. Назовні аж до неприродного опановані, але нервові рухи зраджували наш справжній стан. В очах вже заблимувало тогобічне світло з вічности, а з душі все ще гостро виривався німий крик: жити! Тоді, наче у відповідь, заговорив Орлан:

- Ми були приготовані на такий кінець, ми не перші. Нам доля й так призначила жити довше за багатьох наших друзів, тож будьмо зрівноважені, наскільки воно можливе в нашій ситуації.

На столі вже лежали три набиті пістолі.

- Застрелитись мені самій, чи, може, ти?.. - спитала Орлана, хоч знала, що питання зайве, і знала, яка буде відповідь.

- Як собі бажаєш, - відповів.

У моїй уяві до деталів виринула картина після нашого загину. Вони геть забруднять наші тіла, як будуть витягати з бункеру. Покладуть нас на машини й повезуть до Луцького, ні, певно, до Львова. Там, на подвір'ї гебівського будинку, зіпруть наші замерзлі тіла об мур і приводитимуть людей, щоб пізнавали, хто ми. А може, й не будуть показувати, може, відразу зорієнтуються, хто загинув, таж вони впізнають мене у Львові. Тут по селах будуть говорити про нашу смерть. Шкода, що я не в рідних сторонах, там люди точно знали б, що саме я загинула, а тут пройду безслідно... Катерина Дубового казала, що перед смертю вдягне чисту білизну та вишиту блюзку. В мене також є вишита сорочка, подарована Нечаєм у Карпатах, але не маю охоти її вдягати, вже буду так, як є.

З кожною наступною хвилиною мене все більше огортало почуття самітности. Кажуть, в товаристві і смерть легша. На ділі ж, вона ні трохи не стає легшою, бо, навіть будучи в товаристві, кожна людина мусить зустріти її індивідуально, мусить сама переступити поріг вічности. Може, й тому ми не розмовляли, бо кожний хотів мати для себе ті останні хвилини життя. В мене було навпаки, саме тому, що зі мною загине ще двоє людей, і до того ще й один з них мій чоловік, мені ставало ще важче на душі.

Через деякий час втихло наверху. Опісля знов почувся рух, гупання кроків, і знову затихло. Певне, зорієнтувались, що тут бункер і тепер тероризують родину, щоб розповіла, хто в ньому сидить, як веде вхід усередину та всі інші деталі. Як відкриють, може, й пішлють до нас насамперед когось з домашніх на перший вогонь, вони ж знають, що будемо відстрілюватись, міркували ми.

Так пройшло зо дві години, ми вже й утомились чекати смерти та стали дивуватися, чому тиша триває аж так довго.

Потім зашаруділо нагорі, хтось відгортав землю з про-духи в коморі.

- Відійшла голота, слава Богу, - донісся крізь продуху втомлений, однак заспокоєний голос господаря.

Тепер ми взялись наводити лад у криївці. Визбирували клаптики дрібненько порваних листів, що брудним снігом встеляли долівку, розставляли все інше на свої місця. Вже котрийсь раз знову треба було психічно переставитися від смерти до життя, до дальшої боротьби. Однак така "екскурсія", коли людині судилось переступити однією ногою оту межу, за якою пролягає вічність, опісля повернутись до життя, даремне не проходить. Вона залишає осад глибокого суму на все життя, наче потойбічний досвід, і кожночасно нагадує мені слова Христа з притчі: Марто, Марто, журишся та клопочешся про благії речі...

Опісля нам сім'я розповіла до подробиць, як проходила облава, як напав на хутір загін війська МВД і солдати зразу розлізлися по всіх забудівлях. Перешукавши, стали копати ями в хаті, в хліві, в льоху, звідки викинули надвір тих небагато картопель, запрацьованих у колгоспі, що мали прогодувати сім'ю. З хати всі вивтікали, залишилась тільки найстарша донька Ольга. Під час перешуку один з гебістів залишився з нею в хаті та слідкував за її поведінкою. Назверх вона поводилася зрівноважено, а насправді була ледве жива. З хати взагалі не виходила, не хотіла бачити, де і як риють ями, щоб не прозрадити свого стану. Та й навіщо дивитися, вже що буде .- і так нічого не зарадить. Те, що решта з сім'ї повтікала з хати, не було дивне, люди не могли психічно стерпіти, коли бачили, як військо плюндрує їхні житла, тож нераз утікали до сусідів.

