Тисяча доріг

У ЛУЦЬКОМУ РАЙОНІ

В іншому місці цей бункер Дубового в Гірко-Полонці був би вже давно провалився. Тут рятувало ситуацію те, що влада зовсім не підозрювала сім'ї, в якої була криївка, у співпраці з повстанцями. Родина бідна, не мала чим допомогти. До того, ще й господар один з перших у селі вступив у колгосп. Йому не було чого жаліти, не забрали в нього коней, корів і господарського реманенту. Та й колгосп ним не розбагатів.

Ми знали точно, коли він увечері приходить з колгоспу з роботи. Собака перший вітав його коротким радісним гавкотом, він гладив його по голові, потім гупав чобітьми на порозі, струшуючи з них сніг або густе болото. Також знали, що господар, як лиш помиється і повечеряє, вийде на горище до входу в бункер. Відсуне дошки, одкриє вічко, і ми спитаємо його, чи спокійно, чи немає облав, і, якщо спокійно, він спуститься по драбині до нас. Розповість новини в селі, про те, що діється в довколишніх селах. Тоді розповість, як йому пройшов день на роботі, поговорить, понарікає і, оновлений, вийде від нас, щоб сторожити, поки жінка подасть нам вечерю.

Віком він був під сороківку, але виглядом скидався більше на людину в п'ятдесятці. Його доля була аж надто неласкавою, хоч у ту добу, на цьому пункті планети горе навідувало майже кожну чесну сім'ю. Він, однак, був позбавлений навіть того душевного вдоволення, яке дістається людині, коли інші її поважають. Типовий сільський бідняк не тільки в минулому, капіталістичному світі, але й за влади пролетарів, він не здобув пошани серед односельців. До нього ставились зневажливо, мовляв, ти голота, такі ось, як ти, доперлися до корита і гляди, до чого довели народ. Навіть у власній сім'ї, що ніколи не зазнавала достатків, не було місця на взаємне пошанування, бо важка турбота за куском хліба витискала з хати всі інтимні почування.

Єдине місце, де наш господар почував, що його розуміють і цінять добро у ньому, був отой бункер під хатою.

Перед нами він розкривав душу, звірявсь у своїх турботах, шукав порад і тому влазив майже щовечора до того бункеру з набожним обличчям, наче б входив у церкву. Одного разу він так і сказав:

- Вони всі думають, що коли ти вбогий, то вже й нікчемний, не вартий, щоб навіть собака брехнув за тобою. Однаково - як до війни, так і тепер, за колгоспу. Ех, не знаєте, як мені боляче, коли підходжу до гурту хазяїв, а вони нараз вривають розмову, бояться, щоб не почув, про що говорять, як вони нарікають на совєтів та їхні колгоспи. Тоді мене аж в горлі стисне з болю, і подумаю собі: зажди ще, Трохиме, і ти, Корнію, колись я приведу вас на своє вбоге подвір'я, покажу вам бункер під моєю хатою і тоді спитаю: "Ви знаєте, хто в мене бував, га? Чи ви знаєте, який важний командир літо і зиму тут проживав і придумував, як нам освободитись, як прогнати зайдів з нашої землі?" Вони то з дива не зійдуть, не ймуть віри, їй Богу, роти пороззявляють. Тоді я їм пригадаю: "Пам'ятаєте, як ви змовкали, вривали мову, коли я, бувало, підходив до вас? Ви думали, що буду вислуговуватись властям. Ану, багачі, заведіть мене на свої подвір'я, покажіть бункери, похваліться, що й у вас жили повстанці, що й ви їм помагали".

Його очі сповнялись теплом, і в уяві виринала мрія майбутнього, і він, як дитина, заслухана в казку, всміхався до неї.

- Ех, хотів би я дожити до тих часів...

Одного вечора увійшов наш господар до бункеру дуже стурбований.

- Скоїлось лихо... мабуть, не довго вже мені ходити по світі білому.

Ми насторожилися, стали розпитувати, що сталося.

— Намовили мене, сволочі, а тепер звалюють усю вину на мене.

— Хто і до чого вас намовили?

До крадіжки, ось до чого. Тобто я не крав, але буду відповідати за крадіж. Таж усе село знає, як колгоспна власть розживається, але люди мовчать, бояться голосно про це говорить. Тепер ось знову голова колгоспу, навспіл з бригадиром, украли кілька корців пшениці. "Ми вже маємо купця, - кажуть мені, - чекає на товар. Дамо тобі коней з колгоспу, і ти лиш завези до нього до Луцького, а ми за прислугу вділимо тобі трохи зерна на зиму". Я, дурак, злакомився, подумав, легше буде зиму пропхати. Вони ж не перший раз крали, і районне начальство знало про це, там уже нераз рука руку мила. Однак виявилось, що не всім бюрократам у районі однаково догодили. Знайшовсь один, що із заздрости доніс на колгосп до суду. Голова і бригадир не дуже тим затурбовані, вони знаються з прокурором і суддею, гостять їх у себе, так що викрутяться. Але що буде зі мною???

Не довелося довго чекати, через деякий час приїхав у село районний суд. Розглянули справу крадіжки і всю вину приписали нашому господареві, мовляв, украв на власну руку і віз продавати до Луцького. Те, що голова приділив йому коней на доставку пшениці, суддя не брав до уваги. Саме голова і бригадир зізнавали проти нього на суді. Присудили йому десять років в'язниці та зразу арештували, не дозволивши навіть попрощатися з родиною.

Коли пізніше зрідка писав до жінки, ніколи не забував передати привіт повстанцям, називаючи їх в листі по-своєму.

