Тисяча доріг

МОЄ ОСТАННЄ ПРИСТАНОВИЩЕ

Ночами, коли у Гранки впадала зі спецзагонами районна адміністрація закладати колгосп, чиновники майже кожного разу заходили в хату моїх господарів. Господиня мусіла серед ночі вгощати їх горілкою, ладити закуску. Сіни розділяли хату на дві кімнати, я жила в меншій, куди вони не заходили, але кожночасно могли заглянути. Слаба ще, тільки що після поро-дів, я нервувалася, в наслідок чого діставала гарячку, що в свою чергу відбивалось на здоров'ї немовляти. Тарасик не спав ночами, часто плакав. Бувало, серед ночі ношу його на руках по темній кімнаті зі заслоненими вікнами, він плаче, а з ним і я, безрадна, не знаючи, як йому помогти. Аж тут в'їдає собака, і їх натовп вже на подвір'ї. Притуливши дитину до грудей, я накидала йому на голівку перинку, щоб плач не виривався з кімнати, і молилась у відчаї: "Господи, дай, щоб затих, щоб кати не почули його плачу, бо ми всі тут пропадемо". Господарі весь час боялися, а тепер стали ще більше хвилюватись і деколи виявляли невдоволення з мого перебування в їхній хаті. Це ще більше впливало на моє почуття і здоров'я, однак я повністю розуміла їхню тривогу.

Мені з кожним днем ставало більш очевидним: тут і я пропаду з дитиною, і господарів не мине кара за те, що дали мені притулок. Тож, коли в листопаді прийшов час зустрічі з родиною, я, хоч ледве на ногах трималася, пішла, точніше - заволіклась тих вісім кілометрів до станції та поїхала до Львова. їхала з рішенням віддати Тарасика батькам додому, бо нікого більше не мала на світі, щоб поміг мені.

У Львові вже чекав мене тато. Був боляче вражений моїм змарнілим виглядом і взагалі заскочений моєю появою. Ми були домовились, що, з огляду на дитину, я сама не приїду, а пришлю когось на зустріч. Тому, коли побачив мене саму, зразу догадався, що біля мене погано.

Після перших питань щодо дитини - син чи доня, його і моє здоров'я, тато відразу заявив, що мама і він вирішили забрати дитину до себе і виховувати, поки пощастить. "інакше - ти пропадеш. Нам усе одно нічого більше боятися, так чи інакше, нас вивезуть. Хай діється Божа воля, але ми не можемо довше дивитись на твоє поневіряння".

Я гірко розплакалась. Досі маскувалася перед ними, але довше не мала сили вдавати. Була фізично і психічно вкрай виснажена, затурбована, і, хоч мала вже двадцять три роки, хотілося, як колись дитиною, пожалітись перед татом, виплакатися. Щойно тепер я оповіла батькові про мою справжню ситуацію.

Ми стали придумувати легенду щодо появи дитини і стали на тому, що мама взяла його від якоїсь там жінки на виховання. Жінка поїхала до Києва на курси, й вона мамі за це платить, а що родині тепер скрутно, мама хоче таким чином заробити деякий гріш.

Господи, яка ж я була їм вдячна. Була певна, що мати зуміє виховати Тарасика навіть краще за мене. У неї неабиякий досвід. Але також усвідомлювала, що це не місце для нашої дитини. Не хотіла допустити, щоб з родиною вивезли Тарасика на Сибір. Це було б жахливе і для дитини, і для них. Примістила його вдома лиш тимчасово, бо не мала іншого виходу, і плянувала забрати навесні, підшукавши до того часу безпечніше місце. Упродовж зими мама Тарасика підховає, він зміцніє, і я буду спокійніша, залишаючи його, трошки більшого, на виховання у чужих людей. Все ж важко було так відразу розстатись з дитиною, тому домовилась, що привезу його з початком грудня. Від Орлана не мала жодної вістки від часу, коли сестра його відвідувала. Може б, старалася нав'язатись з ним, але пора була пізня, і я не знала, де він опинився на зиму.

