Тисяча доріг

В УПА

Спакувавши наплечники, я з Роксоляною подалася зв'язковою лінією в підгірське село Ямна Долішня. За його спиною простягавсь темною стіною Турницький бір, де перебували відділи УПА. В Ямну вже поз'їжджалось чимало підпільниць: Сіра, Зоя, Христя, Степова, Святослава і Малуша. Мене, враз із кількома дівчатами, приділено до сотні к-ра Черника. Сотня була не місцева, з наказу Головного Командування УПА, вона цього літа прибула сюди зі Станиславівщини, з Чорного Лісу. Вояки були вже загартовані в боях проти німців.

Настрій у дівчат радісний, наче ми вибрались не на війну, а на прогулянку. Не те, щоб ми не були свідомі поваги ситуації або не знали, що починається затяжний етап боротьби, що сили нерівні та не одній з нас доведеться віддати життя в цій боротьбі. Ми все це розуміли, але в мозку причаїлась лукава думка: це не торкається мене персонально, я не загину. Молодість плекала свою мрію, в яку я повірила, як у реальність, і крізь її призму розглядала життя, міркуючи: тепер я в УПА, де справжня боротьба, не цокання на машинці або перевезення пошти. Тут найкраща нагода виявити відвагу, і геройство, і посвяту, лиш би скоріш бої...

Одначе сотня Черника боїв не шукала, а якраз обминала їх. Нам довелось надалі налагоджувати зв'язки, привчатися володіти довгою зброєю та помагати кухарям. Деколи у вільний час ми сідали собі окремо від хлопців та стиха гомоніли:

Тоді вояки підступали ближче і також підтягали. В їхніх задуманих очах можна було вичитати, що думками витають далеко, в рідниих сторонах.

Вже пройшли перші стежі Червоної армії, коли командир Черник вислав Зою і мене на розвідку. Ми мали устійнити, як далеко звідси просувалася ЧА, якими шляхами і яка ситуація в запіллі на щойно окупованих землях. Дійшли до Нижанкович і там вперше наткнулися на совєтську армію. Переночували, відтак провідали сусідні села, де в нас були знайомі родини.

У зворотну дорогу вибралися пізнім пополуднем, намагаючись випередити піхоту фронтовиків, що сунула на Бірчу тим же шляхом, яким ішли ми. Вони гостинцем, а ми стежкою збоку. Ледве минули Риботичі, як почали западати сутінки серед поля. П'яні солдати гомоніли на дорозі, кидали в нашу сторону репліки, а ми, напружені, як тятива, й перелякані, не йшли, а майже бігли, щоб тільки відбитись від них.

- Ей, дєвушкі, давайте с нам і на Германію! - гукав з дороги п'яний солдат. Він намагався перестрибнути рів. Офіцер вхопив його за плече, і між ними спалахнула бійка, під час якої солдат вистрілив та ранив офіцера в руку. Ми з жахом дивилися, як з руки потекла кров, і враз пустились бігом, наслуховуючи, чи не посипляться за нами стріли.

Була вже темна ніч, коли ми добились до присілка Трійця. Застукали в одну хату, другу, а там ні живої душі. Опісля довідалися, що пополудні був під присілком бій між німцями і большевиками, тому жителі схоронилися в лісі, де й заночували. Голодні та перелякані, ми зайшли в клуню і вилізли на сіно. Нам би лише відпочити, діждатися ранку, а до Турниці звідсіль недалеко. Одначе спати не довелося, вночі знову почалася стрілянина. І все ж найгіршим було не це, а чорні мушки в сіні, - вони нас так немилосердно заатаку-вали, що доводили до відчаю. Ті мушки голками жалили тіло, залазили в рот, вуха, ніздрі й отрястись з них було неможливо.

Ледве засіріло в щілинах між дошками, коли хтось підійшов до клуні. Я заглянула крізь шпарину й побачила двох солдатів.

Взявшись за руки, ми причаїлися на сіні. Глянула на Зою, а в неї очі закруглені зі страху. В мене, мабуть, такі самі. Якщо нас завважать, заберуть до команди, а там приймуть за шпигунок або підпільниць. У фронтовій лінії це однозначне зі смертю.

Солдати наскубли сіна й пішли собі. Як тільки втихли їхні кроки, ми виховзнулись з клуні та подались полями в свою путь.

Удень у селах було повно війська, і наша сотня перебувала у лісі. Але вечорами, коли не було військ, ми сходили в Ямну на вечерю.

Якось надвечір тільки но ми розтяглись гусаком на пагорбку, як нараз заклекотіли совєтські скоростріли. Не пройшло кількох секунд, і вже довкруг розривались стрільна, вже тут і там були ранені. Все сталося блискавично. Нас обстрілювали з мінометів.

- Відступати в ліс! - скомандував к-р Черник, рівночас но даючи наказ одній чоті охороняти відступ.

Ніхто з дівчат не слухав команди сотенного. Ми не відступали з відділом, а самі бігли навпростець до лісу, куди ворог саме спрямував вогонь.

- Куди?! - гукнув на повні груди Черник. - За Хомою! Мені було байдуже за ким, аби лиш вирватися з-під куль, тільки б вийти з того пекла живою...

Сотня відв'язалась від обстрілу і відійшла в глибину лісу. Слава Богу, ніхто не загинув. У лісі ми розклали вогник і, підігрівши води, взялись перев'язувати ранених. А вояки вже підсміхались і при повідали собі: ну й славно воювали наші дівчата, хоч подавай їх на кандидатів на медалі заслуги. Ми помовчували, потім відбивались: зачекайте, це ж перший раз... Ми перший раз побачили різницю між піснею та боротьбою і під свистом куль зрозуміли, якою дорогою ціною дістається бойова слава.

