Тисяча доріг

З ТОГО СВІТУ

У розтривожених селах запанував ще більший неспокій. Безсумнівно, закроювались облави не на день-два, а на тижні, а то й місяці. Треба було знову вирішувати, чи залишатися тут, чи відійти та куди відійти. Орлан став випитувати Любу про знайомих їй людей і про те, в кого з них, на її думку, можна б перебути деякий час. Вона врешті вже й сама не знала, на кому спинитись. Я знов наполягала, щоб вийти взагалі з Клеванського р-ну, тоді як Орлан не наважувався партизанити з таким тереновим, як Люба.

Був уже глибокий вечір, коли Орлан вагаючись вирішив залишити криївку. Спакувавши найпотрібніше, відкрили зсередини вхід. Поки ми відійшли, Орлан послав Любу до хати розбудити дівчину - нехай зразу же замаскує вхід, бо хто знає, чи вже ранком не буде облави.

Ми подались полями в Олицький р-н, на хутори села Дідичі, до Любиної знайомої родини. Ніч морозяна, місячна, але добре, що хоч снігу небагато. Дорога далека, так що ми туди добилися щойно надранком, втомлені, промерзлі. Так би хотілось зайти в теплу хату або хоч на горище, щоб зогрітись і відпочити.

Застукала Люба у вікно, почекала, а зсередини ніхто не озивається. Застукала вдруге, втретє, тоді стала казати, хто вона, і просити, щоб відчинили їй двері. В хаті ледь заворушились, але ніхто не відчиняв дверей.

Стало розвиднюватись, іти кудись звідси не було вже часу. Ми зайшли в клуню. Люба ще залишилась біля дверей з надією, що, як проясніє, господарі впізнають її і вийдуть до неї з хати. Вона довго не поверталася. Орлан ще раз пішов під вікно, сам заговорив до хатніх, але звідтіль і надалі ніхто не відзивався. Зачувши нас, сусідній собака так розбрехавсь, аж заливався. З хати вийшов сусід заспокоїти собаку і подивитись, на кого він так бреше. Якраз вийшов з хати тоді, коли Орлан і Люба верталися без результату до клуні, і він їх побачив.

Клуня була порожня, до половини розібрана, в неї намело доволі снігу. Лише в одному куті лежала невеличка купа соломи. Ми не знали, яка тут ситуація, чи також проходять облави, не знали, як поведеться родина, хто такий сусід і що він зробить.

Ранком зайшла в клуню господиня по солому для корови. Побачивши повстанців, накинулась на Любу, чому привела нас, адже повинна знати, що в них небезпечно. Орлан різко перервав її нарікання:

- Ви людина без серця, коли навіть не відозвалися з хати, хоч впізнали Віру. Так чи йнакше, ми будемо тут дню вати, і ви поводьтеся зрівноважено.

Жінка намовляла, щоб ми вийшли від неї, навіть тепер, у білий день, і пішли в ліс або до Любиної тітки, що живе в сусідньому селі, бо нам у неї перебувати дуже небезпечно. Розуміється, пропозиція була божевільна - іти нам серед дня в ліс зі зброєю, коли скрізь нишпорить військо. Та їй було байдуже, що нас зустріло б зараз же за її подвір'ям, аби тільки не наразити себе на небезпеку.

- Ви не знаєте, що говорите, - знов перебив її Орлан.

- А може, і знаєте, та вам байдуже. Ми нікуди звідси не підемо.

- Тоді я запораю корову і піду з хати на цілий день.

- ідіть собі, тільки принесіть нам якогось коца або щонебудь, щоб прикритись. Бачите, який мороз, ми тут до вечора замерзнемо.

Він попитав її, який тут стан. Відповіла, що відколи впав бункер у Радохівці, тут не перестають проводити облав. У її садибі вже кілька разів шукали і перевертали все, ще вчора тут були, шукають ніби Олексія (Романа), що прорвався з бункеру в Радохівці. Певно, тому, що тут його родинні сторони, вони за ним роблять облави.

Тоді спитав Орлан, хто живе в сусідній хаті.

- В них є зять-приймак, він зі східніх областей, працює в районі. Я йому не довіряю, боюсь його. Хіба він вас бачив? - спитала перелякано.

- Ні.

- Ну, то слава Богу, а то він напевне зголосив би. Пообіцяла принести щось нам вкритись і вийшла з клуні.

