Тисяча доріг

СЕРЕД ПОЛЯКІВ

Уже восени 1945 року, під час монтування зв'язкової лінії на Захід, Орлан дав мені завдання створити в Західній Польщі зв'язковий пункт. Місце мало бути якнайближче до чеської границі, на т.зв. "зєм'ях одзисканих" (понімецькі землі), де я повинна була залегалізуватись і втримувати зв'язкову квартиру.

Заміняла я партизанські чоботи за пристойніше взуття, пістоль - за підроблений документ і поїхала на новий пост на інший кінець Польщі - з-під границі східньої аж під західню. В бункері залишила посаг, який дістала в день вінчання. Яка родина, такий і дала посаг: пістолет сімка "Вальтера", від повстанців у Перемищині, і шкіряна торбина на довгому ремені, прекрасно оздоблена маестром Черешньов-ським, дарунок від Христі й Зорича з Лемківщини.

Я поселилася в Єлєній Ґурі, колишньому німецькому місті, недалеко границі. Знайти помешкання не становило труднощів, це був час, коли польська влада викидала з тих земель німецьке населення, а житла з усім у них майном передавала полякам. Вони масово сюди приїздили, найчастіше шукаючи наживи. Займали помешкання і зразу пакували все, що мало якусь вартість і що можна було вивезти поїздом. Тоді відрікались цього помешкання, а шукали інше, щоб зробити з ним те саме, що й з попереднім. Накінець або покидали місто, або залишались там жити, не грабуючи останнього помешкання, що обирали для себе. Німці, якщо встигали, приховували що могли й опісля вимінювали речі за харчі, однак, зіпхані жити в одній кімнаті всією родиною, не могли багато заховати. Робили оті неподобства переважно поляки з корінних земель, бо польські репатріянти із Західньої України не мали на це часу, їм треба було наперед влаштуватись у нових обставинах.

В Єлєній Ґурі мені насамперед треба було трохи "зурбанізуватись", отже я зайшла до перукарні, втяла свої коси і зробила тривалу завивку. Там розговорилась з молодою дівчиною, теж клієнткою, і сказала їй, що шукаю помешкання.

- Можеш зайняти моє, я сьогодні якраз від'їжджаю, — і передала мені ключі, кажучи: - Я й так думала викинути їх геть.

Як я побачила, вона вже пограбувала це помешкання, але меблі та дещо з дешевого посуду залишила. Того мені повністю вистачало.

Двоє старих німців, колишні власники, жили в одній кімнаті з окремим входом з коридору. Я мала дві кімнати і спільну з ними кухню. Оглянувши помешкання, пішла до домоуправи і полагодила всі формальності. Потім стала розглядатись за працею.

В оголошеннях місцевої газети прочитала, що державна установа має відкриті позиції на секретарку й машиністку. В соціялістичній Польщі всі заклади й установи були державні, тож мені не було що дуже надумуватись, пішла внести подання на працю.

В канцелярії застала лишень одну людину, який і був директором. Віком він був у ранній тридцятці, сильний брюнет, високий, ставний, з палким ненаситним поглядом. Оглянув мене уважно, опісля ознайомив з установою. Сказав, що в оголошенні не подано, що це Уряд Безпеки (УБ), який у цьому місті щойно в стадії організування. Покищо він тут лиш один. Праця буде вимагати великої уваги, і деколи доведеться працювати вечорами. Мабуть, те, що я "львов'янка", відразу прихилило його до мене. Став розповідати про себе, і єдине, що мені запам'яталось, то це те, що під час війни він був командиром якогось там загону польської червоної партизанки.