Після цього випадку наш відділ відступив лісом під села Папоротно і Сопітник. У ту пору нелегко було лявірувати, бо за армією сунули війська НКВД, які мали завданням винищувати УПА.

Одного дня к-р Черник вислав нас, Зою і мене, в Ямну Горішню з поштою до к-ра УПА Перемиської Воєнної Округи Кулі, знаного опісля під псевдом Мушка. Дорога вела через старезний Турницький бір з напівзарослили стежками, серед яких ми й заблудили. Вибралися в дорогу сполудня, тим часом вже й смеркло, а ми все ще не могли видістатися з лісу - то видряпувались на горбки, то злазили в яруги, і кінця не було видно. Лісом проходив битий шлях, звідкіля доносився важкий гуркіт танків. Став накрапати дощ і згодом перемінився у зливу. Без дощовиків, ми змокли, як гуси, але далі снували по лісі. Вже зовсім стемніло, коли нараз опинилися на головній дорозі, при якій стирчала лісникова будка, порожня, з повибиваними вікнами. Мабуть, солдати, проїжджаючи, кинули в хатину кілька гранат, на всякий випадок.

В густій темряві лісу запанувала тиша. Тільки дерева шуміли під дощем і зрідка чулося гавкання лисів. Ми боялися ходити по лісі наосліп, тому вирішили заночувати в будці лісника. Хоч розуміли, що місце небезпечне, але й у лісі було дуже лячно та мокро. Наломили мокрих гілок, наклали їх у куточку хатини, помолилися та, скрутившись у клубочок, притулились одна до одної і заснули. Тільки на світ занеслось, ми залишили будку і знову стали шукати дороги до Я мни. Хто знає, як довго були б блукали, якби не стрінули дядька, що приїхав по дрова. Він вказав нам дорогу.

В Ямні застали к-ра Кулю і його співробітників, ірку і Павука. З ними був також Орлан. Вони розпитували нас про сотню, про самопочуття у вояків. Ми розповіли, що знали.

Коли прилучали підпільниць до відділів УПА, склалося так, що в сотні к-ра Черника опинилося чимало вродливих дівчат. На мою думку, найбільше вирізнялася красою Оля Мороз, під псевдом Малуша. Оля була моя ровесниця, походила з Жовківщини, біля Львова, За німців відвідувала хемічну школу у Львові й тоді вступила до Юнацтва ОУН. Там пройшла розвідчий вишкіл, після чого Організація вислала її на роботу в Перемиську область. Побачивши Олю вперше, я не могла намилуватись нею, стрункою, з клясичним обличчям. Це був той рід краси, яку художник ужив би моделем для зображення Мадонни візантійського стилю. Вояки в сотні так і казали: вона, як Мати Божа. Маючи підготовку, Малуша виконувала завдання розвідниці найкраще. Вона дуже швидко орієнтувалася в терені. Опинившись без мапи в лісі або серед піль, я розгублювалась, а Малуша потягне своїм гарненьким носиком і вже знає: туди, каже, нам треба йти, і не помилялася.

Не диво, отже, що к-р Черник упадав коло Малуші, хоч обставини були аж ніяк не догідні до романсу. Не було чому дивуватись, йому ж минуло лише двадцять. Середнього зросту, в'юнкий, як живе срібло, і такий вже смаглявий, що подобав на цигана, він не був надто вродливий, зате мав за собою славу відважного командира, що визначився в боях проти німців. Між ними так і не дійшло до чогось серйозного. В усякій ситуації любов вимагає хоч трохи дискретности, а тут, на очах усієї сотні дискретність була неможливою. В тих відкритих обставинах дуже скоро стало очевидним, що Черник закрутив собі голову коханням і виявляє менше уваги потребам сотні.

У критичний час, коли тиск військ НКВД зразу став відчутним, очі вояків були звернені на командира. Однак поведінка Черника не могла захоплювати оточення, і він втрачав авторитет. Вищі командири ще до нашого приходу до Ямни знали про настрої в сотні Черника. Про дещо спитали й нас, ніби принагідно, і ми відповіли так, як воно нам здавалося.

Другого дня весь командний склад відійшов з нами в с. Ліщини. Там к-р Куля скликав нараду старшин сотні. На ній звинувачено Черника в неувазі до потреб вояків і в недискрет-ній поведінці в особистих справах, що мало негативний вплив на вояцтво. Командування сотнею було передане заступникові сотенного, к-ру Хомі, старшого віком за Черника, а Черника призначено інструктором військових вишколів. Пережив він це дуже боляче. Ту нараду я із Зоєю найменували "Чорною Радою". Коли другого дня Черник мене зустрів, то жалівся, що вишколив цей відділ, у боях загартував, а тепер його забрали від нього. В палких очах Черника блистіла сльоза.

Про справу пониження Черника к-р Куля повідомив Командування УПА-Захід, з наказу якого Черникова сотня прибула в Перемиську область. Командир УПА-Захід Шелест пам'ятав, як Черник воював проти німців у Чорному Лісі, і не дав йому залишитись інструктором. Ще тієї ж осени він стягнув його назад у Станиславівську область, де передав йому під команду нову сотню. Я раділа за Черника і думала з вдячністю: як добре, що в Командуванні УПА розуміли - одна помилка не повинна все життя лежати колодою під ногами людині. Не пройшло багато часу, а до нас вже доходили вістки про бойові подвиги Черника у Чорному Лісі. Там він і загинув у бою з емгебівськими військами.

