Тисяча доріг

У ДОРОЗІ НА ПІВДЕНЬ

Назар, Сірко та Хмара повели нас в Олицький р-н. Ми йшли форсовною ходою крізь поля, і, поки добилися до криївки, вже розвиднялося. Всю ніч падав дощ, тож промокли до нитки. Криївка була побудована на хуторі, наші зв'язківці зимували в ній, але вже від початку квітня там не жили. Тепер вона виглядала дуже непривітно, стіни і стеля були покриті цвіллю, миші понасипували продухами землю, солома на ліжках волога, спліснявіла. В такім бункері ні обсушитись, ні загрітися. Поки розвиднілось, хлопці запалили примус, і Сірко зварив сніданок. Підкріпившись, закрили бункер, готуючись до відпочинку після дороги. Лягла я в оте вогке ліжко. Хоч яке воно було неприємне, все одно втома перемогла, і я не зчулася, коли заснула. Заснув також Орлан, а хлопці ще припрятували кімнату та щось там майстрували біля друкарки, на якій минулої зими друкували літературу.

Не всі бункери, через які проходила зв'язком, залишились у моїй пам'яті, однак цей запам'ятався.

Пригадую, мені снилося, що я полинула вгору й опинилася в дивній країні. Вона вся була наповнена прозорою блакиттю і чарівною музикою, і більш нічого там не було. Мені так гарно стало на душі, що хотілось довше там побути, але оті мелодійні звуки мене рівночасно розбуджували. Я була надто втомлена, щоб повністю проснутися. Перебуваючи в напівсні, зрозуміла, що діялося. Однак не розплющувала очей, щоб не сполохати сну і не бачити понурого бункеру, де через брак кисню вже погасало світло. Це хлопці при роботі тихенько, щоб нас не розбудити, співали собі пісень - одну за одною. Вів Сірко, в нього був чудовий ніжний тенор, а два інші йому злегка вторували.

Піснею закріплюю пам'ять про людей, вона нагадує мені тих, від кого я її завчила або вперше почула. На плівці пам'яті затерся образ Сірка, зате мелодії його пісень я зберегла в усій свіжості.

Назар помітно змінився після кошмарних переживань у зв'язку з його полоном. Він уже не був бадьорий, як колись, ходив часто задуманий, і мені виглядало, наче б не дбав про життя, не цінував його. Пониження, яке довелось Назарові пережити, його ж водила опергрупа по селах, мусіло залишити на вразливій душі велику рану. Можливо, також думав, що йому не повністю довіряють, і це його додатково пригноблювало. Я Назара, мабуть, найкраще розуміла і співчувала йому, сама скуштувала подібної долі. Тепер, коли Орлан прийшов до нього, Назар почувався помітно краще. Був свідомий того, що, якби Орлан йому не довіряв, не висилав би на зв'язки, не залишався б у його бункері.

Пост Орлана вимагав знання обставин боротьби на всіх обширних теренах Волині та Полісся, тому він не засиджувався довго на одному місці, крім зимування. З погляду безпеки, його мобільне життя мало позитивну і негативну сторони. Взимку Орлан обмежував до мінімуму всякий рух в околиці бункеру, а в теплому сезоні перебував постійно в дорозі, і тому агентам державної безпеки важко було "пришпилити" його до одного місця. З другого боку, він міг принагідно найти, і находив, на засідки, наривався на облави в лісах, а то й міг зустрітись десь на зв'язку з можливим агентом-"внутренником". Вправді ніхто на зв'язку не знав заздалегідь, що Орлан буде проходити ним. Якщо агент був лиш один у групі, він не завжди мав можливість пошкодити, але така небезпека існувала. Можливо, завдяки мобільності та, в міру можливости, строгій конспірації, Орлан так довго залишився серед живих.

Орлан, який проходив різними теренами, був широко відомий підпільним кадрам.

У ці вже дуже важкі роки його поява, розмови, які завжди і всюди провадив з повстанцями, мали великий вплив на них. Навіть у найдраматичніших ситуаціях він знав, чим підкріпити їхню віру. Умів з'ясувати їм суть і логіку нашої, вже тоді безвиглядної, боротьби і помагав зрозуміти глузд навіть смерти повстанця. Я бачила, як виснажені довгою боротьбою люди жадібно ловлять його слова і як глибоко ті слова западають їм у душу. Опісля вони поділялись ними зі своїми побратимами. Віра у правоту обраної ідеї була нашою богинею, але віра в провідника скріплювала і додавала сили в змаганнях за досягнення нашої мети. Своєю вдачею Орлан, як магнетом, притягав людей, він був свідомий того і, коли стало важко, старався якнайчастіше перебувати серед підпільників. Коли люди опинялися в обставинах, у яких не можна було вже нічого зарадити, ніщо придумати, тоді звертали очі на нього, з вірою, що він знайде вихід.

Після наладнання зв'язку на південь, ми відійшли від Назара. По нас прийшов районовий Здолбунівського р-ну Матвій і радіотехнік у цьому ж районі Славко. Матвій, молодий, гарно збудований хлопець, був зі свіжого набору. В розмові показавсь інтелігентним, мабуть, мав інші обдаровання, коли вже добився поста районового керівника.

