Тисяча доріг

НАСТУПАЄ ЗИМА НА П'ЯТИ

Орланові зовсім не було гаразд зимувати в надрайоні Буйного. Він знав, що в його терен і перебував підпільник, його псевдо Микита, якому Буйний не довіряв. Микита походив з Рівенщини, вступив до УПА за німецької окупації, але з приходом большевиків, у час безнастанних боїв з військами НКВД, залишив УПА та переховувався на власну руку. В той час він оженився. Згодом Микита поновив контакт з місцевими підпільниками і просив, щоб його прийняли у свої ряди. Коли був свіжий набір в 1948 - 49 роках, Микиту взяли на увагу, але наперед доручили якесь доволі трудне завдання. Він його виконав, і після того його прийняли в підпілля. Микита був талановитий, він скоро привернув до себе увагу Буйного, і той дав йому нагоду вивчити техніку деревориту. Він ще й умів направляти радіо, обслугувати циклостиль, так що незабаром опинився біля Буйного. Вправді не був у його охороні, але Буйний нераз заходив до його криївки і в ній затримувався.

Підпільники, що перебували в одній ланці з Микитою, за деякий час стали підозрювати, чи він не зголосився до МҐБ у час, коли сам переховувався, і вже з доручення служби безпеки не упхався в підпілля. Те, що виконав доручене йому завдання, не обов'язково може бути мірилом його чесности. З протоколів допитуваних агентів було відомо, що органи безпеки йшли на руку завербованому агентові та вможливлювали йому виконати завдання. Орлан одержав був від свого зверх-ника копію протоколу зізнань агента в Городоцькому р-ні, Львівської области, у якому був описаний саме такий випадок.

Ґебе домовлялося з агентами про різні способи контактування. Могли це бути мертві пункти в лісах, на полях, при дорогах. Або агент залишав лист ніби до родини і просив знайомих людей кинути його на пошту і ще хтозна-які вони мали способи контактів. Натреновувано своїх співробітників у спеціяльній школі "по борбє с бандітізмом". Там з найбільшою докладністю вивчали підпільників, їхній побут, способи будови бункерів, монтування зв'язкових ліній, тактичні прийоми і всі інші деталі, зв'язані з життям і діями підпілля.

Нераз ґебе залишало такого "внутренника" неактивним протягом року, щоб дати йому час здобути довір'я в середовищі підпільників. Він лиш мав повідомити, де міститься його криївка, щоб опергрупи припадком не знайшли його. Коли б таке сталось, загинув би враз з іншими, якщо б перебував у криївці не сам. "Внутренник" також подавав МҐБ якнайбільше деталів зі свого перебування та праці: траси, якими ходив на зв'язки, спосіб контактування на зв'язкових пунктах, прізвища родин, які помагали підпільникам, і все інше.

Крім подавання інформацій, агенти мали ще допомогти органам безпеки фізично ліквідувати підпільників. МҐБ завжди брало до уваги рівень освіти агента і його природне обдаровання. На підставі того визначало йому завдання. Коли гебісти бачили, що агент не зайде в підпіллі далі рядовика, він мав помогти їм зліквідувати підпільників, головно районового провідника у своєму районі. Якщо агент був талановитий та ще з освітою, то мав можливість опинитися через деякий час ближче надрайонового, а то й окружного керівника. Він повинен був виявити пильність у роботі, відвагу і тим привернути до себе їх увагу. Відповідно до того, де опинився агент, йому призначало тебе завдання.

Особливу увагу присвячували органи безпеки теренам, крізь які проходили лінії зв'язків від Головного Проводу і між місцевими провідниками на вищих постах. їм дуже важливо було, щоб "внутренник" вліз на зв'язкову лінію і подавав усі інформації: адреси на пакетах і листах, їх величину, спосіб обпакування, напрям приходу та відправки, те, як часто відбувалися зв'язки, місця переховування пошти в міжзв'язковому часі та інші деталі. Дуже пильним мусів бути агент на зв'язку до людей, які проходили через його руки. МҐБ вже поінформувало його про вищепоставлених провідників, які діяли в даних теренах, описали вигляд, може, й показали їхні світлини. Якщо б котрийсь із керівників проходив лінією, він мав негайно повідомити органи безпеки, а в крайньому разі сам його убити, навіть коли б мав себе здемаскувати і після того втекти з підпілля.

Не зважаючи на всі софістиковані прийоми, МҐБ мусіло, одначе, проявити свою природу, пустити тут і там "фарбу", і це влегшувало підпіллю викриття агентів. Воно ще й давало агентові завдання морально послаблювати середовище, в якім проживав, спритно плести інтриги і сіяти незгоду між повстанцями. Під плащиком нібито втримування дисципліни наставляло його ставитись до населення нетактовно, грубо та вимогливо і тим викликати в людей відразу до підпільників. Агентам дораджувано якнайменше читати підпільну літературу, щоб вона їм "нє мєшала".

Населення враз із нами переживало дуже важкі часи, люди були залякані терором, тюрмами, Сибіром. А все ж надалі нас підтримували. Повстанці розуміли їхнє становище, співчували їм і цінували за те, що нас не відрікалися. Ми бачили, як населення зубожіло, тому від нікого силою нічого не забирали, хіба з колгоспу або від розбагатілого апаратчика. Своєю невідповідною поведінкою супроти людей, що опинились між молотом і ковадлом, ми були б наставили їх проти себе.

Власне наставленням до населення Микита насамперед викликав здивування, потім обурення, опісля підозріння до себе у своїх друзів. Оповідали, як нераз він застукав у двері і, ще поки господар устав з ліжка, уже грозив йому, що вб'є. Коли хотів щось дістати, не попросив, лише сам забирав, навіть тоді, коли дана річ була дуже придатна для господаря. Словом, поводився, як большевицький посіпака, і притому ще й грубо лаявся. Коли б ті родини не знали були інших повстанців, не було б дивним, якби на нього зголосили до МҐБ. Обурені, вони нераз запитували інших підпільників, яким чином він опинився серед них.