Якщо сусід така вже погана людина, то тепер ми могли з точністю обрахувати, скільки годин життя нам ще залишилось. У нас була мала, спитали Любу, як далеко звідси до району, і устійнили, скільки візьме часу, поки наїде сюди військо. А може, він і не такий поганий, як про нього думала жінка, побачимо, переконаємось на власній шкурі. Було п'яте березня, і мені прийшло на думку, що це друга річниця смерти Тараса Чупринки. Хто знає, чи наш день смерти не збіжиться з його...

В очікуванні невідомого день тягнувся роком. Господиня більше не навідалась до нас, не принесла нам нічого вкритись, ні куска хліба. А був день дуже холодний та ще й з вітром, ми скачаніли і дриґотіли з холоду. Не тільки що клуня була напіврозібрана, але ще й стежка вела через подвір'я, так що не могли навіть походити по клуні, щоб розігрітися. Час від часу таки проходжувались хильцем, а то були б замерзли. Крім всіх лих, ще й на душі було вкрай гірко, що найшли на таку безсердечну жінку. Не вперше стрічали людей, що боялися, - в таких жорстоких умовинах не можна було не боятись, але коли меч не звисав безпосередньо над їхньою головою і хвилево проходила загроза, вони отрясалися зі страху і знов озивались до нас добром.

Щойно коли смеркло, жінка прийшла до клуні, щаслива, що день пройшов спокійно, і принесла нам теплу вечерю. Хоч які ми були голодні й перемерзлі, не доторкнулись її вечері. Орлан тільки сказав їй:

- Я вже роки в підпіллі, але більш грубошкурої за вас людини не зустрічав. Ви не варті, щоб вам подати руку, і не гідні, щоб на ваше подвір'я ступила наша нога.

Вона не образилась його словами.

— А ви думаєте я їла весь день? Я втекла з дому і просиділа в сусідах, чекаючи стрілів на моїм подвір'ї.

— Ви то сиділи в теплій хаті й чекали, а нам навіть пожаліли якогось лаха принести.

Господиня з розмислом не принесла нам нічого. Якщо б ми загинули, виправдувалася б, що зайшли в клуню без її відома і вона навіть не знала про нас. Коц або будь-яка річ обтяжували б її. Вона ще не цілком пізнала совєтське правосуддя, не зрозуміла, що, коли б нас викрили в тій клуні, її не врятувало б те, що ми костеніли весь день.

Як і минулої зими, ми й тепер, покинувши розмоклу криївку, перейшли з терену, де облави тільки починалися, в околиці, де вони вже відбувались. Після гіркого досвіду бідна Люба була така розчарована, що й не знала, куди і до кого нам тепер іти. А треба було кудись іти. З того всього вирішили піти в Одеради, до її тітки. Тієї тітки, в якої донедавна Люба, а мати ще й досі, переховувалася, якій гебісти ніколи не давали спокою. Орлан був свідомий того, що гіршого місця годі було знайти для нас. Однак неухильно і послідовно наближалась пора, коли все частіше треба було робити риско-вні кроки, з повною свідомістю, що вони несуть нам загибель. Альтернативи не було.

Підійшли під хату, неосвітлену, хоч уже сутеніло. Люба застукала у вікно, відтак тихцем заговорила. Тітка відчинила двері, і ми ввійшли всередину. На наше привітання тітка не відповідала ні слова, лиш обперлась об стіну і скам'яніла.

— Тітко, що з вами? Не впізнали мене? - приступила ближче до неї Люба. А вона далі мовчить, тільки руками, як невірний Тома, торкається Люби. Потім як не кинеться до неї, стане пригортати до грудей:

— Моя ж ти дитинонько, голубко моя, сухотонько. Це справді ти, Вірочко? Це не сон? Я ще не вірю. Коли до нас донеслась вістка, що в Радохівці загинули дві дівчини, ми думали, що між ними була ти. Ми очі виплакали за тобою. Мені з того часу емведисти не дають спокою, впадають щодня, перевертають усе в хаті. Хай перевертають, і так жити не хочеться. Кажуть, що шукають Олексія. Я вже кілька днів нічого не варю, не їм, - жалілась сердешна тітка.

- Вони неправду кажуть, тітко. Він там загинув, у Радохівці.

— Ой, дитино моя... - заголосила тітка. Вона дотепер ще надіялась, що Роман живий, поки Люба не спопелила її надії.

— Тихо, не плачте, - твердо сказала Люба. - Годі, так треба. Завтра, може, я загину, немає боротьби без жертв.

Я була заскочена поставою Люби. Сама розчавлена горем, ледве позбирала сили, прийшла до себе, а тут ось як говорить.

Орлан розпитав тітку про ситуацію в селі та поцікавився, чи можна в неї заквартирувати, як вона думає?