Фронт просунувся на захід і південь без більших битв. Щойно в Карпатах німецькі з'єднання поставили опір Червоній армії, і фронт устабілізувався. Більшість сотень УПА, що діяли у карпатських лісах, ще були по німецькім боці фронту. Щойно пізно восени вони з боями прорвалися в большевицьке запілля.

Підпільниці, які за німецької окупації працювали в УЧХ, знову вернулися на свої пости. Сіра пішла в Перем иську округу, Христя - у Бірчанський повіт, Зоя стала секретаркою Орлана, я - шефом зв'язкової ланки при штабі УПА.

Перемиську Воєнну Округу очолював к-р Куля-Мушка. Його ім'я було Яків Чорній, віком десь під сорок років, сутулий, з вродливим смаглявим лицем, неговіркий. Він вступив до ОУН ще за польської окупації. Під час студій на політехнікумі у Любліні був арештований поляками і суджений на Варшавському процесі в справі міністра Пєрацького. Чорнія звинувачено в утримуванні зв'язкової лінії: його квартирою скористався Малюца після виконання атентату на Пєрацького в 1934 році. З Кулею перебували у штабі к~ри під псевдонімами ірка і Павук. Ірка був організаційним дорадником Кулі, а Павук завідував військовим господарством, був інтендантом.

У мою зв'язкову ланку входили Софія, Малуша і Святослава. Нашим завдання було змонтувати зв'язкові лінії від штабу УПА до військових референтур у Ярославський, Переми-ський, Добромильський і Бірманський повіти. Ці нові лінії не повинні були користуватися жодними пунктами, вживаними на зв'язку за німців і, можливо, вже розконспірованими. Лінії УПА діяли окремо від зв'язків ОУН, але пізніше УПА і ОУН, коли переривалась одна з ліній, обопільно користувалися своїми зв'язками. Змонтованими лініями ми переводили кур'єрів, переносили пошту, а також час від часу ходили перевіряти їх функціонування.

Найстаршою з-посеред нас була Софія. її справжнє ім'я - Стефа Станько, народжена 1919 року, з с. Коровники, під Перемишлем. Вже 1940 року НКВД арештувало її за приналежність до ОУН, і вона просиділа в дрогобицькій тюрмі до вибуху німецько-большевицької війни. Софія пережила жахіття перших днів війни, коли енкаведисти вимордовували в'язнів. Про той пекельний час не хотіла говорити й аж здригалася, коли ми згадували про нього. Можливо, саме з тієї пори її прегарні сині очі були сповнені постійного смутку, навіть коли усміхалася.

Святославине правдиве ім'я було Ганна, родом із Сокаля, з 1924 року народження. Гарненька собою, струнка брюнетка, з ніжним рум'яним, як мальованим, личком. Коли наближався фронт, вона прибула в Перемищину до свого нареченого, окружного провідника Тараса. В Сокалі також співпрацювала з підпіллям, як і її старша сестра, дружина одного з провідників ОУН у Сокальщині. Святослава мала слабкі ноги, не витримувала в маршах, тож коли Тарас переніс свою технічну ланку до Тисови, ми відпустили її до нього. Першорядна секретарка та машиністка, вона в тій ділянці була більше корисною, аніж на зв'язку.

Тисова була ідеальним селом для партизанських дій. Лежачи між горами, над потоком, вона простягалася на яких шість кілометрів, з кількома розгалуженнями, що притикали до лісу. Як і в довколишніх селах, у Тисовій люди гостинно прийняли повстанців у свої господи і ділилися з ними усім, що мали. Незабаром тут також примістився обласний пропа-гандивний осередок, так що Тисова, можна сказати, стала партизанською столицею Перемиської области.

У пропагандивному осередку працював професор Київського університету, віком понад сорок років, під псевдом Ума-нець. З ним Організація зв'язалася під Перемишлем, у таборі втікачів на Захід. Тоді він, враз із дружиною та дев'ятирічним сином, залишив табір і приєднався до підпільної боротьби. Дружину і сина підпілля помогло влаштувати на квартирі в одному із сіл. В осередку працювали також брат із сестрою, під псевдами Степова та Черемош. Вони походили з Полтавщини і разом з матір'ю також пробивались на Захід. У підпіллі опинилися таким же чином, як і професор, а маму приміщено на селі. У Степової була закінчена середня освіта, брат до війни почав навчатися в лєтунській школі.

У додатку до організаційної роботи, Орлан також очолював пропагандивну референтуру области. В цю пору масового ширення визвольних ідей серед червоноарміиців, що просувались на захід, поміч та поради трьох працівників зі східних земель дуже помогли Орланові у писанні відозв та кличів до бійців ЧА. В листівках і коротких брошурах указувалось на дві речі: злочинну політику радянської влади щодо своїх народів. Через те ця влада не варта була того, щоб за неї віддавати життя на фронтових лініях. З другого боку, література пояснювала, за що бореться УПА та українське визвольне підпілля. В листівках закликалося бійців Ч А'приєднатись до нашої боротьби, вступати в ряди УПА і разом виборювати краще життя. Література була спрямована головно до українців, але теж і до всіх народів СРСР. Друковано її українською та російською мовами.

Рівночасно почала виходити література для відділів УПА. Друкарня, якою завідував Липа, працювала безперебійно день і ніч. Браку паперу не відчувалося, бо перед наближенням фронту підпілля забрало, а також йому передали деякі переми-ські паперові магазини, тонни паперу, і тепер ним користувалися.

