Тисяча доріг

ПОВОРОТ У ПІДПІЛЛЯ

До Рівного я добралася потягом, а звідти треба було знайти вантажне авто, що їхало б до Тучина. Прийшла на вказану перехожими зупинку. Через деякий час назбиралося ще кілька осіб, які теж чекали на авто до Тучина. Довелося довго чекати. Щойно пополудні нам трапилось авто. Був дуже холодний день, припікав мороз, і ми всі покачаніли з холоду на відкритім авті. В додатку, авто зіпсулося в дорозі й нам грозила небезпека пересидіти, може і всю ніч, на голому полі. Бувало й таке. Тому шофери брали гроші заздалегідь, бо залишені на півдорозі люди не хотіли платити.

В Тучині я спитала в дядька дорогу до Пустомит. Ішла годинами і не зустрічала ніде сіл, лише поля та хутори. На обрії темною стіною зарисовувалися ліси, там вже починалось Полісся. "Десь у тих лісах живуть повстанці", - думала тужно. Таке воно мені виглядало все таємниче, біле, оповите снігом.

Здавалось, вже пройшла розказану дядьком дорогу, а села далі не було видно. Тільки подалі від дороги зрідка бовваніли землянки, а ближче дороги стирчали комини спалених хат. У тому місці мене наздогнала молодиця. На питання, де Пустомити, відказала, що оце ми в селі. Потім пояснила, що село спалили німці, коли воювали з УПА. З Пустомит залишились лиш оті землянки, побудовані на скору руку.

Надворі вже западали сутінки, і я не знала, куди податись. Звернула на доріжку й зайшла в убогу землянку, щоб запитати, де живе господар, адресу якого мала. Хатні здивовано відповіли, що саме тут. Однак від усього відперлись, заявляючи, що не мають жодних контактів з повстанцями. Можливо, говорили правду. їхню адресу міг подати хтось інший у селі та забрати від них листа, якби прийшов. Я не знала, чи взагалі тут когось дочекаюсь. Проте все одно просила їх: може, знають кого в селі, куди заходять повстанці, щоб через тих людей повідомити, що я прибула, а я почекаю кілька днів. Зрештою, нічого більше не залишилось, тільки чекати. Тим часом встигла запізнатись з родиною, і вони розповіли мені про події, які тут відбувались за німецької окупації.

Пустомити були одним з осередків УПА, яка створила в тих теренах свою "республіку" за німців. Діяла своя адміністрація, а також інші галузі життя були під наглядом УПА. Населення не визнавало німецької влади, не здавало контингентів, ніхто не їхав на примусові роботи до Німеччини. Очевидно, ще сильний у ті часи німецький режим не толерував такого стану. На села, що їх охороняли відділи УПА, нераз нападало військо і зводило бої. В наслідок таких боїв й були спалені Пустомити. Якось німці напали несподівано, коли не було в селі відділу УПА, і помстились на безбороннім населенні, тортуруючи навіть дітей. До непритомности побили й хотіли живцем кинути у вогонь дівчинку господаря, в якого я була, якби мати не кинулась до дитини і не заступила їм дороги.

Також у тій хаті я вперше почула про "далеківців", тобто про ту фракцію підпільників, які пішли за своїм провідником Далеким. Власне тут був терен їхніх дій, вони навіть серед зими часто заходили в села, а деколи то й з'являлись на весіллях. Така поведінка підпільників у сорок дев'ятому році була недопустима. До того часу МВД встигло вивчити населення, а також змонтувати свою агентуру, тож не диво, що селяни непокоїлися надмірно легковажною поведінкою "далеківців".

Пройшло кілька днів, а господарі далі впевняли мене, що не мають жодної можливости пов'язатись з повстанцями. Аж тут третьої ночі я почула, що хтось мене будить. Спросоння розплющила очі й побачила нахилене наді мною широко усміхнене обличчя якогось мужчини в совєтській військовій шинелі. Від нього ще віяло холодом, який приніс у хату знадвору.

Я злякалась і спитала, хто він.

— Ви мене не впізнали?!

— Птах! - радісно вигукнула, почувши його голос. Я вдяглась з поспіхом і запропонувала вийти з хати.

— Ми приїхали саньми, але заки від'їдемо, наперед хлопці мають когось відвезти до села. Поки вернуться, може, почекаємо всередині? Надворі сильний мороз.

- Ні, почекаємо надворі, хай і в мороз, - наполягла я.