Весна в 1950 році прийшла дуже рано, через те вже в березні поновилися зв'язки, стали відбуватись зустрічі. Орлан пішов на нараду з командиром Романом. Роман, колишній сотенний УПА в ранзі хорунжого, тоді працював у східніх областях. Він прибув як відпоручник від окружного провідника Житомирської округи Будька. В дорогу вибрався ще минулої осени, але над річкою Горинь найшов на засідку, був важко поранений в ногу і не міг далі іти. На тій же засідці загинув зв'язківець Дума, який минулої весни переправляв нас через Горинь.

Хорунжий Роман прийшов позвітувати Орланові про діяльність їхньої групи в Житомирщині, від сорок четвертого року досі. Його інформації були дуже цінні для Орлана, влегшували йому плянування підпільної діяльности в тих теренах. Особливо важливим було точно зорієнтуватися, в яких обставинах доводиться підпільникам діяти і як ставиться до них населення, як сприймає ідею, що її вони несуть до нього.

Після зустрічі з Романом Орлан зустрівся з Атом. Восени Ат відбув нараду із Зіньком і тепер звітував про це Орланові. З огляду на загибель окружного провідника Шлюсара, на цій зустрічі Орлан призначив Ата на пост окружного провідника, північної Рівенської округи. Зінька призначив надрайоновим Костопільського н-ну. Він зайняв місце загиблого надрайонового Миколи.

З Романом Орлан вислав у східні терени групу підпільників для підсилення роботи, серед яких був графік, один з учнів Зота-Бея. Він повинен був на місці виготовляти кліша за зразками Зотової графіки. Видно, там повстанці вже мали невеличкий засіб розмножування літератури, і це трохи відтяжувало її транспортування звідси. З тією групою вислав Орлан великий тираж підпільної літератури, виготовленої на ту ціль узимку по друкарнях Волині й Полісся.

По відході Орлана на зустрічі я ще залишилася на кілька тижнів у бункері командира Дубового. Час минав швидко за працею, ми виготовляли матеріяли, потрібні до весняних пошт, переписували надіслані свіжі звіти. Мені знову пощастило побути в товаристві двох підпільниць, тож зрозуміло, не обійшлося без жіночих розмов та звірянь.

Вже раніш, коли ще Орлан був у криївці, я помічала, що Катерина шукає підхожого моменту поговорити зі мною насамоті, але якось не складалося. Така нагода трапилася, коли одного разу по відході Орлана командир і Ганна вилізли на горище трохи подихати свіжим повітрям, а ми обі залишилися в криївці. Я догадувалася, про що вона хоче говорити. За час мого перебування в них завважила, що відносини між нею і командиром стали трохи напружені. Катерина хотіла, мабуть, звіритися мені у чомусь. Дубовий був її другим чоловіком. Катеринине перше подружжя було надто короткотривале, та й обставини в УПА були настільки відмінні від теперішніх, що на ділі минулий досвід небагато став їй у пригоді. Тепер Катерина починала нове особисте життя, це ще були її "медові місяці" (абсурдне поняття в підпільних умовинах), але в неї вже назбиралося чимало жалів на свого чоловіка.

- Мене тепер часто переслідує думка, чи варто було виходити заміж. Доки не звінчались, він був ніжний та уваж ний, а тепер - сама бачиш, який сухий і формальний зі мною, - жалілася.

Я дуже добре розуміла стан душі жінки і пробувала її заспокоїти.

— Сама колись я так же боліла, як ось ти тепер, - відповіла на це. - Увійди, однак, у становище командира. Вже сама присутність у бункері його зверхника диктує йому здержливу, формальну поведінку супроти тебе. Не забувай, що насамперед ми - повстанці, тобто вояки.

Обов'язок вояка і всякі інші завдання я можу сповняти, ти ж бачиш мене при праці. Так само, коли находимо в дорозі на засідку, я займаю таку ж позицію, як і інші. Проте мої обов'язки не заважають мені бути йому жінкою, принаймні хоч деколи, в передишках між облавами. Чому тоді йому важко бути мені чоловіком, не командиром? Чого зрікатися навіть отих скупих окрушин вияву любови, хай і в наших обставинах життя? Кому вони заважали б?

— Не приходило тобі, Катерино, на думку, що жонаті підпільники почуваються начебто винуватими перед своїми друзями? Мені здається, вони, може й підсвідомо, винагороджують свою "вину" суто формальним ставленням до своїх подружжів, щоб тим доказати, що вони зовсім не стали інши ми, якими були попередньо. Коли ми ще не були їхніми жінками, наше слово і наша участь важились нарівні з іншими, а відколи ти стала дружиною, неписаний закон вимагає невтручання у справи чоловіка, а то й оточення, навіть якщо ти, як і раніш, сповняєш накладені на тебе обов'язки.

— Чому пайка зречення випадає найбільше жінці? - обурювалась Катерина. - Яка тоді роля залишається мені, коли я затрачую своє рівнорядне місце серед підпільників?

Мені було трохи дивно, що в тих обставинах, де вже гинули передостанні повстанці, вона так глибоко була заабсорбована своїми правами жінки.