На квартиру штабу УПА часто заходила Степова з Черемошем. З нею я побувала в сотні Черника, але щойно в Тисові мала нагоду ближче пізнати Степову та її брата. Хоч я прожила два роки під совєтською окупацією, проте щойно в розмовах з ними глибше усвідомила, наскільки відмінні обставини життя формують погляди людини. Моє виховання було базоване на християнській релігії, і речі, мені самозрозумілі, їм такими не здавалися. Вони, особливо Степова, не сприймали їх, поки не знайшли в них своєї логіки. "Бачу, молитеся кожного ранку. Я б теж хотіла помолитися разом з вами, але я ще не пізнала Того, до кого ви молитесь, і моя молитва була б порожня. Навчіть, як пізнати Його", - казала вона.

Черемош і Степова, хоч рідні, були дуже відмінні характерами і якраз, може, через ту відмінність взаємно доповняли себе. Закинуті долею далеко від рідної Полтавщини, ще більше горнулися одне до одного. "Природа помилилась, - казала Степова. - Я повинна була вродитись хлопцем, він - дівчиною". Вона була твердого характеру, з допитливим умом, її хвилювало багато питань. У Черемоша ніжна, поетична душа, з ним то я вела інші розмови. Він ділився думками з прочитаних давніше книжок, цитував поетів, переважно російських, з творчістю яких був непогано обізнаний, а також любив співати з нами пісень. З його знанням двох мов і психіки совєтської молоді, Черемош був дуже придатний у пропаґан-дивному відділі. Однак він не надавався до збройної партизанської боротьби, в нього не було потрібних до такої боротьби прикмет, крім однієї, може, найважливішої. Всією своєю ніжною душею він палко любив знедолений рідний народ. Тому добровільно обрав найважчий, але найпряміший шлях до його волі. Черемош довго не пробув у боротьбі. Загинув ще тієї осени над Тисовою у бою, що зводила сотня Хоми з польським військом. Його смерть була Страшним ударом для Степової. Мабуть, ніхто з нас, крім Орлана, перед яким вона відкривала свою душу, повністю не усвідомлював глибини її трагедії, яка зроджувала ще й почуття сирітства в не зовсім ще звичному для неї середовищі.

У зв'язку з пропагандивною роботою, Орлан теж перенісся восени до Тисови. Тепер тут приміщувались майже всі головні осередки південного Закерзоння, тому боївка охороняла село постійно. Не зважаючи на всі можливі заходи конспірації, большевицька й польська служби безпеки проню-хували, що в селі квартирують повстанці, та все частіше наскакували на Тисову. Повстанцям не було доцільно зв'язуватись боями в селі, де приміщувалося стільки осередків. Коли розвідка доносила, що наближається військо, ми відступали в ліс, куди в ту пору ворог ще боявся запускатися. Не проходило, однак, і без боїв. У лісі над Тисовою для охорони села квартирувала сотня УПА к-ра Хоми. Коли під час облав польське військо грабувало й побивало селян, сотня проганяла напасників. Як звичайно в боях, були ранені, були й убиті повстанці.

Відносини між мною і Орланом назверх нічим не відрізнялись від взаємин з іншими. Ми доволі часто бачилися: то к-р Куля висилав мене до нього з поштою, то він заходив у штаб, або зустрічалися принагідно в сотні у лісі. Всюди спостерігала, скільки надії вносила його поява в кожне середовище, чи це відділ УПА, чи підпільний осередок. То був переломовий і тим самим критичний час у нашій боротьбі. Ще не був налагоджений зв'язок ні з Командуванням УПА-Захід, ні з Крайовим Проводом ОУН. Тоді не відомо було, які форми прибере партизанська і підпільна боротьба. А тут ще й наближалася зима. В тій важкій ситуації Орлан, більше за всіх, зумів морально кріпити сотні людей. Я це спостерігала, і в моїх почуваннях наставала зміна, прокільчувалася туга за утраченим. А той, ради кого я відтяла від себе Орлана, помало заникав у мряці невиразних почуттів. Душу наповняв смуток, так, як і довкруги сповнювалися смутком ліси, у яких вже затих пташиний спів і павутинням обмотувала осінь кущі, готуючи їх до відпочинку.

Перший під поновною большевицькою окупацією контакт з УГВР, Крайовим Проводом ОУН і Командуванням УПА був домовлений на початок жовтня, з урахуванням, що Перемиська область опиниться вже поза фронтовою лінією. Налагодити зв'язок к-р Куля та Орлан доручили мені. Завдання не було легке, я сама мала монтувати собі дорогу. Не знаючи, яка ситуація в Україні, не можна було йти старою зв'язковою лінією. В ту пору підпілля ще не могло забезпечити мене документами, якими вже користувалось населення під большевицькою окупацією.

Виготовлену пошту я позашивала в одежу, а інші справи, які мала переказати усно, відкарбувала в пам'яті. Зібрана в дорогу, 1-го жовтня, увечері зайшла на квартиру Орлана забрати від нього останню "штафету", яку якраз запаковував. Хоч уся моя увага була зосереджена над дорученим завданням, все ж не могла отрястись від настрою і думок, які не мали ніякого стосунку до всього, що діялось довкруги. Це був день моїх народин, який уже добіг до кінця, а тут ніхто про це не знав. Хоч би одна людина поздоровила мене в моїх дев'ятнадцять літ...