В селі Півче, Мізоцького р-ну, ми зустрілися з окружним Уліяном. У його криївці працювала секретарка Ганя. Вона була з 1926 року народження, походила з села Дермань. У підпіллі перебувала з 1949 року, після того, як її МВД арештувало, потім звільнило, зобов'язавши до співпраці з ним. Уліян знав добре батьків дівчини, Ганя все йому розказала і просила прийняти в підпілля. Батьки не протиставились її рішенню. Влітку Ганя часто перебувала сама в криївці. Уліян та місцеві повстанці Мисливець, Тарас, Чорний і Степан були зайняті своєю роботою і тому рідко її відвідували.

Тарас і Мисливець, віком у сороківці, жонаті, походили з Мізоцького р-ну. їхні родини вже вивезено на Сибір. Чорний був зі Здолбунівського р-ну, за німецької окупації німці вивезли його на роботу до Німеччини. Вернувшись додому після війни, він відразу пішов у повстанці. Його брат уже загинув у підпіллі.

Ганині батьки завжди приймали повстанців, як свою родину, тож коли батько хотів побачити, як проживає його донька, Уліян, хоч вже який конспіратор, не відмовив йому. Батьки довго не втримались у своїй хаті, незабаром їх вивезли на Сибір. Ганя була працьовита і скромна дівчина, підпільники і сім'ї, в яких перебувала, любили її. Одначе була слабкого здоров'я. В нездорових умовинах життя по криївках у неї розвинулася туберкульоза, часто покашлювала і на очах марніла.

В Уліяновій криївці Орлан приготував пошту та пакети літератури, призначені до відправи в Житомирську область, а також лагодив кореспонденцію до волинських і поліських округ. Я і Ганя помножували на машинках потрібні до висилання матеріяли, приготовляли реєстри літератури в пакетах. Закінчивши роботу, ми всі відійшли до лісу.

Славні там ліси. З невеликими проміжками, вони простягались на схід, до Острога, і далі в Славутський р-н, а на південний захід - Кременецькими горами під Кременець. У лісі ми долучились до групи повстанців, у якій були надрайоновий Здолбунівського н-ну Сірий, Уліян, бойовик з охорони Уліяна Чумак, потім Мисливець, Тарас, Степан і, на мою велику радість, Мороз. Він саме прибув з Житомирської области. Зібралося нас, отже, десять чоловік, а це, як на 1952 рік, - велика група. В той час уже не збиралось так багато повстанців разом на одному місці. Розтягнувшись бойовим рядком, навіть легше було проходити лісовими стежками й доріжками, і мимохіть нагадувались кращі часи...

Я не зразу впізнала Мороза. Три роки тому, поки відійшов він з групою повстанців у Житомирську область, зустріла його в Уліяна, молоду енергійну людину, з кулеметом через груди, педанта навіть у підпільних умовинах. Тепер був вихуді-лий, у зношеному мундирі й виглядав на десятку років старший, як тоді, коли його бачила. Тільки рухи ті ж енергійні, ще упевненіші, і той же кулемет через плече.

Їх вибралося двох на зв'язок, але другий зв'язковий захворів у дорозі, і Мороз мусів залишити його в знайомих людей у Плужнянському р-ні. Далі йому треба було пробиватись самому. П'ять діб не спав - ночами мусів маршува-ти, а вдень не наважувався спати, коли був один на постою. Могла проходити облава, або хтось завважив би сплячого і доніс на МВД. Задержатись у дорозі хоч на одну ніч і переслатися Мороз не міг - він стратив забагато часу через нездужання його друга і ледве встиг своєчасно дійти на визчачену зустріч.

Мороз приніс вістку, що секретарка заступника Орлана "К-13", яка відійшла разом з ним у східні терени, арештована в Житомирі на залізничній станції враз із місцевою дівчиною. При них знайшли підпільну літературу, яку вони перевозили в інші міста.

Нелегко було групі Мороза закріпитись у новому терені. Разом із розгортанням праці та придбанням симпатиків серед населення, треба було промишляти, як прожити, де роздобути прохарчування, коли населення само вбоге. Розповідав, як вони одного разу забрали з колгоспу продукти і коней, щоб доставити продукти в ліс. Поки довезли, довелося декілька раз боєм відбиватись від місцевої міліції. Скинувши продукти, нагнали коні в поле.

Ще оповідав Мороз, як їх трьох заквартирувало під містом у хаті одного робітника. Зайшли до нього на світанку і, втомлені до краю, просто сказали, хто вони і що намірені в нього заднювати. Господар не повірив їм, думаючи, що це емведівська провокація, однак не відповів нічого. Вирішив, що ранком, по дорозі на роботу, зайде на емведе і зголосить їм про хлопців. Але перед тим як вийшов з хати, Мороз закликав його до себе, поговорив з ним і накінці дав кілька карбованців на одяг дитині. Хлопці бачили, як хлопчина вибіг ранком на подвір'я босоніж, в обдертих штанятах. Такий вчинок повстанців зворушив господаря і переконав, що вони не провокатори. Він знав, що ґебісти на дали б йому грошей, і не пішов з доносом.

В іншому випадку, про який з нами ділився Мороз, господиня дозволила їм викопати в хаті криївку з надією, що, може, приділять їй за України кращий шмат землі, ближче до села. Самостійна Україна не була тим людям абстрактним поняттям, вони сприймали її дуже конкретно, це був шмат землі й черевики на ногах дитини.

Хоч як важко нам доводилось у Західній Україні, проте на сході повстанцям було куди важче. Тому підпілля максимально помагало їм зі старих баз, туди відходила більшість зібраних грошей. Там треба було матеріяльно допомогти не тільки повстанцям, а подекуди й родині, в якої вони зазимовували.