Як він лиш вимовив УБ, я вся захолола. Ото попала, вже не можна було придумати мені кращого місця на працю, як у самому серці системи - польському НКВД. Ще й з моїми підфальшованими документами... Тим часом я його слухала, привітно усміхалась і сама розговорилась про "наш коханий Львів" та інші банальності, а всередині вся терпла. Але мій ангел-хоронитель стояв наді мною. На щастя, директор сказав завітати за три дні, до того часу вже надійде бюрове умеблювання та все потрібне, щоб розпочати працю, і тоді він оформить прийняття на роботу. Більше він мене не побачив, але це була добра научка: не знаючи броду, не лізь у воду. В дальшому пошуку праці я вже уважно вивчала установу, яка могла б мене затруднити.

Спочатку німці приглядались мені з неприязню і недовірою. Однак, коли побачили, що ставлюся до них чемно, почали зживатись зі мною. В мене не було жодної постелі, і перших кілька днів я спала на голому матрасі та вкривалась своїм плащем. Німка це бачила і тоді дала мені постіль, перину та обрус на стіл. Згодом у сльозах розповіла, як попередня квартирантка геть ограбувала її, ще й привела зі собою міліціонера, який помагав їй виносити речі з хати.

Я влаштувалась на працю в "Убезпєчальні Спулечней", що займала будинок поблизу моєї квартири. Одного разу не було директора у праці, і я заскочила під час полуденку до свого помешкання. Як же я була заскочена, коли побачила, що двері до моїх кімнат навстіж відчинені й у бюрку в одній з кімнат німець шукає за чимось. У той час німка варила в кухні й, побачивши мене, вся спаленіла. Мені було так соромно за них, що не могла глянути їм у вічі. Проте нічого не сказала. На другий день німка запропонувала, щоб я залишала їй ключ, вона напалить мені кімнату, поки вернусь з праці, бо вже холодно. Вони, очевидно, мали ще один ключ, але я все одно залишала їм свій, і вона опалювала, а нераз і прибирала та прала постіль, словом, стала до мене дуже доброю. Я теж не залишалась у боргу, скільки могла помагала їм харчами. Мені зовсім не залежало, що вони заходять до мого помешкання, бо знала, що одного дня я все це залишу, тільки не знала коли.

Як і інші підпільниці, у новому середовищі я почувалась дуже незграбно. Польську мову знала, вивчала її до війни, але навіть тоді дуже рідко нею розмовляла, а пізніше - то й ніколи. Вимова моя, отже, була українська, а нераз то й проскакували суто українські слова, бо думала по-українськи. На моє щастя, поляки, що зі мною працювали, походили із західньої або корінної Польщі. їм навіть подобалася моя "така чисто львовска" вимова, і вони нераз жартома мене наслідували. До "львов'яків" всі мали особливий сантимент.

Директор, приймаючи мене на працю, пообіцяв взяти за свою секретарку, як тільки обзнайомлюсь з роботою. Покищо він примістив мене в кімнаті, де працювали старша панна Ядзя і двоє німців, яких поляки потрохи виживали з усіх установ. У сусідній кімнаті працював такий собі Чайка, сержант колишньої польської армії, великий польський патріот. Він завжди заходив до мене, заговорював і перешкоджав працювати, аж поки не запримітив це директор і нагнав його. З того часу навідувавсь рідше, однак шепнув мені, щоб не йшла працювати для директора, бо він "страшни кобіцяж". На щастя, директора скоро усунено за якісь там грошові шахрайства, а його наступник прийшов уже зі своєю секретаркою, з якою жив не вінчаний, і вона тримала його на коротких віжках.

Осівши в Єлєній Ґурі, я опинилась у середовищі польської інтелігенції з властивої Польщі, побутова культура якої була мені дотепер незнана і не завжди прийнятна. Я не рівняла їхнє життя з нашим у підпіллі, бо з ним жодне життя не можна було рівняти, але в одному аспекті напрошувалось таке порівняння. Здавалось би, партизанська боротьба створювала її учасникам психологічні умовини для сексуальної розв'язности. Там були всі елементи до того: непевність завтрашнього дня, майже приреченість умерти, що спонукує бажання насолоди не опісля, а зараз, бо завтра може не прийти. Чисельна перевага чоловіків була велика, що давало жінкам можливість відносно легко знайти собі друга, залюбитись. Були кохання, залицяння, але, Боже мій, як воно треба було поводитись по-пуританськи, дискретно і не виставлятись перед іншими, щоб не деморалізувати середовища. А мої знайомі польки не чекали щастя в царстві небесному, вони заживали його на землі. Тут ось приходили дівчата рано до праці й без найменшого сорому розповідали в присутності мужчин про свої проведені ночі, про аборти. Під ту пору дві з них були вагітні. Одначе в польок була помітна висока товариська культура у поведінці, й мені неважко було з ними заприязнитись, навіть попри те, що не схвалювала їхнього способу життя.