Микита переважно ходив з бойовиком Задумою, який зчасом став наче боятись його. Задума сказав Буйному, що Микита проводить серед населення грошову збірку. Ніхто з повстанців не мав права самочинно проводити збірок. Про збірку Микита ні не повідомив Буйного, ні не передав йому зібраних грошей. Дотепер Буйний назбирав ще більше не вияснених застережень супроти нього, але покищо не хотів порушувати його справи, "розхитувати човна", щоб не перешкодити місцевим підпільникам підготуватись до зими. Взимку Служба Безпеки плянувала точніше перевірити, яка була причина такої незвичної поведінки Микити.

Буйний провадив нас до криївки, де перебували машиністка Мала, його дружина, і санітарка Зіна. Микита віддавна, коли ще не викликав на себе підозр, знав місце тієї криївки. Він і до того часу деколи заходив до неї днювати.

Маючи в пляні нас туди завести, Буйний придумав спосіб, як запобігти його відвідинам, - вислав Микиту з Задумою до подальших сіл на зорганізування харчів на зиму. Вони мали повернутися за два тижні. Впродовж того часу Зіна мене підлікувала б, і ми обоє відійшли б на зимування до новозбудованого бункеру, який вже готував нам Буйний. Господарі, на хуторі яких був бункер, не знали, що підпільники стали недовіряти Микиті, і їм не можна було говорити про наше прибуття. Коли б з'явився Микита, вони б йому сказали, що прийшли якісь нові люди і якраз перебувають у криївці. Однак неможливо було зовсім законспірувати нашу присутність перед родиною. Адже треба було збільшити кількість подаваних у криївку харчів, а також через господарів ми мусіли закупляти медикаменти. Якщо Микита був агентом, то можливо, що про цю криївку вже знало МҐБ, а Орлан збирався прожити в ній два тижні.

Ми домовилися, що хлопці наперед повідомлять родину, ніби прийшла хвора підпільниця з Полісся, її з простуди обкидали чиряки. Зіна її тут підлікує, і вона відійде. З огляду на конспірацію, підпільниця не буде виходити наверх, щоб не бачила ні місця бункеру, ні людей, на господарстві яких він збудований.

Хоч господарі були вдоволені такою розв'язкою, їм все таки було страшенно цікаво побачити оту бідну "полішку". Волиняки дивилися згори на поліщуків, так, як усюди багаті дивляться на бідніших за себе. Після нашої короткої бесіди в неосвітленій хаті, вони справді повірили, що я "полішка", тому що моя говірка не була така, як їхня. Сказала їм, що перестудилась у вогкій криївці й набралась чиряків. Той факт, що я "перестудилась", а не простудилася, підтвердив їм автентичність мого нетутешнього походження. Про це вони самі опісля розповіли дівчатам.

Вхід до бункеру був у коморі, що становила одне з хатою забудовання. Господиня тільки відчинила нам двері й відразу пішла в хату. За нею я увійшла. Як звичайно, лямпи не засвічувалося. Сірко тим часом відкрив вхід до бункеру, і Орлан, що дотепер залишався надворі, пройшов тихцем крізь сіни і вліз у бункер, так що в хаті не зорієнтувалися, що зайшла ще одна людина. Щойно тоді повели до бункеру мене.

Коли я влазила всередину, наперед мені подали з криївки халат, щоб не забруднилась землею у вході. Такий халат був майже в кожній криївці. Після всіх блукань приємно вражала чиста, оббита білим полотном криївка з вимитою долівкою і свіжою постіллю на прічах. Дівчата, як рідні сестри, зразу зайнялися мною, змінили брудний одяг на свій чистий, поклали в ліжко і взялися до перев'язування,

Обі вони були з села Шпаків або Плоске на Рівенщині. Зіна з 1922 року народження, в підпіллі ще з часів німецької окупації. Струнка кароока брюнетка, з гарним шляхетним обличчям і легким рум'янцем, якого й до того часу ще не висмоктали криївки. їх троє з хати пішли в повстанці вона, сестра і брат. Сестра загинула раніше, а минулого чи, може, й того року загинув брат. Загинув у повстанцях також Зінин наречений. Батьки вивезені на Сибір.

Мала була з 1930 року, в підпіллі всього рік, відколи одружилася з Буйним. І вдачею, і виглядом була контрастом до Зіни. Тихої вдачі, мала на зріст шатенка з довгими косами і великими очима, що надавали їй вигляду лялечки.

Коли вони, співучасниці боротьби, просуваються на тасьмі моєї пам'яті, тут і там я зупиняюсь і воскрешаю неодну з них, що своєю відданою працею позначилися на житті багатьох людей. Між ними Зіна перлом блищить. У час боротьби УПА під її ніжною опікою вигоювалися рани багатьох повстанців. Вона й дотепер з любов'ю доглядала хворих і ранених підпільників. Не тільки піклувалася раненими, але й ходила на зв'язки, виконувала секретарську роботу, а взимку була інструктуркою, навчала хлопців. Дві її найсвітліші чесноти - вимогливість супроти себе і велика здатність до самопосвяти, щоб тільки помогти іншим. Була дуже вродлива, не одному припала до серця, але вже мала свого єдиного. Бог її знає, як вона ладила, що втихомирювала заздрість, і всі ті залюблені надалі пішли б за неї у вогонь та в воду. В усякому середовищі була корисним співпрацівником і кожному була вірним другом. Не могло бути нічого кращого в наших умовинах, як поєднання в жінки саме таких рис, які були в Зіни.

Зіна спалила на моїх ранах дике м'ясо і так їх доглянула, що до двох тижнів вони майже вигоїлися.

Вибух бомби порозривав на мені одяг, але до того часу хлопці вже постарались інший. Дівчата подали його господині, щоб випрала. Повертаючи назад чистий одяг, вона співчутливо завважила: "Зразу видно, що вона бідна полішка, в нас підпільниця в такім не ходила б".