- З дорогої душі, я не боюся за себе, але боюсь, щоб ви не загинули. Тут щодня впадає опергрупа. Я не маю нічого проти вашого перебування, а ви рішайте самі.

Спитала Люба про матір. Тітка сказала, що вона ночує в селі, й назвала хату дівчини-сироти. Люба її знала, і ми подались до дівчини. Це був куди кращий вибір, аніж залишатись у тітки.

Дівчина вийшла до сусідки, і мати, думаючи, що це вона повернулась, відчинила нам двері. Побачивши перед собою Віру, впала в шок, а коли донька заговорила, то стала відпекуватись, що зовсім її не знає. Нещасна мати думала, що її Віра вже не живе, що це лиш емведівська провокація, і треба було дати їй кілька хвилин, щоб отямилась і прийшла до себе, та Віра нетерпеливилась.

- Мамо, перестаньте трястись, як в лихоманці, і не прикидайтеся, що не впізнали мене.

Коли мати врешті впевнилася, що це справді її Віра, вона дещо заспокоїлась. Тоді стала потоком виливати перед нами все своє горе, нарікати на переслідування владою, поневіряння між людьми. Як нестерпно важко мусіло бути їй, ще донедавна статочній і поважаній господині, стукати тепер у людські двері і просити, щоб прийняли її переночувати одну-дві ночі, перебути день. Кожне її слово ранило серце, вона була образом усіх наших матерів, наших розбитих, порозкиданих по тюрмах і лагерах родин. Як завжди, Орлан поговорив з нею, розрадив, і видно було, що їй, хоч на короткий час, поки з нами, стало легше. А може... може, наші слова будуть їй рушником Вероніки на тернистій дорозі життя...

Тут можна було переднювати - хата не підозріла, дівчина співчутлива до нас - і, якщо не буде більшої облави, навіть перебути кілька днів. За розмовами з мамою ми просиділи в теплій хаті всю ніч. Досвіта вибрались на горище, а Любина мама ранком подалася до своєї сестри. Домовилися, що вдень провідає, який стан у селі, чи не наїхало військо, і ввечері нас повідомить.

Власницею хати була дуже вбога дівчина. Вона вибиралась виїхати весною на Херсонщину, в якийсь радгосп, з надією, що там буде їй легше прожити. Не мала нічого, щоб нам хоч раз на день зладити їжу, й Орлан намірився післати її ранком в Олику, щоб купила харчів за наші гроші. На лихо, від самого ранку взялась завірюха, сніг так валив, що важко було за поріг вийти. Мови не могло бути про подорож, ще й пішки, в Олику. Ну, думала я, де тонко - там рветься, все так погано складається, що, виходить, має прийти нам кінець.

Ми просиділи на горищі до вечора. Смерком почули, як хтось увійшов до хати. По розмові впізнали голос матері Люби. Ми ще трохи затрималися на горищі, чекали - нехай більше потемніє надворі.

Через якої півгодини знову двері проскрипіли, хтось прийшов у таку лиху погоду. Наслуховуємо і чуємо - той хтось лізе прямо до нас на горище. Орлан схопив напоготів автомат, ми обі сягнули за пістолети і чекаємо в напрузі.

Відблиск снігу крізь віконце на горищі трохи проріджував темряву. Бачимо - в отворі з'явилась голова, потім біля входу встав на весь зріст Роман у білому маскуючому плащі.

— "Слава"! - з широким, щасливим усміхом рвонувся він до нас, але, побачивши зброю в руках, здержався.

— З ким ви сюди прийшли? - спитав Орлан.

— Сам. - Він зорієнтувався, що його поява заскочила нас. Ще б пак! Бункер провалився, його п'ять жителів лежали мертві на подвір'ї районного МВД, а тут перед нами з'являється Роман. У мозок насувалась інша думка: чи не взяли його раненого, не підлікували, він заломився і прийшов сюди з групою емведистів? На горищі було темнувато, годі розгле діти його обличчя, тільки зуби біліли в широкій усмішці.

Не так думала Люба. Почувши його голос, вона як не скрикне: "Братіку мій!" - і рветься до нього.

- Сиди, не кричи, - схопив її Орлан за руку. Тоді почав ставити питання Романові.

Вся та з'ява тривала хвилину-дві, поки не прояснилася ситуація. Важко повністю передати наші почуття на вид повернення Романа з мертвих у життя. Це було найбільше свято Воскресіння, яке довелось мені пережити. Бувають у житті різні радості, а ця була радість благодатна, така, що овіває людину на вид чуда. Чудом врятувалася одна людина. Орланові ще й велика поміч - він уже мав теренового біля себе. Також багато краще для пораненого Романа, бо тепер я могла доглянути йому рани.