Перед Різдвом я поїхала в Перемищину і там провела свята з чоловіком і Птахом. Птах також восени одружився з Перелкою, яка займала пост кущової до часу розв'язання жіночої сітки ОУН. Ту зиму Орлан перебував на Лемківщині. Тепер прийшов у Перемищину, щоб зустріти Стяга, який прибув сюди під кінець свят. Опісля оба разом відійшли на Лем-ківщину. Від Орлана я довідалася, що восени прибули сюди з України Дмитро Маївський ("Тарас"), член Бюра Проводу ОУН, і генерал УПА Дмитро Грицай ("Перебийніс"), шеф Штабу Головного Командування УПА. Вони переходили через За-керзоння підпільним зв'язком у Західню Німеччину. З Тарасом Орлан був знайомий ще з часів німецької окупації, коли діяв у Тернопільській області. Поки вони відійшли за кордон, оба перебували разом з Орланом на Лемківщині. Тарас оповів Орланові про свою перестрілку з гестапівцями у Львові, коли прийшов на підпільну квартиру, в якій гестапо зробило "мішок". Він був важко ранений, але вискочив з вікна першого поверху і втік. Потім мав дуже несприятливі умови лікування. Через кілька років, будучи вже на Волині, Орлан описав життя Тараса в підпільному журналі За волю нації'.

Зв'язок на Захід ішов через Карпати, а далі - через Чехо-Словаччину. Тарасові треба було дістати малий пістолет. Той, з яким прийшов з України, важко було заховати в цивільному одязі. Орлан віддав йому мою сімку, "Вальтера", який я дістала як весільний дарунок. Полагодивши справи за кордоном, Тарас і Перебийніс мали в пляні повернутися в Україну. Орлан дав їм мою адресу в Єлєній Ґурі і кличку до мене, щоб на зворотній дорозі могли покористуватись моєю квартирою.

Під охороною відділу УПА Тарас і Перебийніс щасливо перейшли в Карпатах границю. Однак на території Чехо-Словаччини була всаджена ворожа агентура на зв'язковій лінії, і їх схопили в грудні 1945 року, вже під самим чесько-австрійським кордоном. Тарас встиг застрелитись, а Перебийніс дав себе арештувати, щоб опісля через чеську тюремну сторожу повідомити про їхню долю. Тоді повісився в тюрмі. Така вістка дійшла до нас, і мені невідомо, наскільки вона була перевірена. Факт був, що загинули дві великі постаті української визвольної революції, втрату яких дошкульно відчуло підпілля. Мені особисто було ще й тому важко на серці, що мій пістолет відіграв таку сумну ролю, саме ним відобрав собі життя провідник Тарас. Коли я приїхала до Орлана на Різдвяні свята, він ще не знав про їхню смерть.

У березні сорок шостого Орлан визвав мене листом, щоб негайно приїхала. Він уже був повідомлений про трагедію на Чехо-Словаччині, в наслідок якої моя адреса в Єлєній Ґурі могла опинитись у ворожих руках. Я приїхала поїздом до Перемишля і звідти відійшла на Лемківщину враз зі зв'язківцями Летуна, які несли туди пошту.

