Тисяча доріг

ЗИМУВАННЯ У КРИЇВЦІ ВІКТОРА

У вересні прийшов Дем'ян, він вже наладнав зв'язок з Орланом і приніс мені від нього листа. Я мала відійти за Стир, до Назара. Зі мною відходили також Орлик і друкар Корній. Тепер на Стирі опергрупи тримали густі засідки, в наслідок яких недавно загинув під час переправи зв'язківець Лемко. Нам довелось переправляти річку у віддаленому дикому місці, звідки була довга дорога до лісу по тім боці. Вдень хлопці приготували два кулі соломи й увечері віднесли, враз зі шнурками, до річки. Корній переплив перший, на кулях соломи перетягнув мене і наплечники з літературою, що була друкована в його друкарні й мала бути перетранспортована, а накінці переплив Орлик.

У Піянському лісі, Острожецького р-ну, ми сконтакту-валися з районовим Тарасом. В його групі я зустріла вже раніш мені знайомого зв'язківця Андрія, і ми всі заквар-тирували в лісі. Тут я мала чекати Орлана, він плянував сюди прибути північним зв'язком, що йшов з Ківерецького р-ну. Опісля плянували було відійти на південний схід і зазимувати з групою Назара.

З Тарасом було декілька повстанців, що становили його охорону, і також машиністка, привітна та інтелігентна дівчина. Згодом сказала мені, що вона з 1924 року народження, походить з поблизького села Піяне. В нашій групі назвали її Прісею, однак це не було її псевдо. Пріся ще за німців доглядала ранених у відділах УПА, то й досі піклувалася хворими і раненими підпільниками в цьому районі. її місце не було в районнім осередку, могла посідати відповідальнішу позицію, але й Тарас не був пересічним районовим провідником.

Досяг, мабуть, вже пізньої сороківки - в середовищі повстанців вік доволі заавансований. Походив, здається, з села Піддубці Луцького повіту. Тарас належав до національно най-свідоміших селян у своїй околиці, провадив взірцеве господарство до часу, поки не приєднався до боротьби під час німецької окупації. Мені невідома його формальна освіта, але в розмові й поведінці вражав високим рівнем культури. Може, наймаркантніша прикмета Тараса - розважливість. Кожний проект, хай і незначний, уважно обдумав, прослідив, тоді брався виконати. Це я запримічувала навіть у випадках, коли посилав хлопців у село по харчові припаси. Тараса цінували, з його думкою рахувалися провідники на вищих становищах. Згодом провід ПЗУЗ висунув кандидатуру районового провідника Тараса в члени УГВР, її прийняв і затвердив Генеральний Секретаріят УГВР.

Тієї осені Пріся хворіла на запалення нирок і катар шлунка. Вона так мучилася, що, здавалось, не можна мати важчого за її життя. Пріся стала мені символом терпіння. їй треба було тримати дієту, а це було неможливим у наших умовинах, тим більше в цьому районі. З огляду на зв'язкову трасу, що вела через Стир, тут ніколи не втихали облави. їй потрібно було тепла, вигрітись, а тут доводилося квартирувати в лісі, на сльоті, коли вже стали притискати приморозки. В додаток, хлопці не могли надто присвячувати їй уваги, в них були повні руки роботи. Треба було обслуговувати зв'язки, а також забезпечитись на зиму криївками та продуктами до життя.

Тарас розпорядився, щоб хлопці відвели нас обох до криївки в лісі. Власне в криївці я мала нагоду ближче приглянутися її терпінню. Вона споживала малюсінькі порції поживи, потім усе вертала. Знесилена до останньої краплі, бліда, лягала в ліжко. Коли болі попускали, Пріся вже вибачливо усміхалася, наче б була в чомусь винувата. Інша людина на її місці стала б терпкою, важкою до співжиття, але не Пріся. Свій хрест несла терпеливо і без нарікань. Провідники пропонували їй вийти з підпілля, обіцяли здобути документи і помогти залегалізуватися, хотіли дати їй грошей на лікування і прожиток, але вона відмовилася від усього і рішуче не бажала змінити життя: "Хочу пробути з вами до кінця моїх днів", - була її відповідь.

Коли згадую Прісю, в пам'яті рівночасно зринає Тарас. Вже кращого опікуна за нього вона не могла мати. Мав душу дуже чутливу на людське горе. Коли розказував нам у лісі про страждання Прісі, не міг стримати сльози. Сам уже не такий молодий, а бувало, дощ ллє, це ж осінь, хлопці пішли з якимсь завданням, а він сам один поспішає в село, знаючи, що кругом лісу засідки, але іде, щоб хоч молока їй принести, хоч трохи улегшити її зболіле життя.

Прийшла визначена Орланом зустріч, зв'язкові вернулись, але без Орлана. Ніхто до них не вийшов на стрічу. Ми не знали, чи він загинув, чи, може, хтось покрутив місце зустрічі, бо місця того ніхто не знав, воно було визначене на підставі мапи, і, може, хлопці не потрапили точно серед ночі. Мені не було чого тут довше чекати, я відійшла з Андрієм в Олицький р-н, де був один з бункерів Назара.

Бункер був на хуторі в селі Сухівці. Кімната простора, побудована дуже старанно. Тут минулої зими проживав окружний провідник Ат зі своєю дружиною Оксаною та охороною. В бункері був також приміщений циклостиль. Сім'я, на хуторі якої обладнано криївку, довгими роками помагала повстанцям, за що в 10-річчя УПА УГВР нагородила її Золотим Хрестом Заслуги "за поміч підпіллю у важкий час".

Залишивши мене в криївці, Андрій відійшов, а через кілька днів навідався Назар, вже повідомлений Андрієм про моє прибуття.