Скрутивши в маленьку цигарку свого листа, Орлан передав його мені, ш,об заховала, і післав хатнього хлопця по зв'язкових до сусіда, де вони вже чекали на мене. Потиснув мені долоню на прощання і ще вийшов з хати за мною. Ніч ясна була, як день, довкола панувала абсолютна тиша. Висріблені місячним сяйвом, мерехтіли, наче ворушилися, верхи гір. Він ще раз стиснув долоню і, не відпускаючи, промовив: "У день народин бажаю тобі багато щастя, вояцького щастя, і добра в житті. Та насамперед - щасливої дороги". Пригорнув і стиха зворушено: "А все ж я не в силі тебе забути". - "Ні я тебе". Тут вже почулись кроки зв'язкових, і ми стали подалі одне від одного. Зі зв'язковими я подалася в дорогу. Ішла стежиною вгору, сповнена трепетної радости і вдячности долі за те, що в день моїх народин приготувала мені найкращий дарунок - віднайдену правдиву любов. Так почувається людина, коли знайде свою загублену неоціненну річ. Вже на верху гори я оглянулася, а він все ще стояв і дивився нам услід.

Зв'язок був визначений у Бібрецькому р-ні, Львівської области. Через Перемиську область і границю я могла вже пройти відновленим підпільним зв'язком, а далі, тобто добрі три чверті дороги, треба було користуватися цивільними засобами комунікації.

Польсько-радянську границю перейшла жіночим зв'язком і прибула в с. Селиська, під Перемишлем. За підпільним розподілом, тут вже починався Мостиський повіт, який покищо належав ще до Перемиської области. В Селиськах сконтакту-валася з повітовим Мостиського повіту Онишком. Його завданням було забезпечити мій маршрут до Мостиськ.

Онишкові було поза тридцять, походив з Яворівщини, за фахом учитель. За німецької окупації займав пост повітового провідника ОУН і завжди втішався великою симпатією в населення. Тепер у цьому приграничному повіті його боївка зводила більше переможних боїв з енкаведистами, ніж деякі відділи УПА, що й було причиною безнастанного полювання НКВД на нього. Онишко мав у своєму розпорядженні кілька боївок, одначе сам зі своєю боївкою відпровадив мене під Мостиська. Ми домовилися, що він зустріне мене після повернення в с. Пакість та проведе до границі.

Уже в першому підсовєтському селі відчула: режим проти населення застосовує репресії та терор за підтримку підпілля. Якщо на землях, приділених до Польщі, УПА та підпілля мали ще опановані цілі села, то тут боротьба від самого початку большевицької окупації велася суворо законспіровано.

Вантажним автом я пробралася з Мостиськ до Львова. У Львові зайшла до знайомої родини розпитати про батьків. Мене заспокоїли: покищо ніхто не арештований, живуть удома. Вранці другого дня знов же вантажним автом доїхала до Бібрки. У тій порі поїзди ще не всюди обслуговували цивільне населення і головним засобом комунікації були вантажні авта. Якщо авто їхало порожнею, водії на власну руку, розуміється за плату, набирали пасажирів. Вичікуючи на певних, неофіційних перестанках, люди ніколи не знали, чи трапиться авто, і нераз доводилось їм вистоювати на рогачках багато годин.

З Бібрки добилася в призначене село. Околиця там лісиста, і в селі, як я опісля зорієнтувалась, аж роїлося зв'язковими та кур'єрами. Малощо не в кожній другій хаті хтось затримувався, когось приводили, то знову відпроваджали, але все це робилося більш законспіровано, ніж у нас, на Закерзон-ні. Увечері боївка члена Крайового Проводу Дороша перевезла мене фірою в сусіднє село і контактувала з Марійкою Юрчак, завідувачкою господарської ділянки осередку пропаганди. Марійка опісля стала дружиною Дороша. Вона походила з с. Медика біля Перемишля. У цьому селі всю ніч кипіло підпільне життя. На світанку повстанці відходили в недалекий ліс. Сотня УПА вночі охороняла село, а вдень - місце постою в лісі. Під цю пору в осередку провідника Дороша також перебували член УГВР Ростислав Волошин - "Горбенко" та шеф Головного Військового Штабу УПА майор Дмитро Гри-цай, псевдо Перебийніс. Між прибулими зв'язківцями був один ставний, дуже вродливий, і я поцікавилась у Марійки, хто він. Вона сказала, що це кур'єр від УПА з Волині.

У лісі провідники та командир розташувались поодиноко й упродовж дня слухали звітувань кур'єрів. Підійшла і моя черга, пополудні покликав мене на розмову Дорош. Він виглядав на тридцятирічного, русявий, вищесереднього зросту, щуплий, з вусиками, в окулярах, з делікатним тонким обличчям. Дорош уже ознайомився з поштою, а тепер точно випитував, як підпілля пережило фронтові дії, які були втрати в людях і як ми пристосовуємося до нових обставин. Хотів знати моральний сган кадрів, а також і населення під новою окупацією, те, які репресії застосовує польський уряд. Накінець спитав про дорогу - чи мала пригоди і в який спосіб перевозила пошту.

Увечері, уже в селі, покликав мене на розмову к-р Перебийніс. Його цікавила ситуація УПА в Перемиській області, моральний стан відділів, бойові акції, які доводиться провадити, командний склад, матеріяльне забезпечення і те, як проходить підготова до зимування.

Другого дня на постою в лісі розвідка донесла, що в село приїхав загін енкаведистів. День пройшов у бойовім поготівлі, але праці не переривали. По обіді покликала мене на розмову ще одна людина.

