Тисяча доріг

СВЯТО УПА

Ат вірив у сни. Того дня кинув нам нехотя, що снилося йому ось таке дурне: він ішов дорогою, аж нараз перед ним відкрилася глибока яма. Десь з'явився якийсь незнайоми^ чоловік і втрутив його в ту яму.

Сон Ата, однак, не зіпсував усім настрою - вже чого нам не наснивалося. Завтра день св. Покрови, отже, Свято УПА. Ми якраз тієї ночі відходили в Цуманські ліси, де виколисалася наша Повстанська Армія. Ноги вигоїлись, і я могла вже взутися в чоботи, що теж підбадьорило мене. Забув, здавалося, також Ат про свій сон, його лице розпогодилося, навіть став приповідати жартома:

Поза північ ми прибули в Цуманський ліс і в ньому затрималися, Іван та ще один пішли на зустріч до зв'язкових з Цуманського р-ну, а ми розклали вогонь. Не вогонь, лише розжарили декілька сухих коренів, які не давали полум'я ні диму, тільки жевріли та виділяли багато тепла. Ніч була холодна, з хрустким приморозком. Щоб хоч трохи задержати тепло, ми порозвішували кругом вогнища на деревах палатки й розляглись погрітися, знаючи, що зв'язківці не вернуться скоріш як через кілька годин. Було так тихо в лісі, що ми чули, як на віддаленій від нас дорозі проскрипів віз, опісля задержався. Завтра Покрови, мабуть, їхав колгоспник на базар до Цуманя. Вибрався на день раніше і заночував у лісі.

Зогріта теплом, я скоро заснула. Пробудилась щойно, як вернулися зв'язкові із зустрічі. З ними прийшли свіжі зв'язківці, Дмитро і Чорний. Вони принесли пакети пошти, яка прийшла зв'язком із півдня. Ранком привітаюсь, подумала спросоння, і, закутавшись ще міцніше в куфайку, знову заснула.

Недовго я спала, коли раптом мене розбудив пронизливий свист і водночас гострий біль у стегнах. Розплющила очі й бачу, що хлопці хильцем відбігають у темінь лісу. Жар з вогнища розкиданий на всі боки, а я лежу в гарячому попелі. Схопилась рукою за пекуче стегно, однак не відчула дотику. Тіло було задеревіле, а долоня мокра від теплої крови. Я була поранена.

Що тут діється? Пробую підвестись, але в очах почорніло, і я знову зсунулася в попіл.

- О-о-о-х, я вмираю, - зачула слабкий стогін Колодки. Довкіл темрява, ні душі.

Запанувала тиша, серед якої донеслось ледь чутне харчання за моєю спиною... все тихше, повільніше, потім, я наслуховую, замовкло.

Обвела кругом уже звиклим до темряви зором. Клаптики порваного паперу снігом біліли довкруги, а з порозвішуваних палаток тільки тряптя звисало. Я зрозуміла, що, коли спала, тут скоїлося щось жахливе, тільки не знала що.

Не знали також усі інші, що сиділи довкола вогню. В першім моменті вони подумали, що нас підстерегла опергрупа, яка, мабуть, десь поблизу тримала засідку, та кинула поміж нас гранату. Тому всі відбігли від вогню, сподіваючись нового нападу. Одначе скрізь було тихо. За кілька хвилин дехто з хлопців став наближатися до мене. Неподалік від вогню теж лежав поранений Колодка.

- Де провідник? - запитував хтось подальше тихцем. Двоє винесли мене з попелу, положили на боці.

У лісі далі панувала тиша, ніхто не стріляв. Тоді прийшло на думку, чи на тому місці, де ми розклали вогнище, не врилася в землю бомба під час війни. Розігрівшись, вона могла вибухнути. Перевірили докладно місце, але не знайшли жодних зрушень поверхні, лише порозкидуваний жар. Ми далі стояли перед загадкою.

До того часу вже майже всі повернулися. Кожен був важче або легше поранений, і всім заклало вуха на деякий час. Орланові осколок лиш подряпав груди. Тільки Чорний, що в критичний час відійшов був по дрова до вогнища, залишився неушкодженим. Двоє важко поранених: Колодка - в груди, я - в ноги.