Ніде на світі я так не відчула тепла усмішки, як відчувала серед повстанців, коли по довшому часі ми знову зустрічались. У ніяких інших обставинах я не пережила стільки щирої, непідробленої радости за життя іншої людини, як раділи ми при наших зустрічах. А серед них усіх Назарева усмішка тепло-ніжним клубочком назавжди примостилася в куток мого серця. Він питав-розпитував (а щаслива усмішка не сходила з лиця), і коли Андрій та Орлик, що прийшли разом з ним, полягали спати, ми ще довго сиділи і розказували одне одному шепотом про все пережите, щасливі, що доля зволила нам ще раз зустрітись. Нашу радість, однак, притьмарювала журба за Орлана. Відколи зв'язківці повернулися самі без нього із зустрічі, мені не переставало товкти в голові молотком те саме тривожне запитання: де він тепер? чи живий???

Орлик приніс Назареві листа від Орлана, написаного раніше. В ньому писав: коли б не дійшов до Назара, загинув по дорозі, нехай Назар відправить мене зв'язком на схід до "К-13", заступника Орлана. Тоді Андрій знову вернувся в Острожецький р-н, з надією, що, може, Орлан, якщо живий, прибуде звичайним міжрайонним зв'язком.

Поки мав відбутися наступний зв'язок, я залишилася в бункері, а Назар, Орлик і Савка пішли будувати нову криївку на зиму. Щоб даремно не сидіти, я взялась переписувати на машинці звіти Назара, які він, з огляду на навал праці восени, не встиг сам переписати. Перед відходом на будову, ще поділився зі мною однією справою, що його явно непокоїла. Якийсь чоловік нещодавно приїжджав до нього з Луччини цивільним зв'язком від надрайонового Дем'яна. Не залишив, як звичайно водилось, записки, лише домовився з господарем щодо дати, коли то приїде вдруге, вже з поштою, і також матиме усні інформації, тож нехай Назар на нього чекає.

Крім підпільних зв'язків, Організація мала змонтовані запасні зв'язки, що йшли через цивільне населення. Ними користувалось у випадках, коли справа була пекуча і вимагала поспіху, а також поки відновлявся підпільний зв'язок, перерваний в наслідок масових облав або загибелі якоїсь зв'язкової ланки. Цивільний зв'язок майже не вживався на пересилання об'ємистої пошти, з якою легко можна було провалитись при перевірці кур'єра.

Згідно з визначеною датою, цивільний зв'язок випадав на одну ніч раніше від підпільного зв'язку з Острожець-ким р-ном, куди вже відійшов Андрій. Назар припускав: може, щось трапилося з Орланом у Луччині, й Дем'ян хоче його повідомити. Пообіцяв, що їх трьох вернуться з цивільного зв'язку до бункеру, тут переднюють, відтак вийдуть на зустріч до Андрія.

Це ж не вперше я залишалася сама в криївці. Одначе тим разом мене огорнув такий неспокій, смуток і передчуття нещастя, що місця собі не знаходила, не могла взятися за жодну роботу, тільки, змірювала кроками криївку туди й сюди, аж в голові закрутилося.

Врешті минув останній день мого самітнього перебування, надійшла ніч, коли мав прибути Назар зі своїми бойовиками. Випрятала чистенько бункер, помила підлогу, наклала свіжу постіль і чекала їх нетерпеливо. Одначе пройшла ніч, вже й ранок наближається, а хлопці не приходять... Чи зрозуміє хтось нас, чи відчує, чим виповнені такі години чекань? Скільки чорної тривоги за долю не лиш тих, що не прийшли, але і тих, кого вони знають, за все, що вони знають і яку роботу мають сповнити?..

День тягнувся віком. Наступна ніч повзла слимаком, вже другу добу мені на сон і не заносилось. Тоді вже завидна почула домовлений стук, потім вигребування землі з входу. Хтось спускався драбинкою всередину. Господи! Я скаменіла - передо мною стояв Орлан. Не повірила, думала, що це галюцинація, витворена моїм неспокійним душевним станом, доторкувалась до нього, як невірний Тома, щоб впевнитися, що це справді він. Ми розходилися на тиждень, а тим часом пройшло два з половиною місяці... За ним увійшов Андрій та ще один зв'язківець.

- Де Назар? - запитую їх. - Він не вийшов до вас на стрічу?

— Ні. Ми чекали його до досвітку, тоді самі прийшли. Подумали, Назар знає, що Андрій може нас сюди привести, якщо б він сам не міг вийти на зв'язок. А що з ним?

— Назар за жодну ціну не занедбав би саме того зв'язку. Мусіло з ним трапитися щось дуже серйозне, - завважила я затурбовано.

Вони всі були такої ж думки, і передчуття нового нещастя димом повисло над нами. Втомлені цілонічною дорогою, полягали спати. Довго не проспали, коло полудня заговорила до нас господиня:

— Є дуже погана вістка.

— Що сталося?

— Два дні тому на хуторі в такому то селі була засідка. Туди зайшли трьох повстанців, двох убили, а третього спіймали живим. Сьогодні МВД розкрило в лісі криївку, яку мав би показати їм спійманий повстанець. Але криївка була порожня, ніхто в ній не сидів. Опергрупа водить його по селах, мас кують, накривають голову палаткою, щоб люди не впізнали, хто попався. Поки що не видає нікого з родин, до яких заходив.

Андрій точно випитав, де була криївка, яку розкрили в лісі, і устійнив, що це та сама, в якій ми перебували минулого року перед тим, як найшли на засідку. Не було сумніву, що на засідку попали Назар, Орлик і Савка, лиш не знали, кого з них опергрупа спіймала. Я розповіла Орланові про цивільний зв'язок, що його мав відбути Назар. Щойно тепер, у зв'язку з тим випадком, згадала про хвилювання Дем'яна, коли в розкритій МГБ незамешкаліи криївці в Ріканях попав його нотес з домовленими зустрічами. ("Ох, там я залишив свій нотес!") Назар дивувався, чому Дем'ян визначав зустріч в місячні ночі, а все ж пішов, припускаючи, що, може, вона в зв'язку з приходом Орлана.