Їжею, що була розрахована на три особи, ми "живили" також і Орлана. Його білизну дівчата прали всередині й там же сушили її. Орлан мусів говорити тихцем і не міг курити, щоб наверху не зорієнтувалися, що в бункері перебуває мужчина.

Населення, серед якого ми перебували, дуже хотіло знати, чим підпільники виповняють свій час по криївках, а головно - що говорять між собою. Майже всюди хатні жителі підслуховували нас крізь продухи. Ми часто орієнтувалися, коли вони це роблять, і тоді вели мову так, щоб нагорі зрозуміли, що ми про підслух знаємо і щоб закинули свої спроби. Особливо коли в хаті були дівчата, ті завжди підслуховували. А коли їх там було дві або й три, то, прямо, тримали стійку, одна змінювала одну, не здаючи собі справи, що всередині добре чути, що діється наверху. Та й не лише дівчата, молодші господині, коли мали час, робили те саме, і все частіше жінки за чоловіків.

Крім питомої цікавости, дівчата мали дуже конкретну причину підслуховувати. Неодна з них закохувалася в котрогось у криївці. їй хотілося знати, що він говорить про неї своїм товаришам. Закохана дівчина переконала батьків, щоб не боялись і дозволили хлопцям викопати на їхній садибі криївку. Доглядала хлопців, гарно їм випрасовувала білизну і постіль, скропляла чисті носові хустинки одеколоном. Коли я і Орлан проходили через такі криївки, дуже скоро орієнтувались, що тут, крім ідеї, діють ще інші чинники. Тоді Орлан, жартома, запитував, у котрому то з хлопців донька (вдовиця) зал набилася.

Але те, що було догідним для мужчин, не було таким для жінок-підпільниць. У таких родинах дівчата не хотіли, щоб хлопці приводили до бункеру підпільниць. Якщо вона була заміжня, то ще півбіди, але коли самітня, то дівчата нагорі ревнували і скоро це проявляли. Вони докоряли хлопцям, мовляв, навіщо їм таких, як вона, у них є свої. Підпільниці, що опинялися в таких родинах, мусіли поводитись дуже тактовно, щоб усунути заздрість і запевнити дівчат, що не стоять їм на дорозі. Бідні подруги, навіть під цим оглядом їм було важче за чоловіків.

Наближався час, коли мав прийти Буйний і відвести нас до нової криївки. Проте на день раніше хтось, подавши домовлений знак, став відкривати вхід. Певно, Буйний впорався раніше і прийшов по нас, думали ми. Мала вибралася наверх, певно, хотіла без свідків привітатися з чоловіком. Однак скоро влізла назад і тихцем розповіла, що це прийшов Микита. Він повернувся на три дні раніше як домовився з Буйним. Задуму з придбаними харчовими запасами залишив у лісі, а сам прийшов сюди. Плянував заднювати в криївці, бо, мовляв, пізно повертатися в ліс. Господиня вже йому сказала, що в криївці перебуває якась полішка.

Микити жодною ціною не можна було впустити до криївки. Орлан відразу випровадив Зіну наверх, наказуючи, щоб переконала Микиту, що він абсолютно не може увійти в криївку. Провідник Буйний наказав, що ця "дівчина" не повинна бачити місцевих підпільників, і Микита не може ломити наказу. Врешті він погодився пересидіти день на горищі.

А тепер лиш би дотягнути до вечора, коли мав прийти Буйний.

Минув вечір, опісля ніч, а Буйний не приходив. Перечекали ще один день, тоді Орлан вирішив, що, якщо не прийде тієї ночі, наступного ранку він вишле Зіну поїздом на цивільний зв'язок у Здолбунівщину. Звідти повинні прийти по нас зв'язківці, і з ними відійдемо в їхній терен. Ми троє ввечері залишимо криївку і будемо перебувати в лісі до часу повернення Зіни.

На наше щастя, звечора прийшли Буйний, Роман і Сірко. Буйний мусів був полагодити невідкладні справи, тому спізнився на день. Того ж вечора вони відвели Орлана і мене до бункеру в селі Радохівка. Родина, у якої збудовано бункер, була дуже вбога, їм згоріла хата під час війни, і вони жили дотепер у землянці. Криївка простора, вигідна, з добре запля-нованим входом, що відкривався на печі. Хата не підозріла, одначе криївка вже була стара, часто вживана. В ній проживало чимало підпільників, з них дехто працював уже в іншому районі, а двох відійшли в сусідню область. Жити в цій криївці означало віддавати себе в руки всіх, хто знав про неї. З другого боку, перебувати в криївці, яка належала до підпільника, що його запідозрювалось в агентурній діяльності, означало жити на ласці МҐБ. У ній і надалі залишалися дівчата, але тебе буде чекати на більшу "рибу", якщо... завжди було "якщо", і керівники, які вирішували справи, не хотіли засуджувати людину, без наявних на те доказів. У бункері в Радохівці ми застали сестру Романа, Віру, під псевдом Люба.

Про пошту, в якій була вмонтована бомба, Орлан повідомив Василя Коваля та окружного Уліяна. Через його округу йшла зв'язкова лінія. Перевірили зв'язкові ланки, місця переховування пошти між зустрічами і дійшли висновку, що бомба, найправдоподібніше, була вкладена на терені надрайону Буйного. Знов упало підозріння на Микиту. На думку Буйного, Микита міг догадуватися про місце сховку пошти до часу зв'язку. Одначе не відкидалося, що якась з опергруп, які постійно нишпорили по лісах, могла знайти сховок, умонтувати бомбу і залишити її на місці. Міг також сексот підглянути зв'язкових, коли ті ховали пошту.

Щойно в середині грудня ми перейшли зимувати до криївки, що приміщувалася на хуторі вдови на Жуківщині. На щастя, досі не випало снігу і можна було такою пізньою порою вибрати оту криївку. Вона була мала, низька і до того ще й мокра. Тут низький терен, господиня казала, що навесні в льох підходить вода, а криївка, до неї вхід був саме з льоху, розміщена набагато нижче від льоху. В нашім становищі, однак, добре, що й така була.