Взялись відшукувати, кого бракуває. Виявилося, що Ата. Там, звідкіля доносилось до мене харчання, знайшли його рознесене тіло, з одірваною головою, розпанаханими грудьми, повідриваними руками і ногами. На місці, де він сидів, чорніла в землі яма. Тепер вже не було сумніву, що саме в тому місці стався вибух. Ат розпаковував пакет літератури, що прийшла зв'язком, і в той час вибухнула бомба, впрепарована в пакет.

З'ясовувати подробиці тепер, коли кожна хвилина важила нам життя, не було часу - треба якнайскоріш вийти з ситуації, в якій ми опинилися з двома важкопораненими. Вибух був тонкий і пронизливий. У таку тиху ніч його могла почути опергрупа, що часто тримала в лісі засідки, або й сексот на підслуху. Нам слід було якнайдалі відійти звідси. Та насамперед треба похоронити Ата, дати пораненим першу поміч, визбирати кожний клаптик паперу, поздіймати з дерев клапті палаток і так замаскувати місце постою, щоб воно нічим не прозраджувало трагедії минулої ночі.

Тим часом ми, поранені, дрижали з холоду. Нас прикрили кусками палаток, розклали вогонь. Один пішов по воду, щоб зробити перев'язку. А тут, на лихо, за нею до джерела треба було йти більше кілометра, дарма що Полісся мокне у воді.

... Поки викопали гріб, був уже ясний ранок. Мене поклали боком, і я з глибоким смутком приглядалася, як хоронять Ата.

Бережно зложили повідривані частини тіла й обвили найбільш оцілілою палаткою. А ще поки обгорнули його, Орлан витягнув з кишені мундира скривавлені записну книжечку, ще один нотатник і дві мережані хустинки - стільки пам'ятки по Оксані. Хустинки вложив назад. Тоді мовчки опустили тіло в могилу.

Крім нас, ранених, усі стали над свіжою могилою. "Прощай, Вічна Тобі пам'ять, дорогий друже", - з трудом промовив Орлан приглушеним від зворушення голосом. Йому важко було вимовляти слова, і мовчанка, в якій вони стояли з похиленими головами, віддаючи покійному останній німий салют, була промовистіша за слова.

Побіч мене дрижачим голосом шепотів поранений Колодка: прощай, друже провіднику...

Похоронили, зрівнюючи могилу з землею. Ще й листям дубовим притрусили, щоб впізнати її не можна було, щоб ворог ще й по смерті не безчестив тіло повстанця. А в мене душа бунтувалася, роздерта болем. "і на тім кінець? - не могла я погодитися. - Людина ж віддала життя за інших і ось пропаде безслідно. Навіть ворог не занотує його смерти, відзначаючи свій успіх. Ніхто ніколи не віднайде його могили, не схилить голови над нею, не прокаже молитви за його душу. Яка жорстока несправедливість..."

Був уже день, коли ми залишали місце з дорогою нам могилою. Обпершись на друзів, з великим трудом ішов Колодка, а мене несли на ношах.

Орланові треба було точно з'ясувати, звідки завдано удару, що накоїв нам стільки лиха. Стали послідовно відтворювати кожну дію, яка відбулась тієї ночі на постою.

Пошта, яку принесли зв'язкові, ішла до Орлана з півдня. її мали направити по лінії в Ковельщину, тим часом Орлан змінив пляни, вертався звідти, і вона його застала тут. Пошта йшла від Василя Коваля лінією через Рівенську область, у ній були листи і два більші пакети літератури.

Не чекаючи до ранку, Орлан відразу взявся прочитувати листи при світлі вогню. Ат тим часом розпаковував пакети літератури і звіряв з реєстром, який завжди вкладалось наверх пакета. В криївці звичайно це робила я, але тут я спала, й Ат запропонував свою поміч. Перевірив один пакет, але коли розпакував другий, то зголосна завважив, що в ньому немає реєстру. Підніс кілька примірників, з надією, може, часом вкладено його всередину, і в той момент вибухнула бомба.

Бомба, вкладена в пакет, була так вмонтована, що, підносячи верхні примірники, Ат її підірвав. Він тримав пакет на колінах, тому його рознесло на шматки. Я лежала найближче до нього, й мені осколки посікли халяви в чоботях, але найбільше поранили там, де вже чоботи не сягали. Колодка якраз стояв у той час, поправляв вогонь, він був поранений в груди та трохи легше в ноги. Всі інші сиділи довкола вогнища, і це врятувало їх від смерти та більших поранень.