В домовлений день привезла до Львова Тарасика. Падав сніг, але земля була ще не замерзла, і по дорогах витворилась грязюка. Вже смеркло, як ми приїхали до Львова. Крім дитини, ще везла з собою клунок з його виправою. Тож поки пробралася з головного двірця, мені руки обімліли. Треба було взяти трамвай, але побачила, що з усім моїм вантажем ніколи не дістанусь на нього. Трамвай умить заповнювали приїжджі люди, що вивалювались з двірця. На щастя, мене зустріла сестра Стефа. Вона недавно приїхала на Підзамче та відразу взяла трамвай на головний двірець, бо припускала, що я не дам собі ради. З її поміччю нас пропустили до трамваю переднім входом, і там зразу звільнив для мене місце на лавці військовий старшина. Вранці приїхала Леся, й обі сестри відвезли Тарасика поїздом додому. Мені до болю важко було розставатись з дитиною, але принаймні була спокійна, знаючи, що в усьому широкому світі я не знайшла б йому кращої опікунки за мою маму.

На квартирі Настки, куди я заїжджала у Львові, познайомилася з двома сестрами, що приїхали з Київщини 1946 року і залишились тут жити. Старша закінчила у Львові університетські студії, початі в Києві, і тепер працювала асистенткою у Львівському університеті. Молодша з того часу відвідувала, але ніколи не кінчала, бухгалтерійні курси і ніби плянувала стати колгоспним бухгалтером. До життя ставилась "наплю-ватєльно", гуляла і жила тільки нинішнім днем. Старша сестра соромилась поведінкою молодшої та журилася тим, як вона дасть собі раду в житті. Була зовсім відмінна від сестри - розумна, працьовита і скромна. Я відрекомендувалася перед ними як учителька.

Старша сестра заходила на квартиру Настки, й мені пригадуються розмови з нею. В них ми заторкували питання, актуальні в ту пору, як закладання в нас колгоспів, совєтська економіка, шкільництво. Я говорила те, що думала, тобто критично про совєтську систему. Нераз вона згоджувалась зі мною, а деколи намагалась "пояснити" мені, виправдуючи ходи влади. Свою критику системи я підтверджувала конкретними прикладами, ставлячи навіть її власне життя за приклад, коли мені придавався. Показувала, наскільки держава не дбає про народ, загортаючи собі всю його працю та природні багатства, а своїх громадян залишає жити у злиднях. Говорила з нею про перегони в озброєнні, марнотратство громадського добра, зростання партійної еліти.

— Дивіться, - казала, - тут, у Львові, є окремі партійні крамниці з різнородними товарами, в них можна все купити. Подібно як було за німців - "нур фюр дойче". А курорти, а всі інші блага?

— Алеж будують також і шляхи, школи, розбудовується індустрія. Все це вимагає грошей.

— А ви придивіться добре й подумайте, яка саме індустрія розвивається, головно в Україні. Це насамперед важка, добувна, що обслуговує воєнну промисловість і не продукує товарів широкого вжитку для населення. Для ефективної експлуатації потрібні шляхи, а також кваліфіковані робітники, з освітою, які б обслугували економіку і державну машину. Живемо в двадцятому сторіччі, й неписьменними далеко не заїдеш. А хто ж оплачує ті школи?

Тоді вона згоджувалася зі мною і на підтвердження наводила свої приклади. Розповіла про недавній випадок в університеті.

Призначили тут нового професора, українця зі східніх областей. На першому викладі він запитав студентів, якою мовою вони бажали б слухати його лекції. Українці гукали - українською, а росіяни, хоч їх там було значно менше, наполягали, щоб виклади провадились по-російськи. Між студентами дійшло до сварки, а то й до бучі, а заляканий професор не знав, що йому робити.

— А ви за якою? - спитала її.

— Розуміється, за українською. Це ж український університет, з якої рації викладати в ньому російською мовою, - відказала майже з обуренням.

Про українське підпілля вона чула. Ще розказала їй у загальному, з якою метою підпілля веде боротьбу. Хоч у ту пору я була ніби на відпустці та не виконувала доручень, проте було одно завдання, з якого не звільняли нас ніякі відпустки. Це популяризування ідеї визволення України серед східніх українців. Мені хотілось, щоб вона знала правду про визвольний рух. Проте цього питання я не порушувала часто.

Мої розмови не викликали в неї особливого підозріння. Була свідома того, що в західніх областях населення майже поголовно ставилось вороже до совєтського режиму. В країні, де "на всіх язиках все мовчало", кожна проказана вільна думка мала якесь значення. Вона могла тут і там випустити паростки.