Через тісноту в криївці не могло жити більш як троє людей. Третьою була Люба - найменш відповідна для Орлана людина. Вона, однак, знала місце нашої криївки, тому Орлан не відважувався відпускати її від себе на зиму. Це Люба намовила родину, її знайомих, дати згоду на побудову на їхньому хуторі бункеру. Орланові конечно було мати біля себе місцевого підпільника, щоб на випадок, коли б зайшла крайня потреба покинути криївку, ми знали, куди податися.

Буйний зі своєю групою не встиг зробити більшого запасу харчів, а родина дістала дуже мало з колгоспу і не мала чим нам допомогти. Мусіли покладатися на гроші, висилати що тиждень-два господиню на закупки харчів до Рівного. Але і з закупками треба було оберігатись. Вистоюючи по півдня в чергах, господиня закупляла п'ять-шість боханців хліба і поверталася додому втомлена, проклинаючи на чім світ своїть большевицьку власть. У районах хліба не було, і доводилося за ним їхати до Рівного або до Луцького. Один боханець коштував більше, ніж їй платили за день праці в колгоспі. До Рівного приїжджали колгоспники з Полісся, бідні, в постолах, мерзли довгими зимовими ночами попід стінами крамниць, а міліціонери ще й наганяли їх з лайкою. Одного разу вернулася й оповіла, що задушили в черзі старого селянина з Полісся, його таки в Рівному й поховали. Міліціонери впускали без черги до крамниць тепло вдягнутих жінок усяких чиновників, що скоса гляділи на колгоспників у чергах.

Господиня, була вдова, мала кількоро дітей. Одна з дівчат, у віці підлітка, ходила до школи. Деколи приходила до нас у криївку, розказувала про своїх однолітків та про інше, що діялося в школі. Одного разу Орлан спитав її, що вона думає про нас. От, прийшли до них, викопали криївку, щось в ній робимо, часом відвідують нас інші повстанці. Як вона собі все це пояснює? Що, на її думку, ми хочемо, за що ведемо боротьбу? "Знаю, чому ні, - без вагання заявило дівча. - Ви боретеся проти большевиків і кацапів, що ось понаїжджали до нас, і хочете, щоб прийшла Америка".

Ми розсміялись. Ось як вона думала про нас.

Присоромлена нашим сміхом, дівчина здивовано гляділа на нас. Що, ніби, смішне вона сказала?

- Ні, доню, - відказав їй Орлан, вже без сміху. - Не за те ми живемо по таких ось криївках, щоб міняти російського хазяїна на американського. Це большевики так пишуть і говорять, щоб люди, головно ви, діти, думали про нас, як про американських вислужників. Ми боремось, щоб твоя мати і весь наш народ став господарем на своїй землі. Про нас, нашу боротьбу, большевики не скажуть правди, щоб нею не з'єднувати нам прихильности людей, - простою мовою пояснював Орлан дівчаті.

Після того як ми замешкали в нашій криївці, до бункеру в Радохівці прийшли зимувати Буйний, Роман, Зіна і Мала. Задума зазимував з Микитою, а Сірко і Хмара - з Назаром, який перебував у тому надрайоні. Нашу криївку будували Буйний, Роман і Сірко. Орлан сказав Буйному, щоб вони втрьох не зимували в однім бункері: коли б впала одна криївка, хтось з них залишився б живим, і через нього Орлан зміг би наладнати зв'язок з ближчими та дальшими сусідніми теренами.

Наприкінці грудня до нас прийшли Буйний і Роман, принесли вістку, що Микита щез. Він враз із Задумою підходив до хати, у якій була їхня криївка. Задума залишився кільканадцять метрів позаду, а Микита підійшов до вікна. Був уже при вікні, як нараз блиснула ракета і посипалася серія автоматних пострілів. При світлі ракети Задума бачив, як Микита упав на землю. За Задумою не дуже стріляли, хоч відступав голим полем, і ніхто не гнався, щоб його спіймати живим. Він знав місце бункеру в Радохівці, туди й подався та вже залишився дозимовувати з Буйним.

Доля Микити надалі залишилась загадкою. Майже завжди МҐБ виставляло на своїх подвір'ях в обласних або районних центрах тіла загиблих повстанців, а також викликали їхніх родичів, щоб зідентифікували вбитих. Деколи брали фіру в колгоспі, щоб підвезти тіло в район, а навіть коли везли своїм автом, завжди люди бачили. Тим часом за Микитою слід пропав, його тіла ніхто не бачив ні в дорозі, ні в районі. Випадок стався вдосвіта, отже Задума не міг далеко відійти, проте на другий день опергрупа не пошукувала його.

Можливо, з поведінки друзів Микита зорієнтувався, що йому не довіряють, і хотів залишити підпілля. Якщо був агентом, МҐБ могло розіграти його "загибель", щоб у підпіллі ніколи не дізналися правди про нього. Цілком можливо, що він вже був заслужив у них на відпустку, зробив важливу роботу, - може, справді з його поміччю була впрепарована бомба, від якої загинув окружний Ат, що було їхнім великим успіхом. Якщо воно справді так, тоді тебе зумисно випустило із "засідки" Задуму, щоб той повідомив Буйного про смерть Микити. Можливо також, що вбили його через помилку або й пляново, якщо він домагався дозволу вийти з підпілля і тим самим не був їм більше придатний.

З другої боку... Як кожний інший повстанець, Микита міг загинути від кулі опергрупи. Його нетактовна поведінка з населенням та деякі інші кроки не були ще достатнім доказом заангажованости у ворожій агентурі. В такій масовій боротьбі, якою була наша, брали участь люди з різними вдачами й темпераментами, між якими траплялись і такі, як Микита. В тих трудних умовинах так і не вдалось точно встановити, хто він був і чи справді загинув.