- Ти ще не усвідомила собі, яку важливу ролю будеш сповняти, ставши дружиною командира. Більш за всіх будеш помагати йому нести тягар відповідальности за керування боротьбою, за її успіхи і невдачі. Що вище становище його, то більше вимог супроти його дружини. Не помічала ти, як навесні або й не навесні приходила до нього пошта, він прочитував раз і вдруге прислані звідомлення і притому його уста судорожно здригались, прозраджуючи душевний стан? Опісля говорив назверх спокійно зі зв'язківцями, розпитував про дорогу, давав їм вказівки. А коли вже всі поснули і ви залишились обоє, він ще не сказав до тебе затурбовано: ось знову прийшла в пошті вістка, що загинув цей і той. Ким мені їх заступити?.. Ось той терен уже став білою плямою на нашій карті... Не глянув потім на тебе, не сказав тихцем: "Добре, що хоч ти зі мною, можу з тобою розділитись тягарем"? Коли звіриться він перед тобою, це й буде тобі найбільшою заплатою, ти стала його най вірнішою подругою, душевною підмогою. Одначе таке розуміння не приходить відразу, його треба вистрадати, переболіти і побороти в собі неодні почут тя, хоч які вони оправдані і зрозумілі в нормальному житті, проте несумісні з нашими умовинами. Коли ти дійдеш до такого переосмислення, тоді оціниш по-новому свою любов і свою позицію в боротьбі та зрозумієш, наскільки бліді в її обличчі всі твої теперішні жалі.

Вона втихла, наче заспокоїлась, проте її зосереджений погляд і глибока зморшка в міжбрів'ї вказували, що внутрішня боротьба ще не. закінчена і кінцевий її вислід вимагатиме від неї чимало зусиль.

Був уже квітень, коли я відійшла з бункеру Дубового. Перед Великоднем Дем'ян перевів мене до криївки на хуторі села Лаврів, Луцького р-ну. Там уже застала Орлана, що повернувся зі зустрічі в, та ще двох повстанців - Конона і Адріяна. Вони були власниками бункеру і тепер його відпустили Орланові до вжитку.

Підпільна праця серед наших земляків на Наддніпрянщині була остаточною мрією чи не кожного повстанця в західніх областях. Отже не диво, що я з великим зацікавленням розпитувала Орлана про новини і враження з розмов із Романом. Він переповів мені декілька епізодів з пригод повстанців. Опісля використав їх також у журналі За Волю Нації, де вміщував їх у циклі "Підпільними стежками на Схід". З того, що почула, дві пригоди закарбувалися мені в пам'яті.

Розказував Роман Орланові, як їх трьох заквартирувало в одному селі, на горищі в хаті колгоспника, до якого вони вже раніше заходили. Якраз того дня приїхали в село два агенти з району, уповноважених достави молока та збирання податку за бездітне.

Голова сільради скликав мітинг, на якому уповноважені різними погрозами лякали колгоспників, щоб ті виконували здачі. Тим, хто "зривав плян", обіцяли виставити "путьовки" на Сибір.

На тих "уполномочених" селяни вже давніш жалілися повстанцям, тож цим разом хлопці вирішили провчити їх.

— Підходимо до клюбу, - розповідав Роман, - залишаємо одного на стійці, а двоє іде всередину, прямо на сцену.

— Ми українські повстанці, - звернувся до людей. - Усі тут зібрані, поводьтеся спокійно. В кого зброя - хай не важиться стріляти. Клюб оточений, біля вікон кулемети. Не виходити із залі.

Чиновники затряслися як в лихоманці. Насамперед ми обшукали їх, забрали пістолети. В залі тиша, хоч маком сій. Тоді я виголосив кілька слів:

- Корінь лиха, - кажу, - не в цих ось вислужниках. Оці п'явки є тільки знаряддя у руках російсько-большевицьких окупантів і по-своєму хочуть скористатись і наживатися на вашій кривді. Правильно кажу?

Ніхто не озивається.

- Та не бійтесь! Хоч раз у житті відважтеся сказати так, як думаєте. Попробуйте і переконаєтесь, як легше стане на душі, - жартома підохочую.

На залі тихо, але очі в людей заблиснули світлом, ожили. Говорять очима, а вуста мовчать. Вони всі знають, що, коли пройде, наче на фільмовій стрічці, оця неймовірна дія, через кілька годин їх будуть переслухувати ґебісти. За однісіньке слово "так" (правильно говориш) їм би довелося платити роками концтаборів. Там селяни, оті колгоспники, вже дуже втихомирені, розважливі й дивляться на життя реально. В їхньому психічному стані вони вже не в силі були спромогтися навіть на малу відвагу, хоч кожне геройство криє в собі також елементи нерозважности та нереальности, - резюмував Роман.

Хлопці позривали зі сцени портрети Леніна і Сталіна і вручили їх чиновникам: "Порвіть їх!"

Ті забідкалися:

— Все заберіть від нас, тільки помилуйте, не наказуйте нищити портретів.

— Деріть, а ні - то загинете за Сталіна!

Не мали виходу, подерли. Потім наказали чиновникам стати навколішки перед зібраними колгоспниками і повторювати за Романом: "Простіть нам, люди, нашу нахабну поведінку. Відтепер обіцяємо поводитися з вами по-людськи".

Повторили слово-в-слово. Повстанці ще коротко заговорили до зібраних людей і залишили клюб, остерігаючи, щоб ніхто не виходив скоріш як через півгодини. Люди тихцем шуміли, киваючи на переляканих чиновників: "Добре їм так".

Через кілька днів у сусідньому селі розповідали колгоспники, що до клюбу зайшло п'ятнадцять повстанців. Приїхали в село автом, з кулеметами, всі вдягнуті в американські уніформи...

- Виходить, Америка за самостійну Україну, - зробили свій висновок колгоспники.

Друга Романова пригода була іншого, сказати б, калібру.