Пакети були адресовані до Орлана, отже органи безпеки точно знали, до кого направляють бомбу. Мабуть, розраховували, що пошта застане його в криївці. Силою детонації вона не тільки убила б усіх там присутніх, але й розвалила б криївку. Якщо б хтось чудом не загинув від бомби, його живцем засипала б земля.

Вибух був настільки потужний, що, як опісля ми довідалися, його чула група повстанців, яка квартирувала в лісі за шість кілометрів. А до села було ближче. Очевидно, від самого ранку до ночі ми були в гострому бойовому поготівлі й у ситуації, неможливій до відступу з двома пораненими, готовились до найгіршого.

Вдень Орлан переглянув книжечку покійного, опісля подав її мені. Розділювала склеєні ледве присохлою кров'ю сторінки Атового інтимного життя, думок, повних туги за покійною любою дружиною, прочитувала вірші, які зрідка писав і відчувала, що він прийшов за нами сюди, на новий постій, він серед нас і ми надалі, з його книжечкою в руках, ведемо щиру, задушевну мову...

Звідки знати... може, й дотепер під Святу Покрову заночовує в лісі селянин, у дорозі на базар до Цуманя. Коли вдосвіта у цей день Свята УПА в лісі настає тиша й дуби стають "на струнко" над прихованою могилою повстанця, може, в тихому шепоті листя він зачує слова командира Ата, вписані в його записнику й освячені його ж кров'ю:

Врешті минув день, увечері відійшов Іван з другом у свій терен, а Орлан і нас двоє поранених залишилися з місцевими зв'язківцями, Дмитром і. Чорним.

Тепер уже не було мови про відхід Орлана на схід. Він тільки вислав Дмитра полагодити зв'язок, а сам роздумував, де зазимувати. Насамперед треба було десь знайти криївку, щоб примістити поранених. Зв'язкові тут не мали підходящої. Старі, викопані в піску, позасипувались, а на зиму вони ще не вибрали собі нової. Все таки мали десь далі в лісі невеличкий старий, невживаний бункер і нас до нього відвели..

Бункер був настільки низький, що в ньому не можна було встати на весь зріст, ще й увесь покритий цвіллю. Орлан з хлопцями вичистили його та приготували нам "ліжка", нарвали в лісі сухої трави і наклали на долівку. Траву застелили порваною палаткою і моїм дощовиком.

Крім ліків і бандажів, що ми мали в похідних торбах, тут не було жодного запасу, та ще й ніхто з них не вмів перев'язувати ран. До того ж, бракувало води. Через надмір води, в тих теренах не можна було викопати глибшої криївки, а в тому якраз місці ми не могли до неї докопатися. Знайшли трошки підшкірної води, білої, як молоко, в ній немислимо було прати бандажі. їх потребували багато, мене бандажовано від стіп до пояса, бо, крім ран, була обпечена. Через кілька днів занечищені рани злились докупи і поробилися великі. Не було іншої ради, треба було хлопцям ходити по чисту воду з банками до кринички в лісі, біля якої опергрупи часто тримали засідки. Якби хлопці загинули, Орлан з двома хворими залишився б у терені, де не знав ні населення, ні лісу, в якім ми перебували. Тому воду вживали дуже ощадно. В рани Колодки в легенях напхалась вата з куфайки, в ній він був зодягнутий під час розриву бомби, а мої були набиті листям і землею. Ніхто з присутніх не вмів нам їх вичистити за першим разом, лиш кожної перев'язки витягали з ран потрохи вату, листя, тріски та землю. Спочатку робив мені перев'язку Дмитро, опісля навчився на моїх муках Орлан Робили це дуже невміло, і я, не тямившись з болю, просила, хай би мене дострелили, як мають так мучити.