Вийшли з хати і затримались на краю лісу. Тепер я вже була знов у підпіллі, тож зразу обперезалася шкуряним поясом, з пістолем у кобурі, якого мені приніс Птах.

- Тут привітаємось по-справжньому, - сказав Птах, дружньо розціловуючись. Яка радість - стільки років ми разом пройшли підпільними шляхами і стежками з Лемківщини аж під Полісся, і доля ще раз нас звела ось тут, серед ночі.

Розпитала про чоловіка. З ним усе впорядку, повідомлений про мій приїзд, чекає.

Не треба було дожидати аж зустрічі з Орланом. Я не в силі була перед Птахом, нашим вірним другом, замовчувати причину моєї тут появи.

- Птах, вас не дивує, що я з'явилась тут серед зими? - і, не чекаючи на його відповідь, розповіла про мою зустріч із Зоєю, про те, як мене схопило МҐБ, протримало, відтак вислало, щоб намовляла Орлана піти на зраду. - Будьте обережні! В їхні руки впав лист, і гебісти мають цю адресу. Можуть тримати засідку. Тому й казала вийти з хати.

Птах оглянувся уважно і взяв зручніше в руки автомат.

— Що ви зробили з дитиною, де примістили?

— Завезла його далеко, в родинне село чоловіка, і примістила у добрих людей. - Помовчала мить і додала: - А не боїтесь тут стояти зі мною? Ви ж розумієте, що вони мене не випустили б, якби не підписала заяви.

— Як ви можете мене таке питати?! Ну, знаєте! - щиро обурився Птах. - Та я вірив би вам, щоб ви з десятого пекла вернулись.

Його реакція мене до глибин зворушила. Варто жити, коли тобі вірять, коли в тебе вірять...

- Ви вибрали менше лихо, - розважав Птах. - Емґебісти могли нас тут "накрити" як не тепер, то навесні. Могли були відписувати листи від вашого імени, словом, могли наварити нам доброї каші.

Незабаром вернулись на санях двоє повстанців. Вдягли мене в кожух, в якому відвозили з бункеру кур'єрку до села, сіли на сани та помчали, - як у фільмі, - волинськими полями та лісами. Ніч була місячна, тиха, тільки сніг скрипів під копитами коней. Ми уважно стежили, розглядались, але скрізь панувала мертва тиша. Так їхали з годину або й довше. Спинилися біля одного хутора, усі злізли з саней, крім одного, що відводив коней. Подались гусаком по вузькій утоптаній стежці на город, де був бункер.

Після домовленого стуку зсередини відчинили вічко, і ми влізли в бункер. На мене вдарила тепла, але важка хвиля повітря. Вже давненько, ще на Закерзонні, мої легені живились таким повітрям. У тих теренах, де вже починалось Полісся, вода підходила близько до поверхні, і через те не можна було викопати високої криївки. До того, треба було залишити доволі грубу верству землі наверху, щоб зимою сніг не танув на криївці. Спецзагони МВД вивчали наші проблеми зимування і якщо завважували під час облав чорну пляму серед засипаного снігом городу, то там рили землю. Тому криївка була низька, не можна було в ній випростатись на повен зріст. Якщо не проходили облави, увечері відчиняли вхід, і всі її мешканці виходили наверх, щоб подихати свіжим повітрям, забрати в господаря газету та розпитати про новини.

Тоді повстанці на Волині та Поліссі взимку також діяли, але тільки ночами та суворо законспіровано. Ще втримували міжрайонні зв'язки, й навіть округи контактувались при помочі цивільних зв'язків. Одначе з кожним роком ставало важче.

У криївці ми застали двох повстанців. Один з них - колишній сотенний УПА, поліщук, що загартований у партизанських боях спочатку проти німців, опісля проти спецзагонів НКВД і МВД. Другий був юнак, років вісімнадцяти, до підпілля пішов щойно минулої осени. Третій мешканець, Буква, приїхав з нами, та четвертий був Птах. Орлан призначив йому тут зазимувати, щоб провів виховно-політичний вишкіл. За роки перебування при Орлані Птах багато навчився, прочитав і, без сумніву, був кваліфікований до того роду зайнять. За посередництвом місцевих повстанців він нав'язав зв'язки з цивільними людьми по селах і вже зумів зорганізувати собі доволі замітну, як на ті умовини, бібліотеку, в якій були також книжки російською мовою. Мали також шестилямпове радіо, яким могли ловити закордонні передачі польською і російською мовами.