Із кількома хлопцями Роман повертався на свою базу з далекої дороги. Виголоднілі й утомлені довгою ходою, повстанці зайшли пізно ввечері в одну хату в селі, з надією, що, може, вдасться щось перекусити. їм зразу впала у вічі вбога хатня обстанова. Це віщувало, що доведеться залишитись без вечері. В хаті застали жінку, яка поралася з посудом біля печі. Відрекомендувались їй, пояснили, чому при зброї і з якою ціллю зайшли до її хати, - звичайно так робили, коли вперше зустрічалися з людиною.

Вислухавши їх, жінка дуже затривожилася, значно більше, як будь-хто в подібній ситуації. Перелякано позирала крадькома на двері, що вели в другу кімнату.

Нараз двері відчиняються, і перед ними з'являється молодий чоловік. Жінка - це була його мати - вся затремтіла, зблідла, малощо не осунулась на долівку, якби вчасно не притрималась за одвірок.

- Я чув крізь двері все, що ви говорили до матері, й вирішив вийти, відкрити перед вами свою душу, - привітав їх ось такими словами син і став розповідати.

За війни він служив спочатку в армії, а коли фронт уже перевалився на захід, в Польщу, зголосився до військ НКВД. Тоді ще вірив у все, чого його вчили в школі, і був переконаний, що УПА - банда, яка вислуговувалась перед німцями та шкодила українському народові. Його частину посилали на облави, вони шукали бандерівців по селах, лісах, він стріляв на них при сутичках, може, й убивав. "Признаюсь, - казав, - мені нелегко доводилося руйнувати людські хазяйства і не міг зрозуміти, чому населення в Західній помагало УПА і чому воно ставилось явно вороже до совєтської власті. Вона ж їх визволителька, думав я".

У сорок четвертому його частина стаціонувала на Волині, вишукувала по лісах УПА, зводила з нею бої. Одного разу їх кинули в бій під селом Гурби. Там їхні війська три дні зводили бої з відділами УПА. "Та не лишень з УПА, бо й селяни з довколишніх сіл помагали їй проти нас. Я бачив, як повстанці йшли до бою з кличем "За Україну!", як вони по-геройськи боролись і вмирали". Становище повстанців було безвиглядне, їх щільно оточили війська НКВД, однак вони не здавалися. Жінки займали позиції убитих повстанців і тримали, поки їх також не скошували скоростріли.

Помовчав хвилину, потім вів далі: "У цьому бою мене важко поранено в груди. Забрали мене непритомного і поклали в госпиталь. Рана на тілі помало гоїлася, проте інша, в душі, все більше ятрилась. Вона й донині мене пече. Щойно в Гурбенському бою зрозумів, що не бандитів убивав, а своїх братів, що стріляв у груди тим, які стояли за свій народ".

Він розіп'яв сорочку і показав близну на грудях: "Ваша куля вилікувала мене. Згодом мені пропонували добре платну роботу в МВД, однак я її не прийняв. Вже краще працювати в колгоспі, ніж далі вести злочинну роботу. Якщо б міг, хотів би, хоч частинно, направити зло, яке чинив".

- Мати дивилася на нас благально, наче чекала страшного суду, - розповідав Роман. - Між нами був Чмелик, я лиш позирав на нього і думав, що він буде робити. А він, змахнувши сльозу з очей, підступив до того чоловіка і простяг йому свою в рубцях правицю з двома нерухомими пальцями: "Це теж з Гурбів. Може, й помінялись кулями, що?.. Ех, брате..." - і кинулись в обійми.

А мати далі стояла біля печі й тихо схлипувала, не зводячи з сина очей.

Перебуваючи в жіночому товаристві в бункері Дубового, я, за словами мого чоловіка, здеморалізувалася. Річ у тому, що дівчата зробили через своїх знайомих у місті закупку певних речей і подарували їх мені на пам'ятку нашого спільного перебування. Були це нейлонові панчішки, крем до лиця і навіть "парфуми". Тепер я ламала собі голову, як мені все оте добро заховати, щоб хлопці, а більше за всіх мій чоловік, його не побачили. Тут була лиш одна кімната, і куди б не розглядалася, не знаходила відповідного сховку. Панчохи ще можна було "залегалізувати", але крем і "парфуми" ніяк не пропхаються. Знайде їх хтось з них - не перестануть дерти з мене лаха. Все одно не думала розставатися з подарунком і впродовж короткого часу навіть ухитрялась вживати перед спанням мій крем. Аж одного разу понесло Орлана за чимсь то на полицю, де ззаду, за пакетами літератури, причаївся мій скарб.

- Ти звідкіля це дістала? - і, не чекаючи відповіді, став мене підтягати.

Не було іншої ради, мусіла вияснити ситуацію. Коли не маєш добре обґрунтованого оправдання, тоді найкраще ставити справу руба, це була моя засада, тим більше, коли побачила, що вже й хлопці підсміхаються.

- Не будьте дітваками. Моє лице не бачить сонця місяцями, і йому також треба відживитися.

Відказав Орлан:

— Якось досі обходилось без поживи.

— А далі не може, - заявила я рішуче.

Вони ще трохи пожартували собі з мене, і з того часу я вже не ховалася зі своєю косметикою. Хлопці, як і раніше Дубовий, звикли.

Під кінець Великодніх свят Орлан ще раз зустрівся з Дубовим, який знову вирушав на нараду до Василя Коваля. В той час Орлан також відбув зустріч з референтом СБ на ПЗУЗ. Референт недавно прибув з Галичини, призначений головним керівництвом на місце Залісного, який загинув зимою 1948/49 року. Мені невідомо, яке було псевдо нового крайового СБ. Він ходив з автоматом ППШ, і зв'язківці охристили собі його "провідник ППШ". Пізніше Орлан висилав до нього пошту, яку адресував "К-13". По відправі з Орланом він відійшов у Житомирщину враз зі своєю секретаркою, яка теж прибула з Галичини. З ним також відійшла туди група повстанців, разом - чоловік десять.

