Тисяча доріг

МОЇ РАННІ РОКИ

На схилі життя вертаюсь думками до початків свого свідомого буття з надією знайти відповідь на питання: чому моє життя склалося так, а не інакше? Що спонукало мене обрати шлях, який з самого початку віщував багато трудів і небезпек? Був це романтизм, а також і реальність доби? Чи, може, наслухані в дитинстві від батьків і їхніх ровесників оповідання про недавнє історичне минуле тінню падали і на моє життя?

Найпершим світом, який пізнала, було село Задвір'я на Львівщині, де я народилась і виростала. Далекі відокремлені образки з дитинства жаринками просвічують під попелом нагромаджених років. Вони ведуть пам'ять на перші стежини, по яких ступала моя дитяча нога.

... Босоніж, дрібненькими кроками біжу на роздоріжжя, що недалечко від нашої хати. Переходжу дорогу, перескакую рів та вилажу на горбок під самий кам'яний хрест Свободи. Цей хрест здвигнено в пам'ять про скасування панщини, і щовесни дівчата його чепурно вибілювали. Потім, прислонивши долонями від сонця очі, вдивляюсь у напрямі доріг, що трьома променями розходяться у різні сторони і губляться серед дерев. Лиш одна з них випрямилась довгою стрілою й ген на кінці зустрічається з небом. Куди це вона веде? - докучало мені питання. Коли навчилась азбуки, задовго до того, поки пішла у школу, прочитала на трираменному дороговказі: Львів, Кам'янка Струмилова, Глиняни. Вже самі назви створювали в моїй уяві таємничий світ, не такий, як ось у нас, звичайний собі, з вигоном перед подвір'ям, де влітку паслися гуси і вганяла дітвора, а взимку ми спускалися з горбочка санчатами та з розгоном виїжджали на вигін.

Ті гуси - постійне горе мого дитинства. Вони в нас були розумні, завжди чекали, коли ми, діти, в розпалі Ігор забудемо про все на світі. Тоді одна з них махне головою сюди-туди й повагом бере напрям у Томин город, а за нею, як на команду, й решта суне у "шкоду".

- Я їм ноги поломлю! - з криком погрожував мені Томко, наш сусід. Я винувато відмовчувалась, аж поки одного разу, коли він саме перервав мені найкращу забаву, відповіла спересердя: "А ви сіно возите через наш Запуст! - Хотіла додати: - Ще й позичаєте щонеділі в тата газету", - але не відважилася.

Колись я зачула, як Томко просив у тата дозволу перевезти сіно через нашу сіножать. Він не мав доїзду до свого поля, й така "процедура" повторювалась щороку. Почувши мої слова, Томко замовк і ледь усміхнувся. Розуміється, він розповів татові про нашу перепалку, коли прийшов позичати газету. "Вона, хоч ще мала, та не дасть собі в кашу наплювати", - завважив накінець.

Наперед передбачала, що тато не схвалить моєї поведінки: старших треба слухатись, шанувати й не відказувати їм зарозуміло.

Небагато, однак, було часу на дозвілля, навіть у дитинстві. Батьки самі важко працювали і змалку привчали нас, дітей, до хатньої роботи, особливо влітку, коли трудилися в полі. Дома залишали нас з дідом Іваном. Мій обов'язок був заколисати до сну сестричку Лесю. Коли виспівала їй всі пісні, яких тільки знала, а вона все ще не засинала, тоді просила діда: "А тепер ви заспівайте, але такої, що я ще не чула".

Високий і білий, як голуб, але все ще стрункий, дідо усміхавсь у свої довгі вуса і заспівував:

Пісню я зразу завчила, вона подобалась мені тим, що в Задвір'ї всі дівчата "файні", отже як виросту, то і я буду між ними, тільки ота каша... вона ж у нас була густа.

На мої наполегливі прохання дідуньо проспівав мені своїм старечим голосом багато старовинних пісень, а також розповів про давні звичаї, про наш рід, що прибув до Задвір'я з півночі, з лісової смуги у Брідщині. Він перший відслонив мені завісу в минуле, за якою ховалось багато фолклорних скарбів та незвичайних явищ, які у нас вже давно перевелися. В дідових часах весілля тривало тиждень, а також відьми доїли корів до місяця. Він показав мені докладно пальцем крізь вікно, як відьма вийшла з-за Миханькової повітки й подалася з відром до нашого хліва. Вранці бабуня нічого не вдоїла від красої корови - все видоїла вночі відьма.

Загалом у його часи люди ближче спілкувалися з природою та не зривали контактів з померлими, які не лиш духом, але й плоттю відвідували їх по ночах. Вони навіть з Богом розмовляли собі простою мовою, і цього звичаю дідо й надалі придержувався. Він молився: святий Петре, святий Павле, не дивіться на мої муки, беріть хреста в руки та йдіть за мною...