Вертаючись поїздом зі Львова до Ходорова, нав'язав зі мною розмову гурт селян, яких шість осіб, виселенців з прикордонної смуги, з Івано-Франківського р-ну. їхнє село було переселене ще за "перших большевиків" у Тернопільщину, але під час німецької окупації люди повернулись на свої старі місця. Тепер большевики знову їх викинули в Тернопільщину, встановлюючи здовж границі з Польщею мертву зону. Вони якраз вертались з родинних сторін, куди їздили на відвідини до свояків, що жили в селах, які не підлягали виселенню.

Дядьки були дуже зажурені, розповідали, що в селах під кордоном уже позакладали колгоспи. Нарікали, що держава здирає з них високі поставки, але в колгосп усе одно вони не вступлять. Я їм поспівчувала і, мабуть, не без того, щоб і свого не докинула до розмови, а вони, бідаки, до тієї міри розіщирились, що один став "сповідатись" переді мною.

- Знаєте, пані (в моїй ватянці й великій хустині я аж ніяк не виглядала на паню, але галичан не відучиш від панькання), хоч як мені тепер стидно, але мушу вам признатись, що ми всі отут, - він вказав на гурт, - до війни були в селі найбільшими комуністами. Ми влаштовували мітинги, пропагували, переконували інших, бо вірили, що за Збручем Україна самостійна. Але як прийшли сюди, коли ми їх пізнали, то... щоб їх шляк трафив з їхнім паршивим комунізмом. Та то москалі! Ми тепер перші будемо їх гнати звідси, як прийде час!

Дядько був сердитий і ображений, як ображеною є людина, коли почувається окраденою з ідеї, в яку свято вірила, леліяла роками й очікувала її здійснення. Я дивилась на них і думала, що сама система найуспішніше виліковує людей з комунізму.

У Гранках я прожила ще близько двох тижнів. Родина тепер почувалась спокійніше, я була сама і, коли заходили районні чиновники, могла скритись у клуні. Нераз доводилось простоювати по кілька годин на холоді, була зима, деколи і не вдягнена, якщо не встигала захопити зі собою теплий одяг.

Незабаром і тут населення стало мною цікавитись. Зайшов у хату сусід чи хтось зі знайомих із села, побачив нову людину - ще нічого, але, побачивши ту саму особу вдруге і втретє, вже питав, хто вона. Господар, що влітку поміг мені дістати посвідку з сільради, доповів, що в селі забагато людей говорить, ніби я підпільниця. Я сподівалась, що до того дійде. Неможливо завжди від усіх сховатися і тим самим бути довший час в одному середовищі, щоб воно не зорієнтувалось, з ким має діло. Наша боротьба була тісно вплетена в життя народу, і ми добре його вишколили, привчили звертати увагу на деталі в поведінці сторонньої людини. Так вивчили, що, коли заходила потреба нам самим замаскуватись, це стало неможливо здійснити. Розуміється, МГБ, м'язи режиму, теж вказувало своїм сексотам, на що звертати увагу, вимагало доносити про появу нової людини в селі.

Переді мною знову постала та сама фатальна проблема: куди тепер? Мушу якось дотягнути до весни...

Вирішила поїхати до родинного села Орлана і Горнового, Олесина, на Бережанщині. Тоді як у Самбірщині й Ходорівщині родини, з якими мала діло, точно знали, що я підпільниця, і через те давали мені притулок, то в Олесині мене ніхто не знав. Здавала собі справу, що нелегко буде переконати там людей, хто я, і здобути в них довір'я в час, коли всюди повно гебівських провокацій і страшних репресій. В Олесині жила заміжня Орланова сестра, і я надіялась, що в неї або з її допомогою мені вдасться побути там деякий час. Тільки щоб повірили мені, а люди всюди непогані, поможуть, навіть наражаючи себе - поможуть.

Запам'яталось мені - це було на Андрія, коли я приїхала поїздом до містечка Козова. Звідти яких вісім кілометрів до Олесина. Надворі вже зовсім стемніло, поки туди добилася пішки. Навіть не знала прізвища його сестри, бо, коли ми жили в підпіллі, таке знання не мало для нас практичного значення, а якщо Орлан і сказав мені, то я забула. Зате запам'ятала ім'я, бо було відмінне від інших, - Полька. Попитала людей і подалася до її хати, що була на краю села.