Я запитала Птаха, як йому подобається Волинь.

- Тут всюди тільки сало й сало, - відповів, скривившись, наче б терня їв.

Я лиш засміялась, знаючи віддавна, як він не любить сала. Мусіло воно Птахові тут добре "в'їстись в печінки", коли вже символізувало йому Волинь. Утім, мене чекало те саме. Я також не могла дивитися на сало.

Населення назагал ставилось позитивно до повстанців, симпатизувало і помагало харчами. Колгоспів ще не понасаджувано багато, тут чинено слабший тиск, як у Галичині. Зате населення було менше національно свідоме, ніж там. Важко зрозуміти, чому після буйного розвитку боротьби УПА ще за німецької окупації потім її голосного продовження вже під совєтською окупацією тут по селах траплялися ще родини, які хоч чули про повстанців, проте не розуміли як слід, що ми хочемо осягнути нашою боротьбою. Тому, крім інших завдань, підпільний рух мусів ще проводити національно-освідомну роботу серед населення. Однак такий стан не панував на всій Волині. Тут також були цілі райони з високим рівнем національної свідомости.

Родина, у якої збудовано бункер Птаха, була нужденно вбога. Це до якоїсь міри відвертало від неї увагу сексотів та опергруп МВД. Господарі не тільки що не могли б прогодувати повстанців, але їм самим треба було помогти, бо не ставало хліба посеред зими. В тім бункері я переднювала й увечері вирушила з Птахом і бойовиком Орлана, Чмеликом, до Орланової криївки, що була в сусідньому селі.

Наблизившись до хутора, Птах і я спинились трохи далі, а Чмелик пішов подивитись, чи покладено домовлений знак. Завжди домовлялось з господарями про знак: один, коли все спокійно, то знов інший, коли до криївки підходити не можна. Могла зайти в хату і заночувати до ранку опергрупа МВД. Тоді треба було відійти і днювати деінде.

Домовлені знаки були різні, залежно від розміщення хати, пори року, віддалі до сусідів. Могло це бути відчеплене відро біля криниці, прутик упоперек стежки на кінці городу, повішена на домовленому дереві в саду хустина. Знак не смів впадати в око й мав виглядати природно. Часом ми домовлялися так: якщо нема сигналу - не підходь. Бувало, що не було можливим положити знак, бо в хату зайшла опергрупа, а надворі поставили вартового.

Іншим родом сигналів ми домовлялися з господарями про поведінку в криївці. Одні сигнали повідомляли про облаву, інші про те, що в хаті заночувала опергрупа, ще інші вживали у випадках, коли наближався до хутора хтось сторонній і в криївці треба було стишити звук, що пробивався наверх під час уживання циклостилю, а то й навіть писання на машинці.

До Орланового бункеру мусіли підступати особливо обережно, бо в родини, на хуторі якої його викопано, часто заночовувала опергрупа. Господиня вдовувала, мала діти. її національна свідомість не була висока, поки не викопали в неї криївки. Жінка чула про УПА, але ніяк не розуміла, хто вони, повстанці. Большевиків недолюблювала, бо не хотіла йти в колгосп, але, будучи людиною з добрим серцем, вона й до вояків МВД ставилась увічливо, так, як ставилася до всіх людей. Такі ж добрі росли і її діти. В неї хата була чиста й охайна, тож оперативники, після нічних засідок, залюбки заходили туди доночовувати. Село лежало на границі двох районів, Тучинського і Костопільського, тож заходили до неї оперативники з двох районів. Нераз приходили в ту саму ніч і сварились між собою: "Ця хата належить до нас!" - "Ні, вона в нас, і ви не маєте права сюди заходити!"

Якось вони ввалилися до неї доночовувати, а було це перед тим, коли вперше зайшли туди повстанці. Ввічлива господиня внесла в хату соломи, постелила, ще й подушки їм положила під голови. Вони аж ахнули зі здивування: "Што за хорошая тьотя. Сколько лєт ми тут ходім, нам єщо нікто тут нє поклал подушкі под голови". Зрозуміло, вони й любили таку "тьотю". Після того як Орлан поговорив собі з нею кілька разів і розкрив очі, вона була б підклала їм гранат під голови. Але Орлан наказав, щоб не змінювала до зайд свого наставлення, бо викличе на себе підозру.