Орлан особисто відбув з Морозом розмову, докладно випитав його про умовини і прогрес у розгортанні підпільної роботи. Він передав ним листи до підзвітних йому керівників у тих теренах та приготовані вже пакети літератури. До помочі Морозові Уліян призначив Чорного та ще одного зв'язківця. Вони мали довести його до місця, де він зустріне повстанців з Житомирської области.

Ось вже прийшла пора відходу Мороза. На прощання потиснув усім нам долоні, зголосив Орланові свій відхід і щез у глибині лісу. Виглянувши з гущаку, я завважила, як мигнула його струнка постать, перетинаючи лісову просіку. Більше, здається, його не бачили у Західній Україні. Загинув? Попав ранений або через зраду в руки ворога? Був засуджений на смерть чи карався по тюрмах?.. Багато їх, що працювали на східніх землях, пропали без видимого нам сліду. Про їхню долю, може, колись розкажуть архіви наших переслідувачів. Якби хоч приснилося колись, що доля судить мені винести про них вістку у світ широкий, була б попитала про їхні імена, те, звідки походять, бо й так МҐБ все це повишукувало, порозпитувало по всіх селах. А так - у пам'яті залишились вони тільки Кручами, Морозами, Катеринами, Зінами...

Тим часом прибули зв'язківці з Кременецького р-ну - Бурий, знаний також під псевдом Павук, та Байда, і з ними ми обоє подалися в Кременеччину.

Хто був у Кременецьких горах, дихав запашним повітрям лісів Кременеччини, той ніколи не забуде непорочної краси тієї сторони.

Вже заносилось на світанок, як ми, втомлені цілонічною ходою горбкуватим тереном, опинились на поляні. На сході червонів край неба. В його відблиску вже чітко видніли контури гір, що перснем опоясували поляну. Щоб вийти на намічену гору, нам треба було перейти впоперек галяву, покриту килимом густої трави і квітів. У природі панувала заворожена досвітня тиша. її вже зрідка стали переривати ранні пташки першим щебетанням. У кітловині поляни повітря було так густо насичене гірко-солодкавим ароматом зілля, трави і квітів, що від нього аж п'янілось.

У досвітньому тумані ми брели, до пояса втоплені у тих травах, і квітах. Я була вкрай виснажена, але коли вдихнула на повні груди духмяне повітря, по моїх жилах розплився життєдайний елексир. Втому як рукою відняло, наче й не було цілонічного маршу. Посеред того зілля я почувалась наче мавкою, що зійшла з лісу. Мені здавалося, що тут виросла, поміж тими травами, що тут моє коріння, що ця земля - це моя мати, рідна, до болю дорога, прекрасна моя мати-земля. В заплату за любов вона напоїла мене своїм п'янким ароматом. Я ще ніколи не пережила такого глибинного спілкування з рідною землею, не відчула її всіма фібрами моєї істоти, як відчула тоді, на тій поляні. У моїх очах забриніла сльоза зворушення, а вуста шепотом проказували оду-молитву:

Став повівати вітерець, і, поки ми перейшли галяву, туман уже розвіювався. Ліс наповнювався оркестрою пташиного співу, а я бадьоро підіймалась на найвищу Кременецьку "круту крем'яную" гору.

В бункері, високо на горі у лісі, ми застали Олеся, бойовика з групи Бурого. Він лежав у ліжку з шиною при нозі. Зламав її недавно під час будови тієї ж криївки: обірвалась земля і розторощила йому кість. Бурий направляв ногу, але, мабуть, не зложив як слід розбитої кости. Тепер вона йому напухала, боліла.

В тій криївці Орлан затримався лиш на кілька днів, до дати зв'язку до Галичини, куди відходив на зустріч до Коваля.

Тих кілька днів нашого перебування залишились у моїй пам'яті болючою згадкою.

Від якоїсь пори, ще поки ми прийшли в Кременеччину, я почувалася пригноблено. Причиною того були мої непорозуміння з чоловіком. У нас вони бували дуже рідко, і ми завжди вміли їх швидко полагодити. Після них, як по дощі, знову виходило сонце, атмосфера прочищалася і наше життя навіть ставало свіжіше. Одначе тим разом непорозуміння тяг-лись уже з якогось часу, а компромісу ми не знаходили. Тільки дискретно приховували нашу незлагоду від оточення, аж поки не дійшла вона саме тут до кульмінації.

У нашому ненормальному подружньому житті ми придушили все особисте, що тільки можна було зліквідувати. Попри те, все ж залишалися подружжям, любили одне одного, поважали і були найближчими друзями. Багато в чому я завдячувала своєму чоловікові, але найбільш у тому, що власним прикладом він навчив мене по-справжньому любити людей. Орлан любив їх не окрушинами, він віддавав їм усе своє серце. Навчив мене не вирізняти його з-поміж інших і однаково прикладати увагу всьому оточенню, щоб не викликати у самітніх хлопців почуття заздрости і туги за жінкою. Тільки один Бог знає, як мені важко доводилось бути постійно на сторожі своїх почувань. Зчасом, однак, увійшла в норму і з його поміччю засвоїла велике мистецтво співжиття, переважно з чоловіками, в наших умовинах. Власне такою ціною ми створювали здорову атмосферу в кожному середовищі, де перебували. Хто його знає, може й тому ніхто з тих, що попадали в полон, не видав нас, хоч Орланом кожний з них міг був купити собі життя.

Останній етап нашої боротьби вже повільно спливав кров'ю, і що важчі ставали обставини, що частіше смерть заглядала в вічі, то більше ми цінували одне одного. Я не тільки виконувала призначену мені роботу, але разом з ним переживала його турботи і тим, в якійсь мірі, влегшувала йому непосильний тягар керування боротьбою до останнього воїна.