Увійшла в хату, слабо освітлену каганцем, з убогою обстановою. Там застала троє дітей. їм було на ім'я Стефа, Івась і Миросьо. Діти вбого вдягнуті, Івась - у подертих черевиках, а наймолодший Миросьо - зовсім босоніж. Мами не було. Пішла на базар до Козови і ще не повернулася.

Незабаром прийшла Полька. Сказала їй, хто я, а вона так дуже врадувалась вісткою про "дорогого братчика", що відразу, без найменших застережень мені повірила. Аж лячно стало з її довірливости, я ж могла бути прислана агентка.

У Польки вже не було вдома чоловіка. Минулого літа його арештували. Здаючи зернопоставку в районі, він приловив руками два роги мішка, затримуючи в них з кілограм зерна. Чиновник, що наглядав над здачею, завважив це, покликав міліціянта, і його зразу арештували. Польчин чоловік був у той час у важкій стадії туберкульози, але насилу працював, з огляду на дітей. Не зважаючи на хворобу, його засудили на десять років тюрми і лагерів. Знав, бідняга, що не вернеться з тюрми, тож і сказав жінці: "Опікуйся дітьми. Я вас більше не побачу". З тюрми прийшов від нього лист, а останні два місяці вже не було жодної вістки.

Польці дуже важко доводилось давати собі раду. Промишляла в той спосіб, що гнала людям самогон, за що їй платили літру її "виробу". Зароблену літру продавала на базарі та купувала харчі. Особливо тепер, перед святами і празни-ками, був "сезон". Майже безперестанку гнала самогон. Дядьки жартівливо радили їй вивісити на хаті: "Спиртзавод".

Робити самогон було заборонено. Якщо б міліція приловила, то Полька дістала б від п'яти до десяти років тюрми.

Вони й лазили по селах, винюхували, бо розчин на самогон ферментував понад тиждень і мав сильний запах. Вистачило було зайти вислужникові до Польки, й він відзразу занюхав би, що там готується самогон. Заможніші селяни, до яких часто заходили з району всілякі агенти за поставками, не хотіли ризикувати. Воліли, щоб для них горілку гнав хтось інший. Зрештою, чиновники також знали про Польчин "промисел". Нераз приходили за горілкою, і та підплачувала їх, давала хабар.

В Орланової сестри я пробула майже до Різдвяних свят. Протягом того часу вчила Мирося читати і писати та з дива не сходила, з якою швидкістю він опановував азбуку. Видно, під тим оглядом удавсь у свого вуйка Василя. До школи хлопчина зовсім не ходив - не мав у що взутися. Вчителька приходила до його матері кілька разів, грозила, що доведеться платити кару, але та не мала за що купити дитині ні взуття, ні одягу. Полька, як і брат, була дуже ввічлива людина й аж надто щира, коли взяти до уваги її матеріяльне становище. Це знали односельці, і деякі нахаби користали з її щирости. Завжди заходили зараз після того, як гнала самогон. Кожного разу вона їх вгощала, обриваючи тим свій зарібок. Я не могла на це дивитись, бо мені шкода було дітей. Ті люди - вдесятеро багатші за неї, а використовували її добродушність. Мої зауваження не помагали - вдачі не зміниш. Щирість майже завжди йде в парі з довірливістю, і людина, яку Бог обдарив цими шляхетними прикметами, не мала шансів вижити у тій вовчій системі, де треба було оглядатись на кожний крок, зважувати кожне слово, поки його вимовиш. Полька довіряла людям і говорила їм все, що знала. Тож не диво, що село дуже скоро довідалося, що я - Василева жінка. Якщо б це було інше село, не Олесин, мене напевне МВД арештувало б.

Упродовж мого підпільного життя мені доводилось побувати в багатьох місцевостях. Проте Олесин - це особливо прекрасне село, в якому ще кріпко зберігались давні звичаї. Я ніде не бачила більш національно свідомого, здорового та солідарного села, як маленький Олесин. Вже знаючи від Польки, хто я, до мене приходили вечорами господарі, й ми розмовляли щиро, наче б не було большевицької окупації. Навідувалась кілька разів родина Осипа Горнового. Мати випитувала про сина, і я, як завжди в подібній ситуації, заспокоювала її, змальовуючи його життя легшим, як воно було в дійсності. На біль і смуток ще прийде час, хай же до того часу буде в неї хоч проблиск успокоєння, якщо не радости.