Вхід до бункеру був у саду, на протоптаній у снігу стежці. Два повстанці, що там були, вийшли наверх, залишаючи всередині самого Орлана. Тоді я влізла в бункер.

Орлан глянув на мене й одразу спитав:

— Була арештована?

— Так.

Щойно тоді ми привітались. Я відразу коротко оповіла, що мене привело до нього. Тоді Орлан закликав Птаха, і ми разом обговорили, які наслідки може потягнути за собою новостворена ситуація. Безсумнівно, будуть проводити стислі облави, але, крім того, створилась загроза і для криївки Птаха.

В сусідньому селі проживала жінка, чоловік якої сидів у в'язниці, здається, за те, що помагав підпільникам. За нею теж пошукували ґебісти, і вона не жила вдома, лиш переховувалась по людях. З тією жінкою група Птаха тримала зв'язок. З її поміччю придбали радіо, вона закупляла у місті харчі й папір до письмової машинки. Одного разу навіть привели на кілька днів до криївки. Вправді їй заздалегідь зав'язали очі, як наблизилися до бункеру, але вона походила з недалекого села і, цілком можливо, могла зорієнтуватися, де приблизно влаштована криївка. Як почнуться сильні облави, їй важче буде сховатись і уникнути арешту. Орлан порадив Птахові, щоб вони готувались залишити криївку і перейшли в ліс ще до березня, тобто до реченця, яке поставило мені МҐБ.

... А коли всі полягали спати і залишились тільки ми вдвох, я пошепки розповідала йому про всі мої поневіряння. Він слухав, і ми обоє плакали. Орлан боляче переживав, що залишив мене саму пробивати собі дорогу серед чужих людей. Почувався винним, що нічим мені не допоміг, ще й так довго не писав, а я їздила до Львова, чекала вістки, поки не попала. Тепер я його заспокоювала, бо справді не мала до нього жалю. Хіба ж я не була в підпіллі, не знала або не розуміла, серед яких обставин він живе, яку відповідальність несе на своїх плечах... Не могла вимагати від нього того, що в нормальному житті жінка вправі вимагати від чоловіка. Вимагати я не могла, а все ж... Коли в серці вигостреним болем перехрещувались два світи - родина і боротьба, я глибоко переживала трагедію такої колізії.

Вислуховуючи детальну розповідь про арештування, Орлан дивувався моєю наївністю щодо Зої. Сказав мені все точно описати, що я опісля й зробила, і вислав мій протокол першою весняною поштою до командира Тараса Чупринки та копію до його заступника Василя Коваля. Також повідомив про це Полтаву й Горнового, з якими постійно втримував контакт.

Я списала протокол і після переліку фактів накінці подала мотиви, якими керувалася у своїй поведінці, коли опинилася в руках МҐБ. Якщо у розгрі ґебівських плянів я знайшлась у ситуації, яка давала мені можливість відвернути загрозу і врятувати життя провідної людини, який до того ще і є моїм чоловіком, то, як революціонерка і його дружина, не могла інакше вчинити. Згідно з моїми критеріями, сама обіцянка співпрацювати з окупантом не принесла такого лиха, яке принесла б утрата Орлана враз із його оточенням. Честю я не поступилась, бо на співпрацю з ними не думала іти. Але, як членка ОУН, була свідома того, що порушила її засади - не підписувати заяв співпраці з ворогом. Водночас, як членка Організації, я повинна була рятувати людей.

Улітку прийшла відповідь-наказ від Орланового зверхника, згідно з яким я мала перебувати тільки в підпіллі. Орлан не міг більше висилати мене в поїздки на зв'язки чи в якихось інших цілях. Словом, "вилазка у світ" була мені заборонена.

Хоч це рішення не було суворим, коли врахувати закони боротьби, все одно арештування залишило свій шрам на моїй душі. Щасливі ті, кого доля пощадила від таких переживань. Куди строгіше, ніж зверхники, судило мене моє сумління. Не могла собі дарувати, що так наївно дала себе спіймати, так, наче б учора починала підпільну боротьбу. Вина була не лиш Зої, але й моя. Я ж була свідома того, що коли вона з'явилась у Львові, то тільки з волі МҐБ. Чому, тоді, я все таки ще раз туди поїхала? Де був мій здоровий глузд?