У групі Буйного привертав до себе увагу брат Люби, Роман, ім'я якого було Олексій Ковальчук. З 1930 року народження, походив з села Одеради, Олицького р-ну. їх було троє дітей у батьків - він, Віра і наймолодша сестра, Ліда. Батько мав славу поважного господаря у селі, по війні люди навіть обрали його головою сільради. Але коли незабаром переконався, що від нього вимагано служити не людям, а владі, зрікся головування.

До хати Ковальчуків віддавна заходили повстанці. Роман, тоді ще Олексій, після багатьох розмов з ними і прочитання підпільних писань, так захопився повстанською боротьбою, що кинув навчання в середній школі й готовий був вступити в ряди підпілля. Спочатку його не хотіли прийняти, намовляли, щоб закінчив середню школу. В тій порі він був учнем восьмої кляси. Йому поставили умову - здобути собі зброю - з думкою, що тим його здержать. Олексій здобув зброю, відобрав її від якогось "уполномоченого", що приїхав до села. Вчинивши таке, вже не міг жити вдома. Переховувався кілька місяців на власну руку, поки врешті його прийняли в повстанці. Молодша за нього сестра, Віра, прийшла в підпілля щойно тієї осени.

Одного дня, коли Олексій був уже в підпіллі, гебівський відділ впав на хутір, перевернув під час обшуку всю садибу й арештував батька та чотирнадцятирічну сестру Ліду. Батька засудили на двадцять п'ять років концтаборів, а Ліду - на п'ятнадцять років ув'язнення. Спочатку їх тримали в луцькій тюрмі, а після розправи перевезли батька в київську тюрму, а Лідочку відправили до Львова, в тюрму для неповнолітніх.

Під час нападу на їхню хату, матері вдалось вимкнутися з хутора, вона тепер переховувалась на людях. Віри в той час не було вдома. Довідавшись від людей, що сталося з родиною, вона теж стала переховуватись до часу, поки не пішла в підпілля. Тим часом МВД два рази її заарештовувало, випитувало за брата і знову випускало. Розуміється, вона була для них наче магнетною стрілкою, яка повинна довести їх до брата та інших повстанців. Віра дійсно контактувалася з ними, але так глибоко любила Романа, що нічим не пошкодила б йому, навіть ціною утрати волі.

Опинившися в підпіллі, Любі треба було знайти заняття, щоб бути корисною в нашому середовищі. Вона досить скоро навчилася друкувати на письмовій машинці, але слабо знала граматику, без якої не могла братися писати. Взялась я підучити Любу трохи. Опріч граматики, хотіла запізнати її в загальному з історією, географією та трохи з літературою.

Таким навчанням я займалася в минулих зимах, але з Любою не було легко - не любила засвоювати лекцій, і взагалі, вся ця наука була їй справжньою нудотою. Вона твердо знала, що любить свій народ і тих, які борються за його визволення, вірила, що ніхто не в силі вирвати з її серця тієї любови. Не розуміла, навіщо морочити собі голову, котрий з князів чи гетьманів виграв або програв якусь битву і хто за ким слідував. Ще менше цікавило її, куди пливе якась річка, до якого моря впадає. Люба добре завчила своїми ногами географію кругом Одерад, знала всі річки й озера в її родинній стороні, те, які збіжжя в них ростуть, і того знання їй вистачало на все життя. Тільки що взята зі "світу", вона жила своїми дівочими мріями, однією ногою ще стояла там, наверху. Це була добра дівчина, з ніжним, чуйним серцем. Не зважаючи на небезпеки, увесь час помагала підпільникам - робила їм закупки в місті та сповняла інші доручення. Одначе такі, як вона, не надавалися до підпільної боротьби. Не жаліла вона за своїм узвичаєним життям, бо з утратою рідної хати, зруйнованою родиною і поневірянням по людях у неї вже його не було. Тому й опинилася в підпіллі.

Із собою принесла Люба до бункеру свою одежу, враз із великою терновою хустиною. Хустку ту виміняла мама за пуд пшениці в голодуючого колгоспника з півдня України 1946 року. Люба розкроїла її на чотири частини, одну з яких подарувала мені. Цій четвертині, свідкові трагічної історії голоду мого народу, четвертині, в якій згустились мої спогади про Любу, судилось "пережити". Я пронесла хустину крізь усі завірюхи і заметілі мого життя і зберегла як дорогоцінну реліквію з тих часів.

У ту пору, коли Західню Україну заливали валки голодуючих, батько Люби був головою сільради. Голодуючі йшли до нього за посвідками, щоб переночувати в селі. Бувши людиною доброго серця, часто він сам заночовував їх. У їхній хаті також проживав два дні перебраний за голодуючого ґебіст, який "заробляв" собі направою годинників по селах. Опісля був одним з оперативників МҐБ в Олицькому р-ні.

Хоч Люба не дуже цікавилася навчанням, мала дар розповіді, вміла цікаво передати словами пережите своє та інших, а також розповісти про події, свідком яких була. Розказувала нам про її відвідини сестри Ліди в тюрмі для неповнолітніх у Львові.

В листі Ліда, яка написала з в'язниці до своєї тітки, повідомила, що ув'язнених може відвідувати родина. Люба вибралася до неї на Зелені Свята 1951 року.

Це була її перша подорож до Львова, але, маючи адресу, попитала людей і без великого труду знайшла тюрму. Подала тюремній сторожі прізвище сестри, показала посвідку від голови сільради, і її впустили в перегородку для відвідувачів. Потім один зі сторожів пішов повідомити сестру. Невдовзі прибігла Ліда, а вслід за нею інші дівчатка. "Вони всі збігалися, як до котроїсь з них хто приїжджав", - завважила Люба.

- Сестричко! - побачивши Віру, скрикнула Ліда і припала до неї. Обі заціпеніли в обіймах і гірко, безутішно плакали, а враз із ними плакали всі присутні дівчатка-підлітки, що обступили їх. Більшість із них рідко хто відвідував, це були діти, яких батьки були вже вивезені на заслання або сиділи по тюрмах.