Навчаючи мене, Орлан, однак, сам ніколи не забував, що я його жінка-дружина і силою того факту не повинна займати голосу у вирішуванні, так би мовити, чоловічих справ. Коли доводилось обговорювати навіть звичайні справи, пов'язані з налагоджуванням зв'язку або з нашим перебуванням, він давав нагоду висловитись кожному жителеві бункеру, але обурювався, коли я забирала слово.

- Ти не ходиш на зв'язки, не будуєш криївок, не двигаєш наплечників, то й не займай голосу в тих справах, - дорікав, коли ми залишались насамоті.

Його постава мене спочатку боліла, потім ображала, далі обурювала. Кілька років тому розраджувала Катерину, навчала, як їй ладнати з Дубовим. Думала тоді, що все засвоїла, з усім примирилась, а тепер ось у мене самої не ладилося. Сприкреній, мені здалось, що моєму чоловікові найважливіше зберегти свою популярність серед кадрів, і коли треба - то й моєю ціною. Не міг він не усвідомлювати собі, що всі ті турботи і проблеми були також і моїми турботами, він же не пішов ранком до праці й не залишив мене вдома з дітьми. Все, що залишилось мені, було оте наше життя, і нічим іншим я не могла і не хотіла жити. В наших умовинах усякий крок заторкав також і моє життя, а тому вважала, що маю право висловити свою думку, не зважаючи на обурення мого чоловіка. Вправді в ті роки ми всі вже були і фізично, і психічно вкрай вимотані, що теж мало чималий вплив на послаблення нервів. Поки не погоджувались насамоті, було ще півбіди, але...

День перед відходом Орлана до Галичини прибув до бункеру Уліян. Звечора Орлан вислав нас усіх наверх у ліс, залишаючись лиш з Уліяном. Майже всю ніч вони обговорювали справи, що заторкували ПЗУЗ і що їх Орлан мав з'ясувати Лемешеві. Також Орлан передавав Уліянові чимало справ і запасні зв'язки на випадок, коли б загинув у дорозі. Після емер ги Дубового Уліян був одинокий, що відповідав би за підпілля на ПЗУЗ, якщо б не стало Орлана.

Вже розвиднялось, коли ми влізли всередину й закрили за собою вхід. Він був у вигляді куща, приміщеного в ящику. Нам попсувалося радіо, що часто траплялось у вологих криївках, і його віднесли хлопці в село на направу. Тепер, після сніданку, всі стали обдумувати, як продістатися в забльоковане спецзагоном село, де вже чекало направлене радіо.

- Не входь у не свої діла, - гостро звернув мені увагу Орлан, коли я висловила свою думку в тій справі. Відтак звернувся до Уліяна: - Вона стає неможливою.

Тепер я вже не змовчала.

- Мабуть, я одинока жінка в підпіллі, що не повинна ні в чому висловити своєї думки, щоб тим догодити своєму чоловікові, - сказала до Уліяна. Майже водночас Орланові й мені стало дуже прикро. В душі залишилося ще багато доро гого, але ми не могли знайти компромісу.

Увечері Орлан вже відходив у дорогу. Всі вийшли в ліс, і він, взявши мене набік, сказав до мене: якщо наше спільне життя робить мене нещасливою і я думаю, що в іншому середовищі буду почуватись краще, він дає мені можливість вибору. Вже поговорив з Уліяном. Якщо хочу, можу зазимувати в його, Уліяна, криївці.

- Добре, - відповіла я, - піду до Уліяна.

Ми стиснули долоні на прощання, холодно, мов чужі, і він щез поміж деревами. За все наше подружнє життя він вперше відходив від мене загніваний. Хто зна, чи вернеться живий, а як і повернеться він - чи застане мене серед живих. Як тоді жити одному з нас із таким тягарем... Він ще далеко не відійшов, ще чула тряскіт сухих гілок під його ногами, а гнів цей вже каменем гнітив мою душу. Але вже що буде, а покищо побудемо наодинці, переосмислимо наші взаємини і, може, ще знайдемо спільну мову, якщо... тим часом не загинемо.

Під Кременцем я прожила ціле літо. Переписувала Уліянові на машинці матеріяли, приготовляла хлопцям їжу. Вони всі переважно були в терен і зі своїми обов'язками, а я залишалась з Олесем. Він походив з Шумського району, був з 1923 року народження, лагідної вдачі та милий виглядом. В УПА від сорок третього, боровся спершу проти гестапо, опісля - проти військ МВД. В розмовах часто жалів за "кращими" часами. "В цьому ось лісі кожний горбок нагадує мені котрусь із баталій, які ми зводили тут минулими роками. Ліс гудів життям, та й вас, жінок, було тут чимало..."

Це було колись, а тепер стало трудно жити в цьому лісі ще й через брак води. Криївка вибрана високо на горі, і вода там залягала так глибоко, що неможливо було до неї докопатися всередині бункеру. Найближча криничка й потічок були за три кілометри від нас, стільки ж, як і до села, і біля них опергрупи постійно тримали засідки. Ходили до села по воду, але й на поблизьких хуторах були засідки. Хлопці приносили її в банках, на своїх спинах, тому з водою ми були дуже ощадні, вживали лиш до варення і миття посуди та до чищення зубів.