Проте не завжди можна керуватись тільки розумом. Є ще любов, яка штовхає на нерозважні вчинки, і що сильніша вона, то більше сліпа й безкритична. Це вона, любов до знедоленого народу, завела мене в підпілля, і ради неї я наразила на небезпеку всю мою родину, а навіть власних дітей. Хтось назве мою любов безвідповідальною і нерозважною, але я в неї повірила, і не одна я - подібних прикладів безліч у нашій історії, і в нашу добу їх було дуже багато. Не ми назначали кари й терпіння нашим рідним, їх визначали ті, що хотіли нашої капітуляції. Ми наших рідних безмежно любили, і що більше небезпека їм загрожувала, то глибшою ставала наша любов до них.

Моя родина була для мене в підпільні роки символом рідного народу. Проживаючи по селах, нераз я з болем наглядала крізь шпарину прислоненого вікна, як гебісти ведуть дорогою арештованого селянина або як вивозять якусь родину на Сибір. У тих хвилинах мені здавалось, що вони ведуть мого тата, вивозять мою родину, й хотілось бігти туди та заслонити їх від ворога. Так говорило мені серце, а розум озивався на те: ти і їх не врятуєш, і сама пропадеш. Проте нераз серце брало гору над розумом, і тоді я їхала до Львова, щоб дізнатись, як росте наш син, чи МҐБ не чіпає ще родини, бо якщо так, тоді треба чимскоріш забрати від них дитину, чи не прийшла вістка від чоловіка. їхала, хоч мала вже сигнали, що можу потрапити в пастку.

Не зважаючи на страшні обставини, я не в силі була живити свою душу тільки ненавистю до окупанта. Вона була, вона мобілізувала до боротьби. О, як я ненавиділа того кондуктора, що проганяв мене, з немовлям на руках, на всю ніч на тріскучий мороз. З ним я зненавиділа його мову, якою викрикував: "Пашла і нє разгаварівай!". Але рівночасно я любила і серцем боліла над тими скуленими, скрученими від холоду в клубки людьми, що чепіли всю ніч на станції. Любов сильніша була за ненависть, вона брала гору. Якби ми, борючись, її утратили, це б означало наше озвіріння і звиродніння. Я не була одна. Не загинув Зенон Тершаковець ("Федір"), провідник Львівського краю, через сліпий припадок. МҐБ арештувало його жінку, потім випустило, і вона жила у Львові, не маючи з чого прожити. Емгебісти знали, що Федір не залишить її напризволяще, без жодних засобів до життя, що буде старатись допомогти, - і допильновували, з очей не спускали. Вкінці зловили кінець нитки, що довів до клубка. Також варто зауважити, що Катерина Зарицька була арештована в Ходорові, де проживав її син. Емгебісти вивчали нас дуже детально і використовували наші людські почування в боротьбі проти нас. Ми це розуміли, але не могли стати іншими, а може, й не хотіли стати.

Проте моє поневіряння поміж людьми в різних сторонах західніх областей не пройшло даремне. Воно було мені доброю школою, яка дала нагоду приглянутись народові. Я побачила його не з позиції підпілля, де ми спілкувались переважно з нашими симпатиками, а з позиції того, як він достосовувався до нової дійсности. Саме в гущі народу було видно, наскільки він відпорний супроти окупанта. І ще щось я побачила - який скріплюючий вплив мала на нього наша боротьба. Жодна підпільна література не впевнила мене в його стійкості так, як це зробило перебування в його гущі.

Моя школа на тому не кінчалась. З другого боку, поборюючи різні небезпеки, потім опинившись у кліщах МҐБ, я мала нагоду краще пізнати також і ворога. В підпіллі ми з ним не мали близького зіткнення. Стрічались тільки на віддалі куль або посередньо, через агентуру. А мені довелося зблизька приглянутись їхнім страшним і перфідним засобам, якими обмотували наш рух, як павутинням. Мій досвід нераз опісля нам придавався, може, й часом вирішував наше життя.

Вже в раніших роках органи безпеки почали вербувати "внутренників" серед УПА і підпільних кадрів, а від 1948 року МҐБ поклало ще сильніший натиск на те. Першою жертвою впали дружини підпільників, які жили між населенням, часто зі своїми дітьми, напівлегально. Як і в моїм випадку, їх арештовували, опісля відпускали до чоловіків, щоб схилити до співпраці з МҐБ. Коли траплялись такі арештування, керівництво підпілля повідомляло про них Орлана і загалом провідників у всіх теренах. Однак тактика МҐБ супроти жінок, мабуть, не давала їм задовільного висліду, і тих, що залишались жити серед населення, знов арештовували і судили.

