Тисяча доріг

ВОГНЕМ І ТЕРОРОМ

Учасники визвольної боротьби на Закерзонні переживали зловісні часи. Як буває у важких ситуаціях, підпільні й повстанські кадри звертались до провідних людей за порадами та вказівками, як вийти з невідрадного становища. В Перемиській окрузі всі вони, а також командири відділів УПА, вдавались зі своїми проблемами до Орлана. Він повинен був уже відійти в Україну, але в такій важкій ситуації не мав сумління залишити кадри напризволяще. На півночі діяв Стяг, який, однак, не в силі був контролювати дії всього Закерзоння з огляду на віддалі й інтенсивні акції польського війська, що внеможливлювали ефективне функціонування зв'язків і тим самим комунікації. Орланові часто доводилось самому, без порозуміння зі Стягом, приймати рішення щодо переміщування в інші райони як поодиноких людей, так і відділів УПА. Він майже кожної ночі виходив на зв'язки, де зустрічався зі сотенними командирами або тереновими провідниками, з районовими включно. Найважча ситуація була у відділах УПА, яких набагато численніший ворог постійно переслідував і яким нав'язував бої.

За рішенням Головного Командування УПА та в порозумінні з провідником Стягом, Орлан дав наказ декотрим сотням УПА пробиватись на Захід, у вільний світ. Вони відходили туди з місією свідчити перед світом про боротьбу українського народу за незалежність.

Висліджувані, опісля безнастанно переслідувані польським і чеським військами, сотні УПА виконали доручену їм місію. Однак більшість їх, пробиваючись на Захід, загинули в боях. Могили повстанців розсіяні рясно не тільки по рідному Закерзонні. Вони вкрили густо всю дорогу, крізь Чехо-Словаччину, і стоять німими свідками змагань за волю країни тих, які спочили в цих могилах.

Решта відділів УПА одержала наказ пробитись через границю в Україну. Там вони далі вели боротьбу з окупантом, спочатку у формаціях УПА, а з часом, після реорганізації, перекинулись на підпільний спосіб боротьби.

Єдине, але вкрай складне завдання, перед яким стали підпільні кадри ОУН на Закерзонні під ту пору, було - перетривати. Дуже важко доводилось роздобувати харчі й оминати збройні сутички, коли в лісах та на полях нишпорило повно польського війська. Треба було так лявірувати, щоб перетривати до часу, поки проведеться докорінну реорганізацію підпільної боротьби на Закерзонні. Йшлося не про те, щоб зовсім заперестати діяльність на тих землях, а про те, щоб змінити форму, а також маштаби боротьби. Відколи викинули українське населення, не стало природної основи існування, і тепер треба було створити нову базу. У зв'язку з тими проблемами, а також у зв'язку з відходом Орлана в Україну, Стяг викликав його на зустріч з кінцем травня.

Відходячи до Стяга, Орлан взяв із собою Птаха й мене, ллянуючи залишити нас ближче до себе, в Ярославщині, на випадок, коли б йому довелось відходити в Україну прямо від Стяга північним зв'язком. Нам треба було переправлятись через Сян, здовж якого були ворожі засідки. Тому, крім зв'язківців, що прийшли по Орлана, нас відпровадила до річки й охороняла нашу переправу боївка СБ Орача. Ми переправлялись через Сян 27-го травня. Дата запам'яталась, бо це була друга річниця нашого вінчання. Ні Орлан, ні я не вміли плавати, і через те переправа вимагала додаткових зусиль. Річка настільки глибока, що треба було переправлятись бродом, біля якого, власне, можна було сподіватись засідки. Як на лихо, два дні тому рій УПА напоровсь на броді на польське військо і там же звів бій.

Річку перейшли щасливо, але не без пригод. Ми вже були відійшли близько півкілометра від річки, як Птах спохо-пився, що не має з собою свого фотоапарата. Виявилось, залишив його по тім боці Сяну. Не тільки що шкода апарата, він був марки "Ляйка" - можливо, дарунок від дружини, але що гірше - розконспірувалось місце переправи. Вранці, можливо, знайде його ворожа патруля, і вже не перестануть пильнувати ночами броду, тримати засідки. Ба що більше, в апараті був фільм зі світлинами повстанців при зброї, бо того дня Птах знімав усю нашу групу враз з Орланом.

Орлан дозволив Птахові вернутись над річку, де ми вдягались, і перевірити, чи не там залишив його. Апарата не було по цім боці, а переправлятись на той берег було неможливо. Поблизу, здовж річки, проходив шлях, проїжджали ворожі автомашини, певне, розвозили військо на засідки. Ми тому й переправились зарання, як тільки смеркло. До того, ще й поспішали, треба було впродовж короткої літньої ночі зробити довгу дорогу. З того всього потішали Птаха і себе, що, може, пастух або хто з цивільних людей знайде фотоапарат, злако-миться на нього і не зголосить на УБ, а світлини, для своєї безпеки, знищить. Все ж, загроза була серйозна, й ми пробули наступний день у напруженні, побоюючись, чи нас не дослідять собаками до місця нашого постою. Птах, бідака, почуваючись винним, переживав більш за нас усіх. "Щоб мене мав шляк трафити, щоб був загинув, аніж мав зробити таку дурницю", - дорікав собі вголос. Це розізлило Орлана. "Не говоріть дурниць! Цього вже не направиш", - скартав його.