Хоча б кого з них полонено, кожний знав оцю криївку, в якій ми тепер були. Якщо до вечора не загинемо, треба забратися звідси. Так ми й зробили, вночі вернулись в Острожецький р-н.

Вкоротці нам стало відомо, що спіймали Назара.

Сім'я, в хаті якої був зв'язок, не припускала, що це робота МҐБ. Щойно в день визначеної зустрічі ввечері опер-військо кількома кільцями оточило хутір, забороняючи сім'ї вийти навіть за поріг. Орлик і Савка залишились оподалік на городі, а Назар підійшов під хату. З хати вийшов "кур'єр", перебраний гебіст. Він подав кличку і сказав, що приїхав фірою. Записку прикріпив під сподом воза і попросив Назара помогти йому піднести віз. Коли Назар підносив, його зненацька вдарили ззаду дрючком по голові. Він утратив притомність. На нього накинулись і зв'язали. Тим часом Орлик та Савка, зачувши підозрілий звук, зорієнтувалися, що там приготовлена пастка, і стали відступати. Однак не вирвалися з облоги, бо найшли на друге кільце війська. їх завважили при світлі ракет і догнали своїми кулями, вже далеко від хутора.

Не те, щоб простити, але навіть зрозуміти було важко, як міг Дем'ян допуститися такого промаху. Знав же, що я ішла до Назара, і міг через мене повідомити, що в руках органів безпеки є його записник з адресою цивільного зв'язку. Можливо, через усі невдачі й перепони, які доводилось йому поборювати у зв'язку зі спійманням Антона, він просто міг переочити, міг забути про цей зв'язок, бо його нечасто вживав. У тій порі Дем'ян старався всіма силами наладнати працю, змонтувати нові зв'язкові лінії. В процесі цієї роботи він і сам також загинув, а з ним і справа його записника.

Полон Назара загрожував катастрофічними наслідками, якщо б він заломився і схотів купити собі життя. Назар втішався доброю опінією серед підпільників, був шефом головного зв'язкового вузла на ПЗУЗ, лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги. Вивчаючи кожного повстанця, МҐБ, без сумніву, знало ціну Назара. Виглядало, своєю поведінкою старався нас повідомити, що саме він, а не хто інший попав у руки державної безпеки. Вказав їм кілька своїх старих порожніх криївок і також декілька знайомих йому родин. Спочатку опергрупа його м'аскувала, заслонювали лице, щоб населення не пізнавало. Зчасом змінили тактику, створили провокативну групу. Видавали себе за повстанців, які затратили зв'язок і тепер намагаються його відновити з поміччю цивільних людей. Серед "відорваних" був і Назар.

Одного разу післав Орлан Андрія і ще одного з ним в Олицький р-н по енциклопедію, що була там залишена в криївці. По дорозі вони навідалися до родини, куди тільки що заходив також Назар. Тим людям була вже відома доля Назара, і, побачивши хлопців, що прямо наступали гебістам на ноги, сім'я налякалась. Боялися, щоб повстанці не наткнулися на провокативну групу та не загинули. Тоді тітка, розплакавшись, розповіла про Назара. Півгодини тому він заходив до них з провокативною групою. Сам застукав у вікно і першим увійшов у хату. Вітаючись, потиснув їй двозначно руки. Написав записку і просив передати Андрієві, але, поки запакував, один з оперативників прочитав її. Назар був дуже сумний. Тітка, хоч знала, з ким він прийшов, не витримала і, як колись, спитала, чи не голоден, не з'їв би чого. Назареві стали сльози в очах, відмовився від їжі. "Так вже мені його жалко, намучили вони його, кляті, поки вимотали душу", - жаліла, хоч знала, що чекає її сім'ю.

У Назара було чим викупитися в органів державної безпеки. Ми прожили в його криївці до другої ночі, отже в його руках був крайовий провідник ПЗУЗ, і вже за нього одного йому подарували б життя. До Назаревої диспозиції був графік Зот-Бей враз із цілим його осередком, він знав, де їхній бункер, бо будував його. Як шефові головної зв'язкової лінії, йому не становило б труду нав'язатися з двома окружними провідниками, Уліяном і Атом, не кажучи вже про сусідніх районових провідників. Коли б він не загравав з МҐБ, а справді пішов на співпрацю, міг завдати страшного удару, що критично заважив би на дальшому ході підпільної боротьби на Волині.

Тоді державна поліцейська машина вже стала масово застосовувати тактику ловлення живими підпільників. У парі з тим також зроблено переоцінку в сприйманні того факту як серед підпільників, так і серед населення. Доля тих нещасливців уважалася трагічнішою за смерть, якій спіймані нераз заглядали в віч і. До них стали ставитися з більшим виро-зумінням, а то й зі співчуттям. Завтра таке могло стрінути кожного з нас. Усі зі зловлених, яких я знала, не розкривали перед ворогом левової частини з того, що їм було відомо. Вони все таки старалися фізично зберегти своїх друзів, а також, поскільки могли, і населення.

Однак люди, хоч і загартовані у довголітній боротьбі, все таки надщерблювалися. Було це блискавичне застосування терору - як фізичного, так психічного - до людей, пере-виснажених життям по бункерах, з надірваним здоров'ям? їм не давали очунятися з шоку, лиш зразу використовували. Зараз же наступного дня водили спійманого по селах з опергрупою, не даючи змоги впорядкувати ні думок, ні нервів. Чи, може, зустрічаючись до того часу з ворогом не інакше, як на полі бою, вони розгублювалися в новій обстанові? В тих початкових страшних днях полону не один угинався під своїм хрестом. Згодом, якщо дехто з них вижив, може, й організував повстання політв'язнів у лагерах.