Вони також змінили тактику на засідках. До того як стріляти і вбивати, опергрупа намагалась зловити живцем хоч одного повстанця, завербувати його і відпустити назад у підпілля. Це могло пройти непомітно, якщо на зв'язок чи для інших справ виходив лиш один підпільник. Бувало нераз, що полагодження справи або зв'язку вимагало тиждень, і коли підпільник потрапляв у руки МҐБ, воно мало доволі часу "попрацювати" над ним. У зв'язку з тим, керівництво підпілля видало розпорядження, яким заборонялось ходити підпільникові одинцем. Одначе такі вербування на скору руку також не приносили МҐБ бажаних результатів. Звичайно спійманий повстанець, повернувшись, повідомляв, що його стрінуло, і далі залишався в підпіллі.

Хоч органи державної безпеки ніколи не закинули намагань монтування внутрішньої агентури, вони не занехали ще іншого способу винищування підпілля, що його застосовували вже давніше. Спійманого відразу зтероризували, намагались заломити, потім вдаряли по тім, що вдалось від нього витягнути, - ще поки повстанці дізнавались, що він у руках МҐБ. Вже не відпускали його назад в підпілля, тільки водили по селах з опергрупою, застрашуючи населення, щоб більше не помагали підпільникам.

З Орланом зимувало ще трьоє людей: надрайоновий Костопільськоно р-ну Микола, референт СБ того ж терену Кнопка і бойовик Чмелик. Микола був десь з 1921 року народження, походив з Гощанського р-ну, Рівенської области. Мав незакінчену середню освіту, але був досвідчений керівник і взагалі інтелігентна та розумна людина. Його малощо не стратила СБ під час чистки в рядах УПА і ОУН, що мала місце на Волині зразу після окупації тих земель большевиками. Допитуваний большевицький агент, який опинився в УПА за німецької окупації, подаючи себе за втікача з ЧА, назвав Миколу своїм співробітником. Тільки випадкова поява командира Клима Савура, якраз тоді, коли переслухували Миколу, якого Клим Савур добре знав і якому довіряв, врятувала його від смерти. Тепер, розповідаючи нам про це, Микола наводив неодні факти, які вказували, як агресивно діяла совєтська агентура.

Кнопці було близько сороківки, селянин, жив на Тучин-ських хуторах. Його жінку з двома дітьми вивезли на Сибір. Тому що це були родинні сторони Кнопки, добре знав тутешнє населення і втішався його підтримкою. Більше, ніж інші повстанці, зустрічався зі східніми українцями, які приїхали на працю в терени його дій.

Чмелик був родом із Сокальщини. За німецької окупації прибув на Полісся з відділом УПА і з того часу тут працював. До тієї зими перебував аж коло Прип'яті й ходив у рейди в сусідні білоруські терени, спочатку з відділами УПА, а останні два роки - з підпільними групами. Коли давніше спецзагони НКВД проводили великі облави в лісах на Поліссі, повстанці переходили партизанити в білоруські ліси. Білоруси на загал ставились прихильно до наших повстанців, помагали їм прохарчуватися, через що й стягали на себе репресії. Були між ними охотники піти в підпілля, однак наші підпільники їх від того відмовляли. Радили їм створити власну організацію, яка боролася б за створення самостійної Білорусі. Роз'яснювали, що український рух опору стоїть на принципі самовизначення кожного народу, поневоленого в совєтській імперії.

Кордон між українською і білоруською республіками, який встановила совєтська власть на землях, забраних від Польщі 1939 року, визначений так, що пограниччя по білоруській стороні суцільно замешкане українцями. Однак режим заборонив організувати там українські школи, і діти були приневолені навчатись у двох чужих їм мовах, російській та білоруській. Російська мова навчалась основніш за білоруську, в наслідок чого школа стала засобом русифікації українських дітей на Білорусі.

Ще до мого прибуття Орлан провів з жителями криївки організаційний вишкіл. Особливу увагу присвятив методам праці серед населення в сусідніх східніх районах. Рівенська область межує з Житомирською. Для підпілля це створювало чималі можливості ідейного проникання на її терени, не змінюючи своєї бази. Тут місцеві люди мали в сумежних містах і селах кревних ще з часів, коли Волинь була під царською Росією. З приходом большевиків вони відновили родинні зв'язки, відвідували одні одних, і дехто з молоді вже поїхав на навчання у Східню Україну.