На відміну від інших, незнайомець був зодягнутий по-цивільному. Худорлявий, низького зросту, з чорною хвилястою чуприною і лагідним поглядом карих очей. Відрекомендувався товаришем Орлана, його односельцем, на ім'я Осип. Йому хотілося почути, які в нас обставини боротьби, як Василь почувається, та взагалі усе про нього. Про Осипа Дякова-Горно-вого я вже багато наслухалась від Орлана і знала, що вони близькі друзі. Вислухавши мене, Дяків і собі став переказувати Орланові про долю спільних знайомих. Сказав, що в їхнє село, Олесин, вернулася жінка з Сибіру, яка була вивезена 1940 року враз із матір'ю Орлана. Вона привезла вістку, що мати Орлана померла, у Казахстані. Загинуло під час пересуву фронту через Тернопільську область чимало Василевих знайомих підпільників - подавав мені їхні імена, псевда. Всі ті вістки підтверджували, наскільки важкою і коштовною в людських жертвах ставала боротьба під большевицькою окупацією.

Керівники передали мені пошту до Орлана і к-ра Кулі, а також дали декілька примірників летючок та сатиричний журнал Український перець. Вони зазначили, що літературу дають мені прочитати, її не обов'язково брати з собою. Важливо - доставити пошту. Ввечері боїв-ка відвела мене в село, і я добилася до Львова таким же способом, яким приїхала до Бібрки.

Підбадьорена тим, що дорога обійшлась дотепер без пригод, я дуже захотіла поїхати додому. Як же бути так близько і не провідати родини. Залишила пошту у Львові в знайомої родини і взяла квиток на поїзд до Задвір'я. Це головна магіст-раля на Київ, тут курсували приміські поїзди, змонтовані з товарних вагонів.

Уже на першій станції, в Підбірцях, зайшов у вагон кондуктор враз із залізничним енкаведистом. Перший перевіряв квитки, другий - документи пасажирів. У мене була підроблена німецька "кенкарта", якою ще послуговувалось населення в Польщі, але не тут, де вже видавали подорожнім посвідки в сільрадах і в містах. Мабуть, енкаведист ще не бачив такого чудного документу. Він недовірливо оглядав його з усіх сторін, потім заховав у кишеню. Коли на станції поїзд зупинився, наказав йти з ним. Перевів мене до єдиного на весь поїзд пасажирського вагона, призначеного для "воєннослужащих".

Вагон був заповнений військовиками. Енкаведист вказав мені місце на лавці і сів мовчки навпроти. Я була в розпуці. Тепер прийшов мені кінець, думала, і не могла простити собі, навіщо їхала додому. Переконувала його всіма можливими аргументами, що я з Задвір'я, як доїдемо туди, хай попитає людей на станції і переконається, що говорю правду. Він не входив зі мною в розмову, лиш бурмотів усе те саме: "Нічево, доєдєм до Красного і там всьо провєрім". Я знала, що моє діло пропаще, на кенкарті вигадане прізвище, і вже цього вистачало, щоб мене не звільнили. Ми доїжджали до Задвір'я. Енкаведистові, мабуть, треба було ще перевірити інші вагони, тому на станції вийшов враз із кондуктором, забравши мене з собою. Можливо, мав у пляні передати комусь іншому.

Я стала на рідній землі, і в серці защеміло болем. Боже мій, я так близько й одночасно так безмірно далеко від батьківської хати! Стільки разів всідала й висідала на тій станції, а цей раз - вже останній... Надворі зовсім зсутеніло, з вагонів висипались пасажири. Спереду, на другій лінії, стояв товарний поїзд і загороджував прохід до станції. Нам довелося пробиватись між вагонами, а тут тіснота, люди товпляться й неможливо пройти двом підряд, та ще й з кондуктором, треба прич і кувати. В тій метушні нараз блиснула думка - втікати. Я добре знала свою станцію і, коли енкаведист пробирався вперед, миттю обернулася та стала протискатися між людьми у протилежну сторону. Ось уже й дорога, що вела в село. Тим часом поїзд рушив.

...Моя поява вдома була радісною несподіванкою, одначе пригода в поїзді затьмарила і цю коротку радість. Наслухалася від родини новин: хто з села пішов до УПА, скільки було облав, кого ограбували. Про себе не розповідала багато, все заспокоювала маму, щоб не турбувалась за мене, бо "там, де я перебуваю, легше та безпечніше, ніж тут". Не знаю, чи вона повірила мені.

Вертатися поїздом я не важилася, тож уранці тато відвіз мене до Львова. їхали фірою, запряженою одним конем, що ще залишився на господарстві. Колись у батька було троє расових коней, його гордість, він славився ними на всю околицю. Одного забрали німці, коли втікали, другого - боль-шевики, як прийшли. Мені жаль було дивитись на тата, що поганяв цю останню суху конину. Завважила, як він зразу підупав, постарівся. Тато без слів угадав мої гіркі думи й у відповідь сказав стиха: "Пропали коні, вся праця пропаде, і цього останнього заберуть", потім додав: "Хто зна, чи й нам дадуть втриматися на місці, може, вивезуть..."

У Львові я всю пошту позашивала в одяг, що мала на собі, навіть заховала в плащ по одному примірнику летючок і Перцю, Накінець ще одну звинену рольку літератури запхала в мішечок з пшоном і поклала на дно торби, прикривши одежею, яку забрала собі з дому. В мене не було жодного документу, і це мене непокоїло. На щастя, не напоролася на перевірку авта і доїхала до Мостиськ без пригод. Залишилось тільки дібратися у Пакість, а далі вже Онишко допоможе мені дійти до границі та переправитись на польську сторону.

Ну, слава Богу, зітхнула з полегшею, коли минула польські села. Вже наближалась до Пакости, вже досягала першу хату, що самітньо висунулася з села, як переді мною, наче з-під землі, виріс енкаведист. Я його не запримітила раніше, він причаївся за вуглом хати, низький, насуплений, азійської раси.