Трагедія заторкувала не тільки підпільні кадри, але й у не меншій мірі населення, яке попадало у тривогу. В тактику тебе теж входило залякати людей настільки, щоб закинули підтримку підпілля. Безперечно, були наслідки, але менші, як надіялись "органи". За роки терору і вивозів на Сибір, населення вже звикло жити в атмосфері вічної непевности за завтрашній день. Також люди розуміли, що не з власної волі повстанець опинявсь у кліщах ґебівської машини. Немалий вплив мало й те, що багато з цивільних людей також були арештовані, змушувані підписувати заяви співпраці, доносити. Завжди ті, що самі зазнали лиха, менше судять від тих, хто його не скоштував.

Проте вдосконалена і досвідчена розвідча сіть імперії, що обмотала всю земну кулю, не могла не мати успіху в своїм царстві, де панували тільки її закони. В боротьбі проти знекровленого вже підпілля імперія до того часу вже розвинула софістиковании апарат, впрягла в нього своїх найкращих експертів, свою воєнну машину. Вона повідтинала підпіллю всі засоби на існування, то й це мусіло принести наслідки. Кожний полонений повстанець, а то й арештований наш симпатик, все таки щось виказав на допитуваннях. Здобуті інформації вживалися для розроблення плянів ліквідації боротьби. Тим часом підпілля не мало ні досвіду в поборюванні так спритно розробленого розвідчого апарату, ні фізичної сили, щоб протиставитись йому. Ми набиралися досвіду і вчилися часто на власних утратах, постфактум.

Була вже пізня осінь. В лісі дерева давно оголилися з листя, кущі позатягувалися смутним павутинням. Вечорами ми відкривали ящик, який маскував вхід до криївки, щоб найшло свіже повітря. Нераз я підносилася по драбині, висувала голову наверх і вдихала вогке холодне повітря лісу. Навкіл панувала густа непроглядна темінь, виповнена жалібним шумом нагих дерев і зрідка потурбована шерехом сухого листя, коли пробігала миша. Тайга шумить, находило на думку, і в уяві розмальовувались темні картини тайги з оповідань Короленка. Десь там, у тайзі, мої батьки, сестри, браття... Може, й нам там було б легше вибрати криївку, якби то була наша земля. Може, не дали б ради проводити так часто облави, як роблять їх тут. Скільки у цьому лісі, на кожній просіці, на кожній стежині загинуло повстанців... скільки тут ворожих засідок чатує такої ось ночі...

Зимувати Орланові в Піянському лісі було немислимо. Криївка маленька, ніяк не придатна до праці, не забезпечена харчовими припасами на зиму. А пора вже пізня. Мав ще Орлан одну запасну зустріч з надрайоновим Ківерецького р-ну Віктором. Виславши на зустріч Андрія, сказав затримати Віктора, потім вийшов до нього сам. У Віктора тількищо був збудований новий бункер, де мали примістити друкарню. Він вирішив вибрати ще один бункер, а цей відпустив Орланові.

Була вже середина листопада, коли ми вибрались у дорогу до нової криївки. Тиждень тому впав перший сніг, але не лежав довго. Ми проходили востаннє крізь Піянський ліс, що стояв пусткою, холодний, виблискуючи на просіках срібним інеєм. Хотілося скоріш покинути його, пірнути в села, між людей.

Поки дійшли до криївки, затримались на один день на хуторі, звідкіля Віктор подався ввечері на зв'язок з районовим провідником району Терем не. Однак зустріч не відбулась, а другого дня ми дізналися, що районовий та ще другий повстанець загинули в хаті, де вчора заднювали. Правдоподібно, опергрупа тримала неподалік хати засідку і запримітила, як вони зайшли на хутір, або, може, підглянув їх сексот. Родини Віктор не підозрював, у них уже нераз квартирували повстанці.

Наш новий бункер був у селі Борохові, в господаря на прізвище Поліщук. Простора кімната, однак ще не цілком обладнана до життя. Тут ми зазимували враз із Віктором і Самуїлом, що був родом з цього ж села.

В тій порі Волинь уже сколективізовано. Це утруднювало підпільникам не лиш забезпечення себе харчовими продуктами, але й, більш за все, будування бункерів. З огляду на скрупульозні облави, вже рідко будовано бункери розколом, їх видовбували глибоко в землі, і поверхня була не зрушена. Що основніше шукали при облавах, то глибше вкопувались у землю. Якщо місцевість була на височині, не підходила вода, над бункером залишалось до двох метрів землі.

Найбільше мороки і великого труду завдавало маскування вибраної землі. Хто не бачив, не може собі уявити, як багато треба витягнути землі, щоб видовбати один кубічний метр простору. Потім її слід було так замаскувати, щоб не тільки бункеру, але й землі не знайшли під час облав. А маскувати її треба було тільки на присадибній ділянці, бо на колгоспному полі небезпечно, там трактор виорав би жовту глину, яка звичайно була глибше, в нижчому шарі ґрунту, звідки її видовбувалось на бункер. То була неврожайна земля, нею марнувалось город, і влітку можна було запримітити, що в місцях, де її прикопано, городина росла погано, але воно не було важне навіть для самого господаря. Отож, копались глибокі поздовжні рови, засипувалось їх до половини землею з криївки, а верхню частину рова засипувалось уже чорною землею з городу. Це можна було робити лишень восени або навесні, після того, як присадибна була зорана. Коли вночі провелось таку операцію, тоді заскороджувалось граблями усю при-садибну; щоб ранком жодна її частина не відрізнялась від решти. І так щоночі, поки не вибралось бункеру. Робота була мозольна і тривала довго. Коли будовано криївку, вся сім'я не спала ночами, вартувала кругом хутора. Роботу треба було проводити тихо, щоб не розбудити собак у сусідніх хуторах.