Хоч Орлан прибув сюди вже пізньою осінню, він усе ще зміг зустрітися з кількома людьми, що приїхали на роботу в ті терени. Власне тієї ночі, як Птах прийшов по мене, підпільники відвозили в село дівчину, яка працювала вчителькою в одному з недалеких сіл. З нею Орлан зустрівся, поговорив і, щоб могла краще пізнати повстанців, запропонував провести з ними один день у бункері. Вчителька прийняла "запрошення". Мала, отже, час розповісти йому про своє життя. Ось що Орлан розказав мені про неї.

Їй було на ім'я Ганя, походила з Дніпропетровського, була 1923 року народження. Батьки її з походження селяни, але під час голоду в 33-му році переїхали до міста і там вже залишились жити. Ганя не пам'ятала своїх ранніх років на селі. Вона виростала дитиною зрусифікованого міста. Закінчила педагогічну школу, де спеціялізувалася в російській мові, і мова ця вже стала її розмовною. Рідну мову майже забула. В Бога не вірувала, не визнавала жодної релігії, і якщо в батьківськім домі вони, тобто діти, святкували Рідзво та Великдень, то тільки з огляду на матір, бо не хотіли справляти їй прикростей.

У Гані була своя релігія. Вона вірила в комунізм і ще донедавна була ідейною комсомолкою. Правда, деколи в її голові виринали турбуючі питання, але збувалась їх відповідями, заздалегідь заготовленими у школі та комсомолі. А все ж не була настільки засліплена, щоб не бачити, як у зруйнованій війною країні швидко твориться комуністична аристократія. Спочатку вину за це приписала гнилому Заходові, звідкіля прийшла ота пошесть, як конечний наслідок війни. Одначе минуло п'ять років від війни, а "пошесть" не тільки що не заникала, але прибирала застрашаючих форм. Ганя, як і багато її ровесників, переживала кризу розчарування ще поки зустрілася з підпіллям. її комсомольський божок зсувався з п'єдесталу. Вона могла була допасуватись до упривілейозаної партійної верстви, але, видно, природа створила її людиною, яка не вдовольнялась тільки матеріяльними благами.

Під час німецької окупації Ганя та її молодша сестра, яка була медсестрою, співпрацювали з червоним підпіллям в Дніпропетровську. Гестапо арештувало сестру, тортурувало, проте вона витримала й не видала зв'язків з партизанами. Вийшла з тюрми щойно після "визволення", зі зруйнованим здоров'ям, за що влада наділяла її щорічною "путьовкою" у Крим на курорт на підлікування побитих у тюрмі ніг. Проте така увага до неї уряду не вилікувала душевної кризи обох сестер. Обі зголосились виїхати на роботу в Західню Україну й ось дістали призначення у поліське село.

Ганя чула від знайомих, які побували в Західній Україні, про "бандерівське" підпілля. До того, поки виїхала на працю, гебісти поінформували сестер про повстанців, змальовуючи їх, очевидно, по-своєму і намовляли, щоб з ними співпрацювали проти підпілля. Одначе Ганя не цікавилася повстанцями, не відчувала до них ніякої симпатії і воліла ніколи з ними не зустрічатися.

А проте зустрілася, всупереч її бажанню. Вона не злякалась, як інші, коли повстанці зайшли вперше до неї.

— Так, я комсомолка і не маю потреби оправдуватись з того перед вами, - заявила без вагання.

— Бачу, як вас навчили в комсомолі, що й рідну мову загубили, - відказав на це Орлан, який тоді прийшов до неї.

Присоромлена дівчина зашарілася, вона справді говорила до нього по-російськи.

Орлан зразу збагнув, що має діло не із заляканою дівчиною, тож запропонував їй бути абсолютно щирою в розмові. "Тоді ми насправді обміняємось думками. Інакше, даремне нам розмовляти, воно не принесе ні вам, ні мені користи". Це їй подобалось, і вона прийняла умову.

Перша зустріч завжди коротка. На ній підпільник лише запізнавався з людиною і формував про неї думку, на підставі якої робив рішення щодо дальших відносин. Орлан залишив їй прочитати підпільну літературу, застерігаючи, щоб після прочитання не знищила її, тільки заховала. "Вона кров'ю писана, на неї чекає ще багато читачів".