Невживана протягом довгого часу криївка не мала цикру-ляції повітря, хоч надворі вже було зовсім холодно. Через брак кисню вдень лямпа не горіла, ми сиділи напотемки, тільки вечорами відкривали вічко на вході й ранком закривали. Вночі варилось їжу на примусі, робилось перев'язки, пралось бандажі, їх розвішувано на шнурку у криївці, щоб були сухі на другу ніч. Поки їх закупили в місті, на перші бандажі пішли мої сорочки й Орланова вишита сорочка. Про гігієну тут і думати було дико, коли треба було щадити кожну краплину води. Все таки застосовувано її допустимий мінімум, стере-лізовано принаймні ті бандажі, що їх прикладано безпосередньо до ран. Воно, однак, небагато помагало, рани гоїлися дуже повільно, мені вже кинулось дике м'ясо, а мої санітари навіть не пізнавали його на ранах.

Закупку конечних медикаментів мусіли робити з великою обережністю, щоб тебе не переловило покупця. Також не пороблено в криївці харчових запасів, і, взагалі, хлопці не були господарні, інші групи до того часу вже приготувались на зиму, а вони не поспішали. В додаток, ще й ми тут опинилися в такій порі, їм і нам на біду.

Треба ж було думати про зимування, треба було вибрати криївку і забезпечитись харчовими продуктами. Ще мав відбутися зв'язок з надрайоновим Клеванського р-ну Буйним. Ми вже зустрічалися з ним у бункері окружного провідника Уляна 1949 року. Саме через його терен ішла по зв'язковій лінії пошта, в якій була вмонтована бомба. Буйний прийшов на зустріч і домовився з Орланом, що через кілька тижнів прийде вдруге і ми обоє відійдемо в його бункер, що на хуторі. В тому терені легше буде дістати медикаментів і також має санітарку, яка заопікується мною. Воно краще і для наших теперішніх опікунів, без нас їм лише з одним раненим Колодкою легше буде влаштуватись на зиму.

Одначе ніколи не можна було покладатися тільки на одну розв'язку, хіба що вже приходив край. Буйний міг загинути, або його криївка могла провалитись, тому довелося тут, у Дмитра, готуватися до зими. А надворі вже листопад, найвища пора.

Забезпечившись сяк-так харчами і медикаментами, Орлан, Дмитро і Чорний ходили ночами будувати криївку. Подалі в лісі заготовляли потрібне на одну ніч дерево, зносили його і тоді видовбували землю. Тут була піскова земля, тому відразу укріпляли видовбаний простір кругляками, щоб не засипався. Місцеві хлопці ніколи досі не довбали криївок, а будували їх розколом. Вони впорювались з будовою за кілька ночей, тоді як довбану криївку треба вибирати кілька тижнів. Спочатку хлопці намагалися переконати Орлана, що тут не вдасться її видовбати, але Орлан вже брав у піску і знав, що воно можливе, тільки треба попрацювати багато важче. Так вони ночами будували бункер упродовж двох тижнів, а перед ранком вертались до криївки, струджені, голодні.

Ще поки стали будувати новий бункер, через який тиждень після нашого перебування в криїці, Колодка вже міг помалу рухатися по криївці. Рани на його ногах уже не так його боліли, але рана в легенях не гоїлася, з неї все ще виділялася гнійна матерія. Коли копали бункер, Колодка вже вставав і приготовляв їжу для робітників. Ті, поївши, закривали криївку і зразу, поки ще світилась лямпа, робили нам перев'язки своїми зашерехлими руками. Тоді лямпа гасла.

Так ми прожили близько місяця, протягом якого я ближче пізнала Колодку. Ми спільно обговорювали наше "меню", придумували, чим його урізноманітнити, щоб більше смакувало робітникам. Я не могла навіть сісти, тож він понаносить кругом мене кастрюль, і я, напівлежачи, помагаю йому робити галушки чи що там, і при тому розповідаємо одне одному всяку всячину. Як я любила слухати оповідань цього скромного поліського хлопця! Своїм тихим і лагідним голосом він провадив мене крізь своє дитинство, юність, опісля роки повстанської і підпільної боротьби.

Колодці було двадцять п'ять років, поліщук - з Коспотільського або Деражненського р-ну. Виростав у національно свідомій родині, в нього був дядько, який ще до війни організував культурно-освітнє життя в їхньому та в довколишніх селах. Він мав великий вплив на формування світогляду Колодки. Як підростав, дядько приносив йому читати історичні книжки, вів з ним цікаві розмови, за що юнак обожнював його.