Великою благодаттю для нас був дощ. Жодна музика в житті не сповнювала мене такою радістю, як гуркіт грому в Кременецьких горах, опісля - шум дощу в лісі. В такій порі ніхто не шлявся по лісі, навіть опергрупи сиділи десь під палатками. Тоді ми мигцем вискакували наверх, розпинали під похилим кутом палатки та підставляли банки на воду. Деколи вдавалось нам наповнити всі банки, і після такого успіху ми могли помитись, а я ще й випрати мою білизну. Чоловічу білизну носили прати в село, мого не брали, щоб не розконспірувати перебування в тих околицях жінки. Тут уже не було місцевих підпільниць.

З початку вересня прийшла пошта до Уліяна від Орлана. Він уже повернувся від Лемеша і подався прямо до новозбудо-ваного бункеру, де плянував зимувати. Бункер викопали Бурий, Чумак і Степан, які й завели його туди зі зв'язку. В пошті прийшли комун ікати про загибель двох визначних керівників нашої боротьби. Зимою 1951/52 р. загинув заступник голови Генерального Секретаріяту УГВР, член Проводу ОУН, майор УПА Петро Полтава. У травні того ж, 1952 року також не стало крайового провідника Південно-осередніх земель Уласа.

...Прийшла вістка, перед якою я тремтіла всякий раз, коли до Орлана надходила пошта від Проводу. Не стало Полтави, відійшла у засвіти найшляхетніша людина, яку мені довелось зустріти в житті. Скільки то утратила наша боротьба з його смертю, та й не тільки боротьба, - світ утратив одного з найкращих Господніх сотворінь на землі. Хто ще залишився? Тут, на Волині, лиш Орлан та Уліян. Тепер надходить уже їхня черга, наша...

Надіслано у пошті від УГВР список повстанців, нагороджених, у зв'язку з 10-річчям УПА, медалею "За боротьбу в особливо важких умовах". Нагороджені були всі живі повстанці на Кременеччині - вони бо всі віддано боролись десять років у лавах УПА і визвольного підпілля. Були посмертні нагороди і також нагороди, призначені цивільним особам за їхню жер-твенну допомогу нашій боротьбі. Орлана і Уліяна УГВР нагородила Золотим Хрестом Заслуги і медалею "За боротьбу в особливо важких умовах", на східніх землях Роман і Мороз були нагороджені Срібним Хрестом Заслуги, і Роман дістав від УГВР підвищення до ранґи поручника. У списку нагороджених було й моє ім'я - медаль "За боротьбу...", срібна зірка за поранення і Бронзовий Хрест Заслуги в 10-річчя УПА.

Медалею "За ббротьбу..." УГВР нагородила, здається, кожного повстанця в Краю, але не призначила її нікому, хто проживав поза його межами. У списку нагород були також імена осіб, які проживали поза батьківщиною. За їхню працю для визволення України їх нагороджувала УГВР Хрестами Заслуги різного ступеня. Між ними було ім'я Лева Добрян-ського зі США. Хоч отримані нагороди не виблискували медалями на наших зношених мундирах, ми заховали їх із вдячністю в серце, і вони скріпляли нас на тому найважчому етапі боротьби.

У вересні Уліян відійшов на Рівенщину, забравши з собою Степана. Нога в Олеся боліла трохи менше, він вечорами проходжувався по лісі, вправлявсь у ході, але кості не були як слід складені, й вона йому далі напухала та дошкуляла.

Враз із поштою до Уліяна приніс Павук також до мене лист від Орлана. Писав, що щасливо повернувся, має багато новин і розкаже мені, як прийду. Далі подав вказівки, які матеріяли, залишені ним у криївці, маю принести з собою. "Приходь, я стужився за тобою і чекаю", - закінчував листа, і в самій долині, дописав П.С.: якщо я і надалі намірена зимувати в Уліяна, рішення за мною. Я настільки добре його знала, що була певна: поставив "П.С." лиш для фасону, мовляв, який я ліберальний, а весь лист говорив мені інакше, говорив те, що і я думала. Ми не хотіли розставатися навіть на одну зиму, будемо разом зустрічати кожний день, скільки там ще тих днів нам виміряла доля.

- Я був певен, що прийдеш, - були його перші слова, коли я увійшла в бункер. Зв'язківці дискретно затримались нагорі на декілька хвилин.

- Якби то інші умовини, ти б почекав.

- О, я знаю, - і ми обоє усміхнулись.

Криївка була збудована на хуторі в селі Почаївського р-ну. З нами залишався зимувати Байда. На зиму Бурий, Чумак і Олесь вибрали собі бункер на хуторі в селі під Кременцем.

Мені не терпеливилось послухати новин, які приніс Орлан від Василя Коваля. Я запримітила, що він став бадьоріший, з очей зникла зажура, яка раніше ніколи не сходила з них. Було очевидним, наскільки його підкріпила зустріч та безпосередня виміна думок зі своїм зверхником.

Вони зустрілися, щоб зробити огляд стану підпільної боротьби під ту пору. Орлан з'ясував Ковалеві ситуацію на ПЗУЗ, поінформував про зроблені переставки в кадрах, опісля вже оба намічали, які ще треба зробити зміни. Обговорювали і накреслювали пляни дії на найближче майбутнє і на дальшу перспективу, коли залишаться поодинокі групи, а то й одиниці, без зв'язків. З огляду на прогресивне зменшування керівних і рядових кадрів, поширювалась територія дій для тих, що ще залишилися, але зменшувався обсяг їхньої праці. На тій нараді Василь Коваль-Леміш офіційно призначив Орлана своїм заступником у керівництві боротьбою в Україні.