Ранньою весною 1950 року розійшлася серед населення поголоска, що біля Львова загинув великий командир УПА. Вістка стривожила нас, такі новини звичайно підтверджувалися. Незабаром, першою весняною поштою, прийшов до Орлана лист від Василя Коваля-Лемеша. Він повідомляв Орлана про загибель Генерального Секретаря УГВР, Головного Командира УПА і Провідника ОУН в Україні Тараса Чупринки-Тура. Командир загинув 5-го березня під час наскоку на його бункер у селі Білогорща біля Львова. Заступник Тараса Чупринки Василь Коваль-Леміш тепер обняв усі його керівні позиції. Коваль дав Орланові наказ не повідомляти про смерть Тараса Чупринки членів підпілля на ПЗУЗ, поки не одержить від УГВР офіційного комунікату, зверненого до підпільних кадрів.

Зате МҐБ не чекало, надіючись, що поширення вістки про загибель Головного Командира здеморалізує кадри і значно послабить в людях волю далі вести безвиглядну боротьбу. Підшиваючись під групу підпільників, опергрупи розкидали по полях листівки, звернені до "друзів-побратимів боротьби", заявляючи, шо шукають до них зв'язку, який перервався через смерть Тараса Чупринки.

Коли вкінці з'явився комунікат, вістка глибоко сколихнула кадрами. Кожний повстанець був свідомий того, який це дошкульний удар по нашій боротьбі. Куди важче за рядове членство сприйняв і пережив цю вістку провідний склад підпілля. З огляду на конспірацію, пересічний повстанець знав Головного Командира тільки зі звернень і комунікатів, які надходили час від часу з його підписом, тоді як вищепоставлені провідники знали точно, яким блискучим керівником нашої визвольної боротьби він був. Часто рядовий вояк переживав загибель безпосереднього провідника важче, як утрату людини на високому посту, з якою ніколи не спілкувався. З першим він ділив долю і недолю, разом вони заглядали смерті в вічі, він скріпляв його духово в критичних обставинах. Як вояки на фронті, ми звикали до жертв, тому навіть смерть Головного Командира не послабила боротьби. Ніхто з повстанців на ПЗУЗ не склав зброї, не зголосився з по-виною до МҐБ. Як і раніш, кожний сповняв свої обов'язки. Але в обличчі великих утрат, ми всі стали чимраз частіше задумуватися над долею нашої боротьби.

На Волині перебував серед підпільників визначний мистець-графік Ніл Хасевич, псевдо Зот-Бей. Він був родом з Волині, однак мені точніше не відомо, з якої місцевости. Своє мистецьке знання здобув у Варшавській академії мистецтв. Його графіка була ефективною зброєю в руках визвольного підпілля. В дереворитах, створених у періоді підпільного життя, Зот зображав недолю народу під радянським режимом і протирадянську повстанську боротьбу. Головно повстанській тематиці він присвятив найбільше своїх творів, втілюючи в них ідею визволення, вільного майбутнього життя і змальовуючи життя та побут повстанців.

Прибувши на ПЗУЗ, Орлан відразу нав'язав із Зотом-Беєм контакт, і вже через саме листування вони стали близькими приятелями. З листів Орлан пізнав його і вичував, що має діло з людиною дуже чутливої вдачі, особливо, коли затор-кувалось його мистецьку творчість. Вони спільно обговорювали тематику нових дереворитів. Свої завваження про виконані рисунки Орлан висловлював дуже обережно, щоб не вразити мистця, який досконало знав своє діло. Мабуть, Орлан був одним з дуже небагатьох, до чиїх завваг Зот прислухався. Був він незвичайно вартісна для підпільної боротьби людина ще й тим, що постійно вишколював нових людей, які опісля відходили в різні округи, де ілюстрували підпільні видання чи виготовляли кліша для друкарень. Часто вони самі компонували довершені картини. Зот так досконало навчив деяких техніки деревориту, що недосвідченій людині було важко розпізнати, чи це праця Ніла Хасевича, чи, може, котрогось з його учнів. Його графіку вміщувалось на сторінках брошур, на летючках або окремо, як самостійне гасло.

В Зота не було однієї ноги, ходив на протезі. Через свою інвалідність майже весь час сидів у бункері, лише час від часу, з огляду на безпеку, стару криївку замінювали йому на нову. Кожний свіжо виготовлений дереворит Зот пересилав Орланові, і в нього вони перебували. Кліша, що тематикою відповідали текстові тої чи тої брошури, Орлан віддавав до друкарні ім. Клима Савура, яка була приміщена в Луцькому р-ні. Після друку відсилали кліша назад до Орлана. В нашій криївці був станок, зготовлений до помножування графічних відбиток, і на ньому я й Адріян вибивали їх тисячами. Від нас вони йшли до друкарні, де їх доповнювано письмовим змістом.

Цього літа, 1950 року, ми поспішали з відбитками. Під осінь, як подовшають ночі, підготовлялася висилка невеликих груп повстанців з Полісся в рейд на Литву. В ті часи відділи УПА вже не діяли як військові одиниці, але коли треба було виконати завдання, яке вимагало бойових груп, тоді їх організувалось з колишніх учасників УПА. На зворотній сторінці наших відбиток у друкарні вибивали тексти звернень до балтійських народів - литовців, латишів і естонців. Окрема летючка була призначена до білорусів, через територію яких повстанці мали проходити. В цих летючках українське підпілля інформувало балтійців і білорусів про нашу визвольну боротьбу і закликало також і їх боротися проти російсько-больше-вицьких окупантів за свою незалежність. Ми висловлювали наші симпатії до них, що разом з нами ділили важку історичну долю.