Пробиватися в горах лісами, ще повитими в снігах, було важко. У Березниці Нижній я зустріла Христю й Дору. Христя була затруднена в господарській референтурі надрайону, а Дора стала санітаркою на санпункті УПА. В цьому ж селі я пов'язалась з бойовиками з охорони Орлана, Круком та Грабом, і вони завели мене в ліс до бункеру, де зимував Орлан. Птаха не було, я зустріла його в Корманицькому лісі. Він прибув туди враз із провідником Стягом, який вертався в Любачівщину. Птах мав доручення збудувати навесні бункер, бо Орлан плянував знову перейти в Перемищину.

Всюди ще лежав сніг, і, підходячи до бункеру, доводилось проскакувати від дерева до дерева на чорні латки, щоб не лишати за собою слідів.

Мені сказали, що сім'я, в якої я затрималась у Березниці, є ріднею провідника Стяга. Його батьки чи, може, діди походили з Лемківщини, звідкіля переїхали в Бережанщину. Опісля в бункері Орлан розповів мені такий епізод.

Стяг, прийшовши враз із Орланом після Різдва на Лем-ківщину, зразу зарядив будувати бункер, не зважаючи на те, що земля замерзла і лежав сніг. У горах, крім сан пункті в, ніхто ще тоді не жив у криївках. Але він був великий конспіратор, і для нього не було нічого неможливого до здійснення. Поки будувавсь бункер, вони оба заквартирували власне в хаті, де опинилась я. Як на лемківські умовини, це була заможня родина, хата простора, тож їм було вигідно там працювати. Стяг знав, що господарі хати - його свояки, старенька бабуся є його тіткою. В їхній родині була одна спадкова риса, а саме - не вимовляли "р". Будучи надміру обережним, Стяг не признавався, а тітка тим часом увесь час вдивлялась у нього. Вкінці не витримала старенька, приступила до нього, пригорнула і з очима, повними сліз, промовила: "Славцю!" Вона Стяга ніколи в житті не бачила, тільки мала його світлину з дитячих літ. Після того Стяг, очевидно, більше не прикидався, а вони раділи ним як рідним сином.

Орланів бункер був у невеличкому лісі, при потічку, що вможливлювало викопати всередині криничку. Тому що викопувано його взимку, бункер був малий, низенький, ледве можна було випростатись. Всередині стояли ліжко, стіл і залізна пічка, у якій вночі варили їжу. Комин зверху був замаскований кущем. У ті роки підпілля діяло цілий рік і зв'язки не припинялись узимку, отож Крук і Граб знову відійшли в терен у якійсь справі, залишаючи в бункері нас самих.

Перші кілька днів були звичайні. Ми були щасливі - по піврічній розлуці знову разом, мали стільки всього одне одному розказати. Не було дня, щоб я, проходжуючи камінними хідниками Єлєньої Ґури, не линула думками в оці лемківські ліси. Тужила за непрохідними повстанськими стежками й уявляла, в яких обставинах зимують чоловік і всі вони, мої .друзі. Тремтіла за їхнє життя, коли читала в газетах, що відбуваються облави. Тепер усе це виливала перед ним. Він же розповідав мені новини з підпільної боротьби, серед яких було чимало сумних. Та найважче переживали загибель провідника Тараса і генерала Перебийноса. Таке вже наше життя. Раділи, що ми обоє ще живі, та разом сумували за нашими втратами...

Минув тиждень, а я як зайшла в бункер, так і ще не виходила. Бункер маскувався зверху, і не можна було його відкрити, поки не вернуться хлопці. Властиво, відкрити можна, але ми не знали, який стан наверху, чи немає облав, а якщо були б, ми не мали нікого, хто б знову замаскував криївку. В ту пору ще будували такі входи до криївок, а в подальшому їх так споряджалось, що маскувалось зсередини й відпадала потреба сторонньої помочі.