Облавники часто рилися в заставлених речами місцях. їх інтригувала бочка з капустою, що стояла в коморі близько продухи. Відсунули її і в тому місці викопали глибоку яму, відкидаючи землю якраз на продуху. Воно було так близько, що всередині ми чули, як вони копають кожний штих землі. Другу яму викопали посередині комірки, де був вхід. Там долівка дуже твердо вбита, вони ломом її гатили, через те й нам сипалась до криївки земля при вході. Дощок не зривали, а були б зірвали - зразу знайшли б вхід! Тепер наверху, як і в нас усередині, виглядало, наче по великій битві. Вона й була страшна, безоглядна битва, дарма що не гули гармати.

Було ясно, що МҐБ шукало Орлана і нам треба подумати, як далі бути. Вони не скоро зрезигнують, наперед перевернуть коренем кожний хутір у цьому районі. Як треба, будуть до весни бльокувати села і не припинять облав. Добре, що цим разом не знайшли бункеру, але за другим чи четвертим разом можуть знайти. Вже близько місяця ми жили під пресією облав. Так виснажились нервово, що й працювати не годні були як слід. Я наполягала, щоб вийти з цього району, але це не було легко зробити через погану дорогу. Наприкінці січня випало багато снігу, і тепер він танув, земля на полях розмокла, ноги по коліна стрягли в ріллі. Твердими в'їж-дженими дорогами, що проходили між селами, немислимо було користуватись, коли села забльоковані спецвійськами.

Орлан вагався, тут він мав усе потрібне йому до праці. Придбав собі бібліотечку, підпільну літературу, радіо, письмову машинку. Все це було важко зорганізувати в цьому глухому районі, коштувало великих зусиль багатьох людей, а тут бери і покидай усе, і знову починай з нічого. Ота власне трудність придбання конечного до праці устаткування була в усіх теренах чи не головною причиною того, чому провідні люди назагал не надто часто змінювали місця прожитку. На те вони жили в підпіллі, щоб працювати, і коли до праці створено догідні умовини, шкода було їх відрікатись.

Ще як тільки облави розгорталися, я дораджувала Орланові залишити Сенкевичівський р-н. Коли ми під час облави готувалися до смерти, з гірким докором мовила до нього: ех, казала забратися звідси..., на що він мені відказав: не дорікай у такій хвилині. Я відразу пожаліла за сказаним, ми всі переживали страшні моменти, тим більше Орлан. В обличчі смерти він ще турбувався долею підпілля, хто і чи є ще кому його заступити. Тепер, коли ми приймали рішення, як нам далі бути, я не попускала. Поки в нас є хоч маленька можливість виходу з невідрадного становища, ми повинні її використати і не віддавати всієї ініціятиви в руки МҐБ. Вийдім звідсіль, хай і дорога погана й рисковна. Не чекати ж нам з напнятими нервами смерти з дня на день. Тиміш був згідний зі мною.

Врешті й Орлан рішився залишити бункер. У немалій мірі його рішення приспішив стан нашої криївки. Відлига тривала вже другий день, і нам лилася вода всередину про-духою, яка виходила на город. Господар сказав, що поля почорніли, сніг зовсім розтав і земля розмерзлася наверху. В тій ситуації Орлан вирішив податися в Луцький р-н, до криївки командира Дубового. Це була найближча і єдина криївка, до якої ми могли трапити з поміччю Тиміша, він походив з Луччини, знав там села. Вибір не був найкращий, ми не знали, який там стан, чи також проходили облави, і це була друга причина того, чому Орлан вагався покидати своє місце. Ще й дорога далека, восени ми звідтіль ішли сюди дві ночі, а тепер треба буде пройти в одну. Все ж післав Орлан господаря, щоб перевірив, чи можна пройти полями. Той пішов, подивився і доніс:

- Неможливо йти полями, ноги по коліна застрягають у розмоклу ріллю. - Потім додав у надумі: - Може, воно ще гірше виходити вам з криївки...

Інший на місці господаря міг був сказати, що не так уже погано, можна пройти полями. Аби тільки забралися з його садиби. Тоді можна краще замаскувати криївку і почуватися безпечніше. Але наш господар був добра і чесна людина. Він утікав з хутора під час облав, проте в критичний час не випихав нас зі своєї хати.

— Все таки, коли смеркне і в селі буде спокійно, відкрийте вхід, - відказав йому Орлан і знову засумнівався, чи йти нам.