Ми не несли зі собою жодних харчів на день, бо їх не мали. Тепер, проходячи городами, рвали зелену цибулю і, голодні, зразу з'їдали, але трохи таки запаслись, щоб мали на день. При кінці травня на городах, крім цибулі, нічого ще не було. Випорпали ще кільканадцять картоплин, посаджених у полі. Вони вже були закільчились, але й тією знахідкою тішилися. Знайти засаджене поле теж не було легко, бо поля належали до українського населення. Селян викинули якраз у час, коли вони вже засадили городи, але ще не встигли обробити поля, тому майже вся земля лежала тут облогом.

Першого дня після переправи наша група заднювала в лозах, над старим річищем Сяну. Ми були ще далеко від ліз, як до нас долинув спів солов'їв. Ті солов'ї - унікальний випадок на все моє життя, ніколи більше мені не траплялось чогось подібного. Там, у лозах, їх було тьма-тьменна, і всі вони заливались трелями, як могутня окрестра. Вже так виспівували, що серед того лящання ми не могли навіть чути наших слів, коли говорили між. собою. Вже давно розвиднілось, і сонце викотилось доволі високо, а вони й далі не переставали. Щойно коли добре пригріло, солов'ї затихли. Надвечір ми спекли картопель і, підкріпившись ними, рушили далі в дорогу.

Ішли так кілька ночей. Здобували їжу в полі, а коли не знайшли нічого, заходили до рідких в тій околиці польських господарств. Не будячи господарів, шукали баньок з молоком, що їх господиня часом спускала на шнурку наніч у криницю. Або заходили до льоху і брали, що надибали їстивного. Одного разу "здобули" навіть глечик сметани. По дорозі випорпали картопель і того дня мали справжній бенкет.

Допускатись такої крадіжки змушували нас нестерпні обставини, які створив окупант. Здавалось би, можна було стукати до хатів польських родин і просити, а то й купити їжу, бо гроші в нас ще були. Така поведінка виглядала б гідніша нашого повстанця, але...

Найголовнішим для нас у ту пору була конспірація. У час, коли проти повстанців кинули такі великі сили, коли вишукували та винюхували при помочі собак кожний наш слід, - розкривати наш маршрут польському населенню було б загибеллю. Особливо обережно треба було поводитись на трасі зв'язку, щоб не розконспірувати лінії через глечик молока. Проте їжу мусілось якось здобути, бо, доки зброя в руках, ми не думали вмирати з голоду, навіть як і не стало вже свого населення. Але вже й у той час зв'язкові подекуди знайшли собі польські родини, які помагали їм харчами та подавали інформації про військо.

Під Радимном ми заквартирували на полі у криївці наших зв'язківців. Вхід до криївки був своєрідний, добре придуманий - збудований в дуплі верби, з якого вниз вели сходи. Одначе сама криївка виявилась дуже мала і вже така закапарена, що гидко було просидіти в ній навіть один день. її власники, непогані хлопці, відважні, бо саме таких і призначалось на ту роботу, обслуговували важкий і відповідальний відтинок зв'яз ку, проте в криївці не справлялись з гігієною.

У дальшій дорозі змінювались зв'язкові, поки не довели нас у північну Ярославщину. По дорозі ми квартирували в лісах, а подекуди в криївках. На цьому відтинку дороги запам'ятався мені один випадок.

У лісі на зв'язковому пункті ми зустрілись з районовим провідником. Він повів нас днювати на український хутір, власників якого поляки вже вивезли. Там у клуні на горищі була зроблена криївка-перебитка, з віконця якої можна було бачити що діялось довкола. Тут було більше хуторів, і всі вони становили щось у роді присілка. З нами заднював райо-новий з двома своїми бойовиками.

Які ж ми були заскочені, коли вранці прийшли до нас двоє чистеньких дівчат і принесли сніданок: каву, яйця і свіжий смачний хліб, якого ніхто так не спече, як наші господині. На обід знов же, тим разом інші дівчата, принесли росіл, вареники і печиво з овочами. Місцеві повстанці сказали нам, що поляки вже викинули половину людей з тих хуторів, а решта чекала з дня на день такої самої долі. Проте повстанці жили серед них, як і раніше. Про їхню криївку знали всі жителі на хуторах, і всі їм помагали.

Орлан від ранку аж мінився на лиці, так непокоївся. Він навіть за німецької окупації більше конспірувався! Знав би був наперед, напевне обрав би гірше місце на днювання, без печива і вареників, зате безпечніше. Однак було запізно міняти місце, і ми в неспокої чекали, що нам принесе той день.