Дідуньо бачив, що серед дітей у хаті я найбільше цікавлюсь його оповіданнями, завжди про щось розпитую його, тож, коли я виїхала до Львова на навчання, старенький скучав та вичікував мого приїзду. Навіть як умирав, під час німецької окупації, запитував, чи не приїхала. Я була приїхала, але не могла увійти в кімнату, де дідо лежав, щоб не бачити, як він умирає.

Батько бував у хаті вечорами й під час свят. Без огляду на пору року, він увесь час трудився на доволі великому господарстві. Тато був високий на зріст, худорлявий і не надто говіркий. Дуже важко працював. Може, й та праця зробила його мовчазним і наче сумовитим. У нього був гарний тенор, за молодих літ співав у хорі й ще тепер зимовими вечорами деколи гомонів стиха: "По синьому мо-го-рі байдаки під вітром гуля-га-ють", а на свята співав з нами колядки по святій вечері. В усіх родинних справах його слово було вирішальним, але мати, як той навігатор, своїми заввагами й порадами вміло скеровувала логіку батька в бажаному їй напрямі.

Володаркою мого дитинства була мати з її Богом. Мамин Бог не був добродушний, як дідів, і не ходив поміж людьми. Він сидів високо у небі, суворий і не в міру вимогливий. На моє щастя, була ще Божа Мати, заступниця всіх грішників, тобто таких, як я, і до неї я гаряче молилась.

Мати вірила в силу молитви, тож ледве ми, діти, стали путньо складати речення, вона зразу бралась учити нас Отче-наш і Богородице Діво, а вслід за ними Вірую. Я вивчила молитви найшвидше і мама взялася зі мною до Помилуй м'я Боже. Вона голосно проказувала молитву, а сама поралась по хаті. Я навколішки перед образами повторювала: "слуху моєму даси радость і веселіє" та ще щось там про сніг ("паче снігу обілюся") і не розуміла, чого мамин Бог хоче від мене, і тужила за дідовим, що, мабуть, не хотів би "дивитись на мої муки" і дарував би мені таку довгу молитву.

Мати не була сувора, її ласки вплетені в усе моє дитинство. Проте в пам'яті мати найглибше закарбувалась своїм постійним научанням: "Як прийдеш у хату, привітайся і скажи: Слава ісусу Христу", "Не говори неправди, не хвались, хай тебе люди похвалять". В неї мова пливла гладкою річкою, їй ніколи не забракло влучного слова, прикладу, приказки. Бувало, ліпимо вареники, я з нудьгою споглядаю на величезну кулю тіста, бож родина велика та ще й улітку наймалось робітників. От пропаде весь ранок, а там на вигоні дітвора вже гомонить. Вона знає мої думки і починає розповідати:

- Я була на пару років старша, як ось ти тепер, коли діда, себто мого тата, забрали на війну. Мама залишилася з п'ятьма дрібними дітьми. їй треба було не лиш нас доглядати, але й поле обробити. Поки були коні, давала якось собі раду. Потім прийшло військо, зареквірували коней, ще й збіжжя ограбили. Добре що хоч успіла трохи заховати, а то були б бідували. Я з мамою вставала досвітками та йшла до комори молоти борошно на жорнах. Треба було й з тим ховатися, бо й жорна відбирали. А вже який був страх, як прийшли мадяри! Вони вважали нас за москалів і вішали кожного, хто назвав себе русином. - Замовкне, а далі промовить у задумі: - Ви, діти, не знаєте горя.

Тоді я забувала про дітей на вигоні й мазком уяви малювала картину дідівського подвір'я в Розворянах, звідкіля походила мати... Ось співають другі півні, ще добре не розвиднілось, а з хати виходять нишком бабуня з дівчинкою, моєю мамою. Вони крадуться напівтемрявою через подвір'я до комори. Там, примкнувши за собою двері, беруться молоти зерно на жорнах. Ці жорна й дотепер стояли в баби... Не догадувалась мати, що ввечері, коли я лягала до сну, ще раз передумувала почуте від неї вранці і до болю шкода мені ставало її і бабуні, і тих, що їх безвинно вішали, і всіх людей, яким довелось пережити ту страшну війну.