Справами персональних змін на вищих керівних постах Орлан не завжди зі мною поділявся, якщо про такі зміни провід, з конспіративних причин, не повідомляв кадрів. Одначе, коли йшлося про його особу, не затаював переді мною свого підвищення, і того ніхто не вимагав від нього. Також Орлан завжди ділився зі мною вістками про загибель людей, яких я знала або про яких чула.

Розказав мені Орлан про приїзд до Лемеша відпоручника від ЗП УГВР Василя Охримовича з Західньої Европи. Він прибув у Край для з'ясування конфлікту між Закордонними Частинами ОУН і Закордонним Представництвом УГВР, що тягнувся вже кілька років. Щоб остаточно вирішити конфлікт, у Краю очікували також представника від 34 ОУН, однак до того часу він ще не з'явився. Щойно після вислухання двох сторін, керівництво на Землях готувалось заявити своє становище щодо конфлікту.

Коли Орлан прибув до Лемеша, там уже не було Охримовича, він раніше відійшов від нього зв'язком на південь. Справи, що їх Охримович з'ясував Лемешеві, той переповідав Орланові, завваживши, що в наших таких важких обставинах йому не хотілось би турбувати людей закордонними непорозуміннями. Однак "мусимо взяти на свої плечі ще й ту частину тягара".

Справа розколу за кордоном колись одного політичного середовища була знана керівникам боротьби в Краю. Проте вони, правдоподібно, не повністю усвідомлювали собі глибини розходжень і пристрастей, які розпалював цей конфлікт. Дізналися про розкол уже і рядові кадри, однак Провід не відно-товував цього сумного факту у своїх офіційних повідомленнях, і через те пересічний вояк не приділяв йому особливої уваги. Тепер прийшла черга сказати про розкол усім, що не було легко і робилось з важким серцем, знаючи, що того роду вісті не єднають і не скріплюють людей.

До того часу Провід в Краю вже старався розв'язати конфлікт, одначе його намагання не дали позитивних результатів. Всякі персональні зміни і заміни в керівництві тих двох угруповань уважались в Краю незаконними, на такі кроки воююча Україна не дала нікому за кордоном мандату. Боротьба велась на батьківщині, а поза її межами поодинокі люди тільки репрезентували цю боротьбу, і Край вирішував, яких представників УГВР і ОУН він посилав. Перебуваючи поза межами боротьби, ті люди не мали впливу на її розвиток, тактику, зміну форми, як також не мали впливу на подиктовані життям зміни у програмі.

Розповів мені Орлан про трагічну долю вже покійного Уласа, його друга і земляка. Почавши з 1949 року, Улас займав пост крайового провідника ОУН на Південно-осередніх землях, до яких входили Хмельницька і Вінницька області. Протягом двох років праці Улас розбудував там організаційну мережу і значно поширив коло симпатиків серед цивільного населення. Але машина державної безпеки пронюхала його діяльність і запустила свій мотор. У лютому 1951 року Улас вийшов на зустріч до симпатика, що була визначена на одній з вулиць у Вінниці. Коли підходив до місця зустрічі, на нього зненацька накинулись ґебісти. Він ще встиг вистрелити з пістолета, однак лиш поранив себе. Його відразу відтранспортували до Київської слідчої тюрми і там вилікували у в'язничній лікарні.

Маючи у своїх руках Уласа, МҐБ не летіло на дрібничку. З ним поводились чемно, добре відживляли і водночас переконували, щоб повернувся до "мирного" життя, що влада простить йому провини: "Ти ж не дурний, сам бачиш, що ви всі призначені на винищення. Виходь на волю і живи, але... за свої злочини мусиш оправдатися перед владою".

Улас збагнув, яке "виправдання" вони від нього забажають. Вирішив заграти з МҐБ, використати нагоду і повідомити підпільників у його терені, щоб не користувалися старими місцями, і тим врятувати те, що можливо врятувати. Сказав до гебістів приблизно таке: вони його не переконають у тому, що підпілля - це злочинці, однак бачить, що підпільна боротьба тепер безнадійна і безперспективна. Йому шкода людей, вони даремне мучаться по криївках, бо вкінці всі будуть знищені. З тієї причини вирішив помогти органам безпеки вивести їх з підпілля.

МҐБ хотіло великого. Дали йому завдання відійти до Коваля і вбити його. За те подарують життя і волю йому і всім людям, кого він виведе з підпілля. Навесну Уласа випустили з тюрми. Перш ніж відійти до Коваля, він сконтактувався з повстанцями в своєму терені, щоб їх попередити й остерегти. Тоді вже подався в дорогу.

Улас прибув до Коваля, розказав йому про все і з'ясував стан, який заіснував на його терені. Як кожний спійманий, глибоко переживав свою трагедію. Він прибув до Коваля влітку. Командир затримав його біля себе через зиму, впродовж якої Улас написав дві праці: Перспективи розвитку національно-визвольної боротьби в Східній Україні і другу, пов'язану тематично з першою, - про життя і національну свідомість сучасних східніх українців. Подані в них факти та проблеми основувались на власному досвіді пережитого і побаченого, на спілкуванні з населенням, з людьми різних соціяльних прошарків. Улас твердив, що легше організувати протибольшевицький резистанс серед заможнішого населення, в підміських селах, які торгують з містом. Воно вже забезпечене найнеобхіднішими засобами до життя, тому спроможне задуматись над іншими вартостями людини. Згідно з оцінкою Лемеша й Орлана, ті дві брошури Уласа мали бути найкращі з-поміж виданих на цю тему в підпіллі. Брошури приніс Орлан з собою, і взимку я переписала їх у кільканадцяти примірниках на машинці, щоб весняною поштою Орлан міг розіслати до людей на ПЗУЗ.