Чекати не треба було довго. Раннім пополуднем напало на хутори військо. Стали виганяти людей із хат, запихати у вантажні авта і вивозити. Ледве могли сердеги дещо захопити зі собою. І ось коли вже мали вирушати зі своїх господарств, вони, удаючи ніби за якоюсь там потребою, приходили під нашу клуню. Щоб не викликати в поляків підозріння, не гляділи в сторону криївки, лише проходили попри клуню і говорили до нас півголосом: "Бувайте здорові. Нас вже вивозять, не забувайте нас, прийдіть туди, куди нас завезуть. Будьте здорові, хлопці. Хто ж вам тепер поможе..."

Хоч як вони це робили безглуздо, з риском, за що ми всі могли поплатитись життям, проте несила була на них сердитись. Напружені, в гострій поготівлі, ми, проте, були глибоко зворушені поведінкою тих рідних, дорогих нам людей. Самі ж вони не знали, яка доля їх чекає, а ще знайшли в своїм серці місце на турботу за нас.

Далі на північ, у лісових масивах, ворожі акції відчувались сильніше. Там, як і на півдні, в лісах перебувала УПА. Орлан зорієнтувався, що йому ще доволі далека дорога до Стяга і легше буде пробиватись одинцем зі зв'язковими. Птахові й мені краще було вернутись у знайомі нам терени, під Перемишль, де мали більше можливостей перебути. Так ми і зробили. Обоє повернулися назад зв'язком, а Орлан подавсь на північ.

У Перемищині ми долучились до групи окружного провідника Григора. Побули з ними деякий час, потім дійшли до групи надрайонового Тараса. Опісля мали свою групу - я, Птах, бойовик СБ з боївки Орача Щур і кущовий господарник Степовий. Вони оба походили з поблизьких сіл, дуже добре знали терен, а також мали знайомі польські родини, що влегшувало роздобування харчів.

Кожний другий вечір Щур і Степовий, а нераз і Птах, ішли організувати харчі, продираючись із забльокованого лісу. Так же робили й інші підпільники, тому не було вечора ні ночі, щоб не доносилось стрілянини з того чи того напряму. Прислуховуючись, я намагалась вгадувати, чи це наші хлопці мали сутичку, чи повстанці з іншої групи. Наші вже кілька разів напоролись на засідку, мали з ними перестрілку, і Щур був ранений в руку. Степового застукало військо в польській хаті. Він ледве відв'язався від переслідувачів, відстрілюючись майже до останнього набою. Щур так і загинув у серпні під час здобування харчів. У той час він уже не був у нашій групі, а вернувся назад до боївки Орача. Кілька бойовиків найшли на засідку в Пралківцях коло польської хати. Можливо, господар сам вказав на них. Вив'язався бій, і в ньому Щур наклав головою.

Переважно приносили картоплю, кашу, деколи товщ, і нераз був хліб. У лісі ми збирали гриби. Ми й надалі квартирували на краю лісу в гущаку, а ввечері переходили в грубий ліс і там, в яру потічка, варили їжу. Надранком підживлялись і частину брали зі собою на день. Досвітком їжа не смакувала, зате впродовж дня відчувався голод, бо все було пісне і порції скупі.

Хлопці постійно відходили не тільки по харчі, але також на зв'язки до інших груп і залишали мене ночами саму в лісі. Я мала назбирати дров, розкласти вогонь і до ранку наварити їжі. В мене був лише малий пістоль, сімка, і мені нераз ставало лячно в лісі. Коли б хлопці загинули під час вилазки, незавидне було б моє становище. Не так легко в той час могла б була пов'язатись з іншими групами. Ворожі засідки влаштовувано не тільки під лісом, але чимало було їх у лісі на стежках, доріжках, перехрестях. Нераз серед ночі доносились стріли з глибини лісу. Не диво, що, залишаючись сама, я тривожно прислухалась до кожного шелесту.

Одного разу, а було вже по півночі, в цілковитій тиші нараз я зачула слабкий тріскіт гілок і шелест листя, що доходив з горішньої частини потоку. Звук ставав щораз голосніший, наче хтось наближавсь. Я знала, що це не хлопці, їм ще завчасно було вже вернутись, та й не ішли б вони так необережно, не робили б стільки шуму. Може, військо? Хто б не ішов, він ще не міг бачити вогню: потік у горішнім річищі вигинавсь коліном та й вогонь майже догасав, я була вже закінчила варити. Тихо вилізла з потоку на стрімкий берег, відійшла недалеко в ліс і залягла в очікуванні. Виявилося, це був борсук чи якась інша звІрина. Підійшовши на кілька метрів до вогню, він нагло завернув і з фурканням побіг горі потоком, наробивши ще більше шуму.

Все ж, навіть у нашому преважкому становищі, складалась нераз не весела, а радше комічна ситуація, що змушувала сміятись. Якось увечері хлопці пішли на зв'язок до іншої групи, а я з Птахом залишилась варити. Увесь день падав дощ, та ще й тепер покрапував, а обране місце у вузенькому яру потічка було дуже непригоже на вогнище, однак добре замасковане, і тому ми його не змінювали. Після цілоденного дощу потічок набуяв водою, аж розлився в яру, ледве залишаючи мале місце, щоб розкласти вогонь. Посуд і продукти треба було примістити вгорі на березі, що був дуже стрімкий, ще й розмоклий по дощі, так що ноги зсувались за кожним кроком.