В Олесині ще не було колгоспу. Проте тут також помалу наставали зміни, які заводила совєтська система. Через деякий час прийшов знайомий селянин і розказав, що про меню вже говорять навіть такі, яким у селі не довіряють. До того ще й, як кажуть, де тонко, там рветься. Зі мною трапився такий випадок.

Приїхали з Козови "стрибки" виганяти селян возити дрова з лісу. Вони вже нераз бували в селі та знали, що в Польки немає коней. Проте двоє з них зайшли до неї, можливо, з наміром попити горілки. Побачивши мене в хаті, спитали, хто я. На це я відповіла їм, що переселенка (такі в мене були документи), шию людям одяг, щоб заробити на життя. Вони мені не повірили і повели в сільраду. Коли я проходила вулицею, то завважувала, як люди виходять з хат і сумно дивляться мені услід. В сільраді застала сільську управу, уповноваженого агента для вивожування дров та кількох дядьків. Місцеві, серед яких були такі, які знали, що я - Василева жінка, з неспокоєм приглядалися. Назовні намагалась вести себе опановано. Це ж не перший раз важилася моя доля. Але кожний такий випадок міг переважити терези в другу, трагічну сторону. Уповноважений оглянув мої документи і відпустив.

Мабуть, він зовсім не повірив у мої документи, бо й за якою роботою мені, ніби кравчині, було шукати в такому невеличкому селі, як Олесин. Може, просто був доброю людиною і не хотів брати на свою совість мого життя, а може, й сам боявся за своє. В ті роки підпілля діяло ще досить ефективно, а йому нераз доводилось іти на села без охорони "стрибків". Тим разом вони з ним приїхали, бо треба було зганяти селян на дрововивіз, а нераз мав справу тільки до сільради, і тоді приїжджав сам. Може, боявся, що коли буде мати за собою такі вчинки, як арештування когось у селі, то одного дня зовсім не вернеться додому, або й у місті його досягнуть.

Мені знову треба було покинути ледь нагріте місце, забратись з Олесина. Тим разом я далеко не забралася. В селі жила кузинка Орлана, Настя Мартиновська, розумна й добросердна жінка. Під час війни її чоловіка змобілізовано в ЧА, він повернувся з фронту хворий на туберкульозу. У них був син підросток, Зенко, і стара мати, така ж добряча, як і її дочка. Розуміється, Полька розповіла їм першим про мене, і Настя тайкома помагала їй, приносила гостинці. За її посередництвом мені вдалося приміститись у сусідньому селі Геленка. До війни там жили польські колоністи, а тепер на їхніх господарках замешкали українські родини з довколишніх сіл. З-посеред усього мого поневіряння між людьми, я плекаю наймиліший спогад про своє перебування у цьому селі. У Геленці я запізналась з добрими, прекрасними людьми. Не певна, чи знали тут люди, що я дружина Василя Галаси, знаного у всій околиці. Правдоподібно, знали, але не говорили мені цього.

Вечорами до мене приходила молодь, і з нею я вела цікаві розмови, заслухувалась у її розповіді про події, що розгортались у тій стороні. Приходили тільки дівчата, хлопців не було. Неодні з них мали наречених у повстанцях, деякі були з ними тайкома звінчані. Одна з них, здається, на ім'я Стефа, мала брата в повстанцях. Дівчата любили поспівати повстанських журних пісень, але, поки починали, ми заслоняли вікна і ставили когось на стійку. То був час закладання колгоспів, по селах шлялись опергрупи, часто підслуховуючи під вікнами, що діється в хатах. Якось одна з дівчат принесла зі собою грубий зошит, в якому були записані повстанські пісні. Хотіла ще додати пісні, які почула від мене. В її збірці було чимало пісень, створених по селах народом, у яких оспівувалось якусь одну конкретну подію, що мала там місце. Пригадується мені пісня з того зошита про підпільницю "Ракету", її життя та смерть. "... Твоє життя геройське для нас, мов ракета, світило...". Свій зошит та дівчина переховувала не в хаті, лиш у спеціяльно зробленій на те криївці.