Додаткова важка до розв'язання проблема - роздобуття будівельного матеріялу. В минулих роках, коли не було підходящого матеріялу в господаря, повстанці посилали когось зі своїх симпатиків на тартак і він купував їм дошки. Тепер, коли колгоспник хотів узяти коней, мусів сказати голові колгоспу, куди і за чим їде. Часто голова давав коней не одному, а кільком колгоспникам до спілки. Через те насамперед вишукувано на хуторі все, що хоч трохи придатне на будову бункеру, нераз розбиралось ззаду в клуні півстіни, то знов оббивалось стіни папою або солом'яними матами. Стеля, однак, мусіла бути дерев'яна і треба було мати сильні стовпи, щоб втримали тягар землі.

Коли криївка була вже обкладена, її вибілювали вапном, оббивали шпалерами паперу, споруджувалось стіл або два, залежно, хто в ній жив, ставлялось поверхові ліжка, щоб заощадити так важко здобутий простір, лавки, полиці, поличку на радіо. По стелі розтягалось антену до радіо, вміщувалось в одну з продух вентилятор. На стінах - портрети, тризуб, хрест або образ святих у вишитому рушникові, якщо господиня його подарувала, а де перебувала жінка - влітку квіти на столі. Окрема поличка з заслоною на начиння, параван над ліжками на випадок, коли не вистачало місця і треба було спати на зміну - оце й обладнання криївки п'ятдесятих років. Викупатись, а то й докладніше помитись, можна було собі дозволити лиш раз на тиждень. Тоді один мився, а всі інші лягали в ліжка за параван. Також, коли вдень відкривалось бункер і хлопці вилазили наверх подихати свіжим повітрям, можна було залишитися всередині й помитись, що я й робила. Кожного дня спорожнювалось "парашу", що стояла в кінці коридору. Двері або принаймні параван завжди відгороджували коридор від кімнати. Зате в криївках у лісі й на полі був викопаний туалет, якого періодично дезинфіковано.

Білизну та одежу прала господиня, одначе доводилося брати до уваги склад сім'ї. Якщо на хуторі жила вдова і в хаті не було чоловіків, тоді господиня прала ввечері, підсушила через ніч і ранком подавала до криївки, де вже воно досушувалось. Подекуди носилося прати до інших хатів, а то й на інші села.

Також треба було бути дуже обережним з пригото-вуванням їжі. Населення щораз то більш убожіло, люди не виварювали багато страв, було важко за дрова. Якщо на кухні варилося більше як в одній-двох посудинах, це вже звертало на себе увагу. Органи безпеки вивчали до подробиць наше життя, потім подавали точні вказівки своїм сексотам та опера-тивникам, на що звертати увагу в людських житлах. Це розказували самі сексоти під час допитувань Службою Безпеки.

Не лишень перед агентами, але й перед добрими людьми треба було оберігатись. У теренах дій підпілля силою обставин ми так вишколили населення, що багато наших симпатиків навчилися звертати увагу на дрібнички, завважити їх і робити правильні висновки. Місцеві селяни куди краще за МВД орієнтувалися, в кого можуть перебувати підпільники. Вже найгірше було з сусідами. Ті знали, який посуд в сусідки, які сорочки носить господар, як часто переться у тій хаті, коли ходять до міста на базар, і найменше відхилення від раніш установленого режиму викликало підозріння. Люди, як люди, про себе нікому не скажуть, але про інших дуже хотілось поділитися з близькими знайомими.

Траплялись випадки, що сам господар звірявся перед родичами, а то й добрими сусідами, що в нього живуть повстанці в криївці. Вже як воно було рисковним, люди все одно довіряли одні одним, і не помагали їм наші перестороги. Ота криївка в Ріканях на Луччині, в якій я перебувала з Оксаною, була побудована в дуже вбогої вдови. Вона довірилась сусідові, і він хотів нам допомогти. Через неї передавав масло, сир, овочі, однак до криївки ніколи не заходив, знаючи, що ми не бажали, щоб сусіди знали про нас.

Восени не відбувся ні один зв'язок з Луцьким р-ном. Дем'ян не виходив на зустрічі й не висилав нікого від себе. Через якийсь час прийшла вістка, що він, Конон і Адріян загинули у криївці в селі Городище. Вони замовили собі на зиму живлення до радіо в знайомого їм чоловіка, що працював у млині. По дорозі чи, може, в крамниці під час закупки він провалився. МҐБ взяло батерію і спрепарувало в неї міну. Коли Дем'ян залучував оте "живлення" до радіо, міна розірвалась. Подібні випадки вже траплялися в Галичині, про що Леміш повідомляв Орлана, щоб остерегти повстанців на ПЗУЗ. Взагалі вістки про нові ворожі прийоми, застосовані в однім терен і, передавались як пересторога по всій території наших дій. Однак не завжди можна було зарадити. Радіо мала в криївці кожна група, але серед них мало хто знався на радіотехніці, щоб перевірити, чи не спрепарована в ньому бомба.

Ми знали, що сім'я Поліщуків - добрі й чесні люди, бо в іншому разі на їхній садибі не було б нашого бункеру. Господарі зчаста заходили поговорити з нами, навіть старенька бабуся відвідала нас кілька разів, хотіла подивитись, як ми влаштувалися. Мали лише клопіт з найменшим п'ятирічним сином, він любив розповідати дітям і сусідам про все, що діялося в хаті. Вхід до бункеру був у спорожнілій, відколи заснували колгосп, стайні, де при протилежній стіні стояла корова. Щодня, коли відкривано бункер, треба було в хаті чимось заняти хлопця. Деколи висилали його до сусіда погратись зі своїм ровесником. Одного разу малощо не вбіг у стайню, якраз коли хлопці вийшли наверх, якби батько не затримав його вже близько порога. Господар розважна людина, під час війни був у ЧА, воював на фронті. Він розумів потребу існування підпілля: "Всі народи, які хочуть бути вільні, борються за свою самостійність. І нам ніхто її не дасть, поки самі не здобудемо собі", - міркував резонно. Господиня, привітна жінка, запам'яталась мені своєю чарівною мовою. В неї вона була милозвучна, з багатим лексиконом і притому чиста, не засмічена типовими на Волині росіянізмами. Назагал довкіл Луцька населення говорило найбільш чистою мовою.