- Ви вже порайтесь біля вогню, а я буду приносити, що треба, з берега. Тут дуже важко вилазити, - сказав Птах. Він, золота душа, був уважний навіть у дрібницях.

Коли треба було йому видряпатись на берег, він сховзу-вався і падав майже за кожним кроком, розкидаючи все, що ніс у руках. Потім напотемки збирав і ледве ступив пару кроків, знову лежав. Це його так шалено злило, що він люто кляв за кожним разом, як упав: "А щоб тебе шляк трафив!" - ще не закінчив прокльону, а вже знову лежав простягнутий на березі, а недалеко нього відкинута каструля. Не знаю, чому в цілому світі сміються ті, що бачать, як падає людина. Замість співчувати бідоласі, мене напав сміх. Не так те, що падав, як його безсила лють видалась мені дуже комічною, і що більше він падав, я ще більше сміялась, ну, вмирала просто. Він не міг довше стерпіти моєї поведінки, підійшов - я при вогні побачила, якою люттю блищали його очі, та процідив крізь зуби: "Знаєте, я б роздер того, хто сміється!" Тут я вже зовсім спасувала, аж присіла, заливаючись, очевидно при душеним, сміхом. Хоч не па м'ятався в люті, все ж роздер би був "того, хто сміявся", а не просто мене, хоч я б його зрозуміла і не ображалася б. Час загорнув порохом забуття не одну, важ ливішу подію з тих років, та ось ця незначна картина врізалась нам обом у пам'ять, і опісля нераз я її згадувала. "Не говоріть про це", - просив Птах, знову переживаючи в пам'яті минуле.

До Орлана приїхала з Лемківщини поїздом Христя з поштою від к-ра Тактичного Відтинку УПА Рена і сотенного Бродича. Вона повідомила, що частина надрайонового проводу Лемківщини, а саме - Мар, Горислав і Мелодія, відійшли на Захід. Відділи УПА під командами сотенних Хріна, Біра і Мирона перейшли через границю в Україну. Розповідала нам про бої, що їх доводилося щоденно зводити сотням УПА з Перемищини, під командою Бурлаки і Громенка, що тоді пробивались крізь Лемківщину на Чехо-Словаччину, потім - у Західню Европу.

На привезену пошту Христя мала дістати відповідь від Орлана, тому чекала, поки він повернеться від Стяга. Під ту пору надрайоновий Тарас з'єднав свою групу з нашою. Харчів стало бракувати ще більше. Користуючись з присутности Хрис-ті, Птах або Тарас висилали її з лісу декілька разів до Перемишля на закупки. Проворна і підприємлива, до того ще й фізично кріпка, вона умудрялась приносити на плечах у ліс великі клунки продуктів. Було це рисковне підприємство, кожна виправа могла коштувати їй життя. Відходила від нас раненько, а поверталась удень, коли довколишні польські селяни вертались з базару. По всіх дорогах нишпорило військо, особливо попід лісом, і Христі треба було пробиратись стежками та вважати, щоб серед поля не звернути на себе уваги. Все одно не обходилось, щоб по дорозі не наткнутись на військо. Тоді зажартовувала, нав'язувала розмову. Прийшовши назад, оповідала: "Говорю до них, а вся аж стерпла, ниє під грудьми, ану ж заглянуть у клунок!.." Ті принесені на Христиній спині клунки, може, врятували від смерти не одного, бо, в іншому разі, мусіли б повстанці продиратись уночі із забльокованого лісу, находити на засідки під польськими хатами. Після повернення Орлана Христя повезла на Лемківщину його відповідь.

Зате дві інші жінки прийшли на порятунок, закуповуючи нам харчі на базарі в Перемишлі, - Ірина Стисло та її подруга Ліля. Ірина була дружиною районового провідника Самбірського р-ну в Україні, Інгула, що був односельцем Птаха і його великим другом. Ліля - донька священика з Пралківець під Перемишлем. За німецької окупації теж була заангажована в підпільній праці. Тепер обидві проживали в Перемишлі та були вже в кінцевих місяцях вагітности. Хоч які були ми їм вдячні за прислуги, однак наполягали, щоб не приходили в ліс і берегли себе. Вони все це вислуховували, а коли нас залишали, казали на прощання, щоб через тиждень хлопці чекали на них у визначеному місці, - знову принесуть харчів. У них була органічна потреба приходити з поміччю. Помагаючи нам, Ірина вважала, що тим самим помагає своєму чоловікові, - може, там хтось і його порятує у важку годину. Знову ж Ліля, видно, ще не забула минулого. Вона дорожила згадкою про те минуле і навіть не признавалась чоловікові у своїх "виправах" у ліс, він зжахнувся б, якби знав. А була Ліля надзвичайно вродлива, вже така красуня, що й вагітність не відібрала їй чару. І далі виглядала по-дитинному наївно, беззахисно, і, дивлячись на неї та Ірину, ніхто б не припустив, що вони носять у ліс харчі повстанцям.