Пробула Віра з Лідою два дні й одну ніч. "Гуманні" тюремні власті навіть дозволили їй переночувати в камері, в одному ліжку з сестрою. "Куди там спала, ми не могли наговоритись. Як полягали в ліжко, вона найперше шепотом спитала про брата і про те, чи ще навідуються в село повстанці, їй хотілося про все дізнатись - як родина, знайомі, як виглядають поля у цю весняну пору, чи вже перецвіли яблуні, доспіли черешні в нашому саду і хто там тепер їх зриває. Я все їй докладно розповідала, а вона жадібно всмоктувала в душу кожну вісточку зі світу".

Вони, ці діти, мусіли ще й важко працювати. Тюремна адміністрація заложила кравецьку артіль, у якій підлітки цілими днями шили на електричних швальних машинах жіночу білизну, хустини та інші речі. За працю нічого не виплачували дівчаткам, та ще й встановляли їм норму виробітку. В додаток, щоб максимально експлуатувати неповнолітніх, завели серед них "соцзмагання".

Режим не зупинявся лиш на експлуатації дітей, їх треба було "перевиховати", навчити полюбити совєтську власть. Отже заложили в тюрмі комсомол, і той, хто вступив до нього, діставав привілеї. Також увели обов'язкову російську мову, хоч багато з дітей слабо нею володіли, - вони всі були із Західньої України. Після цілоденної праці їх ще водили вечорами на мітинги і втовкмачували в голови міфи про щасливу їхню країну, про всі благодаті, якими наділяє їх "старший брат". Дехто з дівчаток вступав у комсомол, були це переважно діти, що почувались дуже осамітнені. їхні родини зруйновані, вивезені на заслання, і вони не мали нікого, щоб їх час від часу відвідав або хоч написав листа.

Багато з дівчат хворіло від важкої роботи і недоживлення. Вони ніколи не діставали овочів, ні свіжої городини, хіба що в передачах від родини, якщо котрі з них їх одержували.

На другому поверсі була тюрма для малолітніх хлопців. Для них, оповідала Ліда, встановили ще суворіший режим, як для дівчат, навіть їхні прогулянки тривали коротше, ніж у дівчат.

Під осінь їздила Віра вдруге до сестри, повезла їй овочів, за якими Ліда так тужила. Разом з Вірою в'язнична сторожа впустила крізь браму жінку, років тридцяти. Виявилось, вона була листоношею для тюрми. Коли привели з камери Ліду й обі сестри розридалися, листоноша, дивлячись на них, плакала разом з ними.

Цим разом Вірі не дозволили ввійти в камеру, тільки дали їм півгодини побути в перегородці, і то в присутності вартового. Поки вручили Ліді передачу, один з тюремників забрав її і перевірив. Казала Ліда, що причиною заведення суворішого режиму була поява підпільних листівок у тюрмі. Появились вони у хлопців, а ті скинули їх дівчатам. Адміністрація тюрми викрила це і з того часу заборонила заходити в камеру відвідувачам. Побачення стало відбуватися в присутності сторожа, і також завели перевірку передач.

Ліда сказала Вірі, що цими днями мають розсилати дівчат по інших тюрмах, бо цю будуть заповнювати новими заарештованими підлітками. її вже повідомили, що буде перевезена до харківської тюрми. Важко переживала майбутню розлуку з її вірною подругою Вірою з Рівенщини, яку мали запроторити в ленінградську тюрму. Віра також була засуджена за те саме, що й Ліда, - її родина несла поміч підпіллю. Обі сестри розуміли, що це, мабуть, їхнє останнє побачення в житті, тож можна собі уявити, яким зворушливим і трагічним воно було. Вже так вони ридали, що навіть вартовий емведист бурмотав заспокійливо: "Давольно, нєчево нєжиться, всьо будєт харашо..."

Поки закінчилося побачення, вже повернулася листоноша. Вони вийшли разом за браму тюрми. Віра мала поїзд додому щойно на другий день ранком. Опинившись на вулиці, не знала, що їй робити у Львові, де подітися до ранку. Листоноша завважила її розгубленість, заговорила, спитавши, чи не могла б їй чимось помогти. Віра поділилася з нею своїм клопотом. Та запропонувала, щоби ішла з нею на її квартиру: вона довідається точно, коли відходить поїзд, і Віра може в неї переночувати. Дівчина згодилася.

Листоноша займала одну кімнату з кухнею, в неї був чоловік, військовий, обоє українці з Харківщини. Увечері, коли чоловік повернувся з праці, жінка познайомила його з Вірою і розповіла, в яких обставинах з нею запізналась. "Я так наплакалася, коли дивилась, як вони прощалися", ¦- сказала до чоловіка. Він був увічливий до Віри, однак майже нічого з нею не говорив.

Тим часом, поки прийшов додому чоловік, зайшла на квартиру сусідка. Вона була самітня вдова, працювала на фабриці. Прийшла попитати листоношу про свою доню, що також сиділа в тій тюрмі. Вона, її доня, була ученицею середньої школи. За зв'язок з підпіллям її засудили на п'ятнадцять років ув'язнення. Поки не загострили режиму, мати часто відвідувала дочку, запізнала багато ув'язнених дівчаток, між ними й Ліду. Раз-у-раз передавала своїй дочці листи через листоношу. Нещасна мати плакала перед Вірою, кажучи, що "наші діти мучаться, хоч не зробили нічого злого", а коли листоноша вийшла за чимось з кухні, жінка сердито потрясла за нею п'ястуком: "Сліду ще по вас не стане". Потім пошепки до Віри: "Дитино, вони прийшли до нас голодранцями. Дивись, як повипасались на нашій крові".