На черзі була летючка до червоноармійців. З нею також треба було поспішати, щоб хлопці ще встигли розкинути довкруг літніх таборів ЧА. їх на Волині та Поліссі було кілька.

До червоноармійців друкувались летючки українською та російською мовами. В них роз'яснювалося, що вояки ЧА не мають причини обороняти російсько-большевицьку тюрму народів, іх повчалось, щоб у кризовий час вони застосували своє військове знання і зброю проти поневолювача їхніх народів. Окремі летючки були звернені до українців-червоноармійців. Однак їх сюди не присилано багато, а ті, що були, походили з віддалених областей і суміжних з Україною російських районів. Ми також друкували летючки, звернені до кавказьких народів - грузинів, вірменів і азербайджанців. Мені не відомо, чи і яким способом їх розповсюджувалося на Закавказзі. Летючки головно розкидували біля військових таборів, бо саме кавказці та середньоазійці становили переважну більшість червоноармійців по лагерах в Західній Україні.

В теренах дій Орлана літні лагери ЧА розміщувалися переважно в поліських лісах. Лагерні команди намагалися всякими способами запобігти спілкуванню солдатів з місцевим населенням і тримали їх у доволі суворій ізоляції. Одначе не могли повністю уберегти. Нераз ранками солдати знаходили порозкидані довкола табору летючки і встигали ознайомитися з їхнім змістом, поки їх від них не відобрали. Один з таких таборів був у Тучинському р-ні. Секретарка в лагері, росіянка, знайшла була летючку і прочитала. Коли, однак, дійшла до кінця та побачила клич: "Смерть Сталіну і його партійній кліці!" - скрикнула з жахом і, випустивши летючку з рук, проказала в розпачі: "Ох, єслі била б знала - била б нє читала".

Літом 1950 року прийшла до Орлана пошта від його зверхника. В ній прибуло повідомлення про адоптацію Орлана в члени УГВР. Прийшли листи з ґратуляціями від Василя Коваля, Оси па Горнового і Петра Полтави. Рівночасно був надісланий примірник Звернення Воюючої України до української еміґрації, написаного минулого року, ще за життя Тараса Чупринки. Нам особисто прийшла ще одна дорога вістка. В листі Осип Горновий повідомляв, що наш син, Петрусь, росте здоровий, розумний, "вже читає книжечки". Настя опікується ним, як своєю дитиною. Добрий, незабутній Осип. Серед усіх тягарів і турбот він ще потрудився дістати вістку і зробити нам велике добро. Мені нераз до болю хотілося написати до Насті, попитати за сина, але не важилась її, напевне безнастанно підстерігану, наражати ще більше, як вона вже була наражена.

У пошті до Орлана від головного керівництва приходили деколи матеріяли із закордону, головно преса. З неї ми довідувалися про труднощі та нечасті успіхи наших земляків на Заході. Прочитавши про велику маніфестацію українців у Мюнхені, повстанці раділи, що вони ще не збайдужніли на чужині до болів свого народу. З періодика Бюро інформації УГВР, що його систематично, хоч нераз з перебоями, випускав Генеральний Секретаріят УГВР, ми довідались про загибель на території Чехо-Словаччини підпільних кур'єрів, які пробивалися на Захід. Між ними було двоє повстанців, що давніше перебували в карпатському бункері Полтави, - його співробітник Херсонець і командир охоронної боївки Мирон.

У серпні Орлан знову покинув бункер, відійшов на зустріч із двома окружними провідниками, Ярим із Ковельської округи та керівником Берестейської округи, псевдо якого мені не запам'яталось. З ним відійшов Адріян, і я залишилася на деякий час сама в бункері. Метою наради був перерозподіл оперативних засягів цих двох округ. На нараду прибули також два надрайонові провідники, терени дій яких заторкнула реорганізація, - Михайло і Віктор, їхні надрайони були вже у смузі Полісся.

Причиною нового поділу теренів був брак керівного персоналу. Інша причина полягала в пекучій потребі підпільників з організаційним досвідом для праці у східніх областях. На цій нараді скасовано Берестейську округу і її територію прилучено до Ковельської округи. Окружного Берестейщини призначив Орлан на пост окружного Житомирщини. Будька, який дотепер займав це становище, Орлан призначив на пост окружного Київщини. До того часу Будько дещо пустив коріння в Київщині й там вже частинно розбудував підпільну мережу.

Незабаром окружний Берестя відійшов на схід, взявши з собою знову групу повстанців з Берестейської округи. Загалом, рік п'ятдесятий був роком експансії підпілля з ПЗУЗ на Наддніпрянщину. Такі пересуви почались у Галичині давніше. В 1948 році Провід в Україні вислав крайового провідника Подільського краю Уласа в сусідні області - Хмельницьку і Вінницьку, із завданням поширити на їхню територію підпільну боротьбу.

В Ковельській окрузі ще досі не було друкарні. Для її зорганізування Орлан вислав туди подругу Ріту, і вона відійшла враз із окружним Ярим зразу після наради. Затруднена до того часу в друкарні ім. Клима Савура, Ріта була обізнана з роботою і тепер мала помогти в Ковельщині поставити працю в друкарні.