Перша світова війна... Скільки ж я наслухалась про неї в дитинстві! Бувало, зимовими вечорами навідаються до тата сусіди, скрутять собі на папірцях "Калини" цигарки, й ні від чого спитає один одного: а ти пригадуєш собі того Данила з-під Рогатина, що був з нами на фронті в італії? і стануть пригадувати, стануть нарікати на "таліянів", котрі, безбожні, на самий Великодень прали білизну, дарма що в їхній країні осідок самого папи римського. То знову розповідають, як воно було "за України", коли одні обороняли Львів, а інші грабували вагони на станції. Війна залишила на них сильний відбиток, говорили так, наче б воно діялось тільки вчора. Зате мені здавалося, що та війна з усіма її страхіттями то вже давня історія. Дійсність, однак, помалу витісняла минуле на задній плян, і розмови набирали іншого змісту.

— Понавозили до нас мазурів, пани вділили їм най вро жай нішу землю, а ми ось душимося на клаптиках і навіть купити нам заборонено у пана...

— "Вони", поляки, хочуть зробити з нас перекинчиків, кажуть перенести метрику до костьолу, тоді дістанеш роботу на фабриці.

Мова заходила про фабрику виварювання залізничних порогів, збудованої за селом. її високий червоний комин домінував над всією околицею і своїм могутнім гудком зранку й увечері визначував початок і кінець робочого дня. Опісля за деякий час на дорозі попри нашу хату появлялись гуртки втомлених, обсмолених тиром робітників, що поверталися з роботи.

Село Задвір'я лежить за тридцять кілометрів на схід від Львова. Воно простяглось уздовж трьох доріг, що променями сходяться в селі, а далі розповзлося на всі сторони рівними й покрученими вуличками. Це велике й багате село, з усіма догідними установами та залізничною станцією. Ним проходила головна маґістраля зі Львова на схід, яка розгалужувалась у Краснім на дві відноги - Броди і Тернопіль. В середині села красувалася у вінку кленових дерев чепурна дерев'яна церква, а при "гостинці" виструнчився гострою вежею костьол. У селі було дві школи, початкова й семиклясівка. В Задвір'ї також був осідок збірної громади, уряд поліції, поштовий уряд і яких шість крамниць та ще й млин, тартак, ну й фабрика за селом. Смерічкова алея вела від костьолу в поміщицький двір, де проживав поміщик Богдан, маєтки якого простягалися на три сусідні села.

Назагал задвір'яни були хліборобами. Багато їх тяглось у четвер возами на ярмарок до Глинян, з якими в'язала село давня торговельна традиція. Але за моїх часів уже помітно зросла робітнича верства і з'явився значний прошарок інтелігенції. Завдяки догідній комунікації, село втримувало живий зв'язок зі Львовом. Доволі багато молоді доїжджало на навчання в середніх школах, а також чимало працювало у Львові. Близький контакт з містом впливав на побутову культуру села. Ношу, яку ще зберігали в довколишніх, віддалених від залізниці селах, у нас давно замінив міський одяг, а також зникли деякі старовинні звичаї.

Таким же різнорідним був і національний склад населення. Корінними жителями були українці, але жило там також кільканадцять старих польських родин і трохи жидів, розмовною мовою яких до Першої світової війни була українська. Потім, у наслідок ворожої політики польського уряду супроти українців, настало відчуження колись зжитих одні з одними і часто кровно споріднених польських та українських родин.

Одним із засобів польонізації Західньої України в міжвоєнній Польщі було заселювання її земель колоністами з корінної Польщі. Завдяки державним субсидіям вони скуповували за зниженими цінами поміщицьку землю, продаж якої українським селянам був заборонений . Таку ж колонію засновано на поміщицьких ланах і в Задвір'ї. Цю колонію задвір'яни охристили "Мазурами", мабуть, через діялект новоприбулих. Одначе на мазурах, як мовиться, не стало і до Задвір'я наїжджало все більше поляків, переважно інтелігенції та робітників, які оселялися в околиці залізничної станції. Новоприбулі поляки зайняли майже всі позиції в адміністрації, школі, комунікації, тоді як у селі було чимало кваліфікованих незатру-днених українських сил. Не маючи праці, перебуваючи у важкому матеріяльному становищі, українська інтелігенція віддавала свій час на суспільно-громадську роботу.

Всупереч усіляким перешкодам польських урядовців, у селі діяла читальня "Просвіти" з багатою бібліотекою. Нею живо користувалось українське населення, головно зимовою порою, коли було більше вільного часу. Молодь гуртувалася в товаристві "Сокіл", танцювальних і драматичних гуртках, а дітвора проводила літній час у дитячих садочках. Розвинулась також економічна база, був у селі відділ Маслосоюзу з молочарнею, а споживча кооператива мала аж три крамниці.

Мені важко визначити, в якій порі життя я усвідомила свою національну приналежність. Знання це вже в ранніх роках розкривало свої перші пелюстки з пуп'янка моєї свідомости. Коли мати товаришки, що жила в сусідстві, зверталася до неї чужою мовою, тоді я відчувала, що ми інші.