— Ходім і ходім звідси, - наполягала я.

Навівши сяк-так лад у криївці, ми спакували найконечніші речі й чекали сутінків. Запасної одежі та білизни Орлан і Тиміш зовсім не брали - дістануть від друзів, зате не в усіх криївках знайдуться жіночі речі, отже я забрала свої.

В мене була коричнева цератова торба, яку подарувала сестра Леся, коли ми зустрічались у Львові. Я взяла її з собою, як виїжджала на Волинь, і з того часу вона служила мені замість наплечника. Хоч була менш вигідна за наплечник, проте я не хотіла з нею розставатися - це була єдина пам'ятка, що залишилася мені з дому. Всі повстанці на зв'язкових лініях знали мою торбу, помагали нести її і чомусь охристили "скарбонкою" та передавали цю назву по зв'язку. "Де ваша скарбонка? Дайте хай вложу її в мій наплечник, там ще маю на неї місце", - бувало, казали. Ота "скарбонка" була моєю супутницею до кінця моїх днів у підпіллі.

Гардероба, що постійно мандрувала зі мною, складалася з двох пар білизни, вишитої блюзки ще з Карпат, спіднички, сукенки, светра, запасних панчіх, ну і, як всі інші, носила аптечку, рушник та все конечне до життьової гігієни. Також зберігалась у моїй "скарбонці" Орланова вишита сорочка. Коли б не була носила її у своїй торбі, Орлан напевне десь був би вже її залишив по дорозі.

Останній місяць, коли під час облав села були забльо-ковані військами, нас прохарчовував господар, розділяючи з нами свій мізерний колгоспний заробіток. Тепер, прощаючись з ним, Орлан хотів залишити їм за те трохи грошей, щоб докупили собі навесні продуктів. Одначе ніхто з родини рішуче не хотів прийняти грошей. Коли Орлан все одно втиснув їх господареві в руки, він вклав їх назад Орланові в кишеню, мовивши: "Ми якось дамо собі раду, у вас їх нема забагато". Ця сцена відбулася вже на подвір'ї, кругом в'їдали собаки, перед нами лежала далека дорога, і не було часу з ним сперечатися. Ми розпрощалися з сім'єю, як з рідним батьком і сестрами, подякували за все добро і подалися в непевну путь із боргом вдячности.

Через город пройшли межею, потім вийшли на поле. Ступили кілька кроків і відразу побачили, що справа безнадійна - ноги глибоко грузнули в розмоклу ріллю. Найгірше було зі мною, що постійно мала клопіт з чоботами. їх купувалось без примірки, на око, і завжди то завеликі, то замалі. Тепер у мене були завеликі. За кожним кроком я залишала чобіт у болоті, витягала його, взувала, а за той час другий застрявав. Пройшла не більше як двадцять метрів і вже була така виснажена, що сіла на мокру ріллю, скинула чоботи, взяла їх в руки та пустилась іти в шкарпетках. Але відразу ноги стали мерзнути, опісля задеревіли, як не мої, - це ж був щойно початок лютого. Ішла останньою, і вони оба не знали, що я визулась. Коли Орлан оглянувся, аж скрикнув: "Це неможливо, завертаймо назад - ти до ранку будеш в гарячці", - та наказав, щоб я взулася. Ми дійшли до польової доріжки, там я наділа сухі запасні шкарпетки й узула чоботи.

Однак вертатися вже ніхто не хотів. Не було іншої ради, ми вирішили йти таки дорогами, лиш обходити полями хутори, що при дорогах. На дорогах стояли величезні калюжі, хоч як ми старались іти тихо, наші кроки безжалісно відлунювали шльопанням по тих калюжах.

За нами була вже яка третина дороги. Якраз ми переходили широко розлитою на всю дорогу калюжею, як з двадцять метрів перед нами нараз блиснули яскраво двоє передніх світел з легкового авта. Ми вже майже пройшли калюжу, тепер завернули, хлюпаючи водою, тоді зійшли у поле. Не те щоб бігти, ми навіть іти не могли і сподівались, що ось-ось на голому полі освітять нас прожектором та загуркотять стріли. Я знову губила чоботи, але не визувалась більше. Не стріляли. Ми обійшли хутір і вийшли на іншу дорогу.