З кінцем сорокових років, коли Орлан обняв пост крайового провідника ПЗУЗ, тут проведено свіжий набір молоді в підпілля. Переважно це були хлопці, часто з середньою освітою, які прийшли в підпілля прямо зі шкільної лавки. Наші симпатики, вони помагали повстанцям, виконували їхні доручення. З бігом часу привернули на себе увагу МҐБ, їм грозило арештування. Власне такі загрожені були першим контингентом, який напливав у підпілля. З огляду на незвичайно важкі умо-вини, жінок у ті часи вербувалося дуже обмежене число. їх приймали лише тоді, коли МҐБ вже, як мовиться, наступало їм на пальці.

Свіжий набір вселяв багато надій. Молодь з ентузіязмом поринула у вир боротьби, і незабаром талановитіші вже вибивались на керівні пости. Проте над ними треба було наглядати, вони ще не дорівнювали старшим підпільникам у досвіді, що його ті набули впродовж років боротьби. Старі повстанці могли сповняти роботу навіть тоді, коли нераз порвався зв'язок і не було директив. Вони самі вирішували, що слід робити і як все таки віднайти кінець розірваної нитки зв'язку з Організацією.

Через кілька днів після відходу Орлана до мене навідалися вночі надрайоновий Дем'ян та Адріян. Вони були занепокоєні, по дорозі бачили заграву, що освітлювала небо вистрілюваними ракетами. Припускали, що хтось з повстанців найшов на засідку. Мене вістка стривожила, спитала, чи не міг проходити в тому напрямі провідник.

- Думаю, що ні - заспокоїв Дем'ян. - Антон і я відвели провідника до криївки, де він тепер проводить нараду. Це Антонова криївка, він доставляє туди харчі та забезпечує всім потрібним.

Антон, його справжнє прізвище Сметана, походив з села Полонка, Луцького р-ну. Займав пост районового провідника Луцького р-ну, а також забезпечував продуктами харчування осередок командира Дубового. З повстанців, що діяли в цьому районі, тільки Дем'ян і Антон знали місце бункеру командира. Знав Антон також приміщення друкарні, бо займався доставою потрібних їм речей і матеріялів. Дуже працьовитий та сумлінний у виконуванні своїх обов'язків, він, однак, був шорсткий у спілкуванні з деякими людьми. З ним треба було вміти поводитись, часом вислухати обурення, мовляв, забагато має обов'язків, часом дати пораду, і тоді неважко було здобути його прихильність. Може, й тому він полюбив Орлана, що той завжди знаходив час поговорити з ним, вислухати. "Це дійсно провідник - він розуміє людину", - казав Антон до своїх друзів. Для нього він усе зробив би, тому не диво, що наказав сім'ї, де був його бункер і куди тепер завів Орлана, "щоб їм там нічого не бракувало".

В ніч, коли хлопці бачили, як світляні ракети розривали небо, Антон пішов на хутір до жінки, яка мала зробити йому в місті закупку. Жінка ця віддавна співпрацювала з підпіллям, до неї хлопці нераз заходили. Видно, хтось із сексотів її підглядів. За нею стали слідкувати, і під час закупки речей для підпільників у Луцькому жінку накрило МҐБ. З того дня опергрупа кожної ночі тримала засідку біля її хати. Коли Антон застукав до вікна, на нього накинулися зненацька, так що не встиг покористуватися зброєю і попав у руки опера-тивників. Про все те дізнався незабаром Дем'ян від знайомих у селі людей.

Невідомо, які тортури, фізичні і психічні, застосувало МҐБ до нього, але їм вдалося його заломити. Через день після охоплення напав загін війська МҐБ на хутір у Гірко-Полонці, де був бункер Дубового. З собою привезли загорненого в палатці Антона, який точно знав, що командира немає в бункері та що там залишились тільки дві жінки.

Господиня ще встигла повідомити їх, що військо йде прямо на її хутір. Нічого в хаті не шукали, лише подались на горище, де був вхід до бункеру. Дівчата зрозуміли, що це кінцевий акт їхньої життьової драми. Архів, який віддав їм під нагляд командир і який в критичній годині мав бути знищений, вони облили нафтою і запалили. Відкривши вхід, гебісти впхали до бункеру господиню, щоб переказала жінкам пропозицію здатися в полон. Вона звідти вже не вийшла, зате незабаром донеслися з бункеру приглушені три постріли...

Вістка про упадок бункеру і загибель трьох жінок смутком сколихнула всю околицю. Коли дійшла до мене в криївку, в пам'яті зринули прожитий спільно з ними час, наші хвилюючі розмови. Майже детально в уяві відтворювала останні хвилини їхнього життя... Катерина в розпачливій рішучості сповняє доручене їй командиром завдання і водночас заспокоює молодшу за себе Ганну, помагає їй гідно прийняти смерть... А як прийняла її нещасна господиня? Чому вона загинула з ними?

Привів Антон спецгрупу МҐБ до ще однієї старої криївки, в якій уже ніхто не жив.

Перед нами розкривалось страшне мариво. Якщо Антон заломився, він, щоб купити собі життя, може видати органам безпеки Орлана враз із чотирма керівними людьми, які перебували в Антоновій криївці. В його руках також була друкарня з усією обслугою, зв'язки до підзвітних, і хто знає, що він ще може натворити.

Дем'ян мусів довідатись, яка доля Орлана і тих, що були з ним. Адріян відійшов був ще тієї самої ночі, а тепер ми вирішили іти разом. Краще для нього, і я вже не хотіла залишатися сама в криївці. Ніч була не до підпільних маршів, ясно-місячна, кругом аж блищить, а нам ще й треба переправлятись через багнисту річку Полонку. Щойно над світанком ми наблизилися до хутора, де мав би бути Орлан. Я залишилась оподалік, а Дем'ян підходив обережно.