Я стала щораз більше нудитися. Вже так важко було сидіти в тім маленькім ящику, який називався криївкою, що, якби була могла, розсадила б його. Воліла б була жити в холодному лісі, ніж у такій клітці. Постійно почувалася втомленою, боліла голова, не смакувала їжа. Від нафтової лямпи почервоніли очі, і я не могла навіть писати на машинці. Здавалось мені, що умру, як поживу так довше. "Ех, якби так перенести сюди моє помешкання з Єлєньої Ґури", - жартома говорила до свого чоловіка. Однак направду думала, наскільки воно було б легше жити і працювати в тих умовинах. Я так стужилася за денним світлом і сонцем, що не витримала і сказала одного разу до Орлана:

- Нічого не хочу, лише мрію вийти наверх, побачити сонце. Подумати тільки, я ж тиждень не бачила білого дня.

- А я не бачу його вже три місяці, - відказав стиха. Мені стало прикро й соромно за себе. Я глянула на нього, поблідлого. Справді, не тільки жити, він ще й мусить працювати в тих умовинах...

Помалу звикла і я. Та ось насуваються на думку молоді підпільники, що йшли в боротьбу вже в 50-их роках. Все таки наш перехід у важчі форми боротьби був ступневий, а вони, ці наймолодші, приходили зі світу відразу у важкі схованкові умовини, і їм треба було присвятити особливу увагу. Безперечно, мені багато поміг мій чоловік. Однак же, з другого боку, живучи біля нього, треба було суворіше за інших підпільниць додержувати конспірації. Тоді як майже всі вони перебували по селах, по хатах, я мусіла жити в укритті. Щойно в квітні, коли в лісі стало менше снігу, Орлан дозволив вийти вдень на годину наверх. Пригадую, вилізла перший раз і в очах увесь світ зазеленів. Глянула на руки - зелені, хмари - зелені, подивилась у дзеркало, що його мала в кишені, - я вся зелена. Посиділа ту годину на весняному сонечку, намилувалась ним і знову полізла в укриття. Чи знають люди на світі, бідні й багаті, яке дороге сонце?

Тоді, напровесні, Орлан займався підготовок) відділів УПА до пропагандивного рейду на Чехо-Словаччину. Провадив наради з командирами сотень, що мали йти в рейд, виготовляв детальні інструкції щодо їхнього завдання, готував відповідну літературу, яку повстанці мали розповсюдити серед населення. Він також написав листа до президента Бенеша від українського визвольного руху, якого відділи мали переслати Бенешеві вже з території Чехо-Словаччини. В ньому з'ясував, що таке УПА, за що вона бореться та з якою метою рейдує в його країні. Із сотнями Орлан вислав у рейд Мирона, референта пропаганди Перемиського н-ну, який відповідав за пропаган-дивні дії відділів. Мирон переслав листа до президента через словацького студента, родину якого відвідано під час рейду.

Рейд відбувсь у квітні 1946 року. Взяли в ньому участь відділи Мирона, Бродича та Стаха, і пройшов він успішно. Спершу словаки ставились до наших повстанців з певним недовір'ям, вони пам'ятали совєтську партизанку, але, коли переконались, що це не большевики, та побачили їхню прикладну поведінку, почали ставитися прихильно. Тоді припадав латинський Великдень. Відділи УПА брали участь у церковних богослу-женнях, після яких виголошували під церквами промови до зацікавленого їхньою появою населення. Рейд був добре зорганізований, несподіваний і, крім кількох сутичок з чеською поліцією, обійшовся без більших боїв і жертв.

На наші Великодні свята ми зійшли в Березницю Вижню, де й пішли до церкви другого дня свят. У церкві було багато підпільників, всі під зброєю, між ними й підпільниці, Дора, Христя та ще дехто. По богослуженню поїхали в Жерницю Вижню, де тоді перебувала сотня Хріна. Його відділ, хоч найбільш бойовий на Лемківщині, не був призначений до рейду, і це заторкнуло Хрінову амбіцію. Орлан був того свідомий, тому вмисно прийшов до його відділу на свята, щоб злагіднити оті жалі. Рішення, за якими сотні мали йти в рейд, Орлан приймав не сам, а разом з к-ром Тактичного Відтинку УПА Реном, який добре знав кожну сотню в своєму терен і дій. Хоч Хрін багато воював, одначе тоді ще мав репутацію не зовсім здисцип-лінованого, тому були побоювання, що він може наробити зайвого шуму і стягне бої на чужій території. А цього власне й повинні були відділи остерігатись.