У травні 1952 року. Улас вертався на схід. Коваль відпустив йому десять повстанців, які відійшли разом з ним. Однак не дійшли далеко, на одному з їх постоїв війська МҐБ оточили їх, і вони всі загинули в нерівному бою. Може, й попався хто з них пораненим у руки МҐБ.

Уласа не було вже ким заступити, тому Коваль передав Орланові його терени. Доручив йому сконтактуватися з окружним Хмельницької области, Скобом, зв'язок до якого вже був наладнаний. По смерти Уласа, того ж літа 1952 року, Скобові пощастило нав'язати контакт з Шумським р-ном. Ним він вже посилав листи до Коваля і домагався, щоб вислали їм провідника на місце загиблого Уласа. Без керівника самим підпільникам важко було вести роботу. При зустрічі з Орланом Коваль порушив ту справу, вони її обговорили і домовилися, що на черговий рік, якщо там умовини не погіршаться, Орлан відійде і закріпиться у теренах, де діяв Улас.

Казав Орлан, що Коваль значно подався фізично. Він важко переживав загибель Уласа враз із десяткою повстанців. Більше за жахливі побутові умовини його з'їдали жертви в людях. Слухаючи звідомлень Орлана про втрати на ПЗУЗ, запалював дрижачими руками цигаретку від цигаретки і нервовими кроками вимірював бункер. Хворів на виразку шлунка, з цинги йому повипадали зуби, В Галичині було важче повстанцям, як на Волині, їм доводилося перебувати в бункерах здебільшого по лісах. На Волині, де ще не знесено хуторів, легше було збудувати криївку та зорганізувати харчі.

Хоч який був невідрадний стан у підпіллі, Коваль розцінював оптимістично результати боротьби. Психічно та фізично виснажений, він, однак, був сповнений душевного спокою, який давала йому свідомість ваги проробленої праці та не змарнованого на малі речі життя. Як один з архітектів довготривалої повстанської та підпільної боротьби, бачив її позитивні наслідки. Боротьба наближалася до кінця, але ідея, в ім'я якої вона велась, вже увійшла в душу народу. Коваль вірив, що наша боротьба не помре зі смертю останнього повстанця. Вона буде дріжджами ферментувати в народі, поки в догідний час знову не відродиться, може, в іншій формі.

Від Коваля Орлан дізнався про долю кількох наших давніх друзів із Закерзоння, що перейшли на підпільну працю в Україну.

Колишній провідник Перемиської округи Григор став референтом пропаганди в Тернопільській окрузі. В тій окрузі вдалося гебістам спіймати двох зв'язкових, завербувати їх до співпраці і післати як "внутренників" назад у підпілля. Коли Григор проходив зі своїм бойовиком через їхню ланку, агенти зв'язали їх поснулих і віддали в руки МҐБ. Це сталося в 1950 або в 1951 році. МҐБ зімпровізувало відкритий суд над ними в Чорткові, на якому звинувачено їх, як і усіх інших повстанців, у діяльності на користь чужоземної агентури та у всяких нечуваних звірствах, ніби доконаних на населенню. Григора та його бойовика засудили на смерть і повісили в Чорткові.

Через тих же агентів попав у руки МҐБ окружний СБ Тернопільської округи. Його спіймали дискретно і теж запропонували співпрацювати з державною безпекою. Погодився на те, щоб викінчити агентів. Повідомив про них своїх зверхників, і після допиту "внутренників" зліквідували. Окружний СБ ще діяв один рік, поки не загинув.

Через рік після смерти Григора загинув на засідці його брат Щипавка.

Брат Старого, Орач, займав пост надрайонового СБ в Тернопільській окрузі. Його доля мені ближче не відома.

Колишній районовий Перемищини Олег займав пост окружного Золочівської округи Львівського краю. Власне в його теренах Коваль зустрівся з Орланом. Тоді Олег був на стоянці недалеко від них, і Орлан мав нагоду зустрітися з ним, але не зробив цього з конспіративних оглядів. Почувши це, я жаліла, що так зробив. Скільки радости він був би приніс Олегові, як же вдячний був би йому за таку зустріч. Тим часом доля вже готувала йому кінцеву путь. Загинув Олег навесні 1953 року, під час облав, там же, у Брідських лісах.

Сотенний із Закерзоння Громенко, який 1947 року відійшов у Західню Европу, прибув одного разу в Україну як кур'єр від ЗП УГВР. Приземлюючись парашутом у Карпатських лісах, нефортунно зачепився поміж віттями дерева й повис. Коли побачив, що до нього збігаються місцеві люди, обрізав шнури і, падаючи, зломив собі ногу. Громенка заховали в гущаку, але емведисти скоро його знайшли.

Нелегальна поява над територією дій підпілля чужоземного літака кожного разу викликала сильні облави. Вони дошкульно відбивалися на підпіллі, під час них гинуло чимало людей. Жертвою таких облав упав і сам Громенко. До пори зустрічі з Орланом Коваль ще не встановив - загинув Громенко чи потрапив у полон.