Була я в четвертій клясі початкової школи, як до Задвір'я прибув новий парох, отець Михайло Сенів. Він був, мабуть, років сорока, середнього зросту, обличчя шляхетне, завжди погідне. Мав велику сім'ю, старший син, Славко, починав студії у Львівській політехніці, а наймолодші близнята були приблизно мого віку.

Нелегко писати про визначну людину, бо закрадається сумнів чи зумієш відміряти уд належне. Саме таке почуття опановує мене, коли згадую про о. Сенева, непересічну людину, яка, після матері, найвдаліше різьбила мою душу. Його авторитет був для мене незаперечний, і багато своїх вчинків я міряла під кутом того, як то вони будуть оцінені о. Сеневим. Він приглянувся кожній родині у своїй парафії та завжди був готовий помогти добрим словом, порадою, розрадою в горі. Не пройшов ніколи попри гурток чи то старших, чи молоді, а то й дітвори, щоб не пристати, заговорити, не сказати кілька слів, над якими варто задуматись. Не минуло багато часу, як він навів порядок не лиш у церкві, але і в громадському житті села.

Найбільша чеснота о. Сенева була любов - до Бога і до людей. На відміну від попереднього лароха, який поза церковними обов'язками нічим не цікавився, він увійшов у кожну клітину життя села. А вже найбільше цікавився молоддю та підростаючим поколінням. Наполегливо переконував батьків, щоб дали своїм дітям освіту. "Часи міняються, все можна втратити, але те, що дитина засвоїть умом, вона збереже на все життя", - казав він.

Ми, школярі, просто обожнювали о. Сенева й завжди радо очікували його лекцій релігії. Ледве задзеленчав дзвінок на перерву, а вже ми вибігаємо йому назустріч і вводимо до кляси. Це була чи не єдина година, коли почувалися добре в школі. Перед ним виливали наші жалі на польських учителів, що зневажали нашу мову:

- Чому говорите по-українськи під час перерви? - сварив нас учитель Кріль. - Це мова служниць, нею можна хіба добре висловитись, наче: "Ганко, ану, принеси води".

Ображена й обурена, я з плачем прийшла зі школи та розповіла про це батькам.

- Як зустріну де на дорозі отого довгоногого бузька, то так спережу батогом, що йому свічки стануть в очах! Пройдисвіт! - сердився батько. Гнів, однак, проминав, і він так ніколи і не сперезав "бузька" батогом. Розуміється, на черговій лекції релігії ми розповіли про це о. Сеневу. Він заспокоїв нас, впевняючи, що наша мова прекрасна, що своїми милозвучними піснями ми славимося на весь світ. Також славна у нас історія, і ми нічим не гірші за поляків. Дітвора жадібно ловила його цілющі слова, рани в серцях помало заникали, утихав біль, а натомість утверджувалося почуття себевартости. Не була це мова ненависти до кривдників, а були слова, сповнені гарячої любови до рідного, і вони давали нам силу встояти у нашій вірі.

Було очевидним, що серед дітей о. Сенів приділяє мені особливу увагу. Він вплинув на батьків, щоб вони, замість посилати до фахової школи, дали мені гімназійну освіту. Коли навесні 1939 року я склала вступні іспити до другої кляси Академічної гімназії у Львові, о. Сенів щиро радів з мого успіху. Тоді то я вперше в житті відчула велику насолоду, яку дає досягнення, здобуте власним трудом, і немала в цьому заслуга була мого духовного провідника, що повірив у мене і навчив вірити в свої сили. Пам'ятаю, як легко сплигнула на станції з поїзду і біжу-біжу додому. А тітка Олена, вона жила неподалік при дорозі, зачувши гудок, зразу подалася до хвіртки, щоб не пропустити мене:

- Ну що, склала іспити? а прийняли тебе?

- Тільки уявіть собі, тітко, до другої гімназійної! Аж самій не віриться! - і з радости обняла тітку. Я б увесь світ пригорнула до серця!

Тим часом насувалася зловісна доба, яка аж ніяк не обіцяла нам погідної юности. Ще не встигла я натішитись гімназійним мундирком, як одного вересневого ранку пролунав з радіоприймача тривожний голос: "Не дамо ані ґудзика!" Польща була у війні з Німеччиною.

Події чергувались блискавично, і до двох тижнів не стало польської держави. Але й ця коротка війна залишила по собі болючу рану в селі. Німецькі бомбовики, маючи намір знешкодити залізницю, схибили й кинули бомби на людські житла. Загинуло двоє людей, зокрема мій дядько, власне чоловік тітки Олени. Також були знищені кілька господарств, що загорілись від вибуху бомб.

У наслідок німецько-радянського договору, Західня Україна була "приєднана" до радянської України.