Хрін зрадів нашим відвідинам. У його сотні санітаркою була Степова. З нами приїхали також Христя і Дора, а що це був обливаний понеділок, ми змовились облити командирів відділу. Почали від Хріна. Домовились, що я буду з ним розмовляти, а дівчата зайдуть ззаду та виллють воду. Хріна я знала ще з 1944 року, коли він діяв у Бірчанщині, що належала до Перемиського р-ну. Будучи надрайоновою УЧХ, я там організувала санітарний вишкіл, на охорону якого Хрін був призначив рій своїх вояків. Ми собі розговорились, а Дора підійшла тихенько і хлюпнула на нього кварту води. Він лиш охнув і, миттю обернувшись, вимовив одне слово: "Хлопці!" Як з-під землі, враз з'явились його чотові, взяли Дору під руки і не обливали, тільки повели просто до потічка, що пробігав унизу, і там скупали її цілу, до нитки. Мусіла, бідна, позичати в господині одяг, щоб висушити свій.

Був у відділі Хріна ройовий, з походження узбек, що здезертирував з ЧА і приєднався до УПА. Казали, він завжди говорив, що колись піде з нашими хлопцями в Узбекистан і там також вони будуть боротись проти "рускіх". Української мови не знав, та й по-російськи говорив погано. Будучи мусульманської віри, він ранками та вечорами молився до сонця. Співав нам узбецьких пісень, але не просто співав, а заплющував очі й увесь піддавався настроєві. Хрін твердив, що він не співає готових пісень, а просто створює собі їх до своєї вподоби.

У травні 1946 року почалась на Закерзонні посилена виселенча акція українців до радянської України. їй передувала пропаґандивна кампанія, одначе без успіху. Населення переважно не хотіло покидати прадідівських земель і не піддавалось виселенню. УПА допомагала їм ставити опір, відганяла військо із сіл, підміновувала залізничні лінії, знищувала дороги, якими треба було транспортувати переселенців. Проте неможливо було охоронити нашими силами кожне село. У лісистих теренах люди схоронялись у лісах враз із худобою та домашнім пожитком. Там закладали курені й жили, поки тривала акція, а то й усе літо. Коли в травні ми відходили з Лемківщини в Перемищину, по дорозі бачили в лісах колиби селян. У лісі над Березкою два дні квартирували серед них. Утікачі тримали тут худобу, курей та інше, а село стояло пусткою в долині, наче вимерло. Однак не всі могли втікати в ліси, і польському війську вдалося виселити значну частину українського населення із Закерзоння, здебільшого з-під міст і сіл, віддалених від лісів.

У Корманицькому лісі Птах, з поміччю вояків з рою УПА, вже приготував Орланові бункер. Цей рій прислав курінний Байда з подальшого району. Прислані вояки не знали тут терену. Все робилось з огляду на конспірацію. Якщо б хтось з тих вояків і попав живим у руки ворога й не витримав тортур, то не міг би вказати місця бункеру. Рій цей не віддалювався з місця роботи. Птах враз з іншим бойовиком з охорони Орлана, Пімстою, забезпечував його харчами, чистою білизною та всім конечним. Така виміна людей між УПА і підпіллям не була рідкістю, ці дві ланки визвольно-збройної боротьби від початку до кінця тісно співпрацювали та одні одним помагали.

На південному Закерзонні підпільники переважно зимували в лісах, які були під коитролею УПА. З бази в лісі вони йшли між населення і полагоджували різні свої справи. По селах мали тимчасові криївки, куди заходили на випадок ворожого наскоку. Знов же, були підпільники, що не хотіли жити в лісі або й не було лісу в терені їхнього району чи куща. Ці вже будували собі добре законспіровані криївки по селах. Облави, однак, ставали доволі частим явищем і деколи приносили польському війську успіхи. їм та емведівським загонам, що також брали участь в облавах, вже вдавалось тут і там знайти повстанський бункер.