У грудні загинули на хуторі друкар Корній і Андрій. Замовили в господаря нафту, і, коли прийшли її забрати, в хаті вже чекали приховані ґебісти, маючи в пляні спіймати їх живитии. До хати увійшов тільки Андрій. На нього накинулися два ґебісти, але, будучи фізично сильним, він відштовхнув обох від себе і ще встиг відбезпечити гранату. Від її розриву загинув Андрій, оба оперативники і важко поранило господиню, яка згодом померла в шпиталі. Вибух також розвалив піч у хаті. Хутір, очевидно, був тісно оточений військом. Відступаючи, Корній убив солдата, що доганяв його з наміром спіймати живого, одначе й сам загинув від ворожих куль.

Знову створилася додаткова прогалина. Там Дем'ян із двома зв'язковими, тут районовий провідник, а тепер ось Корній та Андрій. А там, в подальших теренах, хто ще?..

Опісля виявилося, що господар, в якого Андрій замовив нафту, був сексотом і сам зголосив на них до МҐБ. Місцеві повстанці знали, що він непевна людина, але Андрій, який сам походив з тих околиць, однак вже кілька років тут не перебував, не знав цього і поплатився життям. Кожна підпільна ланка мала своїх довірених людей, і з конспіративних зглядів одні одних не втаємничували, до яких родин заходять. Після смерти жінки сексот почувався дуже нещасливим, однак не знаходив співчуття в односельців.

Зима на 1951 рік пройшла без більших облав. Очевидно, районні опергрупи не переставали шлятись по селах і тримати засідки. Орлан далі редагував свої періодичні журнали, огляди сучасних міжнародніх подій, опрацьовував звіти з оперативних дій підпілля на ПЗУЗ за минулий рік.

Коли все менше ставало людей, утруднювалася комунікація між членами підпілля, Орлан покладав на мене більше праці. Крім звичного переписування матеріялів на машинці, я помагала йому опрацьовувати надіслані звідомлення. Також хотів чути мої критичні завваги на його свіжонаписані статті. Заохочував мене до писання спогадів до журналів, які редагував. Пережила сама багато, наслухалася від інших і про інших повстанців, а тепер запиши дещо з того, казав до мене. Однак я не могла писати, бо почувала, що спогади в мене не вийшли б такі, яких треба було під ту пору. "Наша література призначена сповнити виховну ролю, і це завдання повинно бути провідною думкою в підпільних писаннях", - чула нераз від нього. На жаль, я не вміла добре запам'ятовувати бата-лістичних деталів, хоч наслухалася багато їх від колишніх вояків УПА. В моїм понятті геройство та посвята не проявлялись лише в обличчі смерти, у боях, але також у постійному поборюванні трудів, небезпек і хоч би й страху. Геройством було вірити в нашу правду в такий безвірний час, вірити в світле майбуття тоді, коли кожний з нас був свідомий того, що в нього немає майбуття, що місяці, а може, й дні твого життя вже виміряні.

Зимовими вечорами ми нераз провадили дискусії, в яких мовчазний Віктор дивував мене своїми думками і спостереженнями. Пригадую, одного разу ми задумувались про моральні впливи нашої боротьби на народ, відзначаючи, наскільки вона скріпляє його до відпору окупантській владі. Тоді Віктор вказав на її негативні наслідки для майбутнього. Ми ось, казав він, вчимо народ, як протиставитись владі, зривати державні пляни, нехтувати її закони. Але в нашій незалежній державі прагнутимемо, щоб люди жили згідно із законом і були прикладними громадянами. В майбутньому треба буде відучувати завчене, і воно вимагатиме величезних зусиль, щоб відродити здорову духовість народу.

На те Орлан йому: не ми викривляємо душі народу, її спотворює режим, що взяв у свої кліщі кожну ділянку його матеріяльного і духового життя. Народ і без нашого впливу шукає і буде шукати засобів самозбереження. Безперечно, крадіжка чужого майна, хабарництво, дволичність, підкупство не виплекають ні здорової одиниці, ні здорового суспільства. Але таку практику застосувала насамперед правляча кліка, щоб нажитися, і від них учиться того народ. Що гірше, ці низькоякісні прикмети передаються з покоління в покоління, стають нормою життя. Коли, однак, відобрали в громадянина всі чесні засоби самозбереження, він, щоб вижити, вдався до нечесних. Щодо нашої ролі - ми тільки скріпляємо його настанову зберегтися, тому й помагаємо конкретними порадами.

Ми також багато прочитували совєтської преси в зимовій порі. З неї визбирували факти, які самі помагали розкривати злочинність большевицької системи, і ними Орлан користувався у своїх статтях. Залишалося ще часу на художню літературу. Раніше мали свої бібліотеки, а тепер випозичали книжки в бібліотеках, сільських і міських, через знайомих людей. Вже відтоді в бібліотеках переважала російська література з численною колекцією клясичних творів. Саме їх ми найбільше випозичали. Це була для мене духова розкіш, я прочитувала їх з великою насолодою, "розсмаковуючи" справжнє мистецтво. Не в викладових залях університету, а в бункерах, під час кількох зим я глибше ознайомилася з творами російської художньої та, в меншій мірі, публіцистичної літератури. Росія з подвійним обличчям, двоголова, як її старий герб. Була Росія-окупант, жорстока і дика імперія, яка тримала у вічному рабстві не тільки підневільні народи, але навіть її власний. Література, мистецтво віддзеркалювали її друге лице, показували багатство її культури, і це помотало мені глибше зрозуміти, що не тільки мілітарна сила робила Росію великою, але також духові надбання. Мої читання не обмежувались тільки до дореволюційної клясики, зазнайомлювалася також з деякими творами радянського періоду, як Тихий Дон Шолохова, Прапороносці О. Гончара та інші.