- Документ, пожалуйста.

- Який там документ, ось іду в село виміняти одежу на харчі.

- Ну, пайдьом в хату да провєрім.

У хаті була господиня, вона перейшла за нами з кухні в кімнату, сіла собі на ослоні та приглядалася усьому, що діялось. Енкаведист взявся зразу перевіряти мою торбу. Я захолола. Він знайде літературу, заарештує мене і завезе в район, а там уже знайдуть всю пошту, позашивану в одежі. Навіщо я брала ці летючки, чому там же не залишила, як дораджував Дорош...

Тим часом енкаведист перетрушував кожний рубчик одежі й білизни і при тому примовляв: "Поєдєш с нам і в район, а там увідім". Я все ще переконувала його, що в торбі тільки одяг, але він і надалі робив своє діло й помалу добирався до дна. Моя доля висіла на тоненькім волоску, і він уже рвався. Думки чорними хмарами клубилися в голові, - вся пошта попаде в руки НКВД, - а також огортав жах тортур.

Врешті підніс мішечок з пшоном, пощупав його. Намацавши рольку, витягнув її з пшона. "Что ето?" - він відразу зорієнтувався, хто попався йому. Розвивав рольку, розпростовував, єхидно примовляючи: "Ну, вот несеш такіє вєщі і даже нє запаслась документам!".

Насамперед його заінтригував Український Перець своєю обкладинкою, на якій була карикатура на Сталіна. Розгорнув першу сторінку і став півголосом читати "Лист колгоспників до Сталіна", писаний у стилі листа запорожців до султана турецького. Йому було важко долати українську мову, але був такий зацікавлений змістом, що весь віддався читанню, забувши про нас. Мені почорніло в очах, почувала, що умліваю. Господиня зі страху й несподіванки заломила руки і вийшла до кухні, не замикаючи за собою дверей. Щоб не втратити зовсім притомности, я подалась за нею й попросила води. А вона за відро та й у сіни. "Я пропала, тітко, - кажу та йду за нею. Враз розглядаюсь по сінях і знов до неї: - Не можна якось втекти?" А вона: "Пробуйте", - і відхиляє мені двері з сіней до хлівця. Вже я не пила води, тільки зразу вскочила у хлівець, а звідти іншими дверми - надвір. Блискавично вивчаю терен і збігаю в яр потічка, що плив зараз же біля хлівця. Тоді біжу горі потічком, хочу добитися до села, а тут кляті чоботи натягли водою і кайданами зависли на ногах. Бігла й наслуховувала, коли енкаведист пересіче мені ноги автоматними стрілами. Щоб хоч живою не попастись...

Добившись до села, видряпалася з яру й добігла до найближчої хати. Рятуйте, кажу, і розповіла, від кого втекла. Господарі заховали мене в криївці у садку, в якій родина схоронювалась під час фронтових боїв. Криївка була вогка, вкрита цвіллю, порожня, тільки маленький ослінчик ще залишився. Упавши на коліна, я обперлася на той стілець і вся перенеслась у світ молитви. Молилася так чисто, так щиро, що всім єством відчула - Він тут, біля мене, в цій вогкій криївці, і я говорила до Нього, наче до видимої особи.

Не пройшло багато часу, як самі енкаведисти розтрубіли по селу про мою втечу. Опісля довідалася, що їх чотирьох заїхали були в сільраду, а цей один прийшов до господині допитувати за сина, який не жив удома. Хтось уже доніс, що він був у дивізії "Галичина". Запримітивши мене здалеку крізь вікно, енкаведист вийшов з хати і чекав за вуглом, поки я не наблизилася. Коли вже мав мене в руках, притупив свою чуйність, зайнятий читанням Перцю, і не звернув уваги на те, як я вийшла до кухні напитись води. Згодом, опам'ятавшись, розповідала опісля господиня, зірвався від читання і спитав її, де я. "Це було ваше діло стерегти її, а не моє", - відказала вона. Той кинувся надвір, оббігав хату і наляканий вернувся назад. Тоді благав жінку, щоб нікому не розповідала, як я втекла йому з рук. Хай вона говорить, що я, не доходячи до хати, повернула в іншу сторону, кинувши торбу. Потім енкаведист пішов у сільраду до своїх, заалярмував їх. Вони бігали, мов оскаженілі, по селу та випитували по дорозі людей, чи хто з них не бачив "бандьоровки в желтих ботінках".

Видно, Орлан щиро побажав мені вояцького щастя. А воно, те щастя, ось якими крутими стежками ходило. А все ж доля точно і закономірно посортувала всі мої нерозважні кроки. Була б я послухала Дороша і не брала з собою Перцю, енкаведист не мав би що читати, пильнував би мене і був би завіз з усією позашиваною в одязі поштою на НКВД. Мій документ, який утратила в поїзді, коли їхала додому, не виручив би мене, як не виручив тоді.

Вістка про мою втечу пішла по селу також іншими, довіреними дорогами. Ще за дня прийшла до мене в криївку повітова УЧХ на Мостищину Лісова, знана опісля під псевдом Рома. Вона ввечері сконтактувала мене з Онишком, що вже чекав у селі.