Щоб прояснити ситуацію, ми засипали його десятками питань. Однак слід було зразу подумати над нашим становищем. На думку Романа, який добре знав терен і людей, ця хата не була підходящою на перебування в ній протягом довшого часу. Тим часом сніг не переставав падати, і через добу було б ще важче проходити заметеними снігом полями. Порадившись з Романом, Орлан вирішив відійти ще тієї ночі в намічене Романом село. Подякували дівчині, що прийняла нас у такий важкий і небезпечний час, попрощались з матір'ю та подались у дорогу.

Погода скаженіла, сніг як почав падати зранку, так дотепер не переставав, мела завірюха, закручувала сніг у стовпи. Ми ще на подвір'ї застрягли в заметі, а коли вийшли на відкриті поля, нас там прямо засипала снігова буря. Із задерев'янілими колінами, перемоклими ногами, у змагу зі стихією, ледве пройшли вісім кілометрів за цілу ніч.

Ми добились до одного хутора в селі Хорлупи, Олицького р-ну. Післали Романа розбудити господарів, а самі стали під повіткою. Поки він вернувся, мені з холоду задеревів язик, щось хотіла спитати і не могла вимовити слова. Врешті опинились у теплій хаті. Родина була численна, багато дітей, господиня щиросердна жінка, тільки дуже боязка. Зате господар похмурої вдачі і, як опісля побачила, часто на всіх сердився. Це була не найкраща родина, яку я зустрічала, перебуваючи в підпіллі, проте настільки добра і чесна, що не зрадила б повстанців. Вони були дуже вбогі, з обмеженим кругозором, не надто привітні, тому й не мали поваги у селі. Ніхто не підозрював би, що до того колгоспника могли заходити підпільники, одначе, коли провадились загальні облави, його садиби також не поминали.

Ми заднювали на горищі, і господарі, думаючи, що ввечері відійдемо, поводились спокійно. Вдень Орлан покликав до себе господаря, спочатку гарно з ним поговорив, розказав, що діється в нас і в світі, потім заявив, що плянуємо затриматися в нього, поки сніг не зійде. Сніг надалі, вже другу добу, падав безперервно, і хто його знає, як довго лежатиме, а було щойно 7-го березня, так що Орлан приготовляв дядька на які два тижні нашого тут перебування. Знаючи, що родина вбога, Орлан дав йому грошей, щоб узяв коней з колгоспу і поїхав в Олику, купив муки і картопель. Воно не дуже привертало увагу - багатьом колгоспникам не ставало продуктів, так що змушені були докупляти в місті на базарі.

Коли Орлан поговорив з господарем, він під враженням його мови згодився на наше перебування в нього. Але як сказав про це жінці, та стала йойкати й ойкати і так довго не переставала, поки не змінила думки чоловіка. Бачимо, за яку годину він знов лізе по драбині до нас, віддає Орланові гроші й каже, що вони так уже бояться, що ні в якому разі не можуть згодитись на наше перебування. Можемо пересидіти в нього кілька днів, він поділиться з нами своїм останнім, але не хоче, щоб ми залишались надовше.

- Добре, увечері ми ще поговоримо, - відповів Орлан. Він хотів більше дізнатися про ту родину від Романа.

Відійти звідсіль було навіть фізично неможливим. Снігу вже стільки навалило, що не те що полями, навіть дорогами і стежками між хуторами люди мало ходили. В Олицькому і Клеванському р-нах надалі провадились облави. Хорлупи були крайнім західнім селом району, господар не підозрілий властям, і це робило його хату трохи безпечнішою за інші місця. До того, ще й Роман не міг багато ходити: рана занедбана, витворилась інфекція" і треба було її зараз же лікувати, поки не пізно. Тепер Орлан вирішив інакше говорити з родиною.

Увечері, як тільки ми зійшли в хату, я взялась робити Романові перев'язку рани. Куля ввійшла йому в ліве рам'я, а вийшла вполовині спини, близько хребта. Входовий кінець рани вже став заростати, і довелося знов його відкрити. Рана була дуже довга, і я не мала чим протягати крізь неї бинта, тому затягала з двох кінців, далеко як лиш могла, щоб вигоїлася всередині. Тільки прочистила вхід і вихід, як з двох кінців рани цюркотом полилась густа зелена ропа. Роман ще й мав переморожені пальці на ногах, бо прорвався із землянки босоніж, а також переморожений ніс. Все це тепер йому напухло, свербіло і треба було лікувати.