Раніше, задовго до повороту Орлана, прийшла від нього до Птаха записка: він доручає йому повідомити листовно Малушу і Зою, щоб приїхали до нього на зустріч. Тоді вони обі жили в Єлєній Ґурі, і, поки вернувся Орлан, Зоя і Малуша вже на нього чекали.

Тим часом на Перемищині трапився випадок, який ще більше погіршив і без того вкрай безвихідні обставини повстанців. Орлан був ще у Стяга, як до Григора прийшов окружний СБ Старий з вісткою, про те, що окружний господарник Вишинський є в руках польських органів безпеки. Не знає - попав він ранений чи зголосивсь добровільно, але заломився і пішов з ними на співпрацю.

Незадовго до зникнення Вишинського Старий перебував з ним у Турницькому лісі. Оба сиділи в одному бункері. Тепер Вишинський ходив разом із провокативною групою УБ-МВД по знайомих місцях у лісі й, під маркою повстанців, шукав зв'язків до теренових провідників. Зорієнтувавшись у ситуації, Старий негайно прибув у Перемищину, щоб усіх нас остерегти від провокації. Південні терени, отже, були менш-більш врятовані, одначе небезпека на тому не кінчалась.

Торік Орлан висилав Вишинського з поштою до Стяга. З ним Стяг тоді зустрічався в околиці свого квартирування. Якщо б Вишинський з'явивсь у Стяга ще до приходу туди Орлана, йому там вдалось би, враховуючи довір'я до нього, влізти на зв'язок і добитись зустрічі зі Стягом. У цей критичний час Стяг, імовірно, сам вийде на зустріч, щоб особисто довідатись, який стан на півдні. З другого боку, якщо Орлан уже зі Стягом, вони, певно, сидять у лісі в бункері Стяга і під час дуже докладних облав оба можуть накласти головами. Треба було якнайскоріш алярмувати Стяга, хоч було очевидно, що ворог мав перевагу. Ми неспокійно чекали наслідків.

Ярослав Гамівка ("Вишинський") - син священика з Лімни, Перемиського повіту. Йому було близько тридцяти, але в підпіллі з'явивсь щойно 1944 року. Інтелігентний, з освітою, і назагал талановитий, він вибився на становище надрайонового, а згодом окружного господарського референта. У свій час ми обоє належали до провідного складу того самого надрайону, і я нераз мала нагоду зустрічатись з ним на відправах. Раз нас заскочила облава, й ось тепер мені пригадалось, як панічно він був тоді налякався. Але, довіряючи одне одному, ми звичайно не робили відразу негативного висновку з усіх спостережень.

Під час збройних акцій поляки разом із совєтським урядом вели також пропагандивний наступ. У лісі на кожному кроці валялись летючки, в яких польський уряд закликав повстанців здати зброю, обіцяючи "помилування". Однак урядові звернення не мали успіху. Хоч ситуація склалася дуже важка, моральна стійкість підпілля була й надалі висока. На південному Закерзонні мені були відомі два випадки співпраці з ворогом - на це згодилися Вишинський і бойовик надрайонового референта СБ Потапа. Завдяки Старому, загрожених повстанців вдалось своєчасно повідомити, тому в Перемиськім надрайоні провокатори не мали великих успіхів.

Орлан повернувся щойно в серпні.

"Богу дякувати, ви всі живі тут, а то ми боялись, що той підляка вас тут понакривав", - були його перші слова до нас. Опісля розказав, що Вишинський ще до його приходу прибув на зв'язок до Стяга і той малощо не поплатився життям.

Вишинський явився на півночі з провокативною групою МВД і, як можна було сподіватись, нав'язав контакт з місцевими підпільниками, яких уже знав давніше. Сказав їм, що несе пошту від Орлана, а також іде з усними звідомленнями, тому мусить персонально бачитись з провідником. Про його прибуття повідомили Стяга. Той подумав, що біля Орлана мусіли зайти важливі зміни, отож сам вийшов на зв'язок. Місце зустрічі було в тому самому ліску, де Стяг бачився з Вишин-ським минулого року. Провідник розпорядив своїм зв'язковим затримати "боївку" Вишинського віддалік від місця зустрічі, і хоч Вишинський дуже наполягав, щоб "боївка", заради безпеки, ішла на стрічу з ним, зв'язкові, однак, знали, що раз Стяг наказав привести його самого - так і має бути.

"Насамперед давайте листа від провідника Орлана" - такими словами привітав Стяг Вишинського. Рішучий тон Стяга на мить спантеличив Вишинського.

"Не маю при собі записки, залишив її з хлопцями. Нам треба піти до них і забрати", - пролепетав розгублено.

Стяг умить зорієнтувався, що з ним не чисто. Хіба ж хтось при здоровому глузді залишить пошту з охороною, коли сам іде вже на зустріч з провідником. Він ще поставив Вишин-ському кілька питань і вже не сумнівався, з ким має діло. Не промовивши більше слова до нього, Стяг нараз кинув своїй охороні наказ відступити, і всі вони блискавично відбігли в протилежну від позицій провокативної групи сторону лісу.