Полтава загинув, правдоподібно, разом із іншим членом УГВР і членом Проводу ОУН, псевдо якого було Максим. Вони перебували разом у бункері в лісі в районі Бурштину, Івано-Франківської области. Органи безпеки, мабуть, мали точні інформації про те, що вони в тому лісі перебувають, бо акцію проводили не тільки місцеві відділи МВД, але й Київ зі своїми спецвійськами. Війська щільно оточили ліс і тримали бльокаду, щоб ніхто з нього не прорвався. Перевіряли дослівно кожну пядь землі, поки не знайшли їхнього бункеру. Полтава і Максим вибрали смерть, а не полон.

Розповідаючи Орланові про загибель Головного Командира Тараса Чупринки, Коваль висловлював незадоволення тим, що командир зважувався на надто рисковні кроки. В тих часах ніхто з провідників уже не висилав поїздом чи автом кур'єрів, особливо, коли кур'єр, нехай лише приблизно, орієнтувався про місце перебування провідника. Чупринка рискував більше за інших.

У Чупринки, як майже в кожного підпільника, було підірване здоров'я, хворів на виразку шлунка. Він вирішив підлікуватися. Роздобув мундир військового старшини, вклав у кишеню підроблені документи й полетів літаком зі Львова до Криму на курорт. Пробув там декілька тижнів, підлікувався. Також їздив на Донбас, у Дніпропетровське та інші осередки у східніх областях. Хотів на власні очі побачити справжній стан в Україні, щоб знати, як і куди найбільше спрямовувати боротьбу. Робив це в час, коли тісна поліційна контроля слідкувала за діями кожного громадянина.

Накінець Коваль спитав Орлана про його подружнє життя, про те, як воно в нього ладиться в наших умовинах, відколи я прибула на Волинь. Орлан признався мені, що поділився з ним своїм незадоволенням щодо моєї поведінки, мовляв, все мене обходить, у всьому хочу мати голос. "Леміш вислухав мене і тоді каже: ви також будьте вирозумілішим до неї. В тих обставинах нашим жінкам важче жити, як нам, і ми не повинні ще й дрібницями затроювати їм того життя. Те, що займає голос, - вони всі такі, а з другого боку, чому б їх не мало обходити все, що діється кругом них". Потім додав по задумі: якби була нагода, я б вислав жінок на еміграцію, їх вже не залишилося в нас багато...

Щойно після тієї розповіді я збагнула причину зміни у наставленні Орлана до мене і за те була вдячна Лемешеві. Його слова змусили мого чоловіка зревідувати свою поведінку супроти мене й не "обкроювати" моїх прав.

Орлан приніс від Лемеша працю Колгоспне рабство, автором якої був він же, Василь Коваль. Опрацював у ній питання колгоспної системи. На підпільні умовини, це був об'ємистий твір, а також найсолідніша праця на згадану тему, яка в нас вийшла.

Автор докладно проаналізував всі ділянки структури колгоспів, починаючи від організації. Описав постання трудових кооператив і з'ясував, чому вони були не на руку режимові, та, навпаки, чому селянство давало їм перевагу над колгоспами. Потім обговорив організування колгоспів та радгоспів, вичерпно розглянув сільськогосподарський статут і його застосування на практиці. Подав цифри заробітньої платні колгоспника і порівняв її з платнею колгоспної адміністрації. Ґрунтовно проаналізував трудодень і довів наявними фактами, що це підступна форма тяжкої експлуатації селянина. Далі спинився над державними податками від колгоспу, в натурі й грошах, потім - від колгоспника, теж у подвійній якості. Описав присадибну ділянку, те, скільки плодів можна було з неї зібрати та який податок колгоспник мусів за це заплатити. Розглянув "дисципліну праці" та зробив порівняння з такою ж у робітника, доводячи, наскільки вона гостріша в колгоспника, діти якого від чотирнадцяти років зобов'язані виконувати роботу в колгоспі.

Леміш тонко спостеріг усю перфідність совєтського закону, який так спрепарований, що на ділі не давав багато можливостей дітям колгоспників здобути вищу освіту. Крім оплати за школу, їм ще треба було платити податок за дитину як за особу, яка відхилилась від праці в колгоспі. Тоді йшов розгляд закону про охорону материнства і неповнолітніх - як його пристосовувано у практичному житті колгоспників.

На сторінках своєї праці Леміш висвітлив також систему правління доводячи, що колгоспники зовсім не мали впливу на вибір колгоспної адміністрації. Проаналізував, яка користь державі з укрупнення колгоспів. Описав ланку і бригаду: розкрив справжню причину скасування ланки і видвигнення бригади, аргументуючи життєвими фактами, наскільки з такої зміни скористала держава і наскільки вона ще більше висмоктувала сили колгоспника. З'ясував закладання колгоспів у Західній Україні, опісля порівняв заробіток колгоспника із заробітком найнижче оплачуваного робітника-бідняка, який працював у поміщика за польської окупації. В точному зізставленні, навіть мізерний заробіток бідняка був вищий від заробітку колгоспника.

Свою працю Леміш базував на двох джерелах - совєтських інформаційних документах, звітах, звідомленнях і на конкретних фактах, взятих безпосередньо з життя колгоспника. Власне ці два джерела він постійно конфронтував, підтверджуючи свої висновки цифрами, відсотками, конкретними прикладами, подаючи джерела інформації. Колгоспне рабство не пропагандивна брошура. Це об'єктивна наукова праця, в якій автор глибинно проаналізував колгоспне питання і тим розгорнув на всю ширінь панораму огидної експлуатації селянина в совєтській системі.

Протягом зими я переписала Колгоспне рабство на машинці, і на весні Орлан вислав по примірникові провідним людям на ПЗУЗ.