Отже я робила перев'язку, Люба мені помагала, а Орлан говорив з родиною. Спочатку розважним тоном указував їм на факт, що вони не перші, нам багато людей помагало і помагає, і це не лише ласку вони нам роблять, але і їхнім обов'язком є допомогти, коли така поміч конечна. Його слова, здавалося, знову трохи заспокоїли господаря, однак його жінка далі вела своє: "Я боюса, ох, я боюса". Тоді Орлан заговорив до них інакше.

- Ми будемо у вас квартирувати, поки не настане чорна стопа і поки рана у Романа трохи не залікується. Якщо ви нас висилаєте з хати тоді, коли в тій заметілі самі не можете пройти навіть до сусіднього хутора, якщо ви такі без серця люди - ідіть до району, зголошуйте про нас, коли хочете нашої крови. Поки загинемо, ми наперед зведемо з хати бій, вся ваша господарка піде з вогнем, бо емведисти від того почнуть, що підпалять хату. Ми тут загинемо, але ясно і твердо вам кажу, що зараз нікуди не підемо. Якби не така люта пора - ми б не хотіли слухати вашого йойкання.

Господарі аж роти порозкривали із заскочення.

- Що ви таке говорите, - почала жінка, - де ж ми пішли б на таку підлість, щоб на вас зголошувати на емведе. Ми вас любимо і не хочемо вашої крови, тільки дуже боїмося. Але якщо ви намірені таки залишитися в нас, то вже хай буде, що Бог дасть. Може, сніг не буде довго лежати, може, не буде облав, і якось перебудемо всі.

Не маючи іншої ради, вони помирилися з долею. Ми розуміли їхній оправданий страх, але коли самі жертвували усім, почували за собою моральне право дамагатись підтримки і зрозуміння народу, бо без його співучасти було б неможливо далі провадити боротьбу.

Сидіти довший час на горищі було небезпечно, треба збудувати якусь криївку. Тим часом снігу насипало так багато, що до криниці на подвір'ї господар прокопував тунель. Єдине місце, де її можна вибрати, був хлів, він стояв напівпорожній, лиш одна корова, все інше забрали до колгоспу.

Намучилися ми доволі, поки збудували маленьку криївку. Поранений Роман не міг копати землі. Він та ще одна з хатніх дівчат постійно тримали на подвір'ї стійку. Орлан копав, Люба і я виносили землю, а деколи помагав нам їхній підліток син. Орлан уже не раз копав, а для нас обох це був, сказати б, дебют. Люба прийшла в підпілля недавно, була здорова, заправлена до фізичної роботи, зате я зовсім не мала до неї сил. Яка ж важка та землиця, коли її треба виносити кошами. Після такої ночі всі кості боліли, а незвиклі до важкої фізичної праці руки вкрились міхурами, зашершавіли, що й перев'язку Романові було важко ними робити. Але свідомість того, що більше немає кому нам помогти, додавала витривалости. За які п'ять днів у нас вже була криївка.

Насправді її не можна було навіть назвати криївкою, це був радше сховок, де можна нам чотирьом сидіти рядком або лежати. їсти виходили наверх, так що бачили денне світло два рази в день, і також тоді робили руханку. Романа я перев'язувала в криївці, її залишали на той час Орлан і Люба, щоб дати нам більше місця. Найсумлінніше нас доглядала найстраша донька господаря, вона була до всіх, як рідна любляча сестра. Взагалі, діти ставились до нас прекрасно, залюбки прибігали у хлів, коли ми виходили з криївки. Один їхній син був німий, сердега. Він так прив'язався, що кожний раз, як тільки відкрилось криївку, був біля нас, хотів чимось помогти, потім старанно маскував за нами вхід.

Тепер, коли ми вже зажили в криївці, слід розказати Романову одіссею.

За кілька днів до падіння бункеру прийшов до Буйного в якійсь-там справі районовий провідник Дуб і затримався, поки настануть темні ночі. Тим часом напередодні того роко-ваного дня визвали до району хатню дівчину-ланкову ніби на нараду ланкових. Настав уже пізній вечір, а вона не поверталася. В криївці занепокоїлися, чи часом не арештували її там. Зіна наполягала, щоб ще тієї ночі залишити криївку, але Буйний відтягав, казав почекати один день і не робити руху, бо до весни ще далеко. Увечері полягали спати, лиш один залишився на слуху.

Зачувши досвітком стукіт багатьох чобіт на криївці, вартовий розбудив усіх. Наверху вже розгортали сніг біля однієї продухи, і всередину посипалася земля.