Увечері Віра залишилась сама на квартирі - листоноша враз із чоловіком поїхала на станцію купити їй квиток на поїзд. Вони намовляли її залишитись у них жити, якщо не має де дітися, - буде виконувати домашню роботу, вони їй за те платитимуть. Але "щоб донька порядного хазяїна ішла служити в якогось совєта - то вони цього не діждуться, - завважила ображено Люба. - Щоб хоч раз в місяць побачитись з братом, я радше пасла б тут корови, як жила у Львові". Ранком чоловік відвіз Віру трамваєм на станцію і поміг їй сісти на потяг до Рівного.

Початок зими пройшов відносно спокійно за роботою. Через осінні блукання, праці призбиралося багато. Настав уже 1952 рік, а земля все ще не була покрита снігом. На Щедрий Вечір відвідали нас Буйний і Роман. Нам недавно зіпсувалось радіо, і вони пообіцяли на другий місяць постаратись нове.

Кінчався лютий, вже настали немісячні ночі, і ми нетерпеливо очікували хлопців. Нетерпеливо, бо в нас у криївці таке витворилося, що в ній годі було довше перебувати. Хоч снігу не випало багато, зате була відлига, і нам до криївки вже підійшла вода. Зачала підходити ще на початку лютого. Ми вже так піднесли підлогу, що не можна було встати на повний зріст. Між землею і підлогою нагромаджувалася вода, і кожного вечора- ми відрами вичерпували її та виливали наверх. Тим часом вода підіймалась щораз вище. Щоб не тримати ніг у воді, бо й так всі троє були вже простуджені, ми піднесли підлогу ще вище. Останній тиждень відкривалось криївку вже два рази на день, ранком і ввечері, аби вичерпати воду і не допустити, щоб залила нам ліжка.

Відлиги загалом дуже утруднювали життя в криївці, бо вода лилася продухами всередину. В нас була відмінна ситуація, куди важча - вода підходила здолу. Стіни ставали вологі, потім розмоклися, витворювалися щілини, і місцями вже почала обвалюватися земля. В такій криївці небезпечно перебувати. Наша криївка не була побудована солідно, не мали на це ні часу, ні матеріялу, а найголовніше - ґрунт невідповідний. Врешті-решт Орлан вирішив, що перейдемо до криївки Буйного і вже потіснимося там з місяць, поки можна буде вийти в ліс.

Нараз одного пізнього ранку чуємо домовлений стукіт, відтак з продухи переляканий голос господині:

- Слухайте!

Орлан підійшов до продухи:

— Що сталося?

— В Радохівці сьогодні раннім ранком військо відкрило бункер, ми аж тут чули, як стріляли. Кажуть люди, що бункер був у землянці, в нім сиділи хлопці й дівчата. Вони повискакували наверх і вже з землянки відстрілювались. Оповідають, що одна з дівчат ніби пробилася крізь вікно й забігла на сусідній хутір. За нею погналось військо, обложили хату і спалили. Не знати, чи вона вирвалася живою звідти, чи згоріла. Недавно кілька авт, навантажених солдатами, знову пігнались у Радохівку.

Господиня була така перелякана, що ледве вимовляла слова. Орлан сказав їй уважати, щоб своїм затривоженням не привернула до себе уваги посторонніх людей. Казав їй не відкривати криївки того ранку, почекати до вечора, але як тільки довідається щось більше, нехай заговорить крізь продуху.

В нас не було найменшого сумніву, що впав бункер Буйного. Аж несамовито ставало від думки, що не стало нараз п'ятеро людей. А Люба, як вчула, як не розридається, не заголосить: "Братіку мій, ріднесенький..." - ледве ми змогли її трохи заспокоїти.

Падіння бункеру - трагічний початок, за яким ідуть слідом облави і терор. Насамперед заарештують родину. Маючи п'ятеро осіб з однієї хати, від кожної з них тебе щось довідається. Коли устійнять, що Орлан там перебував до середини грудня, дійдуть висновку, що в такій пізній порі він не міг далеко відійти і зазимував десь неподалік. Як грянуть облави, наша криївка їх не витримає, якщо до того часу нас не заллє вода.

Однак нам не було куди йти. Змінюючи постійно терен свого перебування, а також з конспіративних зглядів, Орлан зустрічався з місцевим населенням переважно лиш у випадках, коли заквартировував у якоїсь родини на довший чи коротший час. Тепер він залишився без єдиного теренового підпільника. Покладатись на Любині знайомства було надто рисковно, вона розцінювала людей своїми критеріями. Навіть декого із сек-сотів уважала за добрих, тому що ставилися до неї приязно, маючи в тому свою ціль. Залишився лиш один Сірко, який знав, де зимував Орлан. Як довідається, що Буйний і Роман загинули, повинен буде нав'язатися з Орланом, але не тепер, коли довкруги неспокійно. Може, прийде аж на весні.

По кількох днях ми довідалися, що тіла загиблих повстанців виставили в Клевані на подвір'ї районного відділу МВД. Люди розпізнали їх. Це були Зіна, Мала, Буйний, Задума і, казали, Дуб. Останній, районовий провідник у цьому районі, був чорнявий, як і Роман, і ми були впевнені, що люди помилялися. Влравді Дуб також колись перебував у тому бункері, але тепер у ньому не зимував. Дуб походив з того ж, Клеванського р-ну, і гебісти привели його сестру, щоб пізнавала, чи це її брат. Вона заперечила, але насправді мала б упізнати і дуже оплакувала його.

Говорили також, що один з повстанців таки вирвався з оточення і тепер спецвійсько робить на нього облави. Ним ніби мав бути Роман. Ми все те вислуховували й, очевидно, не вірили. Ґебісти часто пускали всілякі "качки", щоб прикрити справжні цілі своїх акцій. Облави роблять ніби за Романом, а насправді шукають за Орланом. Ми знали, що вхід до бункеру зроблено у землянці й пробитися з неї майже неможливо, тим більше, якщо була "всипа". А "всипа" була - хату вже вдосвіта обложено військами й обставлено кількома кулеметами, потім закидано гранатами, які й рознесли землянку.