Найвідповіднішим місцем для бункеру в лісі були околиці потічків, яких багато в гірських і підгірських теренах. Потічком легше було підійти до бункеру як улітку, так і взимку. Входилось до нього далеко перед бункером та ішлось водою. Таким чином улітку не стоптувалось росли нности, а взимку не залишалось на снігу слідів. Узимку менше було з потічка користи, хіба що зима легка і потічок не замерзав. Якщо замерз і був засипаний снігом, ним не користувались. Тоді підходилось до криївки від найближче в'їждженої доріжки. Ставлялось кроки під дерева, де завжди менше снігу, і залишені сліди маскувалось, засіваючи їх з решета снігом. Була це довга процедура, від досконалости виконання якої залежало життя людей в бункері, і легковажити її не можна було.

Засадничо підпільні кадри не знали, в якому лісі проживає той чи той провідник. Узимку 1946/47 року зверху на Орлановій криївці розташувалась сотня к-ра Бурлаки. Це був час польських військових акцій на ліс, і сотня звела з ними бій таки ж над бункером та поблизу нього. Всередину доходили звуки стрілів, розривів гранат і дудіння кроків. Слідів, очевидно, було повно, і так вони там залишились, поки не присипав їх свіжий сніг. Бурлака, може, й ніколи не довідався, де він зводив цей бій. Вкінці, вилазка з бункерів узимку залежала індивідуально від людей, від їхньої терпеливости, витривалости та скрупульозности в застосуванні конспірації.

Як на підпільні умовини, бункер у Корманицькому лісі мав усі вигоди. Простора кімната, в якій працював Орлан і я писала на письмовій машинці, вміщала стіл і другий столик на машинку, бібліотечку, шафу на архів, другу - на білизну, радіо на поличці й ліжко. Такої ж величини друга кімната, сполучена з першою коридором. Та була забезпечена залізною кухонькою, столом, шафкою на начиння та двоповерховими ліжками, де спали бойовики з охорони Орлана. В обох кімнатах - крісла. У стіні посередині коридору був видовбаний харчовий магазин, а на -самому кінці - туалет. Крім входу до бункеру з берега потічка, був другий, запасний, який виходив у ліс. Зверху віддаль між двома виходами була якихось сто метрів. З одного виходу не можна було помітити другого, бо один був у яру, а другий - у лісі. Коли б ворог знайшов один вхід до бункеру й атакував, можна було врятуватись, пробиваючись другим виходом, якщо наверху напасники цього не запримітили.

Бункери будували розкопом, опісля зверху засипали землею. На поверхні старались відтворити краєвид, якнайподібніший до попереднього, поки викопувано бункер. Знову засаджували обране місце молодими деревами, які раніше викопували з корінням, обкладали дернами та засівали травою. Бункери викопувано восени або навесні - дві пригожі пори року до такої роботи.

Стіни в кімнатах нашого бункеру були обкладені дошками, оббиті білим папером або побілені вапном. Підлога також була дерев'яна. На стінах висіли в рушниках образ Богородиці, тризуб і портрети історичних постатей. Все це, а також постіль, ми дістали від населення, а найбільше від жінки Птаха, Перелки. Птах жартома говорив, що вона подарувала нам пів свого посагу. Кімнати були майже нормальної величини, тільки без соняшного світла. З нами перебували Птах, Крук, Пімста і Граб - охорона Орлана. Вони також були його зв'язковими. В цьому бункері я прожила до пізньої осени. Протягом того часу виїжджала на зв'язки до Перемишля, Кракова, Лігніци, куди висилав мене Орлан. Пізнім літом прибули до Орлана кур'єри із Західньої Німеччини. З ними він поговорив, потім відіслав зв'язком до Стяга.