Вишинський також не гаяв часу, зразу побіг до своєї групи. За короткий час емведисти відкрили шалений вогонь, одначе група Стяга встигла відбігти вже доволі далеко. Стяг дуже врадувався прибуттям Орлана, тепер оба журились тим, що діється у нас.

Розповів нам Орлан про такий же важкий стан підпілля у північних теренах, про постійні бої УПА, про голод серед повстанців, а також про те, що арештують і розстрілюють селян. На жаль, час і всі дальші переживання витерли з пам'яті деталі його звідомлень.

Про краківський "котел" Стяг уже довідався від своєї кур'єрки Ґени. Вона приїхала на призначену зустріч зі мною день після моєї втечі й також попала в "котел". Посидівши там кілька годин, зуміла довідатися від о. Денька про мене та про те, як я втекла. Зробила те саме: пішла в коридор, ніби до туалету, і тоді подалась до сходів та вискочила тим же вікном, що і я. їй було легше, бо мала при собі гроші та документи. Вернувшись щасливо до Стяга, Ґена розказала йому про все. Стяг передав мені признання. Він повідомив Орлана, що Зенчика взяв додому начальник краківського УБ, який, мабуть, був бездітний.

Ще один ніж у свіжу рану. Наш син буде виростати в хаті ворога, який винищував нас... З таких рук вирвати його в той час не було надій.

Не зважаючи на безнастанні облави на ліси, Стяг надалі жив у бункері. З притаманною йому енергією, він тоді готував літературу відділам УПА на півночі, які збиралися в рейд на Захід, і зразу розмножував її на циклостилі, що мав у бункері.

Орлан не погоджувався з думкою Стяга щодо перебування в бункері. В лісах, де донедавна перебувало багато повстанців, військо дуже ретельно шукало бункерів. До того, зустріч з Вишинським, що відбулась уже вдруге в тому ж лісі, де був побудований бункер, переконували Орлана, що Стяг повинен залишити свій бункер. Він наполягав, що краще перебути Стягові якийсь час наверху, а коли трохи вспокоїться, побудувати нове укриття. Одначе Стяг був іншої думки.

- Наверху я не могтиму працювати. Сидіти і чекати, поки якийсь Ванька застрелить мене з-за дерева, немає глузду. Вже краще залишитись в бункері. Звідси зможу хоч ще повоювати з ними, - відповідав Орланові й таки не залишив бункеру. Він зворушливо попрощався з Орланом, який мав відійти в Україну.

"Ідіть в Україну і занесіть туди моє серце", - були його останні слова на прощання. Міцно обнялись, і сльози заблистіли їм в очах. За ті два з половиною роки спільної боротьби вони не тільки пізнали себе у праці, але й здружилися...

З польської преси ми довідувались про бої наших відділів УПА на території Чехо-Словаччини. Нас важко вразила вістка про долю славного сотенного Бурлаки, якого вдалося взяти живим чеській військовій частині. Така ж сумна доля зустріла капеляна УПА о. Кадила.

У нарадах, що відбулись у Стяга, мабуть, брало участь ще більше провідних членів Закерзонського краю. Проаналізувавши сучасний стан, найголовнішим фактором якого була ліквідація українського населення і тим самим бази підпілля, вони накреслили зміни у формі боротьби на Закерзонні. Зовсім заперестати підпільну діяльність не було корисним, ті землі були нашим вікном у світ. Тож рішено залишити стільки підпільних кадрів, щоб їм під силу було виконувати їхні специфічні завдання. Як і досі, ті завдання полягали в тому, щоб інформувати про українську визвольну боротьбу польський світ і чужинців, що перебували з різними місіями в Польщі. Інформацію мали ширити через розповсюдження підпільної літератури, а також на особистих зустрічах. Другим завданням було втримувати зв'язок із закордоном та давати поміч кур'єрам з України в переправі на Захід.

Частина підпільного кадру повинна була й надалі жити по бункерах у підпіллі, створюючи собі серед місцевого польського населення базу для існування. Подекуди її вже створювано, навіть під час акцій польського війська і служби безпеки. Інша частина, головно жінки і хворі підпільники, повинні були осісти по містах у Польщі, залегалізуватись і працювати на прожиток, притому вдержувати зв'язок та виконувати доручення підпілля. Дехто з них, переважно жінки, вже був залеґалі-зований. Знов же третя, найчисленніша частина підпільників, мала продертись крізь границю в Україну і там приєднатись до боротьби.

Підпілля й УПА в Україні пережили тяжкі часи, в тому бльокаду взимку 1946 року, і були дуже проріджені. У 1947 році діяли лише нечисленні малі відділи УПА і ще доволі сильне підпілля, до якого влилися "здемобілізовані" кадри УПА. Тож підсилення його свіжим кадром, що прибував із Закерзоння, було дуже бажане.