Онишко, однак, не міг в даній ситуації помогти мені продістатися до границі. В села до самого кордону наїхало повно військ НКВД. Вдень вони проводили облави, а ночами тримали по дорогах і під селами засідки. Зв'язуватись боями невеликій боївці з такими нерівними військовими силами було нерозважно. Я вирішила скористатися зв'язком УЧХ, який обслуговували дівчата, що жили легально, вдома. Матері тремтіли за доньок, бож арештування й облави проходили малощо не кожного дня. Мені доводилось витрачати багато енергії, щоб заспокоювати їх, а при тому пригадувати, що не лише мій, але і їхній обов'язок дати свою частку в нашій визвольній боротьбі. Вони, розтривожені, вислуховували мене мовчки, поки одна не сказала те, що всі мали на думці: "Ви вже пустились на те, а моя дитина... ой, Боже..." З труднощами і перепонами я вкінці добилася до границі та перейшла без сутички на польську сторону. Одначе в Мостищині, мабуть, в котромусь селі, я заразилася дизентерією. Вже хвора, ледве доволіклася до Тисови й там, на визначенім зв'язку, залишила привезену пошту.

За моєї неприсутности, в Перемиській області зайшли також зміни. Місцеві відділи УПА, що були в Карпатському рейді під командою Рена, прорвались через кордон з УРСР і прибули в свої сторони. Від них ми довідалися, що колишній мій провідник, сотенний Осип, загинув під час наскоку больше-виків на село, в яке зайшла його сотня. Відділи були виголо-джені, обдерті, в літньому одязі, а деякі сотні розпорошені в останніх боях з погранвіиськами НКВД. Надходила зима, і відділи зовсім не були приготовані до неї. Вояки не мали теплого одягу, взуття, не було харчових запасів. До того ж треба було пристосуватись до дій під новою окупацією, що означало часті бої.

З появою сотень УПА почались у терені облави за облавами, під час яких зав'язувались бої. В тих дуже несприятливих обставинах треба було провести реорганізацію відділів, розпустити частину людей, головно забрати хворих вояків і примістити їх на іншу роботу в підпіллі або й залеґалізувати.

К-р Куля не виявляв належної ініціятиви у трудному завданні, що стояло перед ним. Назагал, він був слабкий організатор, в наслідок чого весь тягар реорганізації звалився на плечі Орлана. До нього приходили командири відділів УПА по вказівки, як пристосуватись їм до нових обставин, де подіти хворих, у що зодягти відділи. На додачу також і тут поширилась епідемія дизентерії, хворіло багато вояків. З поміччю Орлана, а фактично під його керівництвом, завершено реорганізацію, створено інтендантський апарат, який зайнявся насамперед заготовою харчів та одягу на зиму. Рівночасно наладнано тісну співпрацю між санітарною службою у відділах УПА з жіночою сіткою ОУН, що перебрала на себе обов'язки УЧХ і під цією назвою виступала в Перемиській області.

Відділи носили різнорідну одежу - німецькі військові мундири, уніформи української поліції, роздобували вже совєт-ські військові мундири, а деякі були і в цивільному одязі. Те саме зі зброєю. Пізніше відділи переважно були вдягнені в мундири польської армії й мали совєтську зброю. І те, і те здобували в боях. Командування також стало приділяти більше уваги вишкільно-пропагандивній роботі серед вояцтва. Між УПА і підпільною ОУН співпраця не переривалась, не переривався і контакт з населенням, що відтепер почало здавати контингенти харчових продуктів для УПА. Боротьба, отже, пускала свої корені вже в нових обставинах.

До кожного району були прикріплені окремі відділи УПА, що влегшувало їх забезпечування. У Перемиському р-ні діяли сотні Бурлаки, Ластівки, Крилача і Громенка. На Лемківщині були закріплені сотні Біра, Бродича, Стаха і з 1945 року - Хріна. Восени 1944 року загинув у бою над Тисовою сотенний Хома. Його сотню очолив к-р Чорний. Цей відділ недовго пробув на Закерзонні, він відійшов в Україну з наказу Командування УПА-Захід.

Прибувши вже хворою на зв'язковий пункт у Тисовій, я там нікого не застала. З огляду на постійні тут облави, повстанці вибралися з села. В цій ситуації і я не могла в Тисові лікуватися. На мене чекала в селі Зоя, тож уже вдвох подались у Лімну. Дорога була недалека, але ми йшли весь божий день. Я приставала щокілька кроків і корчилась у спазмах болю. Ледве доволіклася напівживою до Лімни. Село гірське, дуже вбоге. Люди тут живились лиш картоплями, зеленою, як рута, капустою та вівсяним хлібом, якого не мали подостатком. Помогти мені нічим не могли, в них цукру ні крихітки не знайти, але прийняли нас із серцем. У Лімні я пролежала два тижні в голоді й у страшних болях. З мене, нутро виривало, і я, вимучена вкрай, у таких хвилинах нераз бажала смерти, щоб звільнитися від мук. Може, якраз завдяки тому, що голодувала, без жодних ліків видужала до двох тижнів. По тій хворобі з мене тільки тінь залишилася.

Не знаю, чи знайшла б я була доволі сил перебороти цю страшну недугу, якби не моя опікунка Зоя. Вона доглядала мене, як рідна сестра, без тіни нарікання десятки разів на день закопувала за повіткою кров, що в болях видушувалася з мене. Опісля клала, знесилену, в ліжко, накривала випраним лихеньким рядном, сідала на краю й тихенько співала. її ніжні пісні були мені єдиним і, може, кращим за всі інші ліком. Зоя була моєю найближчою подругою ще з мату рал ьного курсу. Мінливої вдачі, наче жило в ній дві відмінні людини, вона була весела, з гострим гумором і одночасно дуже сантиментальна. Розумна і винахідлива, але в кризових ситуаціях розгублювалася, ставала незарадною.