Вдома жив також дід. З усіх синів, мав Колодкового дядька, що був наймолодший, за свого улюбленця. Хоч як дід його любив, однак не схвалював громадської роботи, яку той провадив. Нераз дорікав: "Яку це Україну ви, молоді, вигадали? Через вашого Петлюру цар програв, і до власти в Росії прийшли всякі босяки".

Дід не признавав змін, що настали по Першій світовій війні, він надалі респектував старий лад. До польської влади ставився з презирством: "Хіба це держава? Мале таке, біднота". Не поважав поляків, не визнавав їхньої валюти і за Польщі продавав воли тільки за царські золоті рублі. Прийшли в тридцять дев'ятому большевики - він і їх зневажав. Опісля знову війна, прийшли німці, і стала творитись УПА. До неї вступив його син, хотів іти і внук, Колодка, але був замолодий. Однак уже й тоді помагав УПА. Бувало, з товаришем дістануть від командира завдання занести пошту в призначену місцевість, а на охорону командир призначить їм одного кріса. Хлопці вже вміли обходитись зі зброєю.

Дійшовши під село, товариш просив:

— Дай мені кріса, я понесу.

— Ні, наперед понесу я, а тобі вже дам під другим, - і, задерши вгору голову, я йшов з крісом по селі. Мені здавалося, що всі люди дивляться на мене, - посміхався згадуючи.

— Дядькові недовго судилось воювати в УПА, - розповідав далі. - Загинув за німців у бою з гестапівцями, коли я також уже був в УПА. Як побачив дідо мертве тіло свого улюбленця, коли й мене принесли додому пораненого, щойно тоді зрозумів, що таке Україна.

З того часу дід переродився, чим міг став помагати повстанцям. Коні їм свої віддав, на розвідку по селах ходив, старенький. Як тільки прийшли вдруге большевики, зразу по війні вивезли його батьків на Сибір. Діда, покищо залишили на місці, але не давали йому спокою: говори, переконуй свого внука, нехай вийде з лісу, вернемо йому батьків з Сибіру. А дід переказав Колодці: "Хай вже краще пропаде родина, хай і мої старі кості везуть на Сибір, але ти, сину, не йди до них, не посором нашого роду", - і тихцем далі передавав повстанцям то меду, то масла, все, що мав.

Була вже середина листопада, як прийшов Буйний з трьома людьми, своїм заступником Романом та бойовиками Сірком і Хмарою. Я ледве викараскалася з криївки і перший раз по місяцеві вдихнула холодне свіже повітря лісу. Так змарніла за той час, що з мене тільки тінь залишилася. Важко було розставатися з Колодкою, я щиро жаліла, що не будемо разом зимувати. Він уже снував пляни, хотів -залишитися в Орлановій охороні. Так воно б і сталося, якби не те, що в Буйного рішуче не було більше місця на зимування.

Між Дмитром і Чорним не запанувала тісна дружба, як звичайно бувало у зв'зкових ланках. Мабуть, причиною було велике недбальство Чорного, що дуже сердило Дмитра. Ніколи не забуду їхніх трудів, щоб допомогти нам, раненим, їхні повні небезпек вилазки до сіл за медикаментами, харчами, до лісу по воду... Однак ці постаті в моїй пам'яті вже затягнулися мрякою. Зате з усією виразністю зринає образ Колодки, друга спільної недолі, людини шляхетної й ніжної вдачі. Попри всю безвихідь становища, він і надалі вбачав глузд у нашій боротьбі, бо непохитно вірив у справедливість справи, за яку ми стояли. В моїй пам'яті образ Колодки зберігся чистим, цього хлопця я полюбила, як рідного брата, і за такими, як він, залишилася в моїй душі туга на все життя.

Перед нами була доволі далека дорога - за одну ніч ми мусіли продістатись з північної частини Цуманського лісу в Клеванщину. Я й надалі не могла ходити, і треба було мене якось транспортувати. Недобре забирати в колгоспі коня так пізно восени і тим самим насторожувати опергрупи, тому придумали другий спосіб. Дмитро дістав на селі малий візок, яким селяни, самі впрягаючись, возили з лісу дрова на опал. Поклали мене на візок, Чорний і Дмитро ще відпровадили нас до половини дороги, і там ми попрощалися, щоб уже ніколи більше не побачитись.