- Большевики! - хтось сказав, хоч це всім вже було ясним.

Роман підліз по драбині під саме віко входу, щоб послухати, що діється в хаті. Чув, як в землянку ввійшли солдати й один сказав: "Ну, что? Вариш завтрак бандітам?" Відтак забряжчала покришка, мабуть, заглядав у посуд. Інший виліз на піч і постукав у стіну, звідкіля був вхід до бункеру.

Роман тихцем зліз й розповів почуте. Більше не було сумніву, ґебісти знали точно, де криївка. Буйний поспішно знищував важливіші документи, жінки помагали йому, ламали письмові машинки. "Казала, залишім криївку", - дорікнула Буйному Зіна. За той час спецвійсько вигнало з хати родину й обложило землянку.

Хоч виглядів на врятування не було, вони вирішили все одно пробиватись наверх. Першим пішов Роман. Тихо підліз під вхід, блискавично відкрив віко й кинув у землянку гранату. Посипались стіни, шиби випали з вікон. Кинув другу гранату і, як тільки вона розірвалась, вискочив зі своїм автоматом у землянку. За ним Дуб, Буйний, всі босоніж, бо не було часу взутися. Жінки подавали наверх усю зброю, яку лиш мали в бункері, і тоді самі вискочили. Двері в землянці гебісти відчепили, а навпроти, замаскувавши за деревом, примістили кулемет.

Повсталі стали пробиватися із землянки. Яка там різниця - так чи так вони загинуть, то вже краще з пробоєм. Найперше звели із землянки бій, стріляли на облогу з вікон у всіх можливих напрямках, а військо сікло на них з кулемета. В землянці було темно з пороху, і зброя затиналася. Жінки гарячково прочищали цівки автоматів, подавали чоловікам, а ті давали їм свіжу зброю до прочищення. Першим упав важко поранений Дуб - його просік кулемет крізь груди. Він опустився на долівку і спокійно, без стогону промовив: "Прощайте, друзі, я вмираю", - і через кілька хвилин умер в калюжі своєї крови, з автоматом у руці. Це вперше Роман побачив, як умирає повстанець. "Яка вже була безвиглядна ситуація, а я стояв і глядів на нього з подивом, що він стрінув смерть так спокійно, без хвилювання", - розказував Роман.

Намітили одне вікно, крізь яке вирішили пробиватися, хоч насправді вибирати не було з чого. Знов же першим вискочив Роман. Недалеко був ліс, але він туди не подався, а вибіг у поле. Був зодягнутий лишень у сорочку і штани, босий, ніс автомат, що затявся ще в землянці, і мав ще пістолет при собі. За ним густо сікли з автоматів. Терен там горбкуватий, і з тієї сторони, від поля, військо не тримало застави, розраховуючи, що навіть якби хто з повстанців прорвався з облоги, то буде пробиватись в напрямку лісу. Під лісом розташувалася густа ворожа застава. Вже в полі Романа поранено, однак устиг відбігти за горбок, де його вже не досягали ґебівські кулі. Він подався полями в інший ліс, що був подалі від місця трагічної події.

За ним пробився крізь вікно Буйний, потім - Зіна й Задума. Дружина Буйного, Мала, не пробивалась. Загинула вона від кулеметних стрілів? гранати? сама відобрала собі життя? Роман не знав. Оглянувшись, ще бачив, що Буйний досягав лісу, де і загинув. Задума далеко не відступив, його скосили автоматні серії близько землянки. А доля Зіни була нам вже відома.

Увесь день просидів Роман босий у лісі на снігу. Відморозив собі ніс і пальці на ногах, простудився і дістав гарячку. Щойно перед вечором приїхав у ліс селянин по дрова. Роман пізнав його, той чоловік був з довколишнього села. Він завіз Романа до своєї хати. Жінка промила рану, забандажувала полотном. Також помила йому ноги, посмарувала олією, обвинула, і він залишився в них через ніч та наступний день. Родина була не підозріла, жінчин брат працював у совєтській адміністрації, та через те вже й вона була в очах влади "надійною".

В хаті був малий хлопчина, син господарів, його страшенно цікавила присутність Романа і все, що довкола нього відбувалося.

- Хто цей дядя, мамо? Чому ти мила йому ноги і чому він залишився в нас? - допитувався хлопець.

Він був говіркий, любив розповідати іншим дітям про все, що діялося в хаті, тому мама весь день не випускала його надвір.