Стяг враз із Орланом докладно опрацювали плян розподілу людей: кого залишити та в якому терені, хто відійде в Україну, в яку область, до кого там йому зголоситись. Після нарад кожний тереновий провідник дістав розпорядження щодо призначення людей, що були під його керівництвом.

Повернувшись у Перемиську округу, Орлан взявся за свою роботу. Безперестанку зустрічався з підпільниками: тим провідникам, що залишались, передавав зв'язок до Стяга, а також давав вказівки, що їм робити на місці. Повстанцям, які відходили в Україну, писав рекомендаційні листи. Без них не можна було відходити, бо в Україні могли б були прийняти таких осіб із застереженням. Він також приймав кур'єрів з Яемківщини та посилав туди інструкції щодо розподілу людей.

Зоя і Малуша повинні були надалі залишатись у Польщі. З відходом Орлана, вони мали виконувати доручення Стяга. Саме тому Орлан викликав їх на зустріч, щоб передати до Стяга зв'язок. Тепер вони проживали в Єлєній Ґурі - Зоя у свого родича Миколи Крупи, а Малуша з Роксоляною винаймали окреме помешкання. їхні призначення залишились незмінними: Зоя мала доставляти літературу до Варшави, Малуша - до портових міст. Орлан вирядив їх з пакетами літератури в польській, англійській і французькій мовах, дав їм по кільканадцять тисяч злотих на подорожування і, якщо треба, на прожиток, і вони від'їхали від нас. Попрощалась я із Зоєю та Малушею, моїми найкращими подругами з підпілля на Закерзонні. Правда, відколи вийшла заміж, моє спілкування з ними трохи остигло, не було вже таке інтимне, як давніше, коли ми, особливо з Зоєю, ділились наитрепетнішими думками, помагали одна одній. Тепер стало жаль розставатись. Навряд чи зустріну ще в житті котру з них. Я відходила в Україну, а вони і Христя залишались тут. Інші, як ось Рома, були вже заарештовані.

Тут, у Перемиському н-ні, Орлан залишив надрайонового Тараса враз із людьми його охорони і районового СБ Орача з боївкою, що була під командуванням Сокола. В додаток до своїх завдань, Сокіл надалі залишався зв'язковим через польсько-українську границю. Не відходили також районовий Пере-мищини Олег і бойовик Степовий, який перебував донедавна в нашій групі.

З огляду на трудну переправу через границю, треба було залишити на Закерзонні Уманця, або як ми всі його звали - Професора. В тій порі він перебував у групі Григора або Орача, і нераз йому доводилось бути очевидцем збройних сутичок з польським військом. Одного разу військо наскочило якраз тоді, коли він перезувався. Відступаючи з місця постою, Уманець загубив чоботи. Після того ходив довгий час у постолах, що сам собі пошив, бо не було де дістати інших чобіт. З усіх повстанців його мені було шкода найбільше. Сама небагато краще за нього виглядала, мешти, в яких втекла з Кракова, геть розлізлись на росі і дощах. Одначе нам, молодим, легше було терпіти невигоди, а Уманець був хворий на ноги і не міг багато ходити, дарма що йому було не більше сорока. Ота партизанка далась йому добре взнаки. Проте він прекрасно тримався і не падав духом. Бували дні, коли нас навідував голод. Саме у важкий час Уманець поводився так шляхетно, що з нього міг брати приклад не один молодий, здоровий. Утратив же він силу в ногах від часу поранення гранатою під час нещасливого випадку.

Навесні 1945 року Уманець та група повстанців квартирували в лісі над Берендьовичами й увечері зайшли в село. Зайшовши в одну хату, застали там кількох селян, що попивали самогон. Уманця вже знали в селі, тож він став роз'яснювати дядькам, що вони нищать собі здоров'я самогоном. Тим часом господиня приладнала йому харчів, щоб узяв із собою в ліс, і він, в розпалі переконування пияків, не роздумуючи, розпихав по кишенях її дари. Професор не був військовою людиною, не вмів обходитись зі зброєю, все ж мусів мати її, хоч би для самооборони. На те повстанці дали йому малу пістоль, "сімку", і гранату та навчили, як з ними обходитись. А він у кишеню, де тримав гранату, напихав цибулі, часнику і так перейнявся розмовою із селянами, що не зчувся, як відбезпечив гранату. Витягати її з кишені було запізно, і навіть якби йому це вдалось, граната розірвалася б в руках, а в хаті було разом до десятка людей.

Хоч не військовик, Уманець зрозумів загрозу. Ще крикнув накінець: "Прощайте, не пийте горілки!" - і вибіг надвір.

Граната була в задній кишені штанів, за яку він тримавсь рукою.