Напровесні в Борохові був вибір колгоспної власти. Одного дня відкриває господар бункер і, видимо зажурений, каже нам, що, хоч він і опиравчя, його призначили бригадиром у колгоспі. Крім всього іншого, не хотів ним бути ще й тому, що треба буде об'їдатися з людьми, а він не любить сваритись. Отже, відтепер ми жили в "бригадира" колгоспу.

В березні нараз потепліло, став танути сніг. Відлига настала так нагло, що вода текла дорогами, як річкою. Одна з наших продух виходила в город у борозну. Ми сказали господареві, щоб викопав рівець і відвів воду з борозни, бо заллє нам криївку, що він і зробив, але викопав замалий рівець. Господар з жінкою пішли до колгоспу перебирати картоплі, залишивши в хаті бабусю і старшого сина. Тим часом вдень відлига стала така сильна, що вода, прорвавши греблю, покотилась борозною і, натрапивши на нашу продуху, пішла в криївку.

Спочатку ми зачули шум, потім мов з відра полилась вода. Підставили під продуху відро, одну за одною посудини, що були в нас, але того не вистачило ні на півгодини. Вода розлилася по долівці й підносилась все вище, а тут щойно сполудня - до вечора нас, очевидно, заллє. Як на лихо, до хліва ніхто не заходив, щоб ми могли дати знати нагорі, хай відкривають вхід.

Іншого виходу не залишилось, треба було вибиватися з криївки. Втягнули досередини куль соломи, що затикав вхід, і нам звалилось в коридор коло метра землі, якою заси-пувалося отвір. При нормальному відкриванні дядько старанно відгортав землю на рядно, потім засипував нею встромлений у вхід куль соломи. Віктор і я вилізли наверх, а Орлан враз із Самуїлом подавали нам постіль та одяг. Тоді побачили на подвір'ї хлопця, закликали нишком, прийшла бабуся. Хлопця послали надвір сторожити, а бабуся була з нами.

Тільки що ми повитягали все наверх, як хлопець повідомив, що дорогою ідуть в нашому напрямі два озброєні емведисти. Ми відпустили бабусю до хати, самі обсервуємо, куди вони підуть. Емведисти завернули на наше подвір'я і зайшли в хату. Тепер досить заглянути їм у хлів, що дуже часто практикували, і все тут закінчиться. Віктор, очевидно, буде стріляти. Навіть якби вони не вирвалися звідси живими, поки ми добивались би в білий день до лісу, що був за дванадцять кілометрів, нам напевне вже загородила б опер-частина дорогу. Ми поскидали все назад у криївку, я ускочила всередину, вже що буде, але хоч буду разом з чоловіком. Орлан позбирав речі, які в критичній хвилині треба було б знищити, і ми напружено наслуховували, як розвинеться ситуація.

Через деякий час емведисти вийшли з хати і подалися з подвір'я. Опісля нам сказали, що це зайшов районний начальник МВД з одним солдатом. Попитали, де живуть якісь там родини, посиділи трохи і пішли.

Від господаря ми дізналися, що МВД запитувало про родини, які були "віруючими". Так називали на Волині сектантів - суботників, свідків Єгови, баптистів та інших, їх розмножилось на Поліссі й Волині дуже багато. МВД підозрювало сектантів у зв'язках з американською розвідкою, яка крилася під релігійним плащиком. їх арештовували, частину вербували на місцевих агентів, але більшість запроторювали до концлагерів. Молодь, що належала до секти "свідків Єгови", закони якої забороняють брати зброю в руки, відмовлялася служити в армії. Державні апаратчики насміхалися з їхніх законів, обзивали віруючих дурнями, а тих, хто відмовлявся від служби, засуджували на десять-п'ятнадцять років в'язниці. Підпільники, які працювали на східніх землях, оповідали, що такі секти також були і там масово поширені. Серед віруючих траплялися фанатики, що роками переховувались у знайомих їм людей і не йшли в армію.

Розвиткові релігійних сект у Радянському Союзі сприяв низький духовий рівень православної Церкви, яку режим зробив своїм знаряддям. Люди шукали релігії, прагнули вірити в Бога і легше знаходили науку Христа в нових сектах, як у знівеченій прабатьківській Церкві. На Волині траплялися цілі села сектантів, їх моління бували деколи дуже емоційні. Розповідали нам, що одного разу під час таких молінь зайшов у хату якийсь "уполномочений" з району. Почекав, поки не скінчили своїх розмов з Богом, тоді зробив висновок: "Ну, єслі Бог єсть, ето харошеє дєло, но єслі Єво нєт - так напрасний ваш труд".

Перша весняна пошта до Орлана принесла вісті, серед яких не бракувало сумних. Насамперед це були звідомлення про втрати, яких зазнало підпілля протягом зими.

Керівник Луцької округи Ярош повідомляв, що напочатку зими 1951 року загинув у Горохівському районі командир Дубовий. Він пізно влітку вертався від Василя Кука і в дорозі довідався, що його бункер в Гірко-Полонці розкритий, що у ньому загинули жінки та про все, що творилося в Луччині. Дубовий вже туди не вертався, лише зазимував у Горохівському р-ні.