Треба, однак, було їй вийти за чимось у село. Залишила хлопця в хаті з Романом і хату замкнула. Тим часом прийшов її брат і бригадир кликати на роботу до колгоспу. Постукали, але ніхто не відчиняв дверей, тільки малий сидів у вікні. Побачивши його, дядько спитав, де мати.

- Десь пішла, - відповів хлопець крізь вікно і відразу почав: - У нас є якийсь дядя. Мати мила йому спину та ноги, і було так багато крови, ох! Він, певно, хворий. Цей дядя має винтовку, він тепер у другій кімнаті.

Всі ті інформації слухав не тільки його дядько, але й бригадир. Брат відразу розшукав на селі сестру, все їй пере-повів, і вона, налякана на смерть, прибігла додому. Як лиш надворі стемніло, хворому Романові треба було покинути хату.

Решту днів перебував у всяких знайомих людей, але ніде не міг довго загріти місця. МҐБ взяло до уваги, що, мабуть, він подався у свої родинні сторони і тому поширило терен облав також і на Олицький р-н.

Якраз тієї самої ночі, що й ми, він уперше зайшов до своєї тітки, лиш у пізніших за нас годинах. "Знав, що її хату назирають, але щось мене штовхало зайти до неї", - казав нам. Від неї довідався, що ми недавно там були. Зважився зарискувати, заднював у тітки, і коли ранком у сніговію прийшла мати, то сказала йому, де ми заквартирували. Увечері вислав матір до нас, повідомити про нього, а вона прийшла і нам нічого не сказала, аж поки ми самі його не побачили.

Нарешті скінчилася зима, одна з найважчих наших зим у підпіллі. Облави у Клеванському і Олицькому р-нах тривали аж до Великодня. -Спецвійська застосовували тепер іншу тактику обшукувань. Раніше одна група війська перешукувала господарство, опісля приходила інша і знов шукала і перевертала все. Тепер не замінювалися, тільки ті самі шукали на одному місці довго і дуже докладно. Однак облави не принесли їм бажаних результатів, не загинув ні один повстанець, не знайшли ні одного бункеру. Та навіть якщо МҐБ і не мало більших успіхів, облавами залякувано населення.

Першого квітня ми залишили криївку і подались у Котів-ський ліс. За час нашого перебування родина вже звикла до нас, і діти з сумом прощалися з нами. Німому синові лише сльози стікали по змарнілих щоках, він найбільше з усіх до нас звик.

Тихий, задумливий ліс... У ті роки до нього вели криваві сліди не одного пораненого повстанця, гоненого опергрупами і спецвійськами МВД. Всі ми, переслідувані облавами по селах, знаходили в ньому пристановище.

Прийшла весна, і Орланові треба було наладнати зв'язки з людьми. Яке щастя, що мав Романа, який знав околицю. Деякі зв'язки, як з надрайоновим Віктором, були визначені тут, у Котівському лісі. Вони оба, Орлан і Роман, вийшли на визначене місце зустрічі, одначе від Віктора ніхто не приходив. Покищо нам не було відомо, чи він пережив зиму. Вечорами ходили в село по харчі. Мабуть, вперше за всі роки в підпіллі довелось Орланові самому організувати харчування. Здобувати поживу не було легко, тут села вбогі, а відколи позакладали колгоспи, населення ще більше зубожіло. У весняну пору, на переднівку, багато людей жило впроголодь. Тому й ми розділяли і розчисляли кожен кусник хліба, кожну жменю крупи.

Настала Страсна субота. Вже сполудня в лісі затихло, замовкло гупання сокир дроворубів, не доносився скрипіт возів. Люди готувались до Великого Свята. Ми також почистили одяг, скупались у сніговій воді, наділи чисту білизну, впорядкували постій. Були майже певні, що в тій частині лісу немає на стоянці нікого з повстанців і завтра ми будемо тут одинокі на весь квартал. Будуть ще оперативники, але в нашій книжці вони не записані людьми.

Увечері пішли наші "хлопці" по "свята". Ми обі й не думали спати, тільки наслуховували, чи не чути стрілів, чи не найшли де на засідку. Вже стало розвиднюватися, коли, зачувши шарудіння їхніх кроків, вийшли їм назустріч. Вони, обляпані до пояса болотом, повернулися з села з напівпорожнім наплеч-ником. Роман, незрівнянний, золотий Роман, обмураний, як чортик, однак, широко, дитинно усміхався. Він був собою дуже вродливий хлопець, кароокий, високий, стрункий, з гарним лицем. З нього ще просвічувалася прямодушність юнака, особливо помітна в його солодкій широкій усмішці. Я запам'ятала її від першого разу, коли конвоював мене ранену з лісу минулої осени. Він зумів пронести ту усмішку крізь усі страшні переживання, зазирання смерті в вічі й усе ще її зберіг і нею приманював до себе.