Ледве встиг вибігти з хати, як граната розірвалась, вирвала йому стегно, розторощила долоню та завдала інших ран. У підпільних умовинах, без лікарської опіки, неможливо було їх вилікувати. Уманця треба було відвезти до шпиталю. Ним зайнялись підпільниці з УЧХ, головно Ярослава Крижанівська, її псевдо Ярка. Вона також організувала й доставляла ліки до шпитальок у Пе-ремиській окрузі й допомагала раненим. Ярка знайшла лікаря Михайла Макаруху, який допоміг їй примістити Професора у шпиталі в Перемишлі. Підшукала вона також медсестер-українок у шпиталі. Після операції дівчата з УЧХ примістили хворого на приватній квартирі в Перемишлі, де його доглядав д-р. Макаруха, поки той не підлікувався. Опікувався д-р. Макаруха також іншими повстанцями, наражаючи не тільки свою працю, але й життя.

Зайнятись лікуванням Уманця не було легко, в місті влаштовувано облави по українських родинах, а він, хоч підпілля забезпечило його польськими документами, слова не вмів сказати по-польськи. Підозрюючи, що ранені упісти можуть лікуватись у шпиталі, УБ впадало туди і перевіряло автентичність пацієнтів. У тих критичних годинах Уманець повторював тільки два слова, які встиг засвоїти: Матка Боска, і чекав, чи не арештують його. Видно умилосердилась над ним "Матка Боска". Підлікованого трохи, дівчата перевезли його на село, і там він виздоровлював.

Однак Уманець уже ніколи не міг ходити далеко. Офіційно працював у пропагандивному осередку Перемиської округи, але фактично Орлан безпосередньо давав йому різні роботи. Оба часто зустрічались, і їхня тісна дружба була їм обопільно корисною. Професор, бувало, заявляв з гордістю, що Орлан його найкращий друг. Крім редакційної праці, Уманець часто викладав на різних вишколах УПА.

Повідомлення, що він залишається на Закерзонні, Уманець прийняв спокійно, однак із сумом. Увесь час тужив за Україною, так дуже хотів туди відійти, що мене аж серце боліло, коли прощалась з ним. На Закерзонні він і загинув. Вже з України Орлан робив спроби точніше довідатись про його долю, та даремне - по ньому слід загинув, як і загинув по неодному повстанцеві на Закерзонській землі після смерти Стяга.

Життя Уманця - це незвичайна книга, з якої багато вчився не тільки Орлан, але кожний, хто мав нагоду слухати його розповідей. Сторінку за сторінкою він перегортав життя спочатку молодої людини, яка захопилась комуністичними ідеями, повірила партії, стала навіть кандидатом у її члени. Уманець свято повірив у комунізм, ради нього готовий був простити режимові навіть голодову смерть мільйонів його земляків, а між ними - власних батьків.

Однак людина з його душею, видно, не могла жити зі знасилуваною совістю. Після жахливого голоду 1932-33-их років, почалися ще й терор, репресії, й тоді то прозрів до того часу вірний комуніст.

Потім прийшли роки гірких розчарувань і зневір. Побоючись арештовання, він декілька разів змінював місце проживання. Коли большевики поновно заливали Україну, він рятувався втечею - цей довгий і тернистий шлях остаточно завів його в підпільну боротьбу. Він, як і Степова, і Петро Василен-ко ("Волош") та чимало тих, що походили зі східніх областей, без труду сприйняли ідеї, які були в основі визвольної боротьби. Своєю участю в ній вони багато помогли у визріванні нашого руху та кращому розумінні совєтської дійсности. В майбутніх роках, попри намагання підпільного керівництва, визвольна боротьба не охопила масово східніх областей. Проте не її ідейна плятформа була причиною того, а нечуваний поліційний терор, який розгулював по Україні. Для розвитку політичного руху потрібний хоч мінімум свободи, принаймні такий, який мала Західня Україна під польською окупацією.

Незадовго до нашого відходу в Україну Орлан вислав Христю до Єлєньої Ґури, щоб доставила Зої пакет літератури. Вона поїхала туди перший раз і привезла звідти невеселі новини.

Не знаючи міста, Христя звернулась до робітника на трамвайній станції за вказівкою щодо адреси. Замість відповіді, він попитав її, під яке число іде на названій вулиці. Христя подала йому число. І що за випадок сліпий: саме під тією адресою жив робітник. Він винаймав кімнату в родича Зої Дмитра Крупи, де й Зоя жила. Від нього Христя довідалася, що УБ арештувало господаря і Зену (ім'я Зої), а в хаті зробило "котел".

Почувши таке, Христя остовпіла. Вона не сумнівалася, що робітник каже правду, бо звідки було йому знати справжнє прізвище господаря та ім'я Зої, під яким вона жила, а також те, що в хаті залишилась господиня з донечкою. Одне слово, все, як було насправді. Якось Зоя згадувала Орланові, що в Дмитра Крупи живе якийсь "трамваяж", і Орлан застеріг її, аби була обережною. Покищо ми не знали, хто їх "всипав" у Єлєній Ґурі. Для польських органів безпеки не було таємницею, що в час протиукраїнської нагінки багато українців виїжджає на західні землі. Можливо, УБ арештувало в Перемишлі людину, яка виробляла їм документи, а може, "всипала" котрась з арештованих підпільниць. Було також вірогідним, що провокатор Вишинський, який знав Зою особисто, довідався про її місцеперебування. Про їх арешт Орлан негайно повідомив Стяга і Тараса.