Прийшов Свят-вечір 1949-го року. Як стемніло, вся сім'я перейшла до великої кімнати, де мала відбутись вечеря, а я ще залишилась сама, кажучи їм, що хочу помолитись. Насправді не через молитву залишалась - при столі помолимось усі разом, мені хотілось побути лише самій з собою і хоч уявно позбирати свою сім'ю та всіх рідних у цей Вечір.

Стала навколішки перед образом Богоматері, але в голову находили не слова молитви, а спогади. Мов на стрічці, просувались картини зі Свят-вечорів у дитинстві, потім у Пере-мищині, в карпатськім бункері, згадала дітей, родину, повстанців... У теплім родиннім оточенні, серед добрих людей, я болючіше, ніж будь-коли, відчула тягар добровільно обраного шляху. Мені навіть не хотілось іти вечеряти разом із тією привітною до мене сім'єю. Вони, здається, збагнули мій стан, прийшла господиня й наполегливо попросила, щоб я перейшла до другої кімнати.

На Різдво ввечері ходили колядники. Дівчата витягнули також мене піти з ними колядувати до вже знайомих мені родин. Вправді в село могла з'явитись опергрупа, однак у цей вечір колядувало по селу багато груп, та й вночі не було видно, що я не з місцевих. Не зважаючи на всі лиха, народ ще не затратив був віри й надії у краще завтра. Це помічалось особливо під час свят. А може, під час свят люди хотіли емоційно відпружитись, хоч на коротко забути понурі обставини життя. Втеча від гнітючої дійсности саме й була головною причиною ширення пияцтва. В тій порі в західніх областях пиття самогону ще не стало загальною недугою, але з кожним роком воно помітно збільшувалось.

Свої думи, журбу й нарікання народ переливав не лиш у звичайній пісні. Він уводив свої почуття навіть у старі обрядові пісні та колядки, змінював текст, надаючи їм нового змісту. Діти колядували нам під вікном:

Далі розповідалося в колядці, що тато загинув у повстанцях. Знову ж у колядці Бог Предвічний перефразовані слова:

Небо і земля замінено на сатиру на совєтський режим.

Колядували їх не тільки в довірених колах, але й під вікнами.

Мені розказували, що минулої осени мешканці Козови й довколишніх сіл зібралися біля могили повстанця, і священик відправив панахиду. На закінчення панахиди дівчата заспівали жалобну пісню про смерть повстанця. Зваживши, що це мало місце наприкінці сорок восьмого року, крок був сміливий, і до Різдва ще нікого з учасників не арештовано.

Церкви в Геленках та Олесині належали до однієї парафії. На третій день свят богослуження відправлялося в Олесині. "Ходіть з нами до церкви, - намовляла мене моя господиня. - Там сьогодні празник, збереться народу з сусідніх сіл, ніхто й не зверне на вас уваги". Важко було в таке велике свято самій сидіти в хаті. Я пішла з нею.

Була в мене ще й інша, особиста причина, що тягнула до тієї церковці. Я багато наслухалась від Орлана, скільки то жертвенної праці і труду вклали олесинці, щоб здвигнути цей храм. Почувала, що там він буде сьогодні витати духом, я там зустріну його і буду уявляти, в котрому місці він стояв, коли відвідував її.

У селі було спокійно, і після богослужби брат Насті, теж родич Орлана, запросив мене до своєї хати на обід. У хаті були вже гості з сусідніх сіл, опісля прийшло їх ще більше і почали празникувати. Під час гостини слідували дуже поважні тости: за вільну Україну, за здоров'я Василя, за те, щоб ми ще зустрілись у кращих, як тепер, обставинах і багато за що. Тости я респектувала, але ніяк не могла пригубитись до міцного самогону. Наговорившись досхочу, ми стали колядувати. Потім перейшли на повстанські пісні, а коли затягнули "бодай ся когут знудив", було ясно, що гості трохи підпиті. Тоді, закономірно, почались найщиріші звіряння. "Я, - казав один дядько, - знаю Василя від дитини. Він мене також знає, переховувався в мене за перших большевиків".

У хаті панувала святкова атмосфера, зогріта теплом гостинности. Між гістьми була жінка, яка нещодавно вернулася з Сибіру. Вона була вивезена ще 1940 року, враз із Орлановою матір'ю. Ця жінка й розповіла мені про останні хвилини життя і про смерть матері Орлана. Хвора мати не прожила довго на Сибіру. Померла ще до вибуху німецько-большевицької війни.