Донька господарів, у яких був його бункер, зав'язала романс із участковим міліціянтом, присланим туди хтозна-звідки на роботу. Батьки були рішуче проти такого кохання і просили Дубового, щоб вплинув на неї, напоумив. Однак було запізно, вона вже завагітніла. Довідавшися про це, батьки не переставали дочці дорікати. Вона, однак, далі зустрічалася зі своїм міліціянтом і вкінці прозрадила йому, що в батьків є криївка. Він докладно випитав про розміщення бункеру, вхід до нього, де продухи, і ще тієї ж ночі надранком з'їхав спец-загін. До господаря навіть не говорили, тільки оточили подвір'я, знайшли продухи і кинули всередину загазовану гранату. Все діялося швидко і несподівано. В бункері був Дубовий з юнаком, нещодавно прийнятим до підпілля. Почувши в досвітню пору великий рух нагорі, Дубовий, напевне, зорієнтувався, що криївка заатакована. А коли бункер став виповнюватися підозрілим запахом, що надходив з продухи, вже точно знав, у якій ситуації опинився. Може, почав і засипляти, однак ще встиг знищити нотес із записами про зустрічі й, обнявшись з юнаком, вложив між ними гранату... Так їх рознесло вибухом, що МҐБ навіть не могло зробити світлин до своїх архівів. За винагороду, дівку враз із міліціянтом МҐБ поселило десь в іншій області, а батьків вивезли на Сибір.

Від Василя Коваля Дубовий ніс і пошту до Орлана. З огляду на пізню пору, видно не міг переслати її торік і затримав у себе, щоб вислати весняним зв'язком. Про це повідомив Орлана Коваль наступним листом.

Після смерти Вівчара загибель Дубового, командира УПА-Північ, лицаря Хрестів Бойової Заслуги, була черговою найбільшою втратою для підпілля на ПЗУЗ. Вже не було тут ким заступити його, палкого воїна з багатющим досвідом партизанської, а згодом підпільної боротьби. Ті, які гинули першими і залишали за собою ще численні ряди борців, могли повторити слова Святослава: "Я гину, а ви самі промишляйте далі". Тепер уже настала пора, коли не було ким заступати тих, що полягли.

В ті часи збройна боротьба проти режиму не була головним завданням підпілля. Ним була освідомна робота серед населення. Зброю ми й надалі носили, але для самооборони, тому що нас переслідували озброєні до зубів загони державної безпеки. Тисячі примірників підпільної літератури ішло із західніх областей у східні, а в Західній Україні нав'язувались контакти з земляками, що сюди прибули і влаштувались тут на роботу. Підпільники, які відходили на працю в сусідні області, мостили дорогу визвольним ідеям і здобували для них підтримку в населення.

Власне національно-освідомних акцій підпілля совєтський режим дуже собі не бажав. Він волів, щоб ми вже сиділи в Західній Україні й не йшли в області на схід від старої польсько-радянської границі, не ширили там боротьби.

Окупація була одна по всій Україні, проте умовини для ведення боротьби дуже різнилися. Переважна більшість населення в західніх областях симпатизувала визвольному рухові, однак люди були вже перевтомлені боротьбою. Безнастанні облави, які залишали руїни в кожній хаті, арештування, вивози на Сибір, смуток переживання убивств повстанців, що були їхніми дітьми, чоловіками, батьками, - всі ті лиха довели людей до крайньої втоми. Цей психічний стан змушував людей ховатись у свій кокон самозбереження, уникати всіх теперішніх, а також майбутніх небезпек.

У теренах на схід від Західньої України терор трохи послабшав. Там і надалі арештовувано людей, що були вивезені німцями на роботи, працювали за часів окупації в якійсь установі, або тих, хто порушував "трудову дисципліну" в колгоспі й на виробництві. Однак тих репресій не можна було рівняти з терором, який шалів проти "націоналістів" і "бандерівців" у Західній Україні. Через те там підпільникам ставало працювати трохи легше, як на старих теренах. Натомість багато важче доводилося з базою прожиткового забезпечення. Залишився ще один фактор. Східній українець був "зжитий" з окупантом, він не мав супроти нього відпорности, яку мав його брат в приєднаних західніх областях. Коли вдавалося вислідити підпільну мережу на східніх землях, МҐБ там було легше, як в Західній Україні, розвинути свою агентуру.

Наспіла весна, прийшла пора на кампанію збирання "добровільної" позики державі. Щороку могутня імперія вимагала позики у своїх злиденних громадян. І знову, як і в минулих роках, натискали на людей, а тих, хто не "позичав", забирали з хат і замикали в льохи сільрад ¦- тільки за те, що вбогі селяни не мали чим порятувати державу. В Борохові запроторили в льох вагітну жінку, яка захворіла і передчасно народила дитину.

Щоб набратися трохи сил, які так висмоктувало довгочасне перебування в підземних бункерах, ми прожили травень наверху в лісі і звідти полагоджували зв'язки. Ще взимку я стала марніти, почала кашляти, і кашель не припинявся, мабуть, починалася туберкульоза.

Прийшла пошта до Орлана від графіка Зота-Бея. На здивування Орлана, з його листом була записка від Назара. Під час зими провокативна група МҐБ надалі водила Назара по хатах, нібито шукаючи зв'язку до підпільників. За тих кілька місяців оперативники, мабуть, вже звикли до нього і трохи послабили чуйність. Однієї лютневої ночі, коли заходили в хату, йому вдалося скритись між забудованнями та відв'язатися від провокативної групи. Назар добився до бункеру Зота, і той прийняв його, радуючись, як рідним сином. Там він дозимував і тепер ось повідомляв Орлана про свою ситуацію. Назар писав, що зголошується в підпілля і готовий прийняти відповідальність за наслідки його перебування в полоні. Зот, зі свого боку заступався за Назара, вважаючи, що більшої кари за ту, що він пережив, йому не належиться.

З Назара треба було списати протокол і відіслати до Головного Проводу. Цю справу Орлан доручив окружному Уліянові. Сам він не мав на те часу і, я думаю, не бажав цього робити. Був близький з Назарем, цінував його, і обом було б неприємно, коли б Орлан проводив цю процедуру. Протокол зізнань Уліян мав вислати до Василя Коваля, що він і зробив. Рішення прийшло через рік, навесні 1952 року. Врахувавши всі заслуги Назара в довголітній боротьбі, Провід вирішив залишити його в рядах підпілля з правом реґабілітаціЇ.