Підпільні видання заторкували багато питань, але на початкових зустрічах повстанці запізнавали таких осіб з літературою, яка розпрацьовувала дві проблеми. Перша - це коло-ніяльний статус України і політика інтенсивної русифікації українців. Друга тема з'ясовувала мету та завдання, що їх ставило перед собою визвольне підпілля. Вона різною мірою промовляла до читача, залежно від життьового досвіду людини та її місця в совєтському суспільстві.

Оповідала Ганя, що по їхньому відході не могла заснути. Ще раз відновлювала в пам'яті, як воно сталось, роздумувала над їхньою розмовою і вагалась, як їй ранком вчинити. Перед виїздом у Західню Україну, МҐБ в Дніпропетровську остерегло її про "звірстава" підпільних "банд", але при зустрічі з повстанцями вони не такими виглядали. Вправді ці нові їй люди ні в чому її ще не переконали, нічого не довели, однак розмовляли щиро, цікаво. Тож вирішила наперед прочитати їхню літературу, а тоді побачить, як їй повестися. Вони й так не сказали, чи зайдуть до неї вдруге.

Крім невеликих брошур, що їх нетрудно було заховати в хаті, Орлан не наважувався залишати Гані більших книжок до прочитання. Зате на другій зустрічі запропонував піти на день до їхнього бункеру, де в нього була бібліотека і де вона могла б хоч побіжно переглянути деякі твори з української науки та літератури. Вчителька неділями мала вихідне. Хлопці домовились прийти по неї вночі в суботу.

Зав'язавши хустиною очі, посадили Ганю на сани і повезли до бункеру. Щойно коли ввели її всередину, тоді скинули пов'язку з очей. День пройшов за читанням і дискусіями, особливо над історією України (Грушевського) та забороненими творами з літератури нової доби. Вона була захоплена відкриттям, але й рівночасно пригноблена фактом, наскільки перед ними, молодим поколінням, заховано правду про рідний народ, його історію, його духові надбання.

Не пройшло багато часу, як Ганя заявила Орланові, що не може стояти осторонь і хоче брати активну участь у боротьбі. Орлан, однак, не мав наміру забирати її в підпілля. Він уважав, що вона може більше послужити справі, коли знову переїде жити в Дніпропетровське. Не йшлося про розбудову там підпільної сітки, але своїм спілкуванням з молодими людьми мала впливати на них, розбуджувати їхню національну свідомість. Так Ганя і зробила. Тим часом відвідала родину й опісля розказувала хлопцям свої подорожні пригоди.

Ганя взяла квиток на поїзд Львів - Київ, отож опинилась у купе, де вже їхало більше пасажирів, які сіли в Галичині. Між ними був молодий учитель, військовик і двоє студентів - юнак та дівчина. Дорога довга, доволі часу, щоб нав'язати розмову, розказати, хто звідкіля. Студентка, що походила з Житомирщини, розбалакалася по-російськи, на що учитель звернув їй увагу. В обороні дівчини став її колега-студент, який подав себе росіянином. Він твердив, що "ето всьо равно".

- Ти мовчи. Це до тебе не стосується, - відказав йому вчитель. Але, подумавши, додав: - А втім, коли йдеться про слушність, то й до тебе також. Скільки років ти живеш в Україні? Може, й ціле життя. А чому не вивчив мови народу, чий хліб їси? А ця ось, - махнув головою в сторону студентки, - зве себе українкою, а як говорить...

Ганя станула по стороні вчителя, пітримувала його в дискусії. Вона й забула, що не так давно також говорила тільки по-російськи.

Тоді втрутився у їхню розмову військовик, заявляючи:

- По правді, то й мої предки були українці, козаки на Кубані. Поселились там ще за Катерини, та опісля змішались.

Не доїжджаючи до Києва, вчитель залишив купе, готовивсь висідати. Ганя вийшла за ним у коридор і не витримала.

— Скажіть, ви стрічались у Західній з "хлопцями"? Глянув на неї й підсміхнувся:

— Тут не місце про це говорити.

Розуміється, вона розповідала про те лише Птахові й хлопцям, бо знала, що Орлан не похвалив би її за необережність і надмірну цікавість.

Коли Ганя покидала Полісся і верталася у Дніпропетровське, сказала Орланові на прощання: "Ви мені другий батько. Мій дав мені життя, а ви помогли знайти ціль у ньому. За те, доки житиму, буду вам вдячна".