— Христос воскрес, - привітали їх.

— Воістину воскрес. Попитали, що принесли.

- Ми й самі не знаємо, - відповів Орлан. - Мабуть, нічого особливого, бо господар вийшов до нас, заляканий такий, і каже, що біля його хати опергрупа тримала дві ночі засідку. Боявся, чи й тієї ночі її не було. Не міг зробити нам закупок у місті, тільки трохи дав щось там свого.

В наплечнику був буханець чорного хліба, з півкілограма сала і стільки ж пшоняної каші. Зварили ми кашу, запарили з лісового зілля чаю, без цукру, і так провели Великдень. День був прекрасний, у лісі панував якийсь урочий спокій, лише пташки по-весняному заливались у щебетанні. З села ледь доносився гомін дзвону.

Цей Великдень у 1952 році смутком відтиснувся в моїй пам'яті. Не через убогий харч, а через гірке відчуття самот-ности. В такий день болючіше сприймається пережите, в такий день хочеться оглянутись назад, перелисткувати картки минулого.

... У мене колись була рідна хата, де під ласкавою опікою матері пройшло моє дитинство, юність. Батьки доглядали нас, піклувалися, а мені все ще чогось бракувало. Нетерпеливилося залишити батьківський дім, вийти поза межі села, пізнати незнане. Сьогодні думкою вертаюсь до вас, засідаю з вами до великоднього столу.

... Великодні в підпіллі, на Закерзонні... Відділи УПА на Службі Божій, після того спільна трапеза і багато щирих побажань. Завтра, може, когось з нас не стане, але в той день ніхто не думав про смерть. Ми сприймали життя радісно, з вірою, що воістину воскрес і воістину запанує правда на нашій землі. Тепер із сотень залишилися вже й не десятки, тільки одиниці, заніміли пісні, ліси опустіли, наші стежки поросли травою. Ось у цьому ж Котівському лісі кипіло сотнями УПА, а тепер нас тільки четверо тут... "Де ж ти дівся в яр широкий протоптаний шляху?", - смутно запитувало серце.

В Котівському лісі ми прожили до часу, поки Орлан відбув зустрічі, опісля перейшли в Цуманський ліс, теж на зв'язки з підпільниками північних теренів. У цьому лісі було нам ще важче роздобувати харчі, бо Роман не мав тут багато знайомих родин. Я стала помагати розв'язувати проблему. В базарні дні виходила з лісу, ішла до Цуманя і закуповувала стільки харчів, скільки лише могла донести до краю лісу, де на мене чекали. Завжди ходила з пістолетом - моїм єдиним документом на випадок перевірки. Через якийсь час Орлан нав'язав контакт з Сірком, Хмарою, опісля - з Назарем. Зустрівся також з Віктором, і він повідомив Орлана, що Колодка загинув тих же Великодніх свят на засідці у лісі. Незабутній Колодка... Ще зовсім недавно, лише минулої осени, ми обоє заліковували рани у вологій криївці. Тоді то він своєю лагідною мовою водив мене по Поліссі, змальовував епопею боротьби, що кипіла в його сторонах. Я залюбки заслухувалася в його розповіді, серцем всмоктувала почуте... "говори, говори"... І вже його не стало.

Минулої осени 1951 року Орлан одержав наказ від Василя Коваля прибути до нього на нараду. Люба і Роман приєдналися до групи місцевих підпільників, а ми обоє мали відійти на південь. Одного ранку до нас донеслися серії автоматних пострілів. Очевидно, це стріляли за нашими, може, в лісі проводилась облава, або опергрупа вислідила постій.

Ми не помилялись. День перед нашим відходом іде відбулася зустріч з Романом. Сумний, опечалений Роман розказав, як опергрупа заатакувала їх на місці постою, оточивши наперед увесь квартал лісу. Хлопці звели короткий бій, відтак стали пробиватися з облоги. Люба вибігла на просіку і бігла нею прямо, дарма що Роман кликав за нею, щоб завернула в глиб лісу. На тій же просіці її скосив кулемет. У прориві загинув також ще один повстанець-юнак, який був у підпіллі не довше року.

... Її вже не було, а з нею загинула на лісовій просіці частинка і мене. Вони всі, що залишали нас, останніх, забирали з собою по часточці й нас, ще живих. Тільки подарована хустина все нагадувала мені Любу.