Тисяча доріг

ЕПІЛОГ

Не всі "тисяча доріг" були за мною, коли я опинилась у вільному світі. Ще прийшлося пройти крутими дорогами допитувань, складання зізнавань, спочатку перед закордонними представниками Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР), а вслід за ними - перед американською службою безпеки.

З Західного Берліна перевезли мене і "Тараса" до Мюнхена. "Тараса" примістили деінде і з ним я більше не зустрічалася.

Тим часом, повідомлені американською службою безпеки про мою появу, зараз же прилетіли з Америки на зустріч зі мною голова Закордонного Представництва УГВР Микола Лебедь і член того ж представництва Юрко Лопатинський.

На початку нашої розмови я зразу заявила Лебедеві, що прибула прямо з київської тюрми. Його реакція була така, наче б доторкнувся електричного струму: "З'їдять нас большевики!", - нервувався, вимірюючи кроками кімнату. Мені з першого дня стало очевидним, що його не так хвилювали трагічні вісті, які принесла з України, як їхня тут особиста безпека, дарма що опинились далеченько від поля бою, аж за океаном...

Наші довгі розмови, допитування, не завжди були спокійні. Деколи бурхливі й емоційні. Мені важко було знайти спільну мову з Лебедем, який ні одного дня не прожив під большевицькою дійсністю і цілковито не орієнтувавався в реальній політичній ситуації на батьківщині. У нього був вироблений свій стереотип України і нашої боротьби і він не хотів, а може й не був здібний його зламати. Не диво, отже, що все сказане мною видавалось йому неймовірним.

Коли Лебедь вислухав мою розповідь про нечувано важкі умовини боротьби, він так і мовив: "Це не може бути правдою, воно не вкладається в логіку". В дальших розмовах він прямо благав мене, щоб я "призналася", бо ж "задармо" мене не вислали за кордон. Мені не було до чого признаватися, і вислали мене зовсім не "задармо". КҐБ затримало собі безцінну заставу: мого чоловіка в тюрмі, сина на людях, батьків і всіх братів і сестер в тюрмах і на засланні. Для мене це була надто висока ціна, а для Лебедя такі ціни не враховувались. Я зорієнтувалася, що маю до діла не з глибокодумним політиком, як собі раніш його уявляла. До того ж, маючи жорстку вдачу, Лебедь не вмів прихилити собі людини. Вже з нашої першої зустрічі мені впадала в очі велика різниця між ним і керівними людьми, з якими була знайома в підпільній боротьбі. Ні ввічливістю, ні політичною думкою він не дорівнював до них. Куди легше було порозумітися з Лопатинським. Списуючи протокол переслухувань, йому деколи скапувала сльоза на папір і за цю сльозу я була йому вдячна.

Проте, помимо всіх перипетій допитувань, недовіри, Лебедь все-таки прийняв мої свідчення серйозно. Я переказала їм усі інформації, які передав мною Орлан, як рівно ж остерегла перед намаганнями большевицької агентури проникнути в їхнє середовище. Щоб не розкривати моєї карти, я наполягала, щоб "Тараса" відіслали назад, як було домовлено. Мабуть, пізньою осінню його, з відповідною поштою, скинули парашутом в Україну. Але в підготовці його висилки я вже не брала участи.

На тому, однак, не закінчились мої митарства. На початку 1955 року мене перевезли з Мюнхена літаком до Вашингтона. Мені прийшлось пройти ще одну ґрунтовну і психічно втомлюючу перевірку, ще раз складати зізнавання, списування протоколів - тим разом перед американською службою безпеки. Коли врешті вони повірили, що я говорила правду, американський уряд запропонував мені азиль. Я прийняла пропозицію, бо й іншого, кращого виходу в мене не було.

Отими довгими зізнаваннями й розповідями я закінчила мою участь у визвольних змаганнях мого народу. Навіть фінал моєї боротьби позначився конкретними успіхами і душа в мене була спокійна, що свій обов'язок я сповнила до кінця. Я була свідома того, що мої свідчення - це свідоцтво нашої боротьби. Це я остання винесла на чужину, поза межі українських емігрантських партій, правду про неї. Своїми свідченнями перед американськими чинниками, обширними розповідями, які відзначались свіжістю подій, я наглядними фактами розкривала їм широчінь і глибину нашої визвольної боротьби і її вплив на народ.

Була ще одна моя заслуга, про яку мої компатріоти й не сказали мені зразу. Щойно по якомусь часі довідалася, що я врятувала життя групі людей, які йшли прямо в пащу КҐБ. Не знаючи справжнього стану на батьківщині, їх вже було приготовано скинути десантом в Україну, де повинні були нав'язатись з підпіллям. Після одержаних від мене інформацій десант скасовано.

Сокирою долі моє нове життя в Сполучених Штатах Америки було цілковито відрубане від мого минулого на батьківщині. Було воно настільки відмінним, що й неохота розповідати про нього.

З теплою вдячністю згадую прихильну поставу представників американського уряду. Вони віднеслись до мене з куди більшою увагою за земляка Лебедя, допомогли зробити перші кроки в новій країні. Без мого клопотання, самі оформили мені документи, дали привітно влаштоване помешкання. Щоб легше було мені знайти працю, затруднили жінку - професора університету для навчання мене англійської мови. У відносно короткому часі я могла спілкуватися з ними без перекладача. Мене запрошували до своїх домівок, особливо під час свят. Часто просили розповісти їм про мою батьківщину, звичаї, події, які там відбувалися. По якомусь часі допомогли знайти першу бюрову працю.

Спочатку жила у Вашингтоні, відтак одержала працю в місті Мілвокі, у штаті Вісконсин. З того часу вже сама стала заробляти на прожиток. Коли прийшла пора, з уряду допомогли мені одержати громадянство США.

Однак моє минуле було перепоною до зближення з людьми. Воно настільки мене різнило від світу, в якому я опинилася, що стало твердою стіною між нами, не давало зблизитись не тільки з чужими, але й моїми земляками. Я й надалі линула думками на батьківщину, жила цінностями, набутими у важкій боротьбі. Вони так глибоко врізьбились в душу, що стали невід'ємним елементом мого існування. Я вся була просякнута минулим і пам'яттю про залишених. Ради них добровільно відгородилась від довкілля.

Проте було одне задумане діло, яке тримало мене при житті. Цей задум я виношувала в серці крізь увесь маршрут, він вів мене на Захід провідною зорею. Я почувала, що доля недаремне привела мене, останнього живого свідка, у вільний світ. Вона наклала на мене великий обов'язок - зберегти пам'ять про нашу визвольну боротьбу, особливо її кінцевий період. Я мала все розказати і, більше того - записати.

Придбала письмову машинку, мапи територій, де перебувала, і зразу взялася записувати з плівки пам'яті все пережите - детально, рік за роком. Залишений мною світ і люди, і події, що розігравались, були яскраво свіжі в моїй пам'яті. В уяві ввижались обличчя моїх друзів, їхні усмішки, в вухах дзвенів їх голос. Ще відчувала вологість криївок, вчувалось шарудіння дерев під осіннім дощем, ще доносився тряскіт пальцями вартових у тюрмі... В таких хвилинах і годинах забувала сучасність. Ще раз переживала минуле, виливала його на папір і не спочила, поки не довела мою розповідь до кінця, поки не записала "посліднеє сказання".

Проминав час і згодом самотність ставала нестерпною. Поступово входила в громадське та церковне життя української спільноти в Мілвокі, стала активною в їх організаціях, писала статті до української і англійської преси, виступала з доповідями. В цій невеликій громаді я знайшла багато тепла і сердечности у відношенні до мене. З ними зжилася і багато з них залишились моїми вірними приятелями на все життя. Тут люди не були здеморалізовані політичними партійними незгодами, так характерними в тих роках у великих українських громадах. Відчували, свідомо й підсвідомо, що коли порізняться - пропадуть в чужому оточенні. Одначе ні перед ким не розкривала свого минулого, бо й серед моїх земляків я була білим круком. Коли з часом мене "впізнали" на принагідних імпрезах в Чикаго мої колишні друзі, воїни УПА з Закерзоння, я й із ними не вповні зблизилася. Спільні страждання - це основний елемент, що з'єднує людей. Мої друзі-закерзонці не пройшли зі мною найважчого і найдовшого підсовєтського періоду боротьби. Вони вже увійшли в матеріяльний світ довкілля і також включились в партійні міжусобиці. До тих міжусобиць підпілля в Україні ставилося крайньо негативно і таке ж ставлення було в мене.

Опинившись у вільному світі, мною всеціло заволоділо бажання віднайти мого сина-первородка Зенчика, що залишився в Польщі. Писала до кого лиш знала, розпитувала приїжджих з Польщі, стукала у всі доступні мені двері, однак мої старання були безуспішні. В моєму посіданні не було жодних документів, які підтвердили б, що в мене був син. Жила в Польщі під прибраним прізвищем. Не знала місця його перебування. Але жаринка надії постійно жевріла...

Через кілька років у мене поновився набутий в підпільних бункерах туберкульоз. Коли я переходила на самостійне життя, представник уряду сказав, прощаючись: коли будеш у важкій ситуації, звернись до нас. Зараз я знайшлася у дуже важкій ситуації. З активним туберкульозом вже не могла працювати. Тут знову мені подано помічну руку, з уряду полагодили всі формальності з влаштуванням мене в санаторій, а також помогли зліквідувати моє помешкання.

У стінах санаторію я пробула на лікуванні вісім місяців, протягом яких мала доволі часу подумати над своїм положенням. Криза, яку проходила, мене змобілізувала. Я чітко усвідомила собі, що пора позбирати черепки мого розбитого життя, склеїти їх і наповнити хоч яким змістом. Врешті погодилася з думкою, що минуле ніколи не вернеться і мені ніколи не зійтися з Орланом.

Ще до захворіння запізналася з Володимиром Пискіром, який кінчав студії у Вісконсинському університеті. Він часто відвідував мене в санаторії. Після мого видужання через рік ми одружились. Життя наче внормувалося, - створили родину, виростили двоє дітей, Богдана і Лярису. Вони й заповнили прогалину в моїм житті. Коли діти були малі, я поступила в університет. Після трьох років студій домашні обставини заставили мене вернутися до заробіткової праці.

Далі моє життя, з його смутками і деколи радостями, влилось у ту ж річку, що нею пливло життя українців, які по війні опинилися в Америці.

Ще в Україні мені було відомо, що мою родину заслано на Сибір в 1950 році. Не всіх заслали, батька і дві сестри, Стефу та Олесю, посадили в тюрму. Матір з Олею, Іваном, Богданом, Надею і Зеником заслали в Тайшет, Іркутської області. Батько, відбувши в Мордовському концтаборі п'ять років, долучився до сім'ї на засланні.

З часом дійшла до мене вістка, що після 10-річного заслання, підчас "хрущовської відлиги", в 1960 році родина повернулася до Задвір'я. Обіжною дорогою я нав'язала з ними контакт. Відписала мати: "Моя Дорогенька! (Без імені. - М. С.) Не маю слів, якими могла б подякувати Богові за радісну вістку. Коли ми повернулися додому (з Сибіру. - М. С), не знали, де шукати Твою могилу, щоб хоч хрест поставити..." Після вивозу на Сибір хату віддали іншим людям. Я допомогла їм збудувати нову. Не дожили мої батьки-страдники до проголошення Незалежності. Батько помер у 1977 році, мати - в 1988-му.

Після всіх переживань я вже не була здатна нічим радіти. Аж нараз, по довгих роках, загублена радість щедро завітала в мою душу і вщерть наповнила кожну її фібру. По віках неволі мій вистраданий рідний Край відзискав незалежність! Мрія стала дійсністю...

Мов птиця з вирію, верталась я на батьківщину. Зі сльозами зворушення вдивлялася крізь вікно літака в темну зелень Карпат. Густий дощ струмочками спливав по вікні. Плакала Україна, вітаючись зі мною, і промовляла до душі: "Врешті вернулася..." З нею плакала і я...

На летовищі у Львові наш літак зустріли таможники, штивні такі, в совєтських військових уніформах , все ще з червоною зіркою на кашкетах. Тут ще й далі відчувалась стара задушлива атмосфера. Митники насуплені, непривітні, звертаються до пасажирів російською мовою. Довго й скрупульозно провіряють документи кожного прибулого, недовірливо приглядаються їх паспортам і мені здається, що ось-ось відсторонять мене й поведуть до тюрми. Мимоволі зринуло в пам'яті: "Холодний зброї блиск, от перше привітання, Кордонні вартові непривітні..."

Мій пригноблений настрій враз розвіявся, коли при виході зустріли мене мої три брати з великими прекрасними букетами квітів і повезли "додому". Там вже чекала мене вся родина.

Після довгих років розлуки і жахливих переживань наша зустріч була вщерть виповнена всіма відтінками емоцій - зворушливою радістю, смутними розповідями, теплими спогадами, а ще більше важкими спогадами, сльозами... Пішла на кладовище привітатись з батьками, помолитися за їхні душі. Припала до їх могил і плакала душею, що не діждалися мого приїзду, не діждались волі, що за неї стільки настраждалися... Відвідала церкву, яка й дотепер красується серед кленових дерев. Слухаючи Богослужбу, ясні спогади з дитинства і молодости тихою блакиттю огорнули душу. До мене приступали люди, віталися, і я всім зусиллям пам'яті старалася їх собі пригадати, зв'язати давно розірвану нитку з минулим...

З трепетом душі готувалась до зустрічі у Києві з сином Петрусем. Але наперед поїхала в Гаї відвідати Настю Суту й подякувати їй, що плекала мого сина в такий лютий час.

З Петрусем я вже раніше, під час "відлиги", нав'язала контакт з поміччю моєї родини. Нам треба було часу, щоб зблизитися. Тепер він прибув на зустріч враз із батьком. Через простір часу ми, Орлан і я, простягли до себе руки... Однак відчула, що багаж пережитого й осібно влаштованого життя вже став невидимою завісою між нами. Орлан розповів мені багато про пережиті кошмарні роки після нашої розлуки. На цій першій зустрічі виглядав психічно втомлений, не такий, якого я знала, з ким прожила десять буремних років. Але це було лиш на початку, після проголошення Незалежності. Він ще не вповні прийшов до себе після пережитих репресій. Та в недовгому часі ожив, наче фенікс, отрясся з попелу депресії і з запалом неофіта знову всеціло віддався національно-виховній праці, особливо серед молоді.

Ми зустрічались кожного разу, коли я приїжджала. З часом перервана дружба знов поновилась. Минулі переживання й почування тримали нас цупко в своїх обіймах. Вони не опускають мене навіть після його смерти, що прийшла доволі несподівано, на 82-му році його небуденного життя. З відходом Орлана багато спливло з моєї душі...

Доволі часто відвідувала Україну, вона, її люди, знов і знов притягали мене магічною силою. Враз із родиною мене завжди зустрічала з китичкою квітів Богданка Пилипчук, моя вірна подруга ще з ранніх років. Вона теж учасниця визвольної боротьби, відтак довголітній в'язень большевицьких концтаборів. Не одна вона, багато моїх подруг і друзів тих неспокійних років чекали мого приїзду. Всі вони до болю рідні мені, в кожного зворушлива книга життя і їм хотілось розгорнути переді мною хоч декілька сторінок з неї.

Попри всю привітність мого оточення, я все ж спостерігала, з якими трудами закріплюється державна незалежність. З болем завважувала, що мій народ ще не став справжнім господарем своєї землі. Йому важко визволитися з узвичаєних вікових пут неволі, яка залишила глибокі травми в його душі, його психіці. Я поверталася з Батьківщини у важких думах... Мене огортало тривожне передчуття, що ще гряде велика битва за його духовність, його самоутвердження. Але цю битву мусять завершити перемогою вже майбутні покоління.