Наслуховую... тиша, не стріляють...

Незабаром вернувся Дем'ян і переповів мені, що сказав йому господар. Він підтвердив, що, справді, зловили Антона (до того часу Дем'ян був уже певен цього, але ще не мав точних вісток). Орлан також про це довідався, і всі вони в бункері пробули в крайньому напруженні весь день, а ввечері відійшли, не залишивши ні записки, ні усних вказівок для Дем'яна.

- Дякувати Богу, живі, - і мені камінь зсунувся з серця.

Тепер Дем'ян не знав, де шукати Орлана. Написав, на всякий випадок, записку, визначаючи в ній дату і місце зустрічі, та залишив її господареві. Вже завидна ми бігом добивались до лісу.

Визначена зустріч не відбулася, записка ще лежала на хуторі. Довше чекати не було глузду, і ми відійшли в південну Луччину, в село Рікані Великі. На хуторі в криївці застали головного друкаря Корнія і його помічника. Вони оповіли, що після того, як Антон попав у руки МҐБ, увесь персонал ще два дні перебував у своїй друкарні. Потім вони перетранс-портували в запасний бункер усе майно друкарні, що мало неоціненну вартість для підпілля, і щойно тоді покинули бункер. Не спанікували, Антон з ними приятелював, тому вірили, що він їх не видасть.

Всі, хто знав Антона, осудили його за видачу криївки Дубового, що потягла за собою життя трьох людей. Невже він надіявся, що, може, жінки не виберуть смерти і здадуться в полон? Можливо, "органи", щоб помогти йому заглушити сумління, втовкмачували в нього такий сценарій. А може, так тортурували, що не пам'ятався, що говорив. Але ж він знав Катерину, яку недолюблював, знав, що вона не піде в полон і з нею не піде Ганна. Того, що заштовхнули в бункер господиню, міг не передбачити, хоч міг і сподіватись, це не вперше тебе так робило. Проте... всім нам було очевидним, що Антон намагався пошкодити багато менше, як справді міг. Деякі повстанці припускали, що він був би не видав бункеру Дубового, якщо б у ту пору там перебував командир. Антон його поважав, зате з жінками був на поганій стопі. Відносини між людьми відограють важливу ролю за всяких часів, у всяких суспільствах, а в нашому житті вони часто важились між життям і смертю.

Дем'ян і друкарі відійшли, в них тепер було чимало справ, багато що треба було міняти, перероблювати і починати наново. Мене залишили саму в криївці, зрідка навідуючись. Там я прожила до початку вересня.

На хуторі, де була криївка, жила господиня з двома дітьми, сином і донькою, у віці юнаків. Вона була вдова, чоловік пішов до УПА і загинув ще за німців. її сім'я - це ще одне кільчатко в довгому ланцюгу людей, які ділили з нами тягар боротьби. Попри різнорідність, усім тим людям була притаманна одна характерна риса, а саме - безмежна доброта. Люди з великим серцем, вони не тільки вміли розрізнити добро від зла, але й готові були посвятити себе і свої сім'ї в ім'я добра.

Тітка та її діти прийняли мене як рідну, ділячись зі мною останнім куснем важко запрацьованого колгоспного хліба. Дівчина мала шістнадцять років і була вже така чарівно-вродлива, наче троянда, що зранку відкриває до сонця перші пелюстки. Люблю фізичну красу в людині, красу душі люблю, люблю її в природі, мистецькій картині, слові, музиці, танці - вона підносить душу до висот, на землі розкриває краєчок неба. Навіть серед найважчих умовин моє сприймання краси не притупилось. І тепер ось, коли опинилась у зовсім безнадійній ситуації, сиділа сама в криївці, не знаючи чи ще живий і куди подався мій чоловік, я все одно не могла намилуватись донечкою господині. Вона була дуже соромливе дівча і, здавалося, не усвідомлювала ні своєї краси, ні отого внутрішнього тепла, що випромінювало з неї й робило її довірливо доброю та чистою. Вечорами, прийшовши з роботи з колгоспу, вмивалася, причесувала свої пишні коси і шугала прямо до мене, в криївку. Коли, однак, навідувалися хлопці, то тільки заглянула, паленіла, тоді кинула нам "добривечір" і, як мишка, втікала до хати.

Після п'яти років поновної окупації Західньої України органи безпеки СРСР дійшли до висновку, що самим терором і вивозами населення їм не досягти ліквідації підпільної боротьби. Вони переконалися, що навіть у найважчий час знаходились люди, які нам помагали, тому й створили величезну машину розвідки і доносів, щоб мати контроль над рухом населення в теренах, де ще діяло підпілля. На лихо, мені зіпсувався годинник, і я попросила хатнього хлопця, щоб віддав його в Луцькому до направи. Здавалося б, проста річ, таж годинники псуються людям. Тут годинникарем був приїжджий росіянин. Покрутив годинника в руках і, завваживши, що не совєтської марки, спитав: "Чиї це часи, бандєровца?" Потім запитав у хлопця прізвище. Той вирвав йому годинника з рук. "Як не хочеш направляти - не треба", - і з поспіхом залишив робітню.

Пригадалася мені розповідь керівника Львівського краю Федора, коли ми прибули до нього з Карпат у сорок восьмому році. Він післав чоловіка до Львова з направкою радіо. Механік був східній українець. Він оглянув радіо, понюхав: "Чути бункером". Чоловік відпирався, а механік йому на те: "Ти мене не проведеш, не вперше таке бачу, але це не моя справа", - і направив радіо.