Опісля довідалися, що на тому хуторі ночувало начальство, одні з тих, що керували облавами. В авті ночував шофер. Він, мабуть, зачув наше шльопання по воді, злякавсь і засвітив світла в авті, але не побіг повідомляти начальників. Можливо, подумав, що це повстанці, бо цивільні не звертали б так нагло з дороги, але боявся виходити з авта, щоб не вбили його, а може, просто не хотів повідомляти, хто його знає...

Нам треба було ще раз зробити довгу дорогу полем, щоб дістатися до залізничної лінії. Там принаймні було сухіше. Здовж залізниці ми зайшли близько до Гірко-Полонки, де був бункер Дубового. В одному місці Тиміш подався на хутір до знайомих йому господарів, щоб провідати, який тут стан.

Підійшовши близько до місця бункеру, Тиміш і я затрималися подалі від хати, а Орлан пішов один. Господиня спочатку його не пізнала, відпекувалася, що нікого такого не знає, а тим часом заалярмувала Дубового. Врешті пізнала Орлана і відчинила двері. Дубовий вже вийшов на горище, занепокоєний. Побачивши Орлана, відразу догадався, в чому справа. Тоді закликали нас.

Вже розвиднялось, коли ми, втомлені до смерти, зайшли в бункер. Там застали Катерину й Ганну. Всі вони тут уже знали про упадок бункеру в Несвічі, про загибель Дороша та двох зв'язківців і також чули про облави в терен і нашого зимування. Крім загиблих, місце нашого бункеру знав ще Де-м'ян, на випадок, якби Орлан опинився в ситуації, в якій саме й опинився. Довідавшися про облави в Сенкевичівському р-ні, Дубовий вирішив вислати до нас Дем'яна, щоб з'ясувати, яка в нас ситуація, але затримався через відлигу. Хотів зачекати, поки примерзне земля.

Наближалися вибори в радянському "царстві", тільки не пригадую вже до чого. Завжди перед виборами влада заводила соцзмагання за виконання і перевиконання плянів. Змагалися між собою також районні та обласні МҐБ - котрий район більше зліквідує повстанців. Тому, крім регулярно заплянованих облав, що проводилися на підставі доказових матеріялів, перед кожними виборами проходили ще й "передвиборчі" облави, які, однак, були менш грізні за перші.

В Луцькому р-ні ще з минулого року було спокійно, якщо не брати до уваги постійних засідок опергруп. Такий стан був поганим показником, він вказував, що МҐБ сильно розробляє цей терен і відносним спокоєм хоче приспати чуйність підпілля. Ми були свідомі того, що це тиша перед бурею. МҐБ орієнтувалось, що в цьому районі проживає Дубовий, - минулого літа впала на одному з хуторів його запасна криївка з великою бібліотекою. Від заарештованої родини МҐБ, правдоподібно, довідалося не один деталь - хто і як часто заходив, коли, на як довго.

Дубовий прекрасно розумів підмінованість ситуації, однак не дуже тим переймався і користав зі стану відносного спокою. Людині зчасом набридала постійна, наполеглива обережність, без хоч би короткого відпруження, особливо людині палкої та широкої вдачі, такої, як у Дубового. В його бункері був такий уже легкий режим, що Орлан навіть у лісах на Закерзонні не дозволяв собі такого. Криївку відчинялось двічі на день, деколи трималось відкритою по дві години. Суботами пополудні тітка гріла котлами воду, і кожний по черзі вилазив до хати купатися, щоб не наливати води в криївці. Білизну прала тітка і, висушивши, не завжди зразу подавала її в криївку. Сміючись, розповіли нам, як одного разу Дубовий під час купелі втікав на горище з білизною під пахвою, бо хтось стукав до дверей. Нераз могла зайти в хату опергрупа, що шлялась вечорами по хуторах.

У бункері Дубового Орлан плянував пробути до весни, тому насамперед узявся докорінно змінити режим життя його мешканців. Відтепер криївку відкривалося тільки раз на день, завжди завидна, щоб можна було слідкувати, що діялося довкола хутора. Що треба було полагодити - полагоджувалось, і зразу вхід закривали. Ми помивались усередині бункеру. Білизну прала господиня, але зразу висушену подавала до криївки. Були ще обмеження щодо закупок у Луцькому, і взагалі, жити стало трохи важче з приходом Орлана. В наших умовинах вигоди важилися ціною життя і надмірно необережні нераз платили за них високу ціну.