Також ми довідались, що на день до упадку бункеру МҐБ потаємно арештувало одну з хатніх дівчат, яка була ланковою в колгоспі. її покликали в район ніби на нараду ланкових буряківників, тим часом "органи" взяли її на допитування. Вони вже певно знали, що в їхній землянці бункер, від неї тільки хотіли довідатися, хто в ньому живе. Не було снігу, і хлопці ходили взимку в села. Може, їх підглянув сексот. Також не відкидалося можливости того, що в іншому районі попав живим в руки органів безпеки котрийсь із підпільників, який знав про цей бункер... Всяке могло бути.

Проте фактом було, що всім обложеним вдалось вибитися з криївки в землянку, а декому теж із землянки прорватись. Буйний відбивсь два кілометри від бункеру і вже під самим лісом загинув від кулі тих солдатів, що тримали попід ліс заставу. Ще кілька кроків і, був би вирвався, хоч і тоді ще не означало, що врятувався б. День тільки що починався, ґебісти мали доволі часу на погоню, до того ж, була зима...

Багато люди розповідали про Зіну. Мабуть, спецзагін застукав їх, коли спали, бо вискочили з бункеру босоніж. Стали зводити бій із землянки і, відстрілюючись з усіх вікон, почали пробиватися з облоги. Зіні вдалось прорватися крізь вікно, вона добігла до сусіднього хутора, там вдягла чоботи господині й, користуючись другими дверми, вимкнулася з хати. Пішла попри забудовання і виховзнулася з хутора. Солдати гналися за нею, але, поки добігли до хутора, не зразу зорієнтувались, що Зіна вже покинула хутір. Оточили хату, кричали, щоб вийшла, а коли не було висліду, хату запалили з думкою, що вона буде пробиватися з палаючої хати, а ні - то згорить у ній.

Тим часом Зіна добивалась до того самого лісу, що й Буйний. За нею теж стріляли, проте їй вдалось згубитись у лісі. Вона недавно прибула в Клеванський р-н, не знала тут людей, крім родини, у якої лікувала мене в криївці. Зіна дійшла до тієї хати, однак у криївку не хотіла заходити. Пройшло кілька годин, вже й смеркло, поки по її слідах витренований собака завів гебістів під саму хату. Застукали у двері, домагаючись, щоб господиня їм відчинила. Зіна тут добре орієнтувалась у забудованнях, знала, що з хати є вихід до клуні, а з неї - на город. Вона ним скористалась і подалася в напрямі залізничної лінії. Ішла попри залізницю Рівне - Луцьке, мабуть, маючи на меті дістатись в околиці, де знала населення, а насамперед, згубитись від переслідувачів. Усю ніч ішла. Удосвіта, вимотана з решток сил, не маючи де подітись при залізниці, дісталась на горище хати будочника на перестанку Ставки.

Ранком ґебісти зі своїми собаками там її дослідили, і будочник та його жінка стали свідками останнього бою Зіни з ворогом.

Зразу оточили хату, тоді стали намовляти Зіну, щоб здалася в полон.

- Мені смерть буде милішою, як мала б дивитись на ваші бандитські обличчя, - відгукувала їм з горища Зіна. - За всі муки мого народу з вами ще розплатяться! - переповідала її слова жінка будочника, а за нею з уст-до-уст переказували люди.

Ґебісти не зважали на її мову, все ще намагалися взяти її живою, але, коли котрийсь із солдатів пробував вилізти на горище, вона в нього стріляла зі свого пістолета, єдиної зброї, що мала. Тоді майже останнім набоєм відобрала собі життя, залишаючи на подолі написані слова: "Тут гине Зіна". На день пізніше її тіло виставили у Клевані побіч чотирьох друзів. Так зблиснуло і погасло життя незабутньої Зіни. Вона любила співати пісню Я бачив, як вітер берізку зломив. З того часу мені здається, що пісню ту написано з думкою про Зіну, яка була сонцем для багатьох повстанців, поки одного сірого зимового ранку, в самітній будці при залізниці, воно не зайшло за гору...

Було четверте березня. Досвіта господиня поїхала до Рівного за хлібом, і ранком не відкривалось криївки, щоб вичерпати воду. Вона ще не повернулася з міста, як перед вечором її донька повідомила нас, що люди говорять, ніби сьогодні опергрупа відкрила бункер у Сухівцях. У ньому загинув старший чоловік без ноги і ще один або й двох повстанців. Нині сполудні наїхало в наше і також у сусідні села повно війська МВД. Привезли з собою кухні, харчі та розквартирувалися.

З її розповіді Орлан відразу зорієнтувався, що загинув визначний графік Зот-Бей. Орлан знав, що Зот перебував у надрайоні Буйного. Велика незаступна втрата в нашій боротьбі...

Пізніше, вже весною, Орлан точніше довідався про обставини його смерти. Загинув Зот, як і не один повстанець, зовсім випадково. Його бункер забезпечував Назар усім потрібним - харчами, матеріялами до праці. Коли МВД викрило криївку Буйного, Назар хотів перевірити, яка ситуація біля Зота, чи все там гаразд. Тільки що він увійшов у хату, як за ним зайшов озброєний уповноважений. Оба, заскочені, зчепились за зброю, позмагалися й вискочили з хати. Уповноважений побіг прямо до сільради, подзвонив у район до МВД, і ще тієї ночі наїхало на хутір опервійсько.

Увесь день шукали бункеру і не могли знайти. Вхід був дуже добре замаскований. Може, були б не знайшли, якби не вжили хитрости. Ґебісти зразу розділили всіх членів родини і допитували кожного зокрема, але ніхто не признавався. Врешті ввечері прийшов до господаря начальник МҐБ і з тріюмфом заявив: "Ну, давольно валять дурака. Знаємо вже, що в тебе є бункер, жінка сказала. Тепер не будемо тебе більше випитувати, чи є він, лиш показуй, де вхід!"

Господар аж застогнав, схопившись за голову: "Ах, не видержала! Будь ти проклята!" - і показав вхід.

Тим часом жінка ні в чому не була